НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КОЗІЄВСЬКА Олена Іванівна

УДК 81`271:35.088.6

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ

МОВЛЕННЯ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

25.00.03 – державна служба

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Плотницька Інна Михайлівна, завідувач кафедри української мови Національної академії державного управління при Президентові України.

Офіційні опоненти : доктор наук з державного управління, доцент Чукут Світлана Анатоліївна, професор кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президентові України;

кандидат філологічних наук, доцент Редін Петро Олексійович, професор кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.

Провідна установа – Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ теорії та методології законодавчої діяльності, конституційного, адміністративного і фінансового законодавства, м. Київ.

Захист відбудеться 9 жовтня 2003 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 9 вересня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Культура мовлення як складова загальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості суспільства. Процес опанування мови та її культури пов`язаний зі здобуттям навичок правильно розмовляти й писати, точно висловлювати свою думку, активно використовувати мовні знання, грамотно застосовувати їх. Досконале володіння мовою стає важливим компонентом підготовки фахівців у сфері державного управління, оскільки саме творче використання засобів мовлення повною мірою виявляє професійні обдарування державного службовця, сприяє його самотворенню та самовираженню.

Практика сучасних інтеграційних процесів в Україні, входження її в систему міжнародних економічних, політичних і культурних зв`язків потребують конкурентноспроможних державних управлінців світового рівня. Діяльність державного управлінця вимагає від нього не тільки професійної майстерності, а й широкої загальної освіти, оскільки вона пов`язана з інтенсивним усним і писемним спілкуванням, передбачає широку мовленнєву практику, потребує точного вираження понять і категорій у різних сферах державного управління. Державний службовець під час виконання своїх безпосередніх обов`язків виступає в різних комунікативних ролях: веде ділове листування, складає законопроекти, проекти постанов, договори й угоди, спілкується з іншими державними службовцями та громадянами різного рівня культури. Недотримання та порушення державним службовцем мовних норм може стати причиною непорозуміння, викликати заперечну реакцію у співрозмовника і негативно позначитися на його подальшій кар`єрі. Крім того, державний службовець може бути й оратором, якщо виступає з доповіддю під час проведення ділових нарад, засідань, на пленарних засіданнях у сесійному залі Верховної Ради України або перед аудиторією в лекційних залах. Уміння правильно, ясно й чітко літературною мовою висловити свої думки, володіння мистецтвом публічної мови, які визначають його рейтинг і сприяють професійному й особистому становленню, є складовими іміджу державного службовця.

Сьогодні, коли українська мова відіграє виняткову роль у житті суспільства, у розвитку науки, культури й освіти, проблеми підвищення рівня культури мовлення як важливого чинника формування цілісної культурно-національної ідентичності, ролі державних інститутів, що беруть участь в управлінні процесом становлення і подальшого розвитку державної української мови, та її співіснування з мовами національних меншин обговорюються на круглих столах, семінарах, конференціях. Ці питання розглядаються в працях українських фахівців у галузі державного управління, зокрема, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, І.Ф.Надольного, В.А.Скуратівського, С.А.Чукут та інших.

Предметом широких наукових досліджень є проблеми формування виваженої державної мовної політики на сучасному етапі, її впливу на рівень культури мовлення (загальної та у сфері державного управління). Особливої уваги заслуговують праці вчених М.І.Майбороди, Л.Т.Масенко, О.М.Обушного, М.І.Пірен, В.А.Ребкала, В.П.Трощинського та інших, у яких подано аналіз стану і тенденцій розвитку української мови в контексті етномовної ситуації в різних регіонах України, розглянуті можливі варіанти вирішення мовного питання з метою досягнення національного консенсусу.

Питання мовної культури завжди було предметом дослідження, у першу чергу, мовознавців (В.В.Виноградова, І.І.Огієнка, О.О.Потебні), які розглядали мову в системному аспекті. Тільки в останні роки фахівці в галузі державного управління й мовознавства Н.Д.Бабич, В.М.Князєв, М.І.Мельник, Н.Р.Нижник, І.М.Плотницька, П.О.Редін, Т.П.Рукас, С.П.Шумовицька виділили культуру мовлення як складову управлінської культури, указали на необхідність визначення оптимальної мовленнєвої поведінки в певній ситуації та звернули увагу на важливість культури мовлення у професійно-кваліфікаційній характеристиці фахівців будь-якого профілю, зокрема, розкрили значення мови для формування іміджу державного службовця. В.М.Русанівський, Н.Б.Крилова, А.П.Коваль присвятили свої роботи культурі ділового спілкування. Вони доводять, що досконале володіння культурою мовлення гарантує спеціалістові будь-якого фаху відчутний успіх у професійно-ділових стосунках.

