ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КРУПНИК Любов Орестівна

УДК 351.854 + 7.011.3

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ УКРАЇНСЬКОГО

ПРОФЕСІЙНОГО МИСТЕЦТВА

(1965 – 1985)

07.00. 01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Коханова Оксана Леонідівна,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова,

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Сливка Юрій Юрійович,

Інститут українознавства

ім.І.Крипякевича НАН України,

завідувач відділу новітньої історії

кандидат історичних наук, професор

Бадяк Володимир Петрович,

Львівська академія мистецтв,

професор кафедри гуманітарних наук

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії України другої половини ХХ століття, м.Київ

Захист відбудеться “8“ квітня 2003 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка. (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий “7“ березня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Після проголошення незалежності України було зроблено перші кроки по формуванню стратегії розвитку та управління національною культурою. Ці процеси базуються на потужному інтелектуальному потенціалі, здобутки та вади якого потрібно вивчати та узагальнювати.

В часи радянської тоталітарної системи із суспільно-політичного життя були вилучені такі ключові складові духовності, як історична пам'ять, релігійна свідомість, пройшла заміна їх ідеологічними догмами та сурогатами, що завдало українській культурі невиправних втрат, складних деформацій. Разом з тим, українське мистецтво розвивалось, були творчі здобутки та плідні новаторські пошуки. На тлі сучасних деструктивних тенденцій у культурній сфері ці досягнення набувають особливого значення. За умов сучасної затяжної кризи, розвиток конкурентноздатного національого мистецтва відіграє особливу роль, оскільки воно виступає могутнім стимулом консолідації нації, здатне протистояти згубним наслідкам уніфікації та глобалізації. Крім того, духовні цінності є важливим фактором становлення міжнародного авторитету України. Національне мистецтво формує образ нашого народу за кордоном, дозволяє подолати тривалу зовнішню ізоляцію, самоствердитися у світовому контексті. Тому ґрунтовний аналіз та переосмислення неоднозначних процесів державного управління українським професійним мистецтвом радянської епохи та їх наслідків, сприятиме усвідомленню та подоланню багатьох сучасних проблем.

Складність дослідження полягає в тому, що існує досить стійка полярність поглядів щодо проблеми – держава і мистецтво. Якщо радянські науковці підкреслювали виключну роль держави й партії у розвитку культури, то зарубіжна та сучасна історіографія найчастіше різко критикували радянську політику в сфері культурного будівництва. Проблема ця ще довго залишатиметься предметом живих наукових дискусій. Саме тому спроба автора, базуючись на архівних матеріалах, значна частина яких вперше залучаються до наукового обігу, а також осмислення вітчизняної та зарубіжної історіографії досліджуваної проблеми, обумовлює її актуальність, наукову значимість та громадську зацікавленість її результатами.

Дисертація виконана в рамках наукової проблематики кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова "Актуальні проблеми гуманітарних наук".

Обєктом дослідження є державна політика у сфері професійного мистецтва в УРСР у 1965 – 1985 роках, а предметом виступає її зміст, основні напрями, норми та умови існування українського професійного мистецтва в радянській системі (на матеріалах образотворчого, театрального, музичного та кіномистецтва).

Мета дослідження полягає в аналізі сутності й висвітленні еволюції державноі політики та її впливу на стан і розвиток українського професійного мистецтва. Автор поставила перед собою завдання дослідити:

- систему державного управління професійним мистецтвом, її ідеологічно-політичні принципи та організаційні засади;

- вплив державної політики на характер та професійний рівень мистецької творчості;

- засоби боротьби державних і партійних структур проти проявів нонконформізму у мистецькій творчості;

- спротив художньої інтелігенції ідеологічному тиску в галузі мистецтва та суспільно-політичного життя.

Хронологічні рамки: нижня межа дослідження (1965 р.) обумовлена тим, що власне з цього часу у зв?язку із зміною союзного партійного керівництва, відбувається згортання наслідків хрущовської “відлиги”, зокрема, у середовищі творчої інтелігенції; верхня межа роботи (1985 р.) - початок горбачовської перебудови радянського суспільства і у звязку з цим активізація українського національно-визвольного руху.

Методологічну основу дослідження складають принципи об'єктивності та історизму. Застосовані методи порівняльного аналізу, хронологічний, структурно-систематичний та статистико-аналітичний.

Наукова новизна. Дисертантка вперше в українській історичній науці провела комплексне дослідження державної політики в ділянці українського професійного мистецтва у 1965-1985 роках. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

- державно-партійні форми і методи управління професійним мистецтвом постійно удосконалювалися, пристосовуючись до нових обставин, але завжди були спрямовані на підпорядкування творчості митця ідейно-політичним цілям радянської держави, зокрема нівеляції національних особливостей українського мистецтва;

-

- характеризувався творчий процес в УРСР з одного боку досягнуто певними успіхами, а з іншого – для нього були характерні тенденції до уніфікації професійного мистецтва, збіднення його сюжетів та тематики, що загалом вело до утвердження в мистецтві лінії на спрощення, а іноді й спотворення реальної дійсності;

- із зростанням національно-визвольного руху, спротив української творчої інтелігенції радянській тоталітарній системі виявився загалом у двох напрямках: мистецький нонконформізм і політичне дисидентство.

Практична цінність роботи. Матеріали дисертації використано у підготовці навчальних курсів "Українська інтелігенція в історії вітчизняної культури XX століття" та у роботі навчально-дослідної лабораторії "Проблеми європейської інтеграції української культури. Культура і свобода" Міжнародного Центру дослідження проблем екології культури, створеного при Міжнародній організації Greenccross-Україна, які включено до навчальних планів Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського. Результати дослідження можуть також бути використані у курсах "Історія України", "Історія української культури" в системі вищої гуманітарної освіти, а також при підготовці праць з історії України та історії культури України другої половини XX століття.

Результати дослідження апробовані на науково-практичній конференції до 2000-ліття Християнства: "На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури", 2000р.; Міжнародній науково-практичній конференції "Питання будівництва і вдосконалення суспільних відносин", 2000р.; Міжнародній конференції "Християнство і слов'янські культури", 2000р. (м. Київ); на щорічних звітних науково-практичних конференціях викладачів та студентів історичного факультету НПУ ім.М.П.Драгоманова, а також на звітних засіданнях кафедри історії України НПУ ім.М.П.Драгоманова. Основний зміст роботи викладено у шести одноосібних публікаціях, чотири з яких здійснено у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація побудована за предметно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, восьми параграфів, висновків, списку використаних джерел та літератури (483 позиції). Обсяг основного тексту дисертації – 176 сторінок, загальний обсяг – 212 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обгрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету й завдання, об'єкт та предмет дослідження, визначено новизну, окреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їх апробації.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” проведено аналіз стану наукової розробки проблеми, подано загальну характеристику джерельної бази на основі яких побудовано дослідження.

Історіографія державного регулювання у сфері українського професійного мистецтва представлена працями вітчизняних та зарубіжних авторів.

Започаткували вивчення цієї проблеми радянські дослідники Л.Шевченко, С.Чернишова, В.Сиснев, В.Бадяк та ін. Зрозуміло, що на характері цих досліджень позначилась ідеологічна заангажованість їх авторів, проте цінним у роботах є фактологічний матеріал, зокрема про діяльність творчих організацій в УРСР Шевченко Л. Повышение культурного уровня трудящихся УССР в период 60-х - первой половины 80-х годов: На материалах УРСР. - К.: Наук. думка, 1988; Чернышова С. Правовое регулирование авторских отношений в кинематографе и телевидении. - М.: Наука, 1984; Сиснев В. Культура й общественность. Из опыта работы органов народного контроля й профсоюзов. - М.: Профиздат, 1971; Бадяк В. Партийное руководство творческими организациями. - Львов: Вища школа, 1988. .

Зарубіжні вчені приділяли особливу увагу до аспектів, які з політичних причин не розглядалися в Радянському Союзі. Література українського зарубіжжя з досліджуваної проблематики представлена насамперед працями І.Лисяка-Рудницького, М.Прокопа, Б.Кравченка, І.Майстренка, Р.Шпорлюка Лисяк - Рудницький І. Нариси з історії нової України. - Львів: Меморіал, 1991; Прокоп М. Рух опору в Україні. (Події, люди, ідеї) // Рух опору і самооборони в Україні / Ред. і переднє слово Є.Федорченко: В - во "Молода Україна". -Торонто - Нью - Йорк, 1977; Кравченко Б. Соціальні зміни: національна свідомість в Україні. XX століття. Пер. з англ. - К.: Основи, 1997; Майстренко І. Історія комуністичної партії України.-Б. м.:Сучасність, 1979; Р.Шпорлюк. Імперія та нації / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. та ін. У своїх наукових розвідках вчені розглянули дисидентський рух, соціальні і національні проблеми УРСР, діяльність Компартії України тощо.У книзі "История инакомыслия в СССР" російська правозахисниця-емігрантка Л.Алексєєва окремий розділ присвятила опозиційному руху в Україні, – проблемі, що тісно повязана з діяльністю творчої інтелігенції в УРСР Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс – Москва: Весть, 1992.. Польський поет і есеїст, лауреат Нобелівської премії Ч.Мілош охарактеризував інтелектуальний терор, що його чинив комуністичний режим Мілош Ч. Ворог порядку – людина // Сучасність. – 1985. - № 4. – С. 80 – 99..

Після проголошення державної незалежності України дослідники одержали доступ до широкого кола джерел, почали звільнятись від ідеологічних штампів у, висвітленні історичного процесу. По-новому висвітлювались і питання історії культури та професійного мистецтва. У дослідженнях В.Бадяка, В.Юрчука проаналізовано суперечливі обставини розвитку культури в радянській тоталітарній системі, які позначилися і на політиці радянської держави. Загальну характеристику тенденцій культурного розвитку УРСР подано у працях В.Барана та В.Даниленка Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи. (1946 - 1980 - і рр.). - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999. охарактеризовано радянський тоталітарний режим, визначено. М.Попович Попович М. Нарис історії культури України. - К.:АртЕк, 2000. акцентував увагу на життєспроможності української культури, яка розвивалась у складних і суперечливих умовах радянської дійсності.

Діяльність української опозиції досліджено у монографіях Г.Касьянова, Ю.Курносова та А.Русначенка Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 1980-х рр. - К.: Либідь, 1995; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х рр. XX століття). - К., 1994; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х - початок 1990-х років. - К.: Вид - во ім. Олени Теліги, 1998., а також у дисертаційних роботах М.Багмета, Н.Жарікової, Л.Білоус, Р.Дудки, О.Бажана, І.Стасюка Багмет М. Проблеми формування національної самосвідомості молоді України у 60-і - 80-і рр.: Тенденції деформації, уроки.: Дис. ... д-ра. іст. наук. - К, 1993; Жарікова Н. Реабілітація жертв сталінізму і тоталітаризму в Україні (сер. 50 - 1991 рр.).: Дис. ... канд іст наук. - Дніпропетровськ, 1995; Білоус Л. Правозахисний рух у відродженні української держави.: Дис ... канд. політ, наук. - Львів, 1995; Дудка Р. Суспільно - культурна діяльність інтелігенції у другій половині 50-х - на початку 60-х років XX століття.: Дис. ... канд. іст. наук. - К., 1996; Бажан О. Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х - 80-ті рр. XX ст.).: Дис. ... канд. іст. наук. – Дніпропетровськ. - К., 1996; Стасюк І.М. Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина 1950-х – кінець 1980-х років).: Дис. … канд. іст. наук. – Львів, 2002. та ін. На жаль в опублікованих працях недостатньо розглянуто роль творчої інтелігенції, зокрема у мистецькому дисидентському русі.

Важлива інформація міститься в монографіях, статтях, дисертаціях мистецтвознавчого характеру Л.Брюховецької, Р.Коломійця, С.Васильєва, Ю.Станішевського, В.Скуратівського, у колективній праці "Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу: Історія. Колекція. Експеримент" Брюховецька Л. Випробування творчістю. Молоді режисери українського кіно. - К: Мистецтво, 1985; Коломієць Р. Франківці. 1920 - 1995. - К.: Поліграфкнига, 1995; Васильєв С. Прощання з ілюзіями // Критика. - 1999, вересень. - С. 22-24; Васильев С., Коломиец Р. Прощание с королем // Современная драматургия. - 1989. - № 3.- С. 164 - 174; Станішевський Ю. Барви української оперети. - К.: Музична Україна, 1970; Голубець О.М. Між свободою і тоталітаризмом // Мистецьке середовище Львова другої половини XX століття. - Львів, 2001; Скуратівський В. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах ХХ ст. (Генеза. Структура. Функції): Дис. ... док. мистецтвозн. – К., 1997; Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу: Історія. Колекція. Експеремент. / Авт. Проекту Ю.Манійчук. – К.: Поліграфкнига, 1998.. Ці дослідження збагатили дисертацію інформативним матеріалом про діяльність професійних митців, характеристикою основних суспільно-політичних тенденцій на тлі яких розгортались мистецькі процеси.

Назагал, охарактеризовані праці стосуються або загальних проблем розвитку культури в УРСР, або присвячені мистецтвознавчому аналізу з розвитку професійного мистецтва 60 – 80-х років ХХ століття. Що ж до проблеми вивчення державної політики у сфері професійного мистецтва, то вона висвітлювалась лише епізодично у цих виданнях.

Джерельну базу дисертаційної роботи складають документи шести архівів України (203 справи), опубліковані збірники матеріалів та спогадів, листи, періодика.

Опубліковані джерела можна поділити на кілька груп.

Першу складають збірники документів КПРС та КПУ, які проте не дають цілісного об'єктивного уявлення про політику КПРС щодо культури загалом та професійного мистецтва зокрема.

До другої групи джерел входять матеріали "самвидаву", опубліковані за кордоном українськими громадсько-політичними організаціями Українська інтелігенція під судом КГБ. Матеріали з процесів В.Чорновола, М.Масютка, М.Озерного та ін.– Б.м.: Сучасність, 1968; Лихо з розуму (портрети двадцяти ”злочинців”): Збірник матеріалів / Уклав В.Чорновіл. 1–ше репринт., допов. вид. на Україні. – Львів: Іст.- просвітн. орг. Меморіал, 1991; Погром в Україні. 1972-1979 / Упоряд., довідки і передмова Роман Купчинський. – Мюнхен: Сучасність, 1980; Українська Гельсінська група. 1978-1982: Документи і матеріали / Упорядкував і зред. Осип Зінкевич. – Торонто- Балтимор: Укр.в-цтво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1983.. Вони характеризують опір української творчої інтелігенції політиці державного терору, а тому у радянський період ці документи не могли публікуватися.

Третя група – це опубліковані у 1990-х роках збірники документів про трагічні сторінки життя кінорежисера С.Параджанова, загадкову смерть художниці А.Горської та композитора В.Івасюка12 Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність: Твори, листи, документи архівів, спогади. / Упор.: Р.М.Корогодський, С.І.Щербатюк. - К.: Спалах ЛТД, 1994; Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті / Ред. та упоряд. О.Зарецького та М.Маричевського. - К.: Спалах ЛТД, 1996; Лепша І. Життя і смерть Володимира Івасюка // Військо України. - 1994. - № 6.

.

Четверту групу джерел складають мемуари, зокрема спогади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ф.Овчаренка Шелест П. Все, що скоїться, я передбачав // Україна. -1990. - №21. - С. 10-12; №22. - С.20-21; № 23. - С. 22-24; Овчаренко Ф.Д. Спогади / Упоряд. В.Г. Буткевич, Н.Ф.Овчаренко. -К.: Оріяни, 2000.

. Незважаючи на зрозумілий суб'єктивізм авторів, мемуари дають важливий фактичний матеріал для наукового аналізу, який неможливо почерпнути при опрацюванні інших джерел.

П'ята група джерел - це статистичні матеріали. Особливо цінним є щорічник "Народне господарство Української РСР", який містить показники щодо фінансового забезпечення соціально-культурної сфери, структуру населення, відвідування театрів тощо.

До шостої групи джерел входять матеріали періодичних видань, які видавались в Україні та за її межами. Серед них друкований орган Міністерства культури УРСР газета "Культура і життя", газета ЦК КПУ "Радянська Україна", ЦК КПРС "Правда" та інша періодика досліджуваного періоду. Сучасні видання "Кіно-театр", "Кіно-коло", "Образотворче мистецтво", "Культура і життя" та низка інших.

Неопубліковані архівні матеріали склали основну джерельну базу дисертаційного дослідження. Чималу кількість документів виявлено в Центральному державному архіву громадських обєднань України (ЦДАГО України) - фонд 1 (ЦК Компартії України). Досліджено вісім описів, близько сімдесяти справ, серед яких протоколи засідань політбюро і секретаріату ЦК КПУ, доповідні записки, інформації, листи, заяви секретарям ЦК КПУ про проблеми розвитку української культури, мистецькі заходи тощо. Значний інтерес становлять описи 24 і 25 під грифом "Таємно" та "Цілком таємно", які висвітлюють протистояння партійних органів та творчої інтелігенції в УРСР.

Документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) застосовано для характеристики роботи Міністерства культури УРСР (фонд 5161, опис 1), Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (Головліт УРСР) (фонд 4605), професійних спілок (фонд 2605). За матеріалами ЦДАВО України та Архіву Міністерства культури і мистецтв України (фонд 5161 Міністерство культури УРСР) прослідковано окремі напрями кадрової, репертуарної, бюджетної політики Міністерства культури УРСР у 1965-1985 роках.

З фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України автор опрацювала документи про роботу Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки (фонд 567) та Державного академічного театру опери та балету ім. Т.Г.Шевченка (фонд 573), Державного заслуженого академічного симфонічного оркестру УРСР (фонд 1089). На основі цих матеріалів, відтворено роботу художньої ради, репертуарну політику, кількісні показники відвідування мистецьких закладів, інформацію про гастролі, конкурси та фестивалі тощо.

Важливим джерелом для вивчення проблеми стали матеріали Державного архіву Служби безпеки України. З кримінальної справи львівської художниці С.Шабатури в науковий обіг залучено матеріали про заарештовану та її найближче оточення.

Суттєво доповнили роботу щоденники українського скульптора, збирача творів народного мистецтва І.Гончара. Для написання дисертаційного дослідження вперше було використано архівні матеріали з його щоденників.

Завдяки різноманітним джерелам уникнуто однобічності у висвітленні й оцінці історичних подій та їх дійових осіб, а також зроблено об'єктивні висновки та узагальнення.

У другому розділі "Система державного управління професійним мистецтвом в УРСР” охарактеризовано політику державних та партійних органів щодо керівництва закладами українського професійного мистецтва.

Міністерство культури УРСР було головним державним органом керівництва республіканськими установами культури. Воно перебувало у союзно-республіканському підпорядкуванні і було підзвітне Раді Міністрів УРСР та Міністерству культури СРСР. Структура Міністерства культури УРСР була спроектована по вертикалі і налічувала 26 обласних управлінь культури та 124 відділи культури в містах обласного підпорядкування, в компетенції яких перебувало управління власне професійним мистецтвом. На відміну від самодіяльного, професійне мистецтво не мало такої широко розгалуженої мережі і хоча курс на “впровадження культури в маси” активно пропагувався та заохочувався, проте професійні мистецькі заклади концентрувались у найкрупніших адміністративних центрах.

В окреслений період спостерігалась тенденція збільшення чиновницько-бюрократичного апарату в системі закладів культури. Державний апарат розподіляв бюджетні та дотаційні кошти державним установам культури, що призводило до залежності митців від чиновницької бюрократії. Традиційно з усіх галузей соціально-культурного блоку на культуру виділялись найменші кошти.

Важливим напрямом у роботі Міністерства культури УРСР стала діяльність репертуарних та художніх рад, які виконували інспекторські функції щодо професійних митців. Ці органи могли вилучати твори на їх погляд художньо, а найперше ідеологічно неприйнятні. Оскільки існувала державна монополія на придбання мистецьких робіт, то в такий спосіб здійснювався тиск на творчу інтелігенцію, абсолютно залежну від держави.

Автономною від Міністерства культури організацією був Державний Комітет Ради Міністрів УРСР по кінематографії (Держкіно УРСР), однак він протягом своєї історії неодноразово включався в склад Міністерства культури УРСР. У Держкіно УРСР налічувалось 26 управлінь та відділів. Згідно з даними на 1983 р. в цій системі працювало більше 60 тис. осіб, в тому числі 20 тис. осіб у кіновиробництві і кінопрокаті.

Комітет з кінематографії УРСР також ідеологічно контролював культурний процес. Він розглядав і затверджував сценарії усіх художніх, а також хронікально-документальних, науково-популярних і учбових фільмів, організовував конкурси на створення сценаріїв для кінофільмів і встановлював умови їх проведення, розробляв положення про державні замовлення на створення кінофільмів і т.ін. Окрім того, в республіці здійснювалось промислове виробництво для кіноіндустрії СРСР. Проте, оскільки система була централізованою, перерозподіл усіх фондів здійснювався у центрі, а республіканська кіноіндустрія, як філіал Держкіно СРСР, була позбавлена реальної можливості вести власну стратегію розвитку українського кіно.

Значну роль у житті українських митців відігравали творчі спілки, як форми “колективізованої” праці. Основна їх функція полягала у тому щоб згрупувати творчу інтелігенцію і тим самим полегшити контроль за їх професійною та громадською діяльністю. Членство у спілці завдяки системі стимулів і привілеїв сприяло заохоченню до співпраці з державними органами. Хоча творчі спілки і здійснювали нагляд за діяльністю митців, в їх роботі мали місце й позитивні здобутки. Одним з таких конструктивних результатів стала діяльність при спілках госпрозрахункових виробничих комбінатів, які позбавляли державу необхідності фінансувати ряд творчих задумів у сфері професійного мистецтва, дієво матеріально і соціально підтримували митців.

Поширенню інтелігенцією "ідеологічно шкідливих" форм національної культури і свідомості були покликані каральні органи (КДБ УРСР) та цензура. Діяльність КДБ УРСР, зокрема спеціально створеного V управління, уможливили залякування та політичну нейтралізацію противників тоталітарного режиму. Головне управління по охороні державних таємниць у пресі Ради Міністрів УРСР здійснювало контроль інтелектуальної праці творчої інтелігенції, переглядаючи твори, давали дозвіл на існування, чи забороняючи роботи українських митців.

Державні органи здійснювали керівництво установами культури, проте головну управлінську функцію фактично виконували партійні структури, які визначали стратегію культурного розвитку і мали визначальні повноваження для реалізації наміченого курсу Найбільшої інтенсивності у післясталінський період процеси ідеологічного тиску та контролю набули з середини 1960-х років, коли після приходу до влади Л.Брежнєва, відбувся поворот у політичному житті країни. Згортання наслідків хрущовської "відлиги" поєднувалося з наступом на українську культуру та інтелігенцію. Нова офіційна доктрина "злиття націй" супроводжувалася інтенсивною русифікацією, нищенням національної самобутності, що викликало спротив українських митців-патріотів і навіть деяких представників республіканської номенклатури. Державний терор став головним засобом боротьби з інакодумством.

ЦК КПУ здійснювала масштабну ідеологічну політику, спрямовану на реалізацію через розгалужену мережу державних, громадських та творчих установ офіційної партійної лінії з конкретними завданнями та відповідальними за її виконання. Гнучкість цієї політики полягала в тому, що своєрідною компенсацією за цей диктат, ставала ґрунтовна програма організаційно-фінансової підтримки творчого процесу республіки, яка була цілеспрямованою і досить дієвою. Постанови, що вийшли в окреслений період, регламентували роботу у сфері художньої критики, образотворчого мистецтва, театру, музики, кіномистецтва, а також організаційні засади діяльності творчих спілок та керівних кадрів мистецьких організацій УРСР. Внаслідок усіх цих заходів, художня інтелігенція була зв'язана членством та постійним контролем партійних, комсомольських, профспілкових, творчих організацій, була залежною від держави соціально і фінансово.

Діяльність державних та партійних органів, які здійснювали керівництво сферою професійного мистецтва, була спрямована на забезпечення стабільного функціонування галузі культури та активне заохочення творчої інтелігенції до співпраці з державою. Існуюча система державного керівництва професійним мистецтвом сприяла нагромадженню адміністративно-управлінського досвіду. Водночас головним її недоліком було те, що республіканська державна інфраструктура управління за умов підпорядкованості центральним державним органам та партійному керівництву не враховувала українських національних інтересів.

У третьому розділі "Особливості функціонування та творчі досягнення у сфері українського професійного мистецтва" проаналізовано суспільно-політичні умови для творчої самореалізації мистецьких сил УРСР та узагальнено зміст і особливості в яких жила та працювала мистецька інтелігенція, показано її творчі здобутки.

Розвиток українського професійного мистецтва в радянській державі обумовлений низкою складних та неоднозначних обставин політичного та суспільно-культурного характеру. "Залізна завіса" відмежовувала українських митців від світових культурно-мистецьких процесів. Зовнішня ізоляція, підсилена відсутністю прямих контактів з дипломатичними та пресовими представництвами іноземних держав, призвела до того, що творчі контакти із зарубіжними колегами були зведені до мінімуму. Це призвело до взаємної упередженості і негативно відбилось на творчості.

Перебуваючи у складі СРСР, республіка не могла вести власну політику в галузі культури, оскільки не розпоряджалась навіть власними ресурсами, які спрямовувались до центру, а потім перерозподілялись по регіонах. Централізована система забезпечення органів культури ставила у привілейоване становище мистецькі заклади союзного центру. Внаслідок цього відбувався досить стійкий відтік талановитих митців з УРСР.

В УРСР внаслідок інтенсивної політики русифікації спостерігалось зростання престижу російської культури, часто за рахунок витіснення та провінціалізації українськоі. Ці тенденції набирали загрозливих розмірів і дуже непокоїли українську творчу інтелігенцію. Домінуючою на українському білінгвістичному просторі була російськомовна інтелігенція, культурні пріоритети, цінності та проблеми якої відрізнялись від завдань їх українських колег. Проблеми українськомовної інтелігенції ігнорувалися, а також трактувалися як прояви націоналізму. В таких умовах конформізм часто виступав запорукою самореалізації творчої людини. Щоб творити українське мистецтво потрібно було мати певний рівень громадянської мужності.

Водночас державна політика у сфері культури передбачала певні компроміси, завдяки яким українське професійне мистецтво існувало та розвивалось. Оскільки у радянському мистецтві також використовувались національні мотиви, “національне за формою, соціалістичне за змістом” професійне мистецтво УРСР дозволяло в адаптованому вигляді пропагувати політичний курс держави, залучаючи для цього українські народні елементи у професійні мистецькі твори. Проте дуже часто цей процес супроводжував несмак, низький професіоналізм. Натомість, розвиток справді вартісного українського мистецтва наштовхувався на цілу низку труднощів та перешкод.

Всупереч складним суспільно-політичним обставинам, у творчому житті республіки в 1960 - 1980-ті роки відбувся помітний культурний поступ. Ці здобутки стали наслідком плідної творчої праці цілої плеяди талановитих українських художників, які зуміли реалізувати свій потенціал в умовах згортання тих тенденцій хрущовського періоду, які дали їх творчості свіжий поштовх. В межах усіх розглянутих у дисертації жанрів мистецтва (музика, образотворче мистецтво, театр, кіно) мали місце якісні зміни, новаторство, успіх у публіки як в межах СРСР, так і за кордоном. Проте особливого розвитку набували жанри, які не мали виразного національного, чи ідейного навантаження, або носили етнографічний характер. Тому високого професійного рівня в УРСР сягнули хореографічне, монументальне та оперне мистецтво. Новаторська діяльність українських митців-патріотів стала каталізатором національно-культурного пробудження українського суспільства.

У четвертому розділі “Спротив українських митців радянській тоталітарній системі” досліджено опір творчої інтелігенції офіційно задекларованому курсу в сфері професійного мистецтва.

Згортання наслідків хрущовської відлиги та посилення ідеологічного тиску детермінували дисидентський рух, який у мистецькому середовищі мав два різновиди: мистецький нонконформізм та політичне дисидентство. Творчість митців-нонконформістів носила космополітичний характер, або мала національне забарвлення. Саме національне мистецтво, зважаючи на його злободенність, відіграло провідну роль, виступаючи могутнім стимулом українського національно-культурного пробудження. Нонконформістська творчість не заперечувала офіційно адаптоване мистецтво, лише різнилася за стилем і прагненням до вільного вибору теми. Це суперечило усталеним естетичним зразкам і викликало негайну реакцію. З художнього процесу було вилучено цілі творчі напрямки, зокрема, поетичний кінематограф, авангардну музику та образотворче мистецтво, закрито низку театральних вистав. Для упокорення митців, радянською системою було запроваджено широкий спектр способів нейтралізації: морально-психологічний тиск, провокації, стеження, переслідування у професійному та приватному житті. Творча та особиста доля кінорежисера С.Параджанова, композиторів В.Сильвестрова, Л.Грабовського, художника Ф.Гуменюка та інших свідчать про трагічну нереалізованість опозиційного митця в тогочасній державі.

На відміну від РРФСР, де мистецький нонконформізм був легалізований з початком перебудови у 1985 р., ці процеси в УРСР тривали до 1991 р., коли з проголошенням незалежності з'явилась можливість повної реалізації всіх національно-культурних потреб українського народу.

