ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МАРМАЗОВА Тетяна Іванівна

УДК 930•1 (477) „1918/1921”

ІСТОРІОГРАФІЯ ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ ПІД ПРОВОДОМ Н.І. МАХНА (1918-1921рр.)

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов?ян Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Безпалов Микола Єгорович, завідувач кафедри історії слов?ян Донецького національного університету

Офіційні опоненти:

– Волковинський Валерій Миколайович,

доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу Історії України XIX – початку XX століття Інституту історії України НАН України

– Пірко Василь Олексійович,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології і методики викладання історії Донецького національного університету

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України)

Захист відбудеться 26 червня 2003 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 по захисту дисертацій у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України (83055, м.Донецьк, вул.. Університетська, 24; другий учбовий корпус, ауд. 32)

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий 23 травня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить повстанському руху під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні межі селянської війни майже збігаються з хронологією Української революції 1917-1920-х рр.), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні об’єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали зважати на махновський рух, а нерідко й залежати від нього), можна констатувати, що перед нами без перебільшення феноменальне за своєю природою явище. Його вивчення ще далеке від завершення. При цьому глибина дослідженості теми в цілому й кожного її структурного компонента залишаються не з’ясованими.

Увагу дослідників традиційно привертає насамперед його соціальна сутність. Одним із ідейних вузлів руху є переплетення соціалістичних і ліберальних прагнень повстанців. Відстоювання економічної свободи як основного принципу господарювання супроводжувалося, як відомо, приватнопідприємницькими тенденціями й комуновласницькими експери-ментами. У такому гротескному поєднанні несумісних світоглядних концепцій, що стало можливим через глибоку суперечливість самої селянської ментальності, науковці намагаються віднайти історичну логіку.

Надзвичайно оригінальним є й такий пласт соціальної творчості повстанців, як пошук анархістського ідеалу суспільного устрою. Якщо інтуїтивний характер розуміння повстанцями свободи як такої, що не може бути дарованою, а отже не є причиною самою в собі (causa sui), знаходить адекватне пояснення в науковій літературі, то питання щодо пріоритетності для повстанців певної анархістської моделі, ступеня анархічності їхньої ідеології та практики, протидії в самому русі різних анархістських течій – залишаються предметом гострих дискусій і вимагають системного погляду на них.

Наскільки повстанський рух під проводом Н.І. Махна як найпотужніший компонент загальнонародного руху 1918-1921 рр. визначив характер соціально-економічних перетворень і суто політичних змін 20-х років - залишається не менш значущим питанням. Зважена відповідь на нього можлива лише за умови узагальнення всієї історіографічної спадщини, присвяченої соціальній природі досліджуваного явища.

Комплексне вивчення історії повстанського руху неможливе також без розкриття його ролі в національно-політичних процесах, що розгорталися в Україні після Лютневої революції 1917 р. в Росії. Майже цілковите замовчування чи ігнорування національних мотивів та національного змісту селянської війни упродовж тривалого часу не дозволяли, по-перше, визначитись у тому, наскільки широкою була соціальна база національно-визвольної революції 1917-1920 рр. в Україні; по-друге, яким за своєю динамікою, формою вияву та наслідками був вплив повстанського руху на державотворчі процеси. Прорив у цій сфері досліджень, здійснений за останнє десятиріччя, дає нові вагомі підстави для підготовки узагальненої історіографічної праці з історії повстанського руху на чолі з Н.І. Махном.

Загалом дослідження даної теми відкриває можливість простежити в багатоконцептуальному полі еволюцію поглядів на повстанський рух під проводом Н.І. Махна, сучасний стан його наукової розробки й визначити пріоритетні напрями подальшого наукового пошуку.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося у руслі держбюджетної теми “Актуальні проблеми наукового та методичного удосконалення курсу історії України для природничих та економічних факультетів” (№ Г – 01/28, номер державної реєстрації 0101U005715) на кафедрі історії слов?ян Донецького національного університету.

Об’єктом дисертаційного дослідження є праці й окремі наукові узагальнення, присвячені історії повстанського руху в Україні під проводом Н.І. Махна, а предметом наукового аналізу виступає висвітлена в них проблематика, характер та глибина осмислення подій, ступінь фактографічної насиченості описуваного історичного процесу, рівень дослідження теми в цілому.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють безпосередньо епоху повстанського руху під проводом Н.І. Махна, коли з’явилися присвячені йому перші роботи переважно політичного характеру, а також часову дистанцію від 20-х років ХХ-го до початку ХХІ-го століття, яка виявилась наповненою як ідеологічно орієнтованою, різноплановою друкованою продукцією, так і ґрунтовними науковими працями.

Авторка ставить за мету з’ясувати ступінь дослідження історії махновського руху в Україні 1918-1921 рр. на основі комплексного історіографічного аналізу праць вітчизняних і зарубіжних авторів, що охоплює увесь постреволюційний часовий простір.

