ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МАКУШИНСЬКА Ганна Павлівна

УДК: 141.7: 316.3: 316.75

НАРОДНА МУДРІСТЬ ЯК ФАКТОР ДУХОВНОЇ ЄДНОСТІ

СУСПІЛЬСТВА

09. 00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Запоріжжя – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Запорізькому інституті післядипломної педагогічної освіти Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Жадько Віталій Андрійович,

Гумнітарний університет “Запорізький інститут

державного та муніципального управління “,

професор кафедри управління навчальними закладами

і педагогіки вищої школи

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

Додонов Роман Олександрович,

Донецький національний технічний університет,

професор кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент

Пелих Володимир Олександрович,

Національна металургійна академія України,

завідувач кафедри філософії

Провідна установа: Національний технічний університет України “КПІ”,

кафедра філософії, м. Київ

Захист відбудеться “19” грудня 2003 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 в Запорізькому державному університеті за адресою: 69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корп.6, ауд.114.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69063 м. Запоріжжя, вул Жуковського 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “14” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Снєжко В.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема мудрості, її змісту і визначення, способів і форм існування є наскрізною протягом усього пізнавального процесу людства, починаючи з давньокитайських і античних мислителів. Онтологічний, гносеологічний і гуманістично-ціннісний статус мудрості досліджувався релігійною філософією, яка розробляла поняття Бога як творця всього сущого у вигляді втіленої в нього (суще) мудрості, тотожної любові. Інтерес до проблеми методології пізнання, дослідження специфічних особливостей емпіризму, сенсуалізму, раціоналізму дав додатковий імпульс для визначень мудрості в її співвідношенні зі знанням. Особливим є внесок англійських і французьких просвітителів XVIII ст. у розробку такого аспекту мудрості, як її демократизація, пов’язана з правом на свободу мислення. Мудрість як об’єктивний історичний дух кожного народу в її (його) системній цілісності досліджували видатні німецькі філософи XVIII-XIX ст. Значний внесок у мудрість як соціально-психологічний феномен народної свідомості належить мислителям ХІХ–ХХ ст., що зумовлено повноцінним виходом на арену суспільно-політичного, соціально-економічного, духовно-культурного життя широких верств населення. Непересічне значення мають здобутки вітчизняних вчених, філософів, літераторів, діячів науки і мистецтва, які всебічно, іноді з протилежних методологічних, світоглядних, аксіологічних позицій, досліджували феномен мудрості.

В усі періоди існування людства актуальною була і залишається дотепер проблема перетворення потенції в акцію, духовної сутності в зримі предметно-соціальні та предметно-речові форми. Ось чому в умовах перехідного стану сучасного українського суспільства та докорінної зміни світоглядно-мотиваційних засад людської свідомості слід всебічно розвивати концепцію духовно-соціальної сутності людини, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона у своєму житті реалізувала головне своє покликання – самопізнання. Така установка свідомості спрямовує людину на пізнання духовної спадщини людства – народної мудрості, відвертаючи від оманливої споскуси свідчення безпосереднього сприйняття вважати знаннями, що визначають суспільну поведінку. Цей шлях є, з одного боку, об’єктивним, адже мудрість народу випереджає зміст індивідуальної свідомості та визначає її як духовний вимір суспільного буття. З іншого – він є шляхом об’єктивації народної суб’єктивності, на якому індивід і наявне суспільство позбувається суб’єктивізму, яким є патерналізм в його політизованій формі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри суспільно-гуманітарних наук Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, пов’язана з комплексною науково-дослідною темою “Духовно-історичні виміри розвитку українського народу”, що розробляється протягом останніх років кафедрою українознавства Запорізької державної інженерної академії.

Мета і задачі дослідження полягають в аналізі та визначенні феномена мудрості в тому його аспекті, який дає можливість і окремій людині, і народу, і суспільству виробити усталені світоглядно-мотиваційні орієнтири поведінки, зробити їх засобами духовно-культурної самоідентифікації, що сприяє формуванню гармонійно-цілісної свідомості та дає надію на подолання стереотипів патерналістської психології й утвердження автономно-самодіяльного способу життя, який є необхідною передумовою формування громадянського суспільства.

Конкретизуючи поставлену мету, окреслено і реалізовано такі дослідницькі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є духовно-пізнавальне життя суспільства в його історичному і сучасному бутті.

Предметом дослідження виступає мудрість як феномен пізнавального способу життя і фактор духовної єдності людини та народу, з урахуванням специфічних особливостей етнокультурного розвитку українців.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають методи і форми емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Значна кількість текстуального матеріалу зумовила необхідність застосовувати методи теоретичного пізнання: змістовний аналіз текстів і на цій основі формулювання певних індуктивних положень, а також побудову системно-цілісної моделі функціонування об’єкта аналізу, його синтез. На цьому шляху реалізувалась діалектична методологія оформлення результатів дослідження, яка передбачає поєднання методів співпадіння історичного процесу розвитку об’єкта і його логічного оформлення та методу сходження пізнавального мислення від абстрактних визначень до їх змістовного конкретно-цілісного наповнення.

Для формулювання ключових понять використовувались методи формалізації, абстрагування, ідеалізації, які допомагали сконцентрувати пізнавальну увагу на об’єкті під кутом зору вирішення завдань, що витікають із предмета дослідження, тобто використовувалась метафізична методологія, до якої належить також інтелектуальна інтуїція. При формулюванні висновків домінував метод логічної дедукції. Провідною формою пізнання впродовж усього дослідження виступала гіпотеза, підкріплювана намаганнями застосувати принцип об’єктивної неупередженості в аналізі текстів, зміст яких відтворює суб’єктивний світ їх творців. Для досягнення об’єктивності, отже, науковості, постійно використовувався метод герменевтично-лінгвістичної та літературно-художньої інтерпретації в різних смислових і жанрових модифікаціях.

Наукова новизна одержаних результатів характеризується комплексністю соціально-філософського аналізу феномена народної мудрості. У дисертаційному дослідженні:

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на основі їх змісту можна розробити спеціальні курси для ВНЗ суспільно-гуманітарних напрямів: філософії, психології, соціології, політології, культурології, педагогіки, державного управління тощо. Основні результати дослідження допоможуть виробити практичні рекомендації для формування державної політики, моделей соціальних технологій, можуть бути використані для створення системи патріотичного виховання та просвіти, розробки програми комплексного соціологічного дослідження стану свідомості за ключовими поняттями дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дослідження знайшли відображення в доповідях на Міжрегіональній науково-практичній конференції “Професійне становлення педагогічних працівників” (Запоріжжя 1997), І Всеукраїнській науковій конференції “Філософські, культурологічні, релігієзнавчі аспекти осмислення сучасного світу та їх науково-методичне значення” (Запоріжжя, 1999), на Міжнародній науковій конференції “Україна і світ на межі тисячоліть: міжнародні відносини, право, історія, культура у зв’язках із християнською традицією” (Хмельницький, 1999), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя 2001), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманістичний менеджмент як чинник оптимізації суспільної трансформації” (Запоріжжя, 2003), у статтях фахових наукових видань. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, кафедри українознавства Запорізької державної інженерної академії.

Публікації. Основні результати дисертаційної роботи викладені у 10 публікаціях, серед яких 4 у фахових виданнях (обсяг – 1,6 д.а., загальний обсяг публікацій становить 3,7 д.а.). Всі праці написані без співавторів.

Структура та обсяг роботи зумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, викладених на 174 сторінках, списку використаних джерел (252 найменування на 11 сторінках), одного Додатка А (на 3 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну теми дисертації, виділено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, визначено методологічні засади, теоретичне та практичне значення здобутих результатів, подано апробацію висновків.

Перший розділ – “Народна мудрість як духовний феномен” – містить виклад методології дослідження, визначення об’єкта дисертації, а також розгляд сучасного стану наукових розробок щодо феномена мудрості та складається з двох підрозділів. Перший із них має назву “Методологічні підходи до визначення феномена мудрості”, в якому йдеться про те, що філософія як любов до мудрості органічно поєднує в собі онтологічні засади світобудови, зосереджені в любові як взаємному тяжінні всього до всього, що дає можливість розглядати цілісний стан світобуття. Пізнання цілісності в її органічних взаємозв’язках і є мудрість як самого світоустрою, так і людини, яка відчуває свою єдність із ним, тяжіє до цілісного як єдиного і загального, отже, перебуває в стані любові до нього як до втіленої мудрості. Це налаштовує людину на самопізнання, на відкриття в собі самій тих начал, які є спільними для неї і світу. Так з’являється любомудра істота, яка знає світ як уособлення мудрого начала.

Без відкриття людиною гармонійної основи світобуття, відкриття нею не лише мудрості як об’єктивної сутності сущого, але й як шляху самоорганізації власного і суспільного буття на її засадах, людина діє як багата різноманітними проявами душевної суб’єктивності істота, які, проте, не створюють гармонійного соціального середовища. Разом із мудрістю, яка стає в ній її власним і водночас світовим розумом, вона обирає шлях цивілізованого, а не дикунського і варварського соціально-духовного існування з перспективою постійного самовдосконалення. Тому мудрість є не тільки метод і результат світопізнавальних визначень, але також метод і спосіб життя людини, яка не бажає бути просто природно-соціальною істотою, залежною від примх суб’єктивності й суб’єктивізму вдачі, а істотою, здатною до доцільної діяльності в якості суб’єкта соціально-духовної організації особистісного і суспільного буття.

В другому підрозділі – “Сучасний стан дослідження народної мудрості у вітчізняній філософії” – конкретизуються напрямки наукових розробок російських мислителів другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., чия спадщина була під забороною і стала відомою лише в останні десятиліття, і, звичайно, сучасних українських вчених, включно з тими, чия творчість є сучасною, хоча їх життєвий шлях належить історії.

Проаналізовано думки С.М.Трубецького, який вважав, що статус божественної мудрості належить абсолютному знанню, яке за своїми законами наближається до природовідповідних; П.А.Чаадаєва, для якого мудрість є продукт традицій, що ріднять сучасників із своїми пращурами; М.О.Бакуніна, який обстоював мудрість у якості живого історичного досвіду народу, невихолощеного метафізичними абстрагуваннями і формалізацією; К.Д.Кавєліна, який тісно пов’язував зміст мудрості з визначальними рисами характеру народу, зі спадкоємністю поколінь; М.О.Бердяєва, який вважав мудрість продуктом релігійно-філософського світоспоглядання і світовідчуття, оскільки вони мають чітко виражене національне походження; Г.Г.Шпета, для якого мудрість – це зміст соціального організму, яким є історичний, а не безпосередній дух народу, людства.

Специфічні особливості народної мудрості на ґрунті власне української ментальності розглянуті на основі концепцій Г.Сковороди, Ф.Прокоповича, П.Юркевича, О.Потебні, П.Куліша, М.Драгоманова, Д.Донцова, І.Огієнка; мислителів із числа представників української діаспори, серед яких О. Кульчицький, Ю.Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, І. Мірчук, Є.Онацький, М.Шлемкевич, Р.Шпорлюк, а також сучасних вітчизняних дослідників, а саме: С.Андрусіва, А.Бичко, І.Бичка, Г.Горак, В.Горського, Р.Додонова, О.Донченко, О.Забужко, В.Жадька, Ю.Канигіна, В.Крисаченка, І.Лисого, В. Скуратівського, В. Табачковського та ін.

Вихідною для всього дослідження є фундаментальна теза Г. Сковороди про три світи і дві натури. Це дає можливість вбачати мудрість, властиву кожному народові, українському особливо, у широкому розмаїтті усної та писемної творчості. Мова в усіх своїх проявах є символом народного духу, його специфічної спрямованості, яка є сутністю самої мудрості. Мова індивідуалізує не лише народ, але і його субетнічні складові, включно до окремого індивіда. Звідси й націленість українця на самопізнання, яке часто ототожнюється зі схильністю до індивідуалізму. Звідси й те значення, якого українські дослідники надають, по-перше, мові, по-друге, духовній соціалізації індивіда, по-третє, його становленню як особистості на шляху від самопізнання до організації суспільства на такій основі. Якщо цього немає, світ не “зловить” українця або ж “зловить”, але це буде світ, далекий від ідеалів гуманізму. Такою слід бачити глибинну сутність мудрості, репрезентованої як історією українського народу, так і історією власне української філософії, мудрості, втіленої у різноманітні жанрові форми, про що йдеться в наступному розділі.

Другій розділ має назву “Специфічні прояви мудрості українського народу”. Він розкриває ментальні характеристики українців у тому вигляді, як вони функціонують в його історії та які мають потужні мотиваційні домінанти в сучасності.

Перший підрозділ “Діалектика становлення типових рис національного характеру як підґрунтя народної мудрості” присвячений виявленню тих ознак народної свідомості, які найбільшою мірою властиві їй як в онто-, так і філогенезі. Специфіка визначальних – народотворчих – рис характеру окреслена із врахуванням двох факторів: по-перше, кількісний вимір духовної енергетики, що її містить постійна величина, представлена ентелехією біогеоценозу; по-друге, якісний вимір, яким є об’єктивна енергетика історичного духу народу, акумульована в надбаннях духовної культури. Це динамічна складова, що є похідною від двох головних чинників. Перший залежить від зовнішніх соціокультурних впливів, яких зазнавав і засвоював (або ж відкидав, але не безслідно) той чи інший народ; другий – від того, якою мірою він, звичайно, в особі своїх репрезентативних виразників насичував сучасне духовне життя духом своїх пращурів.

Аналітичний вибір зроблений на таких визначальних рисах характеру українців (за атрибутами Е.Д.Сміта), які найбільшою мірою відповідають стану його мудрості, його історико-культурній рефлексії. 1.Суперечливе, амбівалентне ставлення до власної групової назви. 2. Слабко розвинуте почуття етнічної єдності породжує потужне індивідуалістичне начало в сфері мотиваційної свідомості українців. У цьому можна вбачати сутність феномена бездержавності, оскільки держава як політичний інститут, передбачаючи плюралізм думок, не може існувати без духовно-культурної самоідентичності, джерелом якої і має бути аксіоматично й акіологічно сприйнята групова назва. 3. Об’єднавчу функцію духовної спорідненості українців виконує дух велично-романтичного міфо-поетичного обожнення Матері-землі, але вона парадоксальним чином сприяє утвердженню стійкої риси характеру – почуття меншовартісності порівняно з іншими народами, яке, начебто, свідчить про об’єктивність самооцінок. 4. Визначальним диференційним елементом спільної культури українського народу вважаємо мову. Вона не просто творить людину з немовляти, а намагається її засобами створити єдину і цілісну духовну картину світу. Звідси одвічна любов до мови як джерела та носія мудрості. 5. Обожнення "рідного краю", в якому є місце і на небі, і під сонцем для всіх народів, зумовлене відсутністю суто етнічного підсвідомого поділу народів на “своїх” і “чужих”, що зумовлює розвинене почуття земляцтва і побратимства на його основі. 6. Почуття солідарності на позаетнічній духовній основі випереджає реальні можливості для побудови єдиного суспільства, оскільки, по-перше, у народів-сусідів воно розвинене досить потужно, по-друге, воно має властивість підсилюватись на багато порядків (це властиво й українцям) на “чужих” землях, по-третє, викликає певні підозри щодо “удаваної” позаетнічної щирості автохтонного народу.

Узагальнюючою визначальною рисою характеру українського народу є динамічна суперечливість, яка свідчить про його невичерпний, незаперечний духовно-діяльний життєстверджувальний потенціал і постійне бажання самовдосконалення на засадах самокритичного ставлення до себе і надмірної любові й довіри до всіх інших народів.

У другому підрозділі “Форми і засоби детермінації народної мудрості українців” розглядаються різноманітні жанрові прояви народної мудрості і наводяться їх світоглядно-мотиваційні соціокультурні визначення.

Дума – це форма світоглядно-пізнавального заглиблення допитливого розуму у зміст об’єкта, який для соціалізованої в собі самій людині має вирішальне й визначальне значення для налагодження й утвердження “думного” способу життя в суспільному соціумі. Для української думи головне – туга за рідним краєм, смуток і розпач від непорозуміння між “своїми”.

Балада – піднесено-романтична форма оспівування героїчно-подвижницьких звершень народу, який долає труднощі на шляху досягнення мети, засіб увічнення народних героїв, до слави яких він причетний як невичерпне першоджерело їх духовної і фізичної наснаги.

Героїчний епос народна мудрість оформлює у вигляді легенд і переказів, які у переважній більшості є засобом збереження історичного досвіду народу, його історичною пам’яттю, оскільки реальні події через усний безпосередній переказ від покоління до покоління надають їм статусу об’єктивного духу народної історії, роблять народ цілісним суб’єктом історії, духовною криницею, з якої індивід, якщо бажає стати історичним суб’єктом, має черпати духовну наснагу для звершень у сьогоденні.

Народна мудрість підтримана й утверджена засобами народної пісні – співаномовної форми трансцендентного духовно-історичного (соціального) зв’язку етносу, в якій вона набуває статусу вічності у своїй об’єднавчій соціокультурній народотворчій функції.

Казкова і пісенна спадщина будь-якого народу, українського надзвичайно високою мірою, висловлює весь обшир його душі. Мудрість казки у тому, що це перша форма і водночас метод переходу суджень-речень у судження-умовиводи, це школа народного мислення, школа народного свободомислення.

Такий перехід органічно народжує дуже розповсюджену форму народною мудрості – прислів’я, яке є квінтесенцією народного характеру, духовної спрямованості його намірів, стислою формою конституювання його мудрості, зрозумілою всім, тому такою, що виражає специфічні особливості його світосприйняття і світорозуміння. Оскільки прислів’я ущільнюють зміст казково-драматичного і легендарного епосу життєвої народної долі, вони виступають як згорнене протиріччя, протилежності якого у своїй суперечливій взаємодії стимулюють індивідуальні міркування кожного, хто насичує ними свою свідомість, формуючи їх як носіїв загальнолюдського і народного духу водночас.

Третій розділ “Народна мудрість як детермінанта духовної єдності сучасного українського суспільства” складається із трьох підрозділів. У першому з них “Народна мудрість і громадська думка в умовах трансформації суспільства” зазначається, що народ вічний у своїй психології, своєму душевному складі, у тих стереотипах поведінки, які формують етнокультурну, а потім і суспільно-політичну спільноти, що складають реальний духовний базис і владну основу суспільства. Громадська думка є безпосередньою об’єктивною формою і водночас способом практично-духовного функціонування народної мудрості, народного духу загалом. У розбудові правового суспільства потрібно орієнтуватись на ті модуси народного духу як духу накопиченою історією мудрості, які працюють на вічність, на абсолютні цінності, будучи при цьому органічними для народної свідомості. Треба також враховувати, що народ – суб’єкт вікової історії, зібрав у ній такі потенції, які з різних причин не набули активно-дієвого статусу в сфері мотиваційної поведінки, але існують як належне, омріяне.

До перших можна віднести розвинене індивідуальне начало, яке в умовах правових визначень здатне органічно перерости у громадянську свідомість, активну суб’єктну діяльність з її цілеспрямованістю, якій не буде заважати багата, але невизначена в своїх несподіваних пробудженнях суб’єктивність. Це також працьовитість, яку варто і доцільно сполучити з працею на себе, результати якої неодмінно соціалізують індивідуальне начало, якщо воно буде розвиватись у руслі правової демократії і ринкової економіки з її неодмінним атрибутом, а саме: усвідомленням того, що обмін продуктами (товарами) за своєю суттю є обмін діяльністю, засіб соціалізації духу, а не його натуралізації.

Це і велике тяжіння до навчально-освітньої діяльності, героїчних звершень, гідно оцінених громадою, суспільством; щиросердна гостинна вдача, душевна простота, жертовність заради спільної мети, яка, проте, є продовженням індивідуальних мрій і сподівань, а не засобом примусу з боку незрозумілих ідеологічних цілей. Не можна обійти таку рису, як схильність до демократичних форм самоврядування, горизонтального, а не вертикального принципу побудови суспільства, індивідуального зростання, а не рівняння на інших. Безумовно, що це також глибока аналітика в пізнанні явищ макро- і мікросвіту, готовність передати знання і досвід кожному народові, якщо він цього щиро бажає і не забуває віддати належне вчителям.

До других належать: приховане віками історії почуття національної приниженості;
почуття меншовартісності порівняно з іншими народами; гіпертрофована самокритичність; надмірна довірливість у виборі друзів і партнерів; надмірний романтизм і душевна вразливість; почуття пісенно-поетичного патріотизму на тлі значної індиферентності щодо державного патріотизму; схильність до приховування почуття етнокультурної солідарності; надмірно високий рівень претензій до пророків (вчених, мислителів, митців, громадських діячів, церковнослужителів тощо) у своїй Вітчизні; легковажність у судженнях, зумовлена домінуванням емпірично-сенсуалістичного типу свідомості; схильність до традиціоналізму й консерватизму і пов’язану з цим підозрілість до новаторів.

Використовуючи максими народної мудрості, оформлені в усталені канони громадської думки, можна сподіватись на ефективний еволюційний поступ українського суспільства.

У другому підрозділі “Мудрість традицій та вірувань як образ “минулого” українського народу” аналізуються їх мотиваційно-світоглядні можливості. Засобами традицій здійснюється повторення тих дій, які на думку людей, що їх дотримуються, дають бажані й очікувані ними наслідки. Головне полягає в тому, що люди вірять у їх ефективність, тому й говорять про традиційні вірування народу. Вони, з одного боку, консервують наявний у суспільстві стан речей, з іншого, за їх відсутності і свідомого заперечення у ньому встановлюється хаос, з’являється бажання повернути минуле як краще вже хоча б своєю стабільністю і визначеністю. Навпаки, освічена свідомість мислителів вбачає в них суттєве гальмо у прогресивному розвитку суспільства.

Традиція і вірування в її життєдайну силу складають глибинну сутність народу як особливої в своїй специфічності соціокультурної спільноти; вони є духом її життєздатності, який актуалізує себе як субстанційна основа народного буття в кризові моменти його існування. Як і переважна більшість інших народів, український народ має традиційні язичницькі вірування. Проблема, яку потрібно вирішувати, полягає в тому, щоб від греко-римської міфопоетичної героїки перейти до властиво народної, тоді вона може надихнути сучасників на практичне вирішення проблем сьогодення, а не тільки на постановку питань та абстрактно-умоглядні відповіді на них. Цьому сприяє використання структури міфологічної свідомості в якості методології суспільно-практичної дії.

Тотемістичні, аніматичні, анімістичні, магічно-фетишистські вірування і сформовані на їх основі багатовікові традиції виражають правду народного буття в свідомості самого народу значно більшою мірою, ніж правда абстрагованого, формалізованого й ідеологізованого від нього наукового пізнання.

Народ завжди мудрий мудрістю своїх мудреців та їх щиросердним і благоговійним пошануванням. Ось чому заключний підрозділ “Народна мудрість у просвітництві і громадсько-політичній діяльності як образ “майбутнього” України” присвячений не просто обґрунтуванню напрямків ідеологічного та соціокультурного впливу на народну свідомість, але на суспільно-практичну діяльність, ядром і головним змістом якої було б свідоме використання дійсного і правдивого духовного потенціалу народної мудрості, відомої самому народові і, звичайно ж, суб’єктам постійного професійного впливу на нього.

Складність сучасного духовного стану українського суспільства, крім інших причин, у надмірній еклектичності громадської думки. Їй (і йому) не вистачає міцного і непорушного моністичного світоглядного начала. На тлі духовно-світоглядної невизначеності висновки, ґрунтовані на підвалинах історичної свідомості, історичного досвіду людства, могли б позитивно вплинути на еклектичну суміш народної свідомості. Ось чому, визнаючи народний дух джерелом і арсеналом мудрості, потрібно в суспільній думці утверджувати пошанування мудрості і мудро-освічених людей, пошанування не багатознайства як основи плюралістичного еклектизму і фактичної псевдомудрості, а моністично-світоглядних знань, які лише в такому вигляді дають життєву духовну наснагу і гуманістичне цілеспрямування майбутнього.

Тож давно на часі потреба відходу від псевдомудрості “чухраїнця” (О.Вишня), до об’єктивної мудрості народу, презентованої духом його власної історії. Тому слід визначити просвітництво як державну політику і головний напрям дій суб’єктів політичних і громадських процесів. Просвітництво – це шлях знання, на якому завжди йдеться про світ людини, народу, суспільства, людства загалом. Таке знання – сила, тому що воно супроводжує об’єктивний дух історії; якщо цього немає, з’являються абстраговані від нього знання, які досить часто хворіють на бездуховність, душевну байдужість і псевдомудрість.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні сутності народної мудрості. Зважаючи на особливості емпірично-чуттєвої сенсуалістичної свідомості, властивої переважній більшості людей, у роботі поставлена мета різнобічно підійти до феномена мудрості як засобу і фактора безпосередньої духовної єдності українського суспільства. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути сформульовані таким чином:

1. Базисом суспільного буття людей є спільні для них духовно-світоглядні установки свідомості, які мотивують їх індивідуальну і колективну поведінку впродовж тривалого часу, хоча матеріальне виробництво і культура повсякденного технологізованого побуту суттєво відрізнялась у різні періоди історії. Це дає підстави говорити про народ як духовно споріднену спільноту, що діє як суб’єкт історичного розвитку суспільства, забезпечуючи спадковість, цілісність, єдність його світоглядних підвалин і специфічність соціокультурного способу життєдіяльності.

2. Мудрість існує у вигляді констант історичного буття народу, є підтвердженням незаперечності його існування не лише у вигляді психофізіологічного тілесного стану, але й у вигляді об’єктивного духу минулих поколінь, який багато в чому визначає сучасне буття, є для нього визначальним і вирішальним. Ці влучні, стислі і зрозумілі максими організації індивідуального і сумісно-колективного, громадського способу життя конституюють людей у народ як органічну соціокультурну духовно споріднену спільноту.

3. Народна мудрість ґрунтується на принципі органічної суб’єкт-об’єктної єдності, чому сприяє специфіка світоглядних форм свідомості, для яких світ людської суб’єктивності є найпершим і найближчим об’єктом споглядання і предметом зацікавленого пізнавального дослідження, засобами яких реалізується і самопізнання, і становлення людини в її соціально-духовних онтологічних характеристиках. Звідси зміст її максим: вони філософічні на міфопоетичній священно-благоговійній сакрально-релігійній основі, яка не дозволяє абстрагування від себе, тому виконує мотиваційно-спонукальну функцію відносно поведінки індивіда.

4. Народна мудрість безпосередньо пов’язана з визначальними рисами народного характеру, особливості якого вона відтворює у невичерпній сукупності формулювань. Звідси наявність у її змістовній частині потужних загальнолюдських характеристик, основою яких є спільність психофізіологічних типів (архетипів), модифікаціями яких є соціальні характери, що відповідають специфіці суспільного буття кожного народу. Це дозволяє говорити про об’єктивний дух загальнолюдської історії як незаперечну усталену соціокультурну реальність, зміст якої є необхідною умовою створення загальносвітової цивілізації.

5. Зміст української народної мудрості багато в чому визначається одвічними рисами характеру українців, серед яких: внутрішня душевна суперечливість; щирість і сердечна відвертість; гостинність до “чужоземців” і прискіпливо-сварливе ставлення до “своїх”; героїчна звитяжність у воєнних діях і принизливе боягузтво у ставленні до влади; любов до рідної землі, історичної спадщини і невміння відстояти власну культуру у публічній громадській діяльності; схильність до глибоких метафізичних роздумів та міркувань і водночас крайнощі емпіризму і сенсуалізму; внутрішня душевна соціалізованість і схильність до індивідуалізму та егоцентризму при вирішенні суспільних проблем; віра у моністичне начало світоустрою і неприйняття моністичної дії закону, анархізм суб’єктивної волі; обожнення рідної мови і намагання виправдати відмову від використовування її в живому спілкуванні у поліетнічному середовищі; розвинене почуття побратимства, земляцтва та невміння піднятись до загальнонародної єдності; самокритичність і поблажливе ставлення до критики на адресу інших народів; ідеалізація минулого і критичність щодо сучасного; любов до життя і несприйняття хвороб і смерті; омріяна віра у торжество добра і наївна довірливість до романтизованих ідей та їх носіїв; самокритичність і водночас небажання взяти на себе провину; віра в нове, захопленість ним і надвичайна обережність і консерватизм у його впровадженні та інші.

6. Багатство душевного складу українського народу, його духовна енергія втілились у багатожанрові форми вираження мудрості, головними з яких є дума, легенда, балада, казка, пісня, прислів’я тощо. В них знайшов своє втілення багатовіковий досвід народу, його суперечлива доля, зумовлена як об’єктивними чинниками (геополітичне положення країни), так і суб’єктивними (драматичний душевний склад, вимірюваний різнобічними спрямуваннями інтересів, сподівань, ідеалів, недостатньо впорядкованих раціональним мисленням, тому визначених інтуїтивно, отже, не завжди прогнозованих).

7. Проблема, перед якою стоїть сучасне українське суспільство, полягає в тому, щоб воно самоідентифікувалось на основі знань про його власну історію, соціалізувалось і об’єдналось, виходячи з особливостей об’єктивного духу історичної мудрості пращурів, а не суб’єктивних конструкцій суб’єктів політичних партій. Вирішення проблеми консолідації – духовної єдності – українського народу вбачаємо у проведенні державної політики, яка б сприяла його самопізнанню, неможливому без того, щоб дати йому знання його власної історії, власного духу, власної мудрості, оскільки вона презентує цілісність народу і його духовності, обіймає її як його духовний соціум, є його суспільним буттям, яке має визначати індивідуальну свідомість нащадків.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у фахових виданнях

1.

2.

3.

4.

Публікації в інших виданнях

5.

6.

7.

8.

9.

10.

АНОТАЦІЯ

Макушинська Г.П. Народна мудрість як фактор духовної єдності суспільства. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2003.

Дисертацію присвячено соціально-філософському осмисленню та визначенню феномена мудрості. Обґрунтувано утвердження українською народною мудрістю свого духовно-діяльного потенціалу на шляху від душевного соціуму окремого індивіда до суспільного соціуму. Виявлено властиві українській народній свідомості потужні загальнолюдські духовні домінанти, озвучені у невичерпній кількості різножанрових мудрих максим. Запропоновано вирішення проблеми духовної єдності українського народу через проведення державної політики, спрямованої на народне самопізнання власної мудрості, яка презентує цілісність народу та його духовності та є його суспільним буттям.

Ключові слова: мудрість, народна мудрість, духовна єдність, соціум, національний характер, свідомість, громадська думка, традиції, вірування, просвітництво, громадсько-політична діяльність.

АННОТАЦИЯ

Макушинская А.П. Народная мудрость как фактор духовного единства общества. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Запорожский государственный университет, Запорожье, 2003.

Диссертация посвящена социально-философскому осмыслению и определению феномена мудрости как фактора духовного единства общества.

Обосновано понятийно-смысловое определение мудрости и выявлено то, что народная мудрость характеризует и обусловливает способ и уровень жизни народа, сосредоточивает субъектное начало в человеке, гармонизирует его душевную субъективность, а именно, выступает духом межчеловеческого и общественного единства и целостности.

Исходя из единых для общественной жизни людей духовно-мировоззренческих установок, рассмотрено народ как духовно-однородное существо, которое действует как субъект исторического развития общества, обеспечивая наследсвенность, целостность и единство его мировоззренческих основ и специфику социокультурного способа жизнедеятельности.

Дано определение мудрости, которая представляет собой константы исторического бытия народа, и утверждает его существование не только в виде психофизиологического состояния, но и в виде объективного духа прошлых поколений, определяющего современное бытие. Эти константы – краткие, меткие и понятные максимы организации индивидуального и совместно-коллективного, общественного способа жизни, конституируют людей в народ как органическую социокультурную духовно-родовую общность.

Проанализировано сущность народной мудрости, её содержание, основывающееся на принципе органического субъект-объектного единства, которому содействует специфика мировоззренческих форм сознания. Для для них мир человеческой субъективности есть ближайшим объектом созерцания и предметом исследования, посредством которых реализуется и самопознание, и становление человека в его социально-духовных онтологических характеристиках.

Осуществлено структурирование специфических характерологических черт украинского народа и их анализ, исходя из атрибутов этнической идентификации Э.Д.Смита; установлено их связь с духовными направлениями, сформированными мифопоетической мировоззренческо-мотивационной парадигмой. Обосновано утверждение украинской народной мудростью своего духовно-деятельного потенциала на пути от душевного социума отдельного индивида к общественному социуму, что, с одной стороны, порождает развитое чувство индивидуальности и индивидуализм, с другой – завышенную внутреннюю самокритичность.

Выявлено присущие украинскому народному сознанию мощные общечеловеческие и общецивилизационные духовные доминанты, озвученные в бесконечном множестве разножанровых форм выражения мудрости, среди которых дума, легенда, балада, сказка, песня, плач, пословицы, поговорки, анекдоты и др. В них воплотился многовековой опыт народа, его противоречивая судьба, обусловленная как объективными причинами, так и субъективными, к которым отнесены драматическое душевное состояние, измеряемое разносторонними интересами, идеалами, недостаточно организованными рациональным мышлением.

Рассмотрены проявления народной мудрости в общественном мнении, традициях, верованиях, просвещении, общественно-политической деятельности. Проанализированы проблемы современного украинского общества, среди которых в качестве главной выделена проблема самоидентификации и социализации, исходя из особенностей объективного духа исторической мудрости пращуров, а не субъективных конструкций, которые предлагают представители политических партий. Предложено разрешение проблемы консолидации – духовного единства украинского народа (“граждан всех национальностей”) – через проведение государственной политики, которая содействовала бы его самопознанию, невозможному без знания собственной истории, собственного духа, собственной мудрости, поскольку она является фактором целостности народа и его духовности, охватывает его духовный социум, общественное бытие, которое определяет индивидуальное сознание будущих поколений.

Ключевые слова: мудрость, народная мудрость, духовное единство, социум, национальный характер, сознание, общественное мнение, традиции, верования, просвещение, общественно-политическая деятельность.

SUMMARY

Makushinsca G. Folk wisdom as a factor of spiritual unity of society - Manuscript.

The thesis to certify the scholary degree of Candidate of Phylosophy scholarship, faculty 09.00.03 – Social Phylosophy and Phylosophy of History. – Zaporizhzha State University, Zaporizhzha, 2003.

Manuscript’s innovative and sholary values consist of the complex social-phylosophical analysis of phenomenon of wisdom. Strengthening by Ukrainian folk wisdom its own spiritual active potential on the way from emotional socium of