Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича

Інститут народознавства

Каліщук Оксана Миколаївна

УДК 947.072.5 (477.82)”18”

РОЛЬ ГАЛИЦЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ
В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ ВІДРОДЖЕННІ УКРАЇНЦІВ ВОЛИНІ

(1914-1918 роки)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі нової історії України Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України.

Науковий керівник: Якимович Богдан Зіновійович,

кандидат історичних наук, старший науковий спів--робіт-ник, доцент, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти: Плисюк Василь Пилипович,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри україно-знавства Львівського державного аграрного університету;

Лазарович Микола Васильович,

кандидат історичних наук, доцент кафедри україно-знав-ства Тернопільської академії народного господарства.

Провідна установа: Інститут історії України Національної Академії наук України, відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст. (м. Київ)

Захист відбудеться 29 квітня 2003 р. о 15 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 для захисту дисертацій Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України

Автореферат розісланий 24 березня 2003 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

На зламі ХІХ–ХХ ст. зростав український національно-визвольний рух. Напередодні та на початковому етапі Першої світової війни головні засади української національної ідеї вже були досить чітко окреслені у програмних документах більшості національно-демократичних партій Наддніпрянщини та західноукраїнських земель, а також Головної Української Ради (ГУР) та Союзу визволення України (СВУ). Істотним внеском у пожвавлення національно-культурного життя Волині в роки війни стала просвітницька діяльність Українських січових стрільців, загалом галицької інтеліґенції. Дослідження цього аспекту історії України початку ХХ ст. сприятиме ґрунтовнішому з’ясуванню соборної участі всіх реґіонів України в боротьбі за державну незалежність. Цим і зумовлюється актуальність дисертаційної теми та її наукова значимість.

Дисертаційна робота є складовою частиною теми “Суспільно-політичні процеси в Україні в контексті національно-державного розвитку країн Центрально-Східної Європи (ХІХ–ХХ ст.)” відділу нової історії України Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України.

Мета праці – з’ясувати внесок галицької інтеліґенції в пожвавлення громадсько-політичного та культурно-освітнього життя українців Волині та у зростання їх національної самосвідомості.

Автор ставила завдання дослідити:

- громадсько-політичне життя волинян напередодні та в роки Першої світової війни;

- політику урядів Росії та Австро-Угорщини щодо Волині в контексті української проблеми;

- позиції українських політичних партій щодо Волині та програми розгортання культурно-освітньої роботи;

- форми і методи просвітньої діяльності галицької інтеліґенції, зокрема січових стрільців.

Об’єкт дослідження – Західна Волинь напередодні та в роки Першої світової війни, а предмет – культурно-просвітницька діяльність галицької інтеліґенції на означених теренах.

Територія дослідження та хронологічні межі – Західна Волинь періоду Першої світової війни 1914–1918 рр.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму та об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та наукової літератури. Для розв’язання дослідницьких завдань використано історико-порівняльний, критично-аналітичний, біогра-фіч-ний та ретроспективний методи.

Наукова новизна дисертації визначається висвітленням теми, яка раніше не вивчалася у повному обсязі, залученням широкого кола друкованих і архівних джерел, значна частина яких вперше впроваджується до наукового обігу. Питання про шляхи зростання самосвідомості волинян розглядається з урахуванням як загальноукраїнських процесів, так і регіональних особли-востей національно-культурного відродження.

Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення українського національного і культурно-освітнього руху, розробки історії українських національно-визвольних змагань, підготовки узагальню-ючих праць з історії України та у краєзнавчій роботі.

Імовірність отриманих результатів обґрунтована застосуванням різно-планового фактичного матеріалу; критичним підходом до джерел, що вико-ристовувалися в дослідженні; застосуванням відповідних методів і прийомів, вибір яких зумовили завдання, що стояли перед дисертанткою.

Основні положення дисертації апробовано на міжнародних наукових конференціях “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, грудень 1999 р.), ІV Буковинській історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125-річчю заснування Чернівецького національного університету (Чернівці, жовтень 2000 р.), “Україна і Польща в світовій історії: політика, економіка, культура” (Остріг, травень 2002 р.), всеукраїнських науково-практичних конференціях “Українська еліта і її роль у державотворенні” (Київ, травень 2000 р.), “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, лютий 2001 р.), “800 років Волинсько-Галицької держави” (Володимир-Волинський, вересень 1999 р.)

Дисертація обговорена та схвалена на засіданнях відділу нової історії України Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України та на “Днях науки” історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

В основу структури роботи покладено проблемно-хронологічний принцип. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (331 найменування). До дисертаційної роботи входять також додатки. Загальний обсяг дисертації 249 сторінок, основний – 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хроно-логічні рамки, об'єкт і предмет, мету й завдання, методологічні принципи дослідження, окреслено наукову новизну, практичне значення роботи, апробацію резуль-татів.

У першому розділі проаналізовано історіографію проблеми, основні етапи її наукової розробки, джерела, мемуарні матеріали та публікації в періодичних виданнях.

Вивчення проблем становлення національної свідомості та національно-культурного відродження початку ХХ ст. передбачає дослідження цілої низки питань, без вирішення яких неможливий аналіз суспільно-політичних про-це-сів, які передували Українській революції.

