ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н.КАРАЗІНА

Куделя Павло Олександрович

УДК 316.43:378.1

ВИЩА ШКОЛА РЕГІОНУ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Спеціальність 22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Городяненко Віктор Георгійович,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри теорії та історії соціології.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Астахова Валентина Іларіонівна,

ректор Харківського гуманітарного інституту

“Народна українська академія”;

кандидат соціологічних наук, доцент

Кузь Олег Миколайович,

Харківський державний економічний університет,

завідувач кафедри філософії і політології.

Провідна установа: Одеський національний університет ім. І.І.Мечнікова, Інститут соціальних наук, кафедра соціології,

Міністерство освіти і науки України .

Захист відбудеться “ 10 ” листопада 2003 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 у Харківському національному університеті ім В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, вул.Мироносицька, 1, ауд.2-14.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 08 жовтня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради доц. Шеремет І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. на початку третього тисячоліття наукова розробка проблем вищої освіти набуває особливої значимості і гостроти. В умовах переходу людства до постіндустріальної цивілізації незмірно підвищується роль освіти в соціальному розвитку. Вона все більшою мірою стає найважливішим чинником суспільного прогресу. Розвиваючи людину, її моральні та психологічні якості, підвищуючи її освіченість і культуру, освіта є найважливішою передумовою створення наукового, економічного, соціокультурного та духовного потенціалу суспільства.

Від дієвої участі широкого і могутнього потенціалу вищих навчальних закладів у трансформаційних процесах країни в значній мірі залежить успіх ринкових реформ і якість державотворення, адже сучасна вища школа являє собою не тільки розгалужений навчальний центр, але і багатопрофільний науково-виробничий комплекс. У той же час, вища освіта України має чимало проблем, які ускладнюють реалізацію її функцій. Однією з них є проблема управління.

Незважаючи на динамічні зміни вищої освіти, схема управління цією системою залишається не досить ефективною. Перспективним напрямком удосконалення управління вищою освітою, як показує світовий досвід, є регіоналізація.

Вища освіта тісно пов’язана з регіональними умовами, в яких вона функціонує. У Національній доктрині розвитку освіти відзначається, що нова система управління сферою освіти повинна бути відкритою і демократичною, передбачати забезпечення державного управління з урахуванням громадської думки, внаслідок чого змінюються навантаження, функції, структура і стиль центрального та регіонального управління освітою; модернізація управління освітою передбачає децентралізацію управління, перерозподіл функцій та повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами, перехід до програмно-цільового управління, створення системи моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг. Це робить актуальним дослідження реального стану та розробку нових моделей управління вищою освітою не тільки на загальнодержавному, а і на регіональному рівні.

Проблема дисертаційного дослідження визначається протиріччям між існуючим в Україні централізовано-галузевим управлінням вищою освітою та зростаючими потребами регіоналізації цього управління, впровадженням інноваційних соціальних технологій стійкого розвитку. Ці потреби зумовлюються загальною тенденцією демократизації всього суспільного життя та специфічними особливостями регіонів країни, які склались історично як форма територіальної організації соціальної структури суспільства, соціальних зв’язків та відносин, соціальних інститутів та процесів.

Ступінь наукової розробки проблеми. Тема дисертації має міждисциплінарний характер. Проблеми, що розглядаються в ній, стосуються як соціології освіти, так і соціології управління та соціології регіонів. Класичні концептуальні розробки соціології освіти та проблем управління освітніми закладами були започатковані на початку ХХ століття Л.Уордом, Е.Дюркгеймом, Дж.Дьюі, М.Вебером та отримали розвиток у другій половині того ж століття в працях Р.Будона, Ф.Кумбса, А.Турена, М.Арчера, К. Дженкса, М.Троу та ін.

У СРСР соціологія освіти як самостійна галузь науки сформувалась тільки в 60-70-ті рр. того ж століття. У цій галузі виник ряд наукових шкіл, зокрема, московська, ленінградська, прибалтійська, башкирська, свердловська, київська, харківська та інші. Соціологія вищої школи та проблеми управління нею була в центрі уваги таких дослідників, як М.А.Аітов, В.Т.Лісовський, Л.Я.Рубіна, М.М.Руткевич, Ф.Р.Філіппов, В.М.Шубкін, О.О.Якуба та ін.

У ході радикальної трансформації суспільства сформувались передумови, що сприяли значному підвищенню статусу, функцій, теоретичної та прикладної ефективності соціології вищої освіти. У Росії в цій галузі в останні роки з’явились фундаментальні роботи М.Я.Нечаєва, Г.Ю.Зборовського, В.І.Жукова Ф.Е.Шерегі та ін. В Україні соціальні проблеми вищої школи активно розробляються В.П.Андрущенком, В.І.Астаховою, В.С.Бакіровим, В.І.Воловичем, В.М.Вороною, І.М.Гавриленком, М.Ф.Головатим, В.Г.Городяненком, К.М.Левковським, М.П.Лукашевичем, С.О.Макєєвим, О.І.Навроцьким, В.М.Ніколаєвським, В.М.Пічею, Л.Г.Сокурянською, І.Є.Тараповим, Ю.О.Чернецьким, Н.Й.Черниш, І.І.Шеремет та ін.

