Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Кіцак Володимир Миронович

УДК 94 (477)

Депортація українців з Польщі в УРСР

у 1944 – 1946 рр.

та їх соціально-економічна адаптація

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЧЕРНІВЦІ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Алексієвець Микола Миронович,

Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,

декан історичного факультету,

завідувач кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри історії України

кандидат історичних наук, професор

Кучерепа Микола Михайлович,

Волинський державний університет

імені Лесі Українки,

професор кафедри історії України.

Провідна установа: | Інститут історії України НАН України,

відділ історії ІІ світової війни.

Захист відбудеться “10” жовтня 2003 року о “13.00” годині на засіданні вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул. Л.Українки, 23).

Автореферат розісланий 08.09. 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ротар Н.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історія українсько-польських стосунків у ХХ столітті насичена подіями, що мають неоднозначне трактування у працях вітчизняних і зарубіжних істориків. Особливо це стосується українсько-польських взаємин у сорокових роках минулого століття. Недоступність джерел, наявність ідеологічних штампів в історіографії як України, так і Польщі, що пов’язано з їх колишнім комуністичним режимом, не дозволяли дослідити питання депортації українців і поляків, дати йому оцінку з об’єктивно-критичного погляду. Відсутність цілісного наукового дослідження зумовлює постійні політичні зловживання як в українському, так і в польському середовищах. Географічне розташування двох народів, їх славна і трагічна історія змушує шукати взаємоприйнятні шляхи співробітництва, спільними зусиллями налагоджувати діалог в науковій сфері. У цьому контексті вивчення теми депортацій має першочергове значення для українсько-польських стосунків.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю перегляду проблеми депортацій в сучасності. В радянській історіографії депортація українців Польщі була забороненою темою, а джерельні матеріали зберігались у закритих архівах. У новітніх підручниках з історії України згаданій проблемі присвячується невиправдано мало уваги. Поверхово та дещо тенденційно досліджено це питання і в працях польських істориків.

Актуальність даного наукового дослідження полягає також у необхідності вивчення проблем розселення та адаптації 482 тисяч українців. Необізнаність вчених у згаданих питаннях не дозволяє побачити цілісну картину післявоєнного життя й відбудови республіки, у якій депортовані взяли найактивнішу участь.

Питання депортації українського населення є невід’ємною, проте досі не вивченою ланкою новітньої світової історії. Запропоноване дослідження забезпечує послідовні й цілісні зв’язки між подіями, що мали місце під час і після Другої світової війни на теренах України та Польщі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках програми наукової роботи історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка у світлі комплексної проблеми “Україна в контексті європейської історії”.

Метою дослідження є об’єктивне висвітлення основних особливостей процесу депортації, розселення та соціально-економічної адаптації українців Польщі в УРСР впродовж 1944 – 1947 рр. шляхом проведення комплексного й об’єктивного аналізу.

Досягнення мети дослідження передбачає розв’язання наступних завдань:

—

—

—

—

—

Об’єктом дослідження є процес депортації та соціально-економічної адаптації українців Польщі в УРСР у 1944 – 1947 рр.

Предметом дослідження є закономірності та характер депортації, розселення й адаптації українського населення Польщі на території УРСР у 1944 – 1947 рр. у всіх взаємозв’язках.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1944 – 1947 рр. й зумовлені необхідністю висвітлення як самого процесу депортації (1944 – 1946 рр.), так і розселення українців Польщі й початкового періоду їх адаптації (1944 – 1947 рр.). Такі хронологічні межі дозволяють виявити основні особливості депортації, розкрити й проаналізувати домінантні риси розселення українців Польщі на території УРСР, пов’язати їх із складним процесом адаптації депортованих у межах держави іншої суспільно-політичної формації. Необхідність висвітлення історичних чинників, що зумовили саму депортацію, змушує вдатись до аналізу геополітичної ситуації в Європі починаючи з вересня 1939 р., й дещо вийти за хронологічні межі роботи.

Територіальні рамки дослідження охоплюють східну частину Польщі, звідки здійснювалась депортація українців, а також всю територію УРСР, на якій проходило їх розселення та соціально-економічна адаптація.

Методологічною основою дослідження слугували такі принципи наукового пізнання як історизм, об’єктивність. Дослідження здійснювалось на основі історико-хронологічного, проблемного, порівняльного та статистичного методів наукового аналізу досліджуваного матеріалу. Були також використані методи класифікації, систематизації, періодизації, які в сукупності дали можливість розкрити тему дослідження, сприяли детальнішому й ґрунтовнішому висвітленню розроблюваної проблематики, більш сучасному й державницькому трактуванню ряду питань, які в минулому не досліджувались або зазнавали спотворень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження депортації українського населення з Польщі у 1944 – 1946 рр., детально проаналізовано процес розселення та перший етап соціально-економічної адаптації закерзонців на теренах УРСР. Залучення до наукового обігу численних архівних документів дало змогу вивчити геополітичну ситуацію, що склалась у повоєнній Європі й зробила неминучим виселення українців Польщі; детально обґрунтувати періодизацію депортаційних процесів з висвітленням специфіки кожного етапу. Висвітлено причини розселення більшості депортованих у східних та південних областях УРСР з подальшою їх міграцією на захід. Подано цілісну картину соціально-економічної адаптації колишніх громадян Польщі на теренах УРСР.

Теоретичне значення дослідження полягає в розширенні й поглибленні рівня розробки проблем депортації, тривалого розселення й важкої адаптації українського населення Польщі в УРСР, обґрунтуванні доцільності використання терміну “депортація” на позначення насильницького виселення 482 тисяч жителів Польщі в УРСР; у висвітленні геополітичних інтересів, які переслідували держави світу при усталенні нових кордонів та депортації населення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у використанні систематизованого та узагальненого фактичного матеріалу, висновків і положень у науково-дослідницькій (розробка фундаментальних праць з історії України ХХ століття, історії Польщі), навчальній (при підготовці спеціальних курсів у вузах, для написання підручників з проблем українсько-польських відносин, при підготовці семінарських занять), політичній (проблеми налагодження взаємовідносин України та Польщі) сферах.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом обговорення на засіданнях кафедри нової та новітньої історії й методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Основні положення та висновки висвітлено в доповідях на звітних наукових конференція професорського-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (1998 – 2002 рр.), на міжнародній науковій конференції "Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура" (Тернопіль, 15 – 16 квітня 1999 р.), IV Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 5 жовтня 2000 р.), науково-методичній конференції “Краєзнавство в системі підготовки сучасного вчителя” (Тернопіль, 19 травня 2000 р.), регіональних історико-краєзнавчих конференціях, організованих товариствами “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина”, “Надсяння” (1998 – 2002 р.), а також під час Міжнародного науково-практичного семінару молодих науковців “Україна-Польща: уроки Другої світової війни” (Тернопіль, 27 лютого 2003 р.), IV міжнародної конференції молодих вчених “Україна – Польща: шлях до Європейської співдружності” (Тернопіль, 15 – 16 травня 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в п’яти статтях у фахових виданнях, а також у матеріалах трьох конференцій, одній статті періодичної преси.

Структура дисертації визначена метою та завданнями, складається з вступу, чотирьох розділів, висновків (184 сторінки), списку використаних джерел і літератури (407 позицій на 43 сторінках), 15 додатків (14 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, хронологічні й територіальні рамки наукового дослідження, вказано об’єкт, предмет і методологію роботи, наукову новизну й практичне значення, зв’язок з науковими програмами, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографічний огляд та джерельна база дослідження” аналізується стан вивчення проблеми в історіографії, дано характеристику джерельної бази.

З ідеологічних міркувань дослідження теми переселення українців Польщі в 1944-1946 рр. тривалий час було під забороною. Радянська історіографія взаємовідносини між країнами Варшавського договору, зокрема Польщі та УРСР, розглядала виключно як дружні та взаємовигідні. Евсеев И. Сотрудничество Украинской РСР и Польской Народной Республики (1944-1960). – К.: Издательство Академии Наук Украинской ССР, 1962. – 267 с.

Проблеми становлення державних кордонів України та інших східноєвропейських держав у ХХ столітті, співмірність їх з етнічними межами української нації, дипломатична боротьба довкола них стали об’єктом детального і всебічного наукового висвітлення у працях ряду сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених: В.Сергійчука, В.Боєчка, О.Ганжі, Б.Захарчука, Ж. Б. Дюрозеля, Е. Дюпуі й Т.Дюпуі Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – Тернопіль: “Тернопіль”, 1996. – 184 с.; Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.: ”Основи”, 1994. – 168 с; Дюрозель Ж.-Б. Історія Дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: "Основи", 1995. – 903 с; Дюпуи Р.Э. и Дюпуи Т.Н. Всемирная история войн. Харперская энциклопедия военной истории с комментариями издательства “Полигон”. В 4-х т. – Книга четвертая. 1925-1997 год. – Санкт-Петербург-Москва: “Полигон-АСТ”, 1998. – 1120 с.