Першими дослідженнями культурно-освітнього та духовного життя в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. займалися безпосередні учасники націо-нального відродження М.Грушевський (“Хто такі українці і чого вони хочуть”, “З біжучої хвилі: Статті і замітки на теми дня”), С.Єфремов (“За рік 1912-й: Статті, фельєтони, замітки”) та ін. Продовжили ці традиції в 20-х роках О.Гермайзе (“Матеріяли до історії українського руху за світової війни”), Д.Дорошенко (“Історія України. 1917-1923”, “Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920)”), а також Д.Вітовський, О.Назарук, Й.Пеленський та ін. Ці роботи мемуарного та публіцистичного характеру сприяли інформуванню громадськості щодо суспільно-політичної ситуації на Волині, заклали підвалини для подальшого вивчення національно-культурного відродження краю.

На окрему увагу заслуговують оперті на широку джерельну базу розвідки Івана Крип’якевича, безпо-се-ред-нього організатора культурно-освітньої праці на Волині в цей період. Автор охарактеризував діяльність УСС щодо налагодження національно-політичного життя на землях, зайнятих австро–угорськими та німецькими військами в роки Першої світової війни.

У працях відомого громадського діяча і політика Костя Левицького з історії політичної думки галицьких українців у 1848–1914 роках та визвольних змагань в роки Першої світової війни визначено позицію політичного проводу Галичини щодо “волинського питання”. О.Думін в “Історії леґіону Україн-ських січових стрільців” та В.Левицький в книзі “Українські Січові Стрільці: 1914–1920”, розглянули діяльність комісаріатів УСС на Волині та їх роль у зміцненні національної самосвідомості волинян.

Вчені з української діаспори С. Ріпецький, Т. Гунчак, І. Нагаєвський, Р.Млиновецький (Бжеський) та ін. висвітлили окремі аспекти культурно-просвітницької діяльності на Волині під час Першої світової війни та визвольних змагань. Певні матеріали з цього питання оприлюднено на сторінках періодичного збірника “Літопис Волині” в публікаціях Я.Лаври-чен-ка, У.Самчука. Загалом, науковці в еміґрації розглядали українське націо-нально-культурне життя на Волині, вивчаючи інші питання історії України.

Українське національне відродження в контексті суспільно-політичного і культурного житті напередодні Першої світової війни, як і політику учасників конфлікту, проаналізовано в працях першої половини ХХ ст. С. Каретникова, М. Кордуби, Л. Личкова, Ю.Охримовича та ін.

Українська радянська історіографія – І.Компанієць, І.Кулінич, Р.Ок-се-нюк, В.Осечинський та ін. – трактувала розвиток національних рухів та українського відродження, врешті як і політику воюючих блоків держав, тенденційно. Спроби обґрунтувати закономірність більшовицької соціа-лістичної революції, встановлення радянської влади в Україні та збереження цілісності Російської імперії поєднувалися з твердженнями про “реакційний” характер українського національно-визвольного руху та його керівництва. Все ж, попри неминуче для того часу ідеологічне забарвлення, колективні праці “Торжество історичної справедливості” (Львів, 1968) та “Історичні передумови возз’єднання українських земель” (Львів, 1989) містили широку інформацію про політику країн Заходу та Росії щодо українського питання, а також про громадсько-політичну та культурно-освітню ситуацію у Східній Галичині та Волині. Окремі аспекти цих проблем висвітлено в “Історії міст і сіл Україн-ської РСР”, зокрема в томах, присвячених Волинській (1970), Тернопільській (1973) та Львівській (1968) областям.

Новий етап у дослідженні національно–визвольного руху в українській історичній науці настав з початком 90-х років ХХ ст. та проголошенням незалежності України. Серед досліджень останнього десятиліття слід виділити роботи В.Сарбея (“Національне відродження України”, 1999), О.Реєнта, О.Рубльова (“Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.”, 1999) та ін. Проблеми національного відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. на нових мето-дологічних засадах висвітлено у працях Я.Грицака (“Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.”, 1996), С.Телешун (“Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, 1996), Б. Якимовича (“Збройні Сили України: Нарис історії”, 1996) та ін.

Культурно-освітнє відродження українців Волині в 1914–1918 рр. не можна розглядати поза українським національно-визвольним рухом. Огляд історіографії цього питання зробив С.Єкельчик (“Український національний рух: здобутки та перспективи досліджень”, 1994; “Пробудження нації. До концепції історії української нації ХІХ–ХХ століття”, 1994), який, окрім виділення основних напрямків досліджень, проаналізував праці закордонних авторів (М. Гроха, Р.Шпорлюка, Б.Кравченка та ін.).

У цілому ряді статей проаналізовано діяльність січових стрільців, зокрема їхню культурно-освітню акцію на Волині. Серед них публікації Б.Бер-над-ського та Б.Заброварного (“Значення УСС у культурно-освітньому від-родженні на Волині в роки Першої світової війни”, “Вклад Січових Стрільців у розвиток національної освіти на Волині”), М.Лазаровича (“Просвітницька діяльність Січового Стрілецтва серед українського народу в роки Першої світової війни”, “Українські січові стрільці на Волині (в 1916 – на початку 1918 рр.”) та ін. І.Патер висвітлив культурно-освітню діяльність галицької інтеліґенції на Волині в роки Першої світової війни як складову частину суспільно-політичного життя й українського національного відродження в контексті діяльності СВУ.

Українське національно-культурне відродження досліджуваного періоду, зокрема на Волині, було об’єктом зацікавлення зарубіжної історіографії. Політику Центральних держав щодо України відображено у фундаментальній праці німецького дослідника Ф.Фішера (F.Fischer. Griff nach Weltmacht. Die Kriegszielpolitik des kaiserlichen Deutschland 1914-1918, Dыsseldorf, 1961). Окремі аспекти цієї політики охарактеризовано у працях австрійських істориків Н.Ґребінґа (N.Grebing) та В.Біля (W.Bihl).

Українське національно-культурне відродження вивчають польські історики. У 20–30-ті роки Й.Волошиновський та А.Войніч, характеризуючи численні польські й українські громадсько-політичні, культурно-освітні та військові організації на Волині напередодні та в роки Першої світової війни, розглядали їхню діяльність з позицій права Польщі на волинські землі. Співвідношення демографічних проблем з розвитком національної свідомості українців Волині проаналізував В.Менджецький (W. Mкdrzecki). Відносинам між українськими та польськими партіями у 1890–1923 рр. присвятив свою працю Є.Ґрухала (J. Gruchaі?). В контексті еволюції польської політичної думки написано дослідження Т.Домбковського (T. D№bkowski), яке помітно допов-нює історичні знання про еволюцію польської позиції в українському питанні.

У працях Т.А.Ольшанського (T.A.Olszaсski), В.Серчика (W.Serczyk), М.Клімецького (M. Klimecki), С.Стемпєня (S.Stкpieс), ?. Коко (E. Koko) зроб-ле-но спробу охарактеризувати розвиток українського питання в роки визво-льних змагань.

Дослідження російських істориків 20-90-х років про національно-визвольні рухи народів Європи написані переважно з панславістських позицій, а сучасна російська історіографія продовжує розглядати історичне минуле України та східнослов’янських народів переважно в контексті москвоцентричних схем.

Загалом, в історичній науці національно-культурне відродження на Волині початку ХХ ст. привертає дедалі більшу увагу вчених. Однак, попри все, тема досліджена недостатньо, тому її подальше вивчення є актуальним.

Джерельна база – неопубліковані та опубліковані матеріали, значна частина яких вперше залучається до наукового обігу. Архівні документи з теми дослідження зберігаються в: Центральному державному історичному архіві України у Львові: ф.391 – Загальноукраїнська культурна рада (доку-мен-ти австро-угорської влади та українських громадських організацій щодо розбудови українського шкільництва на Волині), ф.395 – Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель (програмові ін-струк-ції, звіти про проведені заходи, поточне листування), ф.309 – Наукове товариство ім. Шевченка; ф.353 – Леґіон УСС; ф.359 – О.Назарук – громадський діяч (щоденники та листи); ф.362 – К.Студинський – історик мови і літератури; Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України: ф. – Союз визволення України (СВУ) (інструкції для емісарів СВУ щодо вербування агітаторів та організаторів Союзу, маніфест Головної Української Ради до українського народу, звернення полонених українців до СВУ, різноманітні статті та замітки про становище українців на Волині, листування), ф.  – Колекція окремих документальних матеріалів емігрантських установ, організацій і осіб (звіти Українських січових стрільців, побут та настрої волинян, протокол з’їзду культурно-освітніх організацій, статті про культурно-освітню працю в краю, про Д.Вітовського, В.Кур-ма-но-ви-ча та ін.); Волинському державному обласному архіві: ф.46 – “Волинське воєводське управління”, ф.429 – “Українська окружна шкільна рада в м. Володимирі-Волинському”, ф.519 – “Український шкільний комітет у Володимирі-Волинському”: у відділі Рідкісної та рукописної книги ім.Ф.П.Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного універ-ситету ім. І.Франка – №1350 (Волинський записник Дмитра Вітовського), приватних архівах Львова.

Національно-культурна ситуація на Волині періоду Першої світової війни відображена також у мемуарній літературі. У спогадах Г.Мартинця, І.Роман-ко-ва та Л.Мишуги йдеться головно про Володимир-Волинський того часу. Н.Гір-няк та О.Думін охарактеризували діяльність комісара УСС на Ковельщині, відомого громадсько-політичного діяча Д.Вітовського. В нарисах Ц.Волян-ської-Гардецької, М.Стецик-Пастернакової, які в роки війни вчи-телю-вали на Волині, міститься цінна інформація щодо організації шкільництва та куль-турно-просвітницької діяльності.

У періодичних виданнях “Вістник Союза визволення України”, “Діло”, “Українське слово”, “Свобода”, “Літопис Червоної Калини” та ін. опублі-ко-ва-но різнотематичні статті та нариси про культурно-освітню працю на північно-західних українських землях.

