КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАНОХА Ірина Петрівна

УДК 159.923

“Психологія потенціалу індивідуального

буття людини:

онтологічно орієнтований підхід”

19.00.01 - загальна психологія, історія психології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка

Наукові консультанти: доктор психологічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Роменець Володимир Андрійович

доктор психологічних наук, професор,

член-кореспон-дент АПН України Трофімов Юрій Леонідович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри загальної та інженерної психології

Офіційні опоненти: Носенко Елеонора Львівна, доктор психологічних наук,

професор, член-кореспон-дент АПН України Дніпропетровський

національний університет, завідувач кафедри педагогічної

психології та англійської мови

Белявський Ілля Григорович, доктор психологічних наук, професор,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечни-кова, завідувач

кафедри загальної та соціальної психології

Бех Іван Дмитрович, доктор психологічних наук,

професор, дійсний член АПН України,

Інститут проблем виховання АПН України, директор

Провідна установа: Національний педагогічний університет

ім. М.П.Драгоманова

МОН України, кафедра психології, м. Київ

Захист відбудеться “20” березня 2003 р. о 12-00 год. на засіданні

Спеціалізованої Вченої Ради Д. 26.001.26 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “13” січня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої Вченої Ради,

кандидат психологічних наук Т.С. Кириленко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний світ, з властивими йому явищами глобалізації, всезагальної комунікації та цивілізаційності, утво-ренням єдиних інформа-цій-них систем, однак, звертається до проблем, пов’язаних з можливостями та індивідуально-неповторними ознаками буття окремої людини. Серед проблем індивідуально-психологічного характеру, що сьогодні надзвичайно хвилюють людство, – проблема потенціалу індивідуального буття людини. Актуальність цієї проблеми зумовлена причинами декількох типів: по-перше, сучасна людина прагне до найбільш повного виявлення та реалізації своїх можливостей, оскільки прагне “відповідати” сучасному світові у якості “рівноцінного партнера”; по-друге, для сучасної людини проблема реалізації всіх своїх можливостей пов’язана з досить впливовою суспільною тенденцією сьогодення, зумовленою “потребою самоактуалізації”, що набула статусу соціально цінної потреби в сучасному суспільстві; по-третє, проблема потенціалу індивідуального буття постає ключовою у вирішенні питання про “завершення” або “припинення історії”, що досить проблемно дискутується західноєвропейськими та американськими вченими щодо “вичерпаності” культурно-історичного та індивіду-ально-психологічного потенціалу людства на завершення ХХ століття.

Однак розмірковування про сутність людського буття та спроби визначити його рушійні сили з метою побудувати універсальний алгоритм організації та забез-печення “ефективного”, “продуктивного” життєвого шляху людини властиві кожному окремому історичному етапу розвитку філософської та психологічної думки (Сократ, Платон, А.Августин, М.Кузан-ський, Г.Сковорода, С.А.К’єркегор, В.С.Соловйов, М.О.Бердяев, С.Л.Франк, В.В.Ро-за-нов, М.О.Лосський, Г.І.Челпанов, В.В.Зеньковський, Г.Г.Шпет, С.Булгаков, П.Фло-рен-ський, М.М.Рубінштейн, Ш.Бюлер, С.Л.Ру--бінштейн, Г.С.Костюк, Б.Г.Ананьєв, К.О.Абульханова-Славська, В.А.Ро-ме-нець, В.П.Зінченко, І.Г.Белявський та ін.). Одна історична епоха пропонує людині новий міф, що надає змогу по-новому уявити закони, за якими існує та розвивається світ. Інша історична епоха вибудовує нову філософію – філософію “доброчинного світу” та “добро-чинно діючої людини”, де доброчинність постає соціально схваленим засобом “шляхетно протистояти світові”, не завдаючи шкоди йому і захищаючи себе від можливих руйнівних впливів “могутнього партнера”. Наступна історична епоха знаходить “чудодійний засіб” жити у злагоді зі світом у новій релігії, через яку людина отримує набір детальних рекомендацій-регламентацій щодо того, як діяти та вчиняти, як і над чим розмірковувати, що обходити своєю увагою тощо. Проте ніколи ці засоби “розуміння і дії” не будуть визнані універсальними, крос-культурними та поза-історичними, тобто такими, що лежать поза особ-ливостей історичної епохи, духу певного часу та певної культури.

Кожний новий “день історії” народжує нове бачення світу, нове розуміння природи людини. Одна з проблем не вирішених – витоки людського буття як специфічного спо-со-бу існування у світі, відмінного від інших і водночас єдиного, що здатен осягнути природу та зміст всіх інших форм існування, світів, просторів та Всесвіту загалом. Змістовий осередок цієї проблеми – у визначенні природи потенціальних ознак буття людини. Можливо, саме тому історія світової філософії та психології налічує на сьогодні велику кількість точок зору і пояснювальних концепцій щодо того, як тлумачити потен-ціальні ознаки буття людини (Платон, Арістотель, Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс, Ф.Бекон, Н.Гарт-ман, В.Вундт, Е.Гуссерль, М.Гайдеггер, Г.Гадамер, У.Еко, К.Леві-Строс, М.М.Ру-бін-штейн, М.М.Бахтін, З.Фрейд, В.Франкл, А.Маслоу, К.Г.Юнг, М.К.Мамардашвілі, С.Д.Максименко, Н.Д.Ару-тюнова, Т.І.Артем’єва та ін.). Чи правомірно говорити про “індивідуальний потен-ціал буття” окремої людини і за-со-би його виявлення та реалізації? Що є складниками цього феномена (реального чи ір-ре-ального), як можна визначити їхню компонентну вагу у загальній структурі “цілого” тощо?

Коли говорять про “потенціальні ознаки” життєдіяння особистості, то, як правило, вдаються до одного з відомих і поширених у філософії та психології підходів до визначення природи цього феномена. Перший підхід пропонує розглядати проблему потенціалу та потен-ці-альності у діаді діалектичних визначень стану існування явища (або фено-мена) – “можливе та дійсне”, “актуальне та потенціальне”. “Дійсний стан” реального існування явища позначає дану, актуальну, актуалізовану ознаку (або ж систему ознак) певного явища. “Можливий стан” позначає не-дану, не-актуалізовану, не-реалізовану ознаку (систему ознак) цього ж явища. Аналізуючи існування явища у кожний окремий, конкретний момент часу, можна стверд-жу-вати “можливу” або “дійсну” даність кожної окремої ознаки досліджуваного явища, визна-чати “актуальний” або “потенціальний” стан тієї чи іншої ознаки або явища загалом.

Другий підхід, не заперечуючи пояснювальних можливостей першого, пропонує поставити проблему потенціалу дещо інакше. Діалектична “картинка” зміни “можливого стану існування” явища “дійсним станом” і переходу від “потенціально можливої” до “актуально виявленої якості” в психології, зокрема, не може бути достатньою у поясненні певних харак-те-ристик та ознак розгортання психологічного змісту життя людини. Якщо уявити собі можливість розмірковування про психологічні складові життєдіяння людини як такі, що у певний момент часу є відносно сталими з огляду на: 1 – змістові ознаки кожної з них; 2 – кількісні ознаки кожної окремої частини та всієї сукупності загалом; тоді це справді є “калейдоскоп ознак”, в якому дійсно сталою є кількість “кольорових камінців-складових”, і до того ж відомі “колір та розмір” кожного камінчика. Можна прогнозувати кількість та якісні особливості комбінацій “кольору” та “орнаменту-форми”, а отже дана ком-бі-на-ція є актуальною, а решта можливих – потенціальними.

Основою визначення сутності потенціальних характеристик буття людини слід обрати той же змістовий простір теоретизації (пояснення, визначення), в межах якого здійснювався аналіз вихідного феномена – буття людини. Посту-лю-вання онтоло-гіч-ної природи потенціалу індивідуального буття – ознака заяв-ле-ного другого – онто-логічно орієнтованого – підходу до визначення потенці-аль-них ознак буттєвості людини.

Розробка онтологічно орієнтованих технік та засобів пізнавально-перетво-рю-вального циклу психологічних досліджень – від моменту теоретизації та вихідного пояснення сутності дослід-жу-ваного явища до розробки та впро-вад--ження засобів пере-творю-вально-го впливу на реальну даність цього явища – природний і перспек-тив-ний контекст розгортання дослідницьких дій по відношенню до явищ і феноменів, теоретичний і прикладний науковий статус яких достатньою мірою не визначений. Саме це можна стверджувати по відношенню до такого феномена, як потенціал індивідуального буття людини.

Зв’язок роботи з науковими програмами: роботу виконано відповідно до тематич-ного плану наукових досліджень факультету соціології та психології Київського національ-ного університету імені Тараса Шевченка у зв’язку з розробкою теми НДР “Тех-ні-ко-мето-дичне забезпечення навчального процесу та наукових досліджень з психології” (№ держ. реєстрації 0197U014609).

Об’єктом дослідження обраний потенціал індивідуального буття людини.

Предметом дослідження постали культурно-історичні та індивідуально-пси-хо-ло-гічні способи актуалізації потен-ціалу індиві-дуального буття у процесі творчого діяння як домінантного типу буттєвої активності людини.

Мета дослідження: встановити змістові та динамічні закономірності розгор-тан-ня потенціалу інди-віду-ального буття людини як культурно-історичного та індивідуально-пси-хо-логічного явища.

Основні завдання дослідження:

1 – узагальнити досвід постановки проблеми визначення природи потенці-аль-них ознак буття людини та її розв’язання в контексті філософських, культурологічних та психологічних шкіл і напрямів від епохи Античності до сьогодення;

2 – обґрунтувати теоретико-методологічні засади онтологічно орієнтованого підходу у дослідженні та побудові психологічних пояснювальних моделей потенціальних ознак життєдіяння людини;

3 – побудувати психологічну теорію потенціалу індивідуального буття особис-тос-ті як генера-лі-зованого психологічного явища, що має одинично-неповторну природу;

4 – побудувати систему типологізованих кваліфікаційних моделей діагностики потенціальних ознак індивідуального буття особистості;

5 – розробити систему методів дослідження потенціальних ознак індиві-ду-ального буття: від методів теоретизації до методів емпіричного дослідження та кваліфікаційної діагностики;

6 – визначити засади ефективного потенціювального впливу на процес індивіду-аль-ного розвитку особистості з метою актуалізації індивідуально-неповторного змісту її буття у засобах та результатах реально-практичного життєтворення.

Методологічною основою дослідження обрано онтологічно орієнтований підхід, в межах якого розроблено цілісний комплекс теоретизації, побудову емпірич-ного дос-лід-ження та аналіз отриманих результатів. Узагальнено досвід онтологічно змістовних дослід-жень, здійснюваних вітчизняними та зарубіжними авторами: В.С.Соловйовим, С.Л.Фран-ком, М.О.Бердяєвим, М.О.Лосським, С.Л.Ру-бін-штей-ном, К.О.Абульхановою-Славською, А.В.Брушлінським, Т.І.Ар-темьєвою, Г.С.Ко-с-тю-ком, В.А.Роменцем, В.В.Рубцовим, Е.Гус-сер-лем, М.Гайдеггером, Г.-Г.Гадамером, В.Франклом, К.Леві-Строссом, Е.Фроммом, М.Еліаде та ін. Вивчався та застосовувався досвід тео-ре-тич-них і емпіричних дослід-жень варіа-тивних способів буттєвої активності людини, здій-сне-них такими авторами, як Б.Ф.Ломов, О.М.Леонтьев, Б.Г.Ана--ньєв, М.Г.Яро-шевський, В.Я.По--но-марьов, А.В.Петров-ський, Д.Б.Бо-го--яв-ленська, Л.І.Бо-жо-вич, В.С.Мер-лін, С.Д.Максименко, Л.Ф.Бур-ла-чук, Д.О.Леонтьєв, І.Д.Бех, Т.С.Кириленко, Л.Т.Левчук, В.О.Моляко, Е.Л.Носенко, В.О.Татенко, Т.М.Ти-та-ренко, Ю.Л.Трофімов, О.П.Саннікова, Л.В.Сохань, Н.В.Чепелєва, Ю.М.Швалб та ін.

Методи дослідження. Використані методи теоретичного дослідження: типологічний метод, метод теоретизації “Онтологічне моделювання”, метод культурно-історичної рефлексії, метод філософської критики, метод “смисло-вих проекцій”, метод “катего-ріаль-них зсувів”; застосовані методи емпіричного дослід-жен-ня: класичні методи дослідження творчої уяви (11 методів), авторські методи: метод “Творчий синтез”, метод “Простір психологічних впливів особистості”, метод “Стереотипний аналіз”, метод “Буттєвий потенціал особистості”; а також методи статистичної обробки емпіричних даних (на базі стандартизованого пакету комп’ютерних програм Statistic 5.0).

Наукова новизна дослідження полягає у наступному:

1 – вперше здійснене психологічне визначення на засадах онтологічно орієнтованого підходу сутності дослід-жуваного явища – потенціалу індивідуального буття людини, а також конкрет-но-наукову (психологічну) кваліфікацію даного поняття на відміну від філософ-ської традиції, проте не у протиставленні їй;

2 – побудовано психологічну теорію потенціалу індивідуального буття людини у сукупності його конкретно-психологічних властивостей та ознак;

3 – визначено культурно-історичні та індивідуально-психологічні змістові й ди-на--міч-ні тенденції актуалізації потенціалу індивідуального буття – “згортання” та “роз-гор-тан-ня”, що постають антитезами реалізації творчого потенціалу особистості і відтворюють ре-ально-буттєвий спосіб і характер актуалізації потенціалу індивідуального буття людини загалом;

4 – отримані нові емпіричні дані, що кваліфікують особливості розгортання потен-ціальних ознак індивідуального буття людини засобами „стереотипного” та „оригінального діяння” у процесі творення елементів зовнішнього та внутрішнього світу „Я”.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що в ній:

а) продемонстровані можливості застосування онтологічно орієнтованого підходу у вивченні конкретно-психологічних явищ;

б) побудовано цикл пояснювальних та типологічних моделей потенціальних ознак буття людини;

в) здійснено синтетичне – культурно-історичне та конкретно-психологічне – дослід-ження провідних тенденцій актуалізації потенціалу індивідуального буття людини;

г) емпірично доведена наявність антиномічних впливів “оригінальності” та “стереотипності” у виявленні творчого потенціалу особистості;

д) розроблено цикл дослідницьких методів і процедур для виявлення потенціальних ознак індивідуального буття особистості.

Практичне значення дослідження полягає у:

1) розробці емпіричних засад дослідження змістових і динамічних ознак потенціалу індивідуального буття людини;

2) створенні дослідницьких та розвивальних процедур, спрямованих на розгортання творчого потенціалу особистості, які можуть бути застосовані у різноманітних галузях суспільної практики, освітній справі, психологічному консультуванні та індивідуальній психотерапевтичній практиці (методи “Творчий синтез”, “Простір психологічних впливів особистості”, “Стереотипний аналіз”, “Буттєвий потенціал особистості”).

Результати дисертаційного дослідження впроваджені: у викладанні навчальних курсів “Історія психології”, „Загальна психологія”, “Психологія творчої уяви”, “Психологія творчості”, „Методологічні конструкти сучасної психології”, „Основи потенціальної психології” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка; у викладанні курсів „Історія психології” та “Історія психологічних вчень” у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП, м. Київ); у розробці та реалізації тренінгових програм і соціальних технологій МЕП (LEAP) Міжнародної програми місцевих екологічних планів дій, що реалізується в Україні Інститутом сталих спільнот (м. Монпельєр, Вермонт, США), Ініціативним центром сприяння громадському почину ІСАР „Єднання” (м. Київ, Україна) та Агенцією з міжнародного розвитку США (USAID); у реалізації циклу тренінгових та PR-заходів Інституту демократії ім. Пилипа Орлика (Фундація „Україна – США”, регіональна філія, м.Київ); у розробці та впровадженні кваліфікаційних моделей оцінки персоналу ООО “М-Оpen” (м.Київ).

Надійність та вірогідність результатів дослідження забезпечувались методо-логічним обґрунтуванням вихідних теоретичних положень, відповідністю методів дослідження сутності досліджуваного предмета, застосуванням стандарти-зо-ваних дослід-ниць-ких методів і процедур, використанням прийомів стандартизації результатів емпірич-ного дослідження.

Особистий внесок здобувача полягає у розробці принципів та вихід-них поло-жень онтологічно орієнтованого підходу в психології; побудові авто-р-ської психологічної теорії потенціалу індивідуального буття людини та вті-лен-ні її складових у тлумаченні теоретич-них та емпіричних ознак буттєвої активності людини; створенні системи дослідницьких методів; встановленні серії емпіричних залежностей у проявах і реалізації творчого потенціалу особистості. Зазначений внесок знайшов відображення й у публікаціях, підготовлених здобувачем у співавторстві.

Апробація результатів дослідження здійснювалась на звітних наукових та науково-практичних конференціях і семінарах в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України (Київ, 1994, 1995); в Інституті соціальної та політичної психології АПН України (Київ, 1996, 1997, 1998, 1999 рр.); на Всеукраїнській науковій конференції “Особистість і народ: погляд історпичної психології” (Київ, 1994); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Г.С.Сковорода – видатний український філософ і просвітитель” (Переяслав-Хмельниць-кий, 1994); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості” (Луцьк, 1995); на Всеукраїнській науково-практичній кон-ференції “Діалог культур і духовний розвиток людини” (Київ, 1995); на науковому семінарі “Політико-психологічні та соціально-педа-гогічні проблеми освіти і виховання” (Київ, 1996 р.); на ІІ з’їзді Товариства психологів України “Проблеми та перспективи розвитку пси-хо-логії в Україні” (Київ, 1996); на Четвертих та П’ятих Костюківських читаннях (Київ, 1996, 1998 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми політичної психо-логії та її роль у становленні громадянина Української держави” (Київ, 1997); на Науково-практичному семінарі Ради Європи в Україні “Громадянське виховання та самовизначення особистості” (Алушта, 1997); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Полі-тич-на культура демократичного суспільства: стан і пер-спек-тиви в Україні” (Київ, 1998); на методологічному семінарі АПН України “Психолого-педагогічна наука і суспільна ідео-ло-гія” (Київ, 1998); Всеукраїнські науково-практичній конференції молодих вчених “Партійне будівництво і Україні: 90-ті роки” (Одеса, 1998); на Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх вирішення” (Одеса, 2000); на Міжнародних Челпанівських читаннях (Москва, 1997, Київ, 2000); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь і суспільство: шляхи розв’язання проблем” (Одеса, 2001); Психологічних читаннях пам’яті В.А.Роменця (Київ, 2001) та ін. Матеріали дослідження доповідались і обговорювались у наукових установах, на базі яких була реалізована емпірична частина дослідження.

Основний зміст дисертаційного дослідження викладений у 45 публікаціях, загаль-ний обсяг яких складає біля 139 ум.д.а.; в тому числі у одноосібній монографії обсягом 25,4 ум.д.а. та 21 статті у фахових наукових виданнях:

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, а також списку використаних джерел, що налічує 507 найменувань, з них 54 - іноземною мовою, додатків. Загальний обсяг дисертації – 462 сторінки, з них основної частини – 373 сторінки, таблиць – 15, рисунків – 15.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; висвітлено його методологічну основу, наукову новизну і практичне значення; наведені дані про апробацію роботи, її структуру і обсяг.

Перший розділ “Онтологічно орієнтований підхід у визначенні поняття і феномена “потенціал індивідуального буття людини” презентує аналіз методологічного простору сучасного наукового знання з метою кваліфікації методо-логічного підґрунтя, щонайбільш відповідного дослідженню змістових і динамічних ознак потенціалу індивідуального буття людини.

Показано, що проблема методологічної кризи в сучасному науковому знанні загалом і в психології зокрема є явищем антитетичним: з одного боку, завжди можна навести достатню кількість підстав вважати, що кризова ситуація дійсно має місце, а наукове знання знаходиться на роздоріжжі щодо визначення способів “виходу із кризи” й обрання шляху подальшого розвитку. З другого боку, як свідчить історико-критичний аналіз, явище пізнавальної (або методологічної) кризи є досить умовним, оскільки причини виникнення подібних явищ в науці (в тому числі і в психології) носять здебільшого суб’єктивний і локальний харак-тер, оскільки об’єктивно наукове знання володіє достатньою кількістю засобів як для подолання кризових явищ пізнавального характеру, так і для запобігання виникненню подібних явищ.

З метою здійснення змістового аналізу кризових ситуацій у пізнавальній сфері науки запропоновано дві пояснювальні моделі: Перша з них – “Ієрархічна модель культурно-історичних пізнавальних криз”, згідно з якою кожна історична епоха від початку куль--ту-ро--генезу мала характерний саме для неї “домінантний тип пізнавальної кризи”, який зумовлював вияв інших, локальних по відно-шен-ню до рівня його впливу, типів пізна-вальних криз. Основними типами культурно-історичних пізнавальних криз визначені: „поняттєва” (Античність), „ставлення до минулого” (Середньовіччя), „синтетичності” (Від-род-ження), „закону та досвіду” (Барокко), „узагальнення та систематизації” (Просвіт-ниц-тво), „романтизму та екзистенції” (ХІХ ст.), „ідеологічна” (ХХ ст.). Зазначено, що у процесі культурогенезу можна спостерігати процес зміс-то---вого накопичення пізна-валь-них криз, так що у кожну історичну епоху можна спостерігати прояви домі-нантного типу пізнавальної кризи, властиві саме цій епосі, а також прояви типів криз попередніх історичних епох, що набули статусу локальних, проте здатні до впливу на процес розвитку системи знань про людину та світ за будь-яких історичних умов.

Друга пояснювальна модель – “знарядь пізнавальної кризи”, представ-лена руйнівними для наукового пізнавального простору елементами, що сприяють “розмиванню” змістових ознак наукового знання. З позицій екзистен-ціально-феноменологічного аналізу до переліку таких “знарядь кризи” включені: символізація, метафора, іронія, мудрування та психологізм. Для наукового знання ХХ століття руйнівний вплив означених елементів пізнавального простору постав визначальним. Про названі феномени йдеться як про засоби власне наукового пізнання, більш чи менш коректні з точки зору призначення і результативності наукового дослідження як такого.

Символізація, як і достеменна природа символу, має своїм корінням міф, а отже її витоки слід віднаходити у міфологічній свідомості. Йдеться про простір до-поняттєвого мислення, коли людині ще не були відомі контури й можливості поняття в оформленні означуваних ним явищ. Символізація як своєрідна пізнавальна дія постає як піднесення означу-ваного явища на такий рівень його розуміння і ставлення до нього, де “міра означеного” дорівнюватиме, або навіть поступатиметься “мірі неозначеного” в сутності цього явища. Коли така первісна модель символізації переноситься сучасними дослідниками у науковий пізнавальний простір, який сьогодні суттєво збага-че-ний іншими, більш адекватними власне науковому пізнанню засобами пізнавати й пере-творювати світ, безумовно й одразу виникають певні суперечності, здатні у подальшому набувати ознак кризовості. Метафора є одним з найбільш радикальних засобів “розмивання понят-тє-вого та означуваного простору науки”. Метафора виникає лише в умовах порушення катего-ріальних меж. Ресурс метафори постає як зміщення у класифікації об’єкта, як вклю-чення його у той категоріальний клас, якому він не належить. Метафора за-сто-совує образ, сформульований відносно іншого класу об’єктів. Саме тому поза її досить великими ілюстративними можливостями можна побачити не менш значні руйнівні можливості категоріально-поняттєвого шару будь-якої науки. Іронія з часів Античності існує як прийом формування способу мислення й досягнення істини у процесі пізнання. Вважається, що іронія забезпечує рух до реальності, відкриває шлях до неї, робить можливим більш ефективне її пізнання. Сьогодні, в сучасному просторі культури загалом іронія потає передусім як відхід від реальності. Навіть (або передусім) у науковому житті іронія постає як спосіб піддати сумніву реальність (стосунків, взаємин, перспектив взаєморо-зу-міння і взаємодії), той чи інший її елемент, і – зупинитися на тому.

Мудрування, як теоретизування заради теоретизування, отримує ознаки “знаряддя кризи”, втрачаючи при цьому свою природність і достеменну сутність. Опоненти цієї ідеї стверджують, що сучасне суспільство, навпаки, все більше віддаляється від того, що є реальною мудрістю, а збивається на “манівці мудрування”. Психологізм у статусі “знаряддя кризи” розуміється як невідреф-ле-к-соване переживання реальності, що знаходить своє безпосереднє відображення у створюваних філософами і психологами пояснювальних теоріях світу. Особливо важливим подолання психологізму постає у сфері психоло-гіч-ного пізнання, що останнім часом зазнало досить серйозного впливу всіх вище-зга-даних “знарядь” кризовості.

Засобом запобігання появі “екстрадиційних” кризових явищ у психо-ло-гіч-ному науковому знанні назване встановлення так званого “методологічного ладу”, що дозволило б, як стверджували С.Л.Франк та Г.І.Челпанов, гармонізувати систему основних пізна-валь-них конструктів і тенденцій їх розвитку. Умовою запровадження принципів “гармонійного улаштування” в методологічному просторі психологічної науки є відтворення системи провідних пізнавальних функцій, які повинна виконувати та чи інша методологія. Засадничу роль тут має виконувати онтологія як “перша” філософія і “перша” (найбільш загальна) методологія, що на рівні конкретної (у даному випадку – психологічної) науки дає можливості багаторівневого та системного пізнання сутності її предмета – психологічних закономірностей розгортання сутності індивідуального буття „Я”.

У системі сучасного наукового знання, що поєднує і природничі, й гуманітарні науки, важко виокремити ту чи іншу науку, ту чи іншу галузь, де не спостерігались би явища кризового характеру, про що йшлося вище. Однак у переліку методологічних конструктів, що були створені людством, все-таки можна назвати один, що від моменту появи до сьогодення зберіг свою цілісність і первинну структуру. Це – єдиний приклад у методологічному просторі філософствування, що не зазнав суттєвих деформацій у тому числі й від „ідеологічної кризи” ХХ ст., і йдеться – про онтологію. До цього твердження наведено три типи аргументації:

1) по-перше, онтологія, як модель філософствування, реалізується у чітко визначеному колі вихідних понять, об’єднаних у так званий “абрис онтології”: буття, сутнє, сутність, існування, субстанція, природа, світ, міра, порядок, форма, істина та ін. Як можна помітити, ці поняття відображають найбільш загальні рівні існування буття і сутнього, що зумовлює досить високий рівень їх абстрагованості. Можливо, саме ці моменти – значна абстрагованість і зорієнтованість на найбільш загальні рівні існування явищ світу – стали причиною “історичної недоторканості” континуального ладу онтології протягом всієї історії людства. Будучи створеною в ранній Античності, онтологія до сьогодні відповідає своїм усталеним ознакам, сформульованим за давніх часів;

2) по-друге, онтологія, як спосіб теоретизації, спрямована забезпе-чити сутнісне “розгортання” змісту будь-якого явища, не залежно від того, який рівень конкретності йому властивий, слід лише правильно обрати рівень конкретизації змісту цього явища, віднайти закономірності його підпорядкування явищам більш високого рівня генералізації і втілення. Таким чином, онтологія, фактично, не має обмежень у виборі предмета пізнання, на який можуть бути спрямовані можливості її теоретизації;

3) по-третє, онтологія, як система пізнавальних засобів, постає складно-організованою системою засобів різних рівнів змістової організації і реально-практичного втілення. Це робить її пізнавальні можливості настільки широкими, що ніякі пізнавальні кризи, які розгортались протягом кожної історичної епохи, фактично не тор-ка-лись онтологічних пізнавальних моделей. Онтологія залишалась ніби “за межею кризо-вос-ті” пізнавальної сфери, зберігши до сьогодні сутнісну та інструментальну цілісність.

Онтологічно орієнтований підхід у тлумаченні ознак потенціальнос-ті індивіду-аль-ного буття людини обрано тією методологічною засадою, яка дозволить: 1) визначити онтологічну природу потенціальності індивідуального буття; 2) встановити сутнісні, глибинні умови її виявлення та розгортання; 3) визначити сутнісні рівні прояву потенціаль-них ознак буття людини з метою їхньої змістової кваліфікації та прогнозування можливості дієвого впливу. З огляду на те, що в межах діалектико-матеріалістичного підходу категорія і феномен „потенціалу” не могли отримати чіткого змістового визна-чен-ня, залишаючись описовими й досить умовними (Т.І.Артем’єва), онтологічно орієнтований підхід розгляда-ється як такий, що дасть змогу подолати ситуацію „локальної пізнавальної кризи” щодо досліджуваного явища в межах психологічної науки.

Онтологія потенціалу індивідуального буття людини вказує на такі сутнісні його ознаки: 1) для людського способу існування властивою є законо-мір-ність того, що сутнє постає “позитивною можливістю” для буття людини; 2) сут-нісні ознаки власне людського способу існування набуваються людиною протягом всього життя і не дані їй у закінченому вигляді від народження; 3) буття людини як специфічний спосіб існування сутнього визначається двома основними формами спричинювання – спричинювання іншим (а) і самоспри-чи-ню--ван-ня (б), яке постає домінантним для людини способом обумовлювання ознак і умов її розвитку; 4) рушійною силою саморозвитку людини є самопіз-нан-ня як провідний засіб осягнення людиною сутності свого буття; 5) для людського способу існування є характерним ряд специфічних ознак – відношення спорід-не-ності, моральності, креативності, духов-ності, що складають своєрідну ознаку “людяності” і розгортаються у двох змістових напрямах – “інтенціональному” і “потенціальному”. Зазначені ознаки складуть основу подальшого аналізу на конкретно-науковому, власне психологічному рівні.

Другий розділ “Культурно-історичні та філософські визначення потенці-аль-ності людського буття” спрямований на віднайдення культурно-історичних аналогів потенціальності, що були представлені у різних способах пізнання людиною світу, передусім – міфологічного, релігійного та філософського.

Аналіз і змістова кваліфікація культурно-історичних форм і визначень потенці-аль--ності людського буття можуть здійснюватись через дослідження основних способів пізнання і перетворення світу, що були створені людством протягом всієї історії його існування, до яких відносять: міф, філософію, релігію, мистецтво, науку, реально-практичну діяльність. Кожний з цих способів відтворює бачення й розуміння людиною природи власної потенціальності у відповідних йому змістових аналогах і формах. Ключовими у даному аналізі обрані міфологічний, релігійний та філософський способи пізнання людиною світу і самої себе, оскільки саме вони вважаються вихідними (базовими) для формування історично більш пізніх форм пізнання та перетворення світу.

Культурно-історичний аналіз міфологічного, релігійного та філософ-ського способів діяння людини у світі, які водночас є і способами осягнення світу, дозволяє стверджувати, що по відношенню до потенціальних можливостей людини кожний із цих способів актуалізував дві антиномічні тенденції: 1 – тенденція до “згортання”, “стримування” потенціальних можливостей людини, “обмежен-ня” їх рамками встановлених правил, норм діяння; 2 – тенденція до "розгортання", „виявлення” потенціальних можли-вос-тей людини, що підкріплювалася створенням відповідних для цього умов. В межах кож-но-го із способів діяння та осягнення світу можлива актуалізація кожної з двох названих тен-де-н-цій, проте одна з них поставатиме домінантною і зумовлюватиме межі актуалізації іншої.

Міфологічний спосіб осягнення світу передусім спрямований на “згортання” потенціальних можливостей людини, обмеження їх рамками табу, стереотипів, ритуальних діянь тощо. Однак, окремі явища міфологічної свідомос-ті, такі як “маннізм”, “жертво-приношення” та “ініціація”, вказують на характер визначення природи потенційного в людині та на засоби приборкання його проя-вів. Стереотипізація та ритуалізація постають тут як провідні засоби “стри-мування” потенційних ознак людського буття – як індивідуального, так і суспільного.

Релігійний спосіб пізнання і перетворення світу передбачає дихото-мію тенденцій щодо потенціальних ознак індивідуального буття: 1 – тенденція “стримування” і “згортання” потенціальності засобами релігійних ритуалів і доктрин, що передусім стосувалось суспільної, а потім – індивідуальної сторін життя людини; 2 – тенденція “розгортання” потенціальності індивідуального буття передусім у індивідуальному, глибинно-сутнісному, “Я”-зорієнтованому просторі людського життя. Слід, однак, визнати, що друга тенденція значно поступалася першій у реальності історичної доби Середньовіччя. Провідними засобами “стримування” виступали церковна ритуалізація життя та догмати-за-ція будь-якої із сфер знання, в тому числі – і релігійного. Проте можна виокре-мити елементи ритуальної практики, що створювали умови для певної “актуалі-зації” потенційних можливостей людини: “сакралізація”, “молитовне посеред-ни-ц-тво”, “сповідаль-не слово” як провідний елемент критичної рефлексії.

Філософський спосіб осягнення світу, передусім у його онтологічній спрямованості та зорієнтованості, є історично першим з тих, що спрямований на забезпе-чен-ня “розгортання” потенціальних ознак людини. Цей спосіб осягнення світу виникає в епоху Античності, проте не складає домінантної позиції щодо “сприяння актуалізації” індивідуальної природи “Я” людини. Античне суспіль-ство ще здебільшого міфологізоване, прагне до усталених форм взаємодії, підпорядкованих встановленому порядку – соціальному, політичному, цінніс--но-му тощо. Зазначено, що тенденція до “розгортання” потенціальних можливостей людини проявляється лише у епоху Відродження, починає актуалі-зу-ватись і втілюватись лише у XVII-XVIII ст., тобто в епохи Наукової революції та Просвітництва. Виокремлено три основні спрямування у філо-соф-ст-вуванні щодо визначення природи потенціалу індивідуального буття людини: суспільно-орієнтований, індивідуально-орієн-то-ваний та онтологічно-орієнто-ваний. Загалом філософський спосіб осягнення світу реалі-зує обидві тенденції щодо актуалізації потенціальності індивідуального буття – спрямо-вані як до її “згортання” чи “стримування”, так і до її “розгортання” та “вивільнення” (Рис. 1).

Онтологічний вимір у визначенні потенціалу індивідуального буття лю-дини може реалізуватись із застосуванням змістових дефініцій, до яких пере-ду--сім належать: “потенціальність – інтенціональність”; “потенціальність – суб-стан-ціальність”; “потенці-аль-ність – акциденціальність” та ін. Вказані дефініції по---бу-довані за принципом антино-мічності, що є характерним і для міфоло-гіч-ного, і для релігійного, і для філософ-ського способів осягнення світу. Це свідчить про змістову та функціональну універсальність онтологічного підходу щодо пізнання ключових способів пізнання світу.

Онтологія потенціалу індивідуального буття людини передусім як психоло-гічного явища має будуватись у системі визначень:

а) індивідуальне буття “Я” є “позитивною можливістю” розгортання буття люд-ського індивіда, що зумовлюється комплексом різнорівневих умов розвитку;

б) онтологічними ознаками розвитку потенціалу індивідуального буття людини є його час і простір, що мають багаторівневу та багатомірну природу і, безу-мов-но, індивідуально неповторні ознаки їх організації та здійснення;

в) онтологічною умовою осягнення людиною сутності власного буття є самопізнання, яке постає провідною умовою свідомої актуалізації людиною її індивідуального потенціалу;

г) сутнісною умовою і онтологічною ознакою індивідуального буття є відношен-ня “людяності” і “спорідненості”, постійна й поступальна актуалізація яких створює для людини необхідні умови розгортання потенціалу її буття;

І тенденція – ЗГОРТАННЯ, ОБМЕЖЕННЯ

ІІ тенденція – РОЗГОРТАННЯ, ВИВІЛЬНЕННЯ

Рис. 1. Тенденції актуалізації потенціалу індивідуального буття людини

(засобами міфологічного, релігійного та філософського способів

осягнення світу)

д) змістовою умовою і ознакою актуалізації потенціалу індивідуального буття є звершення творчих актів по відношенню до часу і простору власного буття;

е) розгортання потенціалу індивідуального буття людини відбувається як про-цес онтологічного переходу інтенцій людського індивіда у потенції окре-мої особистості, що відбувається через акт творчої самодіяльності людини.

Третій розділ “Психологічна теорія потенціальності та визначення потенці-алу індивідуального буття людини” представляє багаторівневу та багатокомпо-нентну пси-хо-логічну теорію потенціалу індивідуального буття людини. Здійснено аналіз кон-кретно-психологічних ознак потенціальності індивіду-ального буття людини та змістових ознак його потенціалу як генералізованої властивості буття розгортати власний зміст і масштаб його втілення в реальності життєдіяння конкретної людини, внаслідок чого зроблено ряд концептуальних визначень. Стверджується, що потенціал індивідуального буття людини можна розглядати як явище, що відтворює сутнісні ознаки розгортання індивіду-альної природи “Я” людини протягом її життя.

Потенціал індивідуального буття постає як здатність людини актуалізувати протягом свого життя інтенції і потенції власного існування, вибудовуючи таким чином індивідуально неповторний “простір” і “час” буттєвої активності людини. Інтен-ціаль-ність та потен-ці-альність – онтологічні властивості буття сутнього, які пронизують буття в цілому і кожну з його форм окремо. Інтенціальність та потенціальність слід визна-чати як внутрішні глибинні умови розгортання у бутті, дійсності, світі сутності сутнього (у даному випадку – сутності індивідуального, одиничного самобуття окремої людини).Тому всі відносини (зовнішні та внутрішні) буття людини (як сутнього) наповнені інтенціальним та потенціальним змістом. Кожне окреме людське буття володіє інтенцією пізнання та перетворення сутнього, але в особистому житті кожна людина реалізує ці інтенції в тій чи іншій мірі, на тому чи іншому рівні, з тією чи іншою продуктивністю, проявляючи при цьому суто потенціальні свої можливості (здатність, здібність, талановитість тощо). Індивідуальне одиничне людське буття окрім властивої йому інтенції способу існування володіє потенцією здійснення індивідуальної сутності “Я”. Характеристика буттєвої активності людини за цими позиціями дозволяє зробити висновок щодо ступеня володіння людиною якістю “суб’єкта свого життя”. Загальна структурна модель теоретизації потенціалу індивідуального буття представлена на Рис. 2.

Процес актуалізації індивідуального потенціалу буття людини, подовже-ний на реальний час її дійсного життя постає як “індивідуальна історія”, що характеризується своєрідними (властивим саме їй) “історичними феноменами” дій, подій, результатів, здобутків, причинно-наслідкових зв’язків та ін., відтворених у визначеній системі “історичних координат” розгортання буттєвої активності людини. Можна навести де-кіль-ка прикладів тлумачних визначень феномена “індивідуальної історії”, які зустріча-ють-ся в різноманітних філософських та психологічних традиціях, застосувавши прийом антиномічності презентації. “Індивідуальна історія” може визначатись як розгортання можливостей люди-ни, або ж – як вичерпування можли-востей (1). Згідно з іншою пояс-нювальною моделлю, індивідуальна історія постає як на-бір випадковостей, із сукупності яких виникає закономірність деякого індиві-ду--ального існування, інди-віду-ального життя. З іншого боку, цей феномен можна роз-глядати як сукупність закономірних моментів становлення, розвитку, згасан-ня та вмирання, у поступальній послідовності яких розгор-та-ється життя людини (2).

За критерієм “заданості” елементів цілого та послідовності їх появи й роз-гор-тання, індивідуальну історію визначають іноді як “заданість наперед”, а з ін-шо-го боку – як “процес перевпорядкування окремих елементів та сутнос-тей життя”. Відповідно до цього визначення тлумачаться й ознаки життя кон-кретної особистості, її ставлення до його окремих складових – подій, явищ тощо (3). Досить по-різному може тлумачитись зміст і характер розгортання історії індивіду-ального буття людини залежно від того, як визна-

Рис. 2. Модель теоретизації складових потенціалу індивідуального буття людини

чається “кінцева мета”, результуюча даного процесу. Так “кінець історії” може визначатись як момент “звершеності”, вершина життя, найвища точка, якої прагне людина все своє життя. Відповідно звучить і “пафос життя” людини, яка “прямує до власної вершини”. Якщо ж кінець індивідуальної історії тлумачити як “втрату життя”, біологічну смерть, то стають зрозумілими песимістичні тлумачення сенсу життя, що є досить поширеними не лише у багатьох представників ниви філософствування, а й безпосередньо у реальному житті, в думках і діях конкретних людей (4).

Ще одна тлумачна теорія феномена індивідуальної історії людини – визначення її змісту через показник “перспективи індивідуального буття”. Так говорять про життя людини як відкривання його перспектив, поступове й поступальне розширення простору індивідуального буття, набуття людиною нових за рівнем буттєвих статусів тощо. Суттєвий моментом при цьому є не лише факт розгортання перспективи як заданої, потенційно існуючої можливості щось зробити, чогось досягти та ін.. Йдеться про онтологічну можливість “вибудовування перспективи” життя на кожному окремому етапі життє-діяння людини, про можливість “змістового вкладу” кожної окремої події, здобутку, результату діяння людини у подальше розширення й вибудову перспективи її життя. Протилежна зазначеній позиції теорія тлумачить “індивідуальну історію” як “зворотну дію”, спрямованість “до згортання”, “із-живання”, в якому будь-що (сили, мож-ливості, а найголовніше – перспективи) прямує “до нуля”. Намагання людини щось змінити постають марними зусиллями, адже неможливо повернути, змінити рух на зворотній, все що поставатиме надалі – лише зменшений, “звужений варіант вчорашнього” (5).

Часовий аспект “історичних координат” життя передусім вказує на три його виміри: 1 – культурно-історичний; 2 – онтогенетичний та 3 – темпорально-пси-хо-ло-гічний. Тому реальний час життя людини визначають також:

а) традиції, що накопичені людством взагалі і конкретним суспільством зокрема на певний момент часу, що постав для конкретної людини реальним проміжком культурно-історичного часу, якому характерний певний потенціал “тради-цій-ності-екстра-дицій--ності”, який ця людина повинна “споживати” і в межах якого повинна “виживати”” як продуктивна й перспективна істота;

б) потенціал кризовості, набутий суспільством все на той же визначений для людини реальний проміжок часу, виявлений у динамічних ознаках стагнації чи імпульс--сив-ного розвитку в мистецтві й науці, у явищах соціального екстремізму чи “політичного штилю”, у “хвилях” релігійно-духовних пошуків чи атеїстичного нигілізму. На перший погляд досить далекі від обставин індивідуально-історичного характеру, всі ці умови суттєво впливають на їх зміст і характер;

в) вікові ознаки онтогенетичного розвитку, що, з одного боку, постають для людини умовою набуття нових якостей і ознак, а з другого боку – суттєвим обмеженням у можливостях і спроможностях: на ранніх етапах – ще не в змозі, а на більш пізніх – вже не в змозі. Можна говорити про певний віковий потенціал, властивий кожній людині певного віку, проте використовуваний і застосовуваний кожним по-своєму;

г) гармонійність (чи дисгармонійність) динаміки темпорально-психологічних ознак буттєвості людини: наскільки пов’язані і якими змістовими зв’язками поєднані темпоральні елементи життя людини – її минуле, теперішнє і майбутнє. Чи існує між ними продуктивна спадкоємність, чи, навпаки, можна спостерігати певну “перервність” в елементах досвіду людини: розпочинаючи “все з початку”, людина дійсно конструює абсолютно новий простір життя, чи, все-таки, застосовує досвід пройденого, тощо?

Колізійно-подієвий аспект “історичних координат” життя людини визна-чають: драма; обставини; переконання, позиція; перспектива, масштаб змін тощо.

Оскільки індивідуальному буттю людини природно властива “критич-ність” як онтологічна ознака і передумова буттєвості, актуалізація потенціалу індивідуального буття людини відбуватиметься