НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

ЛАЗУТІН ГЕННАДІЙ ІВАНОВИЧ

УДК 330.341.1

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ІННОВАЦІЙНОЇ СФЕРИ

08.02.03 – організація управління, планування

і регулювання економікою

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті економічного прогнозування НАН України

Науковий керівник доктор економічних наук

Кваснюк Борис Євгенович

Інститут економічного прогнозування НАН України,

заступник директора з наукової роботи,

завідувач відділу економічного зростання

та структурних змін в економіці.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, доцент

Алєксєєв Ігор Валентинович,

Інститут економіки і менеджменту Національного університету “Львівська політехніка”, завідувач кафедри фінансів;

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Панфілова Тамара Олександрівна

Апарат Ради національної безпеки і оборони

України, державний експерт.

Провідна установа Інститут економіки промисловості НАН України, відділ економічних проблем науково-технічного прогресу в промисловості (м. Донецьк).

Захист відбудеться 28 січня 2004 року о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економічного прогнозування НАН України: 01011, Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

Автореферат розісланий 26 грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Розвиток світової і національних економік на межі тисячоліть відбувається під впливом науково-технічного і технологічного прогресу, що характеризується посиленням інноваційної активності і новим підходом до визначення інновацій, який поєднує знання, техніку і технології з ринком. Водночас, у кожній країні спостерігається своєрідність у механізмах зародження та реалізації інновацій, методах управління ними на рівні держави і окремих компаній.

Актуальність теми. Зв’язок дисертаційної роботи з пріоритетними напрямами державної політики та актуальність підтверджуються наявністю у Посланні Президента України Верховній Раді України у 2003 році спеціальної тематичної доповіді “Пріоритети технологічного розвитку України”, у якій зазначається: “Найважливішою проблемою на шляху до інноваційного розвитку є розробка і реалізація підвалин політики держави у сфері науки і технологій на довготривалу перспективу. … В Україні відсутні ринкові механізми формування інноваційної інфраструктури, немає чіткої стратегії формування ринково орієнтованої національної інноваційної системи. … Важливою проблемою, яку слід вирішити якнайшвидше, є розумне на даному етапі поєднання ринкових методів управління науково-технологічною діяльністю із заходами державного регулювання”.

У сучасній науковій літературі вітчизняні та зарубіжні автори піднімають і розглядають різні проблеми розвитку інноваційних процесів, формують теоретичні і методологічні засади державного регулювання інноваційними процесами. Серед них слід відзначити праці українських вчених В.Александрової, Ю.Бажала, Л.Безчасного, О.Білоруса, А.Гальчинського, В.Геєця, Н.Гончарової, М.Данька, Г.Доброва, А.Кінаха, А.Коренного, О.Лапко, І.Лукінова, Ю.Пахомова, А.Поручника, В.Семиноженка, В.Сіденка, В.Хаустова та зарубіжних вчених Г.Бакоша, І.Балабанова, Д.Белла, Л.Водачка, А.Вольського, С.Глазьєва, А.Дагаєва, І.Дворжака, М.Делягіна, П.Дракера, П.Завліна, В.Іванова, М.Іванова, Н.Іванової, В.Іноземцева, С.Квятковського, Гж.Колодка, В.Мединського, М.Морітані, Ю.Морозова, Е.Менсфілда, Г.Попова, А.Пригожина, Е.Росселя, Б.Санто, Б.Твісса, Е.Уткіна, Р.Фатхутдинова, М.Хучека, А.Хемілтона, П.Шеко, Н.Шелюбської, Й.Шумпетера та ін.

Проте, поза увагою науковців залишаються проблеми, пов’язані з регулюванням інноваційної сфери, систематизацією методів і форм реалізації інноваційної політики в країнах з перехідною економікою з урахуванням специфічних особливостей їх розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконували відповідно до тематики науково-дослідних робіт Інституту економічного прогнозування НАН України “Структурні перетворення в економіці України та їх вплив на довгострокову економічну динаміку” (№ ДР 0102U006406). Автором розроблено конкретні науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення механізму державного регулювання інноваційною сферою України через систематизацію (врахування рівня регулювання) та використання сучасних методів і заходів стимулюючого характеру.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є наукове обґрунтування методичних засад і рекомендацій щодо вдосконалення державного регулювання інноваційної сфери в Україні, зокрема виявлення методів та інструментів, які сприяли б вдосконаленню механізму регулювання інноваційними процесами з урахуванням особливостей сучасного розвитку національної економіки.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі основні задачі:–

визначити теоретико-методологічну сутність інновацій та інноваційної діяльності як об’єктів державного регулювання;–

проаналізувати основні тенденції розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки;–

обґрунтувати методичні основи форм, методів та інструментів реалізації інноваційної політики;–

проаналізувати еволюцію моделей реалізації інноваційної політики у розвинених країнах;–

визначити методичні основи інформаційно-аналітичного забезпечення інноваційних процесів;–

систематизувати основні форми, методи та інструменти фінансування інноваційної діяльності;–

проаналізувати концептуальні засади інноваційної політики та умови розвитку інноваційної сфери в Україні;–

обґрунтувати стратегії розвитку інноваційної сфери в умовах становлення постіндустріального суспільства;–

розробити пропозиції щодо вдосконалення державного регулювання інноваційної сфери в Україні.

Об’єктом дослідження є процеси розвитку інноваційної сфери національної економіки в умовах становлення постіндустріального суспільства.

Предметом дослідження є еволюція методів та інструментів державного регулювання інноваційної сфери національної економіки.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичні методи пізнання та системний підхід до аналізу економічних процесів та зв’язків. Дослідження базується на використанні методів та інструментів теорії інновацій – при визначенні теоретико-методологічної сутності інновацій, інноваційної діяльності та інноваційної політики, державного регулювання – при обґрунтуванні основних форм, методів та інструментів реалізації інноваційної політики, а також статистичного, порівняльного та структурного аналізів при визначенні основних тенденцій розвитку інноваційної діяльності на глобальному, регіональному та національному рівнях тощо. Використано дані офіційної статистики України, ЄС, міжнародних організацій, відповідні нормативно-правові акти України, експертні оцінки відомих фахівців у сфері інноваційної діяльності тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукові результати, що визначають новизну, полягають у наступному:–

систематизовано основні форми, методи та інструменти державного регулювання інноваційної діяльності з урахуванням: характеру – прямого або непрямого; рівня – глобального, регіонального та національного. Сформульовано основні принципи та функції державного регулювання стосовно інноваційної діяльності;–

уточнено і розвинуто сутність понять “інноваційна сфера” та “механізм регулювання інноваційної сфери”, що дозволяє визначити його основні елементи: інновації як об’єкт управління; методи і способи державного управління інноваційними процесами; організаційне, правове, інституційне, фінансове, маркетингове та інформаційно-аналітичне забезпечення інноваційної діяльності. Обгрунтовано основні напрями методичного забезпечення державного регулювання інноваційної сфери, зокрема: формування сукупності принципів та інноваційних стратегій (пріоритетів); аналіз і прогнозування пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; визначення елементів механізму регулювання інноваційної сфери, джерел, способів їх формування і напрямів використання (інноваційної політики); формування системи показників, які характеризують інноваційну діяльність, аналіз ефективності моделей інноваційного розвитку тощо;–

обґрунтовано положення щодо необхідності врахування теоретичних аспектів розвитку інноваційних процесів під час розроблення методичних засад інноваційної політики в Україні, зокрема таких: відповідності інноваційних циклів “довгим хвилям” економічного розвитку (Я.Ван Дейна); кластерного характеру інноваційних процесів (Й.Шумпетера та Г.Менша); вертикального та горизонтального характеру життєвого циклу інновацій (Я.Ван Дейна, С.Девіса, Є.Менсфілда, А.Ромео); ланцюгової структури моделі інноваційної діяльності (С.Клайна і Н.Розенберга); практичних рекомендацій щодо подолання затяжної економічної депресії шляхом масового впровадження базисних інновацій (Г.Менша, Х.Фрімена); положення розробника концепції постіндустріального суспільства Д.Белла, зокрема щодо “технологічних сходів”, відповідно до яких можна скласти схему зсувів або змін в економіці будь-якої країни;–

розвинуто інформаційно-фінансовий концептуальний підхід стосовно інноваційної діяльності, зокрема здійснено аналіз впливу інформаційних складових на процес суспільного відтворення та інформаційно-фінансових чинників на взаємовідносини суб’єктів інноваційної діяльності. Обґрунтовано, що сучасні засоби інформатизації дозволяють радикально змінити усю систему управління, форми й методи державного регулювання інноваційної сфери і, відповідно – його механізм. Визначальним елементом механізму державного регулювання в Україні може стати інформаційне забезпечення інноваційних процесів з використанням сучасних комунікаційних та інформаційних технологій, насамперед мережі Інтернет;–

на основі аналізу еволюції механізмів регулювання інноваційної діяльності в країнах ЄС протягом останніх двох десятиліть, виявлено основні чинники впливу, зумовлені становленням постіндустріального суспільства, усвідомленням необхідності посилення конкурентних переваг у світовому співробітництві тощо. Зазнали змін форми і методи державного регулювання, що знаходить прояв у встановленні нових принципів управління взаємовідносин держави і приватного бізнесу, вирішенні проблем фінансування інноваційної власності, охорони інтелектуальної власності, відтоку фахівців, сприяння кооперації великих, середніх і малих компаній і фірм з науково-дослідними центрами, формування інфраструктури інноваційної діяльності тощо. Захист інтересів окремих країн у інноваційній сфері набуває наднаціонального характеру на регіональному і глобальному рівнях.

Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість роботи полягає у тому, що основні положення роботи можуть бути використані під час вдосконалення механізму державного регулювання інноваційної сфери України а також управління інноваційно активними компаніями. Авторський аналітичний матеріал “Форми, методи та інструменти реалізації інноваційної політики” впроваджено у поточну роботу Департаменту інноваційного розвитку Міністерства освіти та науки України (лист № 14/10-113 від 10.07.03).

Крім того, результати дослідження методичного характеру можуть бути використані під час викладання спеціальних курсів інноваційного менеджменту.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати наукового дослідження доповідалися на ІІІ-ій міжнародній науково-практичній конференції “Інноваційна модель та стратегії економічного розвитку” (2002 р., м.Івано-Франківськ) та 5-му міжнародному семінарі для вчених та підприємців “Підтримка винахідництва та інноваційної діяльності” (2003 р., м. Київ).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 5 наукових праць загальним обсягом 3 д.а., 4 з яких – у наукових фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, двох додатків (на 5 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінку друкованого тексту, у тому числі 11 таблиць, з них 3 розміщено на окремих сторінках. Список використаних джерел налічує 208 найменувань і займає 18 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі “Методологічні основи державного регулювання інноваційною сферою” викладено результати огляду і критичного аналізу праць відомих вітчизняних та зарубіжних вчених з питань теоретико-методологічної сутності інновацій та інноваційної діяльності як об’єктів державного регулювання, визначено основні тенденції розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки, узагальнено і систематизовано основні форми, методи та інструменти реалізації інноваційної політики.

Значну увагу приділено розкриттю методологічної сутності таких понять, як “інноваційна сфера”, “інновації” та “державне регулювання інноваційною сферою”. На підставі результатів дослідження сформульовано наукове положення щодо сутності поняття інноваційна сфера. На думку автора, інноваційна сфера – це сектор національної економіки, що пронизує усі види людської діяльності, є складовою частиною сфери промислового виробництва та сфери послуг країни, забезпечує виробництво, споживання та експлуатацію інновацій, утворює особливий сегмент сфери зовнішньої торгівлі товарами, послугами та технологіями, об’єктами інтелектуальної власності, обміну науково-технічними досягненнями.

Сформульовано означення, що державне регулювання інноваційною сферою країни є процесом управління інноваційними процесами, що спрямовується на: відповідний розвиток науки, техніки, технологій, його фінансове, інформаційне, маркетингове, кадрове, інституційне забезпечення; підвищення рівня накопичення знань та людського капіталу; розвиток промисловості та сфери послуг, забезпечення платоспроможного попиту тощо. Ефективність регулювання безпосередньо залежить від науково-обґрунтованого прийняття управлінських рішень щодо вибору принципів, методів та форм організації інноваційних процесів, реалізації інноваційної політики.

Найважливішим елементом методичного забезпечення державного регулювання інноваційної сфери є визначення механізму регулювання як системи управління відносинами суб’єктів інноваційної діяльності щодо розробки та впровадження новацій. Елементами цього механізму є інновації як об’єкт управління, методи і способи державного управління інноваційними процесами, його організаційне, правове, інституційне, фінансове, маркетингове та інформаційно-аналітичне забезпечення.

Визначена категорійна сутність таких понять, як “інноваційна діяльність”, “інноваційні процеси”, “життєвий цикл інновації”, “інноваційна політика” тощо.

Зазначено, що інноваційна політика як і інноваційна діяльність не залишаються поза увагою вчених ось вже майже століття. Результати таких досліджень складають основу теоретичних концепцій, гіпотез, моделей тощо. На підставі огляду і критичного аналізу теоретичних засад інноваційного розвитку людства, обґрунтовано положення щодо необхідності врахування теоретичних аспектів розвитку інноваційних процесів у розробленні методичних засад інноваційної політики в Україні, зокрема таких: відповідності інноваційних циклів “довгим хвилям” економічного розвитку; кластерного характеру інноваційних процесів; вертикального та горизонтального характеру життєвого циклу інновацій; ланцюгової структури моделі інноваційної діяльності; практичних рекомендацій щодо подолання затяжної економічної депресії шляхом масового впровадження базисних інновацій; положення розробника концепції постіндустріального суспільства Д.Белла, зокрема щодо “технологічних сходів”, відповідно до яких можна скласти схему зсувів або змін в економіці будь-якої країни.

Узагальнено і систематизовано основні тенденції розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки. Зокрема, зроблено висновок, що в економічній теорії відсутній усталений категорійний апарат щодо характеристики сучасного суспільства, на стадії формування знаходяться методичні оцінки стану інноваційної діяльності. Розвинуто положення щодо ієрархії рівнів інноваційної діяльності (нано, мікро, мезо, макро, гіпер та глобальний) і визначено основні тенденції розвитку інноваційної діяльності за рівнями (глобальний, регіональний або міждержавний, національний, галузевий, підприємницький тощо) та за видами (відповідно до еволюції технологічних укладів).

Проаналізовано сучасні підходи щодо відображення тенденцій розвитку інноваційної діяльності у міжнародній і національній статистиці. Найпоширенішими є чотири групи показників, які описують деякі аспекти інноваційної діяльності, зокрема статистика науки (витрати на дослідження і розробки, чисельність дослідницького персоналу тощо); патентна статистика; бібліометричні дані про наукові публікації; технологічний баланс платежів, що характеризує міжнародний трансфер технологій. Обмеженість цієї інформаційної бази для об’єктивного оцінювання стану інноваційної сфери є цілком очевидною.

Обґрунтовано, що може дістати визнання і поширення запропонована Директоратом з підприємництва Комісії ЄС система, що включає 16 індикаторів, поділених на чотири групи. Перша група – людські ресурси; друга група – генерація нових знань; третя група – передача і використання знань; четверта група – інноваційні фінанси, ринки і результати. Оцінка інноваційної діяльності за цією методикою дозволить співставляти успіхи різних країн та визначати сфери, які потребуватимуть додаткових зусиль з боку приватних організацій та держави. Значення запропонованих індикаторів можуть слугувати базою для виявлення сильних і слабких сторін здійснюваної державою інноваційної політики.

Дістали подальшого розвитку методологічні підходи щодо визначення основних форм, методів та інструментів державного регулювання інноваційною діяльністю на глобальному, регіональному та національному рівні, виявлено відмінності їх застосування у розвинених країнах та країнах з перехідною економікою.

Зроблено важливий висновок, що на відміну від розвинених країн, країни з перехідною економікою мають обмежені можливості щодо повномасштабного використання сучасних форм і методів державного регулювання, зокрема забезпечення інноваційної діяльності усіма видами ресурсів, передусім, фінансових. Визначення пріоритетів має ґрунтуватися на національних конкурентних перевагах та закономірностях розвитку суспільства, насамперед у контексті загальносвітового розвитку. В умовах переходу до ринку політика державного регулювання має бути підпорядкована завданням збереження накопиченого інноваційного потенціалу та його мобілізації для здійснення структурної перебудови. Розвинуто сучасні підходи щодо прямого і непрямого впливу держави принагідно до інноваційних процесів. Зважаючи на це, серед усього комплексу методів і засобів державного регулювання інноваційної сфери, на нашу думку, владним структурам країн з перехідною економікою слід зосередитись на використанні інструментів стимулюючого характеру, формуванні відповідної нормативно-правової бази.

У другому розділі “Механізм державного регулювання інноваційної сфери” викладено результати дослідження щодо аналізу еволюції моделей реалізації інноваційної політики, методичних засад інформаційно-аналітичного забезпечення інноваційних процесів та організації фінансування інноваційної діяльності.

Проаналізовано проблеми інноваційного розвитку ЄС та еволюцію методів і засобів реалізації нової стратегії, поставлених цілей щодо побудови єдиного науково-дослідного простору. Визначено особливості вдосконалення механізму регулювання інноваційної політики, зокрема організаційні, інституційні, законодавчі засади, сучасні методи та інструменти.

Загальновизнаним є той факт, що на початку 80-х років відставання країн ЄС від інших двох технологічних центрів – США і Японії – могло призвести до втрати ними ключових позицій у світовій економіці, загострення проблем науково-технічного розвитку. Серед основних причин відзначають відсутність загальної науково-технологічної політики країн ЄС, а також слабку інтегрованість окремих сегментів національних інноваційних систем. В контексті загальних євроінтеграційних процесів подолання роздрібненості науково-технічного потенціалу європейських країн і поглиблення співробітництва в даній області на якісно нових засадах стало найважливішою задачею ЄС. Як основний метод регулювання було обрано програмний підхід.

Фактором, який суттєво вплинув на форми і механізм інноваційного процесу в європейських країнах, є “змагання” за лідерство у обсягах НДДКР. Згідно з даними Європейської Комісії, опублікованими в середині 2002 р., за підсумками 2000 р. розрив між обсягами фінансування НДДКР у США та Європі збільшився. США витратили на ці цілі у медицині, авіації, фармацевтиці та інших важливих галузях близько 283 млрд. дол. США, що на 40 % більше, ніж країни ЄС.

Відомо, що на Лісабонському самміті у березні 2000 р. глави держав ЄС домовилися про проведення реформ, які допоможуть Європі наздогнати США і зробити Євросоюз найбільш динамічно розвинутим регіоном світу. Згідно з домовленістю, витрати на НДДКР мають збільшитися до рівня 3 % від ВВП ЄС. У 2000 р. ці витрати складали 1,93 % ВВП, тоді як у США відповідний показник складав 2,69 % , у Японії – 2,98 %. До того ж, з 1996 по 2000 рр. економіка США зростала у середньому на 4,1 % на рік, а економіка ЄС – лише на 2,6 %. За оцінками Європейської Комісії таке відставання у сфері НДДКР відбувається за низької активності приватного сектора – у США на приватний сектор припадає 68,2 % витрат, у ЄС – 56,3 %, при цьому витрати ЄС є меншими і за обсягами. Крім того, відзначається і значна диференціація витрат на НДДКР по країнах: у Фінляндії та Швеції вони перевищують 3 % національних ВВП, у Греції та Португалії – до 1 % ВВП.

За результатами дослідження зроблено важливий висновок, що у регулюванні інноваційної діяльності країн ЄС протягом останніх двох десятиліть відбувалися значні зміни, зумовлені становленням постіндустріального суспільства, усвідомленням необхідності посилення конкурентних переваг у світовому співробітництві, загостренням конкуренції між світовими лідерами інноваційного розвитку – США, Японією та ЄС, – поглибленням процесів глобалізації у економічних відносинах як окремих країн та їх угруповань, так і на рівні окремих компаній та фірм, що знаходить прояв у нових формах коопераційних зв’язків.

Виявлено основні зміни форм і методів державного регулювання, що постають у встановленні нових принципів управління взаємовідносинами держави і приватного бізнесу, вирішенні проблем фінансування інноваційної діяльності, охорони інтелектуальної власності, “відтоку умів”, сприяння кооперації великих, середніх і малих компаній та фірм з науково-дослідними центрами, формування інфраструктури інноваційної діяльності тощо. Відбувається вдосконалення національної інституційної системи відповідно до вимог міжнародного (глобального) співробітництва. Захист інтересів окремих країн у інноваційній сфері усе більше набуває наднаціонального характеру – на регіональному і глобальному рівні. Прикладом урахування зазначених процесів і є еволюція моделей інноваційного розвитку країн ЄС та країн, що “втягуються” у єдиний науково-дослідний простір Європи. Це має сприяти “вирівнюванню” інноваційного розвитку окремих регіонів, прискоренню формуванню в країнах Європи постіндустріального суспільства і кінцевому рахунку – підвищенню добробуту населення континенту.

Серед численних методів і форм посилення регулюючої ролі держави у вдосконаленні механізму регулювання інноваційної діяльності, на нашу думку, слід виділити підтримку інформаційного середовища інноваційних процесів та організацію фінансування інноваційних процесів.

Незалежно від того, яку інноваційну модель подальшого розвитку обере держава, без відновлення інформаційного трансферу між суб’єктами інноваційної діяльності, без поширення інформації інноваційного характеру серед потенційних її споживачів (науковців, винахідників, підприємців тощо) нарощування інноваційного потенціалу держави не матиме перспектив. Ця теза базується на розумінні рушійних сил сучасного економічного розвитку і формування засад інформаційного суспільства, адже інформація визнана фактором і джерелом підвищення суспільної продуктивності праці. Інформаційне суспільство характеризується не лише загальнодоступністю інформації, але й робочою силою, яка має можливість пошуку необхідної інформації, її вільного використання.

Фінансування інноваційної діяльності, згідно із світовім досвідом, забезпечується, як правило, за такими принципами: чітка цільова орієнтація системи – її узгодження з завданням швидкого й ефективного впровадження сучасних науково-технічних і технологічних новацій; логічність, обґрунтованість і юридична захищеність використовуваних інструментів та методів; множинність джерел фінансування; широта і комплексність фінансування, тобто охоплення максимального кола технічних і технологічних новацій та напрямів їхнього практичного впровадження; адаптивність і гнучкість, що припускають постійне налаштування як усієї системи фінансування, так і її окремих елементів, на динамічно мінливі умови зовнішнього середовища з метою підтримки максимальної ефективності.

Фінансове забезпечення інноваційної сфери має складну структуру, елементами якої є: сукупність джерел фінансування; форми фінансування інновацій; методи та інструменти акумуляції грошових надходжень і їхнього вкладення в інвестиційні проекти та цільові програми; методи та інструменти контролю за інвестиціями у інноваційні процеси, включаючи оцінку ефективності їх використання тощо. Також мають бути враховані й рівні регулювання: підприємницький, регіональний чи галузевий, національний, міждержавний і глобальний.

В умовах ринкових відносин фінансування інноваційної діяльності має свою специфіку і виступає як складовий елемент фінансової політики держави. Ця система має бути спрямована на вирішення таких завдань: створення необхідних передумов для своєчасного й ефективного впровадження технічних та технологічних новацій в усіх сферах національної економіки, забезпечення її структурно-технологічної перебудови; збереження і розвиток науково-технічного потенціалу в стратегічних та пріоритетних напрямах розвитку; створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового наукового потенціалу.

Згідно зі світовим досвідом основними джерелами фінансування інноваційної діяльності виступають: бюджетні асигнування, які виділяються на державному і регіональному рівнях; кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування НДККР, що утворюються інноваційно активними підприємствами, регіональними органами управління; власні кошти підприємств; фінансові ресурси комерційних структур: інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових товариств, фінансово-промислових груп тощо; кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків; конверсійні кредити для інноваційних підприємств оборонного комплексу; іноземні інвестиції; кошти національних, закордонних і міжнародних наукових фондів; приватні накопичення фізичних осіб.

Міжнародний досвід свідчить, що в економіці розвинених країн фінансові ресурси інноваційної діяльності формуються як з державних, так і з приватних джерел, за цих умов відбувається збільшення недержавної частки у загальних обсягах фінансування. Активна взаємодія держави і приватного бізнесу у фінансовій підтримці науково-технічного розвитку створює передумови стрімкого розвитку національної економіки.

В цьому аспекті відзначають, що у ХХІ столітті, згідно з офіційними документами, буде здійснюватися активна інноваційна політика з використанням таких принципів: стимулювання інноваційної діяльності приватного промислового сектора та залучення приватних інвестицій у рамках ефективних державних програм і механізмів технологічного й інноваційного розвитку; розширення фінансування на довгостроковій основі фундаментальних розробок та досліджень в сфері створення нових технологій; покращання використання і впровадження наявних технологій; застосування у різних комбінаціях усього набору регулюючих інструментів науково-технологічної політики (податкових пільг, законодавчих актів, стандартів і прав інтелектуальної власності); ефективне використання глобалізації інноваційної діяльності; підвищення ефективності і стабільності роботи уряду, партнерства держави і приватного сектора у проведенні технологічних досліджень і розробок та посилення участі штатів у формуванні і реалізації державної політики.

У третьому розділі “Основні напрями вдосконалення інноваційної політики в Україні” проаналізовано нормативно-правові аспекти цієї політики, стан, умови і пріоритети розвитку інноваційної сфери, а також розроблено рекомендації щодо напрямів вдосконалення державного регулювання інноваційної сфери в Україні.

Виведення інноваційної сфери з кола стратегічних пріоритетів розвитку вітчизняної економіки було серйозним прорахунком реформування. Унікальність сучасної інноваційної ситуації в Україні характеризується, з одного боку, наявністю фундаментальної і технологічної бази, кваліфікованих наукових кадрів, а з іншого – слабкою орієнтованістю цього важливого елемента національного багатства на реалізацію конкретних інновацій.

Результати дослідження свідчать про загострення проблем у науково-технічній сфері Украї-ни. Стан інноваційної діяльності в Україні більшість експертів-науковців визначає як кри-зовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Реформування ж науково-технічного комплексу побудовано за принципами частих змін цілей та завдань без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування по-питу на наукові досягнення з боку реального сектора економіки тощо. Разом з тим навіть найдосконаліші засоби державної підтримки інноваційної діяльності виявлятимуть свою неефективність в разі збереження в країні макро- і мікроекономічного середовища, несприятливого для розвитку і поширення іннова-цій.

Відновлення економічного зростання без активізації його інноваційної складової веде до поступового вичер-пання резервів екстенсивного зростання і наростання загрози економічної депресії. Додаткові труднощі створює входження України до глобалізованої системи світогосподарських зв’язків. Відкритість економіки обумовлює суттєві обмеження ефективності економі-чної політики держави, в тому числі і в інноваційній сфері.

Одним із найвагоміших показників, який аналізується під час з’ясування результатів діяльно-сті національного науково-технічного комплексу, є наукоємність ВВП, що розраховують як відсоток від ВВП обсягів, виконаних науковими організаціями країни власними силами науково-технічних робіт за договірною ціною. За нашими розрахунками (табл. 1) наукоємність ВВП України постійно знижувалася і у 2002 р. становила 1,13 % проти 1,81 % у 1991 р. Водночас витрати на наукові та науково-технічні роботи в Україні в розрахунку на одного виконавця збільшувалися на тлі скорочення виконавців НДДКР.

Таблиця 1.

Динаміка показників наукоємності ВВП України |

1995 р. | 2000 р. | 2001 р. | 2002 р.

Номінальний ВВП, млн. грн. | 54516 | 170070 | 204190 | 220556

Обсяг НДДКР, виконаних власними силами, млн. грн. | 709,3 | 1978,4 | 2275,0 | 2496,8

Наукоємність ВВП, % | 1,3 | 1,16 | 1,11 | 1,13

Кількість спеціалістів, що виконують НДДКР, тис. осіб | 179,8 | 120,8 | 113,3 | 107,0

Витрати на НДДКР в розрахунку на одного виконавця, тис. грн. | 3,9 | 16,4 | 20,1 | 23,3

Джерело: розраховано за даними Держкомстату України

Крім цього, вкрай низькою є підтримка науково-технічної сфери України з державного бюджету. Частка витрат на науково-технічні роботи за рахунок державного бюджету у ВВП у відсотках складала:

1995 р. | 1996 р. | 1997 р. | 1998 р. | 1999 р. | 2000 р. | 2001 р. | 2002 р.

0,44 | 0,67 | 0,50 | 0,35 | 0,33 | 0,46 | 0,37 | 0,39

Джерело: розраховано за даними Держкомстату України.

Стан інноваційної діяльності є своєрідним відображенням економічного стану підприємств. Статистичні дані про впровадження інновацій в промисловості до-зволяють зробити висновок, що частка підприємств, які впроваджують інновації, різко зменшила-ся і становила менше однієї шостої загальної кількості підприємств. Питома вага інноваційно активних підприємств зменшилася у 1994-2002 рр. у 1,8 рази.

У цілому, впровадження технологічних процесів за останніх десять років зменшилося більше, ніж у п’ять разів, у тому числі маловідходних і ресурсозберігаючих більше, ніж у чотири рази.

Основним джерелом фінансування витрат на здійснення технологічних інновацій були власні кошти підприємств, хоча їх питома вага у загальному обсязі інноваційних витрат зменшилася з 83,9 % до 71,1 %.

У 2002 р. майже 39 % підприємств, що займались інноваціями, придбали і впровадили у виробництво нові машини, устаткування та інші основні фонди. Обсяг таких витрат становив 1,9 млрд. грн. або 61,8 % загального обсягу інноваційних витрат. У 2002 р. витрати на технологічні інновації склали 3,0 млрд. грн. або 1,5 % загального обсягу витрат у промисловості (у 2001 р. – 2,0 млрд. грн. або 1,1 %). Майже третина обсягу витрат на інновації припадає на підприємства харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів, і лише 25% – на підприємства машинобудівної галузі. На дослідження і розробки витрачало кошти майже кожне четверте інноваційно активне підприємство або 4,3% загальної кількості промислових підприємств. Однак питома вага витрат на НДДКР в обсязі інноваційних є невеликою і практично відповідає рівню 2001 р. – 8,9 %, а порівняно з 2000 р. зменшилась на 6,2 %. Найбільший обсяг витрат на НДДКР припадає на підприємства машинобудування – 204,9 млн. грн. (26,3 % обсягу інноваційних витрат) та хімічної та нафтохімічної промисловості – 16,6 млн. грн. (7,2 %).

Для реалізації технологічних інновацій 134 підприємства (7,4 % інноваційно активних підприємств) або 1,3 % загальної кількості обстежених підприємств, придбали права на патенти, ліцензії на використання об’єктів промислової власності, безпатентні ліцензії, ноу-хау та технології у сторонніх підприємств та організацій. Витрати на патентно-ліцензійну роботу склали 149,7 млн. грн. (5 % загальної суми інноваційних витрат). У 2001 р. цей показник становив 125 млн. грн. (6,3 %), у 2000 р. – 72,8 млн. грн. (4,1 %). Разом з цим майже 70 % таких витрат припадає на підприємства харчової промисловості та перероблення сільгосппродуктів.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох взаємопов’язаних завдань: розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та компаній, здатних до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями інноваційної діяльності; цілеспрямованої підтримки державних пріоритетів розвитку освіти, науки і технологій; повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та об’єктами інтелектуальної власності.

Політика вибору пріоритетів призводить до того, що все помітнішу роль починає відігравати кооперація з іноземними партнерами. Система пріоритетів в замкненій економіці означає відмову від варіативності та орієнтована на забезпечення самодостатності. Система пріоритетів у відкритій економіці означає розширення обміну діяльністю. Відповідно виникає протиріччя між природним прагненням підвищити самозабезпеченість національної економіки результатами науково-технічної діяльності і прагненням підвищити ефективність інноваційної діяльності. До того ж відсутність чітко сформульованої політики і навіть ясно виражених інтересів України в сфері міжнародного поділу праці призводить до некерованого поширення на її території базових технологій інших держав.

Традиція розглядати інноваційну сферу лише як набір конкретних “вузлів” (виробництво, технологія, ціноутворення, маркетинг тощо) зали-шає поза увагою те, що об’єднує та рухає ці “вузли” – ціннісні орієнтири суспільства. Тому комплексний підхід важливий як для системи пріоритетів, так для кожного окремого пріоритету, а також для методів управління. Система інноваційних пріоритетів може бути дієвою лише в складі пріоритетів соціального та економічного розвитку, пріоритетів забезпечення національної безпеки. Адже автономність різних аспектів розширеного відтворення відносна. А значить оптимізація пропорцій інноваційної сфери визначається соціально-економічними умовами, цілями та завданнями розвитку суспільства.

Для підвищення ефективності реалізації інновацій на пріоритетних напрямах необхідно, щоб: інвестиційна діяльність стала основою розгортання інновацій; до акти-вної інноваційної діяльності були залучені суб’єкти усіх форм власності, весь фінансовий капітал держави; держава стимулювала напрями інвестиційних ресурсів на виконання, в першу чергу, пріоритетних загаль-нодержавних і регіональних програм; було створено дієву інфраструктуру ринку об’єктів інтелектуальної власності; було активізовано участь суб’єктів інноваційної діяльності у міжнародному поділі праці.

Динаміка світових тенденцій інноваційної діяльності спонукає Україну до вироблення відповідної інноваційної політики, без якої неможливий подальший розвиток економіки держави. Крім того, ефективна інноваційна політика має сприяти активізації процесів міжнародного науково-технічного співробітництва України, створенню умов для зменшення розриву інноваційних процесів на національному і глобальному рівнях. І, нарешті, інноваційна спроможність економіки має стати однією з найважливіших детермінант національної безпеки. В цьому аспекті йдеться про забезпечення науково-технологічної безпеки, тобто нарощування в країні достатньо потужного науково-інноваційного потенціалу. Отже, виважена інноваційна політика України має стати вагомим чинником майбутніх здобутків і перспектив економічного зростання.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі удосконалення державного регулювання інноваційної сфери в Україні, зокрема виявлення і систематизації методів та інструментів регулювання інноваційними процесами з урахуванням особливостей сучасного розвитку національної економіки.

1. Характеристику основних тенденції розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки необхідно здійснювати з використанням системного підходу – за рівнями (глобальний, регіональний або міждержавний, національний, галузевий, підприємницький тощо) та за видами (відповідно до еволюції технологічних укладів).

2. Практично усі країни за останні 10–15 років накопичили значний досвід організації інноваційного процесу та інноваційної діяльності. Одним з характерних проявів даного процесу є формування регіональних і локальних інноваційних мереж, що базується на поширенні та узгодженні спільних економічних, фінансових, соціальних й екологічних інтересів регіонів або сусідніх держав. Яскравим прикладом є Західна Європа, де науково-технічна кооперація є багатоярусною.

3. Важливим є визначення основних форм, методів та інструментів державного регулювання інноваційною діяльністю, відмінності їх застосування у розвинених країнах та країнах з перехідною економікою. Розвиваючи положення щодо групування форм і методів державного регулювання за основними ознаками, можна визначити й групування за рівнями впливу держави на інноваційну діяльність, а саме: глобальний, міждержавний, національний, регіональний, галузевий і особистий. Такий підхід дозволить систематизувати і ув’язати у єдиний комплекс методи і форми державного регулювання внутрішньо- і зовнішньоекономічного характеру щодо стимулювання інноваційної діяльності.

4. На відміну від розвинених країн, країни з перехідною економікою мають обмежені можливості щодо повномасштабного використання сучасних форм і методів державного регулювання, зокрема забезпечення інноваційної діяльності усіма видами ресурсів. В умовах переходу до ринку політика державного регулювання має бути підпорядкована завданням збереження накопиченого інноваційного потенціалу та його мобілізації для здійснення структурної перебудови. Застосовуючи прямі і непрямі методи і засоби державного регулювання, уряд може здійснювати вплив на численні “точки” інноваційного процесу, уповільнювати або прискорювати його темпи, підвищувати його ефективність.

5. В контексті загальних євроінтеграційних процесів подолання роздрібненості науково-технічного потенціалу європейських країн і поглиблення співробітництва в даній області на якісно нових засадах відмічають посилення стимулюючих форм, зокрема політичну і правову підтримку, надання фінансових гарантій і страхування ризиків, захист національних виробників, інтереси яких можуть постраждати в результаті діяльності міждержавних утворень.

6. Як методи державного регулювання в інноваційній сфері пройшли апробацію методи стимулювання інновацій, зокрема спеціальні цільові фонди, організація сприяння інноваціям, державні гарантії, кредитування та фінансування на пільгових умовах, прискорена амортизація та пільгове оподаткування прибутку. Сучасний інформаційно-фінансовий підхід пов’язаний з вивченням впливу інформаційних складових на процес відтворення та впливу інформаційно-фінансових чинників на взаємовідносини суб’єктів інноваційної діяльності. Засоби інформатизації дозволяють радикально змінити усю систему управління, форми й методи державного регулювання інноваційної сфери і, відповідно – його механізм.

7. Фінансове забезпечення інноваційної сфери має складну структуру, елементами якої є: сукупність джерел фінансування; форми фінансування інновацій; методи та інструменти акумуляції грошових надходжень і їхнього вкладення в інвестиційні проекти і цільові програми; методи та інструменти контролю за інвестиціями у інноваційні процеси, включаючи оцінку ефективності їх використання тощо. Також мають бути враховані й рівні регулювання: підприємницький, регіональний чи галузевий, національний, міждержавний і глобальний.

8. Ключовим елементом інноваційної політики держави є визначення інноваційних пріоритетів. У довгостроковому плані – це регулювання відтворювальних процесів на макро- і мікроекономічному рівнях. Вихідними передумовами застосування пріоритетів як метод активізації інноваційної діяльності є нерівномірність дослідницької і технологічної, інвестиційної активності українських суб’єктів підприємництва в часі і просторі, градація потреб, дефіцит ресурсів.

9. Особливістю сучасного етапу трансформаційних процесів в Україні є невиконання державою конструктивної ролі каталізатора структурних змін в економіці, каталізатора інноваційних процесів та формування нових інноваційних пріоритетів. Вдосконалення інноваційної політики може здійснюватися через вдосконалення її складових, реалізацію відповідних функцій: правове регулювання; координація інноваційної діяльності; синхронізація інноваційної діяльності за елементами інноваційного циклу; організація інституційного забезпечення інноваційної діяльності; організація, планування і контроль ресурсного забезпечення інноваційної діяльності; стимулювання інноваційної активності суб’єктів підприємницької діяльності; аналіз і облік об’єктів інноваційної діяльності за усіма елементами життєвого циклу інновацій; регулювання соціальної та екологічної спрямованості інноваційної діяльності; регулювання регіональних аспектів інноваційної діяльності; регулювання інноваційної діяльності у зовнішньоекономічній діяльності тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Лазутін Г.І. Фінансове забезпечення інноваційної діяльності як фактор структурних змін економіки України // Вісник технологічного університету Поділля. – 2002. – № 5. – Ч. ІІ, Т. 2. Економічні науки. – С. –216.

2. Лазутін Г.І. Методологічні основи державного регулювання інноваційної сфери / Збірник праць вчених Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. – Вип. 35. – С. 262–274.

3. Лазутін Г.І. Сучасні тенденції розвитку інноваційної діяльності // Економіка і прогнозування. – 2003. – № 2. – С. 99–113.

4. Лазутін Г.І. Форми, методи та інструменти реалізації інноваційної політики // Актуальні проблеми економіки. – 2003. – № 6. – С. 50–58.

5. Лазутін Г.І. Інформаційне забезпечення як інструмент підвищення ефективності державного регулювання інноваційних процесів // Інноваційна модель та стратегії економічного розвитку: Тези доповідей ІІІ-ої міжнародної науково-практичної конференції, м. Івано-Франківськ, 15–19 жовтня 2002 р. – К: 2002. – С. 72–74.

АНОТАЦІЯ

ЛАЗУТІН Г.І. Державне регулювання інноваційної сфери. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук із спеціальності 08.02.03 – організація управління, планування і регулювання економікою. – Інститут економічного прогнозування НАН України, Київ, 2003.

У дисертації досліджено теоретико-методологічні та науково-практичні засади формування і реалізації державної політики щодо розвитку інноваційної сфери, утвердження інноваційної моделі розвитку. Дістали подальшого розвитку методологічні підходи щодо визначення основних форм, методів та інструментів державного регулювання інноваційною діяльністю на глобальному, регіональному та національному