Документи державних архівів Києва, Львова і Луцька, а також матеріали періодики та мемуари містять інформацію, яка дає можливість повною мірою дослідити роль і місце галицької інтеліґенції в національно-культурному відродженні Волині в роки Першої світової війни.

У другому розділі -– “Соціально-політична та культурно-освітня ситуація на Волині напередодні Першої світової війни” – проаналізовано громадсько-культурне життя на Волині початку ХХ ст., досліджено політичну спрямованість наявних там організованих структур, стан освіти населення та рівень його національної свідомості.

Соціально-політичний та культурно-освітній розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій мав істотні відмінності. В Австро-Угорщині активно діяли різноманітні українські партії та громадські організації, ширила свій вплив “Просвіта”, дедалі активніше розвивалося шкільництво. Самовіддана і жертовна робота інтеліґенції і духовенства греко-католицької церкви на початку ХХ ст. сприяла національному, політичному, культурному і господарському згуртуванню галицьких українців. Напередодні Першої світової війни вони перетворилися у спільноту, метою якої в майбутньому мало стати самостійне політичне життя. Однак українські діячі Галичини усвідомлювали, що успішний розв’язок українського питання можливий лише за умови спільних дій українців Австро-Угорської та Російської імперій.

Політика російського царизму щодо України характеризувалася тота-льним придушенням проявів національної самоідентичності. Цей край розглядався як невід’ємна частина споконвічних російських земель, і будь-яке ствердження української своєрідності сприймалося як антидержавний виступ і жорстоко каралося. Внаслідок багатьох факторів, зокрема малочисленності і незначної активності українських еліт, тривалої полонізації, а пізніше – активного російщення, національне самоусвідомлення людності Волині на початок Першої світової війни було порівняно низьким.

Важливим чинником, який впливав на формування національної само-сві-домості, була освіта, тому справа розбудови шкільництва з кінця ХІХ ст. стала особливо актуальною для українського руху. Однак з огляду на відсутність національних шкіл та засилля великодержавної ідеології в діючих навчальних закладах система освіти слугувала денаціоналізації українського населення.

Статистичні, політико-правові, організаційно-інституційні та навчально-методичні оцінки системи шкільництва допомогли авторові дослідити регіональні особливості стану освіти початку ХХ ст. на Волині. У 90-х роках ХІХ ст. тут серед православних тільки 18% усього населення було пись-менним, а якщо взяти тільки українців, які складали в губернії 70%, то грамотність серед них становила лише 9,3% (і навіть 6,3% - в Овруцькому повіті). Низький рівень грамотності населення Волині, ігнорування селянами чужомовного шкільництва не давали можливості сформувати потрібні сили для розгортання національного руху.

Все ж, попри репресії та переслідування, український рух в підросійській Україні мав певні здобутки, зокрема й на Волині. Наприкінці ХІХ ст. з ініціативи місцевої інтеліґенції розпочало діяльність “Товариство дослідників Волині”, яке скерувало зусилля на вивчення історії краю; після 1905 р. в ряді міст Волині пожвавився просвітянський рух – створювалися місцеві “Просвіти”; в деяких навчальних закладах, наприклад, у Волинській духовній семінарії Житомира, діяли підпільні українофільські гуртки.

З посиленням національних рухів (українського, польського, єврейського) активізувався великоруський шовіністичний рух. Чорносотенський “Союз російського народу” (СРН) вкрив Волинь густою мережею своїх організацій. На початок 1907 р. у Волинській губернії вже діяло понад 1 000 його осередків. На їхньому боці виступала й значна частина духовенства, здійснюючи дуже аґресивну політику щодо “інородців” та іновірців (насамперед, католиків та юдеїв). Русифікаторський курс особливо посилився від 1901 року, коли Волинську єпархію з осідком у Житомирі очолив архиєпископ Антоній (Храповицький). Активними діячами чорносотенного руху на Волині були архимандрит Почаївської Лаври Віталій (очолював Почаївський відділ СРН) та єпископ Кременецький Никон, який привселюдно заявляв про блокування чорносотенців з Всеросійським національним союзом. Церковні чини вели боротьбу проти української ідеї, лише окремі священики в церковних проповідях інколи вживали українську мову.

Ситуація в краї ще більше загострилася напередодні війни. Будь-які спроби налагодження національного життя розглядалися російською владою як сепаратизм, ініційований ворожою стороною. В планах ліквідації “небез-пе-ки з Галичини” Волині відводилося місце зручного плацдарму, одного з осе-редків підтримки галицьких москвофілів. Тут, окрім Почаївської Лаври, містилися такі центри русофільської пропаганди, як інтернат в Житомирі та філії “Російсько-галицького благочинного союзу”.

Австро-Угорщина прагнула використати Волинь для реалізації своїх планів у конфлікті, що назрівав, у тому числі й щодо поляків, підтримкою яких хотіла заручитися. Росія ж у цей час сподівалася придушити український рух і ліквідувати нестерпний для себе осередок “мазепинства” в Галичині.

Незважаючи на тотальне придушення будь-яких проявів українського національного руху, російському царизмові не вдалося його знищити. Плани Австро-Угорщини та Росії, які не враховували українського національного чинника, не могли бути зреалізовані, що пізніше й засвідчили події Першої світової війни та національно-визвольних змагань.

