ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ (м.ОДЕСА) ім. К.Д.УШИНСЬКОГО

УДК 300.36 (177)

КОЛОМІЄЦЬ ОЛЕНА ГЕРМАНІВНА

ІДЕЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

ЯК ІНСТРУМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Черкаському навчальному центрі Одеської національної

юридичної академії, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Богданов Володимир Семенович,

Черкаський навчальний центр Одеської національної

юридичної академії, директор, Міністерство освіти і

науки України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Гансова Емма Августівна,

Одеський регіональний інститут державного управління

Української Академії державного управління при

Президентові України, професор кафедри філософських і соціально-політичних наук

кандидат філософських наук, доцент

Кавалеров Анатолій Анатолійович,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського,

доцент кафедри філософії та соціології

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

Захист відбудеться “20 ” березня 2003 р. о 14 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 41.053.02 в Південноукраїнському

державному педагогічному університеті (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського за

адресою: 65021 м.Одеса, вул. Старопортофранківська, 26, зал засідань

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Південноукраїнського

державного педагогічного університету (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського за

адресою: 65021 м.Одеса, вул. Старопортофранківська, 26

Автореферат розісланий “ 19 ” лютого 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.Г.Мисик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Формування громадянського суспільства, розбудова демократичних інститутів, поглиблення економічних реформ в нашій країні навряд чи можливі без їх належного теоретичного обґрунтування. Його серцевину, без перебільшення, становить проблема забезпечення стабільності такого руху, що зумовлює необхідність виявлення його факторів й, відтак, механізмів соціального регулювання. Стосовно практики побудови інститутів демократичного суспільства та норм їх діяльності в ролі одного із провідних регуляторів виступає ідея справедливості. Саме вона, втіливши в собі основні політичні цінності цивілізованого суспільства, в умовах сучасного глобалізованого, взаємозалежного світу знову стала наріжним каменем вирішення фундаментальних соціально-політичних, правових, морально-етичних проблем.

Гострота постановки питання про справедливість в діяльності основних соціальних та політичних інститутів пов’язана, передусім, з виявленням та обґрунтуванням розподілу свободи та інших соціальних благ, взагалі політичної влади в сучасному демократичному суспільстві. Саме в цьому контексті слід розглядати спроби примирення ліберальних цінностей індивідуалізму й принципу рівності, “автономності” особистості та питання про перерозподіл прибутків, ліквідацію бідності і вивільнення творчого потенціалу найбільш активної частини населення, що в однаковій мірі є актуальним як на Сході, так і на Заході.

Теоретичний інтерес до проблеми соціальної справедливості зумовлений, насамперед, потребою критичного переосмислення накопиченого в межах марксистської традиції досвіду її вирішення та окреслення прийнятних для постсоціалістичних реалій моделей філософського обґрунтування ідеї справедливості, які б враховували наявний позитив соціалістичного її тлумачення, а також практику вирішення цієї проблеми в найбільш розвинутих країнах світу. Доречним в цьому контексті є також звернення до досвіду теоретичного осмислення зазначеної проблематики провідними фахівцями – відомими й впливовими на Заході політичними та соціальними філософами, оскільки це звернення має сприяти усуненню існуючого у вітчизняній соціально-філософській думці дефіциту так необхідної для розбудови в Україні демократичних засад суспільного буття й успішної її інтеграції до світового співтовариства теоретичної та політичної культури.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертаційного дослідження узгоджена з плановою тематикою кафедри філософії і соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського “Інноваційність в методології та технології наукового і соціального пізнання” (затверджена на засіданні вченої ради університету, протокол № 5 від 25.12.1997 р.). Результати роботи обговорювались на розширеному методологічному семінарі в Черкаському навчальному центрі Одеської національної юридичної академії у листопаді 2002 р. та на засіданні кафедри філософії і соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського в грудні 2002 р.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення соціально-стабілізуючого потенціалу ідеї справедливості в процесі історичного розвитку суспільства та дослідження можливостей його використання в соціальній політиці сучасної держави.

Згідно з поставленою метою в роботі вирішуються такі задачі:

- розкрити історико-практичні та духовно-теоретичні передумови формування ідеї справедливості в суспільній свідомості;

- визначити категоріальний статус поняття справедливості та його зв’язок з іншими морально-етичними та правовими категоріями;

- означити специфіку ліберального тлумачення принципів справедливості як ідейного підгрунтя побудови концепції соціальної стабілізації в умовах ринкових відносин;

- простежити еволюцію ліберальної теорії справедливості в лібертаристських, комунітарно-партикуляристських, егалітаристських, дискурсивно-комунікативних соціальних доктринах;

- обґрунтувати ідею постконвенціонального (комунікативного) тлумачення соціальної справедливості та можливість практичної реалізації її регулятивного змісту в сучасній соціальній політиці.

Об’єктом дисертаційного дослідження є ідея справедливості як інструмент соціальної політики.