Об’єктивне вивчення теми депортацій розпочали українські вчені діаспори. Проте відсутність доступу до фондів радянських архівів, що містили основну кількість необхідних документів, не дозволила зробити цілісний аналіз проблеми. Спочатку були опубліковані невеликі статті в періодичних виданнях, які мали на меті не тільки науково висвітлити факт насильницької депортації українців, а й привернути до цієї проблеми увагу світової громадськості. Гвозда І. "Евакуація-депортація українців в Польщі в 1945-1947 роках// Лемківський календар на 1972 рік. – Торонто: Вид-во Організації оборони Лемківщини, 1972. – С. 33-50; Дупляк М. У 35-ту річницю трагедії Лемківщини// Альманах УНО. – Нью-Йорк, 1983. – С.177-179; Лемко Г. Акція "В" – глум з гуманності. // Лемківський календар на 1972 рік. – Торонто: Вид-во Організації оборони Лемківщини, 1972. – С. 51-54. Пізніше почали з’являтись більш комплексні дослідження. Проблемі депортації частково присвячені колективна праця "Лемківщина. Земля – історія – культура", розділи монографій відомих вчених діаспори М.Трухана та Є.Пастернака. Лемківщина. Земля – історія – культура. Під заг. ред. Струмінського Б. О. – Т.І. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1988. – 568 c.; Трухан М. Українці Польщі після другої світової війни 1944-1984. – Ню-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: НТШ, 1988. – 404 с.; Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи). – Вінніпег-Торонто: праці інституту дослідів Волині, 1989. – 466 с.

Разом із здобуттям Україною незалежності розпочалось неупереджене дослідження теми депортацій вітчизняними вченими. Зняття цензури дозволило з’явитись у періодичних виданнях значній кількості спогадів переселенців, публіцистичних виступів, що давали політичну оцінку явищу депортацій. Потім вийшли друком невеликі науково-публіцистичні розвідки. Зокрема це праця І.Красовського та Д.Солинка, І. Оленича та ін. Красовський, І. Солинко. Д. Хто ми, лемки… – Львів: Ред.-вид. відділ обласного управління по пресі, 1991. – 48 с; Оленич І. Доля Лемківщини. – Львів: “Каменяр”, 1992. – 120 с; Депортовані чи репресовані? Документи, статті, спогади. – Івано-Франківськ, 1994. – 120 с.

Першою монографією, що значною мірою стосувалась депортації українців з Польщі, був двотомник І. Біласа "Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953". В першому томі автор подає історико-правовий аналіз угоди від 9 вересня 1944 р. між РНК УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, досліджує сам процес депортації, хоча й з позиції місця й ролі в ньому радянських репресивних органів. Другий том – це збірка документів, частина з яких висвітлює процес виселення. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – Київ, 1994. – Кн. 1. – 432 с; Кн. 2. – С. 502-546.

Особливу вагу у вивченні теми депортації українців має публікація збірки архівних документів за редакцією В. Сергійчука "Трагедія українців Польщі". У невеликих вступних статтях автор спростовує нав’язувані радянською та шовіністичною польською пропагандою стереотипи, пропонує свій погляд на проблеми депортації, розселення та адаптації українського населення. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво “Тернопіль”, 1997. – 440 с.

Окрему сторінку історії УПА становить боротьба проти польського підпілля, а також польських та радянських військ на Закерзонні. Завдяки діяльності УПА польським і радянським підрозділам не вдалось здійснити поголовного виселення українців у 1944-1946 рр. Саме така точка зору відображена у працях В. Сергійчука, П. Мірчука, О.Русначенка та ін. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – Київ, 1997 – 68 с.; Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів, 1991. – 448 с.; Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії та Естонії у 1940 – 50-х роках. – К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002. – 519 с.

У праці М.Горного “Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст.” значну увагу приділено проблемі депортації та адаптації українців Польщі до політичної системи УРСР. Горний М. Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст. – Львів: НВМ Поліграфічного технікуму УАД, 2002. – 226 с.

Питання переселенчих процесів неодноразово розглядалось на ряді всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій, які відбулися на протязі 1994 – 2002 рр. у Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі, Чернівцях та ін. містах. Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. Львів-Холм, 17-21 вересня 1994 року. – Львів, 1996. – 180 с.; Україна-Польща: важкі питання. – Т.3. Матеріали ІІІ міжнародного наукового семінару “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. Луцьк, 20-22 травня 1998 року. – Об’єднання українців у Польщі. Світовий союз воїнів Армії Крайової. – Варшава, 1998. – 268 с.; Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали наукової конференції. Тернопіль, 15-16 квітня 1999 року – Тернопіль, "Лілея", 1999. – 250 с.; Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття.” Чернівці, 16-18 жовтня 2000 р. Доповіді та повідомлення./ Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л.Винар, Ю.Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.2. – 346 с. Проте статті, що торкаються окремих аспектів депортації, розселення, адаптації, не дають цілісного уявлення про проблему.

Українські вчені Польщі після зняття заборони на правдиве висвітлення теми депортацій опублікували низку наукових розробок. Об’єктивними є також праці польських вчених молодшого покоління, що не так заангажоване старими ідеологічними стереотипами. Зокрема варто відзначити дослідження М. Сівіцького “Dzieje konfliktow Polsko-Ukraiсskich”, ?ке складається із двох частин. У першій автор вказує на роль УПА як захисника української людності Закерзоння. У другій частині збірника вміщено 88 документів, що торкаються проблеми депортацій. Siwicki M. Dzieje konfliktуw Polsko-Ukraiсskich. – Tom trzeci. – Warszawa, 1994. – 439 s.

Вагомий внесок у вивчення даної теми здійснено відомим українським дослідником з Польщі Є. Місилом, який уклав два томи документів "Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946". В передмові до першого тому автор шукає відповідь на запитання: чи переселення 482 тисяч українців з Польщі в УРСР було однією з найбільших репатріацій, що провадились в контексті змін кордонів повоєнної Європи, чи це класична депортація, яка становила невід’ємний елемент сталінської національної політики. Автор заперечує стереотип "добровільної репатріації", встановлює її періодизацію. Зібрані в двох томах 319 документів всебічно висвітлюють процес депортації. Misiіo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USRR 1944-1946. – T.1. Dokumenty 1944-1945. – Warszawa: “Oficyna Wydawnicza “Archiwum Ukraiсskie”, 1996. – 336 s.; T.2. Dokumenty 1946. – Warszawa: “Oficyna Wydawnicza “Archiwum Ukraiсskie”, 1999. – 400 s.

Співпраці українських і польських підпільних формувань на Закерзонні присвячена книга польських науковців Г. Мотики та Р. Внука "Pany i rezuny. Wspoіpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947". Motyka Grzegorz, Wnuk Rafal. Pany i rezuny. Wspуіpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947. – Warszawa: Oficyna wydawnicza wolumen,1997. – 232 s.

Книга А. Сови "Stosunki polsko-ukrainskie. 1939-1947. Zarys problematyki", окрім інших матеріалів, містить детальний аналіз стосунків двох народів на Закерзонні в період виселенчої акції. Особливим моментом, який для польських досліджень є винятковим, стало те, що автор не замовчує злочинів Армії Крайової та Війська Польського, інших польських підпільних і урядових організацій проти цивільного українського населення. Sowa A.L. Stosunki polsko-ukraiсskie. 1939-1947. Zarys problematyki. – Krakуw, 1998. – 342 s.

Особливе значення мають спільні праці польських та українських науковців “Ukraina-Polska. Kultura. Wartoњci. Zmagania Duchowe” ?а “Polska i Ukraina po II wojnie swatowej” та ін., в яких досліджуються українсько-польські відносини в ХХ столітті. Ukraina-Polska. Kultura. Wartoњci. Zmagania Duchowe. Praca zbiorowa pod redakcja Romana Drozda, Romana Skeckowskiego, Mykoly Zymomrji. – Koszalin, 1999. – 312 s.; Polska i Ukraina po II wojnie swatowej. Pod redakcja Wlodzimierza Bonusiaka. – Rzeshow: wydawnictwo Wyzszey szkoly pedagogiczney, 1998. – 358 s.

Детальний аналіз історіографії засвідчує, що хоч окремі аспекти процесу депортації, розселення і адаптації українців розглядались дослідниками, проте й досі немає комплексного наукового дослідження, яке б дало вичерпний аналіз проблеми.

Джерельну базу дисертації становлять архівні, насамперед неопубліковані матеріали і документи, періодика та спогади очевидців тих подій. Архівні матеріали класифіковано на дві групи. Першу групу складають документи, що дають уявлення про депортацію українців з території Польщі, їх опір виселенню, роль підпільних формувань та державних органів у пришвидшенні чи сповільненні депортації. Основна їх частина міститься у фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України (ф.1, оп.23) Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

В другу групу входять матеріали, що стосуються розселення та початкового етапу соціально-економічної адаптації українців Закерзоння на теренах УРСР у 1944-1947 рр. Ця група, в свою чергу, ділиться за широтою охоплюваної території на окремі підгрупи: довідки, що відображають стан справ республіканського, обласного та районного масштабів. Згадані матеріали локалізовано відповідно в фонді Головного переселенського управління при Раді Міністрів УРСР (ф.4626, оп.1) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У Державному архіві Тернопільської області, у фонді виконкому Тернопільської облради (ф.1833 р., оп. 1, 2, 4, 5) міститься значна кількість постанов, директив та статистичних звітів щодо розселення, наділення житлом, землею, забезпечення товарами першої необхідності та розрахунків з прибулими з Польщі українцями у районах області. У фонді відділу переселення Тернопільського облвиконкому (ф.2781, оп.1) містяться посімейні списки переселенців, що прибули в область, а також подана детальна інформація про те, звідки дана сім’я прибула і яка кількість майна надана тій чи іншій сім’ї державою у порядку розрахунків за залишене в Польщі майно. Інформація аналогічного типу розміщена у Державному архіві Львівської області, у фонді виконкому Львівської обласної ради (ф.221, оп.2). Цінним є те, що згадані архіви містять велику кількість документів, у яких наведені статистичні та інші дані про адаптацію закерзонців у інших областях УРСР. Ще детальніша інформація міститься в архівних справах райвиконкомів.

Важливим джерелом для написання дисертації стали збірники документів і матеріалів, що побачили світ вже в часи незалежної України. Публікація цих джерел стала можливою завдяки самовідданій праці польських істориків українського походження Є.Місила, Р.Дрозда, вітчизняних науковців Ю.Сливки, М. Литвина та інших укладачів тритомника “Депортації”. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939 – 1945 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян “Місіонер”, 1996. – 752 с.; т.2. 1946 – 1947 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян “Місіонер”, 1998. – 540 с; Drozd R. Ukraiсska Powstancza Armia. Dokumenty-struktury. – Warszawa, 1998. – 288 s; Misilo E. Akcja “Wisla”. Dokumenty. Warszawa: Archiwum Ukrainskie – Zaklad Wydawniczy “Tyrsa”, 1993. – 524 s.

Окреме місце у джерельній базі дослідження проблем депортації українців Польщі займають спогади очевидців та учасників тих подій. Зокрема в мемуарах Ю.Борця-Чумака, Є.Прірви, В.Процюка та інших авторів відображено процес боротьби УПА проти виселення, а також спільні акції УПА та WiN проти Війська Польського. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948) – Київ: Наукова думка, 1993. – 304 с.; Прірва Є. Дії УПА на оперативному терені між Сяном і Бугом 1944-1947// Надбужанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історико-мемуарний збірник. – Т.ІІІ. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто. Об’єднання надбужанців, 1994. – С. 64-92. Окремо слід відзначити серію мемуарів “Закерзоння”, видану за редакцією Б.Гука у Польщі. Вивчення їх дозволяє прослідкувати наростання напруженості в українсько-польських відносинах під час ІІ світової війни, допомагає скласти повніше уявлення про депортаційні процеси і боротьбу УПА. Закерзоння Серія підпільних мемуарів за редакцією Богдана Гука. Спомини вояків УПА. – Том І.– Варшава: видавництво “Тирса”, 1997. – 311 с.

Ще одним важливим напрямом дослідження теми є вивчення публікацій, вміщених у періодиці. Деякі з них – спогади очевидців тих подій, інші є журналістськими спробами розібратись в причинах українсько-польського конфлікту, а також в проблемах депортації українського населення Польщі й адаптації закерзонців на території УРСР. Зокрема привертають увагу матеріали Н. Кляшторної, яка аналізує депортацію українців 1944-1946 рр., 1948 р. та 1951 р. Кляшторна Н. Етнічна чистка // Українське слово. – 2001. – 4 -10 жовтня. – С. 13; Кляшторна Н. Лемколенд. – Україна молода. – 2001. – 6 вересня. – С. 11; Мигаль М. Лемківщина: і пісня України, і її сльоза // Урядовий кур’єр. – 2002. – 12 липня. – С. 9. Триває праця польських істориків та публіцистів, статті яких публікуються в українському варшавському тижневику “Наше слово”. Команча: 28 квітня – 19 травня 1947. Спогад Ю.Кошіль // Наше слово, 1995. – 17 грудня, №50. – С. 3; Паньків М. Дар пам’яті // Наше слово, 1999. – 14 листопада – С. 3.

Загалом, оцінюючи стан джерельної бази досліджуваної автором проблеми, слід визнати достатнє документальне забезпечення. Детально вивчені і проаналізовані джерельні матеріали разом із залученням фахових історичних публікацій в поєднанні з окресленою теоретико-методологічною базою дисертації дозволяють, на думку автора, об’єктивно і в повному обсязі підійти до розкриття й дослідження обраної теми.

В другому розділі “Передумови та основні етапи депортації українців Польщі” розглянуто причини депортації українців з Польщі у 1944 – 1946 рр., подано періодизацію процесу депортації й фактори, що мали вплив на його прискорення на кожному етапі.

На кінець 1944 р. геополітична ситуація в Східній Європі склалась так, що депортація українців стала вигідною для усіх зацікавлених сторін. З осені 1939 р. польський еміграційний уряд, а також кероване ним підпілля використовували усі можливі засоби, аби повернути своїй державі кордони 1921 р. Масові депортації українського населення розглядались лише як гарант непорушності східних кордонів Польщі. В такий спосіб еміграційний уряд розраховував раз і назавжди ліквідувати українське питання.

Прорадянський Польський Комітет Національного Визволення із самого початку свого існування був зацікавлений у депортації українців, яка розглядалась як найбільш дієвий засіб вирішення проблем стабілізації держави і перетворення її в мононаціональний організм.

Уряд СРСР шляхом депортацій планував “закрити” українське питання в Польщі та ліквідувати постійне вогнище українського визвольного руху. Із переселенням українців погоджувались уряди США та Британії, які прагнули відстояти Польщу як сферу своїх інтересів. Йшлося, за влучним висловом прем’єр-міністра Польщі В. Сікорського, не "...про українців, а про територію". Депортації були лише побічним ефектом складної геополітичної гри найбільших світових держав.

Для України результатом хитросплетінь світової політики стало підписання Угоди від 9 вересня 1944 р., яка передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР. І хоча сам процес був практично безперервним, вчені виділяють кілька етапів, пов’язаних із ступенем добровільності переселення, обсягом задіяного у процесі адміністративного апарату, служб безпеки та війська, темпами переселення. Найточнішою, на нашу думку, є чотирьохетапна періодизація, запропонована Є. Місило.

На першому етапі (15 жовтня – 31 грудня 1944 р.) депортації носили певний відбиток добровільності. Однак польські офіційні власті одразу ж почали продукувати укази й постанови, спрямовані на те, щоб примусити українців до виселення: були закриті українські школи, церкви масово передавали римо-католикам, адміністрація комплектувалась виключно з поляків. Спочатку була помітна тенденція до зростання кількості бажаючих виїхати, проте із наближенням зими заяви на виїзд перестали поступати. Пояснюється це небажанням людей вирушати в дорогу під час зимових холодів та низькою активністю польського підпілля, яке була домінантою у “заохоченні” українців на виїзд. Найінтенсивніше проходив прийом заяв на півночі Закерзоння (хотіли виїхати до 90 % українських родин). На півдні таких майже не було. До кінця року виїхало 28589 чол.

Початок другого етапу (1 січня – 31 серпня 1945 р.) пов’язується із наступом ЧА, що зайняла все Закерзоння – тепер виїжджали люди, чиє майно було знищене в результаті важких боїв при взятті Лупківського та Дуклянського перевалів. На півдні, де активнішою була УПА, виїхати хотіло 5-7 % населення. В середині 1945 р. подача заяв на виїзд майже припинилась – будь-які форми адміністративного тиску вже не давали наслідків. Люди слухняно йшли до війська, платили податки, посилали дітей у польські школи чи втікали в ліси.

Такий стан справ зовсім не відповідав планам як польської, так і радянської сторін – тому 11 серпня 1945 р. відбулась нарада, на якій вирішено: у Ліський, Перемишльський, Любачівський та Ярославський повіти ввести 3, 8 та 9 Дивізії Піхоти Війська Польського; повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську; з усіх господарств, що не виїжджали, зняти податки за цей та попередній роки; спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт.

Разом із введенням військ почався третій етап депортації (1 вересня – 31 лютого 1945 р.), який можна вважати повністю примусовим. Використання військ дало свої результати: виселили більшість українців Перемищини, закінчувалась депортація в Замостівському (93,6 %), Красноставському (81,5 %), Любартівському (100 %), Радзинському (100 %), Біла-Підляському (100 %), Ясловському (99,7 %), Холмському (98,4 %) та Білгорайському (88,6 %) повітах. Повільні темпи депортації в Ліському (7 %), Любачівському (31,3 %) та Сяноцькому (51,1 %) повітах пояснювались діяльністю УПА, що руйнувала комунікації, знищувала евакуаційні комісії, вступала в бої з підрозділами ВП, вела активну контрагітацію проти виселення. Загалом під час третього етапу було переселено 81806 чол.

На кінцевому четвертому етапі виселення набрало форми класичної етнічної чистки, яка включала пацифікацію та палення сіл, терор проти мирних мешканців, впровадження принципу збірної відповідальності, повальні екзекуції силами регулярних підрозділів ВП. Доведені терором військових до відчаю, селяни кидали роками нажите майно і без оформлення жодних документів цілими селами нелегально переходили радянсько-польський кордон. Українці вдавались до багатьох способів оминути депортацію: втікали в ліси чи в сусідню Словаччину, на етнічні польські терени, підкуповували польських військовиків. Всього протягом четвертого етапу було депортовано 154329 чол. Загалом під час депортації вивезли близько 482 тисяч українців.

Процес переселення в УРСР передбачав, окрім психологічного моменту, ще й суто технічний аспект: необхідно було добратись до залізничної станції, дочекатись поїзда, який мав би перевезти в УРСР. Через перевантаження залізниць люди місяцями чекали на станціях, страждаючи від голоду, холоду, хвороб і грабежів. В кінці другого етапу ситуація дещо полегшилась – закінчилась війна. Проте із початком військової акселерації депортації кількість очікуючих знову сягнула десятків тисяч.

На протязі всієї депортації проявлялись особливості, характерні для кожного етапу. Проте було кілька тенденцій, які були притаманними всьому процесу. З ходом депортації все глибше і повніше ігнорувався принцип добровільності, що був покладений в основу міжурядової угоди. На протязі всього виселення роль польський підпільних формувань як основної причини, що детермінувала виїзд українців до СРСР, постійно зменшувалась. І навпаки, роль ВП як сили, що прискорювала процес виселення, невпинно зростала. Незважаючи на героїзм та втрати, УПА не змогла спинити процесу депортації. Однаковою залишалась роль УРСР, що вимагала від Польщі максимального прискорення темпів переселення.

В третьому розділі “Розселення українців Польщі в УРСР. Переселення їх із південних та східних областей в Західну Україну” проаналізовано плани радянського керівництва щодо розселення українців на території УРСР, а також причини самовільної міграції їх в західні області.

Відповідно до урядових планів основна маса депортованих направлялась у східні області – вони мали взяти активну участь у відновленні зруйнованого війною господарства. Окрім цього, республіканське керівництво прагнуло не поселяти “заражених” самостійницьким духом людей у Західній Україні, де формування УПА чинили активний опір радянській владі. Розселюючи людей по 2-5 сімей в селі, урядовці сподівалися поволі асимілювати закерзонців до рівня звичайних радянських людей.

Спочатку більшість закерзонців теж висловлювала бажання поселитись якнайдалі від кордонів і польського терору. Дехто повірив пропаганді польського підпілля про відновлення Речі Посполитої в "історичних кордонах" і тікав подалі на схід. Поселення там рекомендувалося й інструкцією командування УПА, яке планувало в такий спосіб закинути своїх людей в східні області, що в потрібний час очолили б підпілля. Проте найчастіше бажання закерзонців переїхати в Східну Україну було скоріше волею чиновників переселенських комісій, що формували ешелони. Тому в березні 1945 р. у східні області прибуло 93,1% депортованих (71839 чол.), хоча надалі більшість людей старались у будь-який спосіб селитись на Західній Україні.

Після поселення на сході УРСР депортовані зіткнулись із рядом проблем, найгострішою з яких була відсутність житла. На вересень 1945 р. його отримали менше третини приїжджих. Всі інші жили в підвалах, руїнах будинків, землянках, тулились по кілька сімей в одній кімнаті. Німецькі колонії, де мали розселити новоприбулих, виявилися або зруйнованими, або зайнятими різними державними установами. Не кращим був стан і з наділенням землею – індивідуальних земельних ділянок, як це обіцялось в Угоді, переселенці так і не отримали. Єдиною альтернативою була майже безоплатна праця в колгоспі та на клаптиках городів. Свою роль зіграли також незвичний для горян клімат та незнання російської мови. Тому невдовзі почалось масове переселення десятків тисяч закерзонців у західні області УРСР, де ще збереглось приватне землекористування.

Реакція властей на самовільні міграції депортованих була досить суворою – господарства, що переїжджали хоча б у сусіднє село, повертались на попереднє місце проживання в примусовому порядку. Проте міліцейські кордони не в змозі були зупинити таку кількість мігрантів – загалом в східні області УРСР прибуло 43497 родин, з яких на 1 січня 1947 р. залишилась лише 8981. Дехто з переселенців шляхом купівлі евакуаційних документів у поляків, підкупу чиновників чи прикордонників пробували повернутись на рідні терени. Їх розповіді про умови поселення в УРСР були одним із стимулів, які спонукали людей шукати будь-яких способів для залишення в Польщі. Міграція депортованих по території УРСР продовжувалась і в наступні роки, проте з набагато меншою інтенсивністю, ніж у 1944-1947 рр. З середини 1945 р. більшість закерзонців виявляли бажання поселитись у Західній Україні.

Таким чином, ми можемо констатувати, що урядовими колами не було створено реальної програми розселення. Економічні й політичні інтереси держави були поставлені набагато вище від інтересів тисяч розселюваних закерзонців. Не було продумано жодних стимулів, за виключенням силового, які б залишили людей у тих областях, куди їх поселили. Наслідком міграції були розірвані сім’ї, втрата привезеного з Польщі майна, недоїдання, поширення хвороб і зростання смертності. Все це призвело до ще одного витка в ускладненні соціально-економічного та психологічного адаптування людей в новому середовищі.

У четвертому розділі “Соціально-економічна адаптація переселенців із Закерзоння в УРСР” досліджуються дієвість заходів центральних та місцевих органів влади щодо розв’язання житлової та земельної проблем депортованих, забезпечення їх товарами першої необхідності, кредитами, освітня та агітаційна робота серед них.

Офіційно уряд УРСР дбав про депортованих – було прийнято велику кількість програмних документів, що мали сприяти швидкій адаптації нових громадян УРСР. але багато із запланованих заходів так і залишилось на папері і більшість проблем люди вирішували самотужки. Зокрема Угода передбачала, що за місцем нового поселення люди мали отримати будинки, аналогічні до покинутих в Польщі, таку ж кількість землі, компенсацію за покинуті на батьківщині продукти, реманент та ін. Ця частина Угоди виконувались вкрай незадовільно. На сході УРСР вільне житло було фактично відсутнім, а на заході депортованим мали віддати залишені польські хати. Проте часто їх віддавали чиновникам, підприємствам і колгоспам, військовим частинам, продавали. Деякі хати займали чи розбирали автохтони. Вкрай незадовільно виконувались і плани будівництва нового житла. Загалом до кінця 1947 р. із 5478 сімей, що ще залишались у Східній Україні, власне житло отримали 4509 сімей (82,3%). У Західній Україні із 98314 сімей хати і квартири отримало 85426 сімей (86,8%).

Угода від 9 вересня 1944 р. гарантувала, що депортовані "розміщуються згідно з їх бажанням або в колгоспному господарстві, або наділяються землею для ведення одноосібного господарства". Плани розселення більшості депортованих в східних областях автоматично робили Угоду фальшивкою – вся земля там була колгоспною. Поселенці східної частини УРСР заздалегідь були приречені на вступ у колгоспи, що й сталось до кінця 1947 р. попри вперте небажання закерзонців. У західних областях до кінця цього ж року землю, після тривалого очікування, отримали майже всі бажаючі, проте в менших масштабах, ніж це було на Закерзонні. В середньому ділянка складала 2,83 га на господарство. Згодом хвилі суцільної колективізації залили й західну частину республіки.

Урядовими постановами передбачалось спеціальне постачання переселенців товарами першої необхідності, будматеріалами, одягом, реманентом, великою рогатою худобою й кіньми. Все це мало полегшити соціально-економічну адаптацію переселенців у новій батьківщині. Оскільки більшість зазначеного в повоєнний час було дефіцитним, то значна частина привласнювалась і перепродувалась чиновниками різних рівнів. Нестача продуктів харчування в 1945 й особливо 1946 – 1947 рр. була повсюдною, проте депортовані найгостріше відчували всі негаразди, оскільки були найбіднішими.

Процес переселення українців з Польщі в УРСР був закінчений у IV кварталі 1946 р. Проте розрахунки з прибулими за здане на території Польщі зерно та інші продукти велись дуже повільно, хоча мали проводитись в двотижневий термін з дня подачі документів на місці нового поселення. Те, що мало видаватись через кілька днів після прибуття, насправді потрапляло в руки переселенців через місяці чи роки. Загалом по всій УРСР на кінець 1947 р. розрахунки було проведено із 56% родин депортованих. 15 грудня 1947 р. були припинені всі взаєморозрахунки.

Одним із засобів, що мав сприяти швидкій адаптації переселенців в УРСР було надання безповоротної грошової допомоги. Проте 500 чи 1000 крб. далеко не на кожну сім’ю – для людей, що втратили ледь не все майно, це був мізер. Аналогічною була ситуація й з наданням кредитів населенню.

З 31 липня 1945 р. всі депортовані з Польщі звільнялись