Однак, проблеми управління освітою не часто стають предметом окремої уваги дослідників. Початок досліджень цих проблем у західній соціології пов’язаний з концепцією “соціальних систем” (Ч.Бернард, Г.Саймон, А.Етціоні). Там ця проблематика є предметом наукових інтересів таких вчених, як М.Андерсен, П.Блау, Г.Вейн, Т.Діл, Дж.Кемпбел, Р.Ларсен, Дж.Мейер, М.Мескон, Е.Х’юз та ін. У вітчизняній соціології проблеми управління освітою почали розроблятись тільки в останні роки. Серед авторів цих розробок слід назвати таких вчених, як В.І.Астахова, В.І.Вихрова, В.І.Волович, І.М.Гавриленко, Л.В.Губерський, Л.М.Герасіна, К.В.Корсак, А.І.Кривий, Г.П.Клімова, В.І.Луговий, О.І.Навроцький, В.Л.Оссовський, В.І.Паніотто, В.Є.Пилипенко, І.М.Попова, О.Л.Сидоренко, Є.І.Суїменко, В.Ф.Чорноволенко та ін.

З потребами удосконалення управління освітою тісно пов’язані питання соціальних технологій. Осмисленню технологій соціального простору присвячені праці Г.Т.Галієва, О.Г.Гладишева, В.П.Каширіна, В.М.Князєва, В.І.Красікова, В.М.Іванова, Г.І.Іконнікової, В.І.Патрушева, В.І.Подшивалкіної, С.В.Смірнова та ін. Окремі різновиди технологій, що використовуються у соціальному управлінні освітою, розглядаються в роботах І.В.Бестужева-Лади, В.П.Карпова, А.С.Кулагіна, В.І.Паніотто, В.Г.Попової, О.Л.Скідіна, Є.В.Тавокіна, Ж.Т.Тощенка та ін. Але соціальні технології в працях цих дослідників розглядаються в основному стосовно окремих організацій, або ж національної освіти в цілому. Проблеми розробки та використання соціальних технологій регіонального управління вищою освітою в умовах її модернізації практично ще не були предметом спеціального дослідження.

Ще менш розробленими є проблеми регіоналізації управління вищою освітою. У західній соціології змінилось декілька парадигм осмислення регіональної реальності, які знайшли відображення в регіональній політиці і практиці міжрегіональної інтеграції (ринкової, інституційної, “сітьової”). Відповідні процеси відбуваються і в Росії: регіоналізм там став однією з важливих моделей соціологічного підходу до вивчення сучасних соціальних процесів, у тому числі і у сфері вищої освіти. Є певні розробки в цьому напрямку і в українській соціології (роботи М.В.Бірюкової, І.Ф.Кононова). Але, зважаючи на регіональну гетерогенність України, рівень відрефлексованості цих проблем в українській соціології є явно недостатнім. У повному обсязі проблема соціального управління вищою освітою регіону ще не розглядалась у жодному дослідженні, що, з урахуванням зростаючого теоретичного і практичного значення її дослідження в умовах нового етапу реформування вищої школи в Україні, і визначило мету та задачі цієї дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії і історії соціології Дніпропетровського національного університету. Вона виконувалась у рамках кафедральної комплексної наукової теми “Людина в умовах зміни соціальних інститутів” та за технічними завданнями трьох держбюджетних тем, затверджених Міністерством освіти і науки України, що були реалізовані кафедрою за участю автора: “Джерела формування духовних цінностей і соціальних орієнтацій молоді Дніпропетровського регіону” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 019V026477, 1997 р.); ”Соціальний статус і особливості професійної соціалізації студентської молоді”(керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації С198V3753, 1999 р.); “Соціальні стратегії та адаптивна поведінка студентської молоді” (керівник В.Г.Городяненко, № держреєстрації 0100U005234, 2002 р.); а також Міжнародного дослідницького проекту INTAS “Молодь: соціокультурні орієнтації, проблеми зайнятості, безробіття, соціального захисту” (1999-2000 рр.) та Мегапроекту МВФ “Вища школа ХХІ століття – лідерство для прогресу” (2000-2002 рр.).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є дослідження стану та виявлення можливостей вдосконалення соціального управління вищою школою регіону в умовах здійснення освітньої реформи.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі задачі:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є вища школа Дніпропетровського регіону у форматі модернізації управління.

Предметом дослідження обрано особливості процесу соціального управління вищою школою регіону.

Методи дослідження. У роботі використовувались: порівняльно-історичний метод дослідження (при виявленні сутності та специфічних особливостей теоретичних підходів до феномену освіти); компаративний аналіз (при дослідженні особливостей функціонування вищої освіти як соціального інституту); системний аналіз (при розгляді системи вищої освіти регіону); структурно-функціональний аналіз (при розкритті проблем реформування вищої освіти); методи соціального прогнозування, моделювання та діагностування (при визначенні суті соціальних технологій та перспектив їх використання в управлінні вищою освітою в регіоні), методи соціологічного опитування викладачів, студентів, керівників вищої школи.

Теоретико-методологічні засади та емпіричну базу дослідження складають досягнення як вітчизняної, так і зарубіжної класичної та сучасної соціологічної, філософської та педагогічної думки. Зокрема, для теоретичного осмислення феномену освіти, особливостей функціонування вищої освіти як соціального інституту використовуються конкретно історичний, порівняльний, функціональний методи дослідження. Аналізуючи вищу школу як сукупність соціальних організацій, автор використовує системний підхід, положення теорії обміну, інтеракціонізму, теорії комунікації, конфліктології та інших напрямків сучасної соціології. Проблеми реформування вищої школи, її регіоналізації та управління розглядаються переважно на основі використання структурно-функціонального аналізу. У своїй роботі автор також опирається на сучасні концепції П.Бурдьє, Ф.Кумбса, Н.Смелзера, М.Троу, П.Штомпки та інших відомих зарубіжних соціологів, на праці вітчизняних соціологів, філософів, економістів, педагогів, присвячені вивченню як теоретичних проблем освіти, так і проблем соціального управління освітніми закладами, механізмів регулювання їх діяльності, а також узагальненню та концептуальному осмисленню практики використання існуючих соціальних технологій.

Емпіричною базою дисертації стали дані загальнодержавної статистики та статистики по Дніпропетровській області, матеріали поточного архіву Дніпропетровської облдержадміністрації, соціологічні дослідження проблем вищої школи, які проводились кафедрою теорії і історії соціології ДНУ за участю автора впродовж 1996–2003 рр. Головними методами одержання соціологічної інформації були: анкетування студентів та викладачів вищих навчальних закладів Дніпропетровського регіону; експертні оцінки керівників ВНЗ. Для вивчення емпіричної інформації застосовувались кореляційний, типологічний, факторний та інші види соціологічного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні вперше проводиться комплексний аналіз управління вищою освітою регіону на новому етапі освітньої реформи в Україні, розкриваються сутність, місце, роль і особливості застосування новітніх соціальних технологій у сфері управління вищою школою. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній :

-

-

-

-

-

-

-

-

Теоритичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і рекомендації роботи можуть бути використані для розробки та вдосконалення нормативних документів стосовно регіонального управління вищою освітою ; нормативних та методичних матеріалів для формування в регіоні органів громадського управління та контролю над діяльністю вищих навчальних закладів; для формування регіональних систем інформаційного забезпечення сфери освіти, моніторингу її функціонування і розвитку, а також систематичного розповсюдження серед населення інформації про результати діяльності вищих навчальних закладів. Теоретичний аналіз соціальних технологій управління дає підстави для їх використання керівниками освітніх закладів у процесі оптимізації своєї управлінської практики. Крім того, здійснені в дисертації розробки можуть бути застосовані при викладанні у вищих навчальних закладах таких навчальних курсів, як загальна соціологія, соціологія освіти, соціологія управління, соціологія регіонів, соціальне прогнозування. Теоретичні положення та висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані для подальшого аналізу проблем вищої освіти і, зокрема, управління освітою регіону.

Особистий внесок здобувача. Всі основні ідеї, положення і висновки дисертації розроблялись автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи були викладені на: Міжнародній науково-практичній конференції “Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології”, м. Дніпропетровськ, 2001 р.; ІІ Міжнародній науковій конференції "Соціально-гуманітарні проблеми менеджменту" (25.10.2002р.,м. Донецьк); Харківських соціологічних читаннях 2002 року; Всеукраїнському “круглому столі” “Соціальні технології регіонального розвитку”, що відбувся в 2002 році у Дніпропетровську; ІІІ Всеукраїнській соціологічній конференції "Трансформація соціальних інститутів і інституціональної структури суспільства" (18.04.2003р., м. Київ); Міжвузівській науково-практичній конференції на тему "Виховна парадигма в системі національної вищої школи: головні складові та джерела" (27.05.2003р., м. Дніпропетровськ), а також на теоретико-методологічних семінарах кафедри теорії та історії соціології Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в авторській монографії: “Вища школа регіону як об’єкт соціального управління”, в трьох статтях, розміщених у виданнях, що входять до переліку фахових видань із соціологічних наук, затверджених ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Основний зміст роботи викладений на 161 сторінці тексту, 12 сторінок становить список використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 174 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, аргументується наукова новизна одержаних результатів, а також їх практичне і теоретичне значення, вказується на особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження – “Теоретико-методологічні основи соціального управління освітою” – присвячений аналізу теоретико-методологічних підходів до вивчення вищої освіти, особливостей функціонування вищої школи як соціального інституту в умовах радикальної трансформації українського суспільства.

У першому підрозділі “Теоретичне осмислення проблем соціологічного вивчення освіти” розглядаються різні методологічні підходи, з позицій яких можливе комплексне дослідження особливостей функціонування вищої школи, виявлення шляхів та методів удосконалення управління нею в умовах соціальної трансформації та поглиблення освітніх реформ.

Автором зазначається, що логіка дисертаційної роботи вимагає, перш за все, застосування структурно-функціонального аналізу. Причому, не відкидаючи загальнотеоретичної правомірності підходу Т.Парсонса, який пропонував досліджувати навчальні заклади як соціальні системи, логічно розглядати у вигляді соціальних систем вищу школу регіону та вищу освіту країни в цілому, а функціонуючі в них навчальні заклади вивчати як соціальні організації.

Сучасна українська вища школа, як на регіональному, так і на національному рівні, являє собою соціальні системи перехідного типу. У них поряд із впровадженням нових продовжують існувати старі цінності, норми та структури, що породжує різного роду протиріччя, стимулює зростання аномії. Це передбачає при її аналізі базування на нормативно-ціннісному аспекті структурного функціоналізму разом з використанням теорії соціальної аномії. Відзначається плідність методологічного підходу Р.Мертона, який запропонував для аналізу як інтегрованих, так і розбалансованих систем поряд з категоріями “функція”, “функціональні вимоги” використовувати поняття “явна функція”, “латентна функція”, “дисфункція”, “баланс позитивних функцій та дисфункцій”, “функціональні альтернативи”, а також категорію “аномія”. У роботі дисфункції та латентні функції системи вищої освіти нинішньої України пропонується розглядати як функції (наслідки дії) перехідної соціальної структури, що перебуває в стані аномії.

Комплексний підхід до проблеми дослідження передбачає також врахування концепції культурного капіталу П.Бурдьє, в якій вводяться поняття соціального простору і соціального поля, а різновид останнього – освітнє поле – розглядається як арена протиборства самої системи освіти (яка встановлює правила, за якими будуть диференціюватись індивіди як достойні чи не достойні володіти дипломом як номінацією, що надає першим привілеї у боротьбі за статус) та суспільства в особі держави, політичних партій, громадських організацій, які проголошують як ідеал суспільство “рівних можливостей” і як його складову рівний і справедливий доступ до освіти.

Раціональне методологічне “зерно” для даного дослідження міститься також в “теорії людського капіталу”. Досить цікавою з цієї позиції та з точки зору своєї функціональної значимості і спроб її реалізації бачиться концепція безперервної освіти. Ця концепція потребує впровадження реформ у системі освіти, зокрема, нової освітянської політики та освітніх технологій. Система управління освітою, в цьому разі, еволюціонує у бік розробки технологій скоріше “методологічного”, аніж “пенітенціарного” (як це було характерним для традиційного суспільства) характеру. З пріоритетністю концепції безперервної освіти добре корелюють ідеї переходу в системах управління до “м’яких” технологій.

У підрозділі робиться загальний висновок, що логіка соціологічного дослідження проблем управління вищою освітою регіону вимагає використання комплексного методологічного підходу, застосування як об’єктивістського підходу, так і соціокультурної парадигми.

У другому підрозділі “Особливості функціонування вищої школи як соціального інституту” автор зазначає, що стан і динаміка розвитку вищої освіти в Україні на сучасному етапі детермінована цілим колом чинників. По-перше, соціально-політичні і духовні процеси становлення української державності на шляхах повноправного входження в світовий цивілізований простір наповнюють новим змістом стратегію України по відношенню до ролі вищої освіти. Кращі зразки освітніх систем світу істотно впливають на реформування системи вищої освіти в нашій країні.

По-друге, вихід із соціально-економічної кризи для України обертається ситуацією жорстких економіко-фінансових умов, фрустраційних станів управління в освіті. Це в цілому визначає граничні кордони розгортання програми реформування вищої школи в економічному і часовому аспекті, обумовлює принципову значущість точності відбору пріоритетів освіти. Особливий вплив при цьому виявляє входження в ринкові відносини як нову соціальну практику.

По-третє, інерційні процеси впливу “радянської освітньої традиції” (як позитивні, так і негативні) вносять своєрідність в умови реформування вищої освіти.

Освітянська реформа в Україні передбачає не лише розробку та втілення нової моделі педагогічного процесу, але й принципову зміну соціальних цілей і завдань освіти. У вітчизняній літературі протягом тривалого часу задачі освіти, і вищої школи зокрема, визначалися надто утилітарно.Мета для вищої школи є головним орієнтиром її розвитку. У той же час з позицій суспільства головні цілі вищої школи виступають і реалізуються у вигляді її основних функцій. Функція - одна з фундаментальних категорій соціології, є однією з найбільш істотних характеристик цілеспрямованих організованих систем, до яких, безумовно, належить вища школа. Сукупність наслідків діяльності системи освіти в цілому, і ,зокрема, вищої, зазначає автор, дуже широка, тому і перелік функцій вищої школи може бути значним. Соціологічне обґрунтування якісних змін у соціальних функціях вищої освіти є ефективним з позиції теорії постіндустріального суспільства.

У дисертації підкреслюється, що сукупності задач і функцій вищої школи не завжди збігаються, адже це різні множини, що перетинаються тільки частково: з одного боку, не всі результати діяльності вищої школи є наслідком виконання поставлених задач, з іншого боку, не завжди всі задачі виконуються. Бувають ситуації, коли задача вищою школою виконується, а відповідна функція не виконується або виконується не повністю.

Автором відзначається, що в умовах переходу до ринку і демократизації суспільства необхідний перехід до концепції особистості як активного суб'єкта вибору і прийняття рішень у сфері вищої освіти та праці. Ця концепція повинна виходити з безумовного пріоритету гуманістичної функції вищої освіти, а мета останньої повинна полягати у всебічній, повній соціалізації особистості, задоволенні її освітнього хисту. Модернізацію освіти слід орієнтувати на те, щоб надійно гарантувати конституційні права, свободи і інтереси громадян в освітній сфері, щоб привести систему освіти у відповідність до сучасних потреб особистості, створювати передумови для її подальшого розвитку, примноження досягнень та збереження кращих традицій на основі поєднання державної, громадської та приватної ініціативи, суттєво поліпшити підготовку представників нових поколінь до життя і праці в демократичному громадянському суспільстві з ринковою економікою.

Другий розділ “Модернізація управління вищою освітою у форматі регіональних перетворень” присвячено аналізу суті регіоналізації вищої школи та значення цього процесу для здійснення реформ у цій галузі; виявленню рівня сформованості соціальної бази таких реформ у регіоні.

У першому підрозділі “Регіоналізація вищої школи як один із шляхів реформування системи освіти” обґрунтовується сутність регіоналізації вищої школи, її особливості та проблеми в умовах сучасного українського суспільства. Відзначається, що регіоналізація в Україні містить в собі багато таких моментів, які не можуть бути оцінені однозначно позитивно, з точки зору розвитку держави як цілісного утворення.

У той же час, регіоналізація в Україні має, звичайно ж, об’єктивне підґрунтя. Децентралізація управління на регіональному рівні викликана специфічними особливостями географічного положення окремих регіонів, умовами їх економічного розвитку, соціальними і демографічними умовами, а також традиціями та існуючою практикою.

Певні регіони мають власні соціальні інтереси, для задоволення яких необхідна цілеспрямована регіональна політика як центральних, так і регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування. Важливе значення в цьому плані має творча співпраця управлінців-практиків та вчених щодо розробки регіональних програм, а також формування місцевих інноваційних фондів, створення територіальних інноваційних структур. Прикладом такої співпраці може слугувати Угода між виконкомом Дніпропетровської міської ради і радою ректорів Дніпропетровського вузівського регіону, що була укладена в жовтні 1999 року з метою підвищення підготовки та використання фахівців з вищою освітою в економічному та соціальному комплексі м. Дніпропетровська, більш повного використання науково-технічного потенціалу ВНЗ.

У дисертації відзначається, що цілі реформування системи вищої освіти в регіоні повинні бути оптимізовані у напрямках створення системи безперервної освіти, для якої характерне різноманіття типів вищої освіти за термінами і рівнями підготовки, формами навчання. Подібна інституційна рухливість дає можливість більш оперативно керувати нею на невеликих територіях, де зв’язок між наукою, виробництвом та освітою тісніший; впроваджувати принципи децентралізації і демократизації управління, надання самостійності ВНЗ, їх регіональним об’єднанням.

Уже зараз регіональний освітній комплекс включає такі складові частини: об’єднання однопрофільних вищих та середніх навчальних закладів з єдиним координаційним центром; багаторівневі вищі чи середні професійні навчальні заклади, що реалізують рівні початкової, середньої та вищої професійної освіти; комплекси безперервної освіти “коледж-філія ВНЗ” та ін.

Наприклад, значну роль у комплектуванні якісного поповнення особливо інженерних і науково–природничих факультетів Дніпропетровського національного університету відіграє Регіональний центр безперервної освіти “Придніпров’я”, до складу якого входять 60 середніх загальноосвітніх шкіл, 20 ліцеїв та гімназій, 12 коледжів і технікумів, 60 виробничих об’єднань (підприємств, організацій). Діяльність цього Центру спрямована на розвиток довузівської освіти, вдосконалення структурних зв’язків між навчальними закладами різних рівнів освіти, створення розвинутої інфраструктури післядипломної освіти. Багаторічний порівняльний аналіз успішності студентів, що закінчили навчальні заклади Центру, переконує в тому, що ці студенти більш адаптовані до нової системи навчання, а їх результати навчання вищі у порівнянні з іншими студентами. Важливим є також те, що цій категорії студентів вже з першого курсу відоме місце їх майбутнього працевлаштування. Автор вважає, що невід’ємною складовою частиною таких комплексів повинні бути інститути післядипломної освіти.