На жаль, ще й досі мовознавці не мають єдиного погляду щодо необхідності виділення культури мовлення, зокрема культури ділового мовлення, в окрему навчальну дисципліну, не визначено її зміст, функції, завдання та місце серед інших мовознавчих дисциплін. Немає достатньої кількості відповідних підручників із ділового мовлення у сфері державного управління, де теоретична частина супроводжується системою практичних мовленнєвих вправ, зміст яких орієнтований на головні проблеми обраної спеціальності, вивчення фахової документації, сприяє виробленню практичних умінь і навичок у процесі добору відповідних мовних засобів у діловому мовленні.

Таким чином, актуальність дисертації визначається недостатньою опрацьованістю проблеми культури мовлення у сфері державного управління, недослідженістю причин низької культурологічної компетенції, яку час від часу демонструють окремі державні службовці, відсутністю досліджень законодавчого публічного мовлення, а також потребою в навчальних посібниках-практикумах, що сприяли б оволодінню мовними засобами писемного й усного ділового спілкування. Сьогодні гостро стоїть проблема “екології мови”, проблема “культурного фону”, який формується мовою культурологічних видань, радіо і телебачення. Тому досконале володіння українською мовою державними службовцями, які постійно користуються засобами масової інформації для передачі своїх думок, є умовою підвищення загальної культури українського народу.

Зв`язок із науковими програмами, планами, темами. Автор брав участь у підготовці та проведенні досліджень кафедри української мови Національної академії державного управління при Президентові України за темою “Ділове спілкування в державному управлінні (мовленнєвий і психологічний аспекти) (номер державної реєстрації № 0101U002908), що розробляється згідно з комплексним науковим проектом Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації № ДР 00 0101 U 00 2829).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення й наукове обґрунтування шляхів формування культури мовлення у сфері професійної діяльності державного службовця.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне розв`язання таких завдань дослідження:

1. Здійснити системний аналіз української і зарубіжної наукової літератури щодо вивчення проблеми культури мовлення взагалі та, зокрема, у сфері державного управління.

2. Проаналізувати теоретичні основи культури ділового мовлення у сфері державного управління та визначити її основні комунікативні ознаки.

3. Дослідити сучасний стан проблеми законодавчого врегулювання мовного питання в Україні та розкрити особливості формування культури мовлення державних службовців в умовах білінгвізму.

4. Розробити типологію мовленнєвих помилок у професійній діяльності державних службовців, розкрити джерела їх виникнення.

5. Удосконалити методологічне забезпечення формування культури мовлення державних службовців.

6. Охарактеризувати мову пленарного засідання (загальностильові та специфічні особливості; місце у структурі офіційно-ділового стилю, мовленнєві засоби).

Об`єкт дослідження - мовленнєва діяльність державних службовців у сфері державного управління.

Предметом дослідження є особливості формування культури мовлення у професійній діяльності державних службовців.

Методи дослідження. У дисертації застосовано широкий спектр сучасних методів і підходів дослідження. Матеріал для аналізу склав майже 2500 мовних фактів, виділених методом суцільної вибірки з текстів.

Мовленнєві факти розглянуто з позицій функціонального підходу, який передбачає їх вивчення в умовах реального функціонування.

За допомогою методів узагальнення і класифікаційного аналізу виділено типи помилок, що спостерігаються в мовленні державних службовців і порушують мовні норми сучасної української літературної мови, та розкрито причини їх виникнення.

Соціологічний метод, який використано для наукового дослідження специфіки функціонування української мови в умовах багатонаціональної країни, дозволив проаналізувати чинники, що стимулюють або гальмують розвиток білінгвізму в державі, та визначити передумови його виникнення в Україні (історичні, етнічні, соціально-економічні тощо).

У процесі дослідження також використано метод порівняльно-зіставного аналізу, який під час перекладу мовних одиниць близькоспоріднених мов (української та російської) дозволив виявити факти інтерференційного впливу російської мови на українську, характер взаємодії української та російської мов, виділити типи наслідків інтерференції на всіх мовних рівнях.

З метою виявлення мовних особливостей пленарного публічного виступу як жанрового різновиду офіційно-ділового стилю, його взаємозв`язку з іншими стилями сучасної української літературної мови застосовано описовий метод, що передбачає лінгвістичне спостереження за усним і писемним мовленням державних службовців.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні про можливість підвищення рівня культури мовлення у професійній діяльності державних службовців шляхом розробки теоретичного, практичного й методологічного аспектів формування культури мовлення у сфері державного управління, які б відповідали новим потребам сьогодення.

Емпіричною базою дослідження є:

- результати соціологічних досліджень, проведені протягом останніх дванадцяти років, що дозволяють відслідкувати мовну специфіку окремих регіонів України, самоідентифікацію та мовну орієнтацію респондентів за віком тощо;

- мовні факти, отримані в результаті аналізу текстів стенограм пленарних засідань Верховної Ради України третього скликання (1998-2002 рр.), нормативно-правових актів (Конституції України, законів України), ділових листів, нотаток усного мовлення державних службовців у різних ситуаціях ділового спілкування. Потрібно зауважити, що з етичних причин не вказувались імена авторів пленарних публічних виступів і виконавців офіційно-ділових листів. До аналізу також залучалися спеціальні посібники з діловодства.

Наукова новизна одержаних результатів визначається внеском автора у вирішення важливого завдання у галузі державного управління – розробки концептуально-методологічних засад підвищення рівня культури мовлення державних службовців.

Отримані результати науково обґрунтовані. Їх достовірність і необхідність підтверджені розробкою методичних порад і рекомендацій щодо підвищення рівня культури мовлення державних службовців та їх практичним використанням у процесі викладання ділової української мови в державному управлінні в Національній академії державного управління при Президентові України (вечірня форма навчання).

У процесі вирішення завдань дисертації

· уперше:

- здійснено поглиблений теоретичний аналіз проблеми культури українського мовлення у сфері державного управління на основі мовного матеріалу, який раніше у спеціальній літературі не використовувався;

- виділено пленарне засідання як жанровий різновид офіційно-ділового стилю і зроблено спробу системного аналізу його індивідуальних стильових рис, мовних засобів та особливостей їх функціонування;

- розроблено типологію помилок, що спостерігаються в мовленнєвій діяльності державних службовців, розкрито їх джерела, обґрунтовано шляхи і засоби запобігання й виправлення;

· удосконалено:

- понятійний апарат, а саме запропоновано визначення термінів “стиль мови” і “культура мови державного службовця” та сформульовано головну мету культури мовлення у сфері державного управління; обґрунтовано необхідність розмежування термінів “культура мови” і “культура мовлення”;

- методологічний аспект формування культури мовлення державних службовців шляхом розробки системи вправ і тестових завдань до навчального модуля “Ділова українська мова в державному управлінні”, які включають основні теми нормативної лексики, граматики та стилістики писемного й усного ділового мовлення;

- класифікацію білінгвізму, що дало можливість проаналізувати сучасний стан мовної ситуації в Україні;

· дістало подальшого розвитку:

- визначення основних комунікативних ознак культури мовлення у сфері державного управління;

- визначення й обґрунтування напрямів вирішення мовного питання в Україні, зокрема, законодавчого врегулювання статусів української та російської мов;

- визначення мовних (недотримання орфоепічних норм; стилістично невиправдане тавтологічне вживання словоформ; внутрішньомовна інтерференція; міжмовна інтерференція внаслідок негативного впливу російської мови на українську тощо) і позамовних чинників низької культури мовлення окремих державних службовців (неврегульованість мовних питань на законодавчому рівні; відсутність широкомасштабної програми підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів, що мала б включати мовні курси; періодичні тестування державних службовців на знання державної мови; суспільний статус української мови за радянських часів тощо).

Практичне значення одержаних результатів. Прикладні результати дисертаційного дослідження впроваджено в процесі викладання навчального модуля “Ділова українська мова в державному управлінні” в Національній академії державного управління при Президентові України (довідка про впровадження №3 від 25 лютого 2003 року).

Матеріали дисертації також можуть бути використані у процесі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій, викладання нормативного курсу сучасної української літературної мови, спецкурсів і семінарів із проблем культури мовлення, стилістики у вищих навчальних закладах і на курсах підвищення кваліфікації державних службовців; для створення практичних порадників із мови; у процесі розробки актуальних питань лексикографії та термінології.

Наукові результати дисертаційного дослідження стали основою розроблення методичних порад і рекомендацій щодо підвищення рівня культури мовлення державних службовців. Аналіз мовлення державних службовців дав можливість виділити мовні засоби, які замінюються кальками, суржиковими словами та сполученнями слів у результаті інтерференційного впливу російської мови на українську. Їх варто внести до словника коректорської комп`ютерної програми, якою користуються державні службовці, що дасть можливість не тільки контролювати правильність викладу тексту, а й допоможе збільшити словниковий запас, поступово звільнитися від небажаних наслідків міжмовної інтерференції.

Особистий внесок здобувача у процесі написання посібників “Ділова українська мова: Робочий зошит” і “Ділова українська мова в державному управлінні (робочий зошит дистанційного курсу навчальної дисципліни): Навчальний посібник” полягає в підборі матеріалу, розробці системи вправ і тестів, виконання яких сприяє засвоєнню державними службовцями лексичних і граматичних норм сучасної української літературної мови.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на науково-практичних конференціях за міжнародною участю: Всеукраїнська науково-практична конференція “Духовність українства” (Житомир, 2001), ІІ Міжнародна науково-практична конференція “Молодь в умовах нової соціальної перспективи” (Житомир, 2000), науково-практична конференція “Реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, УАДУ, 2001).

Матеріали дисертаційної роботи використано у процесі написання посібників: Плотницька І.М., Козієвська О.І. Ділова українська мова: Робочий зошит. – Житомир, 2002. – 90 с. – Авторських 50 с.; Плотницька І.М., Козієвська О.І. Ділова українська мова в державному управлінні (робочий зошит дистанційного курсу навчальної дисципліни): Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – 80 с. – Авторських 40 с.

