КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МУЗЕЙНИК Ірина Володимирівна

УДК 82’42:811.133.1’06

СЕМАНТИЧНІ, ПРАГМАТИЧНІ ТА СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИСЛОВЛЮВАНЬ ІЗ ЗАПЕРЕЧЕННЯМ ЗАПЕРЕЧЕННЯ

(на матеріалі сучасної французької мови)

Спеціальність 10.02.05 – романські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі романської філології Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Мінкін Лев Михайлович,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди,

кафедра романської філології, професор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Алексєєв Анатолій Якович,

Український державний хіміко-технологічний

університет, кафедра іноземних мов, професор

кандидат філологічних наук, доцент

Смущинська Ірина Вікторівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра французької філології, доцент

Провідна установа Львівський національний університет

імені Івана Франка, кафедра французької філології,

Міністерство освіти і науки України, м. Львів

Захист відбудеться -“20” березня 2003 р. о 12.00 годині на засіданні спе-ціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680 МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету.

Автореферат розісланий -лютого 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Калита А.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована робота присвячена дослідженню семантичного, прагматичного і структурного аспектів заперечення заперечення у сучасній французькій мові.

Протягом багатьох століть заперечення є об’єктом дослідження цілої низки наук, таких як логіка, лінгвістика, філософія, соціологія та психологія. У лінгвістиці заперечення являє собою одну з основних категорій. Незважаючи на зростаючу кількість наукових досліджень, присвячених проблемі заперечення, вона продовжує залишатися одним із головних об’єктів дослідження вчених усіх шкіл і напрямів. У вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці існує значна кількість наукових праць, що висвітлюють різні аспекти проблеми заперечення. Найбільш розробленими є підхід до заперечення як до синтаксичної категорії (Є.Кржижкова, Л.Теньєр, J.Damourette, E.Pichon, G.Gougenheim, C.Muller, R.L.Wagner, J.Pinchon, W.Wartburg, P.Zumtor), а також логіко-граматичний підхід (Є.Й.Шендельс, J.Allwood, J.Fontaine, F.Franзois, G.Frege). Існує ряд лінгвістичних трактувань заперечення з використанням філософських (A.J.Ayer, W.Heinemann, L.R.Horn, E.Morot-Sir, P.Vogelsberger) і психоло-гічних теорій (L.Apostel, E.Toms, F.Vandamme), а також у межах функціонально-семантичного (В.Н.Бурчинський, Р.М.Фахретдінов) і дескриптивного підходів (Т.Cristea, D.Gaatone, C.Vikner, K.de Vuyst). В останні десятиліття велике поширення в лінгвістиці одержала інтерпретація заперечення з погляду прагматики (J.R.Searle, P.Attal, T.Givon, R.Kempson, J.Moeschler, B.Callebaut) і з погляду інтегративної прагматики, зокрема (O.Ducrot, J.Cl.Anscombre).

Разом із тим у значній частині досліджень, присвячених лінгвістичній категорії заперечення, здебільшого розглядаються її основні функціональні значення. Вторинні функції заперечення, тобто випадки, коли форми заперечення вживаються не для вираження його основного категоріального значення, залишаються практично недослідженими. У вживанні подібних форм заперечення особливе місце займають конструкції заперечення заперечення. Проблема заперечення заперечення до тепер не має вичерп-ного висвітлення, відсутнє цілісне уявлення про роль і місце заперечення заперечення в мовленнєвій комунікації. Спроби дослідження заперечення заперечення в основному мали місце не менш тридцяти років тому і здійснювалися з позицій логіко-граматичного підходу (В.Н.Бондаренко, Л.М.Мінкін, Н.А.Булах, З.Г.Бурдіна, Н.Г.Озерова). Однак при логіко-граматичному підході не враховувався семантико-прагматичний аспект уживання заперечення заперечення, його зв’язок із мовленнєвою стратегією і тактикою поведінки комунікантів у певній ситуації. Дослідники так і не дійшли єдиного висновку щодо семантики заперечення заперечення.

У французькій лінгвістичній літературі практично відсутні спеціальні дослідження, присвячені запереченню заперечення. Праці французьких лінгвістів, у яких наводяться дані про вживання заперечення заперечення у французькому мовленні, носять поодинокий характер (G. et R. Le Bidois, M. Riegel, R. Tomassone, W. Wartburg, P. Zumtor).

Отже, актуальність теми дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень до єдності системного та функціонального вивчення мов із позицій інтегративної прагматики, яка містить у собі три діалектично взаємодіючих аспекти: синтаксис, семантику та прагматику. Комплексне дослідження висловлювань, що містять заперечення заперечення, у сучасній французькій мові є актуальним тому, що сприяє заповненню певних лакун, які існують як у вивченні лінгвістичної категорії заперечення взагалі, так і у вивченні функціонального аспекту вторинних функцій заперечення, зокрема.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертація виконана в межах наукової теми “Єдність системного і функціонального вивчення романських мов в аспекті інтегративної прагматики (синтаксис, семантика, прагматика)”, що розробляється кафедрою романської філології Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди (тема затверджена Вченою радою професорів Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди, протокол № 11 від 30.10.98).

Метою дослідження є вивчення семантико-прагматичного змісту висловлювань із запереченням заперечення, а також виявлення і систематизація засобів вираження і механізмів реалізації заперечення заперечення в сучасному французькому мовленні.

Мета дослідження обумовила необхідність розв’язання таких завдань:

· окреслити основні наукові підходи до вирішення проблем заперечення в цілому і проблеми заперечення заперечення, зокрема;

· визначити семантико-прагматичний зміст і функціональні особливості висловлювань із запереченням заперечення у сучасному французькому мовленні;

· визначити семантичні і структурні характеристики висловлювань, що містять заперечення заперечення;

· виявити семантико-прагматичну роль заперечення заперечення в оцінних висловлюваннях у цілому і у французькому рекламному дискурсі, зокрема;

· установити типи мовленнєвих оцінних актів, що містять заперечення заперечення, у сучасному французькому мовленні.

Об’єктом дослідження обрано висловлювання із запереченням заперечення в сучасній французькій мові.

Предметом дослідження є прагматичні й семантичні особливості висловлювань, що містять заперечення заперечення, а також структурні особливості засобів вираження заперечення заперечення в сучасній французькій мові.

Матеріалом для дослідження слугували висловлювання, що містять заперечення заперечення, відібрані методом суцільної вибірки з 24 творів художньої літератури сучасних французьких авторів загальним обсягом 8673 сторінки, а також із франкомовних періодичних видань, зокрема, з ілюстрованих щотижневиків, і художніх фільмів. Загальна кількість відібраних прикладів – 2870.

У роботі комплексно застосовуються такі методи й прийоми лінгвістичного аналізу: метод лінгвістичного спостереження й опису з наступним теоретичним узагальненням результатів – для систематизації, класифікації й інтерпретації структурних і функціональних особливостей заперечення заперечення; метод комплексного семантичного і прагматичного аналізу в аспекті інтегративної прагматики – для вивчення й визначення прагматичного потенціалу висловлювань, що містять заперечення заперечення; метод компонентного аналізу – для вивчення семантичної структури лексичних одиниць, що утворюють конструкції заперечення заперечення; елементи трансформаційного аналізу – для об’єктивізації семантики конструкцій із запереченням заперечення; елементи пресупозиційного і контекстуального аналізів – для виявлення впливу рольової структури ситуації спілкування на семантику та функціональні особливості висловлювань, що містять заперечення заперечення. Були використані також кількісні методи опрацювання матеріалу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній лінгвістиці у межах теорії інтегративної прагматики було здійснене комплексне дослідження ви-словлювань із запереченням заперечення в сучасній французькій мові. Вперше були досліджені семантичний і прагматичний аспекти і визначені дискурсивно-прагматичні характеристики заперечення заперечення, в результаті чого вперше було виявлено залежність семантики висловлювань, що містять заперечення заперечення, від їхньої аргументативної (прагматичної) спрямованості, що свідчить про динамічну взаємодію семантики й прагматики в мовленні. Також уперше були охарактеризовані семантичний і прагматичний аспекти заперечення заперечення в оцінних висловлюваннях, рекламному дискурсі, а також у заперечних висловлюваннях, що містять ірреальні форми кондиціонала.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є певним внеском у подальшу розробку базових положень теорії інтегративної прагматики щодо взаємодії її складових – синтаксису, семантики і прагматики, зокрема, в розробку проблеми взаємодії семантики та прагматики в дискурсі, а також у розробку аксіологічної проблематики. Отримані нові знання про засоби вираження й семантичні та прагматичні особливості висловлювань із запереченням заперечення у французькій мові можуть бути використані в подальшому дослідженні взаємовідносин стверджувального й заперечного компонентів значення висловлювання в системно-мовному й функціональному планах.

Практичне значення роботи полягає в тому, що теоретичні положення та висновки проведеного дослідження можуть знайти практичне застосування в курсах теоретичної й практичної граматики сучасної французької мови (розділи “Синтаксис речення”, “Теорія мовленнєвих актів”), а також у спецкурсах “Основи теорії мовленнєвої комунікації”, “Аналіз надфразних єдностей”, “Аксіологічні аспекти мови та мовлення”, “Основи теорії інтегративної прагматики”. Отримані дані можуть бути також використані в науково-дослідній роботі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати роботи були предметом обговорення на науковій конференції “Актуальні питання лінгвістики та методики викладання іноземних мов” (Харків, 1996 р.), міжнародній конференції “Единство системного и функционального анализа языковых единиц” (Бєлгород, 1999 р.), міжнародній конференції, присвяченій актуальним проблемам семантичних досліджень (Харків, 2001 р.), VІІ міжнародній конференції “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2001 р.).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження цілком відбиті в 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях України й тезах 3 наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списків опрацьованої наукової літератури та використаних джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження, об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, описано методи й матеріал дослідження, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, окреслені можливі сфери використання отриманих результатів.

Перший розділ присвячений огляду загальнотеоретичних проблем вивчення заперечення в сучасній лінгвістиці, особливостям трактування заперечення в логіці та філософії; особлива увага в розділі приділяється висвітленню основних прагматичних теорій заперечення, а також проблемі висловлювань, що містять заперечення заперечення, в сучасній французькій мові.

У другому розділі аналізуються основні семантичні і прагматичні ознаки заперечення заперечення, а також механізм реалізації й засоби вираження заперечення заперечення в дискурсі.

У третьому розділі досліджуються прагматичні й семантичні особливості вживання заперечення заперечення в оцінних висловлюваннях у цілому, і у французькому рекламному дискурсі, зокрема.

У загальних висновках проводиться узагальнення основних результатів проведеного комплексного дослідження і намічаються перспективи подальших наукових розробок із даної проблематики.

Загальний обсяг дисертації складає 175 сторінок друкованого тексту, обсяг основного тексту складає 156 сторінок, список використаних джерел включає 212 найменувань праць вітчизняних та зарубіжних авторів, список джерел ілюстративного матеріалу нараховує 33 позиції.

Основний зміст роботи

Розділ 1. “Категорія заперечення в сучасній лінгвістиці”. У численних спе-ціальних дослідженнях, присвячених лінгвістичній категорії заперечення, існують найрізноманітніші погляди на природу заперечення. На нашу думку найбільш близькі до істини ті дослідники, які вважають, що заперечення являє собою “явище далеко не периферійне”, воно є важливим фактором, обмежуючий та модифікуючий вплив якого тою чи іншою мірою має місце на всіх рівнях мовної структури (Є.Кржижкова). Заперечення відіграє значну роль не тільки на всіх рівнях мовної структури, тобто в системі мови, але й у процесі комунікації, тому що комунікація неможлива без заперечних висловлювань. Саме тому твердження лінгвістів про те, що заперечення є “основною когнітивно-комунікативною операцією” (W.Heinemann) представляється цілком обґрунтованим.

В останні десятиліття деякими лінгвістами, з опорою на сучасні філософські теорії в галузі дослідження заперечення, були розпочаті спроби обґрунтувати визначення заперечення з погляду прагматики (P.Attal, T.Gіvon, R.Kempson, J.Moeschler, A.Reboul, B.Callebaut) і з погляду інтегративної прагматики, зокрема (O.Ducrot, J.Cl.Anscombre). Ця тенденція залишається провідною і в даний час. Таким чином, спостерігається перехід від формального синтаксичного аналізу до більш комплексного аналізу висловлювання.

Значне місце серед прагматичних теорій заперечення займають теорія аргументації Ж.К.Анскомбра й О.Дюкро і теорія поліфонії О.Дюкро, які є базовими теоріями інтегративної прагматики. Під терміном аргументація французькі вчені мають на увазі технічну аргументацію, що являє собою тип особливого зв’язку між семантичним змістом однопорядкових мовних одиниць. Теорія аргументації оперує такими основними поняттями як поняття аргументативного класу, аргументативної шкали й аргументативної сили. Так, наприклад, висловлювання р і рў можуть бути віднесені до того ж самого аргументативного класу, обумовленому r, якщо мовець розглядає р і рў як аргументи на користь r. Таким чином, якщо два (чи більше) висловлювання належать до одного й того ж аргументативного класу, це значить, що ці висловлювання можуть бути основою для одного і того ж висновку r і що вони є вибором одного й того ж мовця.

Згідно з теорією поліфонії, негативне висловлювання, що має форму non-p, слід аналізувати з погляду суб’єктів висловлювання, а не мовців. Отже, у негативному висловлюванні важливий не мовець, відповідальний за цей акт висловлювання, а суб’єкт висловлювання чи точка зору, виражена в цьому висловлюванні, з якою мовець може, як ототожнюватись, так і не ототожнюватись. Позначивши це розходження, О.Дюкро пропонує розрізняти три типи заперечення: металінгвістичне, полемічне та дескриптивне.

У ході дослідження ми також брали до уваги, що в основі прагматичної інтер-претації дискурса лежать принципи остенсивно-інференційної комунікації (D.Sperber, D.Wilson) і закон вичерпної повноти висловлювання, що відповідає першій максимі якості Грайса. Відповідно до цього закону мовець повідомляє про сюжет розмови всі основні відомості, які він має і які здатні зацікавити його співрозмовника.

Окресливши методологічні засади, на яких базується чинне дослідження, перейдемо безпосередньо до його об’єкта, а саме до висловлювань із запереченням заперечення. Заперечне висловлювання є одним із двох можливих результатів оцінки потенційного висловлювання плану відмови, яке знаходиться в опозиції до стверджувального висловлювання. Таким чином, заперечне висловлювання й висловлювання, що не містить заперечення, тісно пов’язані одне з одним (О.Єсперсен, Г.Фреге). Існує достатня кількість випадків, коли вживання висловлювань за формою ідентичних заперечним, переслідує зовсім інші цілі. До їхнього числа, безумовно, відноситься явище подвійного заперечення, точніше той його різновид, що прийнято називати “запереченням заперечення”.

При створенні певного уявлення думка пробігає шлях між двома крайніми точками, що обмежують амплітуду її руху (Г.Гійом). Ці крайні точки являють собою пару субпонять, що окреслюють можливий обсяг поняття. Поняття кількості обмежене субпоняттями “все” (повний обсяг) і “нічого” (відсутність обсягу). Рух думки між цими двома точками проходить через ланцюг значень поступового переходу від “все” до “нічого”, переміщаючись із позитивного поля “все” до негативного поля “нічого”. Як ці крайні точки, так і проміжні, котрі мають свої позначення у виді мовних значень, надходять у мовлення відповідно до завдань повідомлення
(Є.А.Реферовська). У випадку вживання заперечення заперечення думка проходить шлях від негативного поля до позитивного поля, від “нічого” до “все” і відповідно до завдань повідомлення зупиняється на значеннях еквівалентного, ослабленого або посиленого заперечення/твердження.

Наявні дослідження заперечення заперечення (В.М.Бондаренко, Л.М.Мінкін, В.А.Трофімов, Н.А.Булах, З.Г.Бурдіна, Н.Г.Озерова, К.В.Саматова, G. et R.Le Bidois, M.Riegel, R.Tomassone, W.Wartburg, P.Zumtor та ін.) у переважній більшості проводились з позицій логіко-граматичного підходу. Вчені прийшли до загального висновку про те, що в результаті вживання двох негативних значень висловлювання набуває стверджувального значення, тобто відбувається перехід із поля заперечення в поле твердження. Але в тім, що стосується семантики заперечення заперечення, думки лінгвістів розділилися. Так, ряд лінгвістів вважає, що форма заперечення заперечення не тотожна вихідному твердженню й або підсилює, або послаблює його (G. et R.Le Bidois, Л.М.Мінкін, M.Riegel, L.R.Horn). Інші ж вважають, що заперечення заперечення рівносильне тільки твердженню без усіляких відтінків (Б.Р.Мамедов, F.Miclosich), або тільки ослабленому (Н.А.Булах, О.Єсперсен, І.В.Андрєєва, П.К.Ковальов, З.Г.Бурдіна, І.В.Андрєйчикова, В.Міропольський, В.А.Трофімов, G.Helbig, H.Ricken), або ж тільки посиленому, категоричному твердженню
(Е.Г.Алексідзе, А.М.Кононов, Н.Г.Озерова, І. Я.Харитонова, Л.Теньєр, R.Tomassone, W.Wartburg, P.Zumtor).

Подібні точки зору щодо семантики заперечення заперечення мають однобічний характер, оскільки пояснення феномена заперечення заперечення за допомогою тільки синтаксису й семантики, на наш погляд, не може бути повним. У цьому випадку, по суті, не враховується функціонально-цільовий аспект використання заперечення заперечення, його зв’язок із мовленнєвою стратегією й тактикою поведінки комунікантів у певній ситуації. Необхідність звертання до третьої складової се-міотичної тріади, тобто до прагматики, у даному випадку уявляється цілком очевидною. Згідно з лінгвістичними лінійними теоріями, які виникли на базі теорії семіотики Ч.У. Морріса, вивчення будь-якої мови, як природної, так і штучно створеної, містить у собі три основні послідовні складові, причому ця послідовність обумовлена тим, що при аналізі висловлювання кожна складова спирається на результати попередньої, інтерпретуючи ці результати у відповідності зі своїми власними законами: синтаксис, семантику, прагматику. З цього випливає, що аналіз висловлювання повинен починатися з синтаксису, потім слід переходити до семантики і тільки після цього до прагматики, тому що прагматичне значення фрази не може бути зрозумілим без знання її інформативного змісту, який у свою чергу залежить від граматичної структури.

З погляду теорії інтегративної прагматики така лінійна залежність прагматики від семантики є далеко небезперечною. У межах даної теорії синтаксис, семантика й прагматика розглядаються як три аспекти, що знаходяться у діалектичній взаємодії. Так, Ж. К.Анскомбр та О.Дюкро в результаті досліджень дійшли висновку про те, що в більшості випадків висловлювання має характерні ознаки, які визначають його прагматичне значення незалежно від його інформативного змісту. Таким чином, семантика може бути обумовлена прагматикою, отже прагматика не залежить від результату семантичного опису висловлювання. Прагматика повинна взаємодіяти безпосередньо із синтаксичною структурою висловлювання. Прагматичне значення, яким є аргументативність, може і повинне розглядатися не як похідне, а як первинне і, таким чином, інформативне значення буде похідним від аргументативних даних (J.Cl.Anscombre, O.Ducrot). Прагматична (аргументативна) спрямованість висловлювання, що залежить від мовленнєвої стратегії мовця, дозволяє йому певним чином впливати на співрозмовника.

Отже, стосовно проблеми заперечення заперечення можна припустити, що динаміка взаємодії семантики й прагматики у висловлюваннях, що містять заперечення заперечення, зумовлена аргументативною (прагматичною) спрямованістю висловлювання і саме від цієї аргументативної (прагматичної) спрямованості залежить, чи буде це висловлювання еквівалентне стверджувальному, чи набуде характеру посиленого/ослабленого твердження.

Розділ 2. Дискурсивно-прагматичні характеристики висловлювань із запереченням заперечення у французькій мові. В ході дослідження було виявлено, що вживання в мовленні заперечення заперечення продиктовано прагматичною спрямованістю висловлювання, що визначається принципами остенсивно-інференційної комунікації, головним із яких є принцип стимулювання співрозмовника до взаємного розуміння, завдяки якому мовець робить очевидною для співрозмовника певну сукупність гіпотез. Не менш важливу роль у формуванні прагматичної спрямованості висловлювання відіграє й закон вичерпної повноти висловлювання, відповідно до якого мовець зобов’язаний якнайбільш повно інформувати співрозмовника про предмет розмови і зробити свою точку зору на цей предмет цікавою для співрозмовника. Так, наприклад, висловлюванням (А) Moi, je ne dis pas non, rйpondait Levaque d’un air distrait. (A.Zola Germinal, 155), – мовець дає зрозуміти співрозмовникові, що він ще не прийняв остаточного рішення, що він перебуває в стані деякої розгубленості, але, проте, не дає заперечної відповіді. Єдиним можливим способом якнайбільш повно проінформувати співрозмовника про свої наміри в такій лаконічній формі виявилося вживання комбінації негативних часток ne...pas і заперечного слова non, що у результаті дало ослаблене, некатегоричне твердження. Якщо припустити, що в наміри мовця входило проінформувати співрозмовника про свою рішучу відмову від негативної відповіді, то в цьому випадку, якщо забрати негативні компоненти, вийде: (В) Je dis oui. У такий спосіб мовець стимулює співрозмовника прийти до певного висновку (С) про свої наміри щодо прийняття позитивного рішення. Таким чином, прагматична спрямованість висловлювання визначає його інформативне значення, і саме цей факт може слугувати поясненням уживання заперечення заперечення в даному висловлюванні.

Очевидно, що висловлювання (А) і (В) належать до того ж самого аргументативного класу, тому що на їх основі може бути зроблений той самий висновок (С) і вони є вибором одного й того ж мовця, але якщо говорити про аргументативну силу, то висловлювання (А) є більш сильним аргументом на користь висновку (С) у порівнянні з висловлюванням (В).

Механізм дії заперечення заперечення полягає у взаємній нейтралізації двох заперечних значень, у результаті якої змінюється семантика висловлювання, але за формою це висловлювання залишається заперечним і має всі граматичні й прагматичні характеристики заперечного висловлювання.

Однією з прагматичних характеристик заперечного висловлювання є його приналежність до певного типу заперечення. Згідно з теорією поліфонії, висловлювання із запереченням заперечення можна віднести до таких типів заперечення:

1. Металінгвістичного, в основі якого лежить протиставлення попередньому реальному висловлюванню й основною “мішенню” якого є судження автора цього висловлювання, а не його суб’єкт, тобто з’являється опозиція між мовцями:

Schmidt Nasty! Il y a de trиs mauvaises nouvelles.

Nasty Les nouvelles ne sont jamais mauvaises pour celui que Dieu a йlu. (J.-P.Sartre Le Diable et le Bon Dieu, 14)

У висловлюванні, що містить заперечення заперечення (Les nouvelles ne sont jamais mauvaises) заперечення є протиставленням авторові попереднього семантично негативного висловлювання, а не його суб’єктові, тобто наявності конкретних поганих новин: Il y a de trиs mauvaises nouvelles. Інакше було б: Non, les nouvelles ne sont pas mauvaises.

Відсутність протиставлення між запереченням і суб’єктом попереднього ви-
словлювання в даному випадку підтверджується також негативним прислівником (jamaіs) і продовженням висловлювання, що містить металінгвістичне заперечення заперечення (pour celui que Dieu a йlu), що акцентують спрямованість дії заперечення заперечення не на конкретні погані вісті, а на всі погані вісті взагалі: Les nouvelles ne sont jamais mauvaises pour celui que Dieu a йlu. = Toutes les nouvelles sont toujours bonnes pour celui que Dieu a йlu.

2. Полемічного, при якому протиставлення з’являється не між мовцями, а між автором висловлювання й суб’єктом попереднього висловлювання:

Le lendemain, comme Poil de Carotte rencontre Mathilde, elle lui dit:

- Ta maman est venue tout rapporter а ma maman et j’ai reзu une bonne fessйe. Et toi?

Poil de Carotte Moi, je ne me rappelle plus. Mais tu ne mйritais pas d’кtre battue, nous ne faisions rien de mal. (J.Renard Poil de Carotte, 126)

У даному випадку в результаті опозиції між автором висловлювання й семантично негативним суб’єктом попереднього висловлювання, має місце заперечення заперечення полемічного типу: 1. j’ai reзu une bonne fessйe ; 2. Mais tu ne mйritais pas d’кtre battue.

Ефект полемічного заперечення заперечення підсилюється завдяки другій частині висловлювання, у якій також має місце взаємна нейтралізація двох заперечних значень: …nous ne faisions rien de mal.

3. Дескриптивного, головними ознаками якого є інформативність, незалежність від іншого висловлювання, а також здатність до потенційної опозиції в уявному діалозі, що може мати місце.

(А) Mme Cloche trouve que Saturnin n’est point bкte... (R. Queneau Le chiendent, 65); (В) Il n’y avait en elle nulle trace de gкne ou d’humiliation. (R. Gary La promesse de l’aube, 53); (С) Les hommes de gйnie n’ont point, sans doute, ces angoisses et ces tourments, parce qu’ils portent en eux une force crйatrice irrйsistible. (G.de Maupassant Pierre et Jean, 57)

Вищенаведені висловлювання із запереченням заперечення є інформативними і незалежними від інших висловлювань. Вони також здатні до потенційної опозиції в уявному діалозі, що можна проілюструвати таким чином: (А) Saturnin est trиs bкte...; (В) Il y avait en elle les traces de gкne ou d’humiliation.; (С) Les hommes de gйnie ont aussi, sans doute, ces angoisses et ces tourments, malgrй leur force crйatrice irrйsistible.

В основі організації висловлювання як синтаксичної одиниці лежать інтегративні процеси, метою яких є взаємодія компонентів, які складають висловлювання, що дозволяє досягти бажаного комунікативного ефекту. На думку Л.В.Щерби, мова йде не тільки про правила синтаксису, але, що набагато важливіше, про правила додавання значень, що дають не суму значень, а нові значення. Виникнення стверджувального чи заперечного компонента значення зв’язано з явищем заперечення. Одним із характерних прикладів, що підтверджують дане положення, є взаємна нейтралізація двох заперечних компонентів, у результаті якої висловлювання набуває стверджувального значення, як цілком еквівалентного, так і з відтінками посиленого/ослабленого твердження.

Заперечення заперечення може бути виражене у висловлюванні:

1.Граматичними засобами, при суміщенні двох комбінацій граматичних показників заперечення, наприклад: Paul attendait du pneumatique un rйsultat violent. Agathe ne pouvait pas ne pas l’avoir reзu. (J.Cocteau Les enfants terribles, 98) У даному висловлюванні присудок представлений конструкцією модальне дієслово + складний інфінітив. У результаті вживання загального фразового й часткового фразового заперечень значення модального дієслова pouvoіr трансформується, в його семантиці спостерігається рух від вираження можливості до вираження повинності, що істотно змінює зміст висловлювання: Agathe ne pouvait pas ne pas l’avoir reзu. > Agathe pouvait l’avoir reзu. = Agathe devait l’avoir reзu.

Таким чином, очевидно, що вживання двох граматично виражених заперечних компонентів у цьому висловлюванні дає посилене, категоричне твердження, що відповідає мовленнєвим стратегіям мовця, передаючи його ставлення до суб’єкта дії, представленого інфінітивом.

2. Лексико-граматичними засобами, при сполученні граматичних показників заперечення із семантично негативними лексичними елементами висловлювання. Аналіз корпусу прикладів свідчить про те, що лексико-граматичні засоби вираження заперечення заперечення вирізняються найбільш високою частотою вживання в мовленні (67% від загальної кількості прикладів).

У результаті сполучення негативних лексичних компонентів із граматичними засобами заперечення відбувається нейтралізація їхнього значення, завдяки чому висловлювання переводиться в область позитивної поляризації зі зміненим пропозиціональним змістом. Наприклад:

Hector Vous n’aimez pas Pвris, Hйlиne. Vous aimez les hommes!

Hйlиne Je ne les dйteste pas... (J.Giraudoux La guerre de Troie n’aura pas lieu, 109-110)

У цьому висловлюванні в результаті вживання граматичного та лексичного заперечень семантичне значення висловлювання набуває відтінку ослабленого твердження: Je ne les dйteste pas. < Je les aime.

Власне кажучи, в цьому висловлюванні ми маємо справу з літотою. У тому випадку, коли складовою частиною літоти є семантично негативний компонент, літота являє собою безперечний приклад заперечення заперечення, в результаті дії якого виникає стверджувальне значення. Зазначимо, що якщо в парі антонімів заперечується семантично позитивний компонент, то виникає еквівалентне стверджувальне значення: je ne veux pas = je refuse; tu n’es pas gentil = tu es mйchant; ce n’est pas beau = c’est laid. Якщо в цій же парі антонімів заперечується семантично негативний компонент, то в цьому випадку стверджувальне значення не еквівалентнe позитивному, тому що виникає ослаблене стверджувальне значення: je ne refuse pas < je veux; tu n’es pas mйchant < tu es gentil; ce n’est pas laid < c’est beau.

Таким чином, інтеграція другого негативного компонента, вираженого як лексично, так і граматично, приводить до зміни семантичного змісту негативного за формою висловлювання і переводить його в область позитивної поляризації.

Подібні ж інтегративні процеси відбуваються при вживанні ірреальних форм кондиціонала (condіtіonnel passй). Ірреальність кондиціонала в даному випадку слід трактувати як імпліцитно виражене заперечення, яке при наявності інтегрованого експліцитно вираженого компонента заперечення нейтралізується, в результаті чого висловлювання переводиться в область стверджувальної предикації. Наприклад:

Le Roi J’avais un petit chat tout roux…Un beau jour…il a dы se dire qu’il devait sortir. Le gros chien des voisins l’a tuй.

Marie (а Marguerite) Tu n’aurais pas dы laisser la porte ouverte; je t’avais avertie. (E. Ionesco Le roi se meurt, p. 76)

З контексту очевидно, що сумна доля рудого кота (трагічна загибель у пащі сусід-ського собаки) вже збулася через залишені відкритими двері (чим, власне, і продиктоване вживання ірреальної форми кондиціонала). У даному випадку граматично виражене заперечення, інтегруючись з ірреальною формою кондиціонала, формує семантично позитивний інтегрований компонент висловлювання: Tu n’aurais pas dы laisser la porte ouverte. = En rйalitй tu l’as ouverte.

Говорячи про аргументативну (прагматичну) спрямованість даного висловлювання, важливо зазначити, що значення “ірреальності” є визначальним у формуванні інтенції мовця, що полягає в здійсненні бажаного психологічного впливу на співрозмовника. Оцінюючи зміст того, що повідомляється, Марі, звертаючись до Маргерит, фактично звинувачує її у тому, що трапилось. Мовленнєві акти, що містять ірреальні форми кондиціонала, як правило, відрізняються високим ступенем їх перлокутивного ефекту.

У процесі визначення прагматичних характеристик висловлювань із запереченням заперечення ми вже мали можливість переконатися в тім, що синтаксично заперечення заперечення може бути представлене не тільки в одному висловлюванні, але й у надфразній єдності, яка включає суміжні діалогічні або монологічні висловлювання. Ця ситуація особливо характерна для діалогічного мовлення:

J’ai triomphй si je croyais pouvoir le faire, et dans le cas contraire, j’ai toujours ignorй les choses dont je savais qu’elles me rйsisteraient.

- Vous ne les ignoriez donc pas au point de ne pas savoir au moins зa, dit le vieux. Vous les connaissiez assez pour faire semblant de les ignorer. (B.Vian L’herbe rouge, 72)

У першому висловлюванні міститься семантично негативне дієслово іgnorer, негативна семантика якого знімається в другому висловлюванні за допомогою граматично вираженого заперечення. Таким чином, у двох суміжних висловлюваннях відбувається нейтралізація лексично вираженого заперечення граматично вираженим запереченням. Більш того, у другому висловлюванні негативне значення, що міститься в першому висловлюванні, заперечується по суті двічі, експліцитно (Vous ne les ignoriez donc pas au point de ne pas savoir au moins зa.) та імпліцитно (без уживання маркерів заперечення і семантично негативних слів): Vous les connaissiez assez pour faire semblant de les ignorer.

У монологічному мовленні заперечення заперечення може бути представлено як в одному висловлюванні, так і в двох суміжних висловлюваннях: Ils se poussaient du coude et je sentais bien qu’on se moquait de moi, mais j’йtais au-dessus de leurs insultes. Elles ne pouvaient pas m’atteindre. (R.Gary La promesse de l’aube, 142)
У першому висловлюванні негативне поле утворюють семантично негативні лексичні компоненти: on se moquait de moi; leurs insultes. Нейтралізація негативного поля у цьому висловлюванні відбувається за допомогою імпліцитно вираженого заперечення: j’йtais au-dessus de leurs insultes, – а в наступному висловлюванні за допомогою експліцитно вираженого заперечення: Elles (leurs insultes) ne pouvaient pas m’atteindre. У результаті вживання й експліцитно й імпліцитно вираженого заперечення заперечення ефект нейтралізації негативного поля підсилюється.

Розділ 3. Прагматичні та семантичні особливості оцінних висловлювань із запереченням заперечення у французькій мові. У сучасному мовознавстві оцінка як лінгвістична категорія розглядається як один з основних компонентів процесу комунікації (Н.Д.Арутюнова, О.М.Вольф). З комунікативною функцією нерозривно пов’язані такі конкретні функції, як емотивна та експресивна (М.П.Кочерган).

Семантичний комплекс “добре-погано” належить до розряду градуйованих понять, у яких кожен антонім указує напрямок шкали, що йде в протилежні нескінченності, розділені віссю симетрії. На оцінній шкалі є зона позитивного й негативного (“добре/погано”), що, по суті, збігається зі шкалою позитивної й негативної поляризації. Таким чином, механізм дії заперечення заперечення у висловлюваннях, що містять негативну оцінку, повинний бути ідентичним механізму його дії в заперечних висловлюваннях: у результаті вживання заперечення у висловлюванні з негативною оцінкою відбувається пересування по оцінній шкалі з негативної зони (“погано”) у позитивну (“добре”). Отже, відбувається зворотна поляризація аксіологічного значення висловлювання в цілому.

Аналіз значного корпусу прикладів підтвердив, що, як і у випадку вживання у висловлюванні двох заперечних значень, у результаті якого може з’явитися як позитивний еквівалент, так і посилене/ослаблене твердження, вживання заперечення у висловлюванні, що містить негативну оцінку, дає як еквівалентне висловлювання з позитивною оцінкою, так і висловлювання з ефектом посилення чи ослаблення позитивної оцінки. Так, висловлювання з позитивною оцінкою: Je sens bien que tu ne mens pas. (R.Radiguet Le diable au corps, 66), – є еквівалентним результатом уживання заперечення у висловлюванні з негативною оцінкою: Je sens bien que tu mens.

На прикладі ж наступного висловлювання

- Comment Madame trouve-t-elle ce vin?

- Il est trиs bon.

- Il n’est pas mauvais… (R.Queneau Le chiendent, 115)

очевидно, що в результаті вживання заперечення у висловлюванні, що містить негативну оцінку (Іl est mauvaіs), виникає висловлювання з ослабленою позитивною оцінкою: Il n’est pas mauvais < Il est bon. У даному випадку ослаблення позитивної оцінки необхідне для того, щоб показати неоднозначну оцінку об’єкта з боку різних суб’єктів, що є однією з принципових особливостей оцінки в цілому.

Позиція мовця тісно пов’язана з поняттям категоричності оцінки. Очевидно, що сама категоричність оцінки є прагматичною категорією, в основі якої лежать як со-ціальна роль учасників комунікації (більш високий рольовий статус може бути причиною категоричності), так і індивідуальні особливості (наявність апломбу, упевненість у непогрішності власної думки і т.п.). Однією з основних особливостей оцінної модальності є її неприязне ставлення до категоричних, безапеляційних оцінок. Маються спеціальні засоби, спрямовані на те, щоб зменшити категоричність оцінки і зробити її менш безумовною, яка припускає можливість інших думок (О.М.Вольф). Насамперед для цього служать аксіологічні предикати груп croire, trouver (так звані предикати “думки”). Особливістю вживання цих предикатів із запереченням є можливість переносу заперечення з диктума в модус: Je ne crois pas que vous regretteriez votre choix. (R.Gary La promesse de l’aube, 193) Порівняйте: Je crois que vous ne regretteriez pas votre choix. В обох випадках має місце вживання заперечення у висловлюванні з негативною оцінкою, в обох випадках у результаті виникає висловлювання з позитивною оцінкою, в обох випадках мається пряма вказівка на суб’єктивність оцінки, тому що є в наявності предикат “думки” croire, тобто відбувається зниження категоричності висловлювання. Різниця між цими висловлюваннями полягає в тому, що якщо заперечення в модусі, то висловлювання є менш категоричнимJe ne crois pas que vous regretteriez votre choix. < Je crois que vous ne regretteriez pas votre choix.

Оцінні мовленнєві акти, як і будь-які інші, мають особливі прагматичні характеристики. Види оцінних мовленнєвих актів майже не досліджені, й віднесення того чи іншого висловлювання до класу оцінних чи не оцінних часто буває суперечливим. Структура й семантика оцінних мовленнєвих актів узагалі й негативно-оцінних мовленнєвих актів, зокрема, визначаються прагматичною ситуацією, у якій вони реалізуються (О.М.Вольф).

Відповідно до цілей і завдань даного дослідження було проведено аналіз оцінних мовленнєвих актів, що містять заперечення заперечення. За основу була взята таксономія мовленнєвих актів Г.Г.Почепцова, відповідно до якої розрізняють такі типи й підтипи мовленнєвих актів: констативи, квеситиви, директиви (ін’юнктиви й реквестиви), експресиви, комісиви (менасиви й промісиви), та перформативи. Згідно з цією таксономією, оцінні мовленнєві акти можуть бути віднесені в першу чергу до експресивів. Оцінні мовленнєві акти мають особливу іллокутивну силу, обумовлену емоційним аспектом оцінки. В емоційному стані слухача, що змінюється під впливом мовленнєвої дії, і полягає перлокутивний ефект оцінних мовленнєвих актів.

Експресивні оцінні мовленнєві акти, що містять заперечення заперечення, у більшості випадків мають спільну перлокутивну мету – викликати позитивну реакцію співрозмовника або щодо самого мовця (1), або щодо предмета, події, чи стану речей, яких стосується оцінка (2), або щодо третьої особи, незалежно від того присутня вона чи відсутня у момент розмови (3). Порівняйте:

(1) - Je suis trиs а l’aise matйriellement, je vous assure. Il se lissa la moustache.

- Il me plairait d’ailleurs de partager ma rйussite avec quelqu’un. Je ne suis pas йgoїste. (R.Gary, La promesse de l’aube, 183-184)

(2) Le professeur Il y a trente ans que j’habite la ville. Vous n’y кtes pas depuis longtemps! Comment la trouvez-vous?

L’йlиve Elle ne me dйplait pas nullement. C’est une jolie ville… (E.Ionesco La leзon, 91)

(3) C’est un drфle de type, mon concierge, vous savez. Il lit toutes mes lettres; il les dйcachette et les recachette. Je ne lui en veux pas. … Je ne peux pas lui en vouloir de son incursion dans ma vie privйe. (R.Queneau Le chiendent, 130)

Наведений нижче випадок уживання експресивного оцінного мовленнєвого акта, що містить заперечення заперечення Madame Cloche, j’suis pas si conne que j’en ai l’air. J’vois bien oщ vous voulez en v’nir. (R.Queneau Le chiendent, 162), – дозволяє дійти висновку, що, будучи по суті експліцитно вираженим експресивом, тобто виражаючи емоційний стан мовця й емоційно впливаючи на співрозмовника, це висловлювання імпліцитно містить у собі деяку погрозу, що виводить його за рамки чистих експресивів і дозволяє віднести його до підтипу комісива, а саме до менасиву. Це підтверджує точку зору О.М.Вольф про те, що можливість неоднозначного тлумачення мовленнєвих актів зумовлена одночасною дією в них двох типів іллокутивних сил, межа між якими є розмитою, й обидва види іллокутивних сил часто сполучаються. Оцінні мовленнєві акти, що містять заперечення заперечення, також характеризуються такого роду прагматичною бівалентністю і поряд з експресивною спрямованістю містять