Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Марчук Михайло Георгійович

УДК 167.7 + 124.5

АКСІОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ПОНЯТТЯ,

СТРУКТУРА, СПОСІБ АКТУАЛІЗАЦІЇ

09.00.09 – філософія науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович, завідувач відділом

загальних проблем національної безпеки Національного

інституту стратегічних досліджень.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Кримський Сергій Борисович, головний

науковий співробітник Інституту філософії

ім. Г.С.Сковороди НАН України;

доктор філософських наук, професор

Сидоренко Лідія Іванівна, професор кафедри філософії та

методології науки філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філософських наук, професор

Ожеван Микола Андрійович, завідувач відділом інформаційної

зпеки та міжнародних інформа- ційних відносин Національного

інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України.

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки і культури.

Захист відбудеться “ 31 ” березня 2003 р. о 14-00 год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені

М.О.Максимовича Київського національного університету імені

Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “ 28 ” лютого 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради П.І.Скрипка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається передусім особливостями сучасного стану філософії та методології науки, постмодерної культури загалом, яка в умовах різкого загострення низки глобальних проблем опинилася перед потребою переосмислення ціннісних аспектів науково-технічного поступу. Те, що “знання – сила”, відомо з давніх часів. Але тільки сьогодні потенціал наукового знання чітко виявляє свої ціннісні характеристики. Згадана “сила” несподівано стала демонструвати свої деструктивні, загрозливі тенденції. Тож і не дивно, що ціннісні потенції знання наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. постали однією з найбільш актуальних і цікавих тем. Осмислення структури аксіологічного потенці-алу наукового знання – доконечна перед-умова розв’язання бага-тьох існуючих у цій сфері філософ-ського дослідження проблем.

В умовах демократичного, відкритого суспільства ціннісні потенції доступної всім інформації, зокрема тієї, що може стати інструментом антигуманних (у тому числі й терористичних) актів, є проблемою глобального характеру. Забруднення ментального середовища призводить до появи мутантів, які, перебравши на себе функцію “вільних радикалів”, зухвало порушують умовну, як з’ясувалося, межу між уявною реальністю (з усіма її апокаліптичними сюжетами) і дійсністю. Моральна особистість, оцінюючи цю віртуальну реальність як абсолютно підконтрольну й безпечну “річ-для-мене”, забуває, що в чужих руках (як “річ-для-іншого”) вона вже може мати іншу цінність. В умовах нестабільності (а чим вищий рівень організації системи, тим вона більш нестабільна), знаючи потенційні можливості та способи їх активізації, достатньо легко “вколоти” середовище в потрібних місцях (С.Курдюмов), аби викликати лавиноподібний процес його спонтанної перебудови. Це проблема також і для соціальної психології, наприклад, у дослідженні чинників, які пов’язані з небезпекою панічної поведінки мас, і для політичної науки, економіки, і для сучасного людинознавства загалом.

Іншим аргументом на користь аксіологічного дослідження потен-ці-алу наукового знання є чітко виражена в постмодерному світоглядному дис-курсі тенденція, котру можна було б назвати “реабілітацією тілес-ності”. Вона з’явилась у процесі подолання дуалізму, карте-зіанського про-тиставлення духу та матерії. При цьому поняття тілесності набуває дещо специфічного значення, позначаючи одухотворення матерії (зокрема, створення штучного інтелекту), дедалі зростаюче взаємо-проникнення духовного та матеріаль-ного. Тілесне – третій вимір дійсно-сті поруч із матеріальним і нематеріальним (П.Козловський). Техно-кратич-ний погляд на світ, який відокремлює інформацію від її матері-аль-ного носія, не враховує того, що в царині людського діа-логу зміст і його форма, повідомлення та його носій не мо-жуть бути абстраговані одне від одного, складаючи разом особливу силу, потенцію реальності, завдяки якій актуальне буття розширює свої функціональні горизонти.

Науково-технічна культура дійшла межі своїх екзистенційно значущих у добу модерну можливостей, що наповнювали уні-кальним і неповторним смислом існування людини і людства. Нині сам тип цивілізації, реалізований у формі техногенного розвитку, значною мірою вичерпав, актуалізував притаманні йому культуротворчі потенції, що спонукає до пошуків аде-к-ват-них форм осмисленого й передбачуваного подальшого розвитку, кардинальної переорієнтації стратегії життєді-яльності, зміни ціннісних орієнтацій. Антисцієнтистський варіант подібної переоцінки утопіч-ний, тому що він кличе назад, пропонує реставрувати куль-туру тра-диційну в її, так би мовити, “чистому”, первісному вигляді. Більш обґрунтованим є варіант аксіологізації нау-ково-техніч-ного поступу, надання йому гуманістично спря-мованого за-гально-культурного виміру. Та гуманізувати науку й техніку можна лише в один спосіб – актуалізувати внутрішньо прита-манні їм універсальні ціннісні потенції. По суті такий підхід означає зміну самого типу наукової раціональ-ності, переосмислення її ціннісного ста-тусу, що є пріори-тетною про-блемою сучасної філософії та мето-дології науки. В ситуації, коли інтелігенція переживає своєрідний шок перед науково-технічною цивілізацією, все більш очевидною стає необхідність нового зрушення гуманітарної парадигми (Г.Тульчинський), яка могла б забезпечити радикальні зміни в духовному досвіді, метафізиці, політиці, моральності, художній і науковій практиці.

Наука пізнає найбільш істотні, важливі, потрібні людині речі – феномени, які набувають у свідомості суб’єкта відповідної значущості, хоч їхня справжня цінність у більшості випадків не помічається, так само, наприклад, як екологічно чисте середо-вище, без якого ми не можемо жити, але цінність якого не про-блематизується, доки все гаразд. І не випадково, напевне, цінні-сні аспекти наукового знання стали актуальними в добу загост-рення проблем, які мають у тому числі й екологічне підґрунтя. Нинішнє “глобальне захворювання” людства зумовлене по-рушенням гармонії, втратою справжніх орієнтирів. Тому сьо-годні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання. Це свідчить про те, що наука намагається пе-реорієнтуватися на більш універсальні цінності, ніж сама лиш абстрактна істина. Йдеться не про те, що наука має бути ціннісно зорієнтованою – такою вона була завжди, адже роз-ви-валась у певному соціокультурному середовищі, створюва-лася представ-никами тієї чи тієї культури, вико-нувала різноманітні соціальні функції тощо. Дуже важливо з’ясувати саму структуру ціннісного потенціалу наукового знання, закономірності та найбільш оптимальні форми актуалізації. Все це доводить, що ціннісні потенції знання на початку третього тисячоліття – справді надзвичайно актуальна для філософії, культурології, психології, людинознавства та наукознавства тема.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження пов’язана з науково-дослідницькою програмою “Філософсько-соціологічні проблеми розвитку науково-пізнавального потенціалу особи і суспільства” (номер державної реєстрації 0191U001865), що виконується кафедрою філософії філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Вона враховує також основні засади “Державної національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”)” та інших програмних документів, які спрямовані на розвиток філософських досліджень в умовах трансформації гуманітарної освіти на початку третього тисячоліття.

Стан опрацювання проблеми. Аксіологічна проблематика сучасної філософії та методології науки стає дедалі більш актуальною. Протягом останніх десятиріч у цій сфері філософського знання простежується чітко виражена тенденція становлення нової дисципліни – аксіології науки, яка могла б узагальнити й систематизувати, об’єднати в одне ціле досягнення філософської теорії цінності, гносеології, методології природничонаукового та гуманітарного пізнання. Досягнуті на цьому шляху результати й складають основне теоретичне підґрунтя даного дисертаційного дослідження.

Витоки сучасного розуміння проблеми аксіологічного потенціалу знання – в історії класичної філософії. Вчення Платона про взаємозв’язок Істини, Добра, Краси як іпостасей вищого Блага небезпідставно можна вважати першою найбільш універсальною моделлю філософської теорії цінності. Сама ж аксіологія виникла наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ століття, будучи результатом і теоретичною формою маніфестації “романтичної реакції” на догматичний раціоналізм епохи Просвітництва.

Всі належні передумови для цього були закладені “критичним ідеалізмом” І.Канта, зокрема порівняльним аналізом теоретичного та практичного розуму, конститутивних і регулятивних принципів, осмисленням апріорних форм усякого можливого знання. Важливу роль зіграло його вчення про “максими розуму” – суб’єктивні основоположення, виведені не з природи об’єкта, а з інтересу розуму стосовно “деякої можливої досконалості” пізнання цього об’єкта. Ціннісна свідомість як особливий “закон усередині нас” орієнтує суб’єкта щодо мети і смислу практичної діяльності, не будучи суто раціональною програмою, проте безпосередньо й точно визначаючи її можливість або неможливість (у відповідності з телеологічною здатністю судження). Відкривши перед філософією “ціннісний універсум” і намагаючись осмислити його структурні компоненти, видатний мислитель не втрачав надії пізнати єдність усієї здатності чистого розуму (теоретичного і практичного в тому числі), коли можна буде все виводити з одного принципу.

На жаль, численні послідовники Канта зігнорували цю “максиму” філософії свого вчителя, постійно впадаючи у крайнощі. Так, уже неокантіанці різко протиставили “пізнавальне” і “ціннісне” (“судження факту” і “судження цінності”), що стало головною проблемою всього подальшого розвитку філософії та методології науки. У Г.Ріккерта згадана дихотомія ґрунтується на протиставленні буття і “царства цінностей”, у В.Віндельбанда – буття і “нормативної свідомості”. Звідси уявлення про два діаметрально протилежні методи – генералізуючий (або номотетичний) та індивідуалізуючий (або ідеографічний), якими послуговуються, відповідно, природничі науки і науки про культуру. Трактуючи філософію як учення про принципи абсолютної оцінки, чисте вчення про цінності, неокантіанці не надто переймалися ціннісними потенціями самого наукового знання, хоч і залишили помітний слід в аксіології науки.

Цю традицію підхопили і довели до логічного завершення Ф.Ніцше, А.Бергсон, інші представники аксіологічно зорієнтованого філософування, будучи переконаними, що ставлення людини до світу в кінцевому підсумку не пізнавальне, а ціннісне, тому головною дійовою фігурою має вважатися не гносеологічний суб’єкт, якого цікавить істина сама собою (чисте знання), а суб’єкт, зацікавлений в істині як засобі розв’язання життєвих проблем. У результаті такого розуміння природи знання було, нарешті, дискредитовано застарілу гносеологічну модель і переконливо доведено неповноцінність, обмеженість абстрактного, тобто ціннісно нейтрального, суто гносеологічного суб’єкта.

Протилежний полюс у суперечці з приводу співвідношення “пізнавальне – ціннісне” репрезентує позитивізм, абсолютизуючи не ціннісний, а когнітивний ідеал знання. Програма розбудови науки, що повністю виключає зі знання суб’єктивність (О.Конт, Г.Спенсер), як це не парадоксально, дуже швидко виявила свій суб’єктивізм, адже поза живою взаємодією суб’єкта з об’єктом останній ототожнюється з апріорними уявленнями про нього.

Неопозитивістська настанова на радикальний емпіризм є так само кроком назад, якщо за точку відліку брати апріоризм І.Канта, хоч постулати значення (“мовний каркас”) у концепції Р.Карнапа неявно містять у собі ціннісний підтекст. Об’єктивність істини ототожнюється з “нейтральністю” фактуальних (емпіричних) і логічних висловлень стосовно всього суб’єктивного, тоді як ціннісні судження взагалі позбавлені смислового значення. Вони не істинні й не хибні, тому підлягають елімінації з наукового пізнання. Там же, де це неможливо, про науку не йдеться, тобто ціннісні потенції знання неопозитивістською методологією науки відверто ігноруються.

Постпозитивісти (Т.Кун, І.Лакатос, К.Поппер, П.Фейєрабенд, Ст.Тулмін, М.Полані та ін.) значною мірою реабілітували образ аксіологічно зумовленого наукового знання, досліджуючи його метафізичний (онтологічний) і методологічний (світоглядно-філософський) потенціал.

Істотний внесок у становлення ціннісної теорії знання здійснили представники західної соціології науки, серед яких М.Шелер, Е.Дюркгейм, К.Мангейм, В.Старк, Т.Парсонс і ін. Критичний аналіз їхніх ідей підтверджує важливість аксіологічних аспектів у сфері соціологічного дослідження знання (Л.Н.Москвичов, Є.Н.Причепій). Широко й оригінально проблема ціннісного потенціалу знання представлена філософією життя В.Дільтея, екзистенціалізмом К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, М.Бердяєва, феноменологією Е.Гуссерля, герменевтикою М.Гайдеґґера, Г.-Г.Гадамера. Всі вони, кожен по-своєму, розвивали традицію кантівського трансценденталізму й апріоризму, здійснюючи пошук адекватної сучасному розвитку науки аксіологічної теорії знання. Прагматизм, ототожнюючи когнітивне і ціннісне ставлення до дійсності, відкидає ригоризм, яким грішили і неоканціанці, і неопозитивісти, відродивши у такий спосіб ідею “прагматичної віри” І.Канта. Близькою до прагматизму в цьому відношенні була марксистська філософія, згідно з якою теоретичне вважається структурним елементом практичного ставлення людини до дійсності, а сама практика – критерієм істинності знань.

У міру зростання інтересу до позалогічних, соціокультурних чинників наукового пізнання дана проблема ставала предметом аналізу в радянській філософії. Незважаючи на те, що в середині минулого століття теорія цінності характеризується переважно як ідеалістичне буржуазне вчення, спрямоване проти історичного матеріалізму, саме тоді стався своєрідний “аксіологічний прорив” – опублікована монографія В.П.Тугаринова “Про цінності життя і культури” (Л., 1960), в якій обґрунтовувалася думка про необхідність освоєння та переосмислення предметного поля філософської теорії цінності. Через чотири роки в Україні видрукувана монографія В.О.Василенка “Цінність і оцінка” (К., 1964), четвертий розділ якої має назву “Пізнання й оцінка”, де стверджується, що пізнання невіддільне від оцінки. Широко відомою стала стаття І.А.Майзеля “Наука і проблема цінності” в колективній монографії “Проблема цінності у філософії” (М.-Л., 1966), в якій сама наука проголошується вищою цінністю. З іншого боку, на принциповій відмінності когнітивного та ціннісного продовжували наполягати О.М.Бакурадзе, О.Г.Дробницький, М.С.Каган і ін.

У 70-80-ті рр. переважає думка про необхідність осмислювати знання в історичному, соціокультурному контексті, що пояснюється значними успіхами науково-технічного поступу. Філософи дедалі більше схиляються до висновку про нерозривну єдність істини і цінності (В.П.Візгін, А.Івін, П.В.Копнін, Б.Г.Кузнєцов, Л.А.Мікешина, О.Л.Нікіфоров, А.І.Уйомов). Вивчаються такі важливі чинники, як ідеали, образи, норми, цілі наукового пізнання, що впливають на його результативність (Л.М.Архангельський, Л.А.Соловей, В.С.Стьопін, В.С.Черняк, В.І.Ярошовець). У межах цієї теми здійснюються дослідження гуманістичного потенціалу наукового знання (А.А.Гусейнов, В.Ж.Келле, Е.Л.Мамчур, М.А.Ожеван, Т.Д.Пікашова, М.Б.Туровський). Наукознавці звернули увагу на те, що видатні вчені, серед яких найбільш помітними є фігури В.Вернадського, Тейяра де Шардена, А.Ейнштейна, Б.Рассела, давно попереджали про глобальну небезпеку сцієнтистського світогляду, вказували на необхідність реабілітації вселюдських цінностей, гуманізації науки, актуалізації внутрішньо притаманного їй культуротворчого потенціалу. Морально-етичний аспект аксіології знання ґрунтовно досліджували В.А.Малахов, Ю.В.Перов, Е.Ю.Соловйов, О.І.Фортова, І.Т.Фролов, Б.Г.Юдін; естетичні цінності науки – А.Л.Анреєв, С.Д.Безклубенко, В.С.Біблер, Ю.Б.Борєв, А.В.Гулига, Ю.Н.Давидов, В.П.Іванов, Ю.М.Лотман, А.В.Рубцов, В.І.Свинцов, Л.Н.Столович.

Особливо вагомий внесок у дослідження різноманітних аспектів аксіологічної зумовленості наукового знання зробили вітчизняні філософи. Досліджувалися культурно-екзистенційні виміри наукового знання (С.Б.Кримський, М.В.Попович), вплив на пізнання перебудови мислення (Є.І.Андрос, В.Г.Табачковський, І.В.Бойченко), трансформація цінностей у процесі формування синергетичного світорозуміння (І.С.Добронравова), ціннісна зумовленість екологічної культури (В.С.Крисаченко). Наукові цінності в структурі духовної культури, ідеології, виховання виявляють В.П.Андрющенко, І.В.Бичко, Л.В.Губерський, В.І.Касьян, М.І.Михальченко, Б.В.Новиков. Про вплив аксіологічних чинників на світогляд ученого пишуть В.М.Костєв, В.К.Тартаковський, І.Ф.Надольний, В.І.Шинкарук, В.П.Іванов. Аксіологічні параметри раціональності досліджують П.Ф.Йолон, С.Б.Кримський, Б.А.Парахонський, М.В.Попович, В.І.Омельянчик, А.Т.Ішмуратов. Осмислюються ціннісні аспекти модальних суджень і способів обґрунтування в логіці та методології науки (А.Є.Конверський). На необхідність цілісної концепції соціокультурної зумовленості пізнання звернули увагу Г.І.Волинка, Н.П.Депенчук, Л.І.Карнаухов, С.Б.Кримський, В.А.Рижко, В.Г.Табачковський. Ціннісні моменти суб’єк–об’єктної взаємодії досліджують А.М.Лой, А.Т.Лук’янов, Є.М.Причепій, М.А.Парнюк, В.А.Рижко. В.Ф.Шевцов і ін. Аксіологічні аспекти наукових теорій аналізують М.С.Бургін, В.І.Кузнецов. Окремі питання ціннісної зумовленості природничонаукового знання розглядають І.В.Огородник, Л.І.Сидоренко. Про ціннісні орієнтації в дослідженні соціальних процесів пишуть Г.І.Горак, І.В.Бичко, М.В.Дученко, Н.Т.Костик, Т.І.Ящук.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття найбільш актуальним є пошук універсальної, синтетичної ціннісної концепції. З’являються ґрунтовні узагальнюючі дослідження, серед яких монографія Г.П.Вижлецова “Аксіологія культури” (СПб, 1996). Публікуються історико-аксіологічні праці – книга Л.Н.Столовича “Краса. Добро. Істина. Нарис історії естетичної аксіології” (М, 1996). Аксіологія стає навчальною дисципліною, видаються посібники: лекції М.С.Кагана “Філософська теорія цінності” (СПб, 1997). Проблема “ціннісного виміру науки” (В.А.Бєлов, 2001) стає пріоритетною в методології.

Сьогодні теорія цінності переживає своєрідний ренесанс. Основною причиною цього, на нашу думку, є формування синтетичного світогляду, в якому наукове знання не просто було б одним із видів цінності, а мало пріоритетне право репрезентувати всю систему, актуалізуючи внутрішньо притаманні йому ціннісні потенції. Саме з таких позицій нині розглядається співвідношення наукової та релігійної картини світу (І.С.Дмитрієва, Ю.І.Кулаков, А.Кураєв, Н.А.Лісовенко, Л.А.Маркова, І.П.Меркулов, М.М.Сидоренко, О.Л.Фейнберг, П.Л.Яроцький). Враховуючи те, що “метафізика можливого” (“потенціологія” за М.Епштейном) претендує на статус філософії ХХІ століття, а також усе зростаючий інтерес до ціннісної проблематики в методології, відкривається широка перспектива дослідження ціннісного потенціалу наукового знання.

Мета і завдання дисертації. Основна мета дисертаційного дослідження – виявити й описати сам феномен аксіологічного потенціалу наукового знання, з’ясувати його природу, внутрішню структуру, спосіб актуалізації в контексті проблематики філософії та методології науки.

Реалізація даної мети передбачає розв’язання наступних завдань:

1. Дослідити ідейні витоки і світоглядні передумови постановки проблеми аксіологічного потенціалу знання, причини її актуальності в сучасній філософії та методології науки.

2. Розкрити сутність і методологічні можливості потенціалістичного розуміння цінності, сферу його теоретичного та практичного застосування в наукознавстві.

3. Вибудувати модель, яка дозволяла б аналізувати й осмислювати аксіологічні параметри наукового знання, виходячи з апріорної структури “світу цінностей”.

4. Довести взаємозумовленість аксіологічних (епістемічної, етичної та естетичної) потенцій знання, необхідність їх узгодженої реалізації в процесі наукового дослідження.

5. Виявити притаманну релігійно-метафізичному рівню світогляду вченого тенденцію до гармонізації фундаментальних аксіологічних потенцій знання.

6. Показати ефективність і духовно-практичну значущість аксіологічної концепції знання в процесі переосмислення завдань освіти і виховання.

7. З’ясувати світоглядно-смислопороджуючу роль аксіологічного потенціалізму в конструюванні сучасної загальнонаукової картини світу.

Об’єктом дослідження є науково-пізнавальна діяльність у контексті ціннісної сфери культури, її фундаментальні потенції.

Предметом дослідження є потенціалістичне розуміння цінності наукового знання та його методологічні можливості в процесі науково-пізнавальної діяльності.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Вибір автором ідейно-теоретичної та методологічної платформи для розбудови власного розуміння проблеми і перспектив її практичного розв’язання визначається вихідною настановою здолати ригоризм у тлумаченні диспозиції “когнітивне-ціннісне” за допомогою так званого потенціалістичного розуміння цінності. Витоки останнього – в класичній філософії, зокрема, тій традиції, що намагалася вийти за межі дихотомії “суб’єктивізм–об’єктивізм” і всіх інших опозиційних “ізмів”. Ідеться про метафізику можливого (Аристотель, Плотін, Кузанський, Ляйбніц), теорію цінності (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Шелер, В.Соловйов), провідні тенденції розвитку західної філософії та методології науки (К.Поппер, П.Фейєрабенд, Т.Кун, І.Лакатос, М.Полані, Ст.Тулмін, Л.Лаудан, Г.Патнем і ін.).

У дисертації широко використовується концептуальний інструментарій відомих українських і російських філософів сучасності, які всебічно досліджували історичну та соціокультурну зумовленість наукового пізнання, його ціннісні параметри і можливості. Мова йде про такі поняття, як аксіосфера, цінність істини, уявлення про моральні й естетичні виміри пізнавальної діяльності, співвідношення наукового знання та релігійної віри, смисл інтуїтивного судження в науці, світоглядне та методологічне значення модальної категорії можливості, критичний аналіз догматичного протиставлення пізнавального та ціннісного ставлення до дійсності, з’ясування змісту ще й досі поширеної тези про ціннісну нейтральність істини і т. ін.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в осмисленні глибоко закорінених у класичній філософії та поширених у сучасному світоглядному дискурсі (хоч і не завжди явно виражених) уявлень про ціннісний потенціал знання. В узагальненому вигляді результати дослідження знайшли своє теоретичне відображення в таких висновках і положеннях, які містять елементи наукової новизни і виносяться на захист:

Проблематика ціннісного потенціалу знання характерна для всієї західноєвропейської традиції філософування. Метафізика можливого, теорія цінності та методологія науки – важливі сфери філософського дослідження, де формувалися передумови її нинішніх експлікацій.

Потенціалізм у концептуально-світоглядному, методологічному розумінні – специфічний погляд на широку сферу традиційної філософської проблематики, зосереджений на можливостях, якими володіє будь-який скінченний акт, зумовлений спонтанно виникаючими залежностями між усіма сумірно-протилежними силами (потенціями) взаємодіючих елементів.

Модель аксіології знання включає три “ціннісні координати” зі значеннями Істина, Добро, Краса, що в сумі виражають абсолютну цінність ідеї Блага. Така сферично-векторна схема відкриває широкі можливості системного дослідження ціннісного потенціалу наукового знання, виявлення не тільки суто когнітивних, а й морально-естетичних аспектів, евристичного значення метафізичних і релігійних ідей, апріорних уявлень, інтуїцій тощо.

Знання посідає чільне місце в аксіосфері культури, однак у результаті ціннісного самовизначення науки виникла дихотомія “когнітивне–ціннісне”, що призвела до поляризації “двох культур”. Утвердження нової методологічної парадигми покликане реабілітувати гуманістичні цінності й оздоровити сцієтнистськи спотворений образ природничонаукового знання.

Надмірно зраціоналізоване й, отже, знецінене в усіх інших відношеннях мислення перешкоджає всебічному розвитку суб’єкта, спрямовуючи творчі сили в одне русло – пізнання природи як об’єкта безмежного панування. Та гіпертрофований ірраціоналізм, антисцієнтистська настанова мислення – не менша вада світогляду. Тому й не припиняються пошуки нової раціональності в атмосфері, розрідженій духом ірраціоналізму.

Пізнавальна цінність інтуїції – в розширенні горизонту можливого досвіду, вільного простору, в якому рухається дискурсивна думка. Вона пробуджує дрімаючі потенції, завдяки яким цей обрій осмислюється не стільки як зовнішня межа, скільки як умова можливості неперервного зростання знання.

Виростаючи з міфологічно-синкретичної форми свідомості, раціональна філософія, що претендує на науковість, ігнорує належне, зосередивши увагу лише на сутньому. Належне, однак – не стільки те, що має бути, скільки те, що вже лежить в основі самого сутнього, зумовлюючи актуалізацію та постійне відтворення його ціннісного потенціалу.

Моральна потенція знання стає значущою, коли усвідомлюється дисгармонія між істиною та добром. Актуалізація морального потенціалу знання не зводиться до заборон, а радше до забезпечення гармонійності та збалансованості науково-технічного поступу.

З погляду естетики науки когнітивна потенція мистецтва тісно пов’язана з естетичною потенцією наукового знання. Відмінність між науковою та художньою діяльністю не в тому, що в них по-різному репрезентована суб’єктивність або креативність, а в тому, що домінуючі потенції різні.

Сис-тема світо-глядних уявлень, якими послуговується вчений, має серед інших і метафізично-теологічне значення. Для науки абсолютні ціннісні орієнтири – як гарантія загальної спрямованості зусиль її творців на благо – життєво необхідні, тому світогляд, у відповідності з яким це вище Благо називається Богом, не може суперечити гуманістично зорієнтованим інтелектуальним ініціативам.

Завданням освіти і виховання має стати координація спонтанного процесу реалізації духов-ного (пізнавального, мораль-ного, чуттєвого) потенціалу взаємодії людини зі світом. Аксіологічно-потенціалістичне розуміння гармоній-ного, всебічного, повноцінного роз-витку людини дозво-ляє моделю-вати різні варіанти виховної так-тики і стратегії, залежно від стану внутрішніх і зовнішніх потенцій тієї чи тієї виховної ситуації.

У контексті сучасної загальнонаукової картини світу, що вибудовується на засадах еволюціонізму, чітко проявляються риси аксіологічного потенціалізму. Ретроспективний аналіз еволюції наукового світорозуміння свідчить про послідовну зміну органічної (“до-сучасність”) на механістичну (“сучасність”) і, нарешті, ціннісно-потенціалістичну (“постсучасність”) концепцію реальності.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів визначається передусім ефективністю запропонованого підходу в осмисленні ціннісних аспектів знання. Результати дисертаційного дослідження можна розглядати як основу для подальшої розробки аксіологічної проблематики науки, зокрема більш поглибленого вивчення ціннісного потенціалу знання, його моральних, естетичних а також універсально-світоглядних, сакрально-метафізичних аспектів. Аксіологічний потенціалізм і його методологічні настанови мають евристичне значення в усіх інтелектуальних ініціативах, які стосуються не тільки аксіології науки чи аксіології знання загалом, а й філософської теорії цінності, а також аксіологічно зорієнтованої філософії та методології науки. Положення, що відзначаються новизною та складають особистий внесок автора в науку, можуть успішно застосовуватись у навчальному процесі, про що свідчить їх апробація в лекційних курсах і спецкурсах, а також на семінарських заняттях з історії філософії, етики, аксіології, методології гуманітарного пізнання, соціальної філософії, що проводились автором упродовж своєї викладацької діяльності в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Принципові ідеї, теоретичні положення дисертації були представлені на конференціях: Творчість: теорія і практика (Київ, 1991); Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний стан і перспективи розвитку (Херсон, 1993); “Духовна діяльність та її специфіка” (Запоріжжя, 1993); Проблеми виховної роботи у вузі: спадкоємність, сучасне, майбутнє (Херсон, 1993); “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (Чернівці, 1993); “Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (Чернівці, 1994); “Наукова конференція викладачів, співробітників та студентів, присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету” (Чернівці, 1995); “Демографічна ситуація в карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці-Київ, 1996); “Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи” (Чернівці, 1996); “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми” (Чернівці, 1996); Конституціоналізм в Україні: досвід, проблеми, перспективи (Чернівці, 1996); “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997); “Довкілля життя: шляхи оптимізації” (Чернівці, 1999); VІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Ідея справедливості на схилі ХХ століття” (Харків, 1999); Сковородинівські читання на Поділлі (Хмельницький, 1999); “Україна і світ на межі тисячоліть: міжнародні відносини, право, історія, культура у зв’язках із християнською традицією” (Хмельницький, 1999); “Біблія у світовій літературі” (Чернівці, 1999); “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (Запоріжжя, 2000); “Християнство як феномен культури” (Київ, 2000); “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000); “Філософія Гегеля і сучасність” (Львів, 2000); “Гуманізм. Людина. Пізнання” (Дрогобич, 2001); “Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування” (Запоріжжя, 2001); “Освітньо-виховний та професійний потенціал світоглядно-філософських дисциплін: класичні парадигми та альтернативи ХХІ століття” (Чернівці, 2001).

Результати дослідження відображені в науковій монографії “Ціннісні потенції знання”. – Чернівці, “Рута”, 2001 (17,44 друк. арк.), 26 наукових статтях у фахових виданнях з філософії (загальним обсягом 13 друк. арк.).

Структура та обсяг дисертації. Мета і завдання дослідження визначили структуру дисертації, що складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких містить два-три підрозділи (всього 10), висновків і списку використаної літератури з 295 найменувань (на 24 сторінках). Обсяг дисертації – 412 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, з’ясовується стан її наукової розробки, формулюються мета, завдання, визначаються предмет і об’єкт аналізу, наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ, який отримав назву “Загальнофілософські та концептуально-дисциплінарні засади аксіології знання”, присвячено дослідженню передумов і шляхів експлікації в сучасному світоглядному та філософсько-методологічному дискурсі традиційних, але не завжди явно виражених уявлень, які стосуються ціннісного потенціалу знання. З’ясовується сутність і методологічне значення так званого “потенціалістичного” розуміння цінності. Виходячи зі структури ціннісного світу, в якій виділяються три аксіологічні координати – епістемічна, етична й естетична, розробляється модель аксіології знання, що ґрунтується на принципі взаємозумовленості ціннісних потенцій.

У першому підрозділі “Ідейно-теоретичне підґрунтя проблеми аксіологічного потенціалу наукового знання” мова йде про витоки сучасного розуміння проблематики аксіології наукового знання, заснованого на потенціалістичному тлумаченні змісту поняття цінності. Загальнофілософська теорія цінності та методологія науки, осмислюючи різні духовно-практичні потенції взаємодії людини зі світом, об’єднуються (зводяться до спільного знаменника) в аксіології знання на ґрунті філософського потенціалізму.

Потенціалізм як особливий спосіб інтерпретації ціннісного змісту знання вперше був осмислений Аристотелем у контексті ним же започаткованої метафізики можливого. Потенції – не просто можливості, це певні здатності, що визначаються за їх відношенням до деякої першої здатності, що перебуває в іншому, чи у самій речі, оскільки вона – інше. Потенція – не тільки активний, а й “реактивний” чинник, адже вона виражає здатність іншого збуджувати бажання діяти. Щось є здатним, якщо й інше має такого роду здатність по відношенню до нього. Кожна потенція передбачає сумірну їй протилежну потенцію. Дане поняття має чітко виражений аксіологічний характер. Аристотель наголошує: це здатність діяти і зазнавати дії належним чином. Особливо це стосується потенцій інтелектуальних, які мають амбівалентний характер і передбачають оцінку та відповідальний вибір альтернатив.

Осмислював Аристотель і взаємодію потенцій у пізнавальному процесі, дійшовши висновку, що відсутність актуалізації (коли ми не сприймаємо річ) не означає, що самі потенції втрачаються. Його теза про те, що дійсність передує можливості часто трактується поверхово, хоч Аристотель у даному випадку мав на увазі форму (сутність), а не чуттєве буття. Мова йде про дійсність абсолютної можливості. Лише стосовно даного конкретного стану дійсності можна говорити про безумовну первинність можливості. З існуючого в можливості виникає щось існуюче дійсно лише через уже дійсне.

Таке розуміння потенційності відкрило можливість онтологізувати дану категорію. Так, у Плотіна поняття “потенція” має значення фундаментального поняття. Три іпостасі потенції буття – Єдине, Розум і Душа. Н.Кузанський уже прямо вибудовує метафізику можливого, розвиваючи ідеї попередників. Абсолютна можливість у нього тотожна з абсолютним буттям, яким є Бог, адже тільки Він є тим, чим може бути. Звідси поняття “буття-можливість”. Усе здійснене – відносне. Та споглядаючи актуальне, ми можемо пізнати в ньому потенційне (“саме собою можу”). Приблизний, імовірнісний характер нашого знання, – вважає Кузанський, – не стільки вада, скільки перевага людини, адже подібне пізнається подібним: осягнення можливого саме підпорядковане принципу можливого. Завдяки потенційності мислення нам і відкривається “буття-можливість”.

У Новий час онтологію можливого розвиває Ляйбніц. Потенція в нього постає сферою можливих реальностей. Дійсне може бути пізнане як можливе. Для цього досить утворити поняття про нього, що перебуває в божественному розумінні. Визнання потенційності буття має принципове значення, будучи передумовою свободи, у тому числі й свободи творення світу Богом. Особливо помітний внесок у теорію ціннісного потенціалізму зробили Кант і неокантіанці, виявляючи аксіологічні підвалини і потенціал знання.

Філософія ХХ століття також не залишилася байдужою до цієї проблеми. В сучасній філософській літературі ціннісна проблематика науки досліджується досить активно, хоч і не систематично. В центрі уваги здебільшого моральні чи естетичні аспекти цієї широкої теми. Що стосується потенціалізму, то немає нічого дивного в тому, що філософія цього періоду не змогла належним чином оцінити авторитетно репрезентований в історії світової філософської думки оригінальний і перспективний підхід. Але й тут є зрушення. В опублікованій 2001 року монографії М.Епштейна “Філософія можливого” висловлюється переконання, що в даний час, вичерпавши модальність наївно сутнього та сентиментально належного, філософія відкриває в собі можливість третьої модальності – модальності самого можливого, що філософія не зобов’язана мати справу зі світом сутнього й належного, з дійсністю та необхідністю, що її покликання – світ можливого.

Цілком поділяючи думку про те, що сучасна філософія не випадково зацікавилася модальністю можливого, ми однозначно пов’язуємо цю тенденцію з аксіологізацією знання. Проблема не в можливостях, а в аксіології можливого. Вважати, що філософія ХХІ століття має бути “чистою” філософією можливого, – це по суті справи повторювати стару помилку. Знати всі можливості, безперечно, важливо, та як абстрагуватися при цьому від належного? Після трагедії, що сталася в Америці 11 вересня 2001 року, безвідповідально стверджувати, що власна справа філософії – не пояснювати або змінювати світ, а множити можливі світи. Апологія можливого, відірвана від екзистенційно-відповідального, смисло-доцільного, сакрально-ціннісного ставлення до потенціалу буття та мислення сьогодні просто небезпечна. Тому ми глибоко переконані, що не ціннісно нейтральна “потенціологія”, а саме філософія ціннісного потенціалізму стає найбільш актуальною на початку нової доби, яка прагне себе виразити й усвідомити.

У другому підрозділі “Сутність і світоглядно-методологічне значення потенціалістичного розуміння цінності” розкривається феноменологія ціннісного потенціалізму. Актуалізм – учення, пов’язане з іменем італійського неогегельянця Д.Джентіле. Потенціалізм як універсальний принцип уперше став предметом аналізу (критики) у концепції В.Франкла, де він ототожнюється з орієнтацією на можливості, тоді як основною, мовляв, є потреба в орієнтації переважно на те, що має бути (належне). Критикуючи “потенціалістів” за нібито притаманне їм ухиляння від осмислення ціннісної проблематики, автор абстрактно протиставляє дві взаємопов’язані категорії, вважаючи, очевидно, що міркування про можливості несумісні з уявленнями про їх оцінку та відповідальний вибір. Але чи доречно говорити про цінності, не думаючи при цьому про можливість (або неможливість) актуалізації потенціалу належного?

Потенціалізм – оригінальний і плідний, творчо-конструктивний погляд на широку сферу філософської проблематики, у тому числі й аксіологічної. Це манера пов’язувати осмислюване з актуалізацією можливого, настанова мислення, що трактує будь-який процес як актуалізацію притаманних йому внутрішніх і зовнішніх потенцій. Таке визначення сходить, як уже зазначалося, до аристотелізму, неоплатонізму, філософії Т.Аквінського, вчення Н.Кузанського про “буття-можливість”, а в сучасному розумінні потенціалізм (як онтологічний, епістемологічний, аксіологічний принцип) є варіантом апріоризму і трансценденталізму. В історії філософії потенціалізм – один із фундаментальних принципів світоглядного дискурсу, хоч і досі залишається в тіні більш яскравих, ефектних, однобічних “ізмів”. Інколи спроби відшукати середній шлях або “золоту середину” між крайнощами наражалися на шалену критику, що межувала з відвертою лайкою (“огидна партія середини” тощо). Потенціалізм і справді репрезентує третю (поряд із “діалектичною” та “метафізичною”) – компромісну, толерантну манеру філософування, найбільш оптимальну, помірковану, хоч і не надто поширену поки що форму не-ригористичного, не-войовничого, не-репресивного мислення.

В античній філософії потенціалізм як особлива форма філософування, спосіб інтерпретації “вічних” проблем є чи не найбільш істотним і поширеним її мотивом. Теза Протагора “Людина – міра всіх речей” і сократівське “Пізнай самого себе” – не що інше, як спроба сформулювати засадничу ідею потенціалізму. Цікавим у цьому плані був би історико-філософський екскурс, але з огляду на стислий обсяг, обмежимося прикладами осмислення даної проблематики у ХХ сторіччі.

Кожен акт має свій ніби наперед заданий потенціал. Актуалізація потенціалу визначається спонтанно виникаючими взаємодіями сумірно-протилежних потенцій, чим і пояснюється феномен, який отримав назву самоорганізації. Потенція – “річ-у-собі”, що може бути “річчю-для-іншого”. Та ж сама потенція в різних співвідношеннях “індукує” різні потенціали. Згасання напруги між полюсами взаємодії через несприятливі, наприклад, умови середовища, призводить до спонтанної перебудови і формування нового сукупного потенціалу системи, до зміни самої динаміки актуалізації можливого.

Цінність і потенція змістовно дуже близькі категорії. В одній із перших у вітчизняній аксіологічній літературі монографії (В.Василенко, 1964) цінність визначається передусім як потенційно-диспозиційна форма мислення, що фіксує значущість однієї сторони взаємодії для іншої. У “філософії здивування” (Г.Парсонс) ідеться про несподіване, раптове усвідомлення суб’єктом універсального потенціалу взаємодії зі світом, його значущості для смислу життя. Цінність трактується передусім як актуалізація (здійснення) “потенцій-потреб” у відповідності з можливостями вибору. Є.Трубецький у трактаті “Смисл життя” пише про незалежність “істини-смислу” від суб’єкта, проте цінністю для нас є смисл, який ми могли б утверджувати, актуалізуючи свої вищі потенції. Ціннісна концепція В.Франкла проаналізована в дисертації прискіпливо й детально з огляду на те, що він прямо виступив проти потенціалізму, хоч неявно сам активно розвиває потенціалістичне розуміння цінності, стверджуючи, що пізнання цінності – це усвідомлення можливості на тлі дійсності. Так само ретельно крізь призму ціннісного потенціалізму переосмислюються ідеї “Філософії свободи” М.Бердяєва, його промовиста метафора “шлюбна таємниця пізнання”. Потенціал істини, за Бердяєвим, не вичерпується істиною інтелектуалістичною та раціоналістичною. Вищу, божественну істину не можна пізнати малим розумом (ratio), а тільки розумом великим, а саме Логосом, який потенційно присутній в душі. Завершується даний підрозділ аналізом потенціалістичного розуміння цінності наукового знання на прикладах з історії природознавства, математики, починаючи з античності й закінчуючи сьогоденням.

У третьому підрозділі “Структура “ціннісного світу” і “сферично-векторна” модель аксіології знання” йдеться, зокрема, про предмет і метод аксіології науки. Не претендуючи на остаточне розв’язання цієї проблеми, автор намагається вибудувати модель аксіології знання, що випливає з уявлення про структуру ціннісної сфери культури. Кожна дисципліна формується на основі певної парадигми, покликаної впорядкувати й систематизувати накопичений у період її становлення теоретичний матеріал. Аксіологія науки, принципи якої висловлювалися давно, має можливість отримати статус окремої філософської дисципліни, побудованої на засадах аксіологічного потенціалізму.

Під впливом апріоризму Канта, його метафори “внутрішнього компасу” виникла ідея визначити структуру “ціннісного універсуму”, який трактується не як паралельний світ, а світ людського буття, наділений додатковими (ціннісними) смислами. Постулюється наявність апріорних форм не тільки чуттєвого споглядання й абстрактного мислення (простір, час, категорії), котрі є передумовами математичного та природничонаукового знання, а й апріорних форм етично-вольового ставлення до дійсності та естетично-чуттєвого переживання. Структура цього унікального, ціннісно забарвленого простору формально збігається зі структурою простору фізичного. Вона також тривимірна, має три координати – інтелектуальну, вольову, чуттєву. Сума векторів “Істина”, “Добро”, “Краса” вказує на вище Благо (для віруючої людини – Бога). Важливим є зв’язок іманентних і трансцендентних потенцій. Будь-який феномен у цьому просторі набуває ціннісного значення, що визначається за місцем і спрямуванням у системі ціннісних координат і може бути відображений за допомогою вектора.

Таке розуміння структури ціннісного потенціалу буття може претендувати на роль парадигми як у сфері філософської теорії цінності, так і аксіології науки, оскільки дозволяє, по-перше, вивчати цінності системно, по-друге, всебічно витлумачити саму природу цінності, по-третє, чітко визначити специфіку наукових цінностей у цілісній аксіологічній системі. Вона відкриває можливість більш ґрунтовно вивчати процес пізнання – з урахуванням його етичних і естетичних параметрів, евристичного значення метафізичних і релігійних ідей, містичних інтуїцій тощо.

Під цим кутом зору досліджуються ідейно-теоретичні витоки аксіології науки, внесок у ціннісну теорію знання