НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ

імені В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

Клименко Ірина Валентинівна

УДК:655.413(09)(477)“18”/“19”+025.173(477)“18”/“19”

АРХІВИ УКРАЇНСЬКИХ ЧАСОПИСІВ КІНЦЯ ХІХ –

ПОЧАТКУ ХХ ст. В ІНСТИТУТІ РУКОПИСУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

імені В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ РЕДАКЦІЙНО–ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Спеціальність 07.00.08 – книгознавство,

бібліотекознавство, бібліографознавство

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертсції на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.

Науковий керівник кандидат історичних наук

Зубкова Наталія Михайлівна,

Національна бібліотека України

імені В.І. Вернадського,

заввідділом джерелознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кулешов Сергій Георгійович,

Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, завідуючий відділом документознавства

кандидат історичних наук, доцент

Ковба Жанна Миколаївна,

Національний технічний університет

“Київський політехнічний інститут”,

доцент кафедри організації видавничої справи, поліграфії і розповсюдження книги

Провідна установа:Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України, відділ джерел новітньої історії України,

м. Київ

Захист відбудеться “6” листопада 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.165.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського за адресою: 03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

З дисертацією можна ознайомитися в читальному залі літератури з бібліотекознавства у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського: Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

Автореферат розіслано 3 жовтня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат економічних наук Чекмарьов А. О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Визначення стратегічних напрямів розвитку духовної культури України в умовах деідеологізації суспільства набуває все більшого значення у зв’язку з необхідністю відтворення науково обгрунтованої історії України взагалі й історико-культурних процесів зокрема. Об’єктивне вивчення досвіду попередників і його впливу на сучасний стан історичної науки сприяє залученню до суспільного обігу важливої інформації про архівні та документальні джерела з історії України. Актуальність теми дисертації полягає в тому, що проаналізовані через призму книгознавчої та бібліографознавчої науки архіви українських часописів дозволяють здійснити історико-книгознавчу та бібліографічну реконструкцію національної редакційно-видавничої політики кінця ХІХ – початку ХХ ст., розробленої на базі українських часописів та просвітницьких організацій в Україні, чим суттєво розширити фактографічну базу україніки. Використання сучасних методів і підходів до оцінки історичних фактів дало можливість по-новому оцінити внесок видатних представників української науки та культури М. Грушевського, В. Науменка, Б. Грінченка, Ф. Лебединцева, Є. Чикаленка у таку важливу сферу громадсько-політичної роботи, якою є редакційно-видавнича, книгознавча, бібліографічна та просвітницька галузі, віддати належне заслугам маловідомих нині на терені українського книговидання особистостей.

Стан наукової розробки проблеми

Об’єктивні та суб’єктивні процеси розвитку української преси вивчалися як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками: монографії й статті О. Маковея, І.Франка, В. Доманицького, В. Щурата були присвячені історії української преси, яка публікувалася українською мовою, історії іншомовної преси, що виходила на українських землях, й іншомовної преси, що виходила поза Україною, але висвітлювала українські проблеми. Витоки української преси досліджувалися у численних працях відомого бібліографа українського друкованого слова І. Кревецького та науковця радянського періоду П. Фед-ченка; проблемами періодизації української преси займався Л. Биковський. Системно розглядали розвиток української журналістики на етнічних українських землях, а також в Австро-Угорщині, Росії, Польщі, Аме--риці та Бра-зилії В. Дорошенко та І. Калинович. Редакційно-видавничі процеси у ді-яльності окремих часописів, їх редакторів та видавців досліджували І. Франко та В. Данилов.

Важливим внеском у вивчення історії та теорії української преси стала діяльність створеного 1923 р. у Києві і ліквідованого на початку 1930-х років Українського наукового інституту книгознавства. Найпомітнішим резуль-татом роботи цього Інституту, крім видання журналу “Бібліологічні вісті” (1923–1930), а також теоретичного обгрунтування і проведення широкої дискусії щодо створення української національної бібліографії, був вихід у світ у Києві 1930 р. колективної праці “Бібліографія української преси. 1816–1916” (Харків, 1930).

Бібліографуванням українських друків, зокрема й преси, з початком сталінських репресій та й згодом, в умовах пригноблення всього національ-ного, мала змогу активно займатися переважно українська еміграція. Реєстрацію української періодики на сторінках численних бібліографічних видань, що створювалися у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Америці, Австралії, здійснювали такі відомі діячі української бібліографії, як І. Калинович, І. Кревецький, Є. Пеленський, С. Сірополко, С. Наріжний, Л. Биковський, П. Зленко, Б. Романенчук, Я. Рудницький, брати Б. та Л. Винари, О. Фединський, Б. Ясінський та ін.

Радянська історіографія 50–80-х років минулого століття характеризу-вала українську пресу кінця ХІХ – початку ХХ ст. поверхово й упереджено. Характерною для цього періоду була колективна праця “Історія української дожовтневої журналістики” (Львів, 1983), у якій було запропоновано тенденційну, з огляду на її партійну приналежність, систематизацію української преси.

