ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК 94:329.8) “18/19”

КОВАЛЮК

РОМАН ТЕОДОРОВИЧ

УКРАЇНСЬКИЙ СТУДЕНТСЬКИЙ РУХ

НА ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ ХІХ–ХХ СТ.

Спеціальність 07. . – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є монографія “Український студентський рух на західних землях ХІХ–ХХ ст.” (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. – 424 с.).

Робота виконана на кафедрі історії України та економічної теорії Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького.

Офіційні опоненти: Реєнт Олександр Петрович, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора Інституту історії України НАН України

Плисюк Василь Пилипович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Львівського державного аграрного університету

Кондратюк Володимир Олександрович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Львівського державного лісотехнічного університету

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Захист відбудеться __1_ ____липня____  р. о 15-ій годині на засіданні Спеціалізованої ради Д . . в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (79026, м.Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий 27.05.2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер І. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема залучення молоді до національно-політичного життя, формування та соціалізації особистості як громадянина, а також – зворотного впливу нових поколінь на напрями еволюції суспільства користуються незмінною увагою світової історіографії. В українській історичній науці на сьогодні ще немає синтетичної роботи з цієї теми, однак з’явилося вже чимало праць з окремих її аспектів, що дозволяє перейти до ширших узагальнень принаймні щодо окремих етапів історії молодіжного руху. Увагу автора привернув новочасний період, протягом якого українство пройшло величезний шлях від початків “національного відродження” до побудови сучасної держави. Не підлягає сумніву теза про те, що в цей час організована діяльність українського студентства була частиною загальнонаціонального руху, чинником політичної боротьби; більше того, молодь відігравала роль генератора нових ідей та каталізатора суспільних процесів. Відтворення історії українського студентського руху на західних землях протягом ХІХ–ХХ ст. дозволяє з’ясувати чимало ключових питань щодо ідейної еволюції західноукраїнського суспільства, формування новочасної національної свідомості, самоврядних підстав та мобілізаційної здатності всупереч владним структурам, що неодноразово змінювалися; з’ясувати механізми взаємодії та взаємовпливів різних чинників і поколінь українського національного руху й заповнити ряд прогалин у дотеперішній системі знань з новочасної історії України та міжнаціональних відносин. Дослідження цієї теми проведено відповідно до завдань сучасної української історіографії, які полягають в опрацюванні й запровадженні в обіг великого обсягу джерел, вивченні різноманітних аспектів минулого та творенні на цій підставі нової, науково обґрунтованої концепції історії України.

Об’єкт дослідження – український студентський рух на західних землях у ХІХ–ХХ ст. як складова частина та чинник загальноукраїнського національно-політичного руху. Студентська молодь як соціально-демографічна група має доволі визначений суспільний статус, що, в силу часового обмеження навчання 4-6 роками, характеризується насамперед значною мінливістю й нестабільністю. Однак у переломні моменти та при значній політизації суспільства саме молодь є тією суспільною групою, на прикладі якої найкраще простежуються дух епохи, поява нових віянь і тенденцій до змін. Важливо також, що саме на час здобуття вищої освіти, як правило, припадає соціалізація особи, творення її світогляду та політичних уподобань і що власне в середовищі української студентської молоді формувалася майбутня українська політична та інтелектуальна еліта. Під українським студентським рухом автор розуміє як його організовані форми (студентські товариства, організовані акції тощо), так і індивідуальну участь студентів у загальнонаціональних організаціях і подіях.

Предмет дослідження – участь українських студентів у першому етапі “національного відродження”, початки організованого студентського руху, ідейні дискусії всередині українського студентства у ХІХ – на початку ХХ ст. та в міжвоєнний період, його залучення до реалізації національно-політичних завдань, зокрема боротьби за заснування українського університету у Львові, позиція студентства щодо розв’язання українського національного питання на етапі Першої та Другої світової війни, становище студентів за радянського тоталітарного режиму та витворені ними форми інтелектуально-духовного опору владі.

Хронологічні рамки – від початку ХІХ ст., тобто від залучення української студентської молоді до процесів “національного відродження” та початків у 1830-х рр. організованого студентського руху – до початку 1990-х рр. ХХ ст., тобто до кардинальної зміни політичної ситуації в Західній Україні у зв’язку з розпадом СРСР та проголошенням незалежної Української держави. У цих межах автор виділив ряд послідовних етапів українського студентського руху, а саме: 1) –1850-ті рр. – участь студентів у початках “національного відродження” та “Весні народів”, утворення перших легальних гуртків; 2) –1870_ті рр. – активізація студентського руху внаслідок конституційних реформ у Габсбурзькій монархії, виникнення студентських громад і культурно-просвітніх товариств; 3) –1890-ті рр. – політизація студентства, його залучення до модернізаційних процесів та оформлення партійної структури українського руху; 4) –1914 рр. – утвердження у студентському русі гасла незалежної України, боротьба за осягнення підавстрійськими українцями національної рівноправності, зокрема за заснування українського університету у Львові, консолідація студентського руху й утворення Українського студентського союзу; 5) –1920 рр. – участь студентства у визвольних змаганнях України під час Першої світової та українсько-польської війни, зокрема в частинах українського січового стрілецтва; 6) –1929 рр. – відновлення організованого студентського руху за умов нового перерозподілу західноукраїнських земель, утворення таємного Українського університету у Львові; 7) –1939 рр. – нова активізація організаційної та ідейно-політичної діяльності українського студентства, консолідація українських студентів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини; 8) –1944 рр. – самоліквідація українських студентських товариств після встановлення радянської влади та відновлення їх діяльності в Генерал-губернаторстві; 9) середина 1940-х – початок 1990_х рр. – репресії радянського тоталітаризму проти організованого та національно спрямованого студентського руху, пасивний опір системі і творення окремих підпільних товариств.

Географічні межі роботи – західні землі України – Галичина, Буковина й Закарпаття, що протягом досліджуваного періоду входили до складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії, Західно-Української, а після Акту Злуки – Української Народної Республіки, у міжвоєнний період були поділені між Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною, на початку Другої світової війни увійшли до Радянського Союзу, згодом пережили період окупації фашистською Німеччиною та її союзниками і знов опинились у складі СРСР. Автор досліджував еволюцію студентського руху, форми й методи його боротьби за реалізацію українських національних інтересів, враховуючи специфіку кожної системи влади. Обраний у роботі західний регіон України на багатьох етапах досліджуваного періоду, в силу об’єктивних історичних обставин, здебільшого був провідним осередком українського національного життя, суттєво впливаючи на загальноукраїнську ситуацію.

Методологічною основою праці є принцип історизму та об’єктивності; використано порівняльний і генетичний методи та причинно-наслідковий аналіз.

Мета дисертаційного дослідження – відтворити історію українського студентського руху на західних землях у ХІХ–ХХ ст. та з’ясувати його місце в українському національному русі, зокрема ступінь залучення до розв’язання загальнонаціональних завдань, визначити міру його активності, самостійності та впливів на національну політику на різних етапах новочасної історії України. Реалізація мети передбачає з’ясування наступних питань:

q

q

q

q

q

q

q

q

q

Наукова новизна роботи. Уперше в українській історіографії досліджено історію українського студентського руху на західних землях у ХІХ–ХХ ст. Студентський рух розглядається як складова частина та впливовий чинник українського загальнонаціонального руху, що на різних етапах його розвитку виконував актуальні політичні завдання в напрямі боротьби за національні права українців, створення та відстоювання незалежної Української держави та опору тоталітарним режимам. Стверджується, що сприятливий ґрунт для формування й посилення українського студентського руху, перетворення його в політичний чинник створив конституційно-парламентський устрій Австро-Угорщини, а згодом цей рух розвивався, спираючись на попередню традицію. Показано, як руйнування чи ставлення під сумнів студентством консерватизму старшого покоління в непоодиноких випадках започатковувало в українському русі нові ідеї та напрями, ставало запорукою його поступального розвитку, відкритості для проникнення віянь європейського демократизму; участь студентської молоді в національному русі сприяла його консолідації та протидії процесам денаціоналізації. У науковий обіг введено чимало невідомих чи маловживаних джерел та літератури. Їх опрацювання дозволило дати нову, вільну від ідеологічних упереджень чи штампів минулого оцінку низки подій з минулого українського студентського руху та загалом новочасної історії України. У ході дослідження автор сформулював та виокремив ряд наукових проблем і тем, що потребують подальшого вивчення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення й висновки дисертації узагальнюють роль студентства в українському національному відродженні ХІХ ст. та в боротьбі за державність України у ХХ ст. Монографія рекомендована Міністерством освіти й науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Висновки й фактичний матеріал можуть бути використані для подальших досліджень з історії України ХІХ–ХХ ст., підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників, розробки лекційних курсів з історії українського національного руху та міжнаціональних відносин, у історико-краєзнавчій роботі.

Основні засади й висновки роботи були обговорені на засіданні кафедри історії України та економічної теорії Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького та на спільному засіданні відділів нової та новітньої історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; оприлюднювалися на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях та симпозіумах: “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996); “Проблеми національно-громадянського виховання у вищих аграрних закладах освіти України” (Львів, 1999), “Рогатинська земля: історія і сучасність” (Рогатин, 1995), “Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність” (Львів–Брюховичі, 2000). Окремі аспекти дослідження відображені у 35-ти публікаціях, у тому числі в 4-х монографіях. За монографію “Український студентський рух на західних землях ХІХ–ХХ ст.” (Львів, 2001) автору присуджена премія імені Миколи Івановича Костомарова Національної Академії наук України (постанова Президії НАНУ № від 11 березня 2002 р.).

Робота побудована за хронологічно-проблемним принципом, в основу якого покладено вищенаведену періодизацію українського студентського руху. Дисертація складається зі вступу (с. –5), двох частин, десяти розділів (своєю чергою, поділені на 18 параграфів) (с. –335), висновків (с. –341), списку використаних джерел і літератури (с. –366; 711 найменувань), іменного покажчика (с. –391), ілюстрацій (с. –422).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, методологічні засади, сформульовано мету та завдання, наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів, охарактеризовано структуру дисертаційного дослідження.

Перший розділ містить огляд джерел та історіографії досліджуваної теми. В історіографії досі не було узагальнюючої роботи з історії українського студентського руху ХІХ–ХХ ст. Однак різні його аспекти чи хронологічно вужчі періоди незмінно привертали увагу дослідників. Вивчення історії українського студентського руху започаткували його безпосередні учасники в другій половині ХІХ ст. Першу працю “Історичний очерк розвою товариства “Дружний Лихвар” 1885 року написав Єронім Калитовський (псевдонім Трохим Дріт; авторство встановив Р. Ковалюк), студент правничого факультету Львівського університету, один із керівників “Академічного братства”. Згодом він написав ще роботу “Академічне братство” від часу його заснування себто 21 квітня 1871 р. по загальні збори товариства з дня 1 листопада 1885” (опублікована в 1903 р.). Автор показав еволюцію діяльності львівських студентських товариств до суттєвого розширення їх наукової та літературної роботи. Він використав чимало джерел – протоколи засідань виділів та загальних зборів студентських товариств, приватне листування, тощо, частина з яких до нашого часу не збереглися, відтак ці роботи цінні ще й як історичне джерело.

На зламі ХІХ–ХХ ст. під впливом залучення українського студентства до масового національно-демократичного руху та боротьби за український університет у Львові простежується певний сплеск зацікавлення передісторією цих процесів. Деякі аспекти участі українського студентства в революції 1849–1849 рр. та формування у студентських осередках українофільських настроїв протягом 1860-х рр. відображені у праці невстановленого автора “Молода Русь в роках 1860–66” (опублікована в часописі “Діло” в 1892 р.). Сюжети з минулого української студентської та гімназійної молоді 1870–1880-х рр. лягли в основу окремих публікацій Івана Франка та Євгена Олесницького.

Помітною подією в дослідженні теми стала поява в 1908 р. у Львові альманаху, присвяченого 40-річчю товариства “Січ” у Відні (упорядники Зенон Кузеля і Микола Чайківський). У ньому опубліковані нариси з історії студентського руху в різних містах, спогади його учасників, біографії лідерів, а також – “Хроніка руху української академічної молоді у Львові від першої половини ХІХ ст. до 1908 р.”, автори якої – Осип Назарук і Олена Охримович – спиралися головно на усні й письмові спогади учасників руху. Спробою підсумувати активну громадську діяльність українського студентства у підавстрійський період стала доповідь Корнила Заклинського “Українська молодіж австрійської України за останніх 40 літ”, виголошена на Конгресі української молоді 1913 року. Автор вказав на значущість боротьби молоді для національного життя, запропонував періодизацію українського студентського руху.

Напередодні та в роки Першої світової війни з’явилися публікації про нові тенденції у студентському середовищі, боротьбу за український університет, участь студентів і гімназійної молоді в Легіоні Українських січових стрільців. Щодо останнього потрібно виділити працю Осипа Назарука. Про участь студенток і гімназисток у проголошенні ЗУНР розповіла Мілена Рудницька (часопис “Український прапор”, Відень, 1 листопада 1919 р.).

У міжвоєнний період увага дослідників акцентувалася на боротьбі студентства за заснування українського університету у Львові. Насамперед це випливало зі збереження актуальності цього питання в міжвоєнній Польщі. Авторами праць були викладачі й студенти Українського таємного (вільного) університету, безпосередні учасники подій. У цей час з’явилася синтезуюча праця Василя Мудрого “Боротьба за огнище української культури в західних землях України” (Львів, 1923), у якій рух за національний університет у Львові був уперше проаналізований як цілісне історичне явище. Літературу про студентський рух поповнили кілька ювілейних збірників: “Над синім Дунаєм: Ювілейний збірник українського академічного товариства “Січ” у Відні” (Відень, 1922; упорядники О. Грицай та Т. Марітчак); “Альманах українського студентського життя в Кракові” (Краків, 1931); “Альманах Союзу Підкарпатських руських студентів у Празі” (Прага, 1931); “Альманах греко-католицької учительської семінарії дівчат і горожанок в Ужгороді 1902–1929” (Ужгород, 1929) та інші. Маючи переважно інформативний характер, такі видання переконливо показували, наскільки активною й різноплановою була діяльність українських студентських товариств у перші десятиріччя ХХ ст.