Предметом дослідження є особливості функціонування ідеї справедливості в соціально-політичній, морально-етичній та правовій сферах буття людини і суспільства.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні реалізовано метод єдності історичного та соціального в пізнанні як спосіб реконструкції змісту ідеї справедливості на певних етапах розвитку суспільства, що дозволило уникнути абстрактного її тлумачення та сприяло максимальній конкретизації поняття справедливості, виявленню його емпіричних вимірів та форм.

Одним із провідних методів, який покладено в основу дисертації, є інтегративний метод, що акумулює принципи онтологічного та деонтологічного. Його реалізовано при розкритті характеру соціальних відносин, зокрема, способу розподілу соціальних благ. Це дало можливість, не обмежуючись емпіричною констатацією фактів, виявити морально-етичне підґрунтя соціальної політики.

Серед теоретичних джерел дисертації чільне місце займають фундаментальні праці зарубіжних авторів Дж.Ролза, Р.Нозіка, Е.Макінтайра, М.Волзера, І.Берліна, Р.Дворкіна, К.-О.Апеля, Ю.Хабермаса, а також російських та українських соціальних філософів, правознавців та етиків Р.Апресяна, З.Бербешкіної, Е.Гансової, А.Гусейнова, В.Давидовича, О.Дубко, А.Єрмоленка, К. Жоля, А.І.Ковалерова, В.Малахова, М.Михальченка, М.Мокляка, С. Наумкіної, В.Нерсесянца.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження визначається тим, що в ньому вперше здійснена спроба в систематизованому вигляді переосмислити традиційні для вітчизняної соціально-філософської думки уявлення про походження, еволюцію та специфіку функціонування в структурі суспільної свідомості ідеї справедливості, а також обґрунтована низка положень, які репрезентують її як дієвий інструмент соціальної політики.

В результаті дослідження дисертантом наводяться наступні результати, які містять у собі елементи новизни:

- в історії європейської філософської думки уявлення про справедливість ґрунтовані на її баченні як, передусім, соціального феномена й віддзеркалюють переважно конвенціональний її зріз; при цьому в Новий час започатковуються два підходи до розуміння способу побудови самої конвенції (суспільного договору) – гоббсівський, що виходить із інструментально-стратегічного розуму, відповідно до якого цей договір має суто емпіричний характер і, по суті, є компромісом між окремими учасниками, і кантівський, що виходить із практичного розуму, засадниченого принципом універсалізації справедливості;

- ідея справедливості, інтегруючи в собі моральний, політичний та правовий аспекти суспільної свідомості, виражає в новітній соціальній історії та філософії не стільки прагнення до досягнення соціальної рівності (побудови ідеального суспільства), й тим самим, радикальної зміни соціальних відносин, скільки відбиває необхідність легітимації нерівності й, відтак, є соціально стабілізуючим фактором;

- політико-ідеологічним підґрунтям та світоглядною передумовою тлумачення сутності соціальної справедливості в сучасній європейській політичній філософії є лібералізм як система традиційних цінностей, орієнтованих на збереження соціальної стабільності, захист засад конституційної демократії та ринкової економіки, й супутні йому традиції – партикуляризм, комунітаризм, лібертаризм та егалітаризм, які доповнюють один одного й конституюють єдиний теоретичний ландшафт адекватного сучасним реаліям розуміння сутності соціальної справедливості та форм її практичної реалізації;

- провідною тенденцією еволюції ідеї справедливості в умовах сучасного світу, його глобалізації є перехід до консенсуально-дискурсивної (постконвенціональної) її інтерпретації, що передбачає можливість обговорення умов справедливого розподілу соціальних благ на основі рівноправних відносин (вільного від будь-якого примусу дискурсу, де єдиним примусом є лише примус найвагомішого аргументу як єдино можливий засіб розв’язання конфліктних ситуацій);

- реалізація соціально-регулятивного змісту ідеї справедливості пов’язана, насамперед, із обґрунтуванням принципів розподілу соціальних благ між індивідами, різними соціальними групами, класами, партіями, етносами, державами та їх практичним втіленням в формі соціальної політики, спрямованої, передусім, на забезпечення соціальної захищеності громадян, їх соціальної рівності та легітимацію влади.

Практичне значення роботи. Проведене дослідження, отримані висновки, доведені концептуальні положення можуть бути використані для з’ясування теоретичних проблем соціальної політики як суспільного явища, її організації та здійснення, у напрацюванні методології соціально-філософського та політичного пізнання, у дискурсі з приводу актуальних проблем розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні, у вживанні конкретних заходів для встановлення демократичного, стабільного й безпечного ладу.

Одержані висновки й напрацьовані дефініції мають також дидактичне застосування, можуть бути використані при викладанні дисциплін соціально-філософського, політологічного та етичного циклів (як нормативних, так і спеціальних) у вузах, у підготовці фахівців в галузі державного управління, соціальних працівників, для поповнення й уточнення словникового запасу вітчизняної суспільно-політичної лексики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях, зокрема на міжнародних науково-практичних конференціях “Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність” (м. Харків, вересень 2002 р.) та “Динаміка наукових досліджень” (м. Дніпропетровськ, жовтень 2002 р.).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені у 5 публікаціях (3 у наукових фахових виданнях) загальним обсягом 2 д.а.

Структура дисертації. Мета і задачі дослідження визначили послідовність викладу матеріалу, структуру роботи, яка складається з двох розділів (5 підрозділів), висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 175 сторінок тексту, та 12 сторінок використаних джерел, в якому міститься 167 найменувань, серед яких 30 іноземних.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь вивченості проблеми, мету і завдання роботи, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, розкрито науково-практичне значення дисертації та її теоретико-методологічні засади, вказується апробація, структура та обсяг дисертаційної роботи.

У першому розділі – “Формування і розвиток уявлень про справедливість як соціально-етичний та політико-правовий феномен” – здійснюється аналіз закономірностей історичної еволюції поняття справедливості як засобу регулювання соціальних відносин та елемента суспільної (моральної й правової) свідомості, визначається його категоріальний статус.

У першому підрозділі – “Соціально-практичні та духовно-теоретичні витоки ідеї справедливості” – зазначається, що ідея справедливості як фактор регулювання соціальних відносин, як певний еталон та норма, виникнувши на первісних етапах розвитку людського суспільства й відображаючи необхідність впорядкування взаємин між людьми (обмеження права на насильство), є невід’ємним елементом їх суспільного буття та має конкретно-історичні характеристики.

Перші спроби сутнісного осмислення цього соціального феномена були здійснені Демокрітом, софістами, Сократом та іншими античними філософами. Своєрідним філософським узагальненням цих спроб можна вважати концепцію Платона, який надав справедливості значення завершальної з-поміж чотирьох основних “полісних доброчесностей”. При цьому, за Платоном, в соціальному плані справедливість постає як такий ідеальний устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів сумлінно виконує свої обов’язки і не втручається у справи інших. Принципово новий крок у дослідженні ідеї справедливості був зроблений Арістотелем, який розглядає справедливість, передусім, як спосіб розподілу соціальних благ, розрізняючи справедливість зрівняльну й пропорційно-розподільчу, чим робить істотний внесок в розуміння самої ідеї справедливості як фактору соціальної регуляції.

В епоху утвердження християнства справедливість усвідомлюється, насамперед, як рівність усіх людей перед Богом (Тертуліан, Фома Аквінський), рівність, яка згодом (в Новий час) буде витлумачена як політико-юридичний принцип, що реалізується в рівності громадянських прав і свобод, чим закладаються підвалини економічної “рівності можливостей” та передбачається еквівалентність обміну товарів та послуг.

В цей же час стає поширеним суспільно-конвенційне тлумачення справедливості (Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант), що стало наслідком розуміння і моралі, і права як результату суспільного договору. Саме в межах цього розуміння справедливість вперше розглядається як суто соціальний феномен, що й сприяло подальшій розробці теорії справедливості в контексті проблеми соціального регулювання. Однак, договірне трактування справедливості нерідко супроводжувалось її зведенням до суто правового феномена (Гельвецій, Гегель), що суттєво збіднювало її зміст.

Специфічне тлумачення справедливості дається в марксизмі, де остання розглядається як результат простого прикладання моралі до політичної економії. Справедливими тут вважаються суспільні відносини лише в тому сенсі, що вони відповідають історичній необхідності та практичній можливості створення умов життя людини, відповідних даній історичній епосі.

У ХХ столітті розробка проблеми соціальної справедливості, передусім, пов’язана з певними напрямками розвитку соціально-політичної думки. Зокрема, найвпливовішою серед сучасних інтерпретацій справедливості є теорія, що розроблена американським філософом Джоном Ролзом. Його бачення соціальної справедливості ґрунтується на сформульованих ним двох фундаментальних принципах, перший з яких витлумачує справедливість в традиційному ліберальному значенні як рівність можливостей, а другий виражає необхідність такого регулювання соціальних відносин, при якому соціальні нерівності (існування яких для Ролза є іманентним людському суспільству взагалі) забезпечують можливість загального блага.

В альтернативних щодо лібералізму комунітаристській та партикуляристській концепціях справедливості, представлених М.Волзером, Ч.Тейлором, Дж.Резом, М.Сенделом, Е.Макінтайром та ін., акцентується увага передусім на релятивності уявлення про справедливість і неможливості існування її єдиної універсальної формули.

Проте, як свідчить стан опрацювання даної теми, зміст інтерпретації ідеї справедливості навряд чи може бути зведений до протистояння лише означених двох її концепцій: ліберальної (раціональної) та партикулярно-комунітаристської (ірраціональної). Широкого резонансу в сучасній соціальній філософії набули лібертаристське та егалітаристське розуміння справедливості, представлене найбільш повно та послідовно в поглядах Р.Нозіка та Р.Дворкіна. Полемізуючи з Дж.Ролзом, Нозік висуває альтернативний погляд на справедливість, при якому пріоритет надається свободі, праву індивіда на самовизначення, а держава, як інституційний регулятор соціальних відносин, визнається справедливою лише за умови мінімізації сфери її впливу.

Критика Дворкіним (егалітаризм) теорії Ролза пов’язана з тим, що він, як і Нозік, не поділяє тлумачення справедливості, ґрунтоване на ідеї контракту, наслідком якого є необхідність нерівного перерозподілу прибутку між нерівними членами суспільства, а вбачає можливість досягнення справедливості у способі розподілу приватної власності як джерела прибутків.