1993 року з метою координації досліджень історії і сучасного стану періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника було створено єдиний в Україні Науково-дослідний центр періодики. Від 1996 р. у ньому було започатковано серію “Періодичні видання міст України”. Вийшли друком праці М. М. Романюка, М. В. Галушка, Н. Антонюка, І. Крупського, присвячені принципам бібліографічного опису періодичних видань, українським часописам Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, аналізові складу та змісту сучасних національно-патріотичних видань України.

Новітні розробки процесів розвитку та функціонування українських часописів, оприлюднені дослідниками М. Палієнко, Є. Панковою, А. Завадовським та І. Забіякою, свідчать про стійку тенденцію до змістового, репертуарного осмислення кожного періодичного видання. Книгознавчі, документознавчі, краєзнавчі аспекти української періодики відображаються у працях Ж. Ковби, С. Кулешова, Н. Кушнаренко; проблеми історичних та суспільно-політичних передумов розвитку національної преси досліджують Т. Гунчак, А. Катренко, О. Коновець, В. Сарбей та ін. Проте редакційновидавничі аспекти діяльності українських часописів не стали ще в цілому предметом спеціального аналізу, отже вивчення архівних джерел та документальних комплексів українських часописів з фондів ІР НБУВ обумовлено потребою у системній історико-теоретичній реконструкції цілісного процесу становлення та розвитку національної редакційно-видавничої справи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема пов’язана із загальною науковою темою НБУВ “Рукописна спадщина діячів науки і культури України: джерелознавчі дослідження та археографічний опис” (Державний реєстаційний номер 0100V006608), що виконувалася, як відомча тема НАН України. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної теми НБУВ “Книжкові та рукописні пам’ятки: історико-культурне дослідження бібліотечних зібрань, колекцій та рідкісних видань” – планова тема НБУВ (шифр теми 4.1.02–06).

Мета дослідження – джерелознавчий аналіз тенденцій і специфіки редакційно-видавничого процесу у діяльності українських часописів “Киевская Старина”, “Літературно-Науковий Вістник”, “Рада”, “Дзвін”, “Дніпрові хвилі”, “Рідний Край”, “Сяйво” та київського Товариства “Про-світа” у період від кінця ХІХ до початку ХХ ст. на основі історико-книго-знавчого, джерелознавчого та бібліографічного вивчення архівних та документальних фондів.

Поставлена мета зумовила такі основні завдання дисертаційного дослідження: –

з’ясування історичних та суспільно-політичних передумов виникнення та розвою українських часописів у зазначений період; –

дослідження на новому джерельному матеріалі основних законо-мір-ностей та розбіжностей у процесах видання українських часописів в різних регіонах України; –

здійснення джерелознавчого аналізу провідних напрямів тематико–типологічного дослідження змісту та складу українських часописів; –

проведення бібліографічної реконструкції становлення, функціону-вання, поширення і тематичного спрямування зазначених видань; –

розкриття внеску видавців, головних редакторів та членів редакційних рад часописів у процеси розвитку та вдосконалення їхньої діяльності.

Об’єктом дослідження є архівні та документальні комплекси українських часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст. з фондів Інституту руко-пису НБУВ та особові фонди персоналій, дотичних до теми дисертації.

Предмет дослідження – умови та процеси становлення і функціону-вання українських часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст., редакційно-видавничі аспекти діяльності та просвітницький характер українських ча-сописів, тематико-типологічний аналіз їхнього змісту, проблематика і специфіка різних за типом видань, авторський склад редакційних колективів.

Методи дослідження. Основний методологічний принцип дослідження – об’єктивно-історичний підхід до аналізу редакційно-видавничого процесу та просвітницької діяльності українських часописів означеного періоду. У дисертації були використані такі методи, як: історико-порівняльний, типологічний, конкретно-історичний, хронологічний, а також спеціальні методи історіографічного, джерелознавчого аналізу документів, бібліографічного та книгознавчого аналізу редакційно-видавничого процесу. Методи типологізації та класифікації використовувалися при дослідженні видавничої продукції; історичні, бібліографічні та книгознавчі – при узагальненні досвіду редакційно-видавничої діяльності та просвітницької роботи зазначених часописів. Статистичний метод використовувався з метою обробки числових показників видавничої продукції.

Хронологічні межі дослідження: кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період становлення та активізації розвитку українських часописів.

Джерельною базою дослідження є документи з фондів Інституту рукопису НБУВ (ф. 112, часопис “Киевская Старина”; ф. 246, часопис “Літературно-Науковий Вістник”; ф. 44, часопис “Рада”; ф. 250, часопис “Сяйво”; ф. 252, часопис “Рідний Край”; ф. 256, часопис “Дніпрові хвилі”; ф. 257, часопис “Дзвін”; ф. 114, Товариство “Просвіта”; особові фонди М.С. Грушевського – ф. 357, Є.О. Кивлицького – ф. 71, П.Г. Житецького – ф. 85, Г.П. Житецького – ф. 86, Ф.Г. Лебединцева – ф. 155, Б.Д. Грінченка – ф. 170, В.П. Науменка – ф. 208; комплексні І (Літературні матеріали), ІІ (Історичні матеріали) та ІІІ (Листування) фонди); архівні документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (документи попечителя Київського учбового округу (ф.707), Канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора (ф.442), Канцелярії Київського окремого цензора (ф.294), Київського Тимчасового Комітету у справах друку (ф.295), Київської судової палати (ф.318), Київського охоронного відділення (ф.275), Київського жандармського управління (ф.274), Жандармського відділення Подільської губернії (ф. 301), Чернігівського жандармського управління (ф. 1439), Харківського жандармського управління (ф. 336).

