ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 130.2 (4)

ЛОЗНИЦЯ Світлана Альфредівна

ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ: ПАРАДИГМИ РОЗВИТКУ

09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеню

кандидата філософських наук

Київ — 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі філософії культури, етики і естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Науковий керівник: доктор філологічних наук БІЛИЙ Олег Васильович, провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики, естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор БИЧКО Ада Корніївна, завідувачка кафедри суспільних наук Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого Міністерства культури і мистецтв України

кандидат філософських наук, ЯРОШ Олег Анатолійович, в/о вченого секретаря Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра філософії, м. Львів.

Захист дисертації відбудеться "26" вересня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий "22" серпня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук |

Ситниченко Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема людини завжди була центральною темою як для мислителів так і для релігійних подвижників. І релігія і наука робили свій внесок у розуміння сутності людини, можливості її розвитку, вдосконалення. ХХ століття усталило тенденцію “вдосконалення” людини шляхом втискування її у Прокрустове ложе тоталітарних ідеологій — націонал-соціалізму і більшовизму.

З огляду на цю тоталітарну тенденцію та її катастрофічні антропологічні наслідки необхідно, на нашу думку, переосмислити і відокремити від фальсифікацій та спотворень як роботи окремих філософів, так і саме поняття “досконалої людини”. Для цього вважаємо доцільним зосередитися на основних парадигмах розвитку ідеї вдосконалення, що лягли в основу європейської культури.

Найбільш значуща парадигма європейської культури була закладена платонізмом, прикметні риси якого представлені такими постатями як Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, і, звісно, сам Платон. Вони являють собою потужний вектор цивілізації Заходу — християнізований платонізм чи християнство, згідно з усталеною традицією яких досконалість людини знаходилась не у цьому світі, а цілком у іншому — надчуттєвому (за Платоном), чи Царстві Небесному (за канонами християнства). Ідея надчуттєвого світу, висловлена Платоном, стала домінуючим принципом подальших століть — усі земні блага втрачають свою значущість з огляду на існування надчуттєвого світу.

Принципово іншу парадигму розуміння людини виявляє епоха Просвітництва, яка утверджує віру в можливість раціонально змінити її на краще, безмежно покладаючись на людський розум і гармонізацію суспільства через освічення індивідів та розвиток їх творчого начала. Проте соціальна практика ХХ століття значною мірою скомпрометувала ідею просвітництва (тоталітаризм).

Наукові відкриття Нового часу спонукали до зміни ставлення людей до релігії, що істотно позначилось на культурній творчості. Ця прикметна ознака нашої цивілізації, чи ненайбільшою мірою знаменована постаттю Фрідріха Ніцше, що її можна артикулювати його ж словами — “Бог помер”. Ніцше, за висловлюванням Карла Ясперса, ставить “діагноз сучасній дійсності” і намагається знайти шлях, яким повинна йти людина за цих умов. Ніцше пропонує покладатися при цьому на визнання засадничого “значення земного”: відкидаючи потойбічний світ, який, починаючи з Платона, був утіленням досконалості, він закликає шукати досконалість саме в цьому земному світі та проголошує появу вищої людини — надлюдини, яка є вищим, ніж реально існуючі істоти, видом. Критикуючи, зокрема, метафізику Сократа, він бачить вихід у поверненні до часу досократиків та цілющому значенні мистецтва.

Загострення проблеми пошуку вдосконалення людини у обезбожненому світі відбулося із намаганням створити нову "релігію" — комунізм, яка прагнула охопити собою всі аспекти буття, важливою складовою якої була побудова "досконалого" суспільства та "досконалих" людей. Становище людини у сучасному постатеїстичному світі відзначається певним чином дезорієнтацією та пошуком нових, альтернативних концепцій вдосконалення людини. Тому звернення до досвіду минулого є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.

Ще одна прикметна ознака нашого часу полягає у намаганні людини поширити свою владу над усім сущим, що отримало нові можливості з розвитком науково-технічного прогресу. Сакралізація середньовічною людиною природи, яка є справою рук Божих, а дослідження якої є справою гріховною, змінюють дослідження Нового часу — природа стає винятково об’єктом підпорядкування та використання. Ця настанова, на думку Мартіна Гайдеґґера, спонукала до усталення сучасного технічного мислення, з його ідеалом панування над природою, що призвело в добу науки та техніки до небезпеки для сутності людини. Таке протистояння природі через сучасну техніку, зрештою, призводить до закріпачення самої людини, до створення репресивних соціальних маніпуляційних технологій. Прикладом маніпуляційних технологій стала, зокрема, практика тоталітарних систем, в яких проголошення побудови "досконалого" суспільства оберталося на "фабрикування" ідеалів та виховання слухняних маріонеток тоталітарної системи. Втім і посткомуністичний розвиток пострадянських суспільств засвідчує, що розгортання ідеї вдосконалення через технології маніпуляції триває.

Осмислення цих прикметних ознак сучасної епохи з погляду вдосконалення є, на нашу думку, надзвичайно актуальним для розуміння тенденцій розвитку українського суспільства, яке перебуває зараз у стані невизначеності, здійснює пошук можливих напрямків та засобів вдосконалення людини та суспільного життя.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної роботи відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України за темою: “Інфрамистецтво і політична реальність посткомуністичної доби”. № держреєстрації 0101U 001474.

Ступінь розробленості теми. Проблематика, пов’язана з ідеєю вдосконалення людини, тривалий час перебувала під пресом пануючої ідеології, яка публічно проголошувала завданням партії “формування нової людини”, але при цьому цілком занедбувався досвід західних філософів, який мав потужний арсенал важливих поглядів на людину та її вдосконалення; власне, у радянську добу поняття “вдосконалення” цілком ототожнювалось із “вихованням”, що можна було спостерігати у літературі того періоду. Такими роботами про вдосконалення-виховання можна назвати праці Донцова І., Куценко В., Татаркевич В., Томан І. та численних дискусій журналів “Філософські науки” та "Вопросы философии". У цих працях перевага віддається переважно розгляду процесу вдосконалення (чи радше виховання) людини, оглядаються засоби та методики вдосконалення з погляду орієнтації на суспільний ідеал, вибудуваний наявною традицією, вдосконалення людини цілком пов’язується з світоглядом просвітництва та абсолютизацією секулярного проґресу і не розглядається погляд на людину, який здавна підтримувався світовими релігіями.

З цього погляду привертає до себе увагу праця “Досконала людина: теологія та філософія образу” (М.: Інститут сходознавства РАН, 1997 р.). підготовлена відомими науковцями (серед яких С.Хоружий, В.Подорога та ін.). Вона стала втіленням нового погляду на досконалу людину, яка враховує традиції світових культур, але переважна більшість статей присвячена погляду на досконалу людину в східних традиціях. Серед закордонних дослідників надзвичайно важливою для нашої теми є ґрунтовна робота Джона Пассмора, професора філософії Австралійського національного університету “Спроможність людини до вдосконалення”, в якій автор простежує історію від Давніх греків до сьогодення через детальний розгляд християнства, епохи Ренесансу, Просвітництва, дослідження ідей утопізму, комунізму, психоаналізу й еволюційних теорій людини і суспільств. Але платонічний аспект вдосконалення тут висвітлений побіжно, відсутнє також дослідження творів Фрідріха Ніцше, ідеї якого мали істотне значення для новітньої антропології, зокрема, ідеї вдосконалення.

Значний арсенал для з’ясування концептуальних засад вдосконалення людини становлять розвідки філософів, у яких досліджувалася проблематика певного періоду. Для цього дисертаційного дослідження важливою виявилася, зокрема, парадигма християнізованого неоплатонізму, яка представлена низкою розвідок закордонних та вітчизняних авторів. Серед дослідників концепцій Платона варто відзначити роботи Є.Трубецкого, П.Флоренського, які розглядають творчість мислителя через призму релігійно-християнського сприйняття. Також ґрунтовними є дослідження В. Асмуса, В. Віндельбанда, В.Йегера, О.Лосева, В. Нерсесянца, А.Тахо-Годі, С.Хоружого. Концептуальні основи творчості Плотіна представлені важливими розвідками П.Адо, М. Владіславлєва. Трактування концепцій і авторства Псевдо-Діонісія Ареопагіта знаходить свій вияв у роботах А. Бриліантова, Ш.Нуцубідзе, Г.Флоровського. Концепція Аврелія Авґустина "двох градів" досліджувалась у розвідках В. Бичкова, П. де Лоб’є, Г.Майорова, Д.Мережковського, Р.Штайнера.

Наступною значущою парадигмою вдосконалення людини у європейській культурі можна вважати парадигму просвітництва, яка широко досліджувалася вітчизняними і російськими філософами, а також була у полі зору закордонних філософів. Серед таких розвідок можна відзначити роботи Т. Длугача, Е.Ільєнкова, М.Фуко, а також дослідження наукових установ, які представлені численними збірниками, статтями у провідних філософських журналах.

Подальшим кроком дослідження було вивчення концепцій критиків культури, зокрема концепцій Ф.Ніцше. Серед перших робіт, присвячених Ніцше, слід відзначити публікації В.Бітнера, В. Вересаєва, Д. Галеві, А. Ліхтенберже, Г.Рачинського, Є. Трубецкого, Г. Файгінтера, С.Франка, Л.Шестова, М.Шварца, особлива цікавість яких полягає у політичній незаангажованості. З-поміж закордонних досліджень Ніцше варто відзначити роботи Ж.Дельоза, С.Цвейга, К.Ясперса, серед російських — А.Ігнатова, С.Одуєва, К.Свас’яна.

На кризі сучасної культури, назначеної Ніцше, наголошували М. Гайдеґґер, М.Горгаймер та Т.Адорно, Р.Гвардіні П., П. Козловський. Маніпулятивні технології, які застосовуються для своєрідного "вдосконалення" людини досліджувався у роботах Г.Аренд, М.Бердяєва, К.Гаджиєва, Г.Грачова та Мельника, Ю.Давидова, Г.Почепцова, К.-Ґ. Юнґа.

Проблема людини широко досліджувалася вітчизняними філософами. Потужним поштовхом звернення уваги до феномену людини, її можливостей стала Київська світоглядно-антропологічна школа, заснована В. Шинкаруком та продовжена ґрунтовними дослідженнями В.Іванова, О.Яценка, В.Козловського, С.Кримського. Проблема еволюції людини та її колізій детально розглядалися сучасними вітчизняними філософами (І.Бичко, Б.Головко, В. Загороднюк, М.Култаєва, В.Табачковський, Н.Хамітов, О.Ярош). Концепції відомих представників сучасної західної філософської антропології досліджувались в роботах В.Ляха, Я.Любивого, В.Пазенка. До висвітлення низки засадничних для дисертаційної роботи проблем в контексті історії вітчизняної філософії зверталися А.Бичко, М.Кашуба, В. Лісовий, В. Нічик. М.Попович запропонував по суті інноваційну концепцію української культури, надаючи першочергове значення антропологічним аспектам національного буття.

Вплив соціально-політичних чинників на становище людини на поскомуністичному терені, досліджувалася у працях Є.Бистрицького, О.Білого. А.Єрмоленко показує значення громадськості у побудові громадянського суспільства, роль політичної модернізації суспільства на основі комунікативної раціоналізації, яка пов’язана із створенням громадянського суспільства, переходом від тоталітарного до демократичного суспільства. Проблеми взаємовідношення духовності та буття людини знайшли своє відображення у працях С.Пролеєва. Етичні аспекти формування людини, зокрема сенсу життя та морального ставлення людини до світу, культури, фундаментально досліджувалися В.Малаховим.

За декілька останніх десятиліть проблематика вдосконалення та пошуку “вищої”, “досконалої” людини була представлена низкою дисертаційних досліджень. Серед них роботи Н. Загурської, Н. Ємельянової, М. Макарця, А. Семенова, В. Тертичної.

Зважаючи на важливість осмислення та переосмислення ідеї вдосконалення людини, зокрема перегляду християнського погляду на вдосконалення людини та абсолютне схвалення ідеї проґресу, а також на фальсифікацію, якої зазнала ця тематика протягом періоду домінування пануючої ідеології, виникає потреба комплексного дослідження основних ідей провідних представників європейської думки стосовно вищезгаданої ідеї.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у осмисленні та аналізі проблематики вдосконалення людини на основі вивчення робіт провідних європейських філософів, ідеї яких лягли в основу європейської культури. Для дослідження цієї мети можна виокремити декілька завдань, які є принципово важливими:

—

—

—

—

—

—

Об’єкт дослідження — концепції вдосконалення людини.

Предмет дослідження — розгортання ідеї вдосконалення людини та розуміння її сутності у межах європейських культурно-історичних парадигм.

Методи дослідження. Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці відомих філософів, концепції яких лягли в основу європейських культурно-історичних парадигм. Методологічною основою дослідження є комплексне поєднання історичного та логічного, компоративістського та аксіологічного підходів у дослідженні, а також системний аналіз ідеї вдосконалення у роботах філософів, які зробили значний внесок у визначенні домінант європейської культури. В дисертації також застосовані герменевтичні тлумачення розкриття змісту понять і процесів.

Наукова новизна одержаних результатів. Основним результатом дисертаційного дослідження є один із перших у вітчизняній філософії всебічний аналіз ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та виявлення її основних парадигм, що втілено в низці положень, яким притаманні риси наукової новизни:

—

—

—

—

—

—

—

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційної роботи розширюють аналіз концепцій європейських філософів стосовно проблематики вдосконалення людини. Показано, що питання, поставлені відомими європейськими філософами, на яких акцентована увага у роботі, є значущими і в осмисленні сучасної дійсності. Результати дослідження можуть бути використані у лекційних курсах з філософської антропології, філософії культури, історії філософії, релігієзнавства, етики, естетики, соціальної філософії.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались на міжнародних конференціях: “Людина: душа, дух, тіло” (Суми, 21-22 грудня 2000 року), “Україна — слов’янський світ — європейський культурний простір” (Київ, 25 травня 2001 року) та наукових читаннях “Наука — навчанню” (Київ, 6-7 лютого 2001 року).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії. Ця структура обумовлена специфікою об’єкта та предмета аналізу, метою і завданнями дослідження, а також логікою викладення матеріалу. Загальний обсяг роботи складає 186 сторінок, текст становить 167 сторінок, список літератури — 233 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається ступінь розробленості теми, визначається мета та завдання дослідження, методологічна база дисертації, наукова новизна та науково-практичне значення роботи, а також зазначаються форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі "ПОНЯТТЯ "ДОСКОНАЛІСТЬ" ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ У РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЯХ ЗАХОДУ ТА СХОДУ" досліджується етимологія поняття "досконалість" та розглядається історико-філософський розвиток ідеї вдосконалення, прикметні ознаки якої знаходили своє вираження у світових релігіях та релігійних практиках, що мали суттєвий вплив на формування культури певної цивілізації — світоглядної настанови буддизму та суфізму, Переднього Сходу, Єгипту, християнства. Розгляд різноманітних релігійних традицій Сходу та Заходу дав можливість визначити їх спільну прикметну рису — досконалість людини розуміється у контексті з’ясування її місця стосовно Бога. Головною, майже у всіх концепціях досконалості, є орієнтація переважно на телеологічне трактування поняття, що можна побачити із дослідження нами етимології поняття досконалості. Тобто досконалість може розумітися у контексті цілковитого здійснення певної мети, утілення певного задуму.

Дослідження проблеми вдосконалення людини показало, що ця тема недостатньо досліджувалася і в межах філософської антропології; натомість вона ще з давнини була цариною виявлення релігійних та містичних традицій. Розуміння "досконалості" та визначення шляху до неї суттєвим чином залежить від конкретної духовної традиції та історичного етапу. Так, у Індії для містичного прозріння та внутрішнього єднання індивідуума з божеством застосовують вправи, що відомі ще з давніх часів як йога. Переживши в чистому вигляді стан, що називається самадхи, людина, за словами Вед, стає згори осяяним мудрецем, пророком, святим, характер її перероджується і життя стає іншим. Особистий контакт з Богом є метою і суфія. Квінтесенцією суфізму є вчення про одкровення, яке трактується як злиття душі з Абсолютом та є метою та підсумком сходження містика до Бога щаблями вдосконалення.

Книги Старого Заповіту подають уявлення про досконалість, застосовуючи слово "царственість", якою наділена людина ще з самого початку від часу створення, але царственість людини нерозривно пов’язана з царственістю Бога. Адам, усвідомивши свою царственість, протиставляє людину Богові; таким чином Богоподібність людини протиставляється Богові, й з’являється смерть як гранична ступінь відокремленості, скінченності та самотності.

Якщо у книгах Старого Заповіту практично не вживаються поняття досконалості та досконалої людини, то книги Нового Заповіту досить чітко звертають увагу на важливість прагнення людини до досконалості зверненням у Нагорній проповіді: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний” (Мт. 5: 48). Але поняття досконалість і досконала людина не застосовуються апостолами для передачі тієї нової звістки про людину, яку принесла Блага Вість; книги Нового Заповіту вживають інше поняття — нова людина. Більш близькими поняттями, які можна зіставити з "досконалою людиною" є поняття “обраних” і “праведників”. Бути досконалим у Новому Заповіті означає бути досконалим у Христі. Християнська антропологія розрізняє такі види досконалості людини як “досконалість спрямованості до Бога”, що означає зберігати спрямованість до Бога, що є єдино доступною людині у земному житті, і “досконалість поєднання з Богом”, яка може бути досяжною лише, за висловленням апостолів, "на небесах". Досконалість у Євангелії не є чимось, що вже віднайдене, отримане, а те, чого треба прагнути. Ще одна особливість: досконалий християнин не повинен вважати себе тим, що вже досягнув досконалості, оскільки, як каже апостол Павло, істинна мета для християнина є "проживання на небесах".

Протестантизм запроваджує нове розуміння вдосконалення людини: чернечий спосіб життя заступає повсякденна діяльність у межах професії, яка оцінюється як найвищий прояв християнської любові до ближнього. Відповідно і вдосконалення людини як засобу наближення до ідеалу християнської релігії, до Бога суттєво відрізняється в кальвінізмі від православної віри та католицизму. Вдосконалення в кальвінізмі переноситься з етичного вдосконалення “внутрішньої” людини, від містичного споглядання та таїнств до цілком реалістичного напрямку — вдосконалення людського співжиття.

У європейській культурно-історичній традиції сама ідея про досконалість людини і шлях до неї була присутня ще у орфізмі, але першу філософську концепцію досконалості та вдосконалювання людини вибудовує Платон, основа якої така ж, як і в орфіків. Провідна ідея концепції полягає у тому, що людина покликана до досконалості і її можна реально досягти, ставши на шлях очищення, сутність якого — звільнення душі. Досягнення досконалості, таким чином, є нічим іншим, як реалізацією закладеної в людину програми — уподібнення Богу.

У другому розділі "ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ : ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНА—БОГ" наголошується на домінуванні такої парадигми у європейській культурі, в межах якої досконалість людини виявляється через з’ясування місця людини у площині "людина-Бог", що найбільшою мірою знайшло своє вираження у християнізованому платонізмі. Прикметні ознаки цієї парадигми європейської культури найбільш виразно репрезентували такі постаті як Платон, Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, ідеї яких простежуються у розділі.

У першому підрозділі ІІ розділу "Ідея Блага та модель ідеальної держави" акцентується увага на парадигмальній ролі вчення Платона у визначені домінант європейської культури, зокрема у осмисленні поняття вдосконалення. Поняття "вдосконалення" Платон вживає не часто, але для означення стану досконалості у нього існує ідея Блага (Добра), яка і є абсолютною досконалістю і наближення до якої робить людей досконалими. Саме Платон переніс царину досконалого із світу "чуттєвого" до "надчуттєвого", який недоступний звичайним органам чуття. Надчуттєвий світ є світом істинним, завершеним та абсолютно досконалим, тоді як предмети видимого світу є лише подобою, тінню істинного світу й завжди залишатимуться недосконалим відблиском ідей. Тому все життя людини має спрямовуватися не на отримання земних благ, а на осягнення цього світу вищої досконалості, на чолі якого стоїть ідея Блага. Платон стверджує, що кожна душа безсмертна і є досконалою настільки, наскільки вона змогла споглянути царство досконалих ідей, перебуваючи на небі, та долучитись до нього, опинившись на Землі, і показує шлях сходження людини із матеріального світу до споглядання світу ідей, зображуючи також і падіння душ із Неба на Землю. Душа людини не є цілісною: у ній є вище та нижче начала, тому людині слід підпорядкувати нижче начало вищому. Метою життя людини є осягнення ідеї Блага — звикання до світла і поступове сходження до царини надчуттєвого світу дає змогу осягнути ідею Добра. Для цього у нього існує спеціальна концепція "навернення", тобто концепція про те, яким чином якнайкраще обернути людину у бік світла. Парадигма "навернення", що була запроваджена Платоном, стане важливою у новозавітній концепції "нової" чи " наверненої" людини. Таким чином, Платон увів поняття "досконалість" у філософський дискурс, а в християнстві це поняття стало релігійним і одним із головних ідей християнської філософії. Надчуттєвий світ не існує абстраговано від суспільства і грецький мислитель детально вибудовує концепцію ідеальної держави, принципом якої стала б справедливість та досягнення Блага для всієї держави в цілому. Цілісну концепцію утворення досконалого космосу досконалим Богом-деміургом, Платон зображує у більш пізньому діалозі "Тімей".

Вчення Платона про ідеї використовувалось у різноманітних релігійних доктринах, а на його теології започатковувались численні богословські системи. Християнізований платонізм став домінантною рисою західного мислення і як світоглядний принцип панував у релігійних системах. Вчення Платона про надчуттєвий світ та царство ідей знайшли своє продовження у неоплатонізмі, найбільш значущим фундатором якого був Плотін.

У другому підрозділі другого розділу "Єдине: очищення від тілесного та низького" досліджується фундаментальне поняття європейської культури — "Єдине", як мірило досконалості. Ця концепція продовжує платонічну традицію у європейській культурі. Досконалість у автора концепції Плотіна, як і у Платона, також перебуває не у цьому світі матеріальних речей, а у надчуттєвому бутті. Плотін висуває вчення про ієрархічну будову світу, верховним началом якого є Єдине (Першоєдине), яке ще іноді він називає Отцем чи Благом, потім по низхідній ідуть Дух (нус, розум) та Душа. Трійця Плотіна не є рівнозначною як Трійця у християн — Єдине є найдосконалішим началом; від нього й походить решта начал. Ця концепція Плотіна ґрунтується на його вченні про еманації, тобто поступовий рух від вищого буття до матерії. Такий рух означає поступове віддалення від Єдиного, тобто найдосконалішого, а, отже, і зменшення ступеню досконалості. Якщо для Платона вище буття лежить у надчуттєвому світі, у царстві ідей, з найвищою і найдосконалішою ідеєю Блага, то у Плотіна це — Єдине.

Душа людини, за Плотіном, також має слід божественності, але, долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом — набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішності, а й до Бога.

Принциповою позицією Плотіна було наголошування на ідеї досконалості та гармонійності світу. Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу до набуття людиною досконалості; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу. Ідея Плотіна про три начала — Єдине, Дух та Душу знайшла своє продовження у концепціях такого мисленника як Псевдо-Діонісій Ареопагіт.

У третьому підрозділі "Досконалість як прагнення до Богонаслідування" розгортається теза про те, що найвищою досконалістю є Бог, тому вдосконалення людини має полягати у Богонаслідуванні, що можна простежити у трактатах Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Він формує свою оригінальну концепцію небесної ієрархії, досконалість істот у якій зменшується по мірі віддалення від Бога — найвищої досконалості. Псевдо-Діонісій Ареопагіт систематизував церковне вчення про дев’ять ангельських чинів, сформувавши їх у три тріади. Метою життя є спілкування з Богом, для цього й встановлено ієрархію. Горішній світ має ієрархічну будову, але не всі істоти, які належать до небесної ієрархії, однаковим чином наділені божественним просвітленням і досконалістю. Істоти, які стоять нижче, мають вдосконалюватись вищими істотами. Етапами вдосконалення є очищення, просвітлення та вдосконалення. Саме через свою небесну ієрархію, на думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Бог управляє всім видимим світом. Оскільки небесна ієрархія є зразком для земної, що репрезентована християнською церквою, то першим етапом посвячення має стати також очищення, за яким слідує просвітлення та вдосконалення. Шлях до Бога — через церкву та таїнства. Початком і небесної, і земної ієрархії є Ісус.

Розуміння Бога як досконалості та "небес" як мети людського земного життя стає домінантним у філософії доби Середньовіччя. Ідея "небесного" та "земного" життя знаходить своє оригінальне продовження у Аврелія Августина у концепції "двох градів" — "граду небесного" та "граду земного".

У четвертому підрозділі другого розділу "Концепція “двох градів” як парадигма вдосконалення" зазначається, що концепції протиставлення досконалого світу і світу земного, які у попередніх мисленників виявились у вченні про надчуттєвий світ на чолі з ідеєю Блага (Платон), Єдиного (Плотін), небесної та земної ієрархії (Псевдо-Діонісій Ареопагіт) знайшли своє продовження у фундаментальній концепції "двох градів" — граду небесного та граду земного, яка стала парадигмою вдосконалення у християнській думці, автором якої був Аврелій Августин. У розділі осмислюється концепція св. Августина, за якою людство поділяється на два розряди, чи, як він їх називає, "два гради"— град Божий та град земний. Град Божий є остаточним блаженством, межею досконалості; до нього він відносить усіх вірних Богу істот, добрих ангелів, істинних християн та доброчинних людей. До граду земного відноситься все, що пов’язане з гріхом, безчесними справами, плотськими та суєтними спокусами. Власне, вся історія людства є, за Августином, боротьбою цих градів, а кінцева мета історії полягає у торжестві граду Божого.

Бог є абсолютною досконалістю, а досконалою людиною є Ісус Христос. Тому досягнення людиною досконалості є неможливим, якщо людина відвертається від Бога і спрямовується до себе. Спасіння для кожної людини, зазначає Августин, може стати можливим завдяки вірі. Якщо Плотін джерело зла вбачав у матерії, то Августин відкидає це положення: зло є гріхом, яке є результатом свободної волі людини, що обрала шлях відхилення від Бога, і це підтверджується актом втілення Христа. Істинна, вища та цілковита досконалість не може бути досягнута тут, на землі, а наприкінці історії, у царстві небесному, хоча, незважаючи на це, кожен має наближатися до досконалості, яка є досяжною для людини. Такий погляд на вдосконалення буде зберігатися упродовж усієї епохи Середньовіччя, поступово зазнаючи змін у епоху Відродження. Монотеїзм Середньовіччя замінювався пантеїзмом; Бог опиняється не за межами природи, а розчиненим у природі. Проблема вдосконалення при цьому радикально зміщується в антропологічну площину — людина Відродження бачила себе великим зодчим, мало не рівною Богові.

У Новий час натурфілософські дослідження відкрили існування нескінченного космосу, який не має ні початку, ні кінця, що призвело до зруйнування ілюзії Відродження про креативну всеохопність людини. Була закладена основа для нової картини світу, іншої культури, іншої філософії. З’являється інше ставлення до природи — ставлення практичне та "інструментальне", що зумовлює поширення "інструментального" підходу до способів вдосконалення людини. Прикметні риси цього підходу простежуються у добу Просвітництва.

У третьому розділі "ІДЕЯ СУСПІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ПАРАДИГМІ ПРОСВІТНИЦТВА" стверджується, що однією з фундаментальних парадигм у європейській традиції була ідея суспільного виховання, основи якої були закладені у добу Просвітництва. Доба Просвітництва знаменувала собою перехід від суспільства, у якому панували релігійні цінності, до суспільства зі змішаною системою цінностей. Важливе місце серед них посідали раціоналістичні цінності, що істотним чином позначилось не лише на науковому пізнанні та розумінні світоустрою, але і на концепції людини та суспільства. Просвітництво, можна сказати, є перехідним періодом від “сакральної” суспільності до суспільності світської. Прикметна ознака Просвітництва — протистояння релігійній традиції. Ця ознака знаходила свій вияв насамперед у тотальному критицизмі традиційних настанов.

У першому підрозділі третього розділу "Концепція "суспільного договору" та ідея природної людини" звертається увага на вдосконалення людини, яке розумілось просвітниками як особисте та суспільне виховання. Людина, на думку просвітників, є вінцем природи, самим досконалим її творінням, бо вона наділена розумом. Просвітники прагнули сформувати нову філософію виховання, предметом виховання якої виступала б людина й запропонували принципово новий педагогічний проект.

Наголошуючи на тому, що рівність та свобода є природними правами кожної людини, просвітники водночас враховували й те, що саме природа дає перший поштовх до розвитку, а вирішальне значення у становленні людини належить вихованню. Отже, саме просвітники закладають підвалини новітнього ототожнення вдосконалення і виховання. Виховання, за концепцією Руссо, призначене для того, щоб слідувати за саморозвитком дитячої природи, а вища майстерність наставника полягає у вмінні нічого не робити з дитиною. Також негативним чинником, що може вплинути на формування дитини, є культура та суспільство, тому що будь-яка культура, за переконанням Руссо, є штучним утворенням, яке може розбестити людську природу. Вочевидь, французькі просвітителі недооцінювали значення культури та суспільства у формуванні людини.

Ґрунтуючись на теорії суспільного договору, вони створили власний ідеал суспільного та державного устрою. Домінуючою тезою французького просвітництва є те, що людину слід виховувати, але у питанні, яким саме має бути виховання, одностайності не було. У спробах знайти вирішення цього питання створюється кантівська концепція людини з усіма своїми суперечностями.

У другому підрозділі третього розділу "Просвітництво з погляду етичного раціоналізму" продовжується розгляд ідей Просвітництва, зокрема особливості розуміння людини Імануїлом Кантом та розуміння ним самої доби Просвітництва. Просвітництво, за Кантом, є історичною епохою людства, що її прикметною ознакою є широке використання розуму для втілення соціального прогресу. Власне, просвітництво, за його визначенням — це вихід зі стану "неповноліття", під яким він розуміє такий стан волі людини, що змушує коритись чийомусь авторитетові, дозволяючи спрямовувати себе там, де варто послуговуватись розумом. Успішне застосування розуму, за Кантом, може стати можливим за умови подолання всіх форм несвободи шляхом тривалого вдосконалення людського роду.

Людина, згідно з Кантом, є моральною та розумною істотою; цій концепції відповідає інша, ніж у французькому Просвітництві, виховна традиція. Головним у етиці Канта поставало моральне та інтелектуальне вдосконалення кожної людини, яке охоплює собою сприйняття іншої людини не як засобу для своїх егоїстичних цілей, а як мету своїх індивідуальних дій. Якщо попередники Канта розглядали людину як частину природи, то він ґрунтує свої педагогічні концепції, орієнтуючись на людину як природну та вільну істоту. Людина сама повинна знати, якою їй бути, щоб посісти своє місце у світі. Якщо, скажімо, для Руссо людина є насамперед "природною" істотою, то для Канта людина є істотою цивілізованою і призначеною для суспільства.

Епоха Просвітництва знаменувала собою новий підхід у практиці навчання і виховання людини. Призначення виховання вбачається не в тому, щоб примусити дитину наслідувати традиції і схилятися перед авторитетом, а в тому, щоб навчити її користуватися власним розумом і тим самим допомогти людству, за словами Канта, “вийти зі стану неповноліття”. На думку просвітників, такий підхід дозволить усвідомити істинне значення виховання і дасть змогу вдосконалювати не лише окрему людину, але і суспільство в цілому.

Експериментальне дослідження природи у Новий час стало потужною силою, яка спрямовувала філософську думку, і призвело до зміни традиційної релігійної системи цінностей, яка тривалий час була мірилом істинного і хибного. Виникає нова суто світська система цінностей, що почала визначати розвиток культури. Ця тенденція виникає у зв’язку з тим, що скінченний світ стає безмежним і не має чітких обрисів. Таким чином, "вишина", яка вважалася місцем перебування Бога, розчиняється у просторі, і Бог, як каже Р.Гвардіні, "втрачає своє місце", а з ним втрачає його і людина. На проблемі кризи сучасної культури наголошував Ф.Ніцше, який, за висловленням С.Цвейга, "з метеорологічною точністю передчував силу майбутнього катаклізму нашої культури."

У четвертому розділі "КРИТИКА КУЛЬТУРИ ТА ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ" показано зв’язок між поразкою ідеї вдосконалення та критикою культури, зокрема проаналізовано вчення про надлюдину і ревізію християнської традиції, здійснену Ф.Ніцше. Розглянуто критику просвітницької педагогіки і "прогресуючої" людини, а також проаналізовано критику вдосконалення людини як об’єкту маніпуляції та подано розуміння місця людини в цій системі.

У першому підрозділі четвертого розділу "Надлюдина і ревізія християнської традиції" розглянута гайдеґґерівська теоретизація ніцшевого вислову "Бог помер", який є ключем до розуміння суті критики культури. Переважно ця теоретизація послужила відправним пунктом для інтерпретації кризи ідеї вдосконалення, окресленої, по суті, у ніцшевій переоцінці цінностей. Слова “Бог помер” означають: надчуттєвий світ позбавився своєї дієвої сили. Він не дарує вже життя. Прийшов кінець метафізики — для Ніцше це вся західна філософія, яка розуміється як платонізм. Свою ж власну філософію Ніцше розуміє як рух проти метафізики — для нього це означає рух проти платонізму (М.Гайдеґґер). Своє філософське завдання Ніцше визначає як “переоцінку всіх цінностей”.

Кожна епоха та культура має свою особливу ієрархію цінностей, відповідно до якої віддає перевагу одним речам перед іншими. Ніцше називає її "скрижаллю цінностей". "Скрижаль цінностей", що домінує у Європі, на його думку, встановлена погано, і має бути переглянута згори донизу, тобто слід провести, як він називає "переоцінку всіх цінностей", і як наслідок, — змінити напрямок всього нашого життя. Такі домінуючі культурні цінності Європи як "Бог", "істина" є, за Ніцше, ознакою нашої уяви; натомість єдиною реальністю є світ наших прагнень та пристрастей. Усі наші дії та думки визначаються інстинктами, що можуть бути редуковані до одного інстинкту — "прагненню володарювати". Кожна істота, чи то людина, чи тварина, чи рослина прагне отримати перевагу над іншими істотами і збільшити владу — це є основним законом буття.

Засвоївши вчення Шопенгауера про волю та Дарвіна про розвиток, Ніцше вносить свої корективи: життя сповнене страждань і є постійною боротьбою, зміною поразок та перемог, але це все не є даремним, а веде до певної мети. Кожна істота дотепер породжувала істоту вищу за себе і таким чином, буття постійно підвищується, що є можливим тільки на основі волі до влади,