Оскільки держава перекривала можливості для вільного поширення нових творчих ідей та продуктів праці митців-нонконформістів, виникали неформальні мистецькі угрупування, що складали альтернативу офіційним (так званий “андеграунд”). Зважаючи на жорстоку ідеологічну диктатуру та контроль, в УРСР ці процеси не набули такого розмаху, як наприклад у Москві та Ленінграді (активними учасниками цим акцій були митці з України). Проте в республіці також нелегальні мистецькі школи (зокрема у Львові під керівництвом художника К.Звіринського), музичні рок-групи, підпільні художні виставки тощо. Ці неформальні творчі контакти перебували в полі зору каральних оральних, їх учасники зазнавали переслідувань та поневірянь. Соціолог О.Яницький стверджує, що ці неофіційні явища свідчили про формування на теренах СРСР зародків громадянського суспільства.

На шлях конфронтизму з державою стали не лише професійні митці, а й окремі керівники. Ризикуючи своєю кар?єрою, вони опікувалися митцями, творча та громадська діяльність яких викликала застереження з боку державних та партійних органів. Серед них: голова Державного Комітету Ради Міністрів УРСР по кінематографії С.Іванов, ректор Львівської консерваторії З.Дашак, ректор інституту декоративного і прикладного мистецтва Я.Запаско та ін. Завдяки їхній підтримці вдалось обмежувати критику, переслідування та покарання з боку тодішніх офіційних владних інституцій і окремих керівників, що дозволяло творчій інтелігенції повніше розкрити свої творчі можливості. Їх зусиллями гуртувався колектив однодумців, праця яких сприяла розвитку вітчизняної культури, дієво протистояла офіційному курсу на усереднення, нівеляцію творчої особистості та національного мистецтва. Таке демонстрування власного, відмінного від офіційного розуміння реальності і культурно-мистецьких завдань з боку керівництва, свідчить про неоднозначність впровадження державної політики у сфері культури на місцях.

Радикальною формою опору радянській системі стало політичне дисидентство. Сам факт виникнення політичного дисидентства спершу викликав розгубленість серед органів партійно-державного керівництва. Проте скоро вони вдалися до рішучих дій, запровадивши цілу систему найвигадливіших способів нейтралізації опозиції. Державний терор лише активізував політичний опір, зміцнив переконання та ідейні орієнтації українських дисидентів.Учасниками цього руху стали молоді, успішні представники художньої інтелігенції, сформовані на ідеалах радянської системи. Через працю на ниві національно-культурного відродження, що активізувалась в період ліберальної хрущовської “відлиги”, поступово прийшли до усвідомлення гострих національно-демократичних та політичних проблем українського народу в складі СРСР. Своїм покликанням ця частина інтелігенції вибрала діяльність, спрямовану на вирішення завдань, найперше в площині демократизації та національно-культурного розвитку. Визрівання політичного опору прискорили хвилі масових репресій, що пройшли в УРСР (1965 і 1972 рр.). На тлі всесоюзного дисидентського руху, визначальною рисою української опозиції стало те, що піднявши питання національного самовизначення, вони виокремили себе з кола російських колег, які виступали за дотримання прав людини в СРСР. Заслугою українських дисидентів став наголос на позиції, що без забезпечення прав нації неможливе виконання прав людини. В контексті загальних вимог дисидентського руху українські митці, що стали учасниками політичного інакодумства, висунули питання захисту національного мистецтва, права на свободу творчого самовираження, боролись за права ув'язнених, захищали їх твори від знищення. Проте українській опозиції не вдалось добитись поставлених завдань, не отримали вони також належної підтримки соціуму. Характерно, що дуже незначна кількість представників творчої інтелігенції стали політичними дисидентами, оскільки основною формою протесту для більшості залишилась сфера творчості. Однак, завдяки їх діяльності, перед світом вкотре було поставлено українську проблему, власним прикладом нерівної боротьби засвідчено її актуальність, нестримне прагнення до самовизначення багаточисельної європейської нації.

Висновки.

Державна політика щодо українського професійного мистецтва здійснювалась за допомогою системи урядових, партійних та громадських організацій. Ідеологічним принципом керівництва професійним мистецтвом стала партійна диктатура. Партійні рішення і розпорядження стали обов?язковими для виконання у державних та громадських організаціях і об?єднаннях у сфері . В компетенції державних органів (Міністерство культури УРСР, Держкіно УРСР) було управління підпорядкованими мистецькими установами, виконання фінансово-господарських функцій, контроль за художнім, а, найперше ідейним змістом мистецької продукції через посередництво художніх та репертуарних рад.

Функції ідеологічного й політичного контролю та примусу здійснювали Головне управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (Головліт УРСР) та Комітет державної безпеки УРСР (КДБ УРСР). Ці установи контролювали дотримання офіційних стандартів у творчому та особистому житті творчої інтелігенції. Їх діяльність передбачала широкий спектр тиску, переслідувань та покарань.