Джерелом вивчення видавничого процесу в діяльності українських часописів означеного періоду є також статистичні й довідкові видання: “Систематический указатель журнала “Киевская Старина” (1882–1906)”. – Полтава, 1911; Богдан Ясінський. “Літературно-Науковий Вістник. Покажчик змісту. Том І–109 (1898–1932)”. – Київ – Нью-Йорк, 2000; а також матеріали з розділів “Бібліографія” досліджуваних видань.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що: –

комплексно вивчено і значно розширено джерельну архівну та до-ку-ментальну базу дослідження, до наукового обігу залучено значну кількість нових архівних джерел для висвітлення редакційно-видавничого процесу у діяльності українських часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст.; –

проаналізовано національні часописи на рівні комплексного, синкре-тичного явища; –

проведено класифікацію опублікованих на сторінках часописів мате-ріалів з використанням проблемно-тематичного, територіального і хроноло-гічного принципів; –

здійснено історико-книгознавчу та бібліографічну реконструкцію редакційно-видавничих процесів функціонування українських часописів означеного періоду, що дозволило суттєво розширити фактографічну базу україніки з цієї проблематики; –

дано оцінку доробку видавців та редакторів національних українських часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає у тому, що резуль-тати дослідження використанні при підготовці науково-довідкових, біографічних, бібліографічних видань, каталогів ІР НБУВ. Основні положення застосовані у розробці спеціальних курсів лекцій Київського національного університету культури і мистецтв з дисциплін “Книгознавство”, “Бібліотекознавство”, “Історія бібліотечної справи України”, “Бібліографознавство: теорія та історія”, “Регіональна бібліографія”, Націо-наль-ного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” з дисципліни “Історія книги та книговидання” та інших профільних вузів.

Особистий внесок здобувача. Викладені положення та висновки нале-жать дисертанту одноосібно.

Апробація роботи. Основні положення дослідження апробовано на міжнародних конференціях “Бібліотечно-інформаційний сервіс” (Київ, жовтень 2001 р.), “Професійний імідж бібліотекаря інформаційного суспільства” (Київ, жовтень 2002 р.), методологічних та науково-практичних семінарах НБУВ, використано при роботі над путівником “Особові архівні фонди Інституту рукопису”. Вони викладені у 9-ти статтях, надрукованих на сторінках фахової періодики.

Структура дисертації визначається специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг основ-ного тексту дисертації 172 с., список використаної літератури та архівних джерел – 40 с. (250 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність роботи, показано її зв’язок з науковими програмами і планами, сформульовано мету і завдання дослід-ження, розкрито його наукову новизну та практичне значення, висвітлено стан наукової розробки та історіографію проблеми.

У першому розділі “Становлення національної редакційно-видав-ничої справи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.” аналізуються складні умови визвольного громадсько–політичного руху в Україні, у яких відбувалося формування такої важливої ділянки громадського життя, як національна преса.

Національний український рух не був найвпливовішим в антидеспотич-ній опозиції в Україні, проте він відігравав особливу роль, оскільки сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну самобутність, створювала особливу атмосферу української цілісності, на яку повинні були зважати як консервативні, так і прогресивні сили.

Ще у 40-х роках ХІХ ст. було створено Київську археографічну комісію, яка започаткувала видання “Архива Юго-Западной России”; дослідницьку роботу з українського народознавства організувало Імператорське Російське географічне товариство. Новий етап українознавчих досліджень почався з організацією 1873 р. “Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества”: тоді у Києві склався значний науковий центр з власною видавничою базою. У 1882 р. побачив світ російськомовний журнал “Киевская Старина”.

1870 р. у Львові почала діяти політична організація для захисту прав русинів – Руська Рада. Органами Руської Ради були журнал “Слово”, газети “Руська Рада” та “Наука”. Етапне значення мала організація 1873 р. Това-риства імені Шевченка у Львові. Відкрите на пожертви свідомих українців Товариство від самого початку існування організувало власну друкарню. Галицькі часописи і видавництва, культурні та політичні організації стали базою для залучення до широкого громадського обігу праць східноукраїн-ських учених, письменників, театральних і музичних діячів, які друкувалися переважно у Львові.

Після революції 1905 р. у Російській імперії нарешті з’явилася преса українською мовою і на Наддніпрянщині. Перший український тижневик “Хлібороб” утворився самочинно і практично відразу був закритий. Перший легальний український часопис, що виник на підставі Тимчасових правил про періодичну пресу, був тижневик “Рідний Край” (1905) у Полтаві, згодом – київський щоденник “Громадська Думка” (1905–1906) та газета “Рада” (1906–1914).