У третьому розділі – “Участь галицької інтеліґенції у налагодженні культурно-освітнього життя на Волині” -– схарактеризовано організаційну діяльність українських громадських структур, політичних і культурних діячів щодо формування національної свідомості, поширення самостійницької ідеології серед місцевих українців під час Першої світової війни та зайняття краю австро-угорським військом.

Коли на початку ХХ ст. стало очевидним, що в найближчі роки військового конфлікту не уникнути, діячі українського руху були змушені визначити свою позицію в ньому. Галицькі політики закликали до боротьби на стороні Австро-Угорщини. Загальна Українська Рада (ЗУР), яка прагнула представляти всіх українців, фактично висловлювала точку зору галичан та незначної частини еміґрантів з Наддніпрянщини. Політична еліта підро-сій-ської України підтримала уряд Російської імперії або ж залишалася інди-ферен-тною, як і переважна більшість простого народу, самоорганізація громадсько-політичного життя якого перебувала у зародковому стані. Попри відмінності в позиціях, український політикум по обидва боки австрійсько-російського кордону розглядав Волинь у контексті загальноукраїнських національно-політичних проблем.

Після відходу росіян і вступу на землі Західної Волині австро-угорського війська деякий час суспільно-політична ситуація в краї залишалася невизначеною -– ці терени втрачали характер політичного і релігійного форпосту царської Росії для її експансії на Захід і анексування Галичини. Правлячі кола Австро-Угорщини чітких планів щодо цього регіону не мали. Серед урядовців обговорювалася можливість створення на приєднаних територіях національно-територіальної автономії: причому спершу пере-ва-жа-ли проукраїнські варіанти вирішення цього питання, а пізніше – пропольські. Претензії польських політиків на Волинь посилилися після листопадових актів 1916 р., які визначали майбутнє польської держави. Німеччина, погодившись на залежність цих земель від Австро-Угорщини, намагалася закріпитися там економічно шляхом підтримки німецької колонізації.

Перша світова війна прискорила зростання національної свідомості українців. В ситуації, яка виникла, відкрилося широке поле для національно-патріотичної діяльності в Західній Волині галицької інтеліґенції під керівництвом Загальної Української Ради (ЗУР), Союзу визволення України (СВУ) і Бюро культурної помочі для окупованих земель та зі згоди окупаційної влади.

Скориставшись з дозволу австрійського військового командування від 29 січня 1916 р. на вербування волинських українців до лав січового стрілецтва, вербункові комісари УСС четар Микола Саєвич у Володимирі-Волинському, сотник Дмитро Вітовський у Ковелі та четар Михайло Гаврилко в Луцьку, мотивували невдачі з мобілізаційною акцією неосвіченістю волинян і домоглися розгортання широкої культурно-просвітницької праці.

Важливе місце у національно-культурній праці на Волині та Холмщині українські громадські організації відводили задоволенню релігійних потреб. Враховуючи важливість церкви в житті волинян та майже повну відсутність священиків, які масово виїхали разом із російським військом, січовим стрільцям доводилося звертатися з клопотанням про приїзд духовенства з Буковини для задоволення потреб православних і захисту храмів від руйнувань. Усією справою реорганізації займався Комітет для церковних справ окупованих земель за участі українського православного духовенства Буковини. Відомо, що на Волинь та Холмщину тоді приділено шість православних куратів, однак лише двоє з них були свідомими українцями. Священики-румуни погано розуміли українську мову і не могли долучитися до національно-просвітницької праці.

За ініціативою галичан у грудні 1916 р. у Володимирі-Волинському вивільнено Успенський собор, який окупаційне військо використовувало як харчовий склад. Розпочато впорядкування бібліотеки братства Святого Воло-ди-ми-ра, але його архів врятувати тоді не вдалося.

Вплив на національно-культурне відродження волинян мали різноманітні концерти з патріотичним змістом, організовані у Володимирі-Волинському, Устилузі, Матієві та інших населених пунктах, які збирали багато місцевих українців і приїжджих січових стрільців. Кошти, отримані під час їх про-ведення, передавалися школам для поповнення бібліотек підручниками та наочністю.

До культурно-освітніх заходів активно долучалася місцева людність, хоч питома вага національно свідомих осіб серед населення Волині була спершу незначною. Заслуговує на особливу увагу постать Євгена Черановського. Великою мірою завдяки його зусиллям та об’єктивному баченню складної ситуації на волинській землі, поступ української справи у Володимирі-Волинському та його окрузі був найпомітніший серед інших міст і сіл краю.

Вагомим чинником поширення національної ідеї було розповсюдження української преси (“Діло”, “Вістник Союза визволення України”, “Українське слово” та ін.), на сторінках якої обговорювалися урядові дозволи на використання української мови в публічному житті та розвиток українських шкіл. У Воло-ди-мирі-Волинському напередодні Різдвяних свят почали поширюватися листівки рідною мовою. З’явилася і місцева україномовна преса. Так, у Луцьку почали видавати тримовні “Lucker Nachrichten – Luckie Nowoњci – ?уцькі новости”. Подібне видання планувалося організувати і у Володимирі-Волинському.

