ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Моргун Василь Андрійович

УДК 94(477): 323.2

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,

Заслужений працівник освіти України

Добров Петро Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедрою історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Панченко Петро Пантелеймонович,

Інститут історії України НАН України,

головний науковий співробітник;

доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Іванович,

Донецький інститут внутрішніх справ

МВС України, професор кафедри історії

України та філософії права;

доктор історичних наук, професор,

Тимченко Сергій Михайлович,

Київський інститут внутрішніх справ

МВС України, начальник кафедри

конституційного права

Провідна установа: Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки

України, кафедра історії України

Захист відбудеться 21.11. 2003 р. о _10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 17.10. 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена низкою чинників, котрі знайшли концентроване відображення вже у формулюванні самої назви дисертації – “Суспільно-політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні: історичний аспект”.

Центральним в темі дисертаційного дослідження є поняття “громадянського суспільства”. Вибір його у якості об’єкта вивчення зумовлений низкою обставин. По-перше, воно є центральним у наукових пошуках вітчизняних та зарубіжних вчених з 80-х років ХХ ст., коли стала очевидною криза світової системи соціалізму, антиномія “соціалізм – капіталізм” почала втрачати вирішальне значення в типологізації та періодизації біопсихосоціогенезу (розвитку людини і суспільства), а в суспільствознавстві виник дефіцит концепцій суспільного розвитку позитивного змісту. По-друге, це поняття дозволяє розглянути історію незалежної України в контексті історії світової цивілізації. Згідно з нашими уявленнями, громадянське суспільство у звичному його розумінні – як сукупність об’єднань громадян на засадах самоврядування з метою вирішення власних, суспільних або державних проблем – існувало у різні епохи та періоди психоісторії людства, при різних типах біопсихосоціогенезу. А не виникло тільки у Новий час у процесі формування буржуазних демократій, як це вважає переважна більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників. По-третє, воно – у якості суспільного ідеалу – знаходиться у центрі всіх громадсько-політичних дискусій в Україні.

Ми зосереджуємося на “суспільно-політичних проблемах” розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні, керуючись наступними міркуваннями. По-перше, українська модель громадянського суспільства у значній мірі політизована, на що вказують її дослідники Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. – Львів: Червона калина, 2002. – С. 76 та ін.. Це склалось історично, оскільки громадські рухи та організації спочатку створювались з орієнтацією на політичні цілі, а після проголошення незалежності України еволюціонували у політичні партії. І це означає, що вивчення українського громадянського суспільства в контексті суспільно-політичних проблем його розбудови дасть змогу зробити найбільш об’єктивні наукові висновки щодо його сутності, а також сформулювати обґрунтовані практичні рекомендації щодо його вдосконалення. По-друге, гіпертрофованість громадсько-політичної сфери українського суспільства призвела до того, що вона охопила чи не всі інші його сфери: соціальну, економічну, культурну. Отож, вивчення політичної обумовленості громадянського суспільства дозволить одночасно аргументовано аналізувати і його соціально-економічні та культурно-психологічні чинники. По-третє, стосунки держави, як, головним чином, політичної системи, та громадянського суспільства як, переважно, системи неполітичної залишаються однією з малодосліджених проблем розбудови громадянського суспільства в Україні. Причина у тому, що притаманна Україні “західна” чи, навіть, “американська” модель громадянського суспільства передбачає його відокремлення від держави. По-четверте, проблеми взагалі і суспільно-політичні зокрема є чи не найбільш характерними явищами українського життя. На думку Голови Верховної Ради України, члена-кореспондента НАНУ В. Литвина, “…окремі конфлікти вже давно утворили систему, переплелися та поєдналися, сформувавши своєрідний зсув, який загрожує як державі, так і суспільству” Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листопада. – С. 5. . Ми, загалом, згодні з таким висновком і розцінюємо власну наукову розвідку, у тому числі, і як спробу допомогти державі та народу в усуненні загрози громадсько-політичної конфронтації.

В поняття “історичний аспект” ми вкладаємо досить широкий зміст. По-перше, це означає розгляд суспільно-політичних проблем розбудови грома-дянського суспільства в незалежній Україні в суто історичному плані. Тобто, в межах певних хронологічних рамок, зберігаючи хронологічну послідовність у викладенні матеріалу, з виокремленням певних етапів та періодів у розвитку досліджуваних явищ та подій. По-друге, використання цього поняття передбачає розгляд проблеми у контексті усього психоісторичного досвіду людства, від найдавніших часів до сьогодення. По-третє, дозволяє приділити максимальну увагу методологічним засадам дослідження, використати багатий теоретичний арсенал історії як однієї із провідних суспільних наук.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена на Відділі сучасної історії Інституту історії НАН України 25 квітня 1999 р. в контексті науково-дослідної програми “Проблеми історії України другої половини ХХ століття”. Дисертація виконана у межах держбюджетної теми “Держава та конституювання сучасної української нації, 90-ті роки ХХ ст.” (номер державної реєстрації 0100U005084) у Донецькому національному університеті.

Об’єктом дослідження обрані суспільні відносини, що складалися в Україні протягом останнього десятиліття ХХ – на початку ХХІ ст. Передусім, суспільно-політичні проблеми, які виникали в процесі розбудови громадянського суспільства.

