УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КАРЛОВА Валентина Володимирівна

УДК 351.85 (477)

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ КУЛЬТУРИ: СУТНІСТЬ

ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

25.00.01 -- теорія та історія

державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

СКУРАТІВСЬКИЙ Віталій Андрійович,

Українська Академія державного управління

при Президентові України,

завідувач кафедри соціальної і гуманітарної

політики.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент

МАЙБОРОДА Сергій Васильович,

Українська Академія державного управління

при Президентові України,

декан заочного факультету;

кандидат філософських наук, доцент,

член-кореспондент Академії мистецтв України

ЧМІЛЬ Ганна Павлівна,

Міністерство культури і мистецтв України,

заступник Державного секретаря.

Провідна установа Національний інститут стратегічних досліджень,

відділ політичних і гуманітарних досліджень, м.Київ.

Захист відбудеться 9 квітня 2003 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м.Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к.201.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України (03057, м.Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 7 березня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.К. Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З проголошенням незалежності Україна стала на шлях розбудови демократичної, правової держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями. В цих процесах важливу роль відіграє культура, яка є потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної памяті, утвердження національної самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що є головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

Світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили зважену, послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягали значних успіхів у проведенні економічних, політичних і соціальних реформ (наприклад, свого часу Японія, Німеччина) і швидко піднімалися до рівня високорозвинених країн. І, навпаки, недбайливе ставлення до культури прирікає суспільство на жалюгідне існування і відставання від цивілізованого світу.

Сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально-економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають головними чинниками економічного, політичного і взагалі духовного відродження України.

Нині в українській державі культурна сфера перебуває у важкому, кризовому стані. Суттєвою проблемою залишається забезпечення доступу населення до культурно-мистецьких цінностей. Відчутно посилюються процеси духовної деградації суспільства. У звязку із цим актуальним стає переосмислення державної політики у сфері культури з метою забезпечення необхідних умов для підтримки вітчизняної культури як основи прогресивного розвитку суспільства.

Кардинальні зміни в культурній сфері, зумовлені демократичними й ринковими перетвореннями, сприяли виникненню різноманітних суб’єктів культурної діяльності - закладів, організацій, підприємств і осередків культури, заснованих як на державній, так і на недержавній формах власності, підвищенню активності творчих спілок, національно-культурних товариств, громадських організацій, зацікавлених в оновленні культурно-мистецького життя, відродженні традицій вітчизняної культури. За цих обставин збільшилася кількість субєктів політики держави у сфері культури, виникла потреба в пошуку нових підходів до організації і здійснення державного управління. Особливого значення набуває формування такої моделі управління, яка б грунтувалася на встановленні конструктивного діалогу та тісній співпраці між органами державної влади і управління й громадськістю, їх взаємодії у вирішенні питань культурного розвитку, що відповідає специфіці культурної сфери, особливостям її розвитку, і є важливим в умовах становлення громадянського суспільства в Україні.

У сучасних вітчизняних дослідженнях до окремих теоретичних і практичних аспектів державної політики у сфері культури звертаються В.П.Андрущенко, Ю.П.Богуцький, І.Д.Безгін, О.А.Гриценко, В.М.Даниленко, І.М.Дзюба, М.Г.Жулинський, C.І.Здіорук, В.Г.Кремень, В.М.Литвин, С.В.Майборода, А.О.Ручка, О.М.Семашко, В.А.Скуратівський, П.І.Надолішній, І.Ф.Надольний, Б.О.Парахонський, М.В.Попович, Г.П.Чміль, С.А.Чукут та інші.

Важливе значення для дисертаційного дослідження мають праці вітчизняних і зарубіжних учених: В.Г.Атаманчука, В.Д.Бакуменка, В.Д.Бондаренка, В.М.Князєва, Б.О.Кравченка, С.В.Крисюка, В.І.Лугового, М.М.Логунової, В.К.Майбороди, Н.Р.Нижник, В.А.Ребкала, І.В.Розпутенка, В.А.Скуратівського, В.В.Тертички, С.А.Фареніка, Л.Є.Шкляра та інших, в яких розглядаються загальні проблеми теорії і практики державного управління.

Незаперечний інтерес для дисертаційної роботи становлять праці зарубіжних дослідників: А.Жерара (Франція), М.Д.Девідсон Шустера (США), Р.Фішера (Велика Британія); А.І.Арнольдова, О.В.Богачової, І.І.Горлової, В.С.Жидкова, А.І.Маркова, А.Я.Флієра, С.В.Шишкіна (Росія) та інших, у яких розглядаються теоретико-методологічні й практичні питання сучасної державної політики у сфері культури.

Віддаючи належне науковій і практичній значущості розглянутих наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених дослідженню державної політики у сфері культури в сучасних умовах, слід, однак, зауважити, що дослідницькі інтереси науковців були зосереджені на окремих аспектах зазначеної проблеми. В роботах недостатня увага приділялась вивченню діяльності органів державної влади і управління стосовно формування і реалізації державної політики у сфері культури в період становлення ринкових відносин в українському суспільстві, а також забезпечення ними необхідних умов для задоволення культурних запитів громадян. У звязку з цим виникає потреба в комплексному дослідженні сутності та особливостей реалізації державної політики у сфері культури в сучасних умовах, що є важливим для визначення напрямів її оптимізації і сприятиме культурному розвитку суспільства. Отже, актуальність теми дисертації, її теоретичне і практичне значення та недостатня розробленість визначили науковий інтерес автора до дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах Комплексного наукового проекту Української Академії державного управління при Президентові України Державне управління та місцеве самоврядування (ДР-ОК № 0200U004103); повязане з темою Соціальний розвиток і соціальна політика: механізми реалізації соціальної політики на етапі переходу до ринкових відносин (ДР-ОК № 0101U003346), в розробці якого здобувач брала безпосередню участь як старший науковий співробітник кафедри соціальної і гуманітарної політики.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення і наукове обгрунтування основних напрямів оптимізації державної політики у сфері культури в період трансформацій українського суспільства на основі системного аналізу сутності та особливостей її реалізації в сучасних умовах.

Відповідно до мети дослідження визначено завдання:

·

·

·

·

·

·

·

Об'єкт дослідження - державна політика у сфері культури в сучасних умовах розвитку українського суспільства.

Предмет дослідження - особливості й шляхи реалізації державної політики у сфері культури на сучасному етапі.

Загальна гіпотеза дисертаційного дослідження грунтується на припущенні, що цілісне дослідження сутності та особливостей реалізації державної політики у сфері культури в сучасних умовах дасть змогу визначити основні напрями її оптимізації, засоби і механізми реалізації, адекватні тим процесам і тенденціям, що спостерігаються у культурному житті суспільства, зокрема окреслити шляхи реформування державного управління у сфері культури в період реалізації адміністративної реформи в Україні. Це сприятиме створенню необхідних умов для розвитку вітчизняної культури, національному, громадянському самоусвідомленню, формуванню активного, творчого інтелекту і високої духовності особистості, здатної вирішувати соціальні, економічні, політичні проблеми, від чого залежить майбутнє української держави.

Методи дослідження. У дисертації використаний комплекс філософських, загальнонаукових і спеціальних методів. Застосування методів класифікації й систематизації дозволило узагальнити законодавчу, нормативну документацію і наукову літературу за темою дослідження.

Системний підхід як методологічна основа дослідження дав змогу простежити сучасну соціокультурну ситуацію в суспільстві, виявити суперечності державної політики у сфері культури, визначити особливості її реалізації й основні напрями оптимізації.

За допомогою структурно-функціонального методу досліджено завдання, функції та основні напрями діяльності органів державної влади і управління, які здійснюють формування і реалізацію державної політики у сфері культури на сучасному етапі й зясовано, наскільки їх діяльність є адекватною процесам, що відбуваються в культурному житті суспільства, і сприяє задоволенню культурних потреб громадян.

Для розробки рекомендацій щодо оптимізації механізмів реалізації державної політики у сфері культури застосовані методи моделювання і прогнозування. Крім того, в дисертації використані методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії, єдності історичного та логічного, органічної єдності теорії та практики з метою всебічного дослідження сучасної державної політики у сфері культури.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в обгрунтуванні наукових положень і отриманні нових висновків у галузі державного управління, що мають теоретичне та практичне значення, сприяють оптимізації сучасної державної політики у сфері культури. У дисертації:

·

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені й науково обгрунтовані теоретичні положення, висновки й рекомендації дисертації можуть бути використані в науково-дослідницькій і викладацькій роботі при підготовці лекційних курсів і семінарських занять з відповідних питань державного управління, в практичній діяльності органів державного управління у сфері культури, зокрема в процесі формування і реалізації державної політики у зазначеній сфері, а також реформування державного управління в умовах проведення адміністративної реформи в Україні.

Теоретичні положення й наукові результати дисертації упроваджено при викладанні модуля Культурна політика держави в Українській Академії державного управління при Президентові України (довідка № 31 від 29. 01. 2003 р.).

Практичні рекомендації й висновки дисертаційного дослідження використано Міністерством культури і мистецтв України під час підготовки проекту Закону України Про Державну програму розвитку національної кіноіндустрії на період до 2005 року та матеріалів до доповіді Про стан та перспективи розвитку української культури для слухань у Верховній Раді України в грудні 2002 р. (довідка № 91/561 від 27. 09. 2002 р.).

Матеріали, викладені в аналітичній записці за результатами дисертаційного дослідження, враховані Міністерством культури і мистецтв України при підготовці заходів щодо реалізації Указу Президента України від 19 лютого 2002 р. № 153/2002 Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні (довідка № 5-4863/18 від 26. 09. 2002 р.).

Науково-теоретичні положення і практичні результати дисертації впроваджені у діяльність Хмельницького Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників державних підприємств, установ та організацій і використовуються в навчально-методичній роботі при вдосконаленні програмно-методичного забезпечення навчального процесу в системі підвищення кваліфікації державних службовців (довідка № 419 від 15. 11. 2002 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження викладені в низці наукових доповідей, повідомлень, виступів на науково-практичних конференціях та семінарах. Зокрема, на міжнародній науково-практичній конференції Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів (Київ, грудень, 2000 р.), трьох науково-практичних конференціях за міжнародною участю Державна регіональна політика та місцеве самоврядування (Київ, травень, 2000 р.), Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні (Київ, травень, 2001 р.), Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз (Київ, травень, 2002 р.), першому міжнародному науковому конгресі Державне управління та місцеве самоврядування (Харків, лютий, 2001 р.), науково-практичній конференції Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи (Львів, листопад, 2001 р.), науковому семінарі в Інституті культурної політики Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і мистецтв України (Київ, червень, 2002). Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри соціальної і гуманітарної політики Української Академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені в десяти наукових працях, із них пять опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, семи параграфів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку основних використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації - 222 сторінки, із них 180 сторінок основного тексту, 21 сторінка додатків. Список використаних джерел містить 275 найменувань, у тому числі 27 іноземною мовою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, звязок роботи з науковими програмами, планами й темами, визначається мета, завдання, обєкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів.

У першому розділі - Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики у сфері культури- аналізуються основні концептуальні підходи до визначення сутності поняття культура як суспільного феномена, що викладені в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених, обгрунтовується зміст поняття культура як обєкта державного управління, наводиться огляд наукових праць, повязаних із тематикою дисертації, визначаються основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої проблеми.

Важливе значення для розуміння культури як суспільного феномена, її місця і ролі в житті суспільства мають концептуальні підходи до визначення її сутності, що викладені в працях вітчизняних і зарубіжних учених: В.П.Андрущенка, А.І.Арнольдова, Є.К.Бистрицького, О.В.Боголюбової, М.В.Гончаренка, І.М.Дзюби, Б.С.Єрасова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Л.Кассірера, А.Кребера, К.Леві-Строса, Ю.М.Лотмана, М.І.Михальченка, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Е.В.Соколова, О.К.Уледова, В.І.Шинкарука та інших.

Відзначено, що у працях вітчизняних і зарубіжних учених радянського періоду зустрічаються різні методологічні підходи до визначення сутності поняття культура. Прихильники аксіологічного підходу А.І.Арнольдов, О.В.Боголюбова, М.В.Гончаренко та інші визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики. У працях Е.А.Баллера, В.А.Давидовича, Ю.А.Жданова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Н.С.Злобіна, Е.В.Соколова, В.І.Шинкарука та інших культура повязується з творчою діяльністю людей, результатами цієї діяльності, включаючи й технології її здійснення. Ю.М.Лотман розглядає культуру як знакову, семантичну систему, форму спілкування між людьми. М.Я.Ковальзон вважає, що культура є показником рівня розвитку людини. На думку О.К.Уледова, М.П.Кіма, культура є являє собою якісну характеристику розвитку суспільства й людини.

Підкреслюючи вагомий внесок учених радянського періоду у вивчення сутності культури, автор наголошує на тому, що в основу досліджень зазначених учених покладено заідеологізований марксистсько-ленінський підхід, згідно з яким провідну роль у розвитку суспільства відіграє не культура, а матеріальне виробництво, що привело до однобічного розуміння багатьох аспектів культури, спотвореного уявлення про її функції й відведення їй другорядної ролі в житті суспільства.

Зарубіжні дослідники: А.Кребер, Л.Кассірер, К.Леві-Стросс, Е.Тейлор, А.Швейцер та інші, визначаючи сутність поняття культура, віддадають перевагу її духовній стороні. Зазначений підхід базується на переконанні, що культура відіграє провідну роль у житті суспільства, забезпечує його цілісність, функціонування та розвиток, суттєво впливає на інші сфери суспільного життя.

На основі джерелознавчого аналізу автором доведено, що культура є особливою, окремою сферою суспільства, але специфіка цієї сфери полягає в тому, що вона існує й виявляється в інших суспільних сферах. У дисертації з багатьох визначень культури перевага віддається тим, у яких у повному обсязі виражений гуманістичний аспект, що передбачає участь людей у якісній зміні умов свого життя, формування особистості засобами культури, максимально повну її реалізацію.

Доведено, що обєктом державного управління виступає сфера культури, яка забезпечує створення, збереження, поширення і засвоєння духовних і культурних цінностей, що становлять культурний здобуток людини й суспільства. Саме ця сфера потребує певного регулювання, підтримки та проведення відповідної політики з боку держави, тоді як творча діяльність, якщо вона не суперечить загальнолюдським цінностям, нормам суспільної моралі, має здійснюватися вільно, без будь-якої регламентації.

У цьому розділі аналізуються результати досліджень вітчизняних і зарубіжних учених стосовно сутності, завдань, шляхів реалізації державної політики у сфері культури. В наукових працях учених радянського періоду відображені заідеологізовані, упереджені методологічні підходи до визначення сутності державної політики у сфері культури. На підставі аналізу досліджень М.В.Гончаренка, І.А.Столярова, В.Б.Чурбанова, О.К.Уледова та інших учених зроблено висновок, що державна політика у сфері культури в зазначений період у цілому розглядалася однобічно, крізь призму керівництва з боку комуністичної партії, яка монополізувала управління політичною і духовною сферами життя суспільства. Головним завданням державної політики у сфері культури в цей час було виховання нової радянської людини, створення соціалістичної культури, при цьому сама людина розглядалася не як активний субєкт, а як обєкт політики. Для реалізації державної політики існувала потужна інфраструктура культури, але вона переважно обслуговувала ідеологічні потреби влади, а не задовольняла потреби народу. Державне управління культурою в умовах тоталітарної системи здійснювалося командно-адміністративними методами. Зроблено висновок, що в радянський період державна політика у сфері культури існувала не як обєктивна реальність, а як ідеологічна заданість. І реалізувалася вона передусім в інтересах держави, її структур та соціальних інститутів.

Показано значний внесок вітчизняних і зарубіжних науковців у дослідження сучасної державної політики у сфері культури. Серед них заслуговують на увагу праці О.В.Богачової, О.А.Гриценка, В.М.Даниленка, І.М.Дзюби, В.С.Жидкова, М.Г.Жулинського, С.І.Здіорука, Г.І.Онуфрієнко, Б.О.Парахонського, О.М.Семашка та інших. Автори згаданих праць висвітлюють окремі аспекти функціонування культурної сфери в період трансформацій українського суспільства, напрями і моделі державної політики у зазначеній сфері. На підставі аналізу наукових праць, матеріалів міжнародних наукових конгресів і конференцій визначено сутність і основні завдання державної політики у сфері культури в сучасних умовах. Ця політика являє собою діяльність держави, спрямовану на максимально можливе забезпечення основної ролі культури в розвитку і самореалізації сутнісних сил людини, збереження національної самобутності народів, утвердження їх гідності. Проводячи власну політику у сфері культури, держава через систему відповідних органів визначає її мету, пріоритети, завдання, прогнозує розвиток подій і ситуацій, програмує дії суб’єктів управління, враховуючи існуючі умови й можливості, визначає вибір механізмів, форм і методів вирішення перспективних і поточних завдань, коригує їх в разі потреби, оцінює результати, забезпечує моніторинг. Державна політика у сфері культури залежить від історичних, суспільно-політичних, економічних, етнокультурних особливостей розвитку держави та певного етапу її існування. Вона має спиратися на історико-культурні традиції як країни, так і її реґіонів, враховуючи існуючу соціокультурну ситуацію. Основні завдання державної політики у сфері культури полягають у забезпеченні організаційно-управлінських, правових, фінансово-економічних умов для створення, збереження та поширення культурних цінностей у суспільстві з метою максимального задоволення культурних запитів різних суспільних груп; прав громадян у сфері культури; спадкоємності культурного розвитку; збереження єдиного культурного простору; створення умов для вільного функціонування і розвитку всіх існуючих на території країни національних культур, включаючи й культуру національних меншин.

На основі аналізу нормативно-правових документів незалежної української держави щодо культурної сфери зроблено висновок, що в державному управлінні правомірніше використовувати поняття державна політика у сфері культури, а не поняття державна культурна політика, оскільки воно більш точно відповідає розумінню культури як обєкта державного управління й ролі держави в підтримці культурної сфери.

У висновках до розділу зазначено, що розглянуті теоретичні розробки вчених стосуються окремих аспектів даної проблематики і лише певною мірою розкривають її зміст. Здобувачем визначені найважливіші напрями вирішення проблеми, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі - Стан культурної сфери та особливості здійснення державної політики у сфері культури в сучасних умовах - досліджується сучасна соціокультурна ситуація в Україні, визначаються провідні тенденції її розвитку, обгрунтовуються суперечності реалізації державної політики у сфері культури, зясовуються проблеми функціонування цієї сфери в сучасних умовах.

Грунтовний аналіз фактологічного матеріалу, результатів соціологічного дослідження, нормативно-правових документів, літературних джерел дав змогу виявити основні тенденції розвитку сучасної соціокультурної ситуації в суспільстві: деідеологізація культури; свобода творчої діяльності; поглиблення інтеграції вітчизняної культури в європейський і світовий культурний простір; зменшення участі держави в підтримці культурної сфери в нових ринково-економічних умовах; погіршення матеріального стану закладів, установ, організацій культури; збільшення розриву в рівні культурного розвитку між окремими регіонами держави; поширення масової культури низької якості; комерціалізація культури і мистецтва тощо.

Виокремлено й обгрунтовано основні суперечності реалізації державної політики у сфері культури в сучасних умовах, зокрема: невідповідність проголошених цілей державної політики у сфері культури сучасним тенденціям культурного розвитку суспільства, засобів, існуючих механізмів реалізації державної політики поставленим цілям і завданням; неадекватність організаційно-управлінської діяльності органів влади потребам культурного розвитку. У роботі окреслені проблеми функціонування культурної сфери: недостатнє фінансування та неефективне використання бюджетних ресурсів; невідповідність матеріально-технічної бази більшості установ, закладів культури вимогам часу та потребам населення, низька якість культурних послуг, що надаються ними; обмеження доступу населення до культурно-мистецьких цінностей; недостатня підтримка культури на селі; незначна участь громадськості у прийнятті управлінських рішень у сфері культури; відсутність системи стимулів та нерозробленість правової політики щодо залучення інвестицій та коштів благодійників і меценатів; розєднаність інформаційного та культурного простору; відсутність всебічного аналізу культурної діяльності та системи оцінювання її результатів; низький рівень оплати праці працівників культури та соціального захисту митців.

У розділі розкриваються суттєві характеристики системи фінансового забезпечення сфери культури та чинної нормативно-правової бази як регулятора дії відповідних фінансових механізмів. Розглянуто функціонування бюджетного і позабюджетного механізмів фінансування культури. Автор аналізує підходи, принципи, методи і форми бюджетного фінансування зазначеної сфери в сучасних умовах, нормативно-правові акти, які регулюють відповідні фінансові механізми. На основі аналізу статистичного матеріалу зроблено висновок, що на сьогодні в державі фінансування видатків на культуру здійснюється за залишковим принципом. Вказана тенденція зумовлює значне погіршення матеріально-технічного стану закладів культури і унеможливлює надання ними якісних культурних послуг, які відповідають потребам громадян. Погіршується система безкоштовного обслуговування основної маси населення, безкоштовні послуги замінюються на платні, що суттєво знижує можливості надання цих послуг малозабезпеченим верствам населення. Крім того, розкриваються й інші проблеми бюджетного фінансування культурної сфери в сучасних умовах: низька ефективність використання бюджетних ресурсів, нерозвиненість форм фінансування, недосконалість нормативно-правової бази, яка забезпечує функціонування бюджетного механізму. Зазначається, що сучасна нормативно-правова база не врегульовує питання фінансової підтримки недержавних закладів і підприємств культури, що значно обмежує їх участь у реалізації програм культурного розвитку, чітко не визначає обсяги асигнувань на культуру з місцевих бюджетів і не передбачає розподілу відповідальності за її фінансове забезпечення між загальнодержавним і місцевими бюджетами. Зроблено висновок, що існуючий механізм бюджетного фінансування культурної сфери, хоча і зазнає певної трансформації, потребує значного вдосконалення.

Велика увага приділена аналізу нормативно-правового забезпечення функціонування позабюджетного механізму фінансування культурної сфери. Підкреслюється, що чинні закони, нормативно-правові акти стосовно регулювання позабюджетних надходжень здебільшого є недосконалими й внутрішньо суперечливими, фактично не передбачають пільгових умов оподаткування для пожертвувачів - спонсорів, меценатів, не заохочують їх до благодійної діяльності. Відсутні пільгові механізми отримання додаткових надходжень від надання платних послуг населенню закладами культури, заснованими на комунальній формі власності, не відрегульовані механізми зустрічного фінансування культурної сфери. За таких умов втрачаються значні можливості залучення громадських структур до розвязання фінансових проблем реалізації державної політики у сфері культури.

У дисертаційному дослідженні розглядається досвід зарубіжних країн, зокрема Великої Британії, Італії, США, Франції стосовно фінансування культурної сфери й можливість застосування його в Україні. Визначено першочергові заходи державного управління щодо вдосконалення фінансових механізмів реалізації державної політики у сфері культури, основними з яких є такі: формування цілеспрямованої бюджетної політики, якою передбачається довгостроковий розвиток і підтримка культурної сфери, визначаються пріоритети бюджетного фінансування, розподіл відповідальності між державним і місцевими бюджетами за її фінансове забезпечення; запровадження програмно-цільового методу складання бюджету; розроблення системи заходів щодо посилення контролю за використанням бюджетних коштів; удосконалення і урізноманітнення форм бюджетного фінансування; створення нормативно-правової бази щодо забезпечення позабюджетного фінансування культури.

Автором всебічно охарактеризовано повноваження та основні напрями діяльності органів державної влади і управління у сфері культури як загальної, так і галузевої компетенції - Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства культури і мистецтв України, інших центральних органів, управлінь і відділів культури обласних і районних державних адміністрацій. Наголошується на тому, що відсутність стабільності, системності в законотворчій діяльності Верховної Ради України у сфері культури перешкоджає створенню цілісної законодавчої бази розвитку вітчизняної культури, унеможливлює впровадження оптимальних засобів і механізмів реалізації державної політики в цій сфері, що призводить до подальшого поглиблення кризових явищ, посилення негативних тенденцій в культурному розвитку суспільства, позначається на його духовному стані. Зроблено висновок, що на сьогодні здійснюється реорганізація системи державного управління у сфері культури, пошук нових форм і методів роботи, накопичений певний позитивний досвід. Разом з тим управлінська діяльність органів державної влади і управління в цілому є непослідовною, неадекватною сучасним вимогам культурного розвитку, мало сприяє забезпеченню культурних прав і задоволенню запитів громадян. Це пояснюється відсутністю досвіду роботи в нових ринкових умовах, зокрема складністю поєднання адміністративних методів з ринковими механізмами у здійсненні державного управління, не досить активною співпрацею між центром і регіонами, слабким зворотним звязком між органами державного управління і громадськістю, обмеженою участю громадських структур у прийнятті управлінських рішень, недостатнім кадровим забезпеченням сфери культури тощо. Зроблено висновок про необхідність реформування державного управління у цій сфері з метою досягнення відповідності управлінської діяльності вимогам сучасної соціокультурної ситуації.

Третій розділ - Основні напрями оптимізації державної політики у сфері культури - присвячений визначенню адекватних механізмів реалізації державної політики в зазначеній сфері в сучасних умовах, напрямів реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні.

Пропонується застосування програмно-цільового підходу до реалізації державної політики у сфері культури як одного із засобів її оптимізації. Це передбачає розробку і здійснення цільових програм культурного розвитку і є ефективним механізмом реалізації державної політики у зазначеній сфері в умовах жорсткої обмеженості ресурсів. На прикладі розробки проекту Державної програми розвитку національної кіноіндустрії на період до 2005 р. обгрунтовується принципово новий підхід до розробки і реалізації цільових програм культурного розвитку, що базується на залученні до цього процесу всіх учасників програми - розробників, виконавців й адресатів. Здобувач доводить, що поєднання зусиль усіх зацікавлених сторін у процесі розробки й здійснення програми сприятиме врахуванню й задоволенню культурних інтересів усіх суб’єктів культурної діяльності, значно посилюватиме обгрунтованість управлінських рішень, уможливлюватиме альтернативні шляхи розв’язання соціокультурних проблем і вибір оптимального варіанта реалізації державної політики у сфері культури.

Визначено напрями реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні. Це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім субєктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. Наголошується на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У звязку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації - творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. Відзначається, що суттєвою перевагою громадсько-державного управління у сфері культури є залучення до управлінської діяльності максимальної кількості громадян, підвищення зацікавленості суспільства в проблемах розвитку культурної сфери, сприяння реалізації конституційного права особистості на участь у державному управлінні, що значно прискорює його демократизацію.

Водночас обгрунтовується, що найближчою перспективою для системи державного управління у сфері культури в Україні передбачається максимальне впровадження елементів державно-громадського управління. У такій моделі управління важливу роль мають відігравати органи державної влади і управління, які покликані ініціювати співпрацю з громадськістю щодо формування і реалізації державної політики у сфері культури і перетворити її на плідне партнерство. Таке твердження особливо актуальне в сучасних умовах. Підкреслюється, що українська громадськість поки що не є рівноцінним партнером для державних структур і найближчим часом буде неспроможна виконувати таку функцію. Це зумовлюється слабкою розвиненістю громадських структур, третього сектора в Україні, відсутністю нормативно-правової бази, яка б регламентувала діяльність громадсько-державних структур у сфері культури, недостатністю подібного досвіду роботи, недовірою громадян до органів влади, що значно обмежує участь громадськості в управлінських процесах. І тільки поступово, в процесі набуття досвіду співпраці державними і громадськими структурами, поглиблення демократизації управління у сфері культури стане можливою трансформація державно-громадської моделі управління у громадсько-державну.

Упровадження державно-громадської моделі управління передбачає, що питання формування і здійснення державної політики у сфері культури, а також регіональної культурної політики доцільно передати сформованим демократичним шляхом державно-громадським органам управління на всіх рівнях. У них громадську частину становлять представники різних субєктів культурного життя, незалежні від державних структур, які на громадських засадах здійснюють управлінську діяльність. Державну частину такого управлінського органу утворюють державні службовці, які виконують прийняті ним рішення.

ВИСНОВКИ

Здійснене нами дисертаційне дослідження дає змогу зробити узагальнюючі висновки та запропонувати рекомендації, які мають теоретичне та практичне значення.

1. Культура як об’єкт управління є специфічною сферою суспільного життя, що зумовлюється існуванням таких різноманітних її сторін, властивостей і граней, які не допускають жорсткої впорядкованості чи регламентування. Обєктом державного управління є сфера культури, яка забезпечує створення, збереження, поширення і засвоєння духовно-культурних цінностей, що становлять культурний здобуток людини і суспільства. Зазначена сфера потребує певного регулювання, підтримки та проведення відповідної політики державою, тоді як творчі процеси, якщо вони не суперечать загальнолюдським цінностям, нормам суспільної моралі, мають відбуватися вільно, за власними законами.

2. Аналіз результатів досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, нормативно-правових документів української держави стосовно державної політики у сфері культури дав змогу визначити її сутність та основні завдання в сучасних умовах. Державна політика у сфері культури - це діяльність держави, спрямована на максимально можливе забезпечення основної ролі культури в розвитку і самореалізації сутнісних сил людини, збереження національної самобутності народів, утвердження їх гідності. Основними завданнями державної політики у сфері культури є забезпечення: необхідних організаційно-управлінських, правових, фінансово-економічних умов для створення, збереження та поширення культурних цінностей в суспільстві з метою максимального задоволення культурних запитів різних суспільних груп; прав громадян у сфері культури - свободи творчості, доступу до культурно-мистецьких цінностей; вільного функціонування і розвитку всіх існуючих на території країни національних культур, включаючи і культури національних меншин; спадкоємності культурного розвитку, збереження єдиного культурного простору держави.

3. За роки незалежності в Україні були створені нові засади державної політики у сфері культури, які відповідають загальновизнаним у світі демократичним принципам. Зявилися реальні можливості для вільного розвитку вітчизняної культури, свободи творчості митців, досягнення і збереження цілісності української національної культури, її інтеграції в європейський і світовий культурний простір. Водночас існуючий розрив між цілями державної політики та реальним станом культурного розвитку суспільства свідчить, що в умовах становлення ринкових відносин не вдалося визначити адекватні соціокультурним процесам підходи до здійснення політики держави у сфері культури, знайти оптимальні шляхи й механізми її реалізації, що призвело до суттєвого погіршення функціонування зазначеної сфери.

4. У сучасних умовах в Україні культура не стала пріоритетним напрямом державної політики. Політична і управлінська еліта поки що недооцінює важливої ролі культури в процесах державотворення, розвитку всіх сфер суспільного життя, у формуванні інтелектуального потенціалу суспільства. Свідченням цього є відсутність цілісної концепції розвитку вітчизняної культури, належної законодавчо-нормативної бази культурної сфери, здійснення бюджетної політики фінансування культури за залишковим принципом.

5. Успішному здійсненню державної політики у сфері культури значно перешкоджає обмеженість фінансових ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей, і низька ефективність їх використання. Існуючі принципи, методи і форми бюджетного фінансування культурної сфери, підходи до нього не відповідають її потребам. Водночас позабюджетний механізм фінансування є малорозвиненим, що зумовлюється нерозробленістю відповідної нормативно-правової бази, яка б стимулювала благодійну, меценатську діяльність і сприяла залученню інвестицій у сферу культури.

6. Головне завдання державної політики у сфері культури - забезпечення громадянам необхідних умов для культурного розвитку - доступу до культурних надбань і цінностей вітчизняної й світової культури, активної участі в культурному житті з максимальним урахуванням при цьому культурних потреб та інтересів усіх субєктів культурного процесу - залишається невирішеним і, по суті на сьогодні здебільшого є декларативним. Відчутно посилюються духовна деградація суспільства, цінності й норми, що утворюють духовне ядро вітчизняної культури, є нестійкими і розпливчастими. Сьогодні у суспільстві послаблюється звязок з історико-культурними традиціями, кращими надбаннями вітчизняної культури, що призводить до зниження усвідомлення громадянами себе єдиною державою і нацією. Це загрожує національній безпеці України. Культура поступово втрачає функції соціальної регуляції, суспільної консолідації й духовного самовизначення людини. Для вирішення складних соціокультурних проблем необхідне переосмислення сучасної державної політики у сфері культури, її пріоритетних напрямів, завдань і механізмів реалізації.

7. У незалежній українській державі разом із реорганізацією всієї системи виконавчої влади відбувається трансформація державного управління у сфері культури. Розпочато створення нової нормативно-правової бази, що регламентує управлінську діяльність відповідних органів, здійснюється реорганізація Міністерства культури і мистецтв України, пошук нових форм і методів управління. Водночас нові організаційно-управлінські відносини формуються повільно. Це зумовлюється як суперечливими соціально-економічними, політичними процесами в сучасному суспільстві, що ускладнює поєднання адміністративних методів державного управління з ринковими механізмами, так і недоліками організаційно-управлінського характеру. Органи державного