У 1917 р. заходом і коштом Володимир-Волинського комісаріяту УСС було видано “Український православний календар для Волині на 1917 р.” зі статтями на історико-національні теми. Був також намір видавати “Волинський альманах”, який би започаткував український літературний рух у краї.

Усі ці заходи впливали на зростання національної свідомості значної частини волинян. В результаті діяльності галицької інтеліґенції українці Волині починали усвідомлювати всеукраїнську спільність історичної долі й ті завдання, що поставали перед ними, і вирішити які було можливо тільки разом.

У четвертому розділі – “Діяльність українських організацій Галичини над розбудовою шкільництва на Волині” – досліджено формування мережі українських шкіл за допомогою ЗУР, СВУ, Бюро культурної помочі для окупованих земель.

Погодившись на організацію національних приватних шкіл – не лише українських, а й польських, єврейських, чеських, – австрійська військова адміністрація Волинського округу виробила для них спеціальний статут. Згідно з цим документом шкільну владу очолював військовий комендант, а безпосередній нагляд здійснював інспектор. Організацію шкільного навчання на Волині, Холмщині та Підляшші регламентувала інструкція ЗУР і СВУ.

Для опіки над шкільництвом на зайнятих Австро-Угорщиною землях у Львові було створено дві організації: Шкільна комісія при Учительській Громаді, яка закладала теоретичні основи освіти, і Бюро культурної помочі, очолене відомим істориком І.Крип’якевичем, для вирішення організаційних завдань.

У Володимирі-Волинському було утворено Українську шкільну раду з 10 осіб, яка розв’язувала широке коло питань: підбір вчителів, збирання та розподіл пожертвувань між школами округи, організовувала двомовні українсько-німецькі школи.

Основний тягар витрат на організацію шкільництва лягав на галицьку громадськість. Через пресу ЗУР, СВУ, Бюро культурної помочі зверталися із закликами про пожертви на потреби волинських шкіл, в українських часописах регулярно друкувався “Виказ жертв на волинські школи”. Тільки з лютого до червня 1916 р. на Волинь було надіслано 9000 книг, зокрема лише зі Львова прийшло посилок із навчальною літературою на суму 5 367 крон. Значну допомогу надавали й полонені наддніпрянські українці з таборів у Зальцведелі, Раштаті, Вецлярі, Фрайштадті та Йозефштадті. Вона продов-жу-ва-лася й пізніше у зв’язку з формуванням з цього контингенту і дислокацією у Володимирі-Волинському та Ковелі дивізій сірожупанників та синьо-жупанни-ків. В основу навчання у волинських школах було покладено галицькі навча-льні плани, пристосовані до місцевих умов.

Шкільна акція січових стрільців показала, що галицькі навчальні плани та підручники не повністю відповідали місцевим умовам. Враховуючи це, стрільці уклали спеціальні підручники для волинських шкіл, і вже наприкінці 1916 р. у Володимирі-Волинському з друку вийшов буквар та читанка “Матірнє слово” з матеріалами та ілюстраціями на волинську тематику. Авто-ром “Українського букваря” (1916, 1917) та “Читаночки для чемних діточок” (1917) вважається Б.Заклинський, який учителював тоді у школі в с. Доро-ги-ничках. Аналіз цих навчальних посібників свідчить, що їх метою було донести до дітей ідею національної єдності, дати елементарні знання про українську культурну спадщину.

Із заснуванням українських шкіл досить гостро постало питання вишколу кадрів учителів. Приїзд галицьких педагогів з огляду на воєнні умови був утруднений, а тому, щоб вирішити проблему нестачі вчителів, у школах нерідко викладали стрільці. З цією метою Бойова Управа УСС скерувала на Волинь рядовиків і старшин, які мали закінчену вчительську семінарію, або принаймні гімназійну освіту. На Волинь прибуло приблизно 40 освічених інтеліґентних військовиків, яких з різних причин звільнили від військової служби. Серед них – відомі громадсько-політичні діячі: педагог Л. Мишуга, інженер Г. Мартинець, письменник О. Назарук, а також Б. Заклинський, А. Дідик, О. Вахнянин, І. Вербяний, О. Демчук, Е. Ткач та інші.

Окрім військовиків, в освітню працю на Волині включилися молоді педагоги-ентузіасти з Галичини С. Сидорович, Г. Бігунівна, І. Пеленська, М.Мокрицька, В. і К. Волянські. Тих, хто бажав працювати, завжди було більше, ніж вільних місць для роботи.

До роботи залучалися волинські інтеліґенти. З метою ознайомлення їх із галицькою системою навчання у Володимирі-Волинському були організовані підготовчі курси для вчителів. Літнє навчання, до програми якого входили українська мова, історія та географія України, тривало два місяці – з 15 червня до 15 серпня 1916 р. По закінченні цих курсів волинські педагоги почали займати платні вчительські посади в нових школах.

Спільними зусиллями представників УСС і освітніх працівників вже за перший місяць діяльності комісарів засновано 46 сільських шкіл, де навчалося понад 800 дітей. Загалом у 1916–1918 рр. УСС, за різними підрахунками, відкрили у краю від 150 до 250 українських шкіл.

Найбільшою популярністю користувалася приватна школа у Володимирі-Волинському. Дозвіл на її відкриття було отримано 25 лютого 1916 р. Уже 5 квітня С.Сидорович фактично розпочала навчання, а офіційне відкриття відбулося 20 травня 1916 р. Наприкінці 1916 року в школі навчалося 212 учнів, серед яких було 111 православних, 29 католиків, 72 юдейського віро-спо-ві-дання. Ситуація була типовою для українських шкіл інших волинських міст і містечок, де значну частину населення складали євреї. Школа мала дві бібліотеки – для учителів і учнів, з батьками проводилися конференції, які сприяли зміцненню довіри та співпраці. Володимир-Волинська школа ім. Т.Шевченка проіснувала аж до окупації Волині Польщею 1920 р.

Розпочате у Володимирі-Волинському з ініціативи галицької та місцевої інтеліґенції українське шкільництво стало взірцем для розбудови освітніх закладів по інших повітах краю, зайнятих австро-угорським військом. Українською справою в Ковелі опікувався Д.Вітовський. По тримісячній праці він запропонував Бюро культурної помочі план створення 10 шкіл. Розпочато навчання дітей у Новій Вижві, Мизові, Нових Кошарах, Миля-но-ви-чах, Торговиці, Любитові, Витоніжі, Білашеві, Великому Порську, Радо-шині. Найкращими в Ковельській окрузі були школи в Матієві й Любомлі.

До Луцька і його округи зі Львова скеровано М. Гаврилка, стараннями якого у Луцькому повіті відкрито українські школи в Острові, Теремному, Біло-стоці, Коршеві, Оздонежі, Ватині, Садові, Рожищі, Воютині, Золо-чів-ських Нивах. До роботи М.Гаврилко залучав місцевих українців – вчителя парафіяльної школи з-під Берестечка М.Голубовича, братів Вербицьких з Луцька, випускницю „гувернантського класу” при Житомирській духовній семінарії Анастасію Скобелюк та ін. У селі Свинюхах школа знаходилася в прифронтовій смузі, неподалік Володимира-Волинського. Володимирську школу відвідувало 346 учнів, устилузьку – 158, матіївську – 155.

Створене зусиллями галицької громадськості та самовідданої праці учителів українське шкільництво відіграло важливу роль в національно-куль-тур-ному відродженні українців Західної Волині. На жаль, ці здобутки за часів Другої Речіпосполитої не отримали свого логічного продовження.

Основні результати дослідження узагальнено і викладено у висновках.

На початку ХХ ст. український національний рух на розділених між Австро-Угорщиною і Росією землях ґрунтувався на засадах соборності, прагненні забезпечити права українців на політичний та культурний розвиток. В Російській імперії український рух був слабкий насамперед через неможливість розвитку культурно-освітніх установ, зокрема шкільництва.

Певні зрушення спостерігаються, щойно починаючи з 1905 р. Попри обмеженість виявів культурного життя і, особливо, політичної активності, саме протягом передвоєнного десятиріччя закладалися підвалини для майбутнього національно-державного будівництва в роки визвольних змагань.

Перша світова війна, яка принесла українському народові важкі випробування та величезні матеріальні збитки, водночас створила сприятливу ситуацію для пожвавлення національно-культурного життя на тих українських землях, де воно раніше перебувало майже під повною забороною. Зокрема, порівняно кращі умови для цього склалися на Холмщині, Підляшші і в Західній Волині, які у 1915–1918 рр. перебували під окупацією Центральних держав – Австро-Угорщини і Німеччини. Щоб здобути прихильність населення цих земель, залучати його до реалізації своїх політичних планів окупаційна влада, незважаючи на військовий стан, змушена була йти йому на певні поступки хоча б у культурній сфері.

За цих умов розгорнулася активна діяльність щодо налагодження національно-культурного життя в Західній Волині. Оскільки з відходом російського війська край покинула майже вся місцева інтеліґенція і це спри-чи-ни-ло дефіцит вишколених культурно-освітніх кадрів, вирішенням цієї проблеми за згодою окупаційної влади під егідою Загальної Української Ради, Союзу визволення України і Бюро культурної помочі для окупованих земель заопікувалися сусідня Галичина. Делеговані на Волинь для вербункової акції Українські січові стрільці, репрезентовані національно свідомими та освіченими представниками української спільноти Галичини, стали організа-то-рами в краї суспільно-політичного життя. Вони зуміли забезпечити роз-гор-тання там широкомасштабної культурно-освітньої праці та часткового задоволення релігійних потреб населення.

За ініціативою галичан вивільнялися використовувані не за призначенням і передавалися в користування релігійним громадам культові споруди, запрошу-валися для їх обслуговування представники православного духовен-ства з Буковини. Серед волинян розповсюджувалася пройнята патріотичними настроями українська періодична преса, влаштовувалися наскрізь українські за репертуаром концерти та ін.

