НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МИХАЙЛЕНКО ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 347.218.3

РЕЧОВО-ПРАВОВІ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ПРИВАТНОЇ

ВЛАСНОСТІ ЗА СТАРОДАВНІМ РИМСЬКИМ

ТА СУЧАСНИМ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 – Цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ХАРКІВ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Запорізького державного університету Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Підопригора Опанас Андронович, Київський національний аграрний університет, професор кафедри теорії та історії держави і права, академік Академії правових наук України

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права;

кандидат юридичних наук, доцент Мельник Олена Миколаївна, Національний університет внутрішніх справ, провідний науковий співробітник навчально-методичного центру.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти та науки України, кафедра цивільного права, м. Київ.

Захист відбудеться 9 грудня 2003 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий 27 жовтня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес активного реформування цивільного законодавства, що відбувається нині в Україні, пов’язаний з відродженням приватних засад правового регулювання суспільних відносин, значною мірою торкається одного з центральних інститутів цивільного права – права власності. Наслідком подібних перетворень є прийняття Верховною Радою України нового Цивільного кодексу, зміст якого відзначається чітким приватноправовим характером, й крім іншого передбачає запровадження відмінних від права власності організаційно-правових форм панування над речами. Поява, а точніше відродження підгалузі речових прав, зумовила необхідність переосмислення підходів до регулювання інституту власності, особливо в контексті співвідношення з обмеженими речовими правами на чуже майно, адже останні суттєвим чином впливають на обсяг правомочностей власника, спричиняючи значне його зменшення. Відтак, перед цивілістичною наукою постала нагальна потреба поновлення доктринальних знань про речові права та опрацювання ефективного правообмежувального механізму, необхідного для забезпечення балансу інтересів власника і протиставлених йому осіб, який би засновувався на гармонійному поєднанні принципу недоторканності права власності, соціальної функції власності та гарантіях дотримання суспільних і приватних інтересів.

Оптимальним шляхом досягнення зазначеної мети може стати звернення до витоків приватноправового підходу, першоджерела цивільного права – стародавнього римського права, де вперше було сформульовано концептуальні положення про речові права, закладено підґрунтя обмежень права приватної власності, в подальшому рецепійованих сучасними розвинутими правопорядками, у тому числі Україною. Тисячолітня історія римського приватного права становить собою унікальну методологічну модель, що дозволяє простежити процеси становлення і розвитку речового права, а також проаналізувати доцільність сприйняття кращих правових надбань. Звісно, про механічне перенесення античних положень на сучасний ґрунт не може бути й мови, але з’ясування історичних етапів розвитку відповідних конструкцій і того змісту, який римська юриспруденція вкладала у власноруч опрацьовані категорії, дозволить віднайти їх дійсну сутність та відродити первинний зміст, а матеріал порівняльного аналізу корисно сприятиме виявленню прогалин чинного законодавства й може стати в нагоді для пошуку рекомендацій щодо їх усунення.

На цей час проблематика обмежень права приватної власності на доктринальному рівні не отримала належного висвітлення. Здійснені наприкінці XIX – середині XX сторіч на матеріалі цивільного законодавства Російської Імперії та СРСР монографічні дослідження В.І. Курдиновського, В.П. Грибанова, А.Г. Братко певною мірою втратили актуальність, а в Україні за роки незалежності відповідних комплексних досліджень взагалі не проводилося. Хоча загальні проблеми права приватної власності й механізму його реалізації останнього часу детально розглядалися в багатьох змістовних працях і дисертаційних роботах, зокрема Н.В. Безсмертної, О.В. Дзери, І.О. Дзери, І.В. Жилінкової, Р.А. Майданика, О.С. Яворської, трьох колективних монографіях за редакцією Я.М. Шевченко та одній за редакцією О.В. Дзери і Н.С. Кузнєцової, питанням правообмежень у них приділено недостатньо уваги, а речово-правовий аспект останніх не висвітлено повною мірою. З іншого боку, проведений у роботах Р.Ф. Гонгало, С.О. Погрібного, І.Ф. Севрюкової аналіз окремих інститутів речових прав на чуже майно здійснено без врахування обмежувального впливу на право приватної власності; моментам же запозичення відповідних положень римського правового спадку присвячено ще менше уваги дослідників (виключення складають лише праці Р.Ф. Гонгало, С.О. Погрібного, Є.О. Харитонова). Отже, викладене дозволяє зробити висновок про актуальність дослідження проблематики речового різновиду обмежень права приватної власності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з науково-дослідним планом роботи кафедри цивільного права юридичного факультету Запорізького державного університету на 2000-2005 рр. на тему “Актуальні проблеми кодифікації цивільного законодавства України” та науково-дослідним планом кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні” № ДР 0190007725.

Мета та задачі дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні аналізу системи речово-правових обмежень права приватної власності у стародавній римській і сучасній вітчизняній правових системах та виявленні моментів їх рецепції цивільним правом України. Для досягнення зазначеної мети окреслені наступні основні задачі:

· визначити поняття речового права й розкрити його правову природу;

· дослідити систему речових прав і віднайти місце її елементів у системі цивільного права;

· надати характеристику суб’єктивному праву приватної власності й процесу його реалізації;

· визначити юридичну сутність меж суб’єктивного права приватної власності і здійснити їх класифікацію;

· з’ясувати юридичну сутність й особливості обмежень здійснення права приватної власності та провести їх систематизацію;

· проаналізувати зміст і особливості структурних елементів інституту речових прав на чуже майно, виявити ступінь їх впливу на зменшення обсягу правових можливостей власника;

· на основі порівняльного аналізу з римським приватним правом встановити суттєві недоліки і прогалини чинного законодавства про речові права та опрацювати пропозиції для їх усунення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються внаслідок запровадження на майно приватного власника обмежених речових прав інших осіб.

Предмет дослідження становить система правових норм чинного цивільного законодавства та законодавства Стародавнього Риму, спрямована на регулювання речового різновиду обмежень права приватної власності, відповідні доктринальні положення та судова практика.

Методологічну основу роботи складає поєднання загальнонаукового діалектичного методу пізнання соціальних явищ і формально-логічного, історичного, порівняльно-правового, системно-структурного методів аналізу. Використання діалектичного методу дозволило дослідити процес формування й розвитку ідеї обмеження права власності, віднайти її сутність та соціальні чинники практичного застосування. Отримання узгоджених висновків, відповідно до вимог логіки, свідчить про використання формально-логічного методу. За допомогою історичного методу виявлено концептуальні засади речового права за стародавнім римським правом. Метод порівняльного аналізу відповідних постулатів сучасної вітчизняної й античної римської правових систем, застосований для з’ясування особливостей правового регулювання речових відносин і процесів їх реалізації, виявився корисним також для визначення моментів рецепіювання історичного досвіду чинним законодавством. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст правових норм, віднайти недоліки й сформулювати пропозиції щодо їх усунення, а системно-структурний аналіз сприяв дослідженню структури підгалузі речового права та виявленню її місця в системі цивільного права України.

Науково-теоретичну базу дослідження склали праці відомих вітчизняних та зарубіжних романістів, учених дореволюційного, радянського та сучасного періодів: М.Бартошека, Ю.Барона, Г.Дернбурга, Д.В. Дождєва, Л.Б. Дорна, В.К. Дронікова, Л.М. Загурського, І.Б. Новицького, О.А. Підопригори, І.С. Перетерського, І.Пухана, В.О. Савельєва, Ч.Санфіліппо, В.М. Хвостова, а також провідних цивілістів і фахівців у галузі загальної теорії права: М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, Д.В. Бобрової, С.М. Братуся, Є.В. Васьковського, Д.М. Генкіна, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, І.В. Жилінкової, О.С. Йоффе, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика, В.Ф. Маслова, У.Маттєі, Д.І. Мейєра, В.П. Мозоліна, О.А. Підопригори, К.П. Побєдоносцева, С.О. Погрібного, І.О. Покровського, О.А. Пушкіна, Н.А. Саніахметової, І.Ф. Севрюкової, В.І. Синайського, К.І. Скловського, І.В. Спасибо-Фатєєвої; Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням правового регулювання речових обмежень права приватної власності, виконаним на матеріалі порівняльного аналізу положень нового вітчизняного цивільного законодавства та приватного права Стародавнього Риму. Разом з тим, окремі опрацьовані в роботі науково-теоретичні концепції у ході дослідження зазнали певної конкретизації й дістали подальшого вдосконалення. Загальна спрямованість дослідження надала змогу сформулювати й обґрунтувати ряд наступних нових положень, висновків та пропозицій:

1. Вперше виведено поняття речового права в об’єктивному значенні як сукупності цивільно-правових норм, які регулюють суспільні майнові відносини та передбачають задоволення інтересів управоможених суб’єктів шляхом безпосереднього впливу на майно.

2. Удосконалено поняття суб’єктивного речового права, яке за наявності ознак абсолютності й речовості, визначено правом, спрямованим на задоволення інтересів управоможеної особи шляхом безпосереднього впливу на майно, забезпеченим абсолютним захистом.

3. Доведено, що сучасна система речових прав у первісному стані відтворює відповідну класифікацію римського приватного права періоду Домінату та вперше науково обґрунтовано, що її елементи в системі цивільного права України займають місце інститутів, а саме речове право – самостійної підгалузі.

4. На основі аналізу історичного матеріалу розвинуто висновок про необ’єктивність виведення поняття права приватної власності із застосуванням тріади правомочностей власника. Встановлено, що відмітними рисами, необхідними для відокремлення права приватної власності в системі речових прав, є зміст та сутність. На їх підставі суб’єктивне право приватної власності визначено передбаченим законом, найбільш повним речовим правом, що закріплює приналежність майна певній особі.

5. Запропоновано поняття здійснення права приватної власності як фактичної реалізації управоможеною особою можливостей, що складають зміст приналежного їй суб’єктивного права власності й опрацьовано дефініцію способу здійснення права приватної власності.

6. Виявлено та конкретизовано критерії правомірності здійснення права приватної власності, серед яких названо свободу волевиявлення власника, власний розсуд, розумність та добросовісність дій, дотримання меж суб’єктивного права.

7. Опрацьовано поняття меж здійснення права приватної власності як законодавчо окреслених кордонів легально дозволеної поведінки власника, визначених за допомогою сукупності критеріїв у негативний спосіб.

8. Запропоновано класифікацію меж здійснення права приватної власності та доведено, що основні критерії лімітації поведінки власника є запозиченням римського правового спадку, а первісна їх кількість та ступінь узагальнення засвідчують більш широке окреслення меж суб’єктивного права приватної власності у Стародавньому Римі, ніж передбачено в Україні.

9. Вперше акцентовано увагу на існуванні суттєвих відмінностей юридичної сутності категорій меж здійснення права приватної власності та його обмежень. Обмеження права приватної власності визначено правовими механізмами, що ускладнюють здійснення власником окремих правомочностей або спричиняють тимчасову неможливість їх реалізації.

10. Обґрунтовано висновок, що запровадження обмеження позначається на всіх відмітних рисах теоретичної конструкції права приватної власності: обмеження повноти обсягу компетенції власника полягають у тимчасовій неможливості реалізації ним окремих правомочностей, обмеження виключності пов’язуються з обов’язком допущення стороннього впливу на майно, обмеження абсолютності – відбиваються в поширенні на осіб, які володіють чужим майном на підставі, передбаченій законом або договором, абсолютного захисту, у тому числі і від власника.

11. Запропоновано систематизацію правообмежень: виходячи з галузевої приналежності норм та характеру інтересу, що захищається, їх поділено на публічні та приватні; за видом норм – зобов’язальні та речові; останні, відповідно до підстав встановлення, можуть бути легальними, договірними, судовими та змішаного типу; за способом виникнення – спричиненні правом володіння сторонньої особи, правом користування, суперфіціарним та емфітевтичним правами.

12. Конкретизовано висновок, що ступінь обмеження обсягу волі власника є прямо пропорційним силі індивідуалістичних засад у праві, тому для історичних умов Стародавнього Риму характерною визнано кількісно та якісно меншу обмеженість компетенції власника, порівняно з сучасним титуляром.

13. Доведено, що запровадження обмежених речових прав спричиняє зменшення обсягу правомочностей власника. Право володіння чужим майном обтяжує правомочності володіння, користування й певною мірою розпорядження; сервітутне право головним чином впливає на правомочність користування, а в окремих випадках і на володіння; емфітевзис і суперфіцій, обтяжуючи правомочності володіння, користування, розпорядження, зводять обсяг можливостей власника до мінімального й тимчасово унеможливлюють для власника реалізацію права.

14. На підставі вищенаведених та інших опрацьованих висновків, запропоновано конкретні пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення цивільного законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у роботі положення, висновки, пропозиції можуть бути використані в науково-дослідній діяльності в якості бази для подальших доктринальних пошуків. Ряд положень дисертації може бути застосовано в навчальному процесі при читанні лекцій, проведенні семінарських і практичних занять за курсами “Цивільне право”, “Основи римського приватного права” та спецкурсами “Речове право”, “Право власності”, враховані при підготовці навчально-методичної літератури з цивільного й римського приватного права, використані у практичній діяльності законотворчих та правозастосовчих органів.

Особистий внесок здобувача. В опублікованій у співавторстві науковій статті “Межі здійснення волі власника у Стародавньому римському та сучасному речовому праві України” дисертанткою особисто проаналізовано концепцію та загальні засади обмеження права приватної власності за Проектом ЦК України.

Апробація результатів дисертації. Загальнотеоретичні положення і висновки, що містяться в дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права Запорізького державного університету, викладалися під час проведення дисертанткою лекційних і семінарських занять із курсів “Цивільне право”, “Основи римського приватного права” на юридичному факультеті Запорізького держуніверситету, були використані при написанні колективного навчального посібника з цивільного права.

Основні положення дослідження оприлюднювалися також на науково-практичних конференціях, зокрема, II Запорізькій науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора К.Г. Федорова (12-13 травня 1997 р., Запорізький держуніверситет, юридичний факультет); IV Міжрегіональній науково-практичній конференції “Концепція формування законодавства України” (листопад 1999 р., Запорізький держуніверситет, юридичний факультет); Всеукраїнській науковій конференції “Україна між минулим і майбутнім” (12-13 квітня 2001 р., Прикарпатська філія Національної Академії внутрішніх справ України); Міжнародній конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (12-14 лютого 2001 р., Дніпропетровський національний університет, юридичний факультет); V Міжрегіональній науково-практичній конференції “Концепція формування законодавства України” (2 лютого 2001 р., Запорізький держуніверситет, юридичний факультет); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (14-15 травня 2002 р., Хмельницький інститут регіонального управління та права, юридичний факультет).

Публікації. Результати дослідження викладені в 12 наукових працях: п’яти статтях у наукових журналах та збірниках наукових праць, що входять до затвердженого ВАК України переліку фахових видань, шести публікаціях по матеріалах конференцій, одному колективному навчальному посібнику.

Структура дисертації обумовлена метою та об’єктом дослідження і складається зі вступу, двох розділів, шести підрозділів та переліку використаних джерел, який нараховує 312 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 225 сторінок, із них основного тексту – 202 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, стан її наукової розробки, визначається мета, задачі дослідження, предмет і методи, висвітлюється наукова новизна, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про апробацію висновків та їх опублікування.

Розділ 1 розкриває “Загальні засади обмеження права приватної власності за римським та сучасним цивільним правом” і складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 - “Поняття речового права та його місце в системі цивільного права” досліджується правова природа, ознаки речового права, виводиться його дефініція, аналізується система речових прав і виявляється місце кожного із складників у системі цивільного права України.

Аналіз правової природи речового права розпочинається з обґрунтування його належності до групи абсолютних прав, що доводиться на підставі виявлення в ньому наріжних ознак абсолютності. Зважаючи на те, що абсолютним характером вирізняються також особисті немайнові права, підставою для відмежування речового права в системі абсолютних прав визнається об’єкт. У роботі заперечується поширена на початку XX ст. позиція, згідно з якою об’єкт речового права вбачається у самих речах або відносинах осіб щодо них, але зауважується на визначальності для реалізації речового права зв’язку суб’єкта й об’єкта. Зазначений зв’язок відзначається нерозривним і безпосереднім характером, причому ознака безпосередності або “речовості” трактується в сенсі самостійності управоможеного суб’єкта при реалізації права, здійсненні його за допомогою власних активних дій без сприяння інших осіб. У даному контексті спростовується також думка про окреслення предмета речового права категорією індивідуально-визначених речей та аргументується пропозиція визначення предметом речового права будь-якої, не забороненої до обігу, тілесної речі, у тому числі визначеної родовими рисами.

Аналіз сутності речового права надає підстав стверджувати, що загальною його ознакою є абсолютність, а специфічною – речовість, тому суб’єктивне речове право пропонується визначити правом, спрямованим на задоволення інтересів управоможеної особи шляхом безпосереднього впливу на майно, забезпеченим абсолютним захистом. В об’єктивному значенні під речовим правом слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні майнові відносини та передбачають задоволення інтересів управоможених суб’єктів шляхом безпосереднього впливу на майно.

Дослідження системи речових прав дозволяє констатувати факт прямого запозичення українським законодавством класифікації, властивої класичному періоду римського приватного права, яку складають право власності й речові права на чуже майно: право володіння чужим майном, право користування ним, емфітевтичне та суперфіціарне право. При з’ясуванні їх місця в системі цивільного права України доводиться, що речові права на чуже майно не слід вважати похідними від права власності: внаслідок їх запровадження власник не делегує відповідні правомочності іншому, а зазнає тимчасових перешкод у їх реалізації, до того ж рівно настільки, наскільки це необхідно для задоволення майнових потреб суб’єкта, на користь якого встановлено обмеження. Наведене надає підстав для висновку про самостійний характер речових прав на чуже майно, а виявлення власного значення кожного з них доводить, що речові права на чуже майно в системі цивільного права України займають місце самостійних інститутів, які разом з інститутом права власності складають підгалузь речового права.

Підрозділ 1.2 – “Теоретичні аспекти здійснення права приватної власності” присвячується аналізу особливостей права приватної власності і проблематиці процесу його здійснення.

Вихідною тезою дисертації є положення, що побудова поняття права приватної власності із зазначенням правомочностей володіння, користування, розпорядження не відбиває специфіки даної категорії та не виправдовується історичним досвідом. Ґрунтовне дослідження доводить, що відмітними рисами права приватної власності слід вважати його зміст та сутність. Сутність права приватної власності відбиває стан приналежності (привласненості) майна певній особі. Зміст права приватної власності характеризує обсяг гарантованих власнику майнових можливостей, і є найповнішим серед інших речових прав, що означає концентрацію всіх можливих правомочностей, дозволеність вчинення будь-яких дій, крім законодавчо заборонених. Виявлені особливості дозволяють запропонувати визначення суб’єктивного права приватної власності як передбаченого законом найбільш повного речового права, що закріплює приналежність майна певній особі.

Суб’єктивне право має цінність для носія лише за умови, якщо може бути реалізоване. У дисертації підтримується позиція, згідно з якою розбіжність між змістом суб’єктивного права та його здійсненням полягає в тому, що перший включає лише можливості власника, тоді як здійсненням права визнається фактична реалізація управоможеною особою можливостей, що складають зміст приналежного їй суб’єктивного права.

Здійснення суб’єктивного права в кожному окремому випадку досягається за допомогою певних способів. Під способом здійснення права приватної власності пропонується вважати комплекс заходів, що поєднує фактичні та юридичні дії власника або його пасивну поведінку, спрямований на реалізацію суб’єктивного права приватної власності. Вибір конкретного способу здійснення права залежить від власного розсуду управоможеної особи. Встановлено, що розсуд власника являє собою правомірну, інтелектуально-вольову діяльність по вибору та застосуванню найоптимальнішого варіанта реалізації права приватної власності. Його характерні риси полягають: у правомірності; інтелектуально-вольовому характері діяльності по пошуку найбільш ефективного способу здійснення права та його практичному застосуванню; наявності в особи титулу власника та бажання його реалізувати; існуванні диспозитивної норми, що дозволяє застосування суб’єктивного підходу до здійснення права.

Право власника на свій розсуд вчиняти будь-які дії стосовно власного майна ставить питання визначення юридично допустимого обсягу панування над речами. Для його вирішення зазначається, що критеріями правомірності здійснення права приватної власності слід вважати дотримання власником меж суб’єктивного права та відповідність його поведінки передбаченим законом загальним засадам здійснення прав – свободі волевиявлення, розумності й добросовісності дій. На думку дисертантки, принцип свободи волевиявлення передбачає поведінку, обумовлену особистим розсудом, і не зв’язану волею сторонніх осіб. Сутність засади розумності вбачається у використанні майна в найефективніший спосіб, запобігаючи завданню собі й оточуючим необґрунтованої майнової шкоди; зміст принципу добросовісності – у суб’єктивній усвідомленості відсутності в діях з реалізації права винної протиправності.

Підрозділ 1.3 присвячується аналізу меж та обмежень здійснення належного власникові права: пошуку їх дефініцій, з’ясуванню сутності, спільних та відмітних рис, опрацюванню класифікацій і визначенню обсягу волі власника за різних історичних періодів.

Дисертантка виходить з того, що право приватної власності, як найширше серед речових за обсягом правомочностей, об’єктивно не може вважатися абсолютно необмеженим. Іманентною рисою суб’єктивного права виступає межа, адже останнє являє міру можливої поведінки управоможеної особи. На підставі аналізу норм чинного законодавства встановлюється, що окреслення меж права приватної власності досягається існуванням сукупності критеріїв забороненої або соціально бажаної поведінки, до яких належать: заборони вчинення дій, що суперечать закону; порушення прав та інтересів інших осіб; вчинення дій з наміром заподіяння шкоди або зловживання правом в інших формах; завдання шкоди навколишньому середовищу, екологічній ситуації, природнім якостям землі; а також обов’язки власника, спрямовані на дотримання моральних засад суспільства та соціального призначення власності. Порівняльний аналіз положень чинного законодавства з відповідними приписами римського приватного права засвідчує, що зазначені критерії були опрацьовані за часів античності і тому не можуть вважатися сучасними новелами. А первісна їх кількість та ступінь узагальнення дозволяють зробити висновок про більш широке окреслення меж права приватної власності в римському праві, ніж передбачено ЦК України. У підсумок дослідження меж права приватної власності пропонується їх визначення законодавчо окресленими кордонами легально дозволеної поведінки власника по реалізації суб’єктивного права, визначеними за допомогою сукупності критеріїв у негативний спосіб.

Значна увага приділяється вивченню теоретичних питань категорії правообмежень. У результаті узагальнення ґрунтовного дослідження виводиться визначення поняття обмеження права приватної власності як правового механізму, що ускладнює здійснення власником окремих правомочностей або спричиняє тимчасову неможливість їх реалізації. Проводиться думка, що запровадження обмеження позначається на всіх відмітних рисах теоретичної конструкції права приватної власності: обмеження повноти обсягу компетенції власника проявляється в тимчасовій неможливості реалізації ним окремої правомочності або їх комплексу; обмеження ознаки виключності пов’язується з обов’язком допущення стороннього впливу на майно, обмеження абсолютності – відбивається в поширенні на легальних володільців чужого майна абсолютного захисту, у тому числі й від власника.

Досліджуючи окремі види правообмежень констатується, що вони допускають дворівневу класифікацію: виходячи з галузевої приналежності правових норм та характеру інтересу, що захищається, поділяються на публічні та приватні; приватні, за видом норм – зобов’язальні та речові; останні, відповідно до підстав встановлення можуть бути легальними, договірними, судовими та змішаного типу; а за способом виникнення – спричиненими правом володіння сторонньої особи, правом користування, емфітевтичним або суперфіціарним правом.

Проведені в роботі історичні паралелі зумовлюють висновок про наявність обмежень права приватної власності незалежно від виду суспільно-економічної формації. Але ступінь обмеження волі власника виявляється прямо пропорційним силі індивідуалістичних засад у праві, тому для історичних умов Стародавнього Риму характерна кількісно та якісно менша обмеженість компетенції власника, порівняно з сучасністю.

У даному підрозділі обґрунтовується принципова позиція авторки стосовно хибності ототожнення меж та обмежень права приватної власності. Вони є істотно відмінними юридичними явищами, яким властиві наступні розбіжності: за змістом: межі є нормативно визначеними кордонами суб’єктивного права приватної власності, обмеження являють правові механізми, що спричиняють тимчасову неможливість реалізації або ускладнюють здійснення окремих правомочностей; межа – іманентна риса суб’єктивного права, а обмеження об’єктивно існують, але не презюмуються; за підставою виникнення: межі встановлюються виключно законом, а запровадження приватно-правових обмежень вимагає, як правило, дозволу власника; за характером: межі первинні, обмеження – похідні, адже обтяжують суб’єктивне право, що існує в певних межах; за моментом виникнення: межі з’являються одночасно з суб’єктивним правом, а обмежується останнє в процесі реалізації; за ступенем впливу на право власності: межі окреслюють ідентичний для всіх обсяг правових можливостей, а власники, права яких обмежено, найчастіше мають різний обсяг залишкових правомочностей. Зазначені категорії поєднують такі спільні риси: звуження обсягу можливостей власника; спрямованість на дотримання приватних та публічних інтересів; фіксація за допомогою заборонювальних і зобов’язувальних приписів; залежність змісту від соціальних чинників.

Аналізу правообмежувального впливу на право приватної власності окремих видів речових прав на чуже майно присвячується Розділ 2 – “Види речових обмежень права приватної власності за римським та сучасним цивільним правом”, який складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 розкривається поняття, зміст та сутність інституту володіння як одного з істотних обмежень права приватної власності.

При виведенні поняття володіння наголошується, що за історичною традицією обов’язковими елементами володільницького стану є матеріальна основа та суб’єктивне ставлення особи, які для запобігання вірогідних порушень повинні належним чином проявлятися ззовні й адекватно сприйматися оточуючими. Відтак, володіння являє виражену назовні та об’єктивно сприйняту оточуючими фактичну наявність майна в особи, поєднану з суб’єктивним наміром панування над ним на власну користь, набуту шляхом заволодіння або укладання передбаченого законом правочину.

Сутність даного інституту протягом багатьох століть належить до найдискусійніших цивілістичних проблем. Вивчення історичного матеріалу обумовлює сприйняття дисертанткою володіння як забезпеченого правовими наслідками фактичного стану належності майна певній особі. У зв’язку з цим, відстоюється думка, що володільницькими повинні вважатися не тільки випадки тримання особою чужого майна на підставі закону або договору, але й ситуацій незаконного безтитульного його утримання, зокрема ті, що виникають при добросовісному придбанні майна від невласника або випливають з несвоєчасного повернення орендованих речей з незалежних від користувача обставинах після спливу терміну договору; з утримання майна, набутого за недійсною угодою (за умови неможливості застосування реституції), з володіння для давності; безпідставного збагачення; самочинного будівництва; заволодіння скарбом, знахідкою або майном, від якого власник відмовився. За аналогією з римським правом на них повинен поширюватися правовий захист, адже чинним законодавством він надається лише правовій підставі, створюючи проблему незахищеного незаконного добросовісного володіння.

Доводиться, що об’єктом володіння є тілесна, індивідуально визначена, оборотоздатна, як правило, неспоживча рухома річ. Передбачений законодавством реєстраційний порядок переходу права власності на нерухомість, нівелює обов’язкові умови набуття права за давністю користування (добросовісність набувача, безхазяйність речі) та ускладнює включення даного виду майна до кола об’єктів володіння.

Обґрунтовується висновок, що суб’єктний склад володіння утворюють дві групи осіб – легальні володільці (власники, титуляри) та особи, фактичний стан яких позбавлено правового підґрунтя (незаконні добросовісні та недобросовісні майнові посідачі), виходячи з відмінностей спрямованості суб’єктивного наміру яких, пропонується повернутися до поділу на прямих (самостійних) та похідних (залежних) володільців.

Одним з найсуперечливіших питань є визначення змісту володіння, який, на думку дисертантки, складають можливості обладання, користування, розпорядження чужим майном, що засвідчують правообмежувальний вплив даного інституту на право приватної власності.

Підрозділ 2.2 “Сервітути – специфічна форма прав на чужі речі з обмеженим змістом правомочностей” присвячується дослідженню генези, обґрунтуванню визначення, характеристиці сервітутного правовідношення, а також аналізу окремих видів сервітутних прав. Комплексний характер даного інституту зумовлює необхідність посилання до відповідних положень земельного законодавства України.

У роботі зазначається, що сервітут в якості правової форми поповнення господарської корисності земельних ділянок, є найдавнішим правом на чуже майно, виникнення якого припадає на архаїчну добу римського права. Сервітут не слід вважати більш раннім за походженням від права власності, що спростовує гіпотезу про його первинність серед речових прав.

Аналіз чинного законодавства засвідчує відсутність єдиного підходу до визначення сервітуту: він тлумачиться суб’єктивним правом або обмеженням права власності. На думку дисертантки, обидва підходи є правильними, що дозволяє запропонувати визначення сервітуту як права обмеженого користування чужим майном у межах, визначених законом.

Авторка дійшла висновку, що незалежно від виду, сервітутне право характеризується сукупністю родових (речовість, абсолютність, принцип слідування) та видових ознак (правообмежувальний вплив, неподільність, пасивна поведінка власника), які з часів античності є традиційними для даної категорії прав.

У підрозділі аналізується структура сервітутного правовідношення. Обґрунтовується, що його суб’єктний склад представлено власником (за його згодою іншим титульним володільцем) обтяженого сервітутом майна та власником (титульним володільцем) пануючого майна, але не вигодонабувачем раніше впровадженого сервітуту, адже останній є невідчужуваним.

Предметом сервітутного правовідношення за законодавством визнається нерухоме майно, що на думку дисертантки не відповідає сучасним потребам розвитку економіки. Тому, аргументується доцільність доповнення ЦК України можливістю встановлення сервітутів на рухомості, відповідно до загальносвітової практики, започаткованої в античному Римі.

Доводиться, що зміст сервітуту передбачає використання чужого майна в певному відношенні, тому він обмежує власника головним чином у частині користування майном. Разом з тим, у випадку неефективності сервітуту без набуття майна у володіння, здійснення даної правомочності для власника також тимчасово унеможливлюється.

Окрема увага в роботі приділяється аналізу особливостей земельних та особистих видів сервітутних прав. Обґрунтовується думка про доцільність доповнення переліку земельних негативним різновидом, що забороняє власникові обтяженого майна здійснювати певні дії (затримання води, світла, псування краєвиду), а також наголошується на необхідності легалізації особистих сервітутів узусу та узуфрукту як форм обмеженого користування чужим рухомим майном без отримання, або з отриманням плодів і доходів.

Порівняння сучасної концепції сервітутних прав з римською моделлю свідчить про пряме запозичення античного досвіду: земельні й особисті сервітути зобов’язані своїм походженням servitutes praediorum та personarum; рецепійовано види останніх, хоча з певними виключеннями в частині узусу та узуфрукту; збережено сутність, зміст, підстави виникнення та припинення. Суттєвим відходом від римських положень виступає відплатний характер сервітутів, виключення з об’єкта рухомих речей та можливість примусового встановлення судовим порядком.

У підрозділі 2.3 здійснюється аналіз правового регулювання речових титулів невласника – емфітевзису та суперфіцію, розкривається сутність і особливості даних прав, історія виникнення, обґрунтовується економічна ефективність, висвітлюється вплив на право власності.

З’ясування сутності даних прав дозволяє констатувати, що емфітевзис являє собою речове, довгострокове, відчужуване, успадковуване право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, тоді як суперфіцій є аналогічним до нього за ознаками правом користування землею для забудови. Основна істотна розбіжність даних прав полягає в господарському спрямуванні та цільовому призначенні ділянок, а тотожність інших наріжних ознак засвідчує правову наближеність і дозволяє об’єднати їх в єдиному підрозділі роботи.

Об’єктом емфітевзису є ділянка, віднесена до категорії земель сільськогосподарського призначення, надана для виробництва сільгосппродукції і розміщення відповідної інфраструктури. Об’єкт суперфіцію – ділянка для будівництва або обслуговування промислових, побутових, житлових будівель і споруд, а також надбудова на чужій будівлі або під нею.

Встановлюється, що суб’єктний склад зазначених прав представлено власником ділянки й землекористувачем, які за відсутності відповідної норми презюмуються фізичними особами. У зв’язку з цим, обґрунтовується пропозиція поширення статусу орендодавців на публічно-правові утворення (державу, територіальні громади) та залучення до землекористувачів юридичних осіб (селянські фермерські господарства, інших суб’єктів господарювання відповідно до статутних цілей).

Дослідження змісту даної категорії прав виявляє, що правовим наслідком їх запровадження є найсуттєвіший від інших речових прав правообмежувальний вплив на обсяг компетенції власника. Землекористувача управоможено володіти чужою земельною ділянкою, користуватися нею в обсязі, достатньому для задоволення потреб сільськогосподарського виробництва, будівництва та обслуговування об’єктів; розпоряджатися правом шляхом відчуження на підставі будь-яких, не заборонених законом правочинів, в тому числі шляхом передачі у спадок за законом або заповітом, обтяження сервітутами, заставою. Він набуває у власність отримані від використання чужої землі плоди та доходи, а за суперфіціарієм визнається також право власності на зведені об’єкти. Покладання на землекористувача низки обов’язків, доводять обмеженість змісту даної категорії прав, порівняно з правом власності.

Порівняльний аналіз сучасних концепцій суперфіціарного та емфітевтичного прав з їх історичними моделями дозволяє зробити висновок про відродження новим ЦК України стародавніх римських правових інститутів, але з врахуванням сучасних тенденцій. Вітчизняні новели регулювання суперфіцію полягають у покладанні на суперфіціарія обов’язку забудувати земельну ділянку у визначений термін; дотримувати її цільове призначення; набути права власності на зведений об’єкт, що заперечує дію римського принципу superficies solo cedit. Вдала законодавча адаптація досліджених інститутів до сучасних умов не означає, що не залишилося моментів, які вимагають вдосконалення: необхідно визначити мінімальні та максимальні терміни дії даних прав; мінімальний розмір плати за землекористування; уточнити суб’єктні склади; узгодити окремі аспекти суперфіцію та емфітевзису, зокрема, наділити власника землі, що підлягає забудові, правом переважної купівлі суперфіцію, розширити перелік підстав припинення емфітевзису; привести земельне законодавство у відповідність до норм нового ЦК України в частині легалізації даних інститутів Земельним кодексом України.

ВИСНОВКИ

У дисертації наводиться теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному дослідженні системи речово-правових обмежень права приватної власності у стародавній римській і сучасній вітчизняній правових системах та виявленні моментів їх рецепції цивільним правом України. Авторкою проаналізовано загальні засади обмеження права приватної власності: сформульовано визначення речового права, права приватної власності, здійснення права приватної власності, меж та обмежень; з’ясовано юридичну сутність, особливості, наведено класифікації останніх, а також виявлено ступінь впливу на право приватної власності окремих видів речових прав на чуже майно. Основний висновок роботи полягає в доведені положення, що речові права на чуже майно належить розглядати не лише суб’єктивними правами управоможеної особи, але й в якості обмежень права приватної власності. Запровадження будь-якого з видів обмежених речових прав суттєвим чином впливає на обсяг майнових можливостей власника – спричиняє значне їх зменшення й тимчасово унеможливлює реалізацію відповідних правомочностей. На підставі порівняльного аналізу норм римського приватного та сучасного цивільного права України виявлено моменти рецепції положень стародавньої римської правової системи з регламентації речово-правових обмежень права приватної власності, віднайдено сутність, встановлено первинний зміст відроджених у ЦК України категорій речових прав, виявлено недоліки та прогалини чинного законодавства про речові права та опрацьовано конкретні пропозиції і рекомендацій щодо їх усунення.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Михайленко О.О Деякі аспекти здійснення права приватної власності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1998. - №3. – С. 271-274.

2. Михайленко О.О. Інститут прав на чужі речі в умовах реформування цивільного законодавства України // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. - №4. – С. 85-88.

3. Михайленко О.О. Інститут володіння: постановка проблем // Право України. – 2002. - №9. – С. 124-128.

4. Михайленко О.О. К вопросу об историческом генезисе института вещных прав в гражданском праве Украины // Древнее право. Ius antiquum. – М.: Центр изучения римского права РАН; Спарк, 2000. - №1(6). – С. 259-268.

5. Михайленко О.О., Васильченко В.В. Межі здійснення волі власника у Стародавньому римському та сучасному речовому праві України // Юридический вестник. – 1999. - №2. – С. 127-129.

6. Михайленко О.О. Про міру волі власника у Стародавньому Римі та Україні // Тези II Науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті К.Г. Федорова. – Т.1. - Запоріжжя: Запорізький державний університет, 1997. – С. 33-39.

7. Михайленко О.О. До питання про здійснення права приватної власності громадян в Україні // Матеріали IV Міжрегіональної науково-практичної конференції “Концепція формування законодавства України”. - Запоріжжя: Запорізький державний університет, 2000. – С. 118-120.

8. Михайленко О.О. Правові питання здійснення права приватної власності громадян в Україні Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Україна між минулим і майбутнім”. – Івано-Франківськ: Національна Академія внутрішніх справ України: Прикарпатська філія, 2001. – С. 70-72.

9. Михайленко О.О. Речово-правові обмеження здійснення права приватної власності в цивільному праві України // Матеріали Міжнародної конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть”. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет, 2001. – С. 365-367.

10. Михайленко О.О. Загальна характеристика обмежень права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України // Вісник Запорізького державного університету (юридичні науки): Збірник наук.