Післядипломна освіта є важливою складовою регіонального освітнього комплексу, оскільки науково-технічний прогрес постійно рухається вперед, що зумовлює необхідність постійного вдосконалення власної освіти та системи післядипломної освіти взагалі шляхом створення і розвитку інститутів підвищення кваліфікації в усіх галузях. Отже, для створення єдиного регіонального освітянського простору необхідна інтеграція освітніх закладів усіх рівнів, закладів додаткової освіти, підприємств та організацій регіону, а також бібліотек, музеїв тощо.

Основою даної системи є безперервність процесу та спадкоємність змісту освіти як по вертикалі, так і по горизонталі. Вона буде сприяти збереженню цілісності регіонального освітянського простору, підвищенню якості підготовки фахівців, розвитку інноваційних процесів та творчої активності суб’єктів процесу, створенню інтегрованих програм освіти різних рівнів та напрямків, оптимальному використанню науково-педагогічних кадрів та навчально-матеріальної бази.

Автор зазначає, що існує ряд невирішених проблем, які знижують позитивний ефект розвитку регіоналізації вищої освіти. Так, зокрема, слабко діє взаємозв’язок закладів освіти різного відомчого підпорядкування, немає між ними взаємодії для вирішення стратегічних перспективних питань розвитку освіти. Недостатньо враховуються потреби регіонального ринку праці. Існує проблема постановки вірного акценту на співвідношенні етнічного та загальнонародного, регіонального та державного для рішення як організаційно-педагогічних, так і змістовно-педагогічних питань розвитку освітньої системи в регіоні.

У другому підрозділі “Соціологічний аналіз ставлення викладачів вищої школи до її реформування” наголошується на тому, що необхідним елементом механізму реформ у вищій школі є формування у середовищі її працівників зацікавленості у змінах, потреб у досягненні цілей, адекватних змісту реформ.

На основі аналізу результатів соціологічних опитувань, проведених у вищих навчальних закладах регіону, автором відзначається, що хоча показник підтримки реформ вищої школи з боку її кадрового потенціалу має позитивну динаміку, а частка тих, хто негативно оцінює їх результати за останні роки суттєво зменшилась, все ж не може не хвилювати наявність великої кількості викладачів, які не мають чіткої позиції з цього питання. З одного боку, це свідчить про наявність значного резерву для розширення соціальної бази освітніх реформ, з іншого – про недостатнью поінформованість викладачів щодо цілей, завдань, реальних досягнень та перспектив перебудовчих процесів у вищій школі.

У підрозділі відзначається, що сприйняття суб’єктом освітнього процесу кожного конкретного серйозного нововведення починається з усвідомлення необхідності його користі для вирішення певної актуальної проблеми. Тому співставлення ієрархії усвідомлених проблем з цілями реформування вищої школи з одного боку, і з практикою реформ – з іншого, дозволяє, на думку автора, оцінити рівень сформованості соціальної бази реформ, підготовленість і ефективність їх конкретних напрямків.

Проведені емпіричні дослідження засвідчили, що проблеми, які входять до числа найгостріших, тісно пов’язані між собою у свідомості респондентів і разом віддзеркалюють низький рівень фінансування вищої школи і, перш за все, низьку зарплату її працівників. Саме ця проблема значною мірою визначає сьогодні ставлення більшості викладачів до реформ, формує характер їх соціального самопочуття.

Одностайно викладачі підтримують практику наукових стажувань, роботи в зарубіжних ВНЗ за контрактами, а також запрошення зарубіжних колег для читання лекцій в Україні. Переважна більшість викладачів також схвально ставиться до таких нововведень, як створення навчально-педагогічних комплексів, ріст автономізації ВНЗ, варіантність форм фінансування вищої школи, рейтингова система оцінки знань студентів, введення контрактної системи наймання викладачів на роботу, впровадження ступеневої системи вищої освіти. Остання інновація, зокрема, на думку викладачів, дозволяє зробити більш гнучким навчання, яке повинно досить оперативно реагувати на зміни соціальних процесів; адаптувати молоде покоління до вимог, що швидко змінюються в ринкових умовах; забезпечити варіантність навчання (вибір різних освітніх та професійних програм) і тим самим сприяти більш повній реалізації творчого потенціалу особистості; забезпечити фундаментальність освіти, здійснити перехід в навчанні до такого стану, коли людина вже здатна постійно оновлювати свої знання самостійно; максимально зблизити вітчизняну систему підготовки фахівців до міжнародних стандартів, забезпечити еквівалентність дипломів, що прокладе стежку для України в міжнародний освітній простір.