Ця мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницьких завдань:

- виявити, систематизувати й охарактеризувати основні групи історіографічних джерел з історії махновського руху;

- вичленувати основні етапи розвитку історіографії повстанського руху в Україні й найпоширеніші концептуальні підходи, що викристалізувалися в процесі історичного пошуку;

- з’ясувати рівень наукового осмислення історичних передумов та причин повстанського руху в Україні на чолі з Н.І. Махном;

- проаналізувати ступінь вивчення характеру, рушійних сил та соціальної бази повстанського руху;

- простежити особливості висвітлення в літературі проблеми співвідношення соціальних і національних гасел, глибини анархічності теорії та соціальної практики повстанців;

- проаналізувати представлену в літературі періодизацію руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідженості перебігу повстання на кожному із визначених етапів, зіставити характер тлумачення різними науковими школами історичного значення руху;

- виявити специфіку повстанського руху на основі зіставлення його з повстаннями в Україні часів громадянської війни;

- накреслити можливі перспективні напрямки подальшої наукової розробки питань з історії махновського руху.

Наукова новизна результатів дослідження. У запропонованій роботі в широких хронологічних межах здійснено комплексний історіографічний аналіз праць українських, російських та зарубіжних авторів, присвячених повстанському руху в Україні під проводом Н.І. Махна 1918 – 1921рр. На основі зіставлення й аналізу різноконцептуальних положень та висновків сформовано цілісну картину махновського руху в тому її стані, який репрезентовано вітчизняною та зарубіжною історичними школами.

Авторкою обґрунтовано ряд теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

· З методологічного боку історіографія проблеми характеризується поєднанням: неокантіанства (спрощена систематизація історичних подій) і діалектичного матеріалізму; позитивізму й вульгаризованого марксизму; ментального та мікроісторичного підходів. Сучасні дослідження побудовані на їх повному або частковому поєднанні.

· Найменш дослідженими залишаються історичні передумови повстанського руху на чолі з Н.І. Махном, а також співвідношення соціальних і національних мотивів селянського протесту. Вичленовування національного аспекту боротьби повстанців має відбуватися з урахуванням факту його майже цілковитого розчинення в явищах соціального порядку й соціалізованої форми вияву.

· Вимагає подальшого дослідження проблема розвиненості анархістського компонента в повстанському русі. У процесі її тлумачення викристалізувалися три основні думки: 1) анархістська ідеологія та практика були піднесені учасниками руху на високий ступінь розвитку; 2) вплив ідей анархізму на повстанський рух не був визначальним; 3) домінуючою тенденцією повстання на чолі з Н.І. Махном було прагнення його учасників сформувати новий суспільний устрій на державницьких засадах. Виходячи з того, що селянська верства в тогочасній Україні була носієм анархізму, зорієнтованого на персоніфіковану, а не колективну свободу, Н.І. Махно майже нічого не втратив у народній підтримці, проігнорувавши національний бік справи.

· Існує потреба в ґрунтовнішому осмисленні економічного стану, соціальної диференціації селянства, ступеня укоріненості в Україні індивідуального способу господарювання, а також ставлення різних категорій землеробів до владних інститутів, що діяли в Україні у 1918 – 1920 рр., що підтверджується суперечливістю поглядів науковців на структуру рушійних сил та характер повстання. Найпоширенішими оцінками є: 1) дрібно-буржуазний рух заможного селянства; 2) загально селянський протест, ініційований та очолений куркульством; 3) мінливий щодо соціальної бази та спрямування: початковий (до середини 1918 р.) і завершувальний (з кінця 1920 р.) етапи руху відзначалися репрезентацією повстанства середняками і “заможниками”, натомість час найвищого піднесення характеризувався причетністю до нього не тільки більшості селянської маси, а й частини робітництва, міщанства, чиновників та інтелігенції.

· Основними критеріями диференціації селянської війни на етапи визнавалися : а) еволюція її соціальної бази; б) зміни в орієнтації лідерів руху на військово-політичні угруповання; в) ставлення повстанців до ідеології та практики українського державотворення.

· Інтерпретуючи історичне значення повстанського руху під проводом Н.І. Махна, дослідники враховують переважно один із трьох моментів: соціально-класовий, національний або громадянський (оцінка щодо загальнолюдських цінностей), замість того, щоб дати його комплексну оцінку.

· Зведення повстанського руху на чолі з Н.І. Махном до поняття “махновщина” є науково неприйнятним, оскільки призводить до його необґрунтованої суб’єктивізації.

Практичне значення дисертації визначається тим, що основні її положення можуть бути використані при написанні фундаментальних історіографічних робіт з історії соціальних рухів в Україні, а також тих, які присвячені широкому колу проблем з історії громадянської війни та Української революції 1917-1920-х років. Матеріали й висновки даного дослідження сприятимуть всебічному науковому осмисленню історії повстанського руху на чолі з Н.І. Махном, складуть основу курсів та спецкурсів відповідної тематики.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження були апробовані автором у процесі читання спеціального курсу на історичному факультеті Донецького національного університету та висвітлення в повідомленнях на Всеукраїнській гуманітарній науковій студентській конференції „Особистість та культура часу” у 1992 році (м. Донецьк), на міжнародній науково-практичній конференції „Донбасс и Приазовье: проблемы социального, национального и духовного развития” у 1993 році, на регіональних науково-практичних конференціях у 1995, 1996 рр. та на наукових конференціях Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи у 2001р. та 2003 р. Окрім цього, висновки дисертаційного дослідження були відображені в 4 статтях авторки у фахових виданнях. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян Донецького національного університету.

Структура дисертації та послідовність викладення матеріалу зумовлені поставленими метою та відповідною логікою дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (263 найменування). Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 189 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначаються об’єкт, предмет, хронологічні рамки, мета та основні завдання дисертації, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивовано її структуру.

У першому розділі дисертації – “Історіографія, джерела та методологія дослідження” – висвітлено ступінь наукової розробки проблеми, охарактеризовані історіографічні джерела, обґрунтовано методологію дослідження.

Вивчення повстанського руху під проводом Н.І. Махна почалося вже у 20-і рр. Одна з перших історіографічних спроб щодо махновської тематики була здійснена у 1923 р. у передмові В.М. Воліна до праці П. Аршинова Волин В.М. Предисловие // Аршинов П. История махновского движения (1918-1921). – Запорожье, 1995.. Протиставляючи радянську і т.зв. анархістську школи, автор підкреслював, що П. Аршинов розвіяв міф більшовицьких ідеологів про контрреволюційність махновщини.

Розвиток даного наукового напрямку було загальмовано інструкціями ЦК РКП(б) 1924 і 1928 рр., які спонукали істориків досліджувати не контрреволюційні, а революційні явища. Помітною на цьому фоні стала хіба що стаття С.А. Алексєєва Алексеев С.А. Предисловие // Революция на Украине/ Под ред. Н.Н. Поповой. – М., 1930., в якій він спростовує висновки І.Чериковера про антиєврейську спрямованість повстанства.

Завмирання історіографічних пошуків тривало майже чверть століття. Навіть в “Очерках истории исторической науки в СССР” (М., ) автори обмежилися констатацією утвердження в науці нігілістичної оцінки “махновщини”. Спорадичність історіографічних екскурсів була характерною як для вітчизняних, так і для зарубіжних дослідників. Так, І.Л. Шерман Шерман И.Л. Советская историография гражданской войны в СССР (1920-1931). – Харьков, 1964. обмежується оцінкою монографії М. Кубаніна як найглибшої праці 20-х років, але не позбавленої дрібнобуржуазних ухилів. А історик з Великої Британії Е. Карр відзначив наявність крайнощів в історіографії – ідеалізацію дій махновців істориками-анархістами і його надмірну вульгаризацію радянськими авторами (відповідно праці П. Аршинова й М. Кабанди).

У середині 60-х – на початку 70-х рр. мало місце зіткнення поміркованого й ортодоксального напрямків у радянській історіографії. Так, якщо С.М. Сєманов намагався розглядати повстанство на чолі з Н.І. Махном як широкий демократичний рух Див.: Семанов С.Н. Махновщина и ее крах // Вопросы истории.– 1966. – №9.– С. 38., то його опонент П.Х. Білий бачив у такому підході лише тенденційність і нездатність комплексно оцінити джерела Див.: Білий П.Х. Розгром махновщини // Український історичний журнал. – 1971. - №5. – С. 10..

Тільки з другої половини 80-х рр. історіографічні дослідження набирають динаміки. Йдеться про аналіз соціально-економічних причин повстанського руху у роботах дослідників 20-х рр., здійснений в “Историографии истории Украинской ССР” (1987), характеристику наукових поглядів на проблему соціального феномену “махновщини” у статті В.С. Горака Див.: Горак В.С. Про соціально-класову суть анархо-махновщини // До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917-1920 рр. – К., 1988. та ін.

Значний резонанс у науковому світі викликала монографія В.Ф. Верстюка Верстюк В.Ф. Махновщина: селянсько-повстанський рух на Україні (1918-1921). – К., 1991.. Її значення вбачали, зокрема, в обранні “найпродуктивнішого шляху” висвітлення образу Н.І. Махна – через показ особистості в контексті історії як у загальнополітичному, так і в психологічному ракурсах” (П. Яковенко). Здобутком науковця вважали спростування карикатурної оцінки “батька Махна”, яка поряд із його контрреволюційністю закріпилася в радянській історіографії (Ю.І. Терещенко).

Суттєвим кроком в осмисленні сутності махновського руху стала докторська дисертація В.М. Волковинського Волковинський В.М. Нестор Махно в історії національно-визвольних та соціальних змагань в Україні / Автореферат дис... докт. іст. наук . – К., 1996.. До історіографічних здобутків у цій сфері автор відносив: актуалізацію проблеми науковцями 20-х, 60-90-х рр; певне наповнення фактографічної бази; формування розмаїття концептуального бачення проблеми, особливо в 90-і роки. Разом з тим вадами історіографії залишались: недостатнє опрацювання джерельної бази, вільне маніпулювання фактами, ідеологічна заангажованість.

Виявились помітними й наробки молодих істориків. О.В. Тимощук виокремив внесок у розробку теми російських дослідників В. Савченка, В. Єрмакова, А. Шубіна та ін. В.М. Чоп проаналізував студії діячів діаспори М. Палія, Ф. Сисіна, польських, французьких науковців Г. Кульчицького, М. Мале. Разом з оригінальним поглядом на проблему, їх роботам, на думку В.М. Чопа, притаманні обмеженість використаної джерельної бази, ставка на мемуари тощо.