Окрім адміністративних механізмів, державна політика здійснювалась за допомогою суспільних інститутів - творчих спілок, для вступу до яких існував професійний та ідеологічний ценз. Стимулюючим фактором перебування у творчих спілках стали значні привілеї, передбачені для членів творчих організацій. Тактика заохочень і покарань стала засобом упокорення творчої інтелігенції. Вона дозволяла контролювати діяльність найталановитіших представників художньої інтелігенції.

Система державних органів керівництва професійним мистецтвом забезпечувала функціонування всієї мережі структурних підрозділів, однак реально вона була неспроможна до незалежного управління сферою культурного будівництва, оскільки повністю була підпорядкована союзному керівництву.

З середини 1960-х років, у зв'язку зі зміною політичного курсу, було вжито заходів для придушення спротиву інтелігенції. Політика КПУ характеризувалась жорстким контролем та підзвітністю, послідовним впровадженням курсу на уніфікацію національного мистецтва в руслі стратегічного плану "злиття націй". Поруч з негативними наслідками, мали місце і певні конструктивні моменти. Партійні органи видавали розпорядження та здійснювали контроль за фінансуванням, соціальним захистом, роботою з дотримання порядку та дисципліни праці.

Специфіку мистецького життя періоду застою визначали ізольованість від світових мистецьких процесів та підпорядкованість політико-ідеологічним інтересам тоталітарної держави. Політика у сфері українського професійного мистецтва, у тому числі фінансова та кадрова, визначалась підлеглим статусом республіки, який позначився на стані та характері творчості в УРСР (периферійної, консервативної, політичне зорієнтованої). Існувала строга дозованість національних мотивів у мистецтві, які витіснялись роботами ідеологічно заангажованими, для яких створювались максимально сприятливі умови. З художнього процесу вилучались митці, твори яких викликали ідейно-естетичні застереження. Попри корінні деформації та викривлення, спричинені тоталітарним режимом, в усіх мистецьких жанрах велись творчі пошуки, мали місце успіхи та визнання, як в СРСР, так і за кордоном.

На противагу мистецтву, яке було підпорядковане офіційним естетичним та ідеологічним канонам, з середини 1960-х років в УРСР постала творчість, яка ідейно й естетично відрізнялась від шаблонної художньої продукції. Це був інтелектуальний опір, оскільки підтекст цих творів складав альтернативу мистецькій продукції, витриманій в рамках методу соцреалізму. Ціною за дотримання послідовності у нонконформізмі ставала штучна ізоляція від суспільства і навіть абсолютне витіснення з творчого процесу, заборона працювати, оприлюднювати свої роботи.

Радикальною формою інакодумства стало політичне дисидентство, яке репрезентувала нечисельна плеяда творчої інтелігенції, оскільки основною формою самореалізації і навіть опору для більшості стало мистецтво. Внеском професійних митців у рух українських дисидентів, окрім загальних питань захисту прав людини і прав нації, стали обстоювання права художника на незалежну творчу самореалізацію та гарантії збереження робіт митців, які за свої переконання перебували в ув'язненні тощо. Ці вимоги знайшли широкий відгук серед колег в СРСР та за кордоном, змусивши систему у ряді випадків іти на поступки.

Творення української культури тривало у протистоянні з існуючою державною системою влади і управління. Творча та суспільно-політична діяльність професійних митців значним чином вплинула на процес національно-культурного пробудження України, що прискорило оформлення її державної незалежності.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Крупник Л.О. Умови функціонування українського професійного мистецтва в епоху застою // Наукові записки: Історичні науки / Укл. В.Й.Борисенко, Б.І.Андрусишин, П.В.Дмитренко. - К.: Наук. світ, 2000. Вип. на 10-річчя кафедри історії України. - С. 209-213.

2. Крупник Л.О. Опір українських митців радянській тоталітарній системі в роки застою // Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова / Укл. П.В.Дмитренко, О.Л.Макаренко. - К.: НПУ, 2000. - С. 199-208.

3. Крупник Л.О. Професійні спілки і творча інтелігенція в 60 - 70-х роках XX століття // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000. - №1(5). - С.8-10.

4. Крупник Л.О. Роль творчої інтелігенції України у збереженні християнських культурних надбань в епоху “розвинутого соціалізму”// Вісник Київського інституту “Слов’янський університет”. / Редкол.: Ю.М.Алексєєв (голов. ред.) та ін.– К., 2001. – № 10. – С.39–41.

5. Крупник Л.О. Вплив християнської традиції на життєтворчість українських професійних митців в епоху застою // На межі тисячоліть: християнство як феномен культури. – К.: МІЛП, 2000. – С.397–401.

6. Крупник Л.О. Особливості українського мистецького опору у 60 – 80-х роках ХХ століття // Проблеми державного будівництва в Україні. –Вип. № 5 Питання державного будівництва і вдосконалення суспільних відносин: Матеріали міжн. наук.–практ. конференції, 14–15 квітня 2000 р – К.: Вид-во Міжнародного інституту лінгвістики і права,. – 2000. – С. 454.

Крупник Любов Орестівна.

Державна політика у сфері українського професійного мистецтва (1965 – 1985). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.