З точки зору викладачів, більш за все гальмує процес реформування вищої освіти відсутність їх матеріальної зацікавленості в інноваційній діяльності. Навіть у розвинутих країнах вважають, що допомога викладачам у сфері інтеграції нових технологій в процесі навчання – найбільш важлива проблема, з якою стикаються університети.

У дисертації відзначається, що назріла потреба налагодження в регіонах механізму моніторингового відслідковування ходу реалізації освітніх програм. Це відкриє широкі можливості для їх оперативного коректування. Слід враховувати, а також цілеспрямовано формувати громадську думку стосовно доцільності інновацій у вищій школі. Необхідно широко залучати педагогічну громадськість, органи місцевого самоврядування до обговорення концепції та ходу реформ у вищій школі шляхом проведення семінарів, круглих столів, ділових ігор, інноваційних тренінгів. І, насамперед, необхідні загальнодержавні заходи по підвищенню соціального статусу викладача ВНЗ, подолання наявного нині неузгодження основних елементів цього статусу: кваліфікації, оплати праці, престижу.

Третій розділ “Соціальні технології регіонального управління освітою” присвячено аналізу проблем функціонування вищих навчальних закладів як соціальних організацій, виявленню сутності та прикладних можливостей різних моделей соціальних технологій управління вищою освітою, узагальненню авторської практики з використання технологій соціального діагностування в регіональному управлінні вищою освітою.

У першому підрозділі “ВНЗ як соціальні організації; оцінка потенціалу управління та самоврядування” розглядається поняття “соціальна організація” та вищий навчальний заклад як її різновид, аналізуються автономізація і самоуправління як його сутнісні характеристики. Відзначається, що в Україні на перших порах суть освітніх реформ вбачали, перш за все, в автономізації, у послабленні жорстких зв’язків між академічною і економічною системами, в наданні широких свобод академічним структурам. Але вже до середини 90-х років стало ясно, що в умовах наростаючої ерозії базових ресурсів вищої школи автономія виявлялась неефективною, формальною. Ректори одержали повноваження, якими практично не могли скористатись; недооцінювались проблеми управління і менеджменту. Надана університетам автономія часто використовувалась як засіб блокування реформ.

Прагматичний підхід до проблем вищої освіти змушує знову звернутись до державного регулювання, перш за все питань, пов’язаних з гарантіями якості освітніх послуг. Якщо зміни у вищих навчальних закладах України у 90-х роках були пов’язані, в першу чергу, зі створенням нових фінансових механізмів їх виживання, то нинішня ситуація, процеси, що відбуваються у сучасному світі, вимагають глибокого і всебічного оновлення структури і змісту вищої освіти, впровадження інноваційних технологій навчання і виховання, переосмислення самої місії і цілей вищої школи, її місця в системі безперервної освіти. Тобто, одним із найбільш актуальних завдань управління вищою освітою є адекватне визначення ролі центральної, регіональної та місцевої влади, розмежування функцій між різними суб’єктами управління.

Низка проблем існує стосовно практики ліцензування, атестації та акредитації вищих навчальних закладів. Перш за все, це проблема необ’єктивної оцінки відомчими комісіями рівня підготовки й організації навчального процесу в тому чи іншому навчальному закладі. Покращити ситуацію щодо оцінки діяльності закладів освіти, на думку автора, могло б залучення до експертних комісій представників громадськості, що відповідатиме одному з основних принципів нашої освіти – поєднанню державного управління і громадського самоврядування в освіті. Світова практика свідчить, що це перспективний напрямок. Майже всі країни світу поєднують формальний контроль (з боку державних чи інших офіційних адміністративних органів) і неформальний (громадський) контроль якості освіти. У дисертації пропонується доцільність в майбутньому передачі питання акредитації громадським та професійним асоціаціям за активної участі Міністерства освіти і науки. Подібні демократичні механізми ліцензування та акредитації вищої школи вже підтвердили свою ефективність у розвинутих країнах. Оцінка діяльності навчального закладу повинна проводитись ззовні - за зразком аудиту - для забезпечення об’єктивності оцінювання. Базою для формування такої зовнішньої оцінки можуть слугувати професійні корпорації, які спроможні залучати до співробітництва професіоналів найвищого рівня.

Посилення ж автономії для навчального закладу дозволяє йому як соціальній організації мати широке поле для реалізації своїх організаційних зусиль, зокрема визначати не тільки оперативні і тактичні, але і стратегічні цілі свого розвитку. Це, звичайно, ставить нові, більш високі вимоги до управлінського персоналу ВНЗ, вимагає від нього вміння перспективно мислити, розробляти та застосовувати соціальні технології аналітичного, прогностичного, проектного та соціально-інженерного характеру.