Особливе місце серед сучасних концепцій справедливості займає її комунікативна інтерпретація (Ю.Хабермас, К.-О.Апель). Продовжуючи конвенціональні традиції, що були закладені ще за часів Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо, представники комунікативної філософії доводять їх до ідеї розумного консенсусу (розумність тут виводиться із процедури його здійснення, що передбачає принципову залученість всіх громадян до обговорення змісту суспільних норм). В результаті на місце ідеї справедливого та розумного панування (держави) ставиться ідея вільного від панування консенсусу.

У вітчизняній соціальній та моральній філософії проблема соціальної справедливості розв’язувалась неоднозначно. Однією з перших спроб її вирішення була висунута ще Г.Сковородою ідея “нерівної рівності”, яка в своїх істотних виявах певною мірою перегукується із Ролзовою теорією справедливості.

За радянських часів при аналізі цього питання переважали зрівняльні тенденції, однак в сучасних українських та російських дослідженнях в галузі соціальної філософії та етики долається спрощене уявлення про справедливість як соціальну рівність й починає превалювати її гуманітарне розуміння. Значний внесок в розвиток теорії справедливості з позицій соціальної філософії був зроблений Т.Алєксєєвою, З.Бербешкіною, В.Давидовичем, М. Дмитрієвою, А.Єрмоленком, А.А. Ковалеровим, В.Козловським, С.Кримським, В.Ляхом, А.Місуно, М.Мокляком, І.Поповою, О.Пунченком, з позицій етики – Р.Апресяном, А.Гусейновим, О.Дубко, В.Малаховим, А.Оганесяном, В.Тітовим. Істотний внесок в обґрунтування ідеї справедливості як компонента правової свідомості зроблений Г.Мальцевим та В.Нерсесянцом.

Попри накопичений достатньо вагомий досвід вивчення проблеми соціальної справедливості, привертає до себе увагу недостатня дослідженість того її аспекту, який виражає невіддільність, суміжність правового, етичного та соціального вимірів цього явища, що є передумовою залучення змісту ідеї справедливості до розв’язання проблем, пов’язаних із впорядкуванням та стабілізацією соціальної політики.

Поява соціальної та майнової диференціації людей суттєво трансформує їх уявлення про справедливість. Поняття розподільчої справедливості, яке приходить на зміну уявленню про справедливість як рівну міру відплати, тлумачиться тепер передусім в дусі зрівняльної рівності, а згодом і воно поступається місцем поняттю пропорційно-розподільчої справедливості. Оскільки цей процес є всеохоплюючим й торкається соціально-правової та економічної сфери життя суспільства, то в понятті справедливості з часом починає домінувати соціально-правовий аспект, формується поняття соціальної справедливості, а моральне поняття справедливості все більше набуває власної специфіки й дистанціюється від його соціально-спільнотного змісту.

Попри те, що зміст ідеї справедливості в різні часи і в різних культурах проявляється по-різному, автор зазначає, що в соціальній та моральній філософії все ж поступово формується загальне уявлення про суспільство як певного роду системний об’єкт, що, в свою чергу, дає підстави для розгляду ідеї справедливості як фактора, котрий задає можливість буття суспільства як певної цілісності. При цьому актуалізація цієї ідеї в той чи інший історичний період є показником гостроти соціальних суперечностей і виявом в суспільній свідомості прагнення їх усунути, що свідчить про нерозривний зв’язок характеру уявлень про справедливість з конкретними соціально-історичними обставинами буття людей.

Концептуальні засади тлумачення справедливості як фактора регуляції соціальних відносин пов’язані, насамперед, із ідеєю суспільного договору, конвенції, що вперше була висунута Дж.Локком та Ж.-Ж.Руссо, й мала на меті вироблення процедури поєднання свободи і рівності, й відтак започаткувала саме процедурну модель легітимації влади як способу морального виправдання соціальних нерівностей та права держави на насильство. Водночас, суспільний договір, який характеризується розривом з природним станом, означає новий принцип регуляції соціальних відносин: він показує, яким чином у поведінці людей місце інстинктів може заступати справедливість. Ситуація, в якій кожний індивід з усіма своїми природними правами тотально погоджується зі спільнотою, потребує умов, за якими лише ті правила можна вважати легітимними, які виражають всезагальний інтерес, чи всезагальну волю. Остання у Канта трансформується в практичний розум, який вже не є інструментально-стратегічним розумом “правил розсудку” та “гіпотетичних імперативів”, котрі, згідно з Гоббсом, іманентно слугують індивідувальному приватному інтересу. Він є скоріше розумом доброї волі, апріорі пов’язаний з принципом універсалізації справедливості (категоричний імператив) і трансцендує, таким чином, за межі емпіричного власного інтересу, що й уможливлює легітимацію моральних та правових норм, яка й постає соціально-політичною формою реалізації ідеї справедливості.