Сумнівною виглядає запропонована В.М. Чопом періодизація історіографії махновського руху (І період – 20-30 рр.; ІІ-й – 40-кінець 80-х рр.; ІІІ-й – з кінця 1980-х), адже, важко ототожнити, наприклад, 20-і та 30-і, 40-і й 80-і роки щодо насиченості фактами, глибини розробки проблем, науковості діючих концепцій. У цьому зв’язку близькі до традиційних варіанти періодизації Ю.Р. Федоровського та О.В. Не--с---то-рова Федоровський Ю.Р. Повстанський рух у Донбасі та Махно/ Автореферат дис... канд. іст. наук. – Донецьк, 2000; Нестеров О.В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні/ Автореферат дис... канд. іст. наук. – К., 2001. видаються реалістич-ними.

Загалом є всі підстави констатувати, що наявний значний пласт історичної літератури вимагає цілісного узагальнення й визначення нових векторів наукового пошуку.

Виходячи з того, що джерелами історіографічної роботи є різного роду дослідження, авторка виділяє такі їх основні типи: 1. Документи державних і політичних організацій, які містять оцінки, висновки щодо махновського руху. Вони мали суттєвий вплив на розвиток досліджень з обраної нами теми; 2. Праці В.І. Леніна, Л.Д. Троцького, М.В. Фрунзе та інших керівників більшовицької партії. У своїх публічних виступах, статтях вони звертались до аналізу руху на чолі з Н.І. Махном, давали йому оцінку. Саме у цих працях були сформульовані основні положення радянської концепції махновського руху; 3. Узагальнюючі дослідження з історії громадянської війни в СРСР, Української революції 1917-1920 років, становлення української державності, історії України у цілому, в яких певне місце відводиться висвітленню діяльності Н.І. Махна та очолюваного ним руху; 4. Монографічні дослідження з історії махновського руху українських, російських та зарубіжних авторів, а також вчених діаспори; 5. Наукові статті, нотатки, тези з досліджуваної теми, опубліковані в журналах, наукових збірниках, матеріалах наукових конференцій; 6. Енциклопедичні та довідкові видання, підручники і посібники з історії України, у яких зафіксовано рівень досягнення історичної науки у вивченні проблеми на різних етапах розвитку історіографії; 7. Мемуари і спогади учасників махновського руху (В.Ф. Білаша, П. Аршинова, мемуари самого Н.І. Махна), відомих діячів Української революції і письменників (В. Винниченка, І. Мазепи), представників білої гвардії (П. Врангеля, К.В. Герасименка) та інших; 8. Автореферати дисертацій на здобуття наукових ступенів, присвячених повстанському руху. У комплексі всі історіографічні джерела дають можливість всебічного розкриття теми.

З метою об’єктивізації аналізу відповідних історичних праць дисертантом були використані й чисельні газетні матеріали, зокрема й періоду революції та громадянської війни 1917-1921 рр. (“Известия Екатеринославского Совета рабочих и красноармейских депутатов”, “Диктатура труда” – орган райкому КП(б)У та виконкому Юзівського району; фронтова газета “Борець за свободу” тощо).

Важливу роль у забезпеченні різнобічного висвітлення проблеми відіграли збірники документів та матеріалів з історії громадянської війни та махновського руху.

В основу методології дослідження покладено універсальні принципи об’єктивності й історизму. Їх реалізація ґрунтується на врахуванні досягнень різних історичних шкіл: неокантіанської (позитивістської), діалектико-матеріалістичної, школи “Анналів” тощо. Важливим концептуальним підґрунтям дисертації стали теоретичні розробки провідних вітчизняних та зарубіжних учених Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994; Верстюк В.Ф. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). – К., 1991; Горак В.С. Про соціально-класову суть анархо-махновщини // До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917-1920 рр. – К., 1988; Семанов С.Н. Махновщина и ее крах // Вопросы истории. – 1966. - №9; Бевз Т.А., Вєдєнєєв Д.В., Корнієнко П.С., Солдатенко В.Ф. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) – К., 1998; Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / В.Ф. Верстюк, О.Ф. Гуржій та ін. За ред. В.А. Смолія. – К., 2000 та ін..

В дисертації було використано різноманітні методи дослідження: загально-наукові (типологія, класифікація), конкретно-історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний), методи історіографії (методи історіографічного синтезу).

У другому розділі – “Висвітлення в науковій літературі історичних передумов та причин махновського руху 1918-1921 років” – проаналізовано процес нагромадження наукових знань у сфері, яка стосується витоків повстанського руху в Україні на чолі з Н.І. Махном, тих чинників, які безпосередньо викликали широкомасштабну селянську боротьбу, а також закономірності і ступеня її політичної, ідеологічної та організаційної підготовленості.

У процесі осмислення висновків з узагальнюючих праць, присвячених історії України та громадянській війні, робіт щодо історії анархістських рухів в Україні й Росії, а також основної групи джерел – досліджень з історії руху на чолі з Н.І. Махном, авторкою з’ясовано, що більшість науковців і публіцистів фактично визнавала суперечливість раніше усталеної марксистської тези про слабку класову свідомість та згуртованість селянства в Україні постреволюційної епохи.

Упродовж 20-х років в історіографії серед викладення причин та передумов махновського руху явно домінував блок питань соціально-економічного характеру. Соціально невдоволених дослідники шукали передусім серед “куркулів та середняків”, оскільки середній наділ в Україні становив на той час 6-8 десятин землі, а в Росії – близько двох десятин (Д.З. Лебедь). До того ж, значна частка бідного селянства, як вважалось, “відсорбовувалася містом” (В.В. Руднєв).

Скерованість перших дослідників руху на пошук невдоволених лише серед “заможників“ та середняків не була об’єктивно виправданою. Д.Кін одним із перших серед науковців (“Деникинщина” – М., 1927) відзначив, що порушення приватновласницьких інтересів породило потужний повстанський рух, у якому взяли участь “і куркуль, і середняк, і незаможний селянин”.

Періодична зміна спрямованості повстанської боротьби наштовхнула дослідників на необхідність диференціації й поетапної градації причин махновського руху згідно з чергуванням основних ворожих щодо повстанців сил. Було визнано, що початок селянської боротьби спричинила політика поборів та курс на реставрацію поміщицького землеволодіння “маріонеткового” уряду гетьмана Скоропадського та німецьких окупаційних військ (Д.З. Лебідь, І. Тепер).

Пізніше ґрунт для культивації відкритого селянського протесту заклала більшовицька політика продрозкладки (М. Кубанін), а також масові заходи з експропріації селянства, проведені А.І. Денікіним та П.Врангелем (Д. Кін, В.В. Руднєв). Таким чином, науковцями 20-х рр. де-факто визнавалось, що кожна влада в Україні ігнорувала базові економічні інтереси селянства.

Проте ми не знаходимо в роботах того часу ґрунтовних розробок питань, що стосувалися, наприклад, співвідношення заможної й незаможної верств селянства, регіональної специфіки соціальної структури населення (особливо в повстанських районах), масштабів порушення в них селянських інтересів тощо. Закономірно, що невдоволення більшовицькою політикою як мотив повстанського руху тлумачився як другорядний.

Історичні передумови махновського руху аналізувалися до початку 30-х рр. в ідейно-політичній, військовій та національній площинах. Перші були ескізно розглянуті через призму підготовленості повстанців до сприйняття анархістської ідеології.

Поширення ідей анархізму в середовищі українського селянства дослідники пов’язували з революційними процесами початку ХХ ст., коли, не зважаючи на пропагандистські успіхи на селі есерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів та ін., народницька ідея “Землі та волі” виявилася найвпливовішою. Враховуючи ці обставини, група російських анархо-комуністів “Набат” знайшла порозуміння з Н.І. Махном і розпочала на Україні історичний експеримент з побудови анархічного суспільства (К.В. Герасимен-ко, І. Тепер, Д.З. Лебедь). Звертає на себе увагу, що більшість дослідників наголошувала на фактичному експорті російської анархістської ідеології в Україну, скептичному ставленні до неї повстанців.

Головною вадою наведених висновків, як видається, було ігнорування дослідниками вітчизняних ментально-світоглядних підстав анархізму, в основі яких лежала ідея персоніфікованої свободи.

Історичні передумови у сфері військовій розглядалися переважно з огляду на збереження в Україні багатовікових традицій партизанської боротьби, задіяних і під час Першої світової війни. Заслуга Н.І. Махна полягає лише “в умілому використанні її прийомів у новітніх умовах” із “застосуванням нової техніки” (Р. Ейдеман, І. Каратигін).

Дослідження мотивів махновського руху було лише започатковано. К.В. Герасименко, Д.З. Лебедь, М. Кубанін та ін. визнавали певну популярність серед повстанців національних гасел, але український самовияв руху, на їх погляд, зводився до фольклорного рівня (козацький одяг частини повстанців, поділ армії на козацькі полки, легенда про “невмирущого запорожця батька Н.І. Махна”). Поверховість історіографічних оцінок національних причин руху виявилась і в тому, що вони не були співвіднесені навіть з етапами повстанської боротьби.

Історіографічний період 30-х – першої половини 50-х рр. щодо названих проблем виявився теоретично безплідним. Цілковито ідеологізовані підходи до їх вивчення були закладені в плані видання “Історія громадянської війни” (1932) і такі талановиті історики як Г.Добржинський, Б.Лізов, І.Кулик, М.Грецов, М.Стишов, О.Лихолат та ін. змушені були обґрунтувати спотворений погляд на витоки махновського руху.

Для історіографії проблеми другої половини 50-х - 80-х рр. була характерною поступова й малопомітна зміна акцентів. Зокрема, визначаючи популярність “махновщини” серед т.зв. “незаможників”, автори пояснювали цей феномен умінням куркулів “ввести в оману сільську бідноту” (Історія Української РСР. – К., 1967), “заколотницькими здібностями батька Махна” (Балковий П.М.), а також прагненням селянства не допустити реставрації поміщицької власності й забезпечити утвердження буржуазних відносин (Краткая история гражданской войны в СССР – М., 1962), тиском на селян контрреволюційних організацій і, нарешті, стихією авантюризму і вседозволеності, викликаною сум’яттям воєнного часу і озброєністю селян (Г.Петровський).

Рівень наукового обґрунтування історіографічних висновків суттєво зростає в 70-і рр., коли в обіг було запроваджено значний документальний матеріал (Збірник документів за ред. Є.П. Шаталіної та ін.). З’являються альтернативні погляди. Один з них полягав у тому, що зародження руху було інспіроване анархістами (з’їзд фронтових повстанців у лютому 1918 р.), які закликали до розбудови безвладного суспільства (Октябрь и гражданская война на Украине. – К., 1987). Подібну позицію відстоювала Н.Полонська-Василенко, вважаючи, що “загальний анархічний стан суспільства” провокував селянську анархістську стихію, а “отаманія” була однією із форм налагодження життя на місцях. Натомість В.С. Горак не тільки заперечував анархічну спрямованість руху, але й доводив, що метою селян було утвердження радянської влади.

Головні результати сучасних історіографічних пошуків (з 1991 р.) були здобуті внаслідок спроб діалектично оцінити повстанський рух в Україні. У роботах А.Г. Слюсаренка, Г.І. Сургая, В.І. Гусєва подальшого розвитку набула концепція ступінчатого формування й трансформації причин повстанської боротьби (назва концепції авторська – Т.М.). Було доведено, що мотиваційна палітра махновського руху формувалася у зв’язку з нездатністю усіх владних інституцій, які послідовно приходили до влади в Україні, вирішити аграрне питання. Вони репрезентували відповідно царсько-націоналістичний, білогвардійський, буржуазно-поміщицький, російський комуністичний та український національно-демократичний режими (В.Ф. Верстюк, П.Захарченко, В.Ф. Солдатенко).

Соціально-економічні передумови махновського руху знайшли поглиблене висвітлення в роботах Г.Йоффе та італійського історика А. Граціані. На багатому джерельному матеріалі показано процес наростання антипоміщицьких дрібнобуржуазних настроїв. Доведено, що процес розселення при цьому охопив сотні тисяч землеробів, більшість із яких була відторгнена містом і поповнила лави “армії соціального вибуху”.

У дискусії щодо проблеми органічності анархо-комуністичних настроїв української ментальності (позитивну відповідь знаходимо в роботах В.В. Коміна, С.М. Сєманова та ін.) дослідники вийшли на тему специфіки українського анархізму, який полягав у його персоніфікованому вияві (О.М. Лебеденко). До критиків ідеї наявності у селянства анархічного соціального ідеалу долучився В.Ф. Верстюк.

Щодо національного чинника повстанської боротьби, то його періодичне посилення дослідники пов’язували із завершальною фазою німецької окупації та другим походом більшовиків на Україну (Т.А. Бевз, Д.В. Веденєєв, А. Граціані).

У третьому розділі – “Дослідження науковцями рушійних сил та характеру махновського руху” – узагальнено історіографічні висновки, які стосуються еволюції соціальної бази повстанської боротьби, змін, що відбувалися у складі повстанців, спрямованості соціальних і національних установок учасників махновського руху.

Доведено, що підвалини радянської концепції щодо рушійних сил та характеру махновського руху були закладені в роботах В.І. Леніна, Л.Д. Троцького та Й.В. Сталіна. Її ключовими поняттями стали: “буржуазно-анархістська стихія”, “бандитизм”, “психологія дрібновласницького розвалу” (В.І. Ленін); “рух куркулів і дрібних спекулянтів” (Л.Д. Троцький).

Наповнюючи ідею поступового звуження соціальної бази повстання, частина дослідників 20-х рр. визнавала, що у 1918-1919 рр. махновський рух репрезентували усі категорії селянства (Д.Кін, М.Кубанін, П.Аршинов). На противагу їм висловлювалась думка, згідно з якою навіть у розпал руху (весна – літо 1919 р.) “анархо-махновія” була представлена конгломератом куркульства і кримінальних елементів (Д.З. Лебедь). Аргументованішою видається думка науковців про те, що перелом у повстанській боротьбі відбувся наприкінці 1920 р. у зв’язку з початком цілеспрямованої протидії Червоної армії махновцям і психологічною втомою останніх. Нова економічна політика (НЕП) лише закріпила цю тенденцію.

Ступінь анархічності махновського руху трактувався суперечливо. Зокрема, повстанське гасло “вільного радянського ладу” поєднувало в собі, з одного боку, свободу торгівлі з відмовою від централізованого політичного управління, з другого – військову мобілізацію в добровільно-примусовій формі (М.Кубанін). Або: виборність командного складу з непритаманним природі анархізму культом особи Н.І. Махна (І.Тепер).

У працях дослідників 20-х рр. домінувала також ідея незаангажованості махновського руху на національних гаслах. Спроби махновців організувати співпрацю з українською владою (за повідомленням І.Тепера, у 1919 р. петлюрівська ставка відправила в табір повстанців своїх агітаторів; у 1920 р., вважає М.Кубанін, Н.І. Махно планував видати “Акт про звільнення неньки України”), розцінювались як стихійні та кон’юнктурні.

Радянська історіографія проблеми 30-50-х рр. формувалася під впливом офіційної концепції, викладеної у плані видання “Історія громадянської війни” (1932) та короткому курсі “Історії ВКП(б)”. За махновським рухом закріпилося тавро “антиреволюційного, пробілогвардійського куркульсько-анархістського”, який на завершальній фазі набув відверто “бандитських” ознак. Відсутність спеціальних праць призводила до механічного повторення радянськими істориками усталених штампів.

Спробу комплексно оцінити махновський рух здійснив у 1952 р. англійський радянолог Е.Карр. Його концепція зводиться до кількох тез: 1) “махновщина” була селянською партизанською війною; 2) утопічність махновської доктрини полягала в ідеалізації селянина; 3) Н.І. Махно не мав цілісної анархістської концепції; 4) український національний момент не став помітним компонентом повстанської ідеології.

З виходом у 1957 та 1971 рр. нових збірників документів почали з’являтися нові оригінальні праці з історії повстанського руху. Криваву й тривалу боротьбу з армією Н.І. Махна С.М. Сєманов пояснював масовою підтримкою руху селянством. У цьому зв’язку термін “куркульство” автор пропонував замінити альтернативним – “заможне селянство”. Уперше в історіографії С.М. Сєманов акцентував увагу на “руйнівній природі” руху й відсутності у селян конструктивного ідеалу, але це визвало заперечення з боку дослідників П.Х. Білого та О.О. Кучера, які звинуватили його в некритичному ставленні до праць махновських ідеологів. Куркульський характер руху обидва автори доводили найбільшою питомою вагою куркульства саме у степових регіонах України.

Історики діаспори побіжно торкалися ідеологічних засад повстанства. І.Лисяк-Рудницький доводив, що “селянський анархізм” був способом “шукання українськими масами… справедливого ладу”. Історик Б.Цимбалистий взагалі пов’язував несприйняття українцями влади логічним наслідком тривалої бездержавності.

Висновок про антиросійську спрямованість селянських повстань в Україні обстоювали Н.Полонська-Василенко, А.Скирда, М.Френкін. При цьому стверджувалось, що антиросійські настрої повстанців не переросли в українофільські.

Характерною рисою сучасної історіографії проблеми стало утвердження думки про загальноселянський і народний характер війни (В.Смолій, В.Ф. Верстюк, М.П. Капустін, Г.І. Сургай та ін.). С.С. Волк переконує, зокрема, що первісно основу махновських частин становили середняки (кіннота) та бідняки (піхота на тачанках). З’являється версія, згідно якої соціальна структура армії Н.І. Махна та Червоної армії ототожнювались (О.В. Тимощук). Тут є, очевидно, певне перебільшення, оскільки серед повстанців явно невисокою була частка жителів міст, особливо робітників; водночас до її складу потрапляли й кримінальні елементи (С.М. Сєманов).

У контексті визначення рівня анархієзованості махновського руху В.Ф. Верстюк одним із перших в історіографії піддав ґрунтовній критиці висновок радянських істориків про глибоке проникнення анархістських ідей у повстанське середовище. Його висновок про загальнодемократичну спрямованість руху узгоджувався з характеристикою повстання як такого, що мало лише формальні, зовнішні прояви анархічності. А.Граціані називав такий анархізм підсвідомим.

При цьому невизначеним залишилося питання про роль анархізму у світосприйнятті Н.І. Махна. Одночасно утвердилися дві позиції: анархізм Н.І. Махна був “селянським, деформованим, примітивним” (В.М. Волковин-ський); Н.І. Махно мав чітке уявлення щодо майбутнього анархічного суспільного устрою (В.Іваненко, А.Голуб, О.Удод).

Науковці впритул підійшли до історіософської проблеми співвідношення соціальних та національних мотивів махновського руху. Було доведено, що зародження й подальший розвиток махновського руху були пов’язані, між іншим, з необхідністю боротьби селянства з антинародною політикою урядів своєї ж Української держави (В.С. Горак, С.Кульчицький, В.Ф. Солдатенко, В.П. Шевчук, М.Тараненко та ін.).

Низький рівень національної самореалізації повстанців дослідники справедливо пов’язували: з відсутністю у Н.І. Махна будь-якого конструктивного суспільно-політичного ідеалу (О.П. Реєнт); як вихованець російського середовища, лідер повстанців не вкладав у козацьку традицію українського сенсу (О.Лазутін, В.Кириченко, А.Григорян); з тим, що ідея самостійної України була для Н.І. Махна неприйнятною (С.С. Волк); з надмірно низьким рівнем національної самосвідомості народу (О.П.Реєнт, М.Шаповал). До того ж, на наш погляд, індивідуалізований анархізм не вписувався в колективістську ідею націотворення. Тимчасовий (літо 1919 р.) союз Н.І. Махна з С.Петлюрою не спростовує зазначених висновків.

Четвертий розділ – “Розкриття в науковій літературі історичного значення та періодизації махновського руху” – присвячений історіографічному аналізу загальної картини повстанської боротьби на чолі з Н.І. Махном, етапів та тенденцій її розвитку, а також узагальненню оцінок ролі махновського руху у вітчизняній історії.

Початковий ідеологічний імпульс історіографії проблеми було надано висновками, представленими в роботах перших радянських, а також націонал-демократичних лідерів. В.І. Ленін, Л.Д.Троцький, Й.В.Сталін вбачали в “махновщині” ту “безформенну, невизначену стихію”, яка під керівництвом “нарцисів дрібної буржуазії” підривала завоювання революції. В.Винниченко високо ставив волелюбність повсталого селянства, але засуджував національно руйнівну спрямованість повстанства.

У 20-і рр. пріоритетним критерієм періодизації руху на чолі з Н.І. Махном були зміни в його соціальній базі – від бідняцько-середняцької до куркульської. Перший етап у цьому зв’язку Д.З.Лебедь визначає як антипоміщицький (1918 – поч. 1919 рр.). Другий постає різновекторний з домінуванням контрреволюційних рис (1919 р. – листопад 1920 р.). Завершальний період розпочинається воєнними діями Червоної армії проти махновської (представленої головним чином куркулями та криміналітетом) на Кримському півострові і триває до втечі Н.І. Махна за кордон. Щодо хронології з Д.З. Лебедем солідаризується І.Тепер.

Нові акценти в розумінні сутності кожного етапу вніс М.Кубанін. Взявши за критерії періодизації зовнішній чинник – ставлення повстанської армії до діючих на той час владних політичних центрів, і, зберігши при цьому хронологію, дослідник розділив рух на добу революційного повстанства, в основі якої була боротьба з пропоміщицьким урядом гетьмана та німецькими окупаційними військами, період навперемінної боротьби з радянською владою, А.І.Денікіним і П.Врангелем та час ліквідації “махновщини” більшовиками у поєднанні з політикою її витіснення економічними (непівськими) засобами. М.Кубанін доводив, що саме нова економічна політика задовольнила середняка, чим спричинила остаточний розклад армії Н.І. Махна.

Деталізацію подій, що відбувалися упродовж названих етапів, знаходимо у праці К.В. Герасименка. Першим видатним успіхом повстання автор обґрунтовано називає захоплення Н.І. Махном міста Катеринослава (грудень 1918 р.). Найважливішою особливістю другого етапу (1919 р.) автор вважав реорганізацію махновських військ, які зі “зграї грабіжників” перетворилися в “народну партизанську армію”.

Історичне значення повстанського руху на чолі з Н.І. Махном було представлене у 20-і рр. в широкому спектрі думок. Його характеризували як одну з найпомітніших у новітню добу спроб розбудувати безкласове анархічне суспільство. “Махновщина” була у цьому зв’язку “останнім словом анархічного Корану” (І.Тепер). Певною мірою обґрунтованою є й думка І.Тепера про те, що селянство – ідеальна верства для реалізації анархістських ідей. Тому там, де анархічний експеримент,– там неминуча “махновщина”. Загалом радянські вчені 1920-х рр. визнавали позитивний внесок махновського руху у справу захисту інтересів селян лише на певних його етапах – під час боротьби проти німецьких окупаційних військ та денікінців. Щодо авторів-учасників анархістського руху, - то вони визнавали “махновщину” “колосальним явищем російської дійсності” (П.Аршинов), рух, який “витримав титанічну боротьбу з усіма видами реакції, неодноразово рятуючи саму революцію” (В.Волін).

Характеристика махновського руху радянськими дослідниками 30-50-х рр. вписується загалом у змістовні межі поняття “білогвардійщина”, запропонованого скороченим курсом “Истории ВКП(б)” (М.Стішов, С.Найда). Водночас англійський історик Е.Карр, торкаючись цієї проблеми, виявився переконливим в аргументації хронологічних меж повстання (1918 – 1921). Він зазначав, зокрема, що початок махновського анархічного експерименту відноситься до весни 1918 р. (створення першої комуни), а повстанського руху – до осені того ж року. Сам же рух був яскравою соціальною утопією.

На наступному історіографічному етапі перші, але неоригінальні спроби періодизації повстанства на чолі з Н.І. Махном з’являються у середині 60-х років (П.М. Балковий, С.М. Сєманов). Особливості завершальної стадії боротьби Червоної армії з військами Н.І. Махна (грудень 1920 – серпень 1921) запропонував П.Х.Білий. Перша особливість полягала в посиленні антимахновської агітації силами відряджених у села кращих комуністів, друга – у створенні загонів самооборони з числа незаможних селян. Все це сприяло, за думкою автора, провести військам М.В. Фрунзе вдалу Полтавську операцію, в якій махновські частини втратили дві третини особового складу.

У 80-і рр. рельєфніше визначилися основні критерії диференціації на етапи махновського руху: еволюція соціальної бази повстання, ставлення повстанців до ідеології та практики українського державотворення, орієнтація лідерів руху на інші військово-політичні сили.

У 1991 р. вийшла перша у пострадянській історії збірка документів, присвячених повстанському рухові, яка дала новий поштовх науковим пошукам. У контексті періодизації повстанства з’являються об’єктивніші дані щодо розмаху селянської боротьби і потенціалу махновської армії. Г.І. Сургай повідомляє зокрема, що у 1919 р. у лавах повстанців було понад 65 тис. осіб, у т.ч. понад 10 тисяч кавалеристів. У розпорядженні піхоти було 12 тисяч тачанок. Штаб армії охороняли 500 вершників. Описуючи цей же період, В.Король додає, що повстанці контролювали на цьому етапі територію, на якій проживало 1,7 млн. осіб.

В.Ф. Верстюку, В.М. Волковинському належить також заслуга деталізованого опису подій, пов’язаних з кримською кампанією 1920 року. Новим є, наприклад, оприлюднений В.Ф. Верстюком факт, згідно з яким у боях за Крим загинуло майже 6 тис. махновців. Висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 р. між махновцями та радянської владою, спрямованої проти барона П. Врангеля. Досліднику вдалося встановити й те, що під час боїв за Крим махновці завдали нищівного