У Києві пожвавило свою роботу видавництво “Вік”, відкрилося багато нових видавництв, таких, як “Ранок”, видавництва Череповського, Київської “Просвіти”. Від кінця 1905 до кінця 1906 р. в Україні виходило близько 40 україномовних часописів різного типу. На початок 1906 р. вже працювало 17 українських видавництв, 13 з яких знаходились у Києві.

Проте через рік такі видавництва, як “Громадська Думка”, “Українська Громада” і цілий ряд менших стали збитковими, через що і припинили свою роботу. Щоденна газета “Рада” трималася на субсидіях В. Симиренка та Є. Чикаленка. Більш-менш регулярно виходив єдиний місячник – “Літературно-Науковий Вістник”. Такі видавництва, як “Вік”, “Ранок”, “Просвіта”, звузили свою діяльність до мінімуму.

Статистичні огляди преси, що їх на початку кожного року постійно друкувала на своїх шпальтах газета “Рада”, містили інформацію про зміни, які відбувалися в українській періодиці. Так, у 1909 р. перестав виходити тиж-не-вик “Слово”, натомість з’явився новий часопис “Українська Хата”. Огляди знайомили читачів з російськими виданнями, які мали спеціальний відділ чи систематично вміщували на своїх сторінках матеріали українською мовою. Такими виданнями були харківський “Хлебороб”, київська земська “Газета”, часописи “Подолия”, “Тавричанин”.

У другому розділі “Національні громадсько-політичні часописи України кінця ХІХ – початку ХХ ст.: специфіка редакційно-видавничого процесу” (на матеріалах архіву газети “Рада”).

У серпні 1906 р. після виконання усіх необхідних формальностей було зареєстровано газету “Рада” – правонаступницю “Громадської Думки”. У редакційній статті, надрукованій у першому номері газети, зазначалася актуальність “Ради”: “нема зараз ні однієї щоденної української газети на російській Україні”. “Рада”, не будучи партійним виданням, все ж у своїй діяль-ності спиралася на основні засади УРДП. Вона висвітлювала українське життя з українських земель і була спочатку розрахована на широку читацьку аудиторію, але пізніше, у 1907 р., через брак коштів, переорієнтувалася на українську інтелігенцію.

Засновником нового видання став Є. Чикаленко, вклавши у нього 10 тис. руб. власних та 5 тис. руб., подарованих В. Симиренком. Від 1-го до 66-го номера часопису зазначалося, що редактором-видавцем газети був Б. Грінченко, хоча фактично її редагував Ф. Матушевський.

Постать Ф. Матушевського ще мало досліджена, а ім’я несправедливо призабуте. Визначний громадський діяч та публіцист, за спогадами Івана Франка, “ніколи не намагався грати першої ролі, ...але він являвся необхідним учасником усіх важніших справ і заходів українських на протязі останнього чвертьстоліття”. Обсяг редакторської роботи Ф. Матушевського був величез-ним (він контролював увесь редакційно-видавничий процес у “Раді”, правив зміст і мову рукописів, спілкувався з видавництвами тощо).

У 1910–1914 рр. редактором газети “Рада” був А. Ніковський – україн-ський політичний і державний діяч, літературознавець і публіцист, а редакція часопису складалася з таких видатних представників науки та культури України, якими були О. Кузьминський, Л. Пахаревський, Є. Чикаленко, Г. Шерстюк, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Гехтер, М. Вороний, М. Пав-ловський, О. Олесь.

Співробітники редакції розподілялися за відділами: “Огляди по Україні” очолював Д. Дорошенко, “Огляди по Росії” – Л. Старицька-Черняхівська, “Школа і виховання” – Г. Шерстюк, “Соціально-економічні справи” – М. Гехтер. На чолі закордонного відділу стояв М. Лозинський, польського – Б. Ярошевський. Організаційно-фінансовими справами контори керував М. Синицький. Секретарем редакції був С. Петлюра, а згодом В. Королів. Часопис мав постійні рубрики та, з огляду на наявність матеріалів, підрубрики. Постійними рубриками були: “З російського життя”, “З українського життя”, “Економічне життя України”, “Українські часописи та журнали”, “Листи до редакції”, “Література, Наука і Умілість, Техніка”, “За кордоном”, “Театр і Музика”, “Телеграми”, “Заграничні телеграми”, “З життя партій (відгуки парла-ментського життя)”, “Дописи”, “Відповіді редакції”, “Біржові відомості”, “Залізничні поїзди”, “Оповістки”, “Тиражі виграшів”, “З українських журналів”, “Бібліографія”, “Од редакції”, “Справочний відділ”, “Листування редакції”, “Спростування”.

Аналіз документів архіву засвідчив, що однією з особливостей редак-ційно-видавничої діяльності громадсько-політичного часопису було проведення широкої рекламної кампанії для залучення якомога більшої кількості передплатників для впровадження у маси ідей, виголошуваних виданням. На початку свого існування “Рада” мала від 1 до 3 тис. читачів, а на-клад газети становив 3–5 тис. прим. Окремий номер газети коштував вроздріб 3 коп. Поступово рівень видання підвищувався, що привело до зрос-ту її авторитету у суспільстві і, відповідно, до збільшення постійних перед-платників майже до 4 тис. Газета мала власних кореспондентів у Державній Думі, також в політичних центрах Європи: в Лондоні, Парижі, Римі, Відні, Празі, Львові.

Матеріали часопису “Рада”, які зберігаються в Інституті рукопису, оформ-лені у цілісний фонд (ф. 44) і містять 913 од. зб. з хронологічними межами від 1896 до 1918 р. Серед них – службові документи редакції (оголошення про умови передплати, списки передплатників, відрізні купони передплатників), листування з офіційними установами, редакціями, товариствами, автурою, офіційний і приватний епістолярій Є. Чикаленка, матеріали “редакційного портфеля” “Ради”.

Вивчення документального архіву часопису дає змогу прослідкувати організацію та проведення передплати у “Раді”. Важливою для констатації особливостей та закономірностей зростання і зниження попиту на громад-сько-політичний національний часопис є спроба статистичного аналізу читацького контингенту газети “Рада”, здійснена М. Войцехівською у 1911 р., що зберігається серед документів архіву. На основі документального масиву передплатницьких карток авторка статистичної розвідки робить важливі узагальнення про передплатників, географію розповсюдження газети та способи її отримання. Документи, що містять списки обміну виданнями і оповістками про видання, відображають щоденну копітку редакційно-видавничу працю співробітників “Ради”. У табличній формі зафіксовані дані про назву видання, повна його адреса, дата надсилання; кожного року укла-дався список видань, яким були надіслані пропозиції про розповсюдження проспектів газети “Рада”, та реєстр видань, з якими контора газети “Ради” вступала в обмін тільки оповістками про передплату тощо.

Справа видання часопису “Рада” і збільшення кількості його передплат-ників хвилювала багатьох її читачів. Вони надсилали до редакції листи з власними побажаннями, критичними зауваженнями, пропонували збільшити формат видання чи кількість сторінок, звернути увагу на якість паперу тощо.

У третьому розділі “Особливості видання українських історичних часописів” на значному комплексі архівних документів часопису “Киевская Старина” розкривається історія створення та літературно-наукова і громад-ська діяльність історичних часописів, особливості їхнього редакційно-видавничого процесу, склад редакційної колегії.

У 1879 р. київські громадівці, що належали до “Старої Громади”, повернулись до ідеї заснування українського історичного журналу на зразок “Русской Старины”. У програмі часопису “Киевская Старина” (далі “КС”) зазначалося, що основу публікаторської діяльності нового друкованого органу становитимуть “самостійні дослідження з історії Південної Русі та різноманітні матеріали для неї у вигляді особливо цінних історичних документів, мемуарів, хронік, щоденників, описів пам’ятників південно-руської давнини, народного побуту та творчості”.

Першим редактором “КС” став викладач Київської духовної академії Ф.Г. Лебединцев, який мав поважний статус у наукових колах, стале пози-тивне суспільне становище, що сприяло отриманню дозволу на видання “південно-російського” журналу. Маючи досвід видавничої справи і володіючи фахом журналіста, Ф. Г. Лебединцев цілком присвятив себе справі видання “КС”. Одночасно він був і редактором, і видавцем, і конторщиком, і коректором. Йому доводилося вирішувати справи й з друкарнею Н. Т. Корчака-Новицького, де публікувався часопис, стосовно недбало виконаної роботи і запізнення з коректурами. Він відстоював у окремого київського цензора кожну статтю, домовлявся про виготовлення фототипій для чергової книжки журналу в художньому закладі Кульженка.

Працюючи у такій обстановці, Ф.Г. Лебединцев уже готовий був закрити видання часопису, проте особи, близькі до журналу та зацікавлені в його продовженні, вирішили видання врятувати, привернувши до нього увагу О. С. Лашкевича – особи, чистої від політичної підозри, твердого соціального стану, приємної для влади і цензури, грошовитої, незалежної від службових обов’язків і державних фінансів. У 1887 р. він викупив право на видання і всі непродані примірники у Ф.Г. Лебединцева за 2 тис. руб. Фактичним редактором став член “Старої Громади” професор Київського університету Ф.Г. Міщенко, виконувати обов’язки секретаря редакції запропонували Г.П. Житецькому, якого пізніше замінив Є. О. Кивлицький. У лютому 1888 р. О. С. Лашкевич одержав дозвіл на збільшення обсягу тиражу часопису, плануючи перетворити “КС”, яка перед тим мала локальний, краєзнавчий характер, на загальноукраїнський історико-літературний друкований орган. Репертуар журналу затверджувався редакційними зборами. Було встановлено гонорар за статті та рецензії у розмірі 25–40 руб. за друкований аркуш, що значно підвищило рівень автури часопису.

Професор Міщенко, який спочатку взявся упорядкувати два перші номери “КС”, не зміг продовжувати цієї копіткої праці надалі. Отже, всю чорнову роботу виконував редактор, а враховуючи те, що склад редакції був чисельно обмеженим, Лашкевичу доводилося виконувати ще й редакторську та коректорську роботу, паралельно уладнуючи цензурні справи та займаючись друкарнею.

По смерті Лашкевича (1889 р.) витрати по виданню обійняв відомий колекціонер і українофіл В. Тарновський. Юридично видавцем затвердили члена “Старої Громади” К. Гамалію. На журналі 1890 р. зазначалося: “за редактора Є. О. Кивлицький, видавець К. М. Гамалія”. Від 1891 р., ввійшовши до складу “Старої Громади” і відмовившись від редакторського утримання, журнал став через колективну безкоштовну працю редакційного комітету практично громадським.

Таке становище не влаштовувало членів “Старої Громади”, і було вирі-шено призначити на місце редактора В. П. Науменка, знаного педагога, літера-тора, журналіста. Від 1902 р. він став одночасно і видавцем, і редактором часопису. Завдяки його майстерності і наполегливості в останні роки існу-вання “КС” майже третина матеріалів, яка друкувалася у журналі, була писана українською мовою.

Зміна політичних орієнтирів призвела до пошуків нових форм висловлювання громадської думки. Газета “Рада” у 1906 р. у рубриці “З україн-ських журналів” вмістила замітку про “КС”, у якій автор констатував, що, у зв’язку з новими громадсько-політичними реаліями в Росії роль цього часопису для вивчення та популяризації української історії, етнографії та літератури скінчилася. Щоб втримати своє значення і надалі, він повинен був перетворитися на повністю науковий український журнал: вести журнал мішаною мовою тепер уже не було підстави.

Специфіка редакційно-видавничого процесу історичного часопису позначилася уже на першій програмі видання “КС”, що була опублікована у 1882 р. і задекларована, як проспект часопису історичного напряму з постійною внутрішньою структурою. На підставі вивчення архівних документів встановлено, що основними рубриками були: І. Статті; ІІ. Істо-рико--побутові начерки; ІІІ. Літературні розвідки; ІV. Економічні нотатки та матеріали; V. Критика; VІ. Документи. Повідомлення та замітки. Поточні вісті. Об’яви; VІІ. Для довідок; VІІІ. Бібліографія: 1) Огляди журналів і газет; 2) Книги, що вийшли і які стосуються півдня Росії. Поточний бібліографічний облік в “Киевской Старине” доповнювався щорічними оглядами української літератури. У кінці кожного тому часопису вміщувався алфавітний покажчик особистих імен та географічних назв, які зустрічалися у даному томі, словник малоросійських слів. Часопис виходив щомісячно з 1-го числа і в той же день розсилався міським передплатникам. 2-го та не пізніше 3-го числа журнал здавався до Поштової контори для відправки до центральних російських губерень та поза межі імперії. Спочатку часопис видавався книжками у 3-х чи 4-х томах розміром 35–40 друк. арк., з переліком прізвищ співробітників, які брали участь у виданні. Контора редакції знаходилась по вул. Михайлівській у власному домі Н. Т. Корчака-Новиць-кого; там само була розташована й друкарня. Від 1900-х років журнал публікували в друкарнях Імператорського університету св. Володимира, акціонерного товариства Н. Т. Корчака-Новицького та у типолітографії товариства Н. А. Гирича. Передплатна ціна за 12 книжок “КС” з додатками разом з доставкою додому коштувала 10 руб., у разі передплати безпо-середньо в редакції – 8 руб. 50 коп., закордонна передплата – 11 руб.

Архів “КС”, який зберігається в ІР НБУВ, містить офіційні документи (дозвіл на відкриття часопису, реєстраційні документи), службові документи (конторські книги з відомостями про передплатників та про форму доставки часопису, книги талонів на отримання журналу, де фіксувалися прізвища передплатників та суми, книги із зазначенням тиражів часопису, адресна книга позаміських та закордонних передплатників журналу) та епістолярій редакції (листування з авторами, передплатниками, видавництвами, книж-ко-вими магазинами). Матеріали “редакційного портфеля” зберігаються як у фонді “КС”, так і серед документів особових фондів В.П. Науменка, М.О. Макси-мовича, комплексних І та ІІ фондів.

У четвертому розділі “Редакційно-видавничий аспект діяльності літературно-мистецьких часописів” на документах архівних фондів ІР НБУБ розглядаються процеси становлення та особливості функціонування національних літературно-мистецьких видань наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема, часописів “Літературно-Науковий Вістник” (Львів–Київ–Львів, 1898–1932), “Дніпрові хвилі” (Катеринослав, 1910–1914), “Сяйво” (Київ, 1913–1914), “Рідний Край” (Полтава-Київ-Гадяч, 1906–1916).

Найзначнішим національним літературно-мистецьким виданням був, звичайно, “Літературно-Науковий Вістник” (“ЛНВ”), який почав виходити у 1898 р. у Львові за ініціативою М. Грушевського, з нагоди 100-літнього ювілею “Енеїди” І. П. Котляревського, під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Новий журнал ставив перед собою нелегке завдання – об’єднати на своїх шпальтах “всі живі українські сили у всеукраїнському масштабі, поглибити, поширити та зміцнити ідею будування української культурної соборності як передумови соборності державної”. Великою допомогою для засновників “ЛНВ” було створення в 1899 р. Української Видавничої Спілки, яка сприяла збільшенню друкованої продукції часопису і органом якої він став у 1907 р.