У роки Другої світової війни увагу українських дослідників почали привертати проблеми боротьби студентів та ідейні течії в українському студентському середовищі міжвоєнного періоду. Так уже згаданий В. Мудрий присвятив свою працю історії Українського таємного університету у Львові в 1921–1925 рр. (написана в 1943, опублікована в 1948 р.). Студентському життю Львова 1930-х рр. присвятив свою статтю Р. Лісовий. М. Рудницька упорядкувала збірник матеріалів і спогадів про радянизацію Західної України, у якому вміщено декілька статей про студентське життя за радянської влади.

В українській радянській історіографії акцент у дослідженні студентського руху було перенесено на участь молоді в соціально-революційній боротьбі, насамперед під керівництвом комуністичної партії. Всі інші вияви студентської активності трактувалися як “буржуазно-націоналістичний рух”. Саме в такому ключі написані роботи І. Коломійця та В. Маланчука. Однак ряд українських дослідників у цей час усе ж порушували важливі для вивчення історії українського студентського руху питання. Так Володимир Калинович дослідив політичні процеси проти Івана Франка та його товаришів. Степан Макарчук відобразив окремі аспекти боротьби за український університет у Львові. Юрій Сливка проаналізував політику польської влади щодо української молоді у міжвоєнний період.

У повоєнний період досліджуване питання привертало увагу деяких українських учених на еміграції. Володимир Янів (Німеччина) присвятив історико-соціологічне дослідження українському студентському руху 1930-х рр. На широкому ідейно-політичному тлі він проаналізував внесок українського студентства в громадське життя, його працю в ряді культурно-просвітніх товариств, відтворив діяльність Союзу українських студентських товариств Польщі, його повітових секцій та окремих осередків, розглянув ідейний клімат у студентських угрупованнях на тлі проблеми “батьків і дітей”. В. Яніву також належать роботи з історії студентської преси. Емігрантські видання переважно присвячені конкретним проблемам українського студентського руху. Осип Сєцінський (Канада) відобразив історію Львівської політехніки в 1942–1944 рр. Аркадій Жуковський (Франція) торкнувся діяльності молодіжних і студентських організацій Буковини. У праці Аркадія Животко (Німеччина) подано розвиток студентської преси. Молодіжні організації Галичини і Буковини до 1914 р. дослідив Володимир Леник (Німеччина). Історію віденської “Січі” в 1868–1949 рр. вивчав колишній її член Роман Кухар (США). Діяльності українських студенток торкалась у своїх монографіях про український жіночий рух Марта Богачевська-Хом’як (США).

З проголошенням незалежності України розпочався новий етап дослідження історії українського студентського руху, на підставі узагальнення досвіду попередньої історіографії та з залученням широкого кола джерельних матеріалів. Увагу дослідників привертають різні сторони та періоди розвитку українського студентського руху. Суспільно-політичному аспекту боротьби студентів за заснування українського університету у Львові присвячено дослідження Володимира Качмара. Автор висвітлив спроби українських політиків скоординувати студентський і громадський рух за український університет з заходами української парламентської репрезентації, переговорами з австрійським урядом і польськими політиками, запропонував періодизацію цієї боротьби. У ряді публікацій Василя Благого відтворено соціальну та національну структуру, навчальний процес, матеріальний стан, діяльність студентських товариств та участь у громадсько-політичному житті студентів Львівського університету та інших навчальних закладів Львова на початку ХХ ст. Діяльність студентських товариств на Буковині в рамках ширшого дослідження про український національний рух у краю ХІХ – початку ХХ ст. відобразив Олександр Добржанський. В. Кислий присвятив роботу українським вищим навчальним закладам Львова та студентському руху на теренах Західної України в першій половині 1920-х років. Про студентську молодь за часів радянського тоталітаризму йдеться в дослідженнях Юрія Зайцева, Георгія Касьянова, Анатолія Русначенка, присвячених національно-визвольному та дисидентському руху на Україні в 1950–1980-х рр. Участю українських студентів Львова в антирадянському русі опору після Другої світової війни займається Роман Генега.

Таким чином, український студентський рух ХІХ–ХХ ст. на західних землях незмінно викликав увагу істориків. Ця проблема має в історіографії стійку традицію. Чимало робіт були написані безпосередніми учасниками студентських товариств та організованих ними акцій, що привнесло в їх дослідження елемент суб’єктивності та публіцистики. Тією чи іншою мірою в історіографії заторкувалися всі періоди розвитку українського студентського руху. Однак можливість для всебічного вивчення цієї теми на підставі численних джерел з’явилась тільки в останнє десятиліття. Це дозволило перейти від часткових досліджень до написання узагальнюючої праці з історії українського студентського руху та концептуального осмислення цієї проблеми. Окрім праць, безпосередньо присвячених історії українського студентського руху, автор використав також і ширші дослідження українських, російських, польських, канадських істориків з політичної та культурної історії України ХІХ–ХХ ст.

Джерельну базу дослідження складають архівні документи, періодичні видання, опубліковані збірники документів, матеріалів та спогадів. Головний корпус неопублікованих документів зберігається у львівських архівосховищах. У Центральному державному історичному архіві України у Львові є колекція документів департаменту ХІІІа Галицького намісництва, який безпосередньо опікувався діяльністю всіх товариств. Тут містяться оригінали статутів студентських товариств, а також донесення дирекції Львівської поліції про їх діяльність, зокрема загальні збори, з’їзди тощо. Збереглися унікальні документи про діяльність Українського студентського союзу в 1909–1914 рр., звіти українського студентського товариства “Січ” у Відні за 1868–1913 рр.; про організацію українського студентства “Профорус” за 1921–1925 рр. тощо. Інформація про різні аспекти українського студентського руху міститься в особистих архівних фондах визначних громадсько-політичних діячів, зокрема Кирила Студинського, Володимира Старосольського, Осипа Назарука тощо.

У Державному архіві Львівської області зосереджуються документи про діяльність студентських товариств “Академічне братство”, “Академічна громада” та ін. Документи Львівського воєводського управління, Львівського окружного суду, дирекції Львівської поліції, Львівського міського староства, університету ім. Яна Казимира та Львівської політехніки дозволяють простежити політичні домагання українського студентського руху, боротьбу студентства за свої права та за заснування українського університету у Львові. У збірках Львівського обкому та міськкому компартії України, первинної партійної організації зооветеринарного інституту концентруються матеріали про опір студентів радянському тоталітарному режиму і про репресії влади щодо українського студентства.

У Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України містяться документи про товариства “Дружній лихвар”, “Академічна громада”, “Академічне братство”, “Академічний кружок”, зокрема листування між ними, матеріали щодо організаційної діяльності, структури та членства. Тут також було віднайдено неопублікований спогад одного з діячів Українського студентського союзу Корнила Заклинського “Франко і студентство”.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Київ) зберігається колекція Центрального союзу українських студентів у Празі, яка відображає діяльність українського студентства у Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині протягом 1920 – початку 1930-х рр., зокрема боротьбу за вищі українські навчальні заклади у Східній Галичині, взаємозв’язки українських студентських організацій та їх міжнародні контакти. У цьому ж архіві є фонд Українського центрального комітету з матеріалами про Об’єднання праці українських студентів та інші аспекти українського студентського життя під час німецької окупації 1941–1944 рр. Колекції “Український музей у Празі”, “Союз підкарпатських студентів у Празі”, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Київ) містять документи про український студентський рух на Закарпатті. У фонді КПЗУ цього ж архіву віднайдено інформацію про підривну діяльність комуністичних організацій щодо українського студентського руху в міжвоєнний період. З Центру збереження документів молодіжних організацій (Москва) використано доповідну записку про студентські організації на початках радянизації Західної України та про їх опір новій владі (фонд ЦК ВЛКСМ).

У дисертаційному дослідженні використано ряд опублікованих документів і матеріалів, зокрема збірники “Історія Львова в документах і матеріалах”, “Становище трудящих Львова 1917–1939 рр.”, “Культурне життя в Україні. Західні землі” (Т. –2, що охоплюють 1939–1966 рр.), “Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження”. Автор також опрацював опубліковані спогади Є. Олесницького, О. Маковея, О. Барвінського, О. Бочковського, М. Галущинського, Г. Гуцуляка, О. Заклинського, В. Мартинця, Д. Паліїва, О. Сєцінського, С. Шухевича та інших очевидців і учасників українського студентського руху. Чимало матеріалу було почерпнуто з періодичних видань, у тому числі й студентських.

Використана джерельна база є значною за обсягом та різноманітною, вона дозволила додати чимало важливих і цікавих аспектів до висвітлення історії українського студентського руху та поставити питання про переосмислення низки усталених в історіографії стереотипів.

У другому розділі з’ясовується роль українського студентства у початках національного відродження в Галичині, а саме участь студентів у таємних гуртках першої третини ХІХ ст., діяльність “Руської трійці”, вияви студентської активності під час революції 1848–1849 рр. Більшість українських студентів навчались у духовних семінаріях або ж на богословському факультеті Львівського університету. Під впливом політики “просвіченого абсолютизму”, ідей романтизму та інших поширених у Європі ліберально-демократичних доктрин українські студентські осередки залучалися до обговорення ідеї національного визволення українців. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де в 1810–1830-х рр. діяв гурток української молоді, однією з цілей якого було запровадження української мови у викладання в навчальних закладах. Деякі студентські діячі приходили до боротьби за українські національні інтереси через участь у польському революційному русі, зокрема в таємних гуртках польської молоді.

Якісно новий етап національно-патріотичного руху української молоді пов’язаний із діяльністю в 1830-х рр. у Львівській духовній семінарії відомої “Руської трійці” та виданим її діячами альманахом “Русалка Дністрова”. Гурток відстоював потребу повсякденно користуватися українською мовою та кириличною азбукою, дотримуватися чистоти українського обряду в церкві тощо. Літературна творчість українською народною мовою мала на меті просвітити масу населення, утвердити серед нього ідею єдності з Наддніпрянською Україною та необхідності боротьби за власні національні права. Таким чином, у цей момент саме в середовищі української студентської молоді сформувалися одиниці, що очолили національний рух та заклали підвалини для його наступного поступального розвитку. Українські студенти також брали активну участь у краєзнавчих мандрівках по Галичині, а зібрані ними етнографічні матеріали згодом увійшли до низки збірок та наукових видань, які слугували доказом національної окремішності українців. Мандрівки студентів та їх розмови з селянами сприяли залученню останніх до національного життя.

“Руська трійця” була найвизначнішим, однак не єдиним тогочасним студентським гуртком. У 1830-х рр. у Львівській духовній семінарії існував інший таємний гурток, який був викритий поліцією. У 1830 р. у Львові здійснено невдалу спробу створити легальну організацію – “Товариство студентів-богословів”. Невеликі гуртки діяли і в інших місцевостях. Просвітницькі групи українців, серед них і студентів, працювали у Відні, Коломиї та навіть у деяких селах. Про наявність ентузіастів народної праці свідчить також значна, як на ті часи, кількість збирачів фольклорно-етнографічних матеріалів у різних місцевостях Галичини, що надсилали свої записи діячам “Руської трійці”.

Під час “Весни народів” українське студентство, особливо Львівської духовної семінарії, виявляло політичну активність, навіть на шкоду навчальному процесу. Свідченням залучення молоді до національного руху став, зокрема, лист українських студентів до цісаря у квітні 1848 р., в якому вони домагалися запровадження в навчальних закладах Східної Галичини української мови викладання, визнання її як урядової, забезпечення українцям доступу до всіх державних посад у краю. Щоб надати цій петиції більшої ваги, 250 студентів Львівської духовної семінарії заявили, що з того дня говоритимуть тільки українською мовою. 6 студентів були делегатами установчих зборів Головної руської ради, а студент духовної семінарії Олексій Заклинський став її членом.

Участь українського студентства у боротьбі українців за національні права під час революції 1848–1849 рр. промовисто свідчила, що студентство вже на той час стало поважним чинником національного руху. Рівень національної свідомості окремих його представників показало, наприклад, видання в 1848 р. брошури нещодавнього випускника Львівського університету Василя Подолинського “Слово перестороги”, у якій чітко відстоювалося право українців на самостійне національне життя. Український студентський рух не припинився повністю й після революції. В 1850 р. у Львівській духовній семінарії виник перший напівлегальний студентський гурток у формі студентської читальні. Керівником цього товариства був Василь Ковальський.

У третьому розділі досліджуються початки організованого студентського руху в 1860-х рр., заснування студентських товариств на підставі нового австрійського законодавства та їх діяльність у 1860–1870-х рр., участь студентів у народовському русі й творенні громад та втягнення студентства в дискусії навколо національної ідентичності галицьких українців. На зламі 1861–1862 рр. у Львові утворилося перше студентське товариство “Січ”, до якого увійшли українські студенти різних навчальних закладів (К. Сушкевич, В. Качала, В. Шашкевич, І. Добрянський, В. Заревич). Гурт студентів тоді демонстрував свою українськість, вдягаючи на заняття національний одяг, надаючи перевагу фольклорній музиці та демонстративно вживаючи рідну мову, навіть у розмовах із поляками. Великий вплив на формування світогляду студентства мало поширення в Галичині творів Т. Шевченка.

За аналогією до Наддніпрянщини в Галичині почали творитися організаційні осередки народовського руху – громади, до яких належало чимало українських студентів. Студенти також гуртувалися навколо громадсько-політичних і літературних часописів “Вечорниці”, “Нива”, “Мета”, “Русалка”. За активної участі вихованця Львівської духовної семінарії Данила Танячкевича були засновані студентсько-учнівські громади в Тернополі, Бережанах, Станіславі, Самборі та в інших місцевостях. Члени громад вивчали українську мову та літературу, історію України, обговорювали актуальні політичні проблеми та публікації української преси. Громади стали школою національно-патріотичного виховання для української молоді.

Нова хвиля активізації українського студентського руху була пов’язана з остаточним оформленням конституційного устрою Австро-Угорської імперії 1867 року. Студенти були серед організаторів товариства “Просвіта”; двоє з них – Іван Комарницький і Максим Михляк увійшли до її першого виділу. Під час канікул і свят студенти виїжджали в села, де розповсюджували видання “Просвіти”, проводили заняття й бесіди з селянами. Одним із центрів студентського руху в цей час став Відень. У 1867 р. 30 студентів-українців Віденського університету заснували товариство “Січ” (голова – Анатоль Вахнянин), яке поставило своєю метою боротьбу за українські національні права шляхом науки та освіти. Товариство розгорнуло активну культурну та інформаційну діяльність, організувало бібліотеку, скликало зібрання, вечірки, збори, диспути на політичні теми, академії та Шевченківські свята.

У Львові в 1870 р. була заснована студентська читальня “Академічна бесіда”. Однак на той час у студентському середовищі посилювалися ідеологічні розбіжності навколо питання національної ідентичності. Виявом цього стало заснування в 1871 р. нового студентського товариства “Академічний кружок”, яке об’єднало русофільськи налаштовану молодь. Спроба подолати ідеологічні розбіжності шляхом створення товариства матеріальної взаємодопомоги “Дружній лихвар” (1871 р.) та самоліквідацією “Академічної бесіди” виявилася невдалою: між українськими студентськими товариствами точилися такі ж дискусії навколо правопису та національних орієнтацій, як і серед діячів старшого покоління. У 1872 р. членами вищезгаданих товариств були 250 українських студентів Львова і Відня.

Двоподіл українських студентських товариств на “русофільські” та “українофільські” в той час не був уповні чітким та однозначним. Більша політична заангажованість “Академічного кружка” сприяла його популярності та вступу до нього навіть тих діячів, що згодом очолювали українофільські осередки. В обох товариствах було чимало прихильників порозуміння. У 1876 р. молодь народовського напряму перебрала у свої руки управу “Академічного кружка” та його друкований орган “Друг”. Значний вплив на українську студентську молодь того часу мав М. Драгоманов, а активними діячами студентського руху були І. Франко та М. Павлик. Посилення радикального напряму викликало занепокоєння австрійської влади, що вилилося в 1877 р. в низку арештів української молоді. Внаслідок цих подій на деякий час припинилася діяльність громад, перестав виходити “Друг”, а “Академічний кружок” повернувся до русофілів. Студентська молодь українофільського спрямування продовжувала гуртуватися навколо реформованого “Дружнього лихваря”, який 1882 року був перейменований на “Академічне братство”.

Поділ українських молодіжних товариств на “русофільські” та “українофільські” існував і в Чернівцях. Перші створили товариство “Согласіє” (1870), другі – “Братній союз” (1871). Першим студентським легальним товариством у Чернівецькому університеті було об’єднання “Союз” (1875), до якого увійшли 22 українських студенти. Діяльність “Союзу” сприяла консолідації всієї української спільноти Буковини. При товаристві діяв студентський хор, театральний та літературно-історичний гурток, його члени організовували зібрання та вечорниці, працювали на провінції. Спершу товариство висловлювало слов’янофільські та русофільські симпатії, але з обранням в 1879 р. його головою С. Смаль-Стоцького перейшло на народовецькі позиції.

У четвертому розділі простежується подальше розгортання ідеологічної боротьби всередині студентського руху в 1880–1890-х рр., розглядається процес його політизації, зокрема участь студентів у творенні українських політичних партій. На початку 1880-х рр. однією з нових форм діяльності студентів стала організація та проведення студентських і загальнонародних віч, на яких висувалися вимоги забезпечення національних прав українців в Австро-Угорщині, йшлося також про можливість здобуття вищої освіти українською мовою. У 1880 та 1884 рр. відбулися перші з’їзди українського студентства Австро-Угорщини, на яких обговорювалися питання про українізацію середньої освіти, запровадження української мови у Львівському університеті, заснування літературно-наукового часопису для української молоді та потребу її консолідації в боротьбі за національні права.

У 1880-х рр. “Академічне братство” розширило свою наукову роботу. Було започатковано діяльність філософського та статистично-етнографічного гуртків, запроваджено практику наукових відчитів. Регулярними стали мандрівки української молоді по Галичині й Буковині з культурно-просвітніми цілями, під час яких молодь знайомилася, обмінювалася поглядами й літературою, організовувала різноманітні культурні заходи, що ставали непересічними подіями в житті української провінційної суспільності та сприяли її активізації.

Діяльність українських студентів, а також ідейний вплив на її розгортання лідерів радикального руху викликала занепокоєння державної влади. Виявом цього стало, зокрема, закриття Львівською поліцією в 1885 р. бібліотеки “Академічного братства”. Через це діяльність “Академічного братства” суттєво послабилася, а кількість учасників зборів товариства у другій половині 1880-х рр. не перевищувала 30 осіб. Це змушувало лідерів товариства зосередити свої зусилля на питаннях організаційного зміцнення.

Політичні симпатії українського студентства відображали настрої тогочасного суспільства. У відносинах між народовськими та русофільськими студентськими організаціями Галичини чергувалися періоди напруження та проведення спільних акцій. Натомість на Буковині розмежування в товаристві “Союз” між народовцями й русофілами набрало гострих форм, що в 1886 р. призвело до виключення з “Союзу” найактивніших діячів русофільського напряму. Останні в 1888 р. створили власне студентське товариство “Буковина”. Організовані громади українських студентів виникли в цей період у Кракові та Ґраці.

У 1890-х рр. українські студентські товариства опинились у вирі ідейних дискусій, спричинених українсько-польсько-австрійським порозумінням 1890 р., тобто т. зв. “новою ерою”. Услід за радикалами та русофілами “Академічне братство” та “Академічний кружок” засудили угодовську течію в українському русі. Натомість студенти – прихильники “нової ери” утворили в 1892 р. товариство “Ватра”, позиції якого швидко зміцнювалися. Саме в середовищі цього товариства зародилася ідея започаткувати в Галичині сокільський рух. Дискусії навколо “нової ери” позначились і на діяльності віденської “Січі”.

Визнання більшістю народовців невдачі політики “нової ери” створило сприятливий ґрунт для об’єднання в середині “Ватри” та “Академічного братства”, внаслідок якого в 1896 р. було утворене товариство “Академічна громада”, при якому діяли науковий, правничий та інші гуртки; активно формувалася бібліотека. “Академічна громада” продовжувала всі напрями діяльності своїх попередників. На початок ХХ ст. число її членів сягало 250 осіб (68 відсотків усіх українських студентів Львівського університету) та постійно зростало. “Академічна громада” тісно співпрацювала з товариством студентів Львівської політехніки “Основа”.

У 1890-х рр. чимало представників української студентської молоді брали активну участь у партійній структуризації українського галицького суспільства. Серед співзасновників і членів українських партій були визначні діячі українського студентського руху: Є. Левицький, В. Охримович, М. Ганкевич, О. Колесса, О. Партицький, Ю. Бачинський та інші. Показником ролі української молоді у формуванні ідеології національного руху стала поява роботи Ю. Бачинського “Україна irredenta”, в якій обґрунтовувалася ідея самостійної української держави.

У п’ятому розділі аналізується національно-патріотичний рух студентства на початку ХХ ст., його участь у масових політичних акціях, зокрема в боротьбі за заснування українського університету у Львові, досліджується діяльність Українського студентського союзу. Період 1900–1914 рр. був часом чи не найбільшої громадсько-політичної активності українського студентського руху. Справа українського університету у Львові, поряд із виборчою реформою, стала ключовою проблемою політичного життя українців в Австрії, вагомим чинником розвитку та консолідації національного руху і формування міжнаціональних відносин. Сецесія української молоді з Львівського університету 1901 р., барикадні бої між польськими й українськими студентами 1906–1907 рр., кривава сутичка у Львівському університеті 1910 р., внаслідок якої трагічно загинув український студент Адам Коцко, належали в політичному житті Галичини початку ХХ ст. до подій першорядного політичного значення, що тривалий час зосереджували увагу суспільності, мобілізовували її на громадсько-політичні акції. Значною мірою саме завдяки послідовності, наполегливості й розмаху боротьби студентства вимога заснування українського університету у Львові перетворилась в одне з чільних домагань національного руху та постійно фігурувала в політичних комбінаціях і на переговорах.

На зламі ХІХ–ХХ ст. прагнення до незалежної соборної Української держави утвердилось як програмне положення українських політичних партій та студентського руху. На всестудентському з’їзді у Львові в 1900 р. студенти дали клятву боротися за її створення. Органом українського студентського руху став часопис “Молода Україна”. Українські студенти відіграли непересічну роль під час сільськогосподарського страйку 1902 р. – чи не першої успішної масової акції протесту, організованої українськими партіями. Студенти працювали агітаторами по селах, ознайомлювали селян з їхніми правами, допомагали у вічевій кампанії. Такі ж функції студентська молодь виконувала під час розгортання боротьби за демократизацію виборчого права.

Український студентський рух на Буковині в 1900-х рр. переживав період певного занепаду, що був викликаний непорозуміннями між народовцями, русофілами та радикалами; галичанами й буковинцями; а також – загальними дискусіями про потребу й міру залучення студентства до політичного руху. Після кількох організаційних трансформацій українське студентство Чернівців у 1902 р. об’єдналося в товаристві “Січ”, до складу якого увійшло 78 студентів, у тому числі й вихідці з Галичини.

Свідченням політичної та організаційної зрілості українського студентського руху стало утворення на з’їзді українського поступового студентства Австрії і Росії у Львові 1909 року “Українського студентського союзу”. На 1 січня 1914 р. ця організація налічувала понад 1800 осіб. Вони входили до складу 13 фахових академічних товариств, у тому числі 8 львівських, 2 чернівецьких та по 1-му у Відні, Ґрацу та Леобені; вона мала 38 секцій (філій). Поза “Українським студентським союзом” залишалися лише товариство “Роксоланія” у Львові та “Запороже” в Чернівцях. Діяльність союзу концентрувалася в комісіях (організаційній, просвітній, драматичній, відчитовій, видавничій).

З початку ХХ ст. до актуальних питань українського студентського руху додалася справа освіти жінок. У 1901 р. у Львівському університеті навчалися лише дві українки, згодом їх число зросло до 10-ти. Спершу вони входили до “Кулка поступових слухачок”, до якого належали