Галицька інтеліґенція відіграла певну роль у створенні українських громад, підготовці когорти відомих громадсько-політичних діячів, які доклали багато зусиль для піднесення національної свідомості населення, розвитку шкільництва як найпекучішої проблеми українства і складової частини загальноукраїнського суспільно-політичного життя. Вперше створено мережу українських шкіл, в яких працювали головно галичани. Залучення до навча-льного процесу місцевих учителів мало важливе значення для подальшого розвитку освіти та українського руху загалом.

Вихованці шкіл Західної Волині, учасники здійснюваних в краї куль-тур-но-освітніх акцій, в наступні десятиліття працювали не лише у власному реґіоні, вони зробили свій внесок на подальших етапах національно-куль-тур-ного і політичного життя на західноукраїнських землях, а деякі з них – і в підрадянській Україні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

ВИСВІТЛЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Каліщук О.М. Культурно-освітня діяльність українських січових стрі-льців на Волині: археографія питання // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – Луцьк, 2000. – №1. – С. 80-83.

2. Каліщук О.М. Представники галицької інтеліґенції на Волині в роки Першої світової війни // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – Луцьк, 2000. – №3. – С. 74-79.

3. Каліщук О.М. Рівень національної самосвідомості на Волині та Галичині на початку ХХ ст. // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – Луцьк, 2001. – №10. – С. 14-19.

4. Каліщук О.М. Іван Крип’якевич і Волинь (1914-1918 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник нау-кових праць / Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Львів, 2001. – Вип. 8 . – С. 739-747.

5. Каліщук О.М. Дмитро Вітовський: штрихи до портрета // Збірник наукових праць Міжнародної студентської наукової конференції “Історія очима молодих дослідників”. – Донецьк: Донецький державний університет, 1999. – Т.1. – С.117-120.

6. Каліщук О.М. Роль інтеліґенції у формуванні національної свідомості (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ (За матеріалами виступів учасників конференції “Українська еліта та її роль в державотворенні” (18-19 травня 2000 р.). – № 1’2 (14). – Київ, 2000. – С. 17-20.

7. Каліщук О.М. Михайло Гаврилко: спроба портрета // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії / Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Луганськ, 2001. – С. 72-75.

8. Каліщук О.М. Українське шкільництво на Волині (1914-1918) в історичній спадщині Івана Крип’якевича // Матеріали IV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р., Чернівці. – Чернівці, 2001. – С. 181-184.

АНОТАЦІЯ

Каліщук О.М. Роль галицької інтеліґенції в національно–культурному відродженні українців Волині (1914 – 1918 роки). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України. - Львів, 2003.

У дисертації досліджено політичну та культурно-освітню ситуацію на Волині напередодні і на початку Першої світової війни, діяльність галицької інте-ліґенції в налагодженні культурного життя волинян, у розбудові шкільництва та підвищенні національної самосвідомості українців волинського краю, що істотно позначилося на їх участі у національно-визвольному русі.

Ключові слова: Волинь, Галичина, національно–культурне відродження, галицька інтеліґенція, Українські січові стрільці.

АННОТАЦИЯ

Калищук О.Н. Роль галицкой интеллигенции в национально-культурном возрождении украинцев Волыни (1914 - 1918 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Институт украиноведения имени Ивана Крипякевича Национальной академии наук Украины. – Львов, 2003.

В диссертации исследованы политическая и культурно-просветительская ситуация на Волыни накануне и в начале Первой мировой войны, деятельность галицкой интеллигенции в культурной жизни волынян, в развитии школьной системы и повышении национального самосознания украинцев волынского края, что существенно отразилось на их участии в национально-освободительном движении.

Ключевые слова: Волынь, Галиция, национально-культурное возрож-де-ние, галицкая интеллигенция, Украинские сечевые стрельцы.

ANNOTATION

Kalishchuk Oksana. The role of the Intellectuals of Halychyna in the National-Cultural Rebirth of Volyn (1914- 1918). – Manuscript.

A dissertation for the degree of Candidate of Sciences (History), speciality 07.00.01 – History of Ukraine. – Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv, 2003.

This dissertation is based on archival sources, memoirs, letters, articles in periodicals, and scholarly studies published in Ukraine and abroad.

At the time of the outbreak of the First World War, the Ukrainians of Halychyna and Volyn did not share the same level of national consciousness or involvement in political life. Whereas diverse Ukrainian political parties and civic organizations (particularly the Prosvita Society) were active in Austrian-ruled Halychyna, in Volyn, as in Russian-ruled Ukraine in general, the dominance of the Russian chauvinist ideology made legal ways of national activities impossible.

The events of the Great War had a singular impact on the development of national self-identification in Volyn. One of the factors that influenced the rise of national consciousness was the activity of representatives of Ukrainian organizations (the General Ukrainian Council, the Union for the Liberation of Ukraine, the Ukrainian Sich Riflemen) who arrived in Volyn along with the Austro-Hungarian army. Through their press and concerts the Sich Riflemen built a Ukrainian national movement there. Drawing the priests into social work they tried to satisfy the spiritual needs of the local population.

The most important problem requiring resolution during the Great War, however, became that of building a Ukrainian-language educational system.