Предметом дисертаційного дослідження є історія виникнення та розвитку головних суспільно-політичних проблем, пов’язаних з розбудовою громадянського суспільства в незалежній Україні. Вибір предмету суперечить поширеним уявленням, які поділяє і переважна більшість істориків, що тема громадянського суспільства “не історична”, належить до царини теорії держави та права, юриспруденції, соціології, політології, філософії тощо. Тобто, чи не всіх гуманітарних наук, крім історії. Ми вважаємо помилковим підхід, який виключає важливі теоретико-методологічні проблеми, що знаходяться в центрі історичного процесу, із сфери історичних досліджень. На наш погляд, він пов’язаний із загальним зниженням теоретичного рівня історії. Його подолання в контексті обраної теми ми розглядаємо як одне із головних завдань і важливий елемент наукової новизни дисертації.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період існування незалежної України. Вони зумисне не визначені у роках. Нижня межа – тому, що процес державотворення, який формально розпочався у його класичній психоісторичній формі із проголошенням Акту незалежності (24 серпня 1991 року), був фактично започаткований Декларацією про державний суверенітет України (16 липня 1990 року). Крім того, деякі суспільно-політичні проблеми зароджувалися ще раніше, за часів Радянського Союзу. Верхня межа – тому, що багато складових державотворчого процесу не отримали завершення до часу захисту дисертації.

Територіальні межі дослідження осягають всю Україну як самостійну державу у її кордонах.

Мета роботи полягає в тому, щоб на підставі аналізу стану і тенденцій розвитку процесів соціо- та державотворення в незалежній Україні визначити шляхи подолання гострих суспільно-політичних проблем, що постали перед Українським народом у перехідний період від одного до іншого типу суспільного устрою.

До комплексу завдань дослідження входить розробка наступних проблем:

–

–

–

–

–

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є однією з перших спроб комплексного історичного дослідження напрямків зміни суспільної системи, проведення адміністративних, громадсько-політичних та соціально-економічних реформ, ґрунтовного вивчення позитивних і негативних наслідків та уроків розвитку України за роки незалежності.

На основі всебічного аналізу широкого кола виявлених архівних джерел, матеріалів періодичної преси та даних, опублікованих у виданнях органів державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, автором в історичному контексті:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Наукова новизна дисертації полягає і у використанні автором нетрадиційних теоретико-методологічних підходів до проведення історичного дослідження. Зокрема, психоісторичного підходу, заснованого на переконанні автора у спільності методів наукового пошуку історії і психології. Обидві науки мають один предмет дослідження – людину і суспільство – і у майбутньому, вочевидь, зіллються в одну науку – психоісторію. Така наука вже існує з 50 – 60-х років ХХ ст., але на сьогодні вона тяжіє, швидше, до західного психоаналізу гатунку З. Фрейда, ніж до історії. На теренах колишнього СРСР вона поширилась у вигляді ідейно залежних філій Інституту психоісторії у Нью-Йорку, діючих у Санкт-Петербурзі та Мінську. Ми ж бачимо у ній синтетичну науку майбутнього.

Автор ввів у дисертацію і свою психоісторію, власний досвід і пошук життєвого шляху, який виявився тісно пов’язаним з долею українського народу та його відродженої державності. У тому числі, певний досвід особистої участі у розбудові громадянського суспільства в Україні, як ініціатора створення та президента Асоціації “Український діалог”. Вона виникла у 1989 році, тобто, задовго до проголошення незалежності України, і була однією з перших громадських організацій республіканського рівня, зареєстрованих – після довгих вагань і зволікань – органами Радянської влади (рішення №77 Донецького облвиконкому від 28 лютого 1990 року) Державний архів Донецької області. – Ф. Р – 2794. – Оп. 2. – Спр. 6180. – Л. 183..

Психоісторичні аспекти враховувались і при вивченні суспільних процесів в незалежній Україні. Тому можна говорити про презентацію психоісторичного підходу до аналізу індивідуального і суспільного буття та свідомості. Свідомо він використовується у вітчизняній історіографії вперше. Ми вважаємо, що за ним – майбутнє у суспільствознавстві.

Вперше у вітчизняній і світовій історіографії зроблена спроба теоретичного аналізу громадянського суспільства взагалі та його української моделі зокрема в контексті типології та періодизації психоісторії людства. Причому, окреслені характерні риси як моделі, прийнятої до розбудови в Україні і відомої під назвою “західної демократії”, так і традиційно властивої – на думку автора – менталітету українського народу. Наукова новизна такого підходу доповнюється викладенням у дисертації авторської теорії врівноваженого біопсихосоціогенезу (розвитку людини і суспільства), яка вперше описує психоісторичні типи громадянського суспільства.

Особистий внесок здобувача полягає у постановці наукової проблеми й самостійному комплексному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно осмислити суспільно-політичну ситуацію в Україні у зв’язку з намаганнями держави, політичних та громадських інституцій розбудувати громадянське суспільство.

Наукові погляди автора на сутність і завдання громадянського суспільства втілені в установчих документах та діяльності Асоціації “Український діалог”, заснованої за його ініціативи низкою державних, бізнесових і громадських організацій республіканського та регіонального рівня.

Створена оригінальна методологія психоісторичного аналізу і прогнозування, виділені та охарактеризовані типи громадянського суспільства.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування висновків і положень дисертації у навчальному процесі, при викладанні курсу історії України у вищих навчальних закладах і загальноосвітніх школах; під час розробки спеціальних курсів з проблем розбудови громадянського суспільства в Україні, місця та ролі політичних партій, рухів, громадських організацій у суспільно-політичному і соціально-економічному житті України; при підготовці нових законів і нормативних актів з питань державотворення, його громадсько-політичