НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КОЛЯСТРУК ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА

УДК 070 (477) “1920/1930”

ПРЕСА УСРР В КОНТЕкСТІ ПОЛІТИКИ

УКРАЇНІЗАЦІЇ (20-30-ті роки ХХ ст.)

07.00.01– історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту

історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

даниленко віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України другої

половини ХХ ст.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук

Касьянов георгій ВОлодимирович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу новітньої історії та політики

України;

кандидат історичних наук

кокін сергій анатолійович,

Державний архів СБУ,

заступник начальника.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, історичний факультет.

Захист відбудеться 26 вересня 2003 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ 23 ” серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

Загальна характеристика Роботи

Актуальність теми дослідження. Відродження і розбудова незалежної Української держави викликали якісно нове зацікавлення проблематикою радянської доби. Історія українізації 1920-1930-х рр. останнім часом – одна з найбільш розроблюваних вітчизняними вченими тем. у реалізації політики українізації важливу роль відіграла партійно-радянська преса. Вона сформувалась саме у цей період і значною мірою набула свого статусу завдяки коренізаційній політиці. В її діяльності відобразились складні суспільні та національно-культурні процеси. Україномовна радянська періодика підмінила національну пресу, витіснила останню з суспільно-політичного життя. Більшовики використали періодику як потужний механізм впливу на маси. Преса брала активну участь у формуванні громадської думки щодо національної політики більшовиків.

Комплексне вивчення преси як об’єкту та суб’єкту політики українізації до останнього часу не здійснювалось. В радянській та українській зарубіжній історіографії дослідження історії преси 20-30-х рр. ХХ ст. характеризувалось переважно вивченням динаміки її тиражів та україномовності, а також з’ясуванням джерелознавчих можливостей періодики щодо історії українізації. Поза увагою залишились такі питання як зміст українізації преси, її цілі та завдання. Не проаналізовано ставлення до українізації періодики союзного та республіканського партійно-урядового керівництва. Потребує вивчення і такий аспект проблеми як реакція на українізаційні процеси в пресі різних соціальних верств українського суспільства. Необхідним є осмислення ролі українізованої періодики у національно-культурному відродженні 1920-х рр. та у його розгромі у 1930-і рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є частиною загальної проблеми “Українізація як чинник суспільно-культурного життя в Україні (ХХ ст.)”, яка розроблялася відділом історії культури українського народу (нині – відділ історії України другої половини ХХ ст.) Інституту історії України НАН України (реєстраційний номер 0101U003053).

Мета роботи полягає в об’єктивному та всебічному вивченні ролі преси УСРР у період українізації 20-30-х рр. ХХ ст.

Для реалізації поставленої мети автор поставила перед собою такі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом вивчення є партійно-радянська періодична преса України.

Предметом дослідження є українізація партійно-радянської періодики УСРР 20-30-х рр. та її роль у забезпеченні коренізаційної політики партії в Україні, місце преси у суспільному житті республіки.

Хронологічні рамки роботи – 1920-1930-і рр. – визначені часом проведення політики коренізації в СРСР і, зокрема, УСРР.

Географічні межі дослідження охоплюють територію УСРР у її довоєнних кордонах. У роботі назви регіонів, населених пунктів, їх статус вживаються відповідно з чинним тоді адміністративно-територіальним поділом.

Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на застосуванні загальних науково-дослідницьких принципів об’єктивності, логічної послідовності, типологізації, класифікації, пріоритету фактів і загальнолюдських цінностей. Для досягнення поставленої мети використані такі спеціальні історичні методи як проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний, структурно-функціональний, які дозволили провести всебічний науковий аналіз проблеми.

У роботі вживаємо термін “партійно-радянська преса”, запозичивши його з радянської історіографії, вважаємо його правомірним для визначення всієї сукупності газетно-журнальних видань в УСРР в 20-30-і рр., тому що вони видавалися за радянської влади і на ідейній платформі більшовизму. Видання громадських організацій, кооперативних, спортивних товариств, наукових установ тощо не становили альтернативи офіційним виданням. Паралельно у тексті послуговуємося і поняттями “більшовицька преса” (що засвідчує її партійну приналежність та ідейну спрямованість) та “радянська преса” (як визначення друкованих видань органів влади). У роботі проаналізовано газети: республіканські, губернські, окружні, обласні, районні, міські, а також ряд багатотиражних газет підприємств, навчальних закладів, громадських об’єднань, товариств, колективів селян, МТС тощо. До аналізу залучено і журнальну періодику, у першу чергу, партійно-керівну та літературно-мистецьку. Розглянуті також центральні союзні видання – “Правда”, “Известия”, “Труд”, “Рабочая газета”, “Крестьянская газета”, “Журналист”, “Красная печать”, “Рабоче-крестьянский корреспондент”, які друкували загальносоюзні директивні матеріали, а також критичні зауваження щодо української республіканської преси, слугували свого роду взірцями для періодики на місцях. Термін “русифікація” (“неорусифікація”) вживаємо у відповідності з реаліями того часу, коли відбувалась підміна української національної культури сурогатом російської. Стосовно преси така русифікація виявилась у наповненні газет і журналів калькованими з російської періодики текстами, відстороненими від законів українського мовотворення і соціальної прилученості до носіїв національної мовленнєвої культури. Хоча відверте повернення до російськомовності у пресі відбудеться лише наприкінці 1930-х рр., радянізація її набрала сили на межі 20-30-х років.

Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка до цього часу не набула всебічного висвітлення в історичній науці. На основі широкого масиву джерел здійснено комплексне дослідження партійно-радянської преси України в контексті політики українізації в 20-30-і рр. ХХ ст. як її об’єкту та суб’єкту. До наукового обігу введено нові документи, що характеризують роль та становище преси у радянському суспільному житті. Досліджено основні організаційні принципи формування та діяльності преси в роки коренізації.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання виявленого автором фактичного матеріалу, його наукової інтерпретації та висновків при підготовці лекційних курсів (спецкурсів) з історії України, історії преси та журналістики, підручників, посібників, узагальнюючих наукових робіт.

Особистий внесок здобувача полягає у виявленні та систематизації нових джерел, висуненні та обґрунтуванні наукового підходу в інтерпретації такого поняття як “українізація преси”, з’ясуванні самого процесу українізації періодики, запропоновано його періодизацію. У дисертації розкрито систему діяльності преси, її структуру; методи, прийоми, механізми і технології впливу на громадськість. Показана роль партійно-радянської періодики в деформації національно-культурного буття українського народу, його норм та ідеалів, у прищепленні стереотипів свідомості радянської денаціоналізованої особистості, у підготовці і реалізації русифікації. Розкрито процес підміни суспільного представництва у пресі диктатом ідеології більшовиків, роль ідеологів та виконавців національної політики, а також вплив внутрішньопартійної боротьби на модифікацію українізаційної політики у галузі преси; охарактеризовано систему обмежень у реалізації свободи слова різними органами друку, утиск і витіснення з інформаційно-комунікативної сфери вільної думки різних соціальних верств, особливо національно свідомої інтелігенції.

Наукову апробацію роботи здійснено на засіданнях відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. та відділу історії культури українського народу Інституту історії України НАН України, а також на кафедрі історії України Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Основні положення дисертації викладені на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна: вчора, сьогодні, завтра” у м. Вінниці 6-7 травня 1999 р., на Міжнародних наукових конференціях “Українська історіографія на рубежі століть” у м. Кам’янець-Подільську 25-26 жовтня 2001 р., “Історична наука: проблеми розвитку” у Луганську 17-18 травня 2002 р., “Знаки питання в історії України” у Ніжині 30 жовтня – 1 листопада 2002 р., на регіональній конференції “Поділля в контексті української історії” у Вінниці 29-30 листопада 2001 р. та ін.

Публікації. Зміст дисертації викладено у 9 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, 4 статтях в інших наукових виданнях, 5 публікаціях матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 275 стор., з них основного тексту – 200 стор., списку джерел та літератури – 75 сторінок ( 739 позицій).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, ступінь дослідженості, окреслені хронологічні рамки та географічні межі, сформульовано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Історіографія проблеми та огляд джерельної бази” зроблено історіографічний аналіз проблеми та огляд її джерельної бази. Преса як об’єкт та суб’єкт українізації – маловивчена тема вітчизняної історії. Про українізацію преси йшлося у багатьох дослідженнях переважно як про один з аспектів політики коренізації або як про період в історії радянської преси в цілому. Всі праці, які тією чи іншою мірою стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на групи за проблемно-тематичним принципом: 1) праці істориків та публіцистів радянської України 20-30-х рр.; 2) наукова спадщина радянських дослідників преси; 3) праці істориків української діаспори; 4) сучасні наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних істориків.

Вивчення історії та практики періодичної преси в УСРР розпочалось вже у середині 20-х рр. Серед дослідників можна виділити дві групи: 1) традиційна школа історії національної преси; 2) радянське пресознавство. Першу групу представляли такі автори, як В.Ігнатієнко, І.Кревецький, Н.Співачевська, М.Білінський та інші, які розглядали періодику 1920-х рр. як етап історії національної преси. Вони твердили, що розквіт україномовної преси був досягнутий завдяки політиці національних урядів 1917-1920 рр. Радянська влада успадкувала широкий спектр друкованих органів різного партійного і суспільного представництва. У працях цих дослідників вказано, що заборона небільшовицьких видань призведе до збіднення національної преси, її монопартійності.

Започаткування радянського пресознавства в республіці пов’язане з діяльністю Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) та Українського комуністичного інституту журналістики (УКІЖ), а саме кафедри газетознавства. Підкреслимо, що на початковому етапі керівництво УНІКу та УКІЖу співробітничало з відомими національними дослідниками преси в Україні. Так, директор УНІКу Ю.Меженко редагував часопис “Бібліологічні вісті” (1923-1930), на сторінках якого активно друкувались статті, огляди преси В.Ігнатієнка, І.Кревецького, Д.Лисиченка, Ф.Сенгалевича Ігнатієнко В. Українська преса у 1922 р. //Бібліологічні вісті. – 1923. –№1; Ігнатієнко В. Історія української преси та її вивчення //Там само. – №3 та ін.; Лисиченко Д. Українська преса в Катеринославі //Там само. – 1923. – №2; Кревецький І. Перша газета на Україні //Там само. – 1926. – №4; Сенгалевич Ф. Періодична преса на Канівщині на початку революції //Там само. – 1927. – №2. . У радянській пресі певний час співробітничали лідери української публіцистики Б.Антоненко, Г.Гринько, М.Грушевський, О.Дорошкевич, В.Еллан-Блакитний, Г.Косинка, М.Терещенко, Є.Черняк, О.Шумський та ін.

У 1920-і рр. сформувались два підходи у розумінні ролі і місця преси в умовах українізації: представники партійно-радянського пресознавства вважали офіційну періодику в УСРР лише частиною загальносоюзної системи ідеологічного впливу, звідси випливали і її функції у реалізації національної політики більшовиків. Речники національно свідомих кіл вбачали у пресі інструмент вираження національної думки в умовах радянського режиму. публікації з цього приводу різного ступеня аналітичності з’явились у провідних українських часописах тієї пори. У 1920-і рр. “Більшовик України”, “Літопис революції”, “Червона преса” відображали переважно погляди першої групи, а часописи “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Україна” – другої.

В УСРР на початку 30-х рр. виходять перші збірки керівних матеріалів про пресу, хрестоматії, теоретично-методичні розробки. З’явились директивні рекомендації щодо діяльності масових видань за умов соціалістичного будівництва. Виробнича проблематика стала провідною. У такому контексті національно-культурні питання, зокрема, й українізації, відступили на другий план. Про українізацію преси йшлося або у межах україномовності, або у руслі ідейно-політичних кампаній боротьби з націонал-ухильництвом та українським буржуазним націоналізмом. На середину 1930-х рр. представники школи традиційного вітчизняного газетознавства були усунуті від практичної діяльності та піддані репресіям. З того часу можна говорити про утвердження радянського пресознавства в УСРР. Хоча праці радянських дослідників преси мають комуністичну спрямованість і об’єктивної картини реального стану преси не подають, за ними можна простежити, насамперед, історію керівництва КП(б)У пресою.

Праці зарубіжних українських дослідників становлять наступну групу літератури, серед якої слід виділити публіцистичні та наукові розвідки сучасників процесу українізації. Так, праця С.Наріжного “Українська преса” вийшла друком у Празі на початку 1930-х рр. Ознайомившись з чільними партійно-радянськими виданнями з УСРР, С.Наріжний засвідчив помітну ідейну уніфікацію періодики під тиском більшовизму, коли вона “українізувалася”, а це зумовило занепад української національної преси в УСРР. Переважна більшість зарубіжних українських вчених предметом свого дослідження мала національну політику влади рад в Україні. Вони широко залучали матеріали радянської періодики як важливе історичне джерело для характеристики українізації. Ґрунтовний аналіз національної політики більшовиків здійснив С.Николишин Николишин С.Культурна політика большевиків і український культурний процес. – Мюнхен, 1947.. В довоєнній радянській історії він розрізняє три періоди: 1) русифікації (1917-1922); 2) українізації (1923-1932); 3) совєтизації (1933-1939), цим етапам відповідають процеси у розвитку української преси. Безпосередній інтерес становить книга-розповідь колишнього працівника провідної республіканської преси 20-30-х рр. А.Височенка “СССР без маски”, в якій автор на конкретних прикладах розкриває методи фальшування історії в пресі. Окрему групу складають праці Р.Смаль-Стоцького, В.Чапленка, С.Чорнія та Ю.Шевельова (Ю.Шереха), присвячені функціонуванню української мови в радянській Україні, в тому числі і в пресі Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. – Мюнхен, 1949-1950; Чапленко В. Мовна політика більшовиків. – Нью-Йорк, 1976; Чорній С.Історія української літературної мови ХХ ст. – Мюнхен, 1975; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): Стан і статус. – Мюнхен, 1987..

Проблемі кадрового забезпечення присвячені відповідні розділи монографії О.Бочковського та С.Сірополка “Українська журналістика на тлі доби”. Фундаментальним виданням зарубіжної україністики є праця А.Животка “Історія української преси”(Мюнхен, 1989), в якій зроблено розгорнутий огляд української періодики від її зародження до середини ХХ ст. Окремо у дослідженні виділено нарис про українську пресу в УСРР (1920-1939). Автор визначає в її історії три періоди: І період – 1920-1923 рр. – характеризується зростанням і закріпленням російськомовної комуністичної преси; ІІ період – 1923-1930 рр. – визначається вченим як етап поступальної українізації, коли легітимним було функціонування україномовної преси, але за змістом вона вже тоді, на думку автора, не була національною; ІІІ період – 1930/32-1938 рр. – характерний відвертим наступом влади у нищенні решток національної думки в пресі України.

Значну увагу ролі преси у формування національної свідомості присвятив Б.Кравченко Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997.. Автор подав важливі відомості про стан українського друку, періодики у 1920-1930-і рр. На його думку, успіх українізації преси у другій половині 20-х рр. був досягнутий завдяки діяльності М.Скрипника, коли магістральною ідеєю була урбанізаційна. “Селянізацію” преси автор окреслив як небезпечну тенденцію спрощеного розуміння українізації в інформаційно-пропагандистській галузі. Механічне переведення робітничої преси на російську мову у 1933 р. автор називає найбільш болісним симптомом згортання національної преси. Цей перехід свідчив про кардинальну зміну у справі українізації преси. Окремо варто підкреслити, що Б.Кравченко широко залучає пресу як історичне джерело.

Певну роботу по вивченню преси на сучасному етапі здійснює Науково-дослідний центр періодики. Історик преси М.Романюк 20-30-і рр. ХХ ст. називає періодом радянізованої преси в УСРР, що втратила національний зміст і мала виражений владно-ідеологічний характер, не виконувала ролі речника національної суспільної думки Романюк М. Українське пресознавство на порозі ХХІ ст. – Львів, 2000. – С.15-19.. На відміну від нього, І.Михайлин вважає, що у 1920-і рр. в українській пресі тривали процеси, започатковані у добу національно-визвольних змагань Михайлин І.Л. Історія української журналістики: від журналістики в Україні до української журналістики. – Харків, 2000. – С.21. . За оцінкою І.Михайлина, нищення здобутків української періодики розпочалось у 30-і рр.

Всі сучасні дослідники преси УСРР зазначають, що вона знаходилась під жорстким наглядом цензури. Історію цензури у пресі вивчали такі автори, як С.Білокінь, В.Масненко, В.Ченцов, Ю.ШаповалБілокінь С.І. Начерк історії совєцької цензури //Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К.,1999.– С.65-74; Масненко В.В. Цензура в підрадянській Україні 20-х рр.: система, інституції, репресивна політика //Сучасність. – 1997.– №6.– С.81-90; Ченцов В. Табу – на думку, заборона – на слово: за матеріалами роботи політконтролю НК-ДПУ у 20-і рр. //З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С.12-28; Шаповал Ю. Комуністична цензура в Україні: штрихи до портрета //Шаповал Ю.Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. – К.,2001.– С.158-207.. Останнім часом українськими істориками введено в науковий обіг чимало нового фактичного матеріалу. Помітна тенденція до аналізу галузевої та спеціальної преси. Вдалим напрямом у цьому аспекті є комплексне дослідження окремих видань такими дослідниками, як Л.Гриневич, Н.Гуменюк, Я.Дашкевич, Г.Ковальчук, Н.Королевич, Л.Лазебний Гриневич Л.В. Журнал “Вісті ЦК КП(б)У” (1921-1930) як джерело проведення коренізації в Україні //Історико-бібліографічні дослідження на Україні: Зб. наук. праць НАН України. – К.,1992.–С.173-186; Гуменюк Н.П. Журнал “Бібліологічні вісті” (1923-1930)//Книгознавство та бібліографія. – К.,1983.– С.75-81; Ковальчук Г. Журнал УНІКу “Бібліологічні вісті” //Бібліотечний вісник. – 1997.–№2.–С.26-28; Дашкевич Я.Р. “Бібліологічні вісті” – історія та люди //Книжник.–1992.– №1.–С.23-24; Королевич Н., Лазебний Л. “Прекрасно редагований журнал…” //Книжник. – 1992.– №1.–С.22-23.. У 90-і рр. були захищені кілька дисертацій, де досліджені літературні процеси в умовах українізації, їх відображення у офіційній періодиці Зражевская Н.И. Методологические проблемы литературоведения в журнале “Критика” (1928-1940 гг.): Канд. дис… філол. наук: 10.01.08 /АН УССР, Инс-т литературы им. Т.Г.Шевченко. – К.,1991; Коваль Т.В. Журнали України 1917-1928 рр. у фонді Національної бібліотеки як історико-книгознавче джерело: Канд. дис… іст. наук: 07.00.08 /НАН України. Нац. б-ка ім. В.Вернадського. – К.,1998; Лощинська Н.В. Журнал “Червоний щлях” та літературний процес 20-30-х рр. в Україні.: Канд. дис… філол. наук: 10.01.01/НАН України. Інст. літ-ри ім. Тараса Шевченка.–К.,1999; Солонська Н.Г. “Бібліологічні вісті” як явище української книгознавчої думки 20-початку 30-х років ХХ століття: Канд. дис… іст. наук: 07.00.08 /НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського.– К., 1997. .

Серед новітніх вітчизняних досліджень у контексті означеної проблеми чільне місце посіла монографія Г.Єфіменка Єфiменко Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932–1938) /Ін-т історії України НАН України.— К., 2001.. Пресі автор приділив увагу в окремому параграфі. На основі архівних документів, аналізу самої преси 30-х рр. автор дійшов висновку, що у 30-і рр. преса відігравала важливу роль у забезпеченні національної політики більшовиків, яка за своїм змістом залишилась коренізаційною, але реалізовувалась іншими способами та в іншій формі, ніж у 20-і рр. До числа спеціальних розвідок у галузі українізації преси належить і статті П.Бондарчука та В.Букача Бондарчук П. М.Українізація профспілкового друку //Наук. записки. Нац. пед. ун-та ім. М. П. Драгоманова..-К.,1999.-Вип. спец.-С.26–34; Букач В.М.Українізація преси та видавничої справи в 1921–1925 рр. //Історико-культурна спадщина людства і її вивчення при підготовці вчителів без відриву від виробництва. –Одеса, 1992.–С. –12..

Аналіз літератури з проблеми дозволяє зробити висновок, що попри висвітлення різних аспектів історії преси в УСРР періоду українізації, поза увагою дослідників залишились такі питання, як українізація самої періодики та її роль у реалізації політики коренізації, її вплив на національно-культурні процеси в УСРР.

Джерельну основу дисертації склали насамперед архівні документи, які є необхідними для аналізу діяльності преси у системі партійно-радянського керівництва процесом українізації, вивчення її ролі, функцій, механізмів та технологій у забезпеченні коренізаційної політики в цілому та українізації самої періодики. У роботі використані матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління україни (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Державних архівів Вінницької, Донецької, Київської, луганської, Харківської областей, а також Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) та Російського державного архіву економіки (РДАЕ) у м. Москві.

Сама періодична преса УСРР 20-30-х рр. є важливим історичним джерелом. Предметне вивчення періодики здійснювалось у двох ракурсах: преса як об’єкт українізації та преса як суб’єкт українізації.

Важливим джерелом для розуміння статусу преси є партійно-державні документи, які визначали і регулювали напрямки її діяльності та функціонування. В радянський час було започатковано випуск спеціальних історико-статистичних праць до “червоних дат” і ювілеїв більшовицького календаря Агуф М. Печать УССР. 1917-1932. – Х., 1932; Агуф М. Преса УСРР до XV роковин Жовтня. – Х., 1932. . Незаперечний інтерес становлять бібліографічні покажчики преси як загального типу, так і стосовно періоду дослідження за каталогом відділу періодики Національної бібліотеки імені В.Вернадського НАН України Газети Радянської України 1921-1925 рр. (За матеріалами газетних фондів ЦНБ АН УРСР): Каталог. – К., 1981; Газети Радянської України 1926-1929 рр. у фондах ЦНБ АН УРСР: Каталог. – К., 1985.

.

У другому розділі “Преса в суспільному житті радянської України” розглядаються умови діяльності преси в УСРР, на основі документів показано процес перетворення періодики з органа громадської думки на ідеологічно-пропагандистський інструмент закріплення більшовицької влади. Більшовики замінювали національну пресу новим типом видання – спільним органом партійного комітету та виконавчої влади відповідних рівнів. У цьому виявилося зрощення партійних і владних структур з перевагою перших. Відтоді партійно-радянська преса почала репрезентувати всю пресу радянської України, оскільки була єдино можливою в легальному розумінні.

становлення партійно-радянської преси в Україні хронологічно збігається з часом її українізації, тому ці процеси були взаємозалежними та тісно переплетеними. Початковий етап українізації преси характеризувався утвердженням класово-партійного принципу в формуванні газетних видань. На середину 1920-х років були вироблені два основних типи газет: загальнополітична для керівного активу та масова. Спочатку масові газети створювались переважно для селян, тому українізація преси набула характеру “селянізації”.

У цей же час усталилася мережа журнальної періодики за виробничим принципом. До створення україномовної преси були залучені різні верстви українського суспільства, передусім лояльно налаштована національна інтелігенція. Між тим робсількорівський рух був підпорядкований суворому нагляду і контролю з боку партійного керівництва, тому фактично відбувалась його профанація. Закріплення української преси було утруднене домінуванням російськомовної (через забезпечення великих тиражів) та російської (через сприятливий режим розповсюдження та умови передплати) преси. Кількісне зростання преси було суворо регульованим державою.

Характерними рисами радянської преси були: ідеологічна залежність, монологічний характер функціонування, підцензурність, обмежена динамічність, непрозорий характер функціонування. За умов партійно-радянського контролю були вироблені спеціальні технології у роботі з інформацією. Серед основних назвемо наступні: 1) анокринація – штучне відокремлення частини тексту з метою зміщення смислових акцентів; 2) джерельна дивергенція – відхилення в тлумаченні інформації від її джерельно-документальної основи; 3) дифамація – оголошення дійсних або вигаданих відомостей, що ганьблять честь і гідність особи, товариства, партії, угруповання; 4) дезінформація – свідоме поширення неправдивої інформації; 5) персеверація – часте повторювання якоїсь ідеї, думки, дефініції з метою закріплення у масовій свідомості, 6) деперсоналізація – знеособлення явищ, нівелювання ролі особистості. Для радянської преси стала типовою практика довільного ставлення до факту. Для повідомлення в пресі його, як правило, не вигадували, а тільки розглядали і тлумачили з точки зору партійності.

Домінування більшовицької ідеології в партійно-радянській пресі забезпечувалось 1) монополізацією більшовиками інформаційного простору; 2) жорсткою цензурою; 3) уніфікацією комунікативних каналів; 4) кадровим забезпеченням журналістських та керівних працівників через систему підготовки та перепідготовки; 5) централізацією системи преси та субординацією дій нижчих органів періодики з центральними виданнями.

У пресі УСРР 1920-30-х рр. широко використовувався метод “палімпсесту” – витирання з тексту історії реальних подій, явищ, осіб на потребу влади і підміна їх відповідними ідеології нормами. Преса впливала на історичну свідомість українців, загрожувала втратою здатності до самоідентифікації етносу. Такий палімпсест залишив на історії України глибокий слід – “стерті” з пам’яті народу цілі епохи та історичні періоди, національні герої перетворені на зрадників, боротьба за визволення усвідомлена як сепаратизм. Натомість за допомогою преси закріплювалися більшовицькі ідеали. Ще одним наслідком палімпсесту у пресі стала “подвійна свідомість” українців, яка дозволяла дотримуватись образу двох і більше протилежних переконань. Яскраво ілюструє такий вид свідомості ставлення радянських людей до інформації, що пропонувалась пресою. Незважаючи на щоденне усвідомлення на власному досвіді почасти неправдивості (неповноти, неточночті) офіційних повідомлень, пересічна людина вірила їм. “Надруковано – значить правда” – такий принцип був провідним всупереч явному протиріччю досвіду і пропаганди.

Прикметною ознакою функціонування преси в УСРР було копіювання нею центральної періодики, наслідування її технологій, методик та прийомів, що почасти набувало характеру калькування і за змістом, і за формою. Така практика призвела до низки суттєвих негативних наслідків. Зокрема спричинило ненормативне змішування російської й української мов у газетному просторі, а за ним і в повсякденному побутовому і офіційному мовленні, закріпивши у такий спосіб феномен суржику. Двомовність у газетах створила можливість витісненню автохтонної мови зі сфери вжитку.

У третьому розділі “Преса як об’єкт українізації” розкрито реалізацію українізаційної політики щодо преси. Українізація інформаційно-пропагандистської галузі була одним з напрямків коренізаційної політики і тому залежала від загального курсу національної політики центрального компартійного керівництва. Вона полягала у створенні україномовних та нацменівських видань, у розгортанні мережі газет та журналів, відповідної соціально-класовій структурі суспільства, з врахуваннях професійних інтересів та вікових особливостей, у забезпеченні преси ідеологічно витриманими кадрами.

Впродовж 1920-х рр. сталося потужне зростання україномовної періодики за числом назв і за тиражами: у 1927 р. з 195 газет українською мовою виходили 94 (48,2%), у 1932 р. – 1278 з 1457 (87,7%). Цьому передувала копітка й тривала робота національно свідомої інтелігенції, поступлива політика ЦК ВКП(б). У 1920-і рр. ряд провідних посад у галузі преси обіймали представники українського націонал-комунізму. Так, заввідділом агітпропу був А.Хвиля, відповідальними редакторами центральних газет були В.Еллан-Блакитний, П.Любченко, П.Кияниця, Ф.Таран, до складу редколегії “Більшовика України” входили Є.Гірчак та А.Річицький, “Червоний шлях” очолювали Г.Гринько, О.Шумський, М.Яловий. Брак більшовицьких україномовних спеціалістів, придатних до роботи в пресі, в роки головування у НКО О.Шумського та М.Скрипника, був подоланий залученням національної позапартійної інтелігенції та галичан. Це надало пресі УСРР живильного імпульсу. У 1920-і рр. автура періодики рясніла їх іменами.

ситуація кардинально змінюється на початку 1933 р. з прибуттям до України “місії П.Постишева”. З самого початку почалися кадрові зміни – М.Попов за завданням ЦК ВКП(б) мав забезпечити суворий контроль над українськими ЗМІ. Протягом 1933 р. було перевірено і оновлено склад редколегій всіх центральних журналів, замінені редактори всіх центральних і обласних газет, редактори міських і районних газет були заслухані на пленумах обкомів на предмет відповідності публікацій у їхніх органах національній політиці ВКП(б). У середині 1930-х рр. припинили своє існування майже всі газети національних меншин, а наприкінці десятиліття розпочалась відкрита русифікація у пресі.

окрему увагу в дисертації присвячено вивченню мовної культури українізованої періодики та її мовотворчості, оскільки в роки українізації мовне питання в друкові набуло вираженого політичного забарвлення. По-перше, нова влада в Україну поширилася з центру колишньої імперії, яка забороняла українську мову. Від цієї спадщини радянській владі треба було хоча б декларативно відмовитись, щоб не викликати спротив. По-друге, слід було врахувати те, що за нетривалий, але яскравий період української державності національна мова в ній отримала потужний імпульс для розвитку в усіх галузях суспільного і державного життя. Потенціал національного виявлення через мову був нагромаджений роками, але не був вичерпаний через державно-політичну поразку національно-демократичних сил України. По-третє, радянська влада, спираючись на міста, здебільшого зрусифіковані, потребувала соціальної підтримки у більшості населення україномовного селянства та інтелігенції. Розраховувати на закріплення влади в Україні можна було тільки в разі виваженої національної політики, зокрема, й лінгвістичної. Мовна толерантність мала слугувати запорукою лояльності радянської влади до населення. По-четверте, важливим чинником мовної політики більшовиків був і зовнішньополітичний аспект: пролетарська держава не мала поступатись буржуазним демократіям, де українці вільно користувались рідною мовою. Нарешті, визнання мови більшості зумовлене тактичними причинами: щоб ідеологія була сприйнята, вона має бути роз’яснена зрозумілою мовою.

Мову українізованих газет формували, з одного боку, представники національної небільшовицької публіцистики, та, з іншого, радянські службовці, що не мали спеціальної журналістської освіти, перебували під впливом русифікаторських наслідків. Українські друковані видання були залежні від російськомовних джерел інформації. Частим явищем на початковому етапі було створення двомовних газет, що насправді нерідко оберталось переважанням у них російських текстів. Така практика особливо типова для робітничої преси. Серед газетярів і журналістів у 20-і рр. сформувались дві течії щодо мовної культури періодики: традиціоналісти, які обстоювали збереження сталих норм мовотворення, та механіцисти – прихильники стандартизації та технізації мови. Останні припускали заохочення іншомовних слів до періодики, переважно російських, зневажаючи українські сталі відповідники. Такі мовознавці, як В.Ганцов, М.Гладкий, К.Довгань, А.Ніковський, М.Сулима у своїх оглядах застерігали від недбальства мовленнєвої культури преси, аби не припустити спотвореного розуміння дійсності й прищеплення загальнокультурного несмаку, в тому числі суржику в усному та друкованому мовленні

У 1930-і рр. через загальну уніфікацію всіх сфер суспільного життя мовна стандартизація стала ще виразнішою. Словниковий запас значно скорочувався, директивна мова ставала переважаючою, традиційні національні фразеологізми затиралися російськомовними стандартами, зникали барвники регіональних говірок, вилучалися характерні народні вислови, назви, дотепні зауваження. Їх поступово замінювали нав’язливі класові оцінки, почасти наличкові, іноді навіть брутально лайливі. Наприкінці 30-х рр. у пресі переважав стиль нагінок, нещадної викривальності “ворогів та шкідників соцбудівництва”. Лексика газет мілітаризувалася в прямому та переносному розумінні цього слова, оскільки мова ставала перенасиченою термінологією з військової галузі і фразеологічно та стилістично мала характер військової оперативності, у газетах відтоді неприйнятними стали розмірковування, висловлення сумнівів чи вагань, дискусійність чи альтернативність думок була підмінена наказовістю і повелінням.

Відтоді стилістичні, лексичні, граматичні огріхи оцінювались не як непрофесіоналізм газетярів, навіть не як неуважність чи недбалість, а як результат наслідування порад “петлюрівської українізації”. З теоретичних узагальнень випливали практичні заходи, спрямовані проти норм, набутих в пресі, та діячів мовної культури, які їх пропагували. До кінця 1930-х рр. прямої заборони українського слова не було. Але поступово українську мову почали тлумачити як немодерну, непридатну для проголошення нових завдань та вироблення умов для дотримання темпів їх виконання. Мову українців стали принижувати, надавати їй статусу меншовартості, її престиж падав. Така політика була виявом великодержавного лінгвоциду саме у той час, коли розпочалась справжня модернізація українського суспільства, коли українці виходили на етап модерного націотворення. Зрозуміло, що це загрожувало б центрові розвитком відцентрових рухів в усіх суспільних галузях, небажано вплинуло б і на державну цілісність СРСР.

У четвертому розділі “Преса як засіб українізації суспільства” вивчена роль преси як суб’єкта політики коренізації в Україні. В першу чергу слід зазначити, що преса виконувала роль інформатора, популяризатора національної політики більшовиків, сприяла формуванню громадської думки щодо неї. Для зосередження уваги навколо проблем українізації газети практикували як окремі публікації, так і добірки матеріалів, як правило, з таких складових: 1) постанови, резолюції та ухвали партійних органів, декрети та директивні документи або фрагменти з них, основні ідеї яких могли подаватися й у вигляді лозунгової “шапки” чи виділеної цитати; 2) промови, доповіді, виступи діячів партії та радянського керівництва, до цієї групи матеріалів могли залучати теоретичні статті Маркса, Енгельса, Леніна, а з кінця 20-х рр. і Сталіна; 3) передові або редакторські статті на задану тему; 4) практичні рекомендації у реалізації проголошених цілей; 5) аналітичні статті, репортажі і нарисові замальовки з місць про перші успіхи або ініціативи у здійсненні поставлених завдань, а також інтерв’ю з передовиками виробництва чи керівниками підприємств; 6) критичні огляди про помилки, порушення, хиби тощо; 7) робсількорівські дописи, листи, пропозиції, запитання. Часто такі програмні матеріали розташовували на подвійних розворотах газети, супроводжуючи текст фотовітринами або малюнками чи шаржами, іноді для переконливості наводились порівняльні таблиці чи діаграми.

Подача інформації залежала також від типу видання. Центральним органам партії та влади газетам “Комуніст”, “Вісті ВУЦВК” належало бути українським варіантом московських газет “Правда” та “Известия”, вирізняючись лише ілюстраціями з місцевого матеріалу. Масові керівні газети для робітників та селян в Україні “Робітнича газета “Пролетар” та “Радянське село” наслідували відповідно “Труд” і “Крестьянскую газету”. Місцеві газети значною мірою йшли у фарватері центральних органів, вдаючись до власних матеріалів переважно ілюстративного характеру.

Преса яскраво засвідчує, що політика українізації протікала на тлі внутрішньопартійної боротьби, її темпи, пріоритети, результати визначались центром, впливовістю партійних угруповань та їх лідерів. За матеріалами преси чітко видно, що поява Л.Кагановича біля керма республіканської партійної організації визначила й хід українізації, її форми, темпи і наслідки. Особа М.Скрипника стала ключовою у набутті коренізацією націонал-комуністичного характеру, тоді як роль П.Постишева була прописана централізаторськими силами Москви.

У першій половині 20-х рр. газетно-журнальна мережа була найоперативнішим інформатором з новин національно-культурного і суспільно-політичного життя. Малі за обсягом друковані форми легше було масово тиражувати, вони випереджали своїм накладом книжкову продукцію, отже і охоплювали ширше коло читачів. Самі творці радянської періодики визнавали значення оперативності періодичних видань в своїй роботі. Зокрема журнали ідеологи преси мали за “легку гармату в ідеологічній боротьбі”.

В історії культурного життя 20-30-х рр. окреме місце посідають літературно-мистецькі, художньо-публіцистичні часописи. Вони були чинниками національно-культурного відродження, зокрема, відіграли важливу роль у становленні й популяризації української літератури, сприяли усвідомленню самодостатності української мови як у художньо-літературній галузі, так і у громадсько-політичному колі. У ході “літературної дискусії” 1925-1928 рр. літературно-мистецька періодика була і “полем дії”, і дзеркалом відображення. Свої сторінки учасникам цієї дискусії надали не тільки літературно-мистецькі журнали, але й офіційні партійні видання, що і свідчить про їх контроль над подіями національно-культурного життя та його політизацію. Галас, вчинений у пресі навколо публікацій М.Хвильового, мав за мету нав’язування громадськості бачення єдино можливого вектору суспільного і культурного розвитку – тільки з більшовицькою Москвою. У розстановці оцінок у національному питанні в другій половині 20-х рр. вирішальну роль відіграв теоретичний орган ЦК КП(б)У журнал “Більшовик України”: за п’ять років його діяльності вийшло друком 73 випуски, в яких уміщено 172 статті з проблем національно-культурного будівництва

Від початку 30-х років преса все більше виконувала поліцейсько-репресивні функції. Архівні партійні документи містять прямі відомості про її сприяння репресіям. Найганебнішим прикладом репресивної ролі преси була брутальна і розгнуздана кампанія з висвітлення “Справи СВУ”. Всі центральні газети були переповнені лайкою, образливими наличками на адресу підсудних, їх рідних, установ, де вони працювали. Редакції фабрикували відгуки і оцінки читачів, формували громадську думку на брехні й фальсифікації. Після успішного проведення “справи СВУ” преса була вже вигостреним інструментом у організації “громадської думки” навколо будь-якого інакомислення. До кінця 30-х рр. національні справи були в пресі зведені до класового коментування і пропагування тези про те, що Україна може набути розквіту лише через посередництво Росії. Саме на шпальтах газет були піддані критиці (або й