Львівський національний університет імені Івана Франка

КОНДРАТЮК СВІТЛАНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК 340.12. : 321.74 (477.8) “1939/1941”

ВСТАНОВЛЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 1939-1941 рр.

(державно-правовий аспект)

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія

політичних і правових учень

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Львів - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Кульчицький Володимир Семенович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Бисага Юрій Михайлович,

Ужгородський національний університет,

завідувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства;

кандидат юридичних наук, доцент

Поліковський Микола Федорович,

Львівський інститут внутрішніх справ при

Національній академії внутрішніх справ України,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра теорії та історії держави і права

Захист відбудеться 29 січня 2004 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Січових Стрільців, 14, ауд.Г-409.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м.Львів, вул.Драгоманова,5).

Автореферат розісланий ,,26“ грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Луць Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес національного відродження, державотворення України ставить перед вітчизняним суспільствознавством цілу низку актуальних завдань, які потребують належного наукового аналізу. Серед історико-правових проблем, які вимагають переосмислення з новітніх позицій є питання встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр. Як відомо, об’єднання Західної України з УРСР стало результатом реалізації однієї з умов таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939р. Причому, йшлося не тільки про контроль над територією, якого було досягнуто внаслідок військової операції радянської армії у вересні 1939 р., не тільки про юридичне оформлення цього контролю рішеннями Народних Зборів Західної України та Верховних Рад СРСР і УРСР йшлося про перетворення Західної України на інтегральну частину Радянського Союзу. Однак, саме в рамках Української РСР відбулася консолідація української нації, що фактично підготувало незалежність України.

Необхідність глибокого вивчення даної проблеми диктується тим, що протягом десятиліть радянської влади в наукових дослідженнях тенденційно висвітлювались події та явища, які відбувалися в Західній Україні у той час. У публікаціях спостерігався відхід від наукових принципів, перекручення фактів. Автори оминали проблему легітимності встановлення радянського режиму в Західній Україні, участі місцевого населення у цьому процесі, однобоко висвітлювали роль зовнішніх сил. Тому особливо актуальною є потреба глибокого переосмислення історії встановлення і функціонування радянської влади в Західній Україні на основі нових фактів і документів.

У сучасний період означена проблематика становить предмет зацікавленості представників різних суспільних наук: правознавців, істориків, політологів. Зокрема, потрібно відзначити праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як І.Білас, В.Бонусяк, Ю.Бисага, О.Горланов, В.Кульчицький, В. Ковалюк, Л.Луць, О.Луцький, Я.Малик, П.Рабінович, Б.Тищик та інші. Між тим, значна частина питань, пов’язаних із встановленням і функціонуванням радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр., ще залишається малодослідженою. На особливу увагу потребує аналіз політичних і правових аспектів даної проблеми, оскільки оцінка їх практично відсутня.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає проблематиці досліджень “Актуальні проблеми історії держави і права України, політичних, правових учень та зарубіжної історії”, яку проводить кафедра теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання. Метою дисертаційного дослідження є поглиблення історико-правових знань стосовно сутності, змісту та особливостей процесу встановлення і функціонування радянських органів влади в Західній Україні у 1939-1941 рр.

Задля цього необхідно вирішити наступні завдання:

уточнити обставини зайняття території Західної України радянськими військами у 1939 р. як вирішальної передумови встановлення в регіоні радянського режиму;

визначити роль Народних зборів Західної України у процесі приєднання регіону до складу СРСР та у встановленні радянської суспільно-політичної системи;

- встановити призначення тимчасових органів влади, що діяли на території Західної України у вересні-грудні 1939 р.;

дослідити методи, за допомогою яких в Західній Україні було впроваджено державний режим тоталітарного взірця;

визначити особливості формування і функціонування органів судової влади в умовах радянського режиму в Західній Україні;

проаналізувати діяльність органів НКВС, встановити масштаби репресивних акцій щодо населення Західної України.

Об’єктом дослідження є процес встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр., зокрема правове положення радянських органів державної влади в Західній Україні.

Предметом дослідження є історико правові засади встановлення та функціонування радянського режиму в Західній Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить низка філософських, загально-наукових та спеціально-юридичних методів. Застосування діалектичного методу дозволило встановити особливості розвитку радянських органів влади в Західній Україні в досліджуваний період. Історичний метод використано при аналізі процесу возз’єднання Західної України з УРСР. Історико-правовий метод дозволив виявити сутність і призначення тимчасових органів влади, що діяли у вересні-грудні 1939 р.; формально-юридичний – дослідити правові акти, які діяли на території Західної України.

Джерельною базою дослідження є нормативно-правові акти і документи, наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів, архівні документи тогочасного періоду.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших у вітчизняному правознавстві історико-правових монографічних досліджень основних проблем встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні.

У результаті проведеного дослідження сформульовані такі основні положення, котрим, як видається, притаманні елементи наукової новизни, і які виносяться на захист:

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані:

для підготовки підручників і посібників з історії держави і права України;

у навчальному процесі вузів для розробки загальних і спеціальних курсів, при проведенні семінарських занять, написання курсових і дипломних робіт та ін.

Основні положення і висновки роботи, зібраний дисертанткою фактологічний матеріал можуть бути використані для подальшого дослідження даної теми з продовженням хронологічних рамок, а також суміжної проблематики.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Основні положення та висновки дисертації викладено у восьми наукових публікаціях (у тому числі чотири із них – у фахових виданнях). Серед фахових статей, опублікованих за темою дисертації, одна написана у співавторстві з В.С.Кульчицьким. Особистий внесок здобувача у цій статті полягає в дослідженні правового положення та діяльності радянських органів влади в Західній Україні в 1939-1941рр.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дослідження викладені у доповідях, виголошених на регіональній науковій конференції ,,Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність” (Львів, 4 травня 1999), всеукраїнській науковій конференції ,,Галичина в роки Другої світової війни” (Івано-Франківськ, 8-9 листопада 1999), міжнародній науковій конференції ,,1939 рік в історичній долі України і українців” (Львів, 23-24 вересня 1999).

Структура роботи. Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (розподілених на шість підрозділів), висновків та списку використаних джерел (230 найменувань). Обсяг дисертації ( без списку використаних джерел ) становить 169 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання дослідження, його хронологічні межі, методологічну основу, вказано на наукову новизну дисертації, її практичне значення.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” зазначено, що проблеми, пов’язані із встановленням і функціонуванням радянської влади в Західній Україні у 1939-1941 рр., знайшли певне відображення в історико-правовій літературі. Наукові праці з досліджуваної теми можна поділити на три основні групи: апологетичну радянську, критичну пострадянську і зарубіжну історіографію. До першої належать праці науковців радянського періоду, до другої вітчизняні публікації 90-х років, до третьої нечисленні розвідки західних дослідників та вчених української діаспори.

Основним положенням радянських істориків і правників стала концепція “возз’єднання та перших соціалістичних перетворень в Західній Україні”. Головні її положення такі: завдяки вмілій політиці керівництва СРСР у 1939 р. відбулося возз’єднання двох основних частин України, за яке віками боровся український народ; під впливом цього у Західній Україні розгорнулися внутрішньо назрілі соціальні процеси, рівнозначні соціалістичній революції; західноукраїнські трудящі визволилися не тільки від національного, але й від соціального гноблення; внаслідок масштабних соціалістичних перетворень в Західній Україні розпочалося небувале піднесення усіх сфер суспільного життя. Ці положення, найбільш докладно розвинуті і документовані у монографії Б.М.Бабія “Возз’єднання Західної України з Українською РСР” (Київ, 1954), повторювалися у пізніших публікаціях.

Однією з найважливіших цілей радянських дослідників було доведення історичної обумовленості, справедливості та закономірності акту возз’єднання. Проте, ряд тез такої аргументації переглянуто у зв’язку з офіційним визнанням Радянським Союзом у 1989 р. факту укладення таємного протоколу до пакту Молотов-Ріббентроп та відкриттям у 1992 р. оригіналу цього документу. Новий підхід до трактовки даної проблеми не повинен бути, на нашу думку, простим запозиченням концепцій західної історіографії. Зокрема, не менш критично, ніж до радянських досліджень, слід підійти до публікацій польських емігрантських дослідників, які у 40-50-ті роки заклали підвалини концепції, згідно з якою приєднання Західної України до УРСР не мало ніякого не тільки міжнародно-правового, але й історичного чи морального виправдання, а радянська окупація 1939-1941 рр. привела виключно до негативних, катастрофічних наслідків.

Цікаві оцінки загального характеру щодо державного будівництва і перетворень в Західній Україні у 1939-1941 рр. містяться у роботах вчених діаспори, у загальній частині “Енциклопедії українознавства” (Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. Т.1-11). Проте, брак документальної бази (через недоступність радянських архівів) обмежив обсяг і глибину цих досліджень, а в деяких випадках призвів до доволі спірних тверджень.

Протилежність поглядів радянської та зарубіжної історіографій яскраво виявляється у підході до конкретних проблем в рамках процесу утвердження радянського режиму в Західній Україні. Вступ Червоної армії на територію краю 17 вересня 1939 р. радянські автори називали “визвольним походом”. Аналогічні дослідження польських дослідників однозначно вели мову про агресію проти Польщі.

У публікаціях багато уваги приділено встановленню політичної системи радянського зразка. Працям науковців УРСР, зокрема статтям Г.Ломова, О.Цибка, Л.Галичина, М.Настюка, М.Парпана та іншим, притаманна неминуча для епохи, коли вони були написані, апологетика радянської політичної системи та методів її відтворення на новоприєднаних територіях. Якщо радянська історіографія ігнорувала насильницький характер встановлення радянської політичної системи та її репресивну практику в Західній Україні, то зарубіжні автори надавали перевагу висвітленню саме цих моментів.

На рубежі 80-90-х років почали з’являтися публікації українських вчених, присвячені репресіям проти населення областей, приєднаних до СРСР. Найширше механізм функціонування радянської репресивно-каральної системи в Західній Україні дослідив І.Білас у монографії “Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр.: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз” (Київ, 1994). Його праця написана на основі широкого кола недоступних раніше архівних документів, які було оприлюднено вперше. Але період 1939-1941 рр. не дістав тут достатньо повного розгляду: автор акцентує увагу на інших відрізках ширших хронологічних меж.

Однією з перших вдалих спроб сучасної історіографії в Україні підійти до даної проблеми з нових позицій стала кандидатська дисертація В.Ковалюка “Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні на початку Другої світової війни” (Ужгород, 1994). Для неї характерний критичний підхід, що відбиває суперечливість та болісність процесу інтегрування Західної України у радянську суспільну систему. При цьому слід зазначити, що дослідження проведено в історичному аспекті. Поза увагою залишилася діяльність владних структур та судово-репресивних органів, які діяли в західних областях у 1939-1941 рр.

У 1995 р. викладачі кафедри теорії та історії держави і права Львівського університету ім.І.Франка В.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик опублікували брошуру “Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939-1945 рр.)”, у якій з об’єктивних, неупереджених позицій висвітлили чимало “білих плям” того періоду. Ця тематика знайшла продовження і поглиблення у навчальному посібнику В.Кульчицького і Б.Тищика “Історія держави і права України” (Львів, 2001). У 2000 році за редакцією В. Тація і А.Рогожина видано підручник “Історія держави і права України”, де в концентрованому вигляді викладено процес приєднання Західної України до УРСР.

Таким чином, із наведеного огляду літератури випливає, що, незважаючи на обширну історіографію подій 1939-1941 рр. в Західній Україні, необхідним є якісно новий підхід до проблеми, зумовлений новими можливостями для об’єктивного аналізу запровадження радянської суспільно-політичної моделі у регіоні в результаті його приєднання до СРСР та для співставлення різних, часто протилежних, оцінок цього процесу. Крім цього, недостатньо розробленими залишаються деякі ключові аспекти питання, такі як скликання Народних зборів Західної України, формування і діяльність радянських органів влади, масові репресії в процесі утвердження тоталітарного режиму та інші.

Джерельна база дисертації. До неї, по-перше, увійшли опубліковані у збірниках документи та радянська преса. Ці джерела мають яскраво виражену пропагандистську спрямованість, а тому потребували обережного і критичного ставлення. У праці використано нові збірки документів, опубліковані останніми роками, зокрема “Культурне життя в Україні. Західні землі” (К.,1995), “Літопис нескореної України” (Львів, 1993), “Депортації. Західні землі України кінця 30-х початку 50-х років” (Львів, 1996). Окрему групу джерел складають спогади, видані у СРСР та за його кордонами.

Більшу частину джерельної бази дисертації склали архівні документи. Великий їх масив, що проливає нове світло на процес встановлення радянського режиму в зайнятій у вересні 1939 р. Західній Україні, знайдено в Російському державному військовому архіві (Москва). Документація вищих партійно-державних органів управління СРСР ЦК ВКП(б), Раднаркому СРСР, що стосується досліджуваних питань, зберігається у відповідних фондах Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії та державного архіву Російської Федерації.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України опрацьовані документи з фонду ЦК КПУ, в яких містяться ключові рішення щодо Західної України, що приймалися на республіканському рівні. Використано також документи з Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України, Центрального державного історичного архіву України у Львові. Документи республіканських і московських архівів доповнювалися матеріалами державних архівів західних областей України.

У другому розділі “Приєднання Західної України до Української РСР” висвітлюються події, в результаті яких Західна Україна була включена до складу СРСР; дипломатична і військова боротьба за її територію у серпні-вересні 1939 р.; встановлення тимчасових органів влади; скликання і рішення Народних Зборів Західної України у жовтні 1939 р. Обгрунтовується, що основна причина зміни суспільного ладу в Західній Україні не внутрішня, як твердила радянська історіографія, а зовнішній фактор політика керівництва СРСР, спрямована на приєднання регіону до Радянського Союзу. Передумовою процесу інтеграції Західної України до радянської системи було укладення таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. Реалізуючи зафіксовану в протоколі домовленість про поділ території польської держави, Сталін санкціонував зайняття Червоною армією Західної України. Блискавичне захоплення краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Для встановлення нового порядку вслід за військовими частинами у міста і містечка прибували так звані “уповноважені”. ЦК КП(б)У скеровував їх для ліквідації польських органів влади. Надісланим партійним функціонерам належала вся повнота влади. Скоординована діяльність дозволила у максимально короткий термін ліквідувати державні органи Другої Речі Посполитої. Радянські “уповноважені” суворо дотримувалися визначених у Москві способів і форм переходу до нового суспільного ладу. У політичній пам’ятці для командуючого Українським фронтом про першочергові заходи на зайнятих територіях чільне місце відводилося формуванню у містах тимчасових управлінь, а в сільській місцевості селянських комітетів. Виконуючи ці вказівки, командуючий Українським фронтом 29 вересня 1939 р. видав звернення, в якому зазначалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах селянські комітети. Склад тимчасових управлінь ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили політруки армії, партійні керівники, працівники різних державних відомств, які направлялися зі східних районів УРСР. До 2 жовтня 1939 р. ЦК КП(б)У надіслав для роботи у тимчасових управліннях 240 партійних працівників різного рангу, ЦК комсомолу України 142, політуправління фронту 80 чол. До 5 жовтня 1939 р. зі складу Українського фронту було терміново демобілізовано ще 1 тис. комуністів і 500 комсомольців. Саме вони зайняли всі основні місця в тимчасових управліннях. Деякі посади надали й місцевим активістам, що очевидно мало б свідчити про те, що новоутворювані органи це установи народного самоуправління. Протягом недовгого свого існування тимчасові органи влади по можливості робили все, щоб переконати населення в перевагах нового устрою. Проте тимчасові органи управління не могли від свого імені вирішувати питання державної влади і суспільного ладу. Зовні це виглядало б явно не демократично. Через це необхідно було сформувати представницький орган, який би бодай формально міг вважатися виразником волі населення Західної України. Ідея скликання Народних Зборів Західної України належала московському керівництву. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло спеціальне рішення з питань Західної України. У ньому, зокрема, вказувалося: “Скликати Українські Народні Збори з виборних із областей Західної України…”. Був детально опрацьований сценарій їх скликання. Кандидатури депутатів були завчасно підібрані органами влади. До бюлетня мала вноситися тільки одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів відводилося лише чотири дні.

Спосіб, в який відбувалося скликання Народних Зборів, виключав можливість передвиборної боротьби різних політичних сил. Тому опозиційні настрої могли виявлятися лише у формі поодиноких “контрреволюційних виступів”. Найчастіше вони зводилися до спроб агітації проти окремих кандидатів або проти виборів взагалі. Розбіжності у настроях населення виявилися і у день голосування. У той час, як одні виборці вдосвіта вставали в чергу перед дверима виборчих дільниць, інші категорично відмовлялися голосувати взагалі. Останні наражали себе на серйозну небезпеку, оскільки будь-які форми протидії виборам присікалися каральними діями органів НКВС. Підсумкові результати виборів теж засвідчили неоднозначне ставлення різних соціальних і національних груп населення до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. За офіційними даними у виборах взяло участь 92,8 % виборців, з них за кандидатів у депутати Народних Зборів проголосувало 90,4 %. Обрано 1484 депутати Народних Зборів Західної України. Не з’явилися на дільниці або голосували проти понад 700 тис. осіб. Майже 76 тис. бюлетенів було визнано недійсними. В 11 виборчих округах депутати не були обрані. Офіційні результати голосування можна охарактеризувати як явно завищені у порівнянні до реальних настроїв виборців. Зокрема, поляки, які болісно переживали вересневу катастрофу і розгром своєї національної держави, за дуже рідкісним винятком, ставилися вороже до перспективи включення Західної України до СРСР.

Завищені підсумкові дані були наслідком як застосування певних форм тиску на виборців, так і підтасовки голосів при їх підрахунку. Все ж не можна заперечити факту, що більшість українців, не обізнані з реальним станом справ в СРСР і насамперед в УРСР, бажали і прагнули соборності, возз’єднання з Великою Україною. Що ж до зловживань і фальсифікації під час виборів, то мають рацію ті дослідники, які стверджують, що за умов панування в Європі авторитарних і тоталітарних режимів про більш-менш демократичний плебісцит, тим більше з територіального питання, тоді не могло бути й мови. Народні Збори Західної України 26-28 жовтня 1939 р. у Львові прийняли декларації про встановлення радянської влади в Західній Україні і возз”єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель.

1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Радянського Союзу, а 14 листопада Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про возз’єднання Західної України з Українською РСР.

Включення Західної України до складу УРСР означало фактичне возз’єднання двох найбільших частин української нації, відокремлених раніше одна від одної державними кордонами. Було зроблено вирішальний крок до єдності усіх українських земель. У цьому історичному акті примхливо переплелися віковічні прагнення українського народу з реаліями політики європейських наддержав на початку Другої світової війни.

У третьому розділі “Впровадження радянської політичної системи на західноукраїнських землях” аналізується перевлаштування суспільно-політичного життя у регіоні за тодішнім радянським зразком. Розглядаються суттєві характеристики радянського суспільного ладу. Вони найбільш сконцентровано проявилися у політичній організації суспільства, що являла собою різновидність тоталітарного режиму. Саме політичну систему радянського взірця вдалося сформувати в Західній Україні за короткий проміжок часу.

Ухвалою Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. на приєднаних територіях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську та Станіславську області у складі УРСР. Тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми створювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі виборців, а були придатком компартійних органів.

Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії обкоми, міськкоми й райкоми КП(б)У. Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства були заборонені. Нові громадські організації радянського типу, у тому числі профспілки, комсомольські та мистецькі творчі спілки тощо, були насправді філіями партійно-державних органів, їх своєрідною прибудовою. Їхня діяльність була скерована на захист основ тоталітарного режиму. Усі важливі посади у структурах влади займали працівники, скеровані ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. У кінці 1939 - на початку 1940 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про відбір 495 партпрацівників для заміщення посад перших, других, третіх секретарів райкомів на Заході; про скерування сюди 1534 адміністративних працівників, про відправку 60 комуністів на роботу редакторами районних та багатотиражних газет; 1215 комуністів і комсомольців у якості інструкторів та пропагандистів партійних комітетів, а також працівників торгівлі, фінансових органів та системи зв”язку. Протягом 1940 р. на партійно-пропагандистську роботу було відправлено ще 3845 чол.

Серед працівників, зайнятих на відповідальних роботах у партійних, радянських та інших органах управління, переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівня середньої школи. Такі працівники могли добре виконувати вказівки “згори”, але не мали широти кругозору, не спроможні були приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації планів щодо форсованого інтегрування Західної України в інтегральну частину СРСР.

Специфікою радянського тоталітаризму було переплетення партійних і державних структур, функціонування цілісного владного суб’єкта партії-держави. Цьому владному суб’єктові підпорядковувалися всі ланки політичної системи, а через них різні прояви суспільного життя. У системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат над депутатським корпусом, а названа система повністю підпорядковувалася “керівним вказівкам партії”.

Для зміцнення адміністративно-командної системи було націоналізовано банки, промислові підприємства, торгівлю. Націоналізовані заводи і фабрики підпорядковувалися всесоюзним і республіканським наркоматам, а окремі облвиконкомам. Одержавлена економіка відзначалася низькою ефективністю, незбалансованістю попиту й пропозиції, низькою якістю продукції.

Головну суть політики влади у сільському господарстві становила колективізація одноосібних господарств, хоч ні об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для цього не було. У колгоспи селян змушували вступати різними примусовими методами, зокрема за допомогою податкового тиску.

Загалом соціально-економічна політика радянської влади була неоднозначною. У багатьох випадках вона збігалася з потребами розвитку регіону і тому сприймалася населенням прихильно. Йдеться, зокрема, про модернізацію промисловості та подолання безробіття, впровадження безплатного медичного обслуговування, матеріальної допомоги багатодітним сім’ям тощо. Водночас не вирішувалися інші проблеми соціально-побутового життя: товарний дефіцит, надмірні податки, загальний низький рівень матеріального становища.

Незважаючи на досить складну соціально-економічну ситуацію, влада виділяла значні кошти на освіту та культуру. Власне освіта стала тією сферою життя, перетворення в якій принесли чимало політичних дивідендів радянській владі. Було оперативно відновлено роботу шкіл, зросла їх кількість, насамперед українських. Навчання у всіх школах і вищих навчальних закладах було безплатним.

Однак населення зіткнулося і з низкою негативних явищ, які підривали авторитет радянської влади: було заборонено викладання релігії в школах, закрито греко-католицькі духовні навчальні заклади. Усі церковні організації ліквідовано, а їх майно конфісковано.

Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні влади до діячів культури. Намагання обмежити духовне життя лише орієнтацією на ідеологію марксизму-ленінізму збіднювало культурні процеси і душило творчу думку митців, а для багатьох з них закривало дорогу до творчості. Одноманітність душила культуру, стримувала її розвиток. Грубий атеїстичний тиск чинився над дорослим населенням, яке залишалося глибоко віруючим. Усе це викликало у суспільстві напруженість і невдоволення.

У четвертому розділі “Формування і діяльність репресивно-каральних структур” насамперед з’ясовуються принципи впровадження радянської судової системи у західних областях. Зазначено, що суди, прокуратура, адвокатура формувалися за принципом, який існував тоді у СРСР. У листопаді 1939 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило начальників обласних управлінь юстиції, голів обласних судів і обласних прокурорів. У грудні 1939 р. нарком юстиції УРСР видав наказ “Про початок роботи обласних і народних судів у західних областях УРСР”. Наркомат юстиції визначив штати і підібрав кандидатури складу обласних судів новостворених областей, які рекомендував облвиконкомам на затвердження. Керівниками і членами обласних судів рекомендувалися виключно особи зі східних областей УРСР, які мали не тільки досвід роботи в судових органах, але й пройшли школу партійно-політичної роботи.

Вслід за формуванням обласних судів почалася робота з організації районних і міських судів. Раднарком УРСР визначив сітку таких судів, їх загальну кількість, а облвиконкоми уточнили дислокації дільниць судів у районах і містах. Упродовж січня-лютого 1940р. територія шести західних областей України була вкрита густою сіткою судів та їх дільниць. Загалом було відкрито 376 судів. Міські і районні суди, прокуратура теж комплектувалися з осіб, рекомендованих партійними органами УРСР. Місцеві юристи допускалися лише на адвокатські посади. Однак жорсткий партійний контроль і радянська практика судочинства не дозволяли адвокатам у повному обсязі виконувати свої функції. Участь народних засідателів у процесі судочинства мала формальний характер. Радянська влада ігнорувала традиційну легітимність і законність, вимагаючи “підпорядкувати вимоги закону вимогам життя, революційну законність законам революції”. Надмірне схиляння перед “буквою і текстом закону” розцінювалось як прояв правничого фетишизму.

Якість розгляду цивільних і кримінальних справ судами була низькою. Працівники судових органів і прокуратури нерідко вдавалися до зловживань, грубо нехтували законом. Партійні комітети втручалися у розгляд конкретних судово-слідчих справ.

Крім загальних судів діяли військові трибунали, які за 1939-1941 рр. винесли суворі вироки понад 17 тис. особам за участь у “контрреволюційних злочинах”.

Протягом листопада-грудня 1939 р. були створені обласні управління НКВС, його містечкові відділення і дільниці. У лютому 1941 р. на базі обласних управлінь створено самостійні управління НКДБ і НКВС, оперативний склад яких був укомплектований з різних областей СРСР.

Утвердження тоталітарного режиму в Західній Україні супроводжувалося масовими репресіями (звільненням з роботи, ув’язненням, депортаціями, фізичним знищенням тощо), які зачепили всі соціальні і національні групи населення. Усього серед 65 тис. осіб, заарештованих протягом вересня 1939 – травня 1941 рр. органами НКВС в Західній Україні, яким були пред”явлені конкретні обвинувачення, найбільше – 32, 8 тис. відповідали за нелегальний перехід кордону, 13, 4 тис. – приналежність до “контрреволюційних організацій”, 2,6 тис. – “контрреволюційну агітацію”, 748 – участь в “антирадянських змовах”.

Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовувалися депортації виселення без правових на це підстав. За 1940-1941 рр. у віддалені райониСРСР було депортовано із Західної України понад 180 тис. осіб. Серед них були колишні функціонери різних політичних партій та громадських організацій, підприємці, польські осадники, священики, заможні селяни. Сам факт депортації був злочином проти людяності, не кажучи вже про жахливі методи її здійснення. Понад 8 тис. в’язнів, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, були розстріляні за наказом Л.Берії. Такими і подібними карально-репресивними діями тоталітарна система дискредитувала себе в очах західних українців. Саме тому багато людей, які раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, змінили свої погляди.

Репресивно-каральна система, яка функціонувала в Західній Україні у 1939-1941 рр., становила одну з ланок тоталітарного механізму, допускала свавілля, грубе і цинічне порушення прав людини.

ВИСНОВКИ

У дисертації представлено історико-правове узагальнення і нове вирішення завдання, яке полягає у поглибленні історико-правових знань сутності та змісту встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр., що є відповідним внеском у правничу науку. Виконане дисертаційне дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

1. Аналіз відповідних архівних документів дає підстави стверджувати, що факторами, які зумовили приєднання Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР були зовнішніми. За таємним протоколом до пакту Молотова – Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. територія Західної України відійшла до ,,сфери впливу” СРСР. Саме тому радянська армія у вересні 1939 р. зайняла територію Західної України.

2. Приєднання Західної України до СРСР відбувалося за заздалегідь відпрацьованою схемою. Рішення про скликання Народних Зборів Західної України і сценарій їх проведення приймалися у ЦК ВКП(б). Кандидатури депутатів завчасно підбиралися органами влади. До бюлетня вносилася лише одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів відводилося чотири дні. Офіційні результати голосування виявились явно завищеними у порівнянні до реальних настроїв виборців. Це стало наслідком як застосування певних форм тиску на виборців, так і підтасовки голосів при їх підрахунку. Оцінити, якими могли б бути підсумки виборів за дотриманням всіх демократичних норм, тепер практично неможливо. Історичним фактом є те, що тоді більшість виборців проголосувала на користь приєднання до СРСР.

Народні Збори, що відбулися у Львові 26 жовтня 1939 р., прийняли низку декларацій, зокрема про встановлення у Західній Україні радянської влади і її входження до складу УРСР, про конфіскацію поміщицькиих земель, націоналізацію банків і великої промисловості. Ці документи легітимували нову владу у Західній Україні.

Фактично Західна Україна виявилася включеною до складу СРСР з кінця вересня 1939 р., хоча відповідні акти були ухвалені Верховними Радами СРСР і УРСР лише наприкінці жовтня – першій половині листопада 1939 р. При цьому національні інтереси українського народу, його багатовікове прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для геополітичних планів керівництва СРСР.

Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР, навіть попри весь символічний характер її державності, стало, з погляду історичної перспективи, важливим етапом на шляху до соборності. Возз’єднання найбільших гілок українського народу в межах однієї країни значно підсилило його загальний потенціал, зберегло територіальну цілість, що обєктивно закладало передумови для його самореалізації та розвитку.

3. Функціонування радянського режиму в Західній Україні до кінця 1939р. забезпечували тимчасові органи влади воєводські, повітові, міські тимчасові управління і селянські комітети. Сталінське керівництво використало їх як перехідні структури для легітимного оформлення включення регіону до складу СРСР.

Склад тимчасових управлінь ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили партійні керівники, політруки армії, працівники різних державних відомств, які направлялися у Західну Україну. Деякі посади були надані й місцевим активістам, що мало свідчити про те, що новоутворювані органи це установи народного самоуправління. За своєю суттю і фукціями тимчасові органи мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками суспільного життя при тимчасових органах організовувались відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, освіти, культури. Вирішували вони також трудові і майнові конфлікти, тобто виконували певні судові функції.

Низовою ланкою органів тимчасових управлінь стали селянські комітети, які обиралися на зборах жителів села, а волосні на зборах представників селян волості. Обрані селянські комітети затверджувалися тимчасовими управліннями, що дозволяло відсіяти небажані елементи.

4. Після завершення юридичного включення Західної України до складу СРСР розпочався процес встановлення тоталітарного режиму. Насамперед уніфіковувалося суспільно-політичне життя відповідно до радянського зразка і встановлювалася однопартійна політична система з монополією компартії на державну владу та особливими функціями каральних органів. Ці заходи мали закласти надійні підвалини для остаточної інкорпорації регіону.

Ухвалою Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. у Західній Україні було ліквідовано старий адміністративний поділ і створено шість областей у складі УРСР. У січні 1940 р. замість повітів створено райони. Тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми утворювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були придатками партійних органів.

Політичними центрами, які зосередили у своїх руках усі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії обкоми, міськкоми і райкоми КП(б)У. Всі інші українські, польські, єврейські політичні партії, а також громадські організації були заборонені. Нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол тощо були насправді філіями партійно-державних органів, їх своєрідною прибудовою. Усі важливі посади у структурах влади займали працівники, скеровані з всесоюзних та республіканських наркоматів. Партійна влада не довіряла місцевим спеціалістам.

5. Місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалася “керівним вказівкам партії”. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип “демократії”, коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом. 6. Однією з ланок тоталітарного політичного механізму були репресивно-каральні структури. Форсоване інтегрування Західної України до системи ,,казарменного соціалізму”, що панував в СРСР супроводжувалося небаченими досі репресіями, розстрілами, порушеннями законів і прав людини. Як метод політичного переслідування широко використовувалися депортації – виселення без правових на це підстав. Такі дії влади скеровувалися на усунення поза рамки суспільного життя тих соціальних груп населення, які не вписувалися в нову політичну і соціально-економічну систему.

Основні положення і висновки дисертації викладено в публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.