У розділі зосереджено увагу на діяльності редакторів “ЛНВ”. У перший, львівський, період видання журналу (1898–1906), який вважаєтся найбільш плідним, головним редактором був М. Грушевський, а до складу редакції входили І. Франко – колишній редактор “Житя і Слова”, О. Борковський – колишній редактор журналу “Зоря” та О. Маковей – письменник, публіцист, відомий фейлетоніст. Згодом О. Маковей та О. Борковський, діставши посади у провінції, виїхали зі Львова. Замість них до редакції часопису було прийнято молодого талановитого вченого В. Гнатюка – етнографа, фольклориста, мовознавця.

М. Грушевський, ставши головою Наукового товариства ім. Шевченка у Львові та спрямувавши його діяльність на піднесення національної науки й культури, від 1895 до 1913 р. редагує “Записки НТШ”, у 1898 р. стає одним з редакторів заснованого ним спільно з І. Франком “ЛНВ”, а згодом – органі-затором Української Видавничої Спілки (1899) і Товариства прихильників української науки, літератури і штуки (1904). Обіймаючи посаду редактора “ЛНВ”, М. Грушевський планував, замовляв і збирав для нього матеріали, редагував їх і упорядковував, комплектував оригінали, контролював їх про-ходження на виробництві, організовував розповсюдження, дбав про оплату авторських гонорарів. Видавнича і редакторська діяльність М. Грушевського визначалася єдністю методик і чітко визначеним завданням – створити цілісне видання з українознавства.

І. Франко – автор багатьох літературних, публіцистичних та наукових праць, паралельно був редактором і членом редакцій журналів “Друг”, “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (1883–1886), “Правда”, “Товариш” (1888), “Народ” (1890–1895), “Житє і Слово” (1894–1897). У 1898 р. М. Грушевський запросив І. Франка стати співредактором новоство-реного “ЛНВ”. Обраний дійсним членом НТШ по філологічній секції, а згодом – головою Етнографічної комісії, Франко все ж згоджується на про-позицію Грушевського і активно включається у редакційно-видавничий процес видання “ЛНВ”. За спогадами В. Гнатюка, “ціле видавництво з технічного боку лежало на мені й Франкові так, що за винятком кількох пер-ших книжок всі інші видав я або Франко, роблячи й коректи, ведучи переписку з авторами, проектуючи друк на засіданнях дирекції і т.д.”. Сам Франко так писав у 1911 р. про свою роботу в “ЛНВ”: “Бувши мало що не 10 літ головним співробітником, а потім головним редактором “Літературно-Наукового Вістника”, я можу сказати по совісті, що не пропустив не то одної статті, але навіть одного рядка, не прочитавши його вперед у рукописі і не справивши, де треба було”.

Небезпека стати суто галицьким провінційним часописом і тим самим втратити свій вплив на українську громадськість взагалі спричинила до того, що у 1907 р. видання “ЛНВ” було перенесене до Києва. Окрім ідеологічних причин такого рішення (виданню необхідно було підтвердити його всеукраїнський характер, а українському національному рухові – сконцентру-вати в Києві власні культурні сили), існували ще й суто матеріальні, фінансові (після введення в Росії високого мита на закордонні українські книжки та часописи їх вигідніше було видавати на російській Україні, що давало змогу значно зменшити їхню передплатну вартість, а отже збільшити на них читацький попит).

У Львові трохи згодом було створено галицьку філію “ЛНВ”. Її редак-тором став М. Євшан, який на пропозицію Грушевського (за спогадами сучасників, М. Грушевський “розривався” між Києвом та Львовом) перейшов з “Української Хати” до “ЛНВ” і Української Видавничої Спілки.

У 1912 р. М. Грушевський полишив посаду редактора київського “ЛНВ”, передавши його до рук спочатку Л. Старицької-Черняхівської, української письменниці, літературного критика, громадської діячки, а згодом – О. Олеся, видатного українського поета. Співробітниками київської редакції “ЛНВ” були В. Леонтович, С. Черкасенко, Гр. Чупринка; львівської – С. Гніда, О. Ко-билянська, Д. Лукіянович, Д. Харовюк, М. Яцків.

У 1914 р., після початку Першої світової війни, царський уряд, використавши складну політичну ситуацію, позакривав майже всі українські часописи і видавництва, в тому числі й “ЛНВ”. Відновилося видання часопису лише у 1917 р., коли М. Грушевський повернувся із заслання до Києва. Власне Грушевський вже не мав змоги займатися безпосередньо виданням “ЛНВ” через обрання його до Центральної Ради, тому всі справи стосовно часопису він передав під опіку брата Олександра. Саме в цей час у “ЛНВ” поруч з давніми співробітниками почала працювати талановита молодь – М. Рильський, Я. Савченко, П. Тичина, М. Івченко, Ю. Іванов-Меженко.

У 1920 р. часопис “ЛНВ” за редакцією М. Зерова був офіційно забо-ронений більшовиками.

З переїздом до Львова і відновленням там у 1922 р. Української Видав-ничої Спілки “ЛНВ” отримав нове життя. Його головним редактором став Д. Донцов, визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Технічним редактором, коректором і редактором мови та правопису був В. Гнатюк. До редакційного комітету, крім Д. Донцова, входили М. Га-лущинський, Є. Коновалець, Ю. Павликовський, І. Раковський та Д. Доро-шенко.