Так як вищий навчальний заклад є багатоцільовою соціальною організацією, то в науковому забезпеченні управління ним важливе значення має розробка “дерева цілей” за критеріями значущості та досяжності. Відсутність розуміння ієрархії цілей породжує формалізм, ритуалізм, бюрократизм та інші відхилення в діяльності соціальної організації та її керівних органів. Така загроза найбільш реальна для навчального закладу за умови жорсткого його підпорядкування державі. Невизначеність організації щодо основної своєї мети, або неадекватне її розуміння ускладнює оцінку та самооцінку діяльності, реально може привести до переродження організації. Ця загроза найбільш ймовірна для приватних навчальних закладів. Успішне досягнення поставлених навчальним закладом цілей неможливе нині без впровадження новітніх соціальних технологій, які дозволяють не тільки надійно фіксувати наявний стан справ, але і передбачати майбутнє, виробляти найбільш бажаний та найбільш реальний сценарій розвитку, а звідси - свідомо обирати найоптимальніші управлінські рішення.

Оскільки реформа в освіті пред’являє попит на управлінців нового типу, то постає питання про умови переорієнтації мислення, розвитку якісно нових управлінських умінь і навиків, здібностей аналізувати, оцінювати, прогнозувати та вчасно корегувати ситуацію. Отже, відзначається в дисертації, нині гостро стоїть завдання розбудови й утвердження системи педагогічного менеджменту в практиці управління освітою, що створює сприятливі умови для розкриття можливостей управлінця, від якого залежить результат діяльності вищої школи, державної освітянської політики в Україні.

У другому підрозділі “Сутність та моделі соціальних технологій управління вищою освітою” аналізуються різні підходи до поняття “соціальні технології”, виявляються їх структура та функції. У дисертації автор розглядає соціальні технології як певну науково-практичну діяльність, метою якої є досягнення визначених цілей шляхом використання найбільш ефективних, оптимальних для конкретних умов методів і прийомів управління.

Значення технологій полягає насамперед у тому, що вони роблять управлінський вплив раціональнішим, включаючи в нього тільки ті різновиди діяльності й операції, які необхідні для досягнення поставленої мети. У цьому плані впровадження сучасних технологій стає головною умовою зниження витрат на управління та підвищення його ефективності. Ефективність управлінської діяльності збільшується за рахунок обмеження різноманітності дій на підставі формальної доцільності. Адже соціальні технології характеризуються наявністю алгоритмізованих, стандартизованих засобів і процедурних прийомів формування і реалізації соціальних програм, соціотехнологічних проектів.

Автором відзначається, що технологія алгоритмізує діяльність і тому може бути багаторазово використана, відтворена і тиражована для розв'язання подібних завдань. Об'єктом соціальної технологізації виступає не так система управлінських засобів, як сама людина, яка здійснює управлінську діяльність. У такому випадку технологія стає невід'ємним елементом культури управління і , певною, мірою підставою розвитку загальної культури, оскільки соціальна технологія виступає у вигляді стандартів - заборон, правил, норм, а також апробованих засобів, способів чи прийомів управлінської діяльності людини, що дозволяють досягти заданих результатів.

У підрозділі аналізуються різні моделі соціальних технологій управління освітою. Особлива увага звертається на соціальну діагностику, соціальне моделювання, соціальне прогнозування, соціальне планування, соціальну інженерію, їх сутність, різновиди, місце і роль в сучасному управлінні вищою школою регіону.

Автор доводить, що нині виникає гостра необхідність у розвитку соціоінженерної підготовки та перепідготовки, а, можливо, і соціоінженерних служб у системі вищої школи. Соціоінженер, використовуючи соціологічні методи, повинен вивчати та аналізувати соціальні явища і процеси, професійно допомагати керівництву розробляти програмно-методичне забезпечення управлінських проектів, здійснювати технологічний супровід їх виконання, надавати консультативні та технологічні послуги з проблем соціального контролю і регулювання з використанням спеціальних методів соціотехніки.

У третьому підрозділі “Технології соціологічного діагностування в регіональному управлінні освітою” соціологічну діагностику автор розглядає як напрямок соціологічної діяльності, пов’язаний з оперативною оцінкою стану чи режиму функціонування і розвитку об’єкта, виявлення відхилення від заданого чи нормального стану з метою підготовки управлінських рішень.

Автором підкреслюється, що технологія соціодіагностики повинна відповідати суті нової освітньої парадигми, зокрема таких її постулатів, як гуманізація, гуманітаризація, екологізація, демократизація, самореалізація. Відповідно в центрі уваги керівників освіти, соціологів та менеджерів виявляється психологічний стан, наміри та устремління суб’єктів сфери освіти. Тому соціологічна діагностика передбачає широке використання конкретних методів дослідження.

Особливо цінну інформацію дають опитування викладачів вищих навчальних закладів. У дисертації аналізуються дані соціодіагностичного дослідження персоналу дніпропетровських ВНЗ, яке проводилось у 2001 році. У роботі відзначається, що викладачі за рівнем своєї обізнаності, компетентності, принциповості можуть виконувати функції експертів з усіх проблем вищої освіти, в тому числі таких складних, як її реформування. Викладачі здатні не тільки реально оцінювати ситуацію, але і розкривати причини, що її породжують та підказувати шляхи