Проведене в цьому підрозділі дослідження особливостей формування, розвитку та способу функціонування ідеї справедливості в контексті взаємозв’язку суспільного буття та свідомості, свідчить про те, що виникнення й історична актуалізація цього поняття пов’язані, насамперед, із загостренням соціальних суперечностей (виникнення майнової диференціації, ієрархізація суспільних відносин, посилення експлуатації людини людиною), а поява різноманітних теорій справедливості є своєрідним способом заміщення її відсутності в практичному бутті людей. При цьому відсутність в історії соціальної філософії та етики однозначного її тлумачення, наявність взаємовиключних інтерпретацій справедливості, зумовлюють необхідність звернення до категоріального аналізу змісту цього поняття, виявлення його зв’язку з іншими соціально-філософськими, морально-етичними та правовими категоріями.

У другому підрозділі – “Поняття справедливості в системі соціально-філософських, морально-етичних та правових категорій” - здійснюється категоріальний аналіз змісту поняття справедливості й виявляється його зв’язок із іншими категоріями суспільної свідомості.

Зокрема, зазначається, що як категорія етики, справедливість, ніби синтезуючи в собі зміст понять морального обов’язку та відповідальності, насамперед, фіксує той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людьми свого обов’язку. Однак, на відміну від згаданих вище категорій, уявлення про справедливість передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища, а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими й належить встановити етичну відповідність.

Як категорія соціальної філософії, справедливість виражає не лише усвідомлення необхідності досягнення соціальної рівності, приведення характеру суспільних відносин у відповідність із матеріально-економічними засадами життя соціуму, а й інтенцію до узгодження невід’ємних від людської сутності прав та свобод з умовами їх належної реалізації, соціальним захистом кожного індивіда.

В межах правової свідомості ідея справедливості виконує легітимуючу функцію стосовно встановлення та прийняття тих чи інших законодавчих актів, чим задає саму можливість існування права як інструменту реалізації цієї ідеї та інституційного механізму регулювання соціальних відносин.

З практичної точки зору, категорія справедливості, як засвідчує здійснений в дисертації аналіз, застосовується до оцінки різних соціальних явищ та фактів (економічних, політичних, правових). Об’єктами оцінки з точки зору справедливості можуть бути: 1) ставлення суспільства до особистості, дії соціальної спільноти, держави, вимоги закону й самі суспільні порядки; 2) ставлення особистості до суспільства, соціальної спільноти, держави, сім’ї, а також до самої себе; 3) дії особистості по відношенню до іншої особистості. На наш погляд, справедливість необхідно розглядати із врахуванням сукупності всіх трьох сторін її застосування як оціночної категорії.

При аналізі морального аспекту важливо розрізняти справедливість як, по-перше, етичну категорію, по-друге, як принцип моралі й, по-третє, як цінність, тобто її моральнісний, ціннісно-нормативний зміст та її філософсько-категоріальний, етичний статус.

В справедливості як категорії етики провідним є науково-пізнавальний момент: тут з’ясовується об’єктивне значення уявлень про справедливість та несправедливість на основі всебічного, конкретно-історичного підходу до реальних звичаїв суспільства та його моральних принципів; справедливість як моральна цінність є, по-перше, ідеалом, певною моделлю соціальних та моральних відносин, по-друге, її реалізацією в практичному житті. Саме з точки зору справедливості як морального ідеалу давалась і дається оцінка різноманітних економічних, політичних та правових фактів дійсності. Отже, справедливість як моральне поняття може виступати в значенні критерію моральної оцінки, в значенні почуття, в значенні норми, мотиву поведінки й, нарешті, в значенні морального ідеалу.

У другому розділі – “Справедливий розподіл соціальних благ як засіб соціальної стабілізації: теоретичний та практичний аспекти” – здійснюється аналіз змісту ідеї справедливості в контексті проблеми соціального регулювання. З цією метою дисертант звертається до досвіду осмислення проблеми дистрибутивної справедливості в найбільш впливових соціально-філософських концепціях зарубіжних авторів (оскільки у вітчизняній соціальній філософії та етиці цей досвід практично відсутній).

У першому підрозділі – “Дистрибутивна справедливість в умовах ринкової економіки: ліберальна модель” - виявляються теоретичні засади універсально-раціоналістичної концепції справедливості, що виходить із первинної значущості розуму при розкритті її змісту, й зокрема, теорії справедливості Джона Ролза, яка стала відправним пунктом бачення сутності справедливості в філософській культурі другої половини ХХ століття.

В теорії Ролза справедливість насамперед співвідноситься з категорією чесності, для виявлення змісту якої він вдається до визначення суб’єкта справедливості – базисної структури суспільства, розуміючи під нею той спосіб, у який чільні соціальні інституції розподіляють фундаментальні права та обов’язки й визначають розподіл переваг від соціальної співпраці. Як інституції Ролз розглядає передусім політичну конституцію й головні економічні та соціальні облаштування, серед яких виокремлюються правовий захист свобод думки й совісті, конкуруючі ринки, приватна власність на засоби виробництва, моногамна родина.

