ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. КАРАЗІНА

Левченко Тетяна Леонідівна

УДК 821. 161. 2: 808. 5

“КЛЮЧ РОЗУМІННЯ” ІОАНИКІЯ ҐАЛЯТОВСЬКОГО ЯК ЯВИЩЕ РИТОРИЧНОЇ КУЛЬТУРИ БАРОКО

10.01.01 – українська література

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

філологічних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Ісіченко Юрій Андрійович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, доцент кафедри історії української літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Криса Богдана Семенівна, Львівський національний університет ім. Івана Франка, професор кафедри української літератури ім. Михайла Возняка;

кандидат філологічних наук Трофимук Мирослав Степанович, Український католицький університет, директор Інституту неолатиністики

Провідна установа:

Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка, кафедра теорії та історії української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Дрогобич

Захист відбудеться “22” жовтня 2003 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. II-37.

Із дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “18” вересня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради _____________ Н.І. Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Неориторичні студії XX ст. поновили науковий інтерес до генези ораторської культури, її теоретичних експлікацій та текстового втілення. Специфіка та стан національних рефлексій риторичного континуїтету, їх зв’язок із теоретичними постулатами античних шкіл красномовства та метатеорією діалогічного доведення Арістотеля Стагірита стали об’єктом численних теоретико- та історико-літературних, культурологічних досліджень. Серед інших була акцентована проблема поширення ізотопних форм як функціонального засновку риторичної культури. Вивчення топіки репрезентувала новостворена літературознавча наука – дослідження топів, виникнення якої пов’язують з особою Е.Р. Курція.

На українському ґрунті активізацією риторичних студій позначилася доба бароко. Києво-могилянські посібники з ораторського мистецтва фіксують переважно античні матеріали, що піддавалися трансплантації для застосування у новому хронотопному вимірі. Дослідження гомілетичного трактату І. Ґалятовського та реалізації його настанов у “Ключі розуміння” є суттєво необхідним для визначення барокової програми генерування тексту. Становлення барокової проповіді як нової жанрової форми канонізувало процеси породження текстів на основі існуючого текстового спадку, що визнається за авторитетний. Формування текстів із чогось нетекстового усвідомлювалось як цілком неможливе. Два перші розділи риторичної науки – “Inventio” (віднаходження) і “Dispositio” (розміщення) – присвячені виключно прийомам оперування із вже наявним текстовим матеріалом. Власне, вони і знайшли переважне відображення у “Науці” І. Ґалятовського, який дає чимало порад, як пристосувати готові тексти до нових умов виголошення.

Попри чисельність наукових робіт, які висвітлюють ті чи інші аспекти риторичного доробку І. Ґалятовського, наявні у його казаннях ізотопні барокові моделі, що функціонували як канонізовані засоби репрезентування визначеного змісту, в основному залишилися поза увагою дослідників. Дотично ця проблема була відображена у студіях таких вчених, як М. Сумцов, М. Петров, І. Огієнко, І. Чепіга, Л. Ушкалов, Н. Алексеєнко та інших.

Теоретичним підґрунтям для розробки теми дисертації стали системи топів, або загальних місць (loci communes), виведені в античних, середньовічних, ренесансних, барокових та класицистичних трактатах із красномовства. Були використані теоретичні положення Ісократа, Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана, Фортунатіана, Юлія-Віктора, Раймунда Люллія та його барокових послідовників, а також Ф. Меланхтона, К. Соарія, Ф. Бекона, професорів Києво-Могилянської академії, Баттьо, М. Ломоносова та інших. Залучені теоретичні експлікації щодо системи загальних місць, представлені у роботах таких вчених XX ст., як Р. Луканін, О. Лосєв, Ц. Тодоров, Г. Буш, У. Еко, С. Аверінцев, Ю. Рождественський, Є. Клюєв та інших.

Актуальність обраної теми полягає у її безпосередньому зв’язку із розв’язанням проблеми становлення національної риторичної культури, для якої доба бароко стала етапом формування, що у своєму зрізі виявив як зняті античні та середньовічні настанови, так і специфічні породження гомілетичної практики, представлені, зокрема, “Ключем розуміння” І. Ґалятовського. Теорії топіки, пропоновані сучасними посібниками з ораторського мистецтва, обмежуються в основному офіційно-діловим стилем побутування. Визначена тема дисертаційної роботи дозволить представити формалізовані фрагменти мовлення не лише як засоби породження тексту (у даному разі конфесійного призначення), але і як складники мистецтва бути переконливим у кожному конкретному випадку (метатеорії діалогічного доведення).

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Тема дисертації узгоджена із проблемою, яку досліджує кафедра історії української літератури Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, _“Поетика, жанрово-стильові особливості української літератури X_XX ст.” - та відповідає навчальній програмі з історії давньої української літератури.

Мета дослідження: спираючись на теоретичні засади гомілетичної риторики бароко і, зокрема, “Науки, альбо Способу зложення казання”, визначити топічні моделі, що їх використав І. Ґалятовський при укладанні проповідей “Ключа розуміння”.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- простежити генезу топологічної системи та вcтановити її призначення у риторичній культурі бароко;

- провести теоретичну експлікацію загальних місць, представлених у гомілетиці І. Ґалятовського;

- проаналізувати топіку проповідей І. Ґалятовського, визначити її типологічні домінанти та джерела живлення;

- розкрити символіку назви “Ключ розуміння” як топосу біблійної герменевтики.

Об’єктом дисертаційного дослідження є риторична культура бароко, в її межах як предмет студії обрана збірка І. Ґалятовського “Ключ розуміння” з представленими в ній проповідями і гомілетичним трактатом. Також до аналізу риторичної культури залучені середньовічні й барокові пам’ятки лексикографії та збірники компілятивного характеру, проповіді Л. Барановича, А. Радивиловського, С. Яворського, Т. Млодзяновського, П. Дуніна, С. Бєліцького, Ф. Коваліцького та роботи інших церковних риторів.

Для досягнення поставленої мети при вирішенні конкретних завдань використовувалися наступні методи дослідження:

- при вивченні генези топічної системи – порівняльно-історичний метод;

- при аналізові топіки проповідей І. Ґалятовського – топологічний та описовий методи;

- при тлумаченні сенсових модусів назви “Ключ розуміння” – герменевтичний метод;

- при визначенні гомілетичних моделей генерування тексту – методи дискурсивний та дослідження топів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розщепленні текстової тканини на складові топи, що дає змогу визначити моделі її породження, встановити ізотопний матеріал, який при звільненні від небажаних акциденцій видається придатним для укладання творів конфесійного призначення за будь-якою тематичною спрямованістю.

Практичне значення роботи. Одержані результати дисертаційного дослідження можуть застосовуватися при підготовці нових програм для вищих навчальних закладів України з історії давньої української літератури та ораторського мистецтва, при укладанні підручників та посібників з названих дисциплін, при проведенні подальших студій над риторичною культурою бароко і, зокрема, ораторською прозою представників церковного красномовства.

Апробація результатів дисертації відбулася у формі доповідей на наступних наукових конференціях: “Міф і міфопоетика у традиційних і сучасних формах культурно-мовної свідомості” (Харків, 1999), VII Міжнародній студентській науковій конференції “Актуальні проблеми гуманітарних наук та їх інформаційне забезпечення” (Харків, 2000), VI Міжнародній Кирило-Мефодіївській конференції (Одеса, 2000), міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя від дня народження М. Наконечного” (Харків, 2000).

Публікації. Результати дисертації представлені п’ятьма статтями, що опубліковані в наукових збірниках, та одними тезами, надрукованими серед матеріалів конференції.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел. Основний текст дисертації – 175 сторінок. Загальний обсяг роботи – 194 сторінки. Список використаних джерел включає 254 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її наукову новизну, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, теоретичне і практичне значення роботи, вказано методи аналізу текстового матеріалу, подано відомості про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Ключ розуміння” Іоаникія Ґалятовського як об’єкт літературознавчого вивчення” подано огляд літератури за темою та вказано напрямки дослідження, викладеного у дисертаційній роботі.

Перші дослідження літературного доробку Іоаникія Ґалятовського мають переважно довідковий, біо-бібліографічний характер. Ця категорія робіт представлена розвідкою, яка, вірогідно, належить М. Каченовському, словниками Є. Болховітінова і П. Строєва, бібліографічними матеріалами В. Сопікова і К. Естрейхера, оглядом архієпископа Чернігівського Філарета (Гумільовського), нарисом К. Говорського, статтями П. Владимирова і Ф. Титова тощо. Творчість київського ритора знайшла відображення в низці підручників з історії літератури, а саме: М. Вишневського, А. Галахова, О. Огоновського, Є. Пєтухова, М. Петрова, І. Франка, О. Пипіна та В. Спасовича, В. Келтуяли, С. Єфремова, М. Возняка, Д. Чижевського тощо.

Перший ґрунтовний монографічний аналіз творчості Іоаникія Ґалятовського належить М. Сумцову. Він відзначається енциклопедичним підходом до збирання і систематизації історичних, біографічних, літературних фактів і свідчень.

Літературне надбання Іоаникія Ґалятовського було об’єктом літературознавчих студій учасників Семінарію російської філології професора В. Перетца. І.Огієнком представлений детальний структурно-композиційний огляд здійснених видань “Ключа розуміння”, виявлені теоретичні та практичні настанови авторського підходу, проаналізовані визначальні риси орацій. Мовну своєрідність творів Іоаникія Ґалятовського вивчали П. Житецький, І. Чепіга, В. Вітковський. Особливості перекладацької манери ритора висвітлені у студії В. Сімовича. Проблемою датування здійснених видань збірки проповідей займалися І. Вагилевич, С. Голубєв, архієпископ Чернігівський Філарет, М. Сумцов, М. Петров, І. Шляпкін, М. Марковський, М. Сопіков, І. Огієнко, С. Маслов та інші вчені.

Риторичний доробок Іоаникія Ґалятовського став об’єктом дисертаційних досліджень В. Сютика, І. Чепіги, Н. Алексеєнко. Він висвітлюється у монографіях та посібниках, присвячених аналізові теорії та історії риторичного мистецтва, зокрема В. Вомперського, А. Єлеонської, С. Абрамовича і М. Чікарькової тощо. До найновіших належить студія П. Ваврженюка “Ґендерні конструкції у “Ключі розуміння” І. Ґалятовського”.

Свого часу уривки із “Ключа розуміння” публікували Ф. Буслаєв, С. Голубєв, М. Возняк, Ф. Титов, О. Білецький. Роботу К. Біди “Іоаникій Ґалятовський і його “Ключ разумнія” супроводжує факсимільна публікація збірки проповідей. І. Чепігою було підготовлене критичне видання “Ключа розуміння”. Текст “Науки” надрукований у серії “Бібліотека української літератури”. Збірка “Діалог культур” (1999) пропонує друге казання “На Вханїє Господнє” Іоаникія Ґалятовського як анонс програми з підготовки та видання антології української проповіді кінця XVI – першої половини XVIII ст.

Попри чисельність наукових робіт, які висвітлюють ті чи інші аспекти риторичної творчості Іоаникія Ґалятовського, непроаналізованою залишилася топіка проповідей та використані у “Ключі розуміння” топічні моделі генерування тексту, що, власне, і буде завданням нашої дисертаційної роботи.

У другому розділі “Топологічна основа риторики” представлений основний метод дисертаційної роботи – дослідження топів. Відбита генеза його становлення, проаналізовані історично зумовлені версії застосування, серед яких детально висвітлена інтерпретація топічної системи, що була актуальною для риторичної культури бароко.

Топічне вчення культивується риторикою понад дві тисячі років (грецьк. ?ьрпй – ?уквально означає “місце”; латинський варіант loci communes – “загальні місця”). В інтерпретації Арістотеля топіка постала як метатеорія наук, вчення про способи отримання правдоподібного знання. Риторику, тобто науку про методи говорити переконливо за будь-яких життєвих ситуацій, Стагірит засновує на топічній логіці. Його топи – це різноманітні факти, обставини, події, поняття, що залучаються для максимальної переконливості висловлювання. Спрощена схема механізму творення і використання топів має такий вигляд: потік мовлення як первинна модель світу, сформована природною мовою процес індукції, абстрагування, узагальнення (відбір часто відтворюваних у мовленні положень, очищення їх від акциденцій (випадкових ознак) і зведення до типажу із необхідними ознаками) топіка процес дедукції, конкретизації, диференціації наукова, філософська, художня картини світу як моделі вторинного походження, сформовані риторикою. Інтенції кожної матричної схеми топу корелюються із життєвою практикою, на засадах абстрагування від якої вона постала. Система топів стосовно реального втілення, емпіричного авторства має суто потенційний характер.

Цицерон трактує топи не стільки як знаряддя методології пошуку знання про предмет, скільки як місця знаходження доказів (sedes argumentorum), поширені погляди, засоби підсилення переконливості промов, як фонд спадкових для риторичного континуїтету аргументів. Діалогічний шлях пошуку істини був усунений із риторики, його місце зайняв спосіб викладу підібраного за певною настановою і смаком матеріалу. Доцицеронівська риторична діада засіб – мета була замінена іншою: форма – зміст.

Середньовічна топіка – це зібрання канонічних штампів висловлення, догматичних уявлень, поетичних кліше.

Барокова риторика звертається до культу Цицерона, що є показовим для констатації її суспільного статусу і визначення функціональної спрямованості топіки. Немає потреби у користуванні топами як методологемами пошуку прихованих істин, оскільки мета риторики визначена наперед догматикою богословя і державними установленнями. У риторичній культурі система топів є джерелом доказів і винайдення матеріалу для укладання промов заданого функціонально-тематичного виду, відповідно, у теоретичних трактатах подається розділом, названим “Inventio” (вчення про винайдення), тобто у першій із пяти частин риторичної науки. При теоретичному поясненні викладачі Києво-Могилянської академії розглядали усталені близько двох тисячоліть перед тим внутрішні та зовнішні місця знаходження доказів. Серед зовнішніх називалися прецеденти, чутки, письмові свідчення, клятви, зізнання, свідки, авторитети, приклади, Святе Письмо, жарти, сентенції, символи, емблеми, ієрогліфи, загадки, відомості з історії та науки, дива, епітафії тощо. Запропоновані внутрішні місця різняться у трактуванні не теоретичними підходами професорів, а докладністю пояснення і способами групування матеріалу. Подаються: визначення, поняття, вирахування частин, сполучення (похідні слова), рід і форма (вид), попередні та подальші обставини, протилежності й суперечності, схоже і несхоже, допоміжні засоби (супровідні обставини дії), причини і наслідки, порівняння і співставлення. Все це становить готовий матеріал, який треба скомпілювати відповідно до заданої мети, уподобань аудиторії та наявних умов виголошення.

Для барокового проповідника топіка є фондом загальних місць: опробованих схем вступу на будь-який ораторський випадок, традиційних відступів і переходів, відпрацьованих доводів для ствердження і заперечення різноманітних тез. Це заготовки цілих промов, що стають придатними після підстановки потрібних імен (такий матеріал традиційно пропонувався як друга складова частина риторичних трактатів). Топічні принципи підготовки проповідників за допомогою заучування промптуарію готового матеріалу з подачею системно розподіленого, рецептурно-дедуктивного знання типу відповідей на незадані питання стали основоположними для освітньої системи, що усталюється на Україні в XVII ст.

Середньовічні розробки у сфері топіки – люлліанське вчення про універсальний метод пізнання будь-яких істин, що виводяться із загальних понять, барокові ритори розглядали як техніку генерування тексту, комбінуючи топи за встановленими схемами.

Виведена у топах універсальна (“гола”) схема спрацьовує при наповненні матеріалом, доречним для заданого типу, умов і мети (логос, етос, пафос) комунікації. Техніка “одягання” топів – це мистецтво правильно висунутих питань. З античних часів риторичні трактати повторюють класичний топос – схему опису події за допомогою стрижневих питань.

Квінтіліан “Навчання оратора”: “При будь-якій справі звичайно виникають питання: …для чого, …де, …коли, …як, …за допомогою чого здійснено це?” Квинтилиан М.Ф. Двенадцать книг риторических наставлений: В 2 ч. Ч. 1: Пер. с латин. – СПб.: Тип. Имп. рос. акад., 1834. – C. 351..

Іоаникій Ґалятовський “Наука, албо Способ зложеня казаня на погреб” (1659): “Кто? що чинил? на яком мсцу? з ким? для чого? яким способом? котрого часу? …Тут з кождого слова можеш соб шырокую матерію до казаня взяти, з кождого слова можеш много концептов учинити” Ґалятовський І. Ключ разумнія. – К.: Друк. Києво-Печер. лаври, 1659. – С. 251 зв.-252. Далі у дужках (Ґалят.,1659, с. ...)..

Андрій Бєлобоцький “Велика наука Раймунда Люллія” (1698-1699): “Аще єсть. Что єсть. С чего что єсть. Для чего что єсть. Коликоє что єсть. Каково что єсть. Когда что єсть. Где что єсть. Како что и с чем єсть” Никанор. “Великая наука” Раймунда Люллия в сокращении Андрея Денисова // Изв. Отд. рус. яз. и словесности Имп. АН. – 1913. – Т.18, кн. 2. – С. 26..

Придатність того чи іншого топу визначається за приналежністю до конкретного роду промов (судових, дорадчих, епідектичних), за функціональною спрямованістю та місцем у певній частині твору.

Топіка ритора – це засіб генерування тексту, шлях літературознавця – це зворотній процес розщеплення текстової тканини як спроба зрозуміти її, виявляючи варіації та генезу спадкових кліше, що у ній застосовуються.

У третьому розділі “Символіка назви збірки проповідей Іоаникія Ґалятовського “Ключ розуміння” проаналізовані моменти дешифрування провідного символу збірки “ключ”-“розум”-“сенс”. Джерелом його живлення були чотири значеннєві модуси старозавітного і новозавітних топосів зі стрижневим словом “ключ”: “ключ царства земного” (Іс. 22:22), “ключ Царства Небесного” (Мт. 16:19; Об. 3:7), “ключ розуміння” (Лк. 11:52), “ключ пекла, смерті й безодні” (Об. 1:18, 9:1, 20:1). Сакральний символ постає у збірці Іоаникія Ґалятовського множинним значеннєвим вибухом. Він отримує теоретико-гомілетичну, есхатологічну, морально-дидактичну і герменевтичну інтерпретацію: “ключ” – це і “Крест святый, который Христос несл на раменах своих”, і “вдомост Писма Святого, которую мают преложоныи церковныи”, і “моц отпущаня грхов, которую пастырове церковныи мают”, і правила гомілетики, що “священником до казаня двери отмыкают”, і життєві чесноти, котрі священикам та іншим людям “двери до Неба одомкнуть”, це і “власть Бозская” (або “ключ чрез апостолов, от Христа... даный, власть раздршити и связати”), також ключ, яким можна “злым и непослушным людем пекло отворити” (в іншій інтерпретації – “ключ, то єст... власть студенца, бездны пекелнои”), ще ключ, котрим можна відкрити і “сердце человчоє.., жебы скруху и жаль за грхи показало”, і “уста человчыи, жебы грхи свои на исповди вызвали и хвалу Богу выдавали” (Ґалят., 1659, с. II, 164; Ґалят., 1665, с. 1 зв., 2, 4, 454-454 зв.).

Із символікою назви пов’язує Іоаникій Ґалятовський введену до видання 1665 року посвяту єпископові Афанасію Желиборському. Символічні аналогії зі значеннєвими модусами “ключа” вишукуються у зображенні родового герба панів Желиборських. Структурувати значеннєве ядро символу допомагали зведення біблійних топосів, так звані конкорданції, або симфонії, що служать “до пізнання Слова Божого більше, ніж буквенно” Симфония, или Согласие на пять книг пророка Моисея. – М., 1823. - С. 3..

Здійснене св. Августином еклектичне поєднання теорій генерування і сприймання дискурсу закріплюється практикою середньовічних гомілетів, котрі вводять до тексту проповідей настанови біблійної герменевтики. Цей усталений традицією прийом, що мав на меті програмування реакції реципієнта, залучений Іоаникієм Ґалятовським у казаннях “На Воскресіння Господнє” та “На св. Іоана Богослова”. Посилаючись на Корнелія а Ляпіде і Роберта Белларміна, гомілет наводить герменевтичні правила і зразки інтерпретації, що були загальним місцем чималої кількості гомілетичних робіт.

Відтворивши у казаннях вчення про чотири “ключі”-“розуми” Святого Письма, що активно культивувалося риторикою бароко, Іоаникій Ґалятовський акцентував увагу на герменевтичній заданості основоположного топосу збірки: “Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли, і тим, хто хотів увійти, боронили!” (Лк. 11:52).

Барокові трактати з поетики та риторики традиційно наводили настанови біблійної герменевтики для допомоги генерування гомілетичних текстів. Так, вчення про “четверакій ключ, священныя скиніи церковныя проходы отверзающій, или четверогубый разум священных писаній” репродукується у люлліанських роботах Андрія Бєлобоцького, у риториці Іларіона Ярошевицького, представлене як метод проповідницького викладу у “Поетиці” Митрофана Слотвинського тощо. Герменевтичні правила також набувають у “Ключі розуміння” теоретико-гомілетичного значення, виступаючи одним із способів укладання казань.

Поряд із “Ключем розуміння” полемічну спрямованість символу “ключ”-“розум”-“сенс” Іоаникій Ґалятовський розкриває у “Месії правдивому”, вона актуалізована у таких трактатах Стефана Яворського, як “Знамення приходу антихриста і кінця світу” та “Камінь віри”.

У теоретико-риторичній традиції образ “ключа” використовує німецький реформатор, автор двох новолатинських риторик Филип Меланхтон. Ключем, що відчиняє двері ораторського мистецтва, він називає загальні місця (loci communes), топи, вибрані ритором із різних галузей знання для підкріплення своєї промови.

Численні відтворення доктрини біблійної герменевтики, що обґрунтовувала наявність відкритих і прихованих сенсових зрізів, і узгодженого з нею твердження про необхідність вивчати твори Отців Церкви та інші авторитетні коментарі до біблійного тексту, щоб наблизитись до таїни істини, були полемічно спрямовані проти ідей протестантизму про загальне священство та доступність сакральних книг усій спільноті віруючих.

У четвертому розділі “Топіка проповідей Іоаникія Ґалятовського” визначено, що настанови гомілетичного трактату київського вченого із п’яти традиційних частин риторичної науки стосуться в основному “Inventio” та “Dispositio”, тобто відтворюють усталені риторичною традицією правила про винайдення та розміщення, способи подачі текстового матеріалу. Гомілетика Іоаникія Ґалятовського не містить системного викладу теорії топів. Проведена теоретична експлікація топіки “Ключа розуміння” дозволила зробити висновки про те, що проповідник розглядав топічну теорію в актуальній для барокового красномовства цицеронівській інтерпретації. Він пропонує свої власні казання як взірцеві моделі скомпільованих топічних заготовок, які придатні для репродукування в інших текстових утвореннях.

Іоаникій Ґалятовський вказує на топи, що будуть структурувати нарацію казань, у їх пропозиції: “Обэцую… на тым казаню показати причины, для которых взял Бог на себе натуру человэчую…” (казання друге “На Різдво Христове”), “Покажу, …якая єст кождого сакраменту матерїя, якая форма, якій пожиток” (“На Богоявлення Господнє”), “Обэцую… показати… имена, которыми Сын Божій называєтся…” (казання перше “На Обрізання Христове”). Чим більше топ звільнений від акциденцій (випадкових ознак), тим більше його мобільність, здатність бути використаним у проповіді будь-якого тематичного циклу.

У риторичній культурі бароко чи не найбільш уживаною була топіка імен, що мала чотири видові форми: (1) етимологію; (2) переклад значення іншомовного слова; (3) тлумачення символіки; (4) прізвиська. Її культивування ґрунтувалось як на відомостях Святого Письма та текстів церковно-богословського континууму, так і на матеріалах лексикографічних пам’яток, що пов’язані з середньовічною традицією сакральної ономастики.

Топіка імен у казаннях Іоаникія Ґалятовського виступає ключем до відчитування гомілетичної заданості тексту, виконує роль прикладів та доводів, ампліфікує виклад, подає стрижневий елемент при нанизуванні різноджерельних запозичень, структурує нарацію тощо.

Основним топічним матеріалом імені для проповідника слугували тексти Святого Письма, що залучались як переказ, наприклад (Бут. 49: 1-27): “Іаков.., умираючи и благословячи сынов своих, розмаитыми их называл именами. Рувима назвал водою, бо он …на грэх телесный, нечистый яко вода расплынулся. Сімеона и Левїю назвал начыньєм воєнным, бо они сіхемитов мечем позабїяли…”, - чи переклад, наприклад (Об. 9: 1-11): “…Мэла (саранча) над собою царя, ангела бездны, который называєтся по-єvрейску Аввадон, по-ґрецку Аполїон, по-латинэ Єтермэнанс, то єст выкореняючїй” (Ґалят., 1665, с. , 453 зв.-454). Наведене глосування відтворювали лексикографічні пам’ятки.

Біблійне глосування імені могло виступати підґрунтям для виведення чергового тлумачення у дусі церковно-богословської традиції: “Называєтся Іоанн святый Воанергес, сыном громовым, котороє имя єму от самаго Христа дано, же он громогласным был проповэдником Христовым и словом Божим, як громом, устрашал людей невэрных и грэшных…” (Ґалят., 1665, с. 447 зв.).

Маємо топічну ампліфікацію імені, нанизування відомих у церковній традиції оціночних епітетів у супроводі усталеного глосування кожного з них: “Многими и розмаитыми тытулами названый єст святый Іоанн… Называєтся святый Іоанн апостолом, то єст посланником… Называєтся… єvангелистом, то єст благовэстником, же написал єvангелїє, то єст благую вэсть… Называєтся… богословом, же писал..: “В началэ бэ Слово, и Слово бэ у Бога, и Бог бэ Слово” (Ґалят., 1665, с. 447 зв.-448 зв.).

Приналежне різним особам ім’я-епітет служило стрижневим словом для зв’язування текстового матеріалу, запозиченого з різних джерел: “Антїохійчыкове называли муром святого Сімеона Столпника. …Рымляне называли муром Сципїона. …Албанчыкове называли муром Шкандербеґа. …Мы можем святого пророка Илїю муром назвати, поневаж он нас, як мур, от непрїятелей боронит…” (Ґалят., 1665, с. 410 зв.-411).

Представлені варіанти відчитування нових імен-епітетів, що імітують кодову заданість сакрального тексту, ґрунтуючись на базі його аргументів: “Розмаитыми именами Бог назвал пророка Ієремэю, мовячи до него: “Дах тя днесь в град тверд, и в столп желэзный, и в мэдяны”, _бо на него многїи люде воєвали, але єго, як мэста моцного, як столпа желэзного и як муру мэдяного, не могли рушити… И святый пророк Илїя… єст мэстом моцным, столпом желэзным и муром мэдяным” (Ґалят., , с. ). Подальше доведення правомочності виведених епітетів реалізує прийом збирання докупи загальних місць (різноджерельних фрагментів) з наявними лексемами “мэсто”, “столп” і “мур”, що зв’язані у цілісну текстову тканину через порівняння або через екзеґетичну суміжність.

Топ імені, репрезентований спільною темою (“Єгда исполнишася осмь дній, да обрэжут Єго, и нарекоша имя Єму Ісус” Лк. 2:21) структурує значеннєве поле обох казань “На Обрізання Христове”. У першому об’єкт догматичної екзеґези становлять імена Сина Божого: “Называєтся Сын Божій “Аз єсм иже єсм” (Вих. 3:14), “Называєтся Христос Господь Савао”, “Называєтся Христос Восток” (Зах. 6:12), “Называєтся Христос Алфа и Омеґа” (Об. 1:8) (Ґалят., 1659, с. 15 зв.-19 зв.).

У другій проповіді “На Обрізання Христове” як об’єкт тлумачення представлені імена-епітети Сина Божого, що мають символічне значення. Метатекстовий цитатний матеріал здійснює обґрунтування кожного такого імені: “Называєтся Збавленїє наше животом вэчным. Так мовит євангелист Іоанн: “Се же єст живот вэчный”. ...Называєтся Збавленїє наше славою. Так мовит пророк Давид: “Насыщуся, внегда явит ми ся слава Твоя” тощо (Ґалят., 1659, с. 22-27 зв.).

У гомілетичній риториці бароко топіка імен часто виступає засобом генерування текстів. Наприклад, у проповідях Антонія Радивиловського зустрічаємо ланцюжкові утворення, що подають визнані за авторитетні імена-визначення біблійної особи із відповідною авторською атрибуцією: “…Кто єго (апостола Петра) з учителей церковных назвал найвышшею славою, оздобою Неба, столпом богословов.., яко Дїонисїй святый. Кто гетманом и князем учеников, яко Єпифанїй святый… Кто сторожем вэры, опокою церкви, одверным небесным, яко Хрисолїоґ” Радивиловський А. Внец Христов. – К.: Друк. Києво-Печер. лаври, 1688. – С. 186. Далі у дужках (Радив., с. ...).. Топи-складники такої орнаментальної структури виступають семантичними і синтагматичними еквівалентами, відповідно, зміна їхнього місця чи навіть втрата жодним чином не позначиться на семантичній заданості текстової цілісності, що постає як незавершена, відкрита. Можна і далі вишукувати еквівалентні топи і продовжувати це текстове плетиво на зразок геометричного орнаменту.

У панегіричних проповідях Стефана Яворського звеличення осіб реалізується через надання їм імен-епітетів, пов’язаних із певною подією сакральної історії. При цьому плетиво семантичних зв’язків може набувати ускладненого характеру: у біблійній фразі виділяється кілька семантичних домінант, що поповнять низку епітетів, адресованих звеличуваній особі. Правдоподібність кожного епітета доводить метатекстовий матеріал (цитати зі Святого Письма чи іншого авторитетного джерела), а його придатність визначається через розщеплення мотивуючих образів і виявлення у них відповідних ознак схожості зі звеличуваною особою.

При розробці топіки сакральних імен польське проповідництво барокового періоду активно послуговується матеріалами латиномовних глосаріїв. Причому тлумачення глосеми не обмежується словниковими експлікаціями щодо біблійного тексту. Ефект повсякчасно актуальної ізоморфності сакральної історії і ситуації у Польщі XVII ст. досягається введенням до аналізу антропонімів винайдених аналогів із життя польського народу.

Так, Томас Млодзяновський розгортає традиційне глосування onomastica sacra, пов’язуючи його з дібраними паралелями щодо військового стану Польщі. Наприклад, при тлумаченні євангельських рядків (Мт. 1:4): “Слово Aminadab з єврейської означає spontaneus vel voluntarius – “охочий” або “вільний”; можна перекласти і тим словом, що хоча і з латини, але стало вже польським, саме voluntariusz – “волонтер”. Цей Aminadab залишить після себе сина Naasson’а, що означає serpentinus – “зміїний”. …У Польщі є жовніри, котрих звуть волонтерами. …Коли вони збираються до табору, то ...справжньою змією звиваються по Короні, serpentinus. Якщо зупиняться де-небудь, то треба втікати від них, як від змій... Мацеевич Л. Польский проповедник XVII в. иезуит Фома Млодзяновский // Тр. Киев. духов. акад. – 1870. – Т. 4. – С. 25..

За аналогією до середньовічних ономастиконів Томас Млодзяновський вдається до глосування власне польських антропонімів. Спираючись на загальне значення слова або підміняючи його словом, близьким за звучанням, казнодій виводить символічну етимологію імен і прізвищ конкретних осіб польської духовної і світської історії: “Певно ми ті.., за яких настає вже кінець Польщі! ...Чи не було особливого Божого провидіння у тому, що гетьман Станіслав Конецпольський, останній із тих, що тримали булаву в повній славі Корони, своїм ім’ям провіщав, що після нього настане кінець польський” Мацеевич Л. Польский проповедник XVII в. иезуит Фома Млодзяновский // Тр. Киев. духов. акад. – 1871. – Т. 2. – С. 154. .

Культивований бароко спосіб породження тексту на основі сплітання загальних місць поширюється і на топіку імені. Так, у проповіді Станіслава Бєліцького “На день святих апостолів Филипа та Якова” співзвучність стрижневих лексем “Филип” (Filip) – “филипівці” – “филип’яни” виступає одним із засобів поєднання різнотекстових запозичень Bielickyi S. Њwiкta kaznodzieyskie, to iest kazania doroczne na uroczystoњci њwiкtych Boїych. – Kalisz: W drukarni Collegium Calissiense Soc. Iesu, 1717. – S. 141-144..

Топіка імен виступала основним матеріалом для надгробних промов. Для обґрунтування символічної етимології прізвища або сакрального походження родового герба ритор добирає місця Св. Письма, придатні для виявлення прихованих натяків на те чи інше прізвище, або такі, що містять лексеми, котрі відповідають назві герба чи зображеному на ньому.

У п’ятому розділі “Гомілетичні моделі генерування тексту” визначено, що Іоаникій Ґалятовський, дотримуючись канону гомілетичної заданості (для гомілета усталені сакральне першоджерело, тема, цитація, взірцеві твори), застосовує механізм укладання проповідей за типом збирання докупи загальних місць (топів). Він вдається до імітації та відтворення сакрального прототексту, фрагменти якого разом з іншими різноджерельними запозиченнями застосовує як структурні еквіваленти, семантична спроможність котрих залежить від обраної гомілетом компілятивної стратегії.

Для проповідника симфонії на сакральні тексти є звичайним засобом добору біблійних місць визначеної тематики. За їх допомогою наперед структурований значеннєвий кістяк проповіді набуває свого тіла. Фрагменти тексту компілюються у нову тканину, що зберігає згадку про змістове поле першоджерела, проте функціонує із новоутвореною сіткою сенсового сплетіння і нашарувань, породжуючи свої значеннєві вузли-символи.

Так, у першому “Казанні на Страсті Христові” Іоаникія Ґалятовського нарація структурована за топічним прийомом переліку (вирахування) частин цілого: “голова” – “лице” – “бок” – “руки” – “ноги” – “все тло Христово”. Подальший відбір матерії проведений із залучанням симфонії. Маркування різноджерельних запозичень щодо можливості їх сполучення у новій текстовій цілісності ритор здійснює шляхом зведення обраних лексем до рівня семантичних домінант. Вони виступають стрижневими образами нарації, скріплюючи мозаїчні елементи тексту. Наприклад, другий складник цілого (“тла Христового”) – “лице”, отже, відповідна лексема є визначальним критерієм дібраної цитації: “Мовит пророк Ісаїя: “Видх Господа Саваоа, ...и серафіми стояху окрест Єго, …двма убо (крылми) покрываху лица своя”; “Мовит святый Іоанн в Апокали?и: “...Єму же от лица бжа небо и земля, и мсто не обртеся им”; “Мовит пророк Давид: “Горы, яко воск, растаяша от Лица Господня” тощо (Ґалят., 1659, с. 70).

Ниткою-зв’язком виступають слова проповідника, що обтяжені кількома функціями: на текстологічному рівні вони зшивають біблійні цитати; на богословсько-есхатологічному – виявляють ізоморфність подій, біблійних і сучасних гомілетові; у екзеґетичній площині вказують на старозавітні прообрази, втілені Новим Завітом.

Гомілетичний текст передбачає зразкового читача, обізнаного з параметрами біблійної інтенції. Проповідник же, подавши добірку певних уривків сакральної матерії, намагається звести їхню інтенцію до настанов свого співавторського слова; власне, прагне усталити згоду різнотекстових породжень заради функціонування нової цілісності.

У літературознавчих дослідженнях неодноразово акцентувалась увага на цитатній стратегії Іоаникія Ґалятовського. Було відзначено, що гомілет бере уривчасті місця, які не містять повної думки, та тлумачить їх самі по собі без відношення до першоджерела.

Проведений аналіз дозволяє робити подальші висновки про те, що понятійне поле цитати (або близького до оригіналу переказу) може редукуватись у проповідях “Ключа розуміння” до значення однієї-двох лексем, які позначають стрижневі образи і є основою збирання докупи загальних місць. На синтагматичному рівні помітна тенденція формалізації семантики цитатного матеріалу до рівня традиційних топів і, одночасно, семантизація їх зв’язків. Цитата, функціонально прирівняна до топу, є можливістю незліченних проявів. Набуваючи нових акциденцій, вона легко нехтує старими, навіть понятійно-сакральними, за умови вживлення в іншу текстову тканину.

Так, розгортання третього складника цілого – “бок Христов” – здійснює колажний матеріал, сплетений у текстову цілісність формальними репліками, які перетягують на себе роль семантичних носіїв, тим самим формалізуючи звернення до “чужих” текстів: “Ґды ударил Мойсей в камнь лскою, ...з каменя вода вытекла... И Христа ?алмиста называєт каменем… В той камнь ударено копїєю, и вышла з него кровь и вода. …Сарацен стрелив до образа святого ?єодора.., ґды стрла в раме ударила, кровь з образа пошла (фрагмент із “Анналів” Баронія). И Христос єст образом Бога Отца своєго... Тепер той образ пробито копїєю, з которого кровь и вода выплынула. Ґды Алеандер, кроль македонскїй, добывал мста Тиру, …єден жолнр в єго обоз… ґды хлб розрзал, потекла з хлба кровь (фрагмент із Квінта Курція)... Тепер той хлб, Тло Христово, розрзано копїєю, зачим вышла з него кровь и вода (переказ рядків Ін. 19:34) (Ґалят., 1659, с. 71). Таким чином, семантизацією формальних одиниць задається неодхідний авторові герменевтичний код.

У гомілетичній культурі можливість творення суцільно нових і, одночасно, істинних текстів принципово відкидається. Кожне наступне текстове породження постає черговою спробою відчитування сакральних книг, котрі визначають топічний набір, що регламентує усі необхідні моменти творення текстів. Тому при дослідженні матеріалу живлення гомілетичної риторики ізотопія видається вдалою інтерпретаційною стратегією, методом виявлення текстових адекватностей, що сягають спільного протоджерела.

Так, проповіді Іоаникія Ґалятовського, Лазаря Барановича та Антонія Радивиловського на Страсну п’ятницю репродукують в основному тотожний підбір топів із Книг Буття, Вихід, Псалмів, Пісні пісень, пророка Єремії, Євангелій тощо.

Наприклад, слова із Книги пророка Ісаї, що введені до кожної з аналізованих проповідей: у Іоаникія Ґалятовського (“Глядмо… на все тло Христово: обачимо, же... жадного члонку нмаш цлого, так мовит пророк Исаїя: “От ногу и до главы нсть в нем цлости”), у Лазаря Барановича (“…Написашася Страсти Твоя на самом Тл Твоєм: “От ногу и до главы нсть в Нем цлости…”), у Антонія Радивиловського (“Присмотрися тылко, человче гршный, обачиш, же “от ног аж до главы нсть в Нем цлости”; “Шарпают катованем так тиранско, же “от ног даже до главы нсть в Нем цлости”) (Ґалят., 1659, с. 73; Радив., с. 494, 501) Баранович Л. Меч духовный. – К.: Друк. Києво-Печер. лаври, 1666. – С. 443 зв. Далі у дужках (Баран., с. ...). . Надбання гомілетики постає як нескінченна перспектива відтворення тих самих елементів, як ізотопна багатократність.

При компілюванні топів спостерігається явище лексичної та семантичної надмірності, що зумовлена подвійною і потрійною ізотопією: Іоаникій Ґалятовський двічі вдається до цитування того самого місця Св. Письма, або відтворює топи-відповідники за різними Євангеліями, або вводить переказ-імітацію сакрального тексту поряд із його прямим цитуванням. Потрійний вияв ізотопії маємо, коли переказ біблійних рядків супроводжує їх подвійна цитація. Відповідне явище простежується також у роботах інших барокових проповідників. Наприклад, у першому “Слові на Страсті Христові” Антонія Радивиловського: “…Мя связанного стусуют, катуют, …мовячи до Пилата: “Аще не бы Сей был злодй, не быхом предали Єго теб” (Ін. 18:30). …В Ієрусалим по всх улицах крик, вопль аж до неба доходит: “...Аще не бы Сей был злодй, не быхом предали Єго” (Ін. 18:30) (Радив., с. 494 зв., 496).

Текстологічна адекватність проповідей простежується і на рівні топічної організації, форм зв’язку:

1. Прийом переліку (вирахування) частин цілого при відтворенні мук Христових. Наприклад, у Іоаникія Ґалятовського: “Глядмо на голову Христову...”; “Глядмо на лице Христово...”; “Глядмо на бок Христов...”; “Глядмо на руки Христовы...”; “Глядмо на ноги Христовы...”; “Глядмо єще на все тло Христово...” (Ґалят., 1659, с. 69, 70, 71 зв.). Порівняйте з аналогічним структуруванням топів у Лазаря Барановича: “…Кая вина главы Твоєя? Кая вина єст лица? Кая вина єст рук? …Кая вина и ног, також де ископанных? …Кая вина ребр Твоих?” (Баран., с. 452).

2. Відбиття перебігу страсних подій через нанизування топів місця, дії та її зазнавання, знаряддя дії. Наприклад, у Іоаникія Ґалятовського: “Нарысуймо… огородок, который єст ведле Ієрусалиму.., бо в тым огородку Христа поймано и звязано. Нарысуймо… двор Аннин и Каїафин, бо там Христа по лицу бито и очи Єму запліовано. Нарысуймо… ратуш ієрусалимскїй, бо в ратушу обнаженого Христа розками и бичами у столпа бито, в ратушу внец терновый на голову Христови вложено... Нарысуймо… гору Голгоскую, бо на той Христа чтырма гвоздми до креста прибито...” (Ґалят., 1659, с. 74). Порівняйте з викладом Антонія Радивиловського: “Єжелись не был при пойманю Єго в огородку, єслись не был при поличкованю в дому Анны