Наприкінці 1932 р. через фінансові труднощі “ЛНВ” перестав існувати.

Проведене долідження довело, що діяльність “ЛНВ”, на відміну від громадсько-політичних та історичних часописів, мала свою специфіку як сто-совно змісту журналу, так і відносно редакційно-видавничої політики. За змістом “ЛНВ” складався з відділу літературних творів, відділу науки, критики та публіцистики й відділу хроніки та бібліографії. Читачі часопису систематично отримували інформацію про українознавчі матеріали в російській, слов’янській, французькій, німецькій та іншій пресі, а також про іншомовні переклади українських творів. Львівський “ЛНВ” першого періоду мав формат і об’єм західноєвропейських “ревіещ”. За змістом складався з трьох частин, що мали окрему пагінацію. Кожні три книжки утворювали окремий том, який мав свої титульну сторінку й зміст. Перші річники (1898–1903) мали обкладинку з віньєтою роботи М. Івасюка, а зміст книжки публі-кувався на звороті обкладинки. У Києві вигляд “ЛНВ” змінився: він став схожим на “товстий журнал” російського типу, мав більший формат і був значно об’ємнішим за попередній, львівський. Структура його лишилася та сама, – не було лише хроніки та окремої пагінації кожного відділу. До Львова “ЛНВ” передавався (до того часу, поки там не створили власну редакцію) у вигляді окремих аркушів через пошту, а видавався у друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Стараннями М. Грушевського, який заручився фінансовою підтримкою проекту видання “ЛНВ” у В. Симиренка, автори часопису отримували за друкований аркуш літературної продукції набагато більше, ніж у інших виданнях – 100 руб. замість 32-х. Передплата часопису на рік складала 6 руб., а поквартально – 6 руб. 40 коп.

Архів часопису “ЛНВ” (ф. 246), який зберігається в Інституті рукопису, налічує 245 од. зб. і охоплює період від 1872 до 1921 р. Серед службових документів фонду – списки співробітників часопису за 1917–1919 р., кон-торські книги з переліками авторів журналу та виплачених їм гонорарів за 1912, 1917–1919 р. Діловодство книгарні “ЛНВ” представлене грошовими розрахунками з книгарнями, різними установами, окремими особами. За матеріалами архіву “ЛНВ” можна прослідкувати стан цінового балансу часопису: у фінансових документах фіксувалася кількість проданих книжок із зазначенням ціни. В архіві зберігаються об’яви про передплату журналу, листовні картки, відрізні купони грошових переказів передплатників. Значну кількість матеріалів складає офіційне листування з державними установами, організаціями та з автурою. “Редакційний портфель” “ЛНВ” репрезентований творами українських письменників і поетів Гр. Чупринки, А. Павлюка, М. Тарасенка, М. Івченка, М. Могилянського, Л. Падалки, С. Русової.

Висновки

1. Доведено через аналіз суспільно-політичних передумов становлення національної редакційно-видавничої справи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., що формування такої важливої ділянки громадського життя, як національна преса, відбувалося в складних умовах визвольного громад-сько-політичного руху в Україні. Національна видавнича галузь була дійовою підтримкою українському національному рухові та культурі, що орієнту-валися на національну самобутність.

2. Джерелознавчим дослідженням про становлення та розвиток видав-ничо-поліграфічної справи в Україні встановлено таке: –

1873 рік став етапним для формування національної видавничої справи: зі створенням “Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества” у Києві склався значний науковий центр, на основі якого почалася активізація видавничої роботи; у Львові при ново-створеному Товаристві імені Шевченка на пожертви свідомих українців почала функціонувати друкарня, в якій видавалися кращі твори українського письменства; –

галицькі часописи і видавництва стали базою для діяльності східно-українських учених, письменників, театральних і музичних діячів, чиї наукові та літературні твори друкувалися переважно у Львові; –

першим легальним східноукраїнським часописом, що виник на підставі Тимчасових правил про періодичну пресу, були тижневик “Рідний Край” (1905) у Полтаві та київський щоденник “Громадська Думка” (1905–1906); –

від кінця 1905 р. в Україні виходило близько 40 україномовних газет і журналів різного типу, працювало 17 українських видавництв, 13 з яких знаходились у Києві.

3. З’ясовано, що за тематикою українські часописи поділялися на громадсько-політичні, історичні, літературні та літературно-мистецькі, які починали свою діяльність переважно як російськомовні видання з україн-ською тематикою.

4. Визначено специфіку національного видавничого процесу в Україні, яка полягала у наявності значних складнощів при реєстрації видань у державних органах, безпрецедентних цензурних утисків: будь-яка стаття, де містився український текст, надсилалася до Санкт-Петербурга на перегляд. Часто між петербурзьким цензором та Головним управлінням в справах друку імперії виникали непорозуміння, що призводило до затримки виходу журналу, порушуючи редакційні плани.

5. Досліджено особливості редакційно-видавничої діяльності різних за тематичною спрямованістю часописів: спільним для усіх було проведення широкої рекламної кампанії для залучення якомога більшої кількості