Публікації. Результати дисертаційної роботи викладено в шести одноосібних наукових працях (три з них опубліковано у фахових виданнях) і в двох у співавторстві.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг роботи - 176 сторінок. Додатки займають 75 сторінок. Список використаних джерел становить 349 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” розкрито сутність наукового завдання, що вирішується; обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертації; показано її зв`язок із тематикою наукових досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету й завдання дослідження, а також наукову новизну і практичну значимість отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження, апробації та опублікування.

У першому розділі – “Сучасний стан рівня культури мовлення в державному управлінні” – здійснено огляд української та зарубіжної наукової літератури з проблеми культури мовлення, розглянуто дискусійне питання розмежування термінів “культура мови” та “культура мовлення”, розкрито призначення й роль культури мовлення у сфері державного управління, розкрито проблему законодавчого врегулювання мовного питання, зокрема, співіснування української та російської мов, визначено загальні комунікативні ознаки правильного мовлення державних управлінців.

У розділі запропоновано визначення культури мови державного службовця, виділено складові поняття і сформульовано головну мету культури мовлення у сфері державного управління як упорядкування мовленнєвої практики державних службовців, приведення її у відповідність із літературно-мовними нормами.

У дисертації обґрунтовано, що головною умовою формування високої культури мовлення у сфері державного управління в умовах поліетнічної держави є мовна політика як сукупність політичних, економічних, освітніх, наукових заходів, які впливають на стан мовленнєвої культури населення в цілому. Неврегульованість на законодавчому рівні багатьох проблем, пов`язаних із функціонуванням мов у багатонаціональному суспільстві, зокрема, зі співіснуванням української та російської мов, остаточним визначенням статусу останньої, звужує потенційні можливості реалізації української мови, уповільнює її широке запровадження в усі сфери життя української нації.

Одним із кроків до відродження соціальних функцій української мови є організація кваліфікованого паралельного навчання (у відповідних російськомовних регіонах) не тільки державній мові, а й російській, яке б ставило за мету якісне оволодіння мовами, пояснення причин виникнення мовних помилок і шляхів їх усунення.

У роботі виділено й досліджено сукупність комунікативних ознак, які характеризують висококультурне мовлення державного службовця та визначають його ефективність: правильність, точність висловленої думки, логічна організація мовного матеріалу та його лаконічний і стислий виклад, чистота мовлення, доречний добір мовних засобів.

Виявлено, що в мовленні державних службовців у результаті взаємодії української та російської мов дуже часто порушуються норми сучасної української літературної мови. Тому одним із найважливіших аспектів розробки загальної проблематики культури української мови в нашій державі є аналіз помилок, які трапляються у процесі мовної діяльності. Він повинен стати об`єктом досконалого вивчення, усвідомлення й відповідної оцінки. Виникнення мовних помилок в умовах синхронного функціонування споріднених мов пояснюється тісними асоціативними зв`язками, які передують логічному поступовому розвитку думки, чи невідповідністю швидкості мововиробництва швидкості його фіксації.

У дисертаційній роботі проаналізовано помилки, що спостерігаються в мовленні державних службовців. Їх згруповано за порушеннями норм сучасної української літературної мови.

1. Орфоепічні, орфографічні й акцентологічні помилки, які пов`язані з порушенням норм вимови (наприклад, [сеенге] замість [есенге], проблєма замість проблема, ч`астина з м`яким [ч] замість твердого), наголосу (наприклад, випадок замість випадок, середина замість середина) та з порушенням милозвучності української літературної мови (наприклад, “видатки на ці цілі складають 98,0 тис. грн. із розрахунку 500 грн. на рік на одного співробітника”, “при цьому у місті виникають певні питання щодо фінансування видатків по аеропорту” (Криворізька міськрада, № 2/40-2003 від 12.09.01).

2. Словотвірні, які пов`язані з порушенням словотвірних норм (непланована нарада замість незапланована нарада, солідаризуватися замість ставати солідарним) або зі стилістично невиправданим утворенням оказіоналізмів: “Пропоную ... стишити цей мітинг у залі та почати працювати над бюджетом” Стенограма засідання // Бюлетень Верховної Ради України. - 1998. - № 60. – C.6. (правильний варіант - зробити тихішим).

3. Морфологічні, які пов`язані з ненормативним утворенням частин мови (наприклад, утворення прикметника міліцейський замість правильного міліційний під впливом російського прикметника милицейский); форм частин мови у процесі їх змінювання (наприклад, форма чинності у складі сталого сполучення слів набирати чинності (потрібно набирати чинність) і з невластивим для офіційно-ділового стилю використанням граматичних форм частин мови за наявності в мові паралельних способів висловлювання. Наприклад, поєднання обох форм у процесі утворення ступенів порівняння прикметників (більш точніше, найбільш видатніший), використання форми місцевого відмінка прикметників твердої групи чоловічого роду із закінченням –ім (високім).

4. Лексичні – використання слів у ненормативних значеннях, порушення лексичної сполучуваності, невиправдані повтори й тавтологія, використання російських за структурою слів, які вимовляються на український кшталт. Наприклад, благополуччя замість добробут у реченні “Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя” (ст. 49 Конституції України, 1996).

5. Синтаксичні - неправильна побудова сполучень слів, простих і складних речень. Розрізняють внутрішньомовні відхилення від норми, пов`язані з контамінацією засобів вираження синтаксичного значення в межах однієї мови (наприклад, у реченні “... якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту ... Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу ...” (розділ ХV, п.4, Конституція України, 1996) порушено правило керування дієслова, який у разі вживання з часткою не потребує після себе іменника в Р. в. – не відхилить поданого законопроекту), та відхилення, зумовлені міжмовною білінгвістичною інтерференцією (наприклад, уникнення конструкцій на –но, -то, які притаманні саме офіційно-діловому стилю сучасної української літературної мови, підміна їх російськими відповідниками. Наприклад, у реченнях “Цензура заборонена” (ст. 15 Конституції України); “На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом” (ст. 17 Конституції України).

Стилістичні помилки пов`язані з використанням мовних засобів, недоречних в офіційно-діловому стилі. Наприклад, уживання слів розмовного стилю в текстах публічних промов із трибуни Верховної Ради України: “Але відбулася безпрецедентна профанація законодавчого процесу” Стенограма засідання // Бюлетень Верховної Ради України. - 2000. – № 41. - C. 11.; “Влада відверто солідаризується з бандитами і шпаною” Стенограма засідання // Бюлетень Верховної Ради України. - 1999. – № 90. - Ч. 1. - C. 12..

Високий рівень мовної культури державних службовців є чинником подальшого розвитку суспільства в цілому, оскільки саме він забезпечує практичну реалізацію функцій української мови в державному управлінні. Висококультурне мовлення вимагає від державного службовця володіння нормами сучасної української літературної мови, уміння користуватися мовними засобами відповідно до мети і змісту спілкування.

У другому розділі - “Культура українського ділового мовлення в державному управлінні за умов білінгвізму” - досліджено питання формування культури мовлення державного службовця в умовах білінгвізму (двомовності), виявлено особливості білінгвізму в Україні, визначено причини виникнення українсько-російської двомовності в Україні, охарактеризовано лексичні росіянізми та їх різновид - “суржикові” слова, - які спостерігаються в офіційно-діловому стилі.

Двомовність виникає в результаті безпосереднього (проксимального) або дистального контактування двох мов, сфери яких можуть бути чітко розмежованими чи достатньо близькими між собою, але вони ніколи не збігаються повністю.

З метою дослідження сучасної мовної ситуації в лінгвометодологічному та соціологічному аспектах, особливостей білінгвізму в Україні запропоновано класифікацію типів двомовності залежно від характеру взаємодії мов, в основу якої покладено класифікацію, створену сучасним російським ученим Т.А.Бертагаєвим, доповнено й розширено її, що дало можливість об`єктивного, наукового вивчення мовних процесів і тенденцій у різних регіонах країни:

1. Активний (спілкування відбувається на обох мовах без будь-яких труднощів) і пасивний (сприйняття однієї з мов не є повним). У свою чергу пасивна двомовність буває репродуктивною, коли білінгв здатен лише відтворювати мовленнєві моделі, які знаходяться у нього в пам`яті, та рецептивною, коли білінгв лише розуміє другу мову, але не вміє нею розмовляти.

2. Нормативний (під час спілкування мовці дотримуються всіх літературних норм), одностороннє нормативний (той, хто говорить, дотримується норм однієї з мов частіше, ніж іншої) та ненормативний (білінгв користується другою мовою та порушує її норми частково або повністю).

3. Цільовий (коли білінгв користується мовами у спеціальних ситуаціях, частіше паралельним текстом обох мов) і синхронно-побутовий (коли мова використовується в повсякденних ситуаціях із паралельним перекладом на іншу або білінгв використовує елементи обох мов), який найбільш уживаний серед молоді.

4. Індивідуальний, груповий, масовий і суцільний, що залежить від кількості носіїв білінгвізму.

5. Двосторонній, коли кожен народ володіє мовою іншого, та односторонній, коли двома мовами володіють представники тільки однієї з мов. Двосторонній і односторонній типи білінгвізму можуть виникнути у процесі безпосереднього контактування обох мов і серед носіїв, які знаходяться на значній відстані один від одного. Оволодіння другою мовою відбувається шляхом спілкування з представниками народу, носіями цієї мови, які знаходяться в іншій країні, або шляхом спеціального вивчення другої мови. Контактні типи білінгвізму є більш стійкими й досконалими, оскільки переважно передаються з покоління в покоління.

6. Стихійно засвоєна двомовність і спеціально вивчена двомовність. Стихійне засвоєння обох мов відбувається в дитинстві, якщо людина постійно знаходиться у двомовному середовищі. Спеціальне вивчення другої мови є свідомим процесом, як правило, під керівництвом викладача.

7. Добровільно опанована двомовність і двомовність, нав`язана насильницьким шляхом, безпосередньо пов`язані з індивідуальним і масовим типами білінгвізму: на відміну від індивідуального білінгвізму, що виникає переважно в одномовному суспільстві для встановлення мовних посередницьких контактів між власною й чужою культурою, масова двомовність може зруйнувати цілісну культурно-національну ідентичність будь-якої національної спільноти, оскільки масовий білінгвізм виникає переважно в умовах колоніальної залежності країни, коли підневільна мовна спільнота змушена вивчити мову колонізаторів. З часом друга мова може взяти на себе функції рідної, поступово витіснити її на периферію використання, що призведе до перетворення двомовців на одномовців.

Аналіз статистичних даних і мовного матеріалу дозволив зробити висновок, що в сучасному українському суспільстві представлені майже всі типи двомовності. Найбільш поширена двомовність серед тих, хто різною мірою (активно або пасивно) володіє українською чи російською мовами, які безпосередньо контактують між собою. Цей тип білінгвізму носить масовий характер: частина людей старшого покоління та діти дошкільного віку поки що одномовні.

Двосторонність і масовість двомовності визначаються позамовними факторами – історичними, соціологічними, демографічними – і структурно-типологічною близькістю української та російської мов, високим ступенем їх взаємних контактів на сучасному етапі, які активізують процеси взаємодії цих мов.

У результаті аналізу текстів офіційно-ділових документів різних часів, а також текстів стенограм пленарних засідань Верховної Ради України, в офіційно-діловому стилі виділено групи лексичних росіянізмів, зокрема, групу так званих “суржикових” слів, які є показниками невисокої мовної культури окремих державних службовців. Проблема підвищення культури мовлення в державному управлінні в умовах білінгвізму набуває особливої гостроти, оскільки довготривале контактування близькоспоріднених української та російської мов в умовах панівного становища останньої мало не тільки позитивні наслідки – збагачення лексичного складу української мови, - а й призвело до негативних наслідків – виникнення деструктивного явища “суржику”.

Представлені в дисертаційному дослідженні результати аналізу інтерференційного впливу російської мови на українську, отримані під час вивчення текстів офіційно-ділових документів різних часів, а також текстів стенограм засідань Верховної Ради України можуть бути використані для розробки методичних програм підвищення культури ділового мовлення в державному управлінні, спрямованих на поступове вилучення невиправданих кальок, лексичних росіянізмів і запровадження до вжитку власне українських слів.

У третьому розділі – “Усне ділове мовлення в державному управлінні (за матеріалами пленарних засідань Верховної Ради України)” - досліджено жанровий різновид усного ділового мовлення - пленарне засідання. Визначено його специфічні стильові риси та виявлено взаємозв`язок з іншими літературними стилями української мови; подано загальну характеристику мовленнєвих засобів пленарних публічних промов.

З поняттям культури мовлення тісно пов`язане питання стилю мови. У дисертаційному дослідженні запропоновано визначення стилю мови, під яким розуміється різновид єдиної літературної мови, що виділяється на основі соціальної сфери використання і характеризується відносно усталеною та замкненою сукупністю мовних ознак, спрямованих на досягнення певної мети висловлювання.

Умовою високопрофесійного виконання державними службовцями своїх обов`язків є володіння офіційно-діловим стилем, який забезпечує налагодження й підтримання юридичних і дипломатичних зв`язків, процес ділового спілкування органів влади, державних установ, організацій та окремих членів суспільства, використовується в адміністративно-політичній галузі, сфері економіки, культури тощо. У дисертаційному дослідженні вперше виділено жанровий різновид усного публічного мовлення – пленарне засідання, виникнення якого пов`язано із соціально-політичними перетвореннями, що відбулися в Україні у зв`язку зі здобуттям державою незалежності, визнанням української мови державною. Екстрамовною основою виділення пленарного засідання як жанрового різновиду офіційно-ділового стилю є сфера його використання: під час проведення пленарних засідань відбуваються обговорення та прийняття законодавчих актів України, звітування представників державних установ і відомств, обговорення політичного, економічного й соціального життя держави, міжнародних політичних подій.

У дисертації запропоновано класифікацію пленарних засідань:

- інформаційне пленарне засідання (ознайомлення із законопроектами, проектами постанов тощо);

- оперативне пленарне засідання або парламентські слухання (ознайомлення зі станом виконання державних програм, дотримання законодавства, реалізації політичної та соціально-економічної політики держави);

- дискусійне пленарне засідання (обговорення й голосування за прийняття законопроектів, проектів постанов, ратифікацію міжнародних угод тощо).

Залежно від порядку денного у межах одного пленарного засідання можуть об`єднуватися різні види пленарних засідань. Таким чином, специфічною особливістю пленарних засідань є поєднання у собі рис таких жанрових різновидів усного ділового мовлення, як ділове засідання, дискусія та публічна промова. Тематика пленарного засідання, причини і мотиви, що спонукали промовця на контакт із аудиторією, визначають і вид пленарного публічного виступу, який може бути побудований у вигляді доповіді на соціально-політичну тему, звітної доповіді чи політичної промови агітаційного характеру, офіційного депутатського звернення, питання, репліки. Для доповідей характерні наукова доказовість, виявлена в чіткій побудові промови, орієнтація на логічність викладу матеріалу; політичній промові агітаційного характеру притаманна більшою мірою емоційність, використання яскравих художньо-публіцистичних образів. Але чіткої межі між перерахованими мовленнєвими формами не існує, оскільки майже кожний виступ об`єднує в собі агітаційні й полемічні фрагменти, логічне обґрунтування висновків тощо.

У результаті аналізу парламентського засідання зроблено висновок, що це синтетичний жанр, який характеризується своєрідним парламентським стилем та поєднує стандартизованість і приписувальний характер офіційно-ділового стилю, експресивність і переконливість публіцистичного, логічність і точність наукового, діалогічність розмовного й виразність художнього. Особливості кожного стилю у пленарному публічному мовленні виявляються в організації мовного матеріалу, у виборі синтаксичних конструкцій, у композиційній побудові тексту. Так, діалогічність пленарних публічних промов, пов`язана з метою впливу на аудиторію, забезпечується використанням синтаксичних конструкцій (риторичних запитань, звертань до слухачів, діалогу промовця із самим собою тощо) і лексичних засобів: дієслів, що спонукають до сумісних дій; особового займенника ми, який створює ефект об`єднання промовця з аудиторією, змушує слухачів стати прихильниками промовця.

Іншою особливістю публічного мовлення є той факт, що під час одного пленарного засідання можуть не тільки поєднуватись елементи різних стилів, а й чергуватися різностильові виступи. Стилістична орієнтація тексту залежить від характеристики предмета дійсності та мети виступів. Так, оцінка політичного явища з метою привернення до нього громадської уваги потребує від промовця організації мовного матеріалу, властивого публіцистичному стилю мовлення; урядова звітна доповідь побудована як різновид офіційно-ділового документа.

Виявлено, що риси парламентського засідання зумовлені специфікою функцій пленарних публічних виступів, а саме: інформативної, яка полягає у швидкій передачі логічно побудованого змісту, та впливової, пов`язаної з впливом на думку й почуття слухачів шляхом експресивного переконання та логіки доказів. При цьому обов`язково присутня особиста (авторська чи колективна) позиція, яка може (якщо це дозволяє або диктує стиль доповіді, наприклад, доповіді на соціально-політичну тему, агітаційної промови) відверто підкреслюватися за допомогою словесних і несловесних (міміки та жестів) засобів.

У дисертації виділено та зроблено ґрунтовний аналіз основних рис пленарного засідання:

- регламентованість, що знаходить своє втілення в мовленнєвому етикеті;

- специфіка аудиторії (орієнтованість виступу на дві аудиторії: первинну – безпосередніх слухачів у залі, які вступають у живий контакт із промовцем, і вторинну аудиторію – це ті, заради кого власне і здійснюється законодавча діяльність, тобто громадяни країни) визначає зміст публічного виступу та відповідний добір мовного матеріалу;

- індивідуальний характер стилю мовлення доповідачів різною мірою виявляється в окремих жанрових підвидах пленарного засідання, що наближаються до публіцистичного стилю, та вимагає від державного службовця майстерності володіння словом і відповідної манери поведінки перед аудиторією.

У результаті проведеного лінгвістичного аналізу текстів законодавчого підстилю визначено комунікативно виправданий лексичний мінімум, необхідний для формування культури мовлення державного службовця: загальномовна (міжстильова) лексика (суддя, заарештувати, посада, промисловець тощо); вузькогалузеві терміни й термінологічні сполучення слів (еквайрінг карток, частковий фіксінг, імпринтер тощо); ділова або офіційна лексика (керування, повідомлення, оподаткування, інформація, голова, завідувач, діловодство тощо).

Мова пленарного публічного виступу специфічна: вона характеризується неоднорідністю структурно-лексичного складу усталених сполучень слів, закріплених за різними сферами функціонування; особливою термінологією, що використовується у вузькопрофесійних сферах діяльності; особливим складом вираження публічної законодавчої думки; функціонуванням експресивно-оцінних лексем, зокрема, ярликів (усталених мовних форм для визначення соціальних понять, що склалися в суспільстві, застосовуються для створення образу опонента й є ознакою низької культури мовлення: саботажник, ворог народу, дезертир).

У розділі розглянуто особливості усталених сполучень слів, термінів і термінологічних сполучень слів у текстах пленарних публічних виступів.

Регуляційний вплив пленарних публічних промов на аудиторію з метою формування певної думки визначає функціонування емоційно-експресивних мовних засобів (метафор, алюзії, градації, риторичних запитань тощо).

У практиці навчання державних службовців основам публічної діяльності потрібно особливу увагу приділяти дисфемізмам, засобам мови, що використовуються для заміни стилістично нейтрального слова більш грубим, зневажливим (старий – людина похилого віку, померти – дати дуба, брехати – казати неправду), та евфемізмам, мовним явищам, які по суті є протилежними дисфемізмам: емоційно-нейтральним словам і виразам, використаним для синонімічної заміни слова або виразу зі зниженим стилістичним забарвленням (медико-санітарна служба замість витрезвлювач, психічно хворий замість ненормальний).

Поданий у дисертаційній роботі аналіз офіційно-ділових текстів, зокрема, стенограм пленарних публічних виступів у Верховній Раді України, свідчить, що окремі державні службовці мають досить низький рівень володіння засобами офіційно-ділового стилю. Тому це дослідження, яке є спробою детального вивчення особливостей законодавчого публічного мовлення, дозволить державним службовцям зробити своє мовлення більш ефективним і впливовим.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає в обґрунтуванні шляхів формування культури мовлення державних службовців. Результати дослідження дозволяють сформулювати висновки й рекомендації, що мають практичне значення.

1. Сучасні процеси розбудови України як держави, розширення суспільних функцій української мови, яка набула статусу державної, запровадження в ті сфери, де її використання за радянських часів було обмежено, висувають особливі вимоги до володіння мовою державними службовцями. Оскільки однією зі складових загальної професійної культури державного службовця є високий рівень володіння мовою як засобом спілкування, то питання культури мови вважається справою державної ваги.

2. Виділено напрями вивчення проблеми культури мовлення у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі: дослідження проблеми мовної культури й необхідності підвищення мовної культури для суспільства в цілому та у сфері державного управління, зокрема; культури мови і культури мовлення в державному управлінні; ролі державних інститутів у формуванні та здійсненні державної мовної політики; аналіз стану й тенденцій розвитку української мови в контексті етномовної ситуації в різних регіонах України тощо. Для ефективного вирішення питання підвищення рівня культури мовлення у професійній діяльності державних службовців поставлена проблема розглядається як комплексна, що потребує об`єднання зусиль мовознавців і фахівців із державного управління.

3. Новий системний підхід дозволив виділити позамовні та власне мовні чинники, які зумовлюють виникнення помилок у мовленнєвій діяльності окремих державних службовців, визначають низький рівень їх мовної компетенції. Позамовними причинами низької культури мовлення серед деяких державних службовців є неврегульованість мовних питань на законодавчому рівні; відсутність широкомасштабної програми підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів, що мала б включати мовні курси; відбір претендентів на посади в державному управлінні з урахуванням мовної компетенції; періодичні тестування державних службовців на знання державної мови; варіативність окремих мовних норм; суспільний статус української мови за радянських часів, коли відбувалося примусове обмеження її суспільних функцій, наслідком якого є нерозвиненість деяких стилів, зокрема, офіційно-ділового стилю, його підстилів і жанрових різновидів (пленарного засідання).

4. Визначено, що мовні фактори пов`язані з:

- неточністю слововживання внаслідок обмеженості словникового запасу чи незнання точного значення лексичних одиниць;

- недотриманням орфоепічних норм;

- стилістично невиправданим тавтологічним уживанням словоформ; внутрішньомовною інтерференцією;

- міжмовною інтерференцією внаслідок негативного впливу російської мови на українську. Міжмовна інтерференція виникає в результаті подібності систем близькоспоріднених мов: загального лексичного фонду; великої кількості однокореневих слів із різним граматичним оформленням; наявності спільних граматичних категорій, що можуть мати певні особливості вираження в окремих лексичних одиницях, і спільних засобів вираження граматичних значень, закріплених за різними лексичними одиницями в обох мовах.

5. Сформульовано головну мету досліджень культури мовлення у сфері державного управління - упорядкування мовленнєвої практики державних службовців, приведення її у відповідність із літературно-мовними нормами. Культура мовлення державного службовця характеризується комунікативними ознаками: правильністю, точністю висловленої думки, логічною організацією мовного матеріалу та його лаконічним і стислим викладом, чистотою мовлення, доречним добором мовних засобів. Визначено, що професійна діяльність державного службовця потребує від нього високого рівня володіння сукупністю мовних засобів офіційно-ділового стилю української мови, який служить установленню зв`язків у політичній, економічній, культурно-освітній сферах та обслуговує суспільні відносини людей.

6. Доведено, що вирішення теоретичних і практичних завдань культури мови безпосередньо залежить від виваженої цілеспрямованої мовної політики у багатонаціональному суспільстві, яка враховує аналіз мовної ситуації в конкретному регіоні. Сьогодні нагальною потребою є розробка регіональних програм, які б характеризувались узгодженням регіональних мовних інтересів із державними; формування самостійної культурної політики, освітньої системи, відображення в ній інтересів і потреб щодо вирішення мовного питання в конкретному регіоні.

7. У мовленні державних службовців, яке зазнало інтерференційного впливу російської мови, простежуються дві