Покладаючись на розроблені ще за часів Гоббса й Локка суспільно-договірні способи обґрунтування моралі та права, й надаючи їм модернізованого вигляду, Ролз формулює два принципи справедливості: принцип рівної свободи, який утверджує рівноправність людей щодо їхніх базових свобод, і принцип відмінності, котрий зумовлює можливість нерівного розподілу благ його спрямованістю до найбільшої вигоди найменш забезпечених членів суспільства. Два принципи справедливості він свідомо вибудував в певному ієрархічному порядку, який передбачає задоволення спочатку першого принципу й лише після цього – перехід до другого. Так, принцип рівної свободи виявляється пріоритетним по відношенню до принципу, що регулює економічну та соціальну нерівність, адже, за Ролзом, добробут не можна набути за рахунок свободи. Але й свобода не є безмежною. Основні свободи індивіда можуть бути обмежені, однак – лише задля забезпечення максимально широкої сукупної системи свобод для кожного. Перерозподіл соціальних благ, таким чином, на користь найменш забезпечених є вторинним по відношенню до принципу рівності можливостей. По суті, це модифікація системи цінностей того, що зазвичай називають лібералізмом.

Переваги для найменш забезпеченої частини суспільства визначаються в контексті ліберальної моделі через індекси соціально пріоритетних благ, до яких віднесені права, свободи, можливість реалізації свого потенціалу, прибутки й добробут, а також соціальні передумови для почуття власної гідності. Йдеться, по суті, про прагнення, природне для суспільства, що орієнтується на значні соціальні цілі, максимально використовувати ресурси, які воно має.

Характерною ознакою концепції справедливості Ролза є досить специфічне тлумачення поняття добробуту, що виключає необхідність турботи держави про систему освіти та охорони здоров’я для тих громадян, хто сам в стані потурбуватися про себе. По суті, його принципи справедливості розраховані на працюючих з низьким рівнем заробітної платні, і в їх число не входить найбільш соціально вразливі категорії: діти, інваліди, люди похилого віку. Це є наслідком “класичного” протиріччя між принципом розподілу ресурсів у відповідності з внеском кожного на основі ринкової економіки й розподілом за потребами. Тому, в кінцевому рахунку, Ролзова теорія справедливості звернена переважно до тих, хто, отримавши можливість вибору, спроможний нею скористатися, а не націлена на повне задоволення потреб, яке, хоча й підриває механізм ринкової економіки, все ж уявляється кожній неупередженій людині як суттєвий елемент справедливості.

У другому підрозділі – “Комунітарно-комунікативна трансформація лібералізму в новітніх інтерпретаціях соціальної справедливості” – автор зосереджує увагу на аналізі змісту та способах обґрунтування ідеї справедливості з врахуванням історичної, етнічної та культурної специфіки їх тлумачення. Це торкається передусім лібертаристських, комунітарно-партикуляристських, егалітаристських та комунікативних концепцій соціальної справедливості, автори яких в цілому поділяють ставлення Ролза до людської рівності як до фундаментального морального принципу. В той же час вони критикують його теорію на всіх рівнях інтерпретації цього принципу: на рівні визначення його змісту, на рівні визначення інституційного порядку, який обґрунтовується за допомогою цього принципу, та на рівні побудови теорії, яка пов’язує інституції з принципами. Переважна більшість цих авторів (за винятком представників комунікативної філософії) прагне відкинути саму можливість формулювання універсальних принципів справедливості, за допомогою яких можна було б здійснювати регуляцію соціальних відносин в будь-якому суспільстві й у будь-який час.

Не позбавленою практичної значущості, на думку дисертанта, є партикуляристська критика ліберального тлумачення справедливості, в якій акцентується увага на необхідності врахування в процесі регуляції соціальних відносин культурно-історичної специфіки та моральних традицій кожної окремо взятої соціальної спільноти, що має запобігати виявам своєрідного соціально-морального тиску як на окремо взятих індивідів, так і на певні форми соціальності.

Стосовно лібертаристського бачення справедливості, слід зазначити, що воно передусім акцентує увагу на необхідності соціального розкріпачення індивідів шляхом заохочення їх економічної ініціативи, стимулювання підприємницької активності як засобу підвищення темпів соціально-економічного зростання суспільства в цілому. Роль держави як засобу регулювання соціальних відносин тут мінімізується, й зводиться до гарантування соціальної безпеки громадян.

Тлумачення соціальної справедливості в комунікативній філософії фактично продовжує ліберально-універсалістську традицію й водночас відрізняється від класичного (кантівського) саме тим, що в ній справедливість не нав’язується як соціальний ідеал, а має формуватися в процесі вільного від примусу аргументативного дискурсу, до якого принципово включеними мають бути всі без виключення спільноти (в світовому масштабі) та індивіди (в локально-спільнотному).

Оскільки розв’язання проблеми соціальної справедливості в комунікативній філософії впритул пов’язане з обґрунтуванням легітимності норм права, що не зводиться лише до їх ухвалення шляхом голосування та опертя на владу держави (застосування примусу), то їх чинність, так само як і сама держава, підлягають легітимації не згідно з партикулярною раціональністю (тобто більшістю голосів), а на основі розуму, тобто дискурсу. Сам дискурс, очевидно, має здійснюватися на основі принципу універсалізації, згідно з яким усі обов'язкові норми моралі та права врешті-решт мають бути легітимовані лише консенсусом усіх учасників вільного від примусу дискурсу. Таким чином, легітимація правових норм, якщо вона відповідає процедурі, яка спирається на принцип універсалізації, дотична до принципу справедливості, що й містить у собі врахування інтересів усіх, а тому постає також і моральною легітимацією.

Концепція універсального громадського дискурсу постає як подальший розвиток кантівської ідеї “всесвітнього громадянського суспільства”, поступ до якого є наближенням до ідеального комунікативного суспільства (що, проте, не може бути ніколи остаточно втілене) і який позначається на тих інституціях міжнародної спільноти, які легітимовані на основі принципу універсалізації. Нормативні акти такого суспільства можуть слугувати регулятивною ідеєю для прийняття правових норм в окремих державах і тим самим виконувати функцію й морально-етичної легітимації.

У третьому підрозділі – “Форми та засоби реалізації регулятивного змісту ідеї справедливості в соціальній політиці сучасної держави: соціологічний та політологічний вимір” – здійснена спроба екстраполяції окреслених в попередніх підрозділах теоретичних моделей тлумачення соціальної справедливості на соціальні процеси, що мають місце в практиці сучасного життя як окремих держав, так і світового співтовариства в цілому.

На думку дисертанта, ці моделі як засоби соціального регулювання, щоразу набуваючи етно-культурної специфіки, реалізують себе передусім в соціальній політиці держави як основному соціально-регулятивному механізмі. В залежності від характеру суспільства (стабільного, перехідного тощо) на перший план відповідно висуваються різні складові соціальної політики. Що ж до неї самої, то сьогодні прийнято говорити про два найбільш типових підходи до розуміння її змісту.

Перший, який домінує в стабільному суспільстві зі сталою системою соціальної підтримки, характеризується досить вузьким тлумаченням соціальної політики як соціального захисту, соціальної підтримки, а також регулювання тих секторів економіки, які повязані з народною освітою та охороною здоровя.

Другий підхід повязаний з розглядом більш загальних проблем соціальної політики в контексті співвідношення її стабілізуючої та стимулюючої функцій, співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Подібне розуміння соціальної політики уподібнює її, на нашу думку, до траєкторії “маятника”, котрий досить успішно коливається в стабільних ринково організованих суспільствах, дозволяючи (в тому числі через механізми наукової та політичної риторики) модифікувати реальність або в бік ліберального “оздоровлення” економіки, або ж в бік соціальної стабілізації. Розгляд соціальної стратегії як маятникової пульсації між “жорсткою” та “мякою” версіями соціальної політики може бути достатньо плідним при розв’язанні соціально-економічних проблем в сучасній Україні. При цьому, зауважує автор, в суспільних дискусіях на Заході фахівці з соціальних питань, як правило, захищають “м’який” варіант соціальної політики, тоді як в нашій країні професіонали в сфері соціальних проблем відстоюють протилежні позиції: в кризових ситуаціях розмови про “м’який” курс навряд чи можуть вийти за межі соціально-політичної риторики.

Стосовно вирішення проблеми соціального захисту як одного з елементів соціальної політики, автор схиляється до думки, що він насамперед має бути спрямований на державну підтримку населення в умовах стихії ринку та гарантувати мінімальний прибуток. Серед найбільш відомих моделей соціального захисту (німецької, шведської, американської) найбільш прийнятною бачиться та, яка б увібрала в себе все найкраще і яка результативно діє в країнах з ринковою економікою. Вона має включати в себе вирішення низки проблем, зокрема, забезпечення активного попереджувального характеру соціальної політики, оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожному етапі розвитку, активну державну політику підтримки високої та цілковитої зайнятості, вагому частку приватних та громадських організацій у наданні соціальних послуг, реалізацію ідей соціальної солідарності та субсолідарності, створення правових та соціальних умов для реалізації економічної ініціативи, пріоритет соціально незахищених категорій громадян. Найбільш цінним у пропонованій моделі соціально орієнтованої економіки є те, що вона передбачає не лише соціальний захист, а й створення такого організаційно-економічного механізму, який сприяв би зменшенню частини населення, що потребує соціальної допомоги.

З огляду на це, найбільш прийнятними для українського соціуму, очевидно, є ті загальновизнані стандарти, які, з одного боку, виражають магістральні тенденції й досягнення європейської цивілізації, що виражені в вище окреслених соціально-політичних ідеях, а з іншого боку, сприяють формуванню таких соціальних відносин, які гарантують кожному члену суспільства максимальну міру соціальної захищеності. Відсутність останньої як складової соціальної справедливості особливо гостро відчувається в сучасній Україні.

Розглядаючи легітимацію влади як одну із складових соціальної політики, дисертант вбачає її передусім в укладанні певної угоди між державою, суспільством та особистістю щодо монопольного права держави на здійснення розподілу соціальних благ та застосування сили. Як зазначається в дисертації, легітимність означає, що пов’язане з політичним ладом домагання того, щоб бути визнаним як правильне, справедливе панування має достатні підстави. Як найбільш перспективне та прийнятне в умовах сучасних реалій, розглядається в дисертації дискурсивно-комунікативне обґрунтування легітимності влади. У цьому контексті універсальний громадський дискурс, що спирається на ідеальну комунікацію як регулятивний принцип, тобто на таку процедуру його здійснення, яка гарантується рівноправними (симетричними) відносинами в комунікації є не лише політичною, а й морально-етичною категорією, підкреслює дисертант.

У висновках підводяться підсумки проведеного соціально-філософського дослідження ідеї справедливості як інструмента соціальної політики, важливого фактора при розподілі соціальних благ в контексті соціально-економічної стабілізації українського суспільства. В кінцевому підсумку автор дійшов до таких висновків:

- основною тенденцією еволюції ідеї справедливості є перехід від її розуміння як рівної відплати (ретрибутивна справедливість), характерного для ранніх етапів людської історії, до уявлення про неї як про етично обґрунтований розподіл благ між людьми (дистрибутивна справедливість);

- уявлення про справедливість як невід’ємний елемент моральної свідомості є потужним революціонізуючим чинником соціального розвитку впродовж усієї історії людства; знаходячись на перетині моралі та права, уявлення про соціальну справедливість, водночас, може справляти й стабілізуючий вплив на суспільство, тобто бути дієвим інструментом соціальної політики;

- специфіка функціонування ідеї справедливості в структурі суспільної свідомості сучасного суспільства пов’язана, по-перше, не стільки із тлумаченням її як соціальної перспективи, скільки орієнтована на виявлення вже досягнутих інваріантних її засад; бути об’єднані поняттям по-друге, типовим в сучасній соціальній філософії стало тлумачення справедливості не стільки як рівності, скільки як “нерівної рівності”, тобто поєднання, синтезу протилежностей з чітко вираженою апеляцією до практичної (економічної) її сторони; по-третє, відправною точкою побудови новітніх моделей соціальної справедливості залишається ідея суспільного договору, що інтерпретується не стільки як субстанціальна її (справедливості) основа, скільки як певна універсальна процедура, яка має забезпечувати можливість втілення принципу безпристрасності судження стосовно способу розподілу соціальних благ; по-четверте, політико-ідеологічним підґрунтям бачення сутності справедливості в переважній більшості сучасних її концепцій виступає лібералізм та супутні йому соціальні доктрини (лібертаризм, комунітаризм, егалітаризм тощо); по-п’яте, особливістю функціонування ідеї справедливості в суспільній свідомості сучасних ліберально-демократичних держав є її тлумачення як способу розподілу соціальних благ, що має на меті забезпечення такого співвідношення рівності і нерівності, за якого остання має бути вигідною всьому суспільству загалом; здійснення ж власне розподілу покладається при цьому на державні інститути; по-шосте, соціальне регулювання як діяльність інституціалізованих суспільних структур, що спрямована на впорядкування політичних, економічних та правових відносин між різними соціальними спільнотами та окремими індивідами, передбачає низку заходів, які можуть “соціальна політика”. Серед основних напрямків реалізації соціальної політики сучасної держави, покликаної стверджувати ідеал справедливості в повсякденному бутті своїх громадян, приіоритетними є гарантування соціальної рівності, соціальної захищеності та легітимація влади;

- характерною ознакою функціонування суспільної свідомості в умовах сучасних українських реалій є пожвавлення інтересу до проблеми соціальної справедливості, що виражає тенденцію, з одного боку, зберегти здобуті ще за радянських часів соціальні гарантії, а, з іншого, включити до сучасної системи моральних цінностей українців право на отримання адекватної трудовим зусиллям необмеженої державою винагороди, що може бути свідченням як зміни ставлення до неминучої за таких умов соціальної диференціації населення, так і показником зростання рівня моральної та правової самосвідомості громадян;

- серед перспективних напрямків подальшої розробки проблеми соціальної справедливості провідне місце, на нашу думку, займає виявлення та поглиблене дослідження інших, окрім описаних в дисертації форм та засобів реалізації соціально-стабілізуючого змісту ідеї справедливості. Актуальним також є теоретичне обґрунтування тих принципів справедливого розподілу соціальних благ, які б відображали специфіку реалізації етично виваженої соціальної політики в умовах подальшого реформування українського соціуму.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Коломієць О.Г. Справедливість як принцип соціальної організації та моральна цінність // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 28. – К.: Центр духовної культури, 2002. – С. 118-127.

2. Коломієць О.Г. Соціально-договірні засади теорії справедливості Джона Ролза // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 29. – К.: Центр духовної культури, 2002. – С. 70-79.

3. Коломієць О.Г. Право як засіб соціально-практичної реалізації ідеї справедливості // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 30. – К.: Центр духовної культури, 2002. – С.197-205.

4. Коломієць О.Г. Ідея справедливості у Г.Сковороди та Дж.Ролза // Матеріали ІХ Харківських міжнародних Сковородинських читань (до 280-річчя Г.С.Сковороди) “Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність”. – Харків: “Екограф”, 2002. – С. 75 – 78.

5. Коломієць О.Г. Проблема соціальної справедливості в егалітаристській концепції Р.Дворкіна // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка