Національна Академія наук України

Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича

Інститут народознавства

На правах рукопису

Качараба Степан Петрович

УДК 94 (477.8) – 054.72 “1919/1939”

Еміграція з Західної України. 1919-1939

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий Макарчук Степан Арсентійович,

консультант – доктор історичних наук, професор, Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор кафедри етнології, Заслужений діяч науки і

техніки України

Офіційні опоненти – Гелей Степан Дмитрович, доктор історичних наук, професор,

Львівська комерційна академія, проректор,

завідувач кафедри історії України та політо-логії, Заслужений працівник культури України

Колесник Віктор Пантелеймонович,

доктор історичних наук, професор, Волинський державний

університет ім. Лесі Українки, завідувач кафедри нової та

новітньої історії зарубіжних країн

Макар Юрій Іванович,

доктор історичних наук, професор, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, завідувач кафедри

міжнародних відносин, Заслужений діяч науки і техніки України

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 30 вересня 2003 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради
Д 35.222.01 Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України (79026, м.Львів, вул.Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту україно-знавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м.Львів, вул.Ко-зельницька, 4)

Автореферат розісланий 27 серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради, І.Г.Патер

доктор історичних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Еміграція як явище, спричинене соці-ально-економічними і політичними обставинами, належить до особливого виду переміщення людей. З кінця ХIХ ст. в Європі вона найбільше охопила так звані недержавні народи, зокрема Російської та Австро-Угорської імперій. Еміграційні потоки спрямовувалися передусім до США, Канади і країн Латинської Америки. В результаті за океаном виникли значні осередки українців, поляків, євреїв та представників інших національностей.

Інтенсивними міграційні рухи були в роки Першої світової війни. Після її закінчення найбільший еміграційний потенціал зосередився у країнах, що утворилися на руїнах колишніх монархій. Однією з таких стала відновлена у 1918 р. Польська держава, що від Австро-Угорщини успад-кувала Східну Галичину, а від царської Росії – Західну Волинь і Західне Полісся, які в історичній літературі отримали назву Західної України. Українці на цих теренах становили корінну національну більшість, водночас тут мешкало чимало поляків і євреїв, а на Поліссі – ще й білорусів. Урядові кола Варшави прагнули будь-якою ціною максимально збільшити кількість поляків у регіоні, щоб таким чином зміцнити його “польський характер”. Значна роль у досягненні цієї мети відводилась еміграції, яка могла суттєво змінити кількісні показники українського та єврейського населення. У зв’язку з цим у Західній Україні було створено розгалужений еміграційний апарат, що мав всебічно сприяти переселенню українців і євреїв за океан. Уряд також санкціонував відкриття численних представництв мореплавних компаній, агенти яких безконтрольно і безкарно, на свій розсуд диктували умови еміграції західноукраїнському населенню. За результатами діяльності уряду та мореплавних компаній сотні тисяч українців і євреїв виїхали до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю, Куби. При тому місцеві адміністративні органи всіляко обмежували еміграцію за океан поляків, максимально сприяючи відходу їх на сезонні роботи в Німеччину, Францію, Данію, Латвію та в інші європейські країни.

У міжвоєнні роки еміграцією в Західній Україні було охоплено близько 600 тис.чол., або десята частина населення краю. Вона суттєво позначилася на зміні співвідношення національностей у чисельності населення, на особистих долях сотень тисяч людей, на громадському і родинному побуті західноукраїнського села, вплинула на соціально-економічні відносини, опинившись в епіцентрі політичної полеміки і боротьби. Незважаючи на вагоме значення еміграції міжвоєнного періоду в житті Західної України, її причини, масштаби, напрями, динаміка та нші аспекти українськими істориками вивчалися лише фрагментарно. Це й обумовило наш інтерес до цієї теми.

Дисертант ставив своєю метою дослідити:–

соціально-економічні та політичні передумови еміграційного руху в Західній Україні міжвоєнного періоду;–

еміграційну політику польського уряду, зокрема її національний аспект; –

вплив мореплавних компаній та їхньої агентури на масштаби і динаміку еміграційного руху;–

законодавчі акти Польської держави щодо еміграційних процесів;–

формування та розвиток державного еміграційного апарату на західноукраїнських землях;–

утворення та діяльність громадських об’єднань опіки над еміг-рантами;–

масштаби та основні країни еміграційного відпливу з Галичини, Волині та Полісся;–

місця розселення західноукраїнських емігрантів, їх соціально-еко-номічну та національно-культурну адаптацію у країнах імміграції.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від закінчення українсько-польської війни (липень 1919 р.) та підписання Ризького мирного договору і до початку Другої світової війни.

Об’єкт і предмет дослідження – еміграційні процеси у Західній Україні міжвоєнного періоду, соціально-екномічні та національно-політичні причини еміграції, її динаміка, масштаби і напрями, економічна та соціально-культурна адаптація емігрантів у нових країнах поселення.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності, системний підхід до вивчення політичних і соціально-економічних явищ у їх розвитку та взаємозв’язках, загальнонауковий аналіз, порівняльно-історичний, проблемно-тематичний та історико-хронологічний методи.

Наукова новизна – дисертація є першим в українській та зарубіжній історіографії монографічним дослідженням еміграції з Західної України у міжвоєнне двадцятиліття, виконаним головним чином на базі нових джерел, насамперед архівних, а також першою спробою критичного осмислення історіографії та мемуарної літератури.

Практичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що її матеріали, положення і висновки можуть використовуватися при підготовці узагальнюючих наукових праць з історії еміграції в Україні, світових міграційних рухів, а також для написання підручників, навчальних посіб-ників, енциклопедій, історичних та демографічних довідників тощо.

Основні наукові висновки використані автором у спеціальних курсах для студентів історичного і філософського факультетів Львівського націо-нального університету імені Івана Франка.

Апробація дослідження. Дисертація виконувалася на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка і обговорювалася на спільному засіданні кафедр історичного краєзнавства та нової і новітньої історії. Основні її положення і висновки виголошувалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях: ”Львів–Краків: місто–суспільство–культура” (Львів, 1995, 1998; Краків, 2000), “Історичні пам’ятки Галичини” (Львів, 2000, 2002), Українська етно-логічна наука на межі ХХ–ХХI століть (Львів, 2001), а також у публікаціях дисертанта, зокрема, у монографії “Еміграція з Західної України (1919–1939)”. Львів, 2003. 416 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Дисертація складається з вступу, семи розділів, висновків, списку вико-ристаних джерел та літератури.

У “Вступі” обгрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні межі, сформульовано методологічні принципи, об’єкт і предмет дослідження, ви-значено мету й завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації.

Перший розділ – “Історіографія та джерела”. Еміграція з Західної України міжвоєнного періоду має цілий ряд характеристик, властивих для більшості народів Європи. З огляду на це вона привертає увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників. Історію вивчення вказаної проблеми умовно можна поділити на два етапи: перший – 1919–1939 рр.; другий – від 1945 р. – до наших днів.

Вітчизняна історіографія першого етапу характеризується окремими розвідками, які стосувалися певних аспектів української еміграції, зокрема, соціальної та національно-культурної адаптації українців у США, Аргентині та Бразилії. До таких належать праці священиків-місіонерів О.Пристая і С.Вап-ровича, відомого діяча товариства “Рідна школа” Л.Ясінчука та письменника П.Карманського Пристай О. З Трускавця у світ хмародерів. Спомини: У 4-х т. Львів, 1933–1937; Вапрович С. Аргентина. Українська еміграція в ній. Львів, 1935; Ясінчук Л. За океаном. Львів, 1930; Карманський П. Між рідними в Південній Америці. Київ–Відень–Львів, 1923; Його ж: Українська школа в Бразилії. Львів, 1932.. Більш грунтовними були публікації члена правління Варшавського наукового інституту з дослідження еміграції та колонізації І.Івашка про еміграцію українців до США і Канади Івашко І. Українська еміграція. Огляд української еміграції в ЗДА. Львів, 1931; Його ж: Sprawa emigracji do Kanady // Kwartalnik Instytutu naukowego do badaс emigracji i kolonizacji. Warszawa, 1927. T. 3. S. 8–93.. Він проаналізував імміграційне законодавство вказаних країн, окреслив масштаби еміграційного відпливу з Західної України.

Упродовж міжвоєнного двадцятиліття видано кілька праць, підготов-лених українськими істориками в діаспорі, головно у США та Канаді. З них найгрунтовнішою є монографія В.Галича “Українці в Сполучених Штатах” Halich W. Ukrainians in The United States. Chicago, 1937., в якій висвітлюється історія української еміграції, в тому числі міжвоєнної, а також громадське і культурне життя, побут емігрантів та регіони їх розселення. Свого часу це була найавторитетніша фактологічна праця, що й досі не втратила актуальності. Деякі зрушення на цьому етапі відбувалися й у вивченні української еміграції до Канади. Цей еміграційний напрям роз-глядається у колективній монографії “Історія української еміграції в Канаді за часів від 1890 до 1930 р.” Історія української еміграції в Канаді за часів від 1890 до 1930 року. Вінніпег, 1930., автори якої зосередили увагу здебільшого на релігійному житті українців за кордоном. Самому ж процесу еміграції, її соціальним аспектам відведено мало місця.

Для історіографії першого етапу характерна значна кількість розвідок високопосадових польських чиновників – Ю.Влодека, С.Гломбінського, Г.За-ленцького, А.Зарихти, М.Красоцького, Ю.Околовича, М.Панкевича, С.Юрке-вича та ін. Ці автори переважно виконували певне соціальне замовлення, тому їхні дослідження обгрунтували ту чи іншу позицію польської влади в еміграційному питанні. Еміграцію з Західної України вони розглядали лише під політичним кутом зору.

На тлі праць згаданих авторів вигідно вирізняються публікації відомого польського дослідника М.Шавлеського Szawleski M. Polityka emigracyjna. Warszawa, 1926; Його ж: Kwestia emigracji w Polsce. Warszawa, 1927; Його ж: Wychodџstwo polskie w SZA. Lwуw, 1924; , який грунтовно проаналізував початковий етап еміграційної політики Польщі та діяльність громадських об’єднань опіки над емігрантами, охарактеризував основні напрями еміграційного відпливу. Проте він головно розглядав еміграцію поляків, а про еміграційний рух серед українського та єврейського населення згадував лише принагідно. Такі ж підходи властиві й іншим працям, в яких висвітлюється континентальний напрям еміграції – до Німеччини, Франції та Латвії. Загалом у польській історіографії міжвоєнного періоду немає жодної праці, присвяченої українській еміграції з Польщі взагалі та Західної України зокрема.

Еміграція євреїв з Західної України була об’єктом вивчення багатьох єврейських дослідників, передовсім Л.Альтера, М.Гольдштейна, Я.Земінсь-кого, О.Тіллемана Alter L. Wychodџtwo їydowskie // Kwartalnik Instytutu naukowego do badaс emigracji i kolonizacji. Warszawa, 1926. T. I. S. 80–91; Goldsztajn M. Wychodџtwo їydowskie z ziem polskich // Kwartalnik Instytutu naukowego do badaс emigracji i kolonizacji. Warszawa, 1930. T.3–4. S. 161–218; Ziemiсski J. Problem emigracji їydowskiej. Warszawa, 1937; Його ж: Emigracja їydowska. // Polityka narodуw. T.8, Zsz.4–5Warszawa, 1936. S.365–392; Tilleman O. Ruch ludnoњciowy u їydуw // Miesiкcznik Їydowski. Warszawa, 1932. T.2. S.133–143; . До найгрунтовніших належали дослідження відомого діяча єврейського робітничого руху А.Тартаковера Tartakower A. Emigracja їydуw z Polski. Warszawa, 1939; Його ж: Stan liczebny i rozwуj naturalny ludnoњci їydowskiej w Polsce // Їydzi w Polsce odrodzonej. Warszawa, 1933. T.2. S.185–224., який всебічно висвітлив передумови єврейської еміграції, визначив її соціально-професійну струк-туру, виокремив головні еміграційні напрями. Особлива увага в його працях приділена еміграції євреїв до Палестини. Остання стала також об’єктом дослідження Н.Рейфа, Р.Велтча, Ц.Люфта.

На другому етапі – після Другої світової війни – вивчення еміграції розширилося і за проблематикою, і за кількістю дослідників. Українська радянська історіографія розглядала еміграційні рухи, зокрема, з Західної України, як прояв класової боротьби селянських і робітничих мас. З позицій такого стереотипу впродовж 1945–1990 рр. були написані тільки поодинокі дослідження, про еміграцію українців до США і Канади та країн Південної Америки, в тому числі монографії А.Шлепакова та А.Стрілка Шлепаков А. Иммиграция и американский рабочий класс в эпоху империализма. Москва, 1966; Його ж: США: социальная структура общества и его национальный состав. Киeв, 1976; Стрелко А. Слaвянское население в странах Латинской Америки. Киев, 1980. . Попри догматизм ідеологічних оцінок, ці вчені збагатили українську історіографію значним фактичним матеріалом з історії еміграції, заклавши таким чином основу для майбутніх досліджень.

Частина істориків радянської доби значну увагу приділяла вивченню фермерського руху та етносоціальним процесам серед українців у США і Канаді. Ці питання розглянуті в роботах В.Євтуха, Л.Лещенка, В.Наулка, Ю.Макара, О.Сича. Згадана проблематика переважала і в працях московсь-ких істориків М.Берзіної, О.Сороко-Цюпи, А.Мілейковського, С.Філіппова.

Після проголошення незалежності України значно зріс інтерес до вивчення історії української еміграції, в тому числі міжвоєнного двадця-тиліття. Певним поштовхом до активізації науково-пошукової роботи стала конференція, присвячена 100-річчю еміграції українців до Канади, яка відбулася у Львівському державному університеті імені Івана Франка у вересні 1991 р. За її результатами опубліковано збірник статей “Українська еміграція. Історія та сучасність”, в якому вміщена низка цікавих доповідей вітчизняних і зарубіжних істориків про еміграційний рух з Західної України, зокрема, Ю.Сливки С.Макарчука, Ю.Макара, М.Скрипник, В.Євтуха, М.Лу-пула, О.Борушенко, М.Швагуляка та ін. Українська еміграція. Історія та сучасність. Матеріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади / Упорядник Ю.Сливка. Львів, 1992.

Після 1991 р. видано чимало праць вітчизняних дослідників з окремих проблем еміграційного руху. Заслуговують на увагу публікації Б.Лановика, М.Траф’яка, Р.Матейка, які здійснили спробу окреслити масштаби переселення українців з Польщі до заокеанських та європейських країн Лановик Б., Траф’як М., Матейко Р. та ін. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення. Тернопіль, 1999;. Еміграційна політика польського уряду, зокрема, її національний аспект розглянута в працях Ю.Сливки Сливка Ю. Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни: витоки та наслідки. Львів, 2003.. Відомі також окремі статті А.Шваба про еміграцію у міжвоєнний період з Волині Шваб А. Динаміка еміграційного руху з Волині в міжвоєнний період // Питання історії нового і новітнього часу: Збірник наукових статей. Чернівці, 1995. Вип.4.Ч.1. С. 75–83.. Однак вони мають суттєвий недолік – вузьку джерельну базу.

Узагальнюючим дослідженням про еміграцію з Західної України є монографія В.Трощинського та А.Шевченка “Українці в світі” Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. Київ, 1999.. У ній чи не вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу розглянути історію української еміграції на всіх етапах, у тому числі в міжвоєнний період.

Порівняно з вітчизняною історіографією, значний внесок у вивчення української еміграції зробили історики в діаспорі. З-поміж них найваго-мішими є праці канадського дослідника М.Марунчака Марунчак М. Студії до історії українців Канади. Вінніпег, 1964; Його ж: Історія українців Канади. Т.1–2. Вінніпег, 1968, 1974.. Окремі аспекти проблеми простежуються в дослідженнях В.Маруняка Маруняк В. О.Бойків – організатор українського життя у Франції. Париж, 1986., зокрема, ті, що стосуються еміграції до Франції. Заслуговують на увагу публікації М.Біди, М.Боровика, М.Мельника, Ю.Стечишина, І.Теслі та П.Юзика, Л.Толопка, П.Магочі, В.Маркуся. У них переважно досліджувався північноамери-кансь-кий напрям еміграції, зокрема, умови соціальної адаптації емігрантів, місця їхнього розселення тощо.

Вагомим доробком українських істориків Канади є збірник праць за редакцією Л.Луцюка та С.Гринюк, який побачив світ у 1991 р. Canada’s Ukrainians Negotiating an Identity / Edited by Lubomyr Luciuk and Stella Hryniuk. Toronto– Buffalo–London, 1991. До нього увійшли статті про імміграційну політику Канади у міжвоєнний період, освоєння українцями канадського заходу, адаптацію українців до канадських умов життя та ін.

Якщо українська еміграція до США і Канади стала об’єктом вивчення багатьох істориків, то про переселення українців у Південну Америку написано небагато. Найгрунтовніше це питання висвітлено у працях М.Василика, М.Данилишина та О.Борушенко Василик М. Українські поселення в Аргентині. Мюнхен, 1982; Борушенко О. До теми: наше століття у Бразилії // Українська еміграція. Історія та сучасність (Мате-ріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади). Львів, 1992. С.236–241; Данилишин М. Країни Південної Америки та українські поселення // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1980. Джерсі-Сіті, 1980. С.173–182.. Майже повністю поза увагою дослідників опинилася еміграція до Парагваю та Уругваю.

Усі праці польських авторів, що побачили світ у післявоєнний період, можна поділити на такі підгрупи: 1) узагальнюючі дослідження про еміграцію з міжвоєнної Польщі; 2) дослідження еміграційного руху серед поляків; 3) праці про еміграцію українців; 4) праці про єврейську еміграцію.

Перша підгрупа представлена дослідженнями авторитетних польських авторів Е.Колодзея, А.Пачковського, А.Пільха, Г.Яновської, П.Крашевського та ін. До неї можна також віднести колективну монографію за редакцією А.Валашека “Polska diaspora”. Polska diaspora / Redakcja naukowa Adam Walaszek. Krakуw, 2001. У післявоєнний час з’явилася низка досліджень про еміграцію поляків. Еміграційний рух до США відображений у працях А.Брожека, А.Валашека, А.Свйонтковського, М.Франчіця Broїek A. Polonia amerykaсska 1854–1939. Warszawa, 1977; Walaszek A. Polska wobec problemu reemigracji Polakуw z Ameryki w okresie wielkiego kryzysu ekonomicznego // Przegl№d Polonijny (Warszawa), 1978. №.4. S. 37–51; Њwi№tkowski A. Zarys konstrukcji amerykaсskiego prawa o emigracji i naturalizacji // Przegl№d Polonijny. 1978, №1. S. 19-35; Його ж: Amerykaсska polityka spoіeczna wobec emigrantуw. Warszawa, 1980; Franиiж M. Emigracja z Polski do Stanуw Zjednoczonych Ameryki od r. 1918 do lat siedemdziesi№tych XX w. // Polonia Amerykaсska. Przeszіoњж i wspуіczesnoњж. Wrocіaw–Warszawa–Krakуw–Gdaсsk–Јudџ, 1988. S.46–91.. Вчені глибоко проаналізували імміграційне законодавство США, розглянули його вплив на міграційні рухи, зробили спроби визначити залежність між еміграцією та рееміграцією. Еміграції поляків до Канади присвячені грун-товні дослідження Г.Яновської та А.Речинської Janowska H. Wychodџstwo polskie w Kanadzie. Warszawa, 1971; Reczyсska A. Emigracja z Polski do Kanady w okresie miкdzywojennym. Wrocіaw, 1986.. Обидві дослідниці переселення до Країни Кленового Листка розглядали на широкому джерельному матеріалі. Цікавою, на наш погляд, є їхня спроба аналізу канадської імміграційної статистики та головних засад імміграційної політики домініону. А.Г.Врубель, М.Лепецький, Д.Лукаш, Е.Цюрусь вивчали еміграцію поляків до Аргентини Wrуbel A.H. Historja duszpasterstwa polskiego w Argentynie w latach 1897–1997. Warszawa, 1999; Lepecki M. Parana i Polacy. Warszawa, 1962; Јukasz D. Sіowianie w argentyсskim Misiones 1897–1977. Warszawa, 1991; Ciuruњ E. Polacy w Argentynie. Lublin, 1978. . Польській еміграції до Бразилії чимало праць присвятив М.Куля Kula M. Ameryka Јaciсska w relacjach polakуw. Warszawa, 1982; Його ж: Polonia brazylijska. Warszawa, 1981; Його ж: Dzіeje Ameryki Lacinskiej od schylku epoki kolonialnej do czasуw wspуіczesnych. Warszawa, 1977;. Він увів у науковий обіг документи дипломатичних служб Польщі у країнах Південної Америки. Окремі його дослідження стосуються еміграції до Куби. Я.Грушинський, Е.Гоголевський, А.Пачковський, В.Слядковський, Г.Яновська Gruszyсski J. Spoіecznoњж polska we Francji w latach 1918–1978. Warszawa, 1981; Gogolewski E. Їycie emigrantуw polskich we Francji w latach 1919–1939 // Przegl№d Polonijny (Warszawa). 1990. №.2. S.19–41; Janowska H. Polska emigracja zarobkowa we Francji 1919–1939. Warszawa, 1964; Paczkowski A. Prasa i spoіecznoњж polska we Francji. Wrocіaw, 1979; Њladkowski W. Polacy we Francji. Lublin, 1985. досліджували континентальну еміграцію поляків, приділивши найбільше уваги її французькому напрямку. Вони широко висвітлили вплив на еміграцію польсько-французьких еміграційних конвенцій та інших міжнародних нормативних актів. Увагу польських учених привертала також еміграція до Німеччини, Латвії та Данії Boruta M. Polacy na Јotwie i ich szkolnictwo w okresie miкdzywojennym // Przegl№d Polonijny (Warszawa). 1992. №.1. S.53–69; Landau Z. Wychodџstwo sezonowe na Јotwe i do Niemiec w 1937 r. Warszawa, 1966; Olszewski E. Emigracja polska w Danii 1893 –1993. Warszwa – Lublin, 1993;.

Питання еміграції українців та євреїв польські дослідники післявоєнного часу торкалися лише принагідно. Виняток становлять праці А.Зємби, який всебічно розглянув взаємини між українською та польською спільнотами в Канаді Ziкba A. Stosunki interetniczne w Kanadzie: Ukraiсcy i Polacy w њwietle prasy polonijnej (1918–1939) // Przegl№d Polonijny (Warszawa). 1996. №.2. S.35–53; Його ж: Ukraiсcy w Kanadzie wobec polakуw i Polski (1914 –1939). Krakуw, 1998..

Еміграція євреїв з Західної України частково розглянута в узагаль-нюючих працях згадуваних уже польських істориків Е.Колодзея, Г.Янов-ської, А.Брожека та ін. З єврейських дослідників в Україні відомий професор Я.Хонігсман, який висвітлив окремі аспекти єврейської еміграції до Палестини Хонигсман Я. Катастрофа еврейства Западной Украины. Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933–1945 гг. Львов, 1998.. Серед польських істориків значну увагу цьому питанню при-ділили Є.Томашевський та А.Хойновський Tomaszewski J. Zarys dziejуw їydуw w Polsce w latach 1918–1939. Warszawa, 1990; Chojnowski A., Tomaszewski J. Izrael. Warszawa, 2001; Najnowsze dzieje Їydуw w Polsce w zarysie (do 1950 roku) / Pod red. Jerzego Tomasz?wskiego. Warsz?wa, 1993.. Переселення євреїв до країн Латинської Америки досліджував польський учений Р.Шнепф, до Палестини – П.Врубель та М.Шулькін. Окремі аспекти єврейської еміграційної проблематики розглянуті в працях зарубіжних істориків П.Джонсона, Д.Бенсімон, Д.Стоне, а також в узагальнюючій роботі за редакцією А.Полонського Джонсон П. Історія євреїв. Київ, 2000; Bensimon D., Errera E. Їydzi i arabowie. Historia wspуіczesnego Izraela. Warsz?wa, 2000; Stone D. Diaspora Їydуw polskich // Polska diaspora. Krakуw, 2001. S.420–446; Poloсsky A., Mendelson E., Tomaszewski J. Jews in Independent Poland 1918 –1939. London – Washington, 1994..

Незважаючи на значний інтерес істориків до проблеми еміграції з Західної України, багато її аспектів досі залишаються не дослідженими. Майже немає праць про еміграційну політику польського уряду на західно-українських землях, не визначався вплив на еміграцію мореплавних компаній та їхньої агентури. Поза увагою дослідників залишилися проблеми про формування та розвиток еміграційного апарату в Західній Україні та діяльність громадських об’єднань опіки над емігрантами. В наукових розробках не показано впливу законодавства США, Канади, Бразилії, Арген-тини та інших країн на зростання еміграційного потоку з західноукраїнських земель. Історики лише принагідно згадували питання еміграції євреїв до Палестини. Аналогічний стан вивчення еміграції до європейських країн – Франції, Бельгії, Німеччини, Данії, Австрії, Румунії та ін.

Різноманітні джерельні матеріали про еміграцію з Західної України у 20–30-х роках ХХ ст. зберігаються у 30 фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові). У фонді 422 – Представництво Еміграційного управління у Львові (нараховує 3367 справ) є обіжники і розпорядження з питань еміграції органів влади, інформаційні бюлетені, статистичні звіти мореплавних компаній, статути, протоколи засідань та звіти громадських об’єднань опіки над емігрантами, особові справи емігрантів, матеріали про діяльність агентів мореплавних компаній. У ЦДІА України у Львові є чимало документів про організацію еміграції до США, Канади, країн Південної Америки та Європи, про діяльність сіоністських організацій щодо переселення євреїв у Палестину.

Значний інтерес становлять документи Архіву нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych w Warszawie), зосереджені у фондах Міністерства закордонних справ, Президії Ради Міністрів Польщі, Міністерства соціальної опіки, польських дипломатичних представництв у Франції, Німеччині, Канаді та Аргентині.

Важливу інформацію про еміграцію з Волинського та Поліського воєводств містять фонди Брестського обласного державного архіву Респуб-ліки Білорусь. Документи фондів відображають діяльність Брестського представництва Еміграційного управління, вплив імміграційного законо-давства країн Південної Америки на зростання еміграційного потоку з Волині та Полісся, зловживання агентів мореплавних компаній, позицію місцевих властей стосовно еміграції та рееміграції українців, євреїв, німців та поляків.

Деякі тематичні особливості властиві для документів, що зберігаються у Державному архіві Львівської області. Вони, зокрема, стосуються організації сезонної еміграції до Німеччини та Франції, а також позиції Львівського воєводського управління щодо рееміграції українців із США та Канади (матеріали фонду 107 – Львівське повітове управління державної поліції).

Значні за обсягом та різноманітні за характером матеріали виявлені автором у Державних архівах Тернопільської, Івано-Франківської, Рівнен-ської, Волинської областей. Велика кількість їх залучена до наукового обігу вперше.

Автор опрацював і проаналізував різноманітні опубліковані джерела: закони польського сейму, розпорядження Еміграційного управління та Мініс-терства соціальної опіки Польщі, спогади емігрантів, матеріали переписів населення. Дуже велику увагу приділено аналізу еміграційної статистики. Принагідно наголосимо, що польська статистика еміграції є не зовсім точною, оскільки осіб, котрі емігрували, реєстрували у воєводствах і лише за релігійною приналежністю. З огляду на це вона дуже незручна при вивченні характеру еміграції з Львівського воєводства, в якому налічувалося дев’ять повітів (Кольбушівський, Кросненський, Ланцутський, Ніський, Жешувсь-кий, Пшеворський, Стрижувський, Тарнобжезький і колишній східно-галицький Бжозівський), де переважало польське населення. Так само завуа-льовано польська статистика відображає еміграцію з Поліського воєводства.

Цікаві за змістом матеріали про еміграцію автор виявив у періодичних виданнях міжвоєнного часу: українських, польських, єврейських газетах та журналах, насамперед у тих, які видавали еміграційні органи та громадські об’єднання опіки над емігрантами.

Еміграційна проблематика перебувала також у центрі уваги всіх українських газет – друкованих органів політичних партій та об’єднань “Діло”, “Українська громада”, “Українське життя”, “Вільна думка”, “Сво-бода” (Львів), “Громадський голос”, “Нова зоря”, “Вперед” та ін.

Про адаптацію українських емігрантів до нових умов життя опублі-ковано матеріали в діаспорних періодичних виданнях “Канадійський фармер” (Вінніпег), “Український хлібороб” (Уніон-да-Вікторія), “Українська воля” (Париж), “Українська газета” (Берлін), “Праця” (Прудентополіс), “Свобода” (Джерсі-Сіті) та ін.

Значний інтерес становлять переіодичні видання польською мовою, зокрема “Chwila”, “Gazeta Warszаwska”, “Robotnik”, “Gazeta Poranna”, “TrySjonistyczna”, “Tygodnik Zydowski”, “Kurjer Woіyсski”, “Polesie”, “SpraNarodowoњciowe”, “Sprawozdanie z їyc?a mniejszoњci narodowych” ?а ін.

Використання джерел дало можливість в усій повноті простежити процес еміграції з Західної України.

У другому розділі – “Передумови еміграції” – досліджується націо-нальна та соціальна структура населення Західної України, національний аспект в еміграційній політиці польського уряду, вплив мореплавних ком-паній та їхньої агентури на еміграційний рух.

Адміністративно-територіальний поділ Західної України був здійснений урядом Польщі у такий спосіб, щоб підкреслити її польський характер. Львівське, Тернопільське, Станіславівське, Волинське і Поліське воєводства займали 34,6% території Польської держави і тут, станом на 1921 р., про-живало 27 % усього населення країни. Загалом, за нашими підрахунками, в Західній Україні згідно, з переписом 1921 р., налічувалося 4072116 українців, 1738283 поляки, враховуючи понад 600 тис. поляків західних повітів Львів-ського воєводства, 862074 євреї. Німці, чехи, росіяни, білоруси та інші наро-ди становили 7,3 % населення регіону. Перепис 1931 р. зафіксував швидке зростання кількості поляків у Волинському та Поліському воєводствах, що було досягнуто завдяки цілеспрямованій політиці Польщі. У 1921–1931 рр. швидко збільшувалося польське населення у сільській місцевості. До такої ситуації передусім спричинилася земельна реформа, складовою частиною якої став ухвалений польським сеймом 17 грудня 1920 р. закон про заселення військовими колоністами земель Волинського воєводства, Віленщини і Біло-русі. Водночас у 1920–1934 рр. у Львівському, Станіславівському і Терно-пільському воєводствах утворено 14807 господарств цивільних осадників.

Польські статистичні матеріали дають змогу визначити структуру населення за видом занять і суспільним становищем. У 1921 р. 76,4% насе-лення Східної Галичини становили селяни. У Волинському та Поліському воєводствах у сільському господарстві було зайнято відповідно 80,2% і 82,0% населення. Загальна кількість осіб, котрі відносилися до промислового насе-лення п’яти українських воєводств, становила 10,2 %. У торгівлі було зай-нято 5,0%, транспорті та комунікаціях – 2,3 %, публічній службі – 1,9 %, в ос-віті та культурі – 0,8 %, охороні здоров’я – 0,5 %, інших видах занять – 2,9 %.

Загалом соціальна структура населення Західної України впродовж міжвоєнного двадцятиліття розвивалася повільно. Найінертнішою вона була в українців, більшість яких зосереджувалася у сільському господарстві, що робило аграрне перенаселення чимраз гострішою соціальною проблемою. За підрахунками дослідників, надлишок робочих рук у західноукраїнському селі на середину 20-х років пересічно становив 1,5 млн. осіб. Поглинути таку кількість “зайвого” населення відстала промисловість регіону не могла. Єдиним реальним виходом за таких умов була еміграція. Заохочуючи її, урядові кола Варшави прагнули прискорити процес вивільнення земель для військового і цивільного осадництва, домогтися значного відпливу фізично здорового і політично активного українського та єврейського населення, модифікувати національну структуру регіону на користь поляків. У 1919 –1928 рр. польський уряд намагався переконати громадськість, що “еміграція є злом неминучим, конечним і бажаним” і часто-густо маскував свої наміри під гаслом опіки над емігрантами. В період 1929–1939 рр. його політика стосовно емігруючих груп мала відверто наступальний характер і повністю відповідала вимогам національної політики режиму “санації”. З огляду на масову рееміграцію, спричинену світовою економічною кризою уряд вжив заходів з метою недопустити її серед українців. У 1934 р. Міжміністерська еміграційна комісія розробила тимчасовий план переселення, який мав сприяти масовій еміграції українців та євреїв. У 1937 р. Міністерство закордонних справ підготувало перший таємний еміграційний план. Згідно з ним, передбачалося всебічно підтримувати переселення євреїв у Палестину та в інших напрямках. Українців необхідно було скеровувати у Бразилію, Аргентину та інші країни Латинської Америки. Цей план був розрахований на чотири роки і для його реалізації виділено 21 млн. злотих. У 1938 р. Міністерство соціальної опіки розробило особливий еміграційний план для південно-східних воєводств Польщі. Його реалізація мала на меті створення так званих польських смуг на лінії Львів–Теребовля і Луцьк–Костополь. Згідно з цим планом передбачалося скуповувати землі у емігрантів-українців і надавати їх у власність польським осадникам. З початком 1939 р. Між-міністерська еміграційна комісія почала вживати додаткових заходів щодо реалізації еміграційного плану у південно-східних воєводствах, для чого було виділено кредит у сумі 170 тис. злотих для продовження осадницької акції в Аргентині, Парагваї і Бразилії.

В еміграційній політиці польських властей на Західній Україні націо-нальний момент виконував першочергову роль і в континентальній еміграції. Прагнучи не допустити до участі в ній українців та євреїв, Еміграційне управління здебільшого не виділяло контингенту на західноукраїнські воєводства.

З волі польського уряду, на Західній Україні склалися надзвичай сприят-ливі умови для діяльності мореплавних товариств. Тут активно діяли представництва англійських компаній “Cunard Line”, “White Star Line”, “Royal Mail Line”, “Nelson Line”, голландських “Holland Amerika Lines”, “Koninklijke Hollandsche Lloyd”, французьких “Chargeurs Reunis”, “French Line”, а також італійських, канадських, данських, бельгійських і польська “Linja Gdynia–Ameryka”. Ці товариства створили на західноукраїнських землях широку агентурну мережу, яка за розгалуженістю не мала аналогів не тільки в Польщі, а й в інших європейських країнах. Їхня присутність у регіоні залежала від багатьох факторів. З-поміж них вирізнялася еміграційна політика польських властей, які прагнули скерувати українську та єврейську еміграцію в заокеанські країни. Суттєву роль відігравала також еміграційна кон’юнктура й імміграційні приписи країн імміграції. Останні значною мі-рою впливали на напрями переселення з Галичини, Волині та Полісся. На діяльність мореплавних компаній значний вплив мало імміграційне законо-давство США. Після прийняття тут у 1924 р. “закону Джонсона” значна кількість емігрантів з Західної України, за намовою агентів, емігрувала до Мексики, Чилі, Уругваю, Парагваю, Перу, Куби, де вони потрапляли в залежність від злочинних елементів. З 1921 р. до 1923 р. агенти також допускалися численних зловживань, пов’язаних з “торгівлею жінками”, якими поповнювали будинки розпусти в Латинській Америці.

Загалом мореплавні компанії відіграли значну роль в активізації емігра-ційного руху в Західній Україні. Отримуючи від перевезення емігрантів великі прибутки, ці товариства використовували всі можливі засоби заохочення еміграції і таким чином впливали на її масштаби. Водночас переселення супроводжувалося нещадним визиском емігруючих численною агентурою, яка вносила у цей процес елемент стихійності та хаосу.

Розділ 3 – “Еміграційна політика Польщі”. В основі еміграційної політики Польщі лежав принцип свободи еміграції, що формально підтвер-джувала Конституція 1921 р. Однак до 1927 р. еміграційна політика держави не набула законодавчого оформлення, а на практиці використовувались правові норми німецького закону про еміграцію від 9 червня 1897 р., авст-рійські приписи з цього питання від 21 січня 1897 р., параграфи кримі-нального кодексу царської Росії від 1903 р. щодо покарань за сприяння нелегальній еміграції. Окрім цього, еміграція регламентувалася міждер-жавними угодами та відповідними розпорядженнями для різних інституцій, зокрема, Державного управління у справах повернення полонених, біженців і робітників, Державних управлінь посередництва праці й опіки над еміг-рантами, Еміграційного управління, Державної еміграційної ради тощо.

11 жовтня 1927 р. Президент Польщі І.Мосціцький підписав розпо-рядження “Про еміграцію”, яке мало характер еміграційного закону. Більшість дослідників дотримується думки, що на тлі законодавства інших держав він вирізнявся доволі значним піклуванням про інтереси емігранта. Разом з тим у ньому мали місце значні недоліки, зокрема, не вказано, хто може бути конвоєнтом еміграційних груп, надзвичайно малі прерогативи надано Державній еміграційній раді, не передбачено будь-яких конкретних прибутків від еміграції для Еміграційного управління, повністю обійдено питання про еміграційне лихварство. На нашу думку, cуттєвим моментом у розглядуваному законі є те, що він витворив правове підгрунтя для еміграції взагалі й висунув поза межі права нелегальну агітацію агентів мореплавних товариств. Як свідчать численні матеріали, останні, з волі польської влади, майже безперешкодно діяли на західноукраїнських землях.

Закон від 1927 р. дав офіційній владі змогу розбудовувати еміграційний апарат. На його виконання розпорядженням Міністерства праці та соціальної опіки від 28 вересня 1928 р. відкрито експозитури Еміграційного управління у Кракові, Варшаві, Бресті та Білостоку. Восени 1929 р. утворено Емігра-ційний синдикат, який згодом зосередив в своїх руках весь еміграційний механізм. У червні 1932 р. Президент Польщі видав розпорядження про ліквідацію Еміграційного управління та Державної еміграційної ради. Крім цього, проведено перерозподіл функцій у сфері еміграції між Міністерством праці й соціальної опіки та Міністерством закордонних справ. Реорганізовано також створену 1930 р. Міжміністерську комісію у справах еміграції, що відала еміграційним фондом. Від 1932 р. вона мала діяти як Міжміністерська еміграційна комісія, очолювана Міністром закордонних справ.

Здійснена на початку 30-х років реорганізація еміграційного апарату дала польським урядовим колам змогу повністю контролювати еміграційний рух. Утворені в цей період еміграційні структури майже беззмінно функціонували аж до початку Другої світової війни.

З огляду на особливе значення західноукраїнського регіону урядові кола Варшави приділяли максимальну увагу формуванню та розвитку емігра-ційного апарату. Не випадково за розгалуженістю та кількісним складом він завжди посідав чільне місце серед усіх регіонів Польщі. Восени 1919 р. у Львові почав діяти Етап Державного управління до справ повернення полонених, біженців і робітників. У грудні 1920 р. тут відкрито Етап еміграційного управління, який згодом перейменовано на Комісаріат. Він на певний час став єдиною структурою, що контролювала еміграційний рух на всьому західноукраїнському терені. Нагляд за його діяльністю здійснював воєвода. Однак потенційні можливості Комісаріату у зв’язку зі швидким зростанням еміграції виявилися доволі обмеже-ними. У такій ситуації розпорядженням Ради Міністрів від 20 червня 1921 р. створено Управління посередництва праці та опіки над емігрантами у Луцьку і Бресті, а в грудні 1922 р. – у Львові та Дрогобичі. Трохи згодом їх відкрито також у Рівному, Станіславові, Тернополі, Перемишлі. У січні 1923 р. Варшавське еміграційне управління прийняло рішення про відкриття у Львові свого представництва – Експозитури, яка стало першою (і тривалий час єдиною) такою установою в Польщі. Юрисдикція цієї інституції поширювалась на Львівське, Станісла-вівське і Тернопільське воєводства. У Волинському та Поліському воєводст-вах контроль за еміграцією здійснювало безпосередньо Еміграційне управ-ління через Державні управління посередництва праці. У вересні 1928 р. розпорядженням Міністра праці та соціальної опіки засновано Експозитуру еміграційного управління в Бресті. Вона здійснювала контроль за емігра-ційним рухом на Поліссі та Волині. Відкриття цього Представництва фак-тично завершило процес творення еміграційного апарату в Західній Україні.

У структурі польських еміграційних органів на західноукраїнських землях особливу роль виконував Варшавський еміграційний синдикат. У вересні 1930 р. почав діяти його перший окружний відділ у Львові, якому підпорядковувалися всі агентури у Львівському, Тернопільському і Стані-славівському воєводствах. Наприкінці 1930 р. Еміграційний синдикат мав
11 агентур у Волинському воєводстві, 7 – у Поліському, 5 – у Львівському, по 4 – у Тернопільському і Станіславівському. Чиновники Еміграційного синдикату, виконуючи урядові настанови, максимально заохочували пере-селення українців у Південну Америку і вдавалися при цьому до різного роду зловживань.

Еміграція з Західної України перебувала в центрі уваги широких кіл громадськості, яка створила низку товариств, що займалися опікою над емігрантами. До таких належали Польське еміграційне товариство, товариство “Польська опіка над співвітчизниками за кордоном”, Товариство опіки над українськими емігрантами, Єврейське центральне еміграційне товариство “JEAS”. Характерно, що всі вони були організовані за національною ознакою і кожне мало на меті діяльність у межах власних національностей. З-поміж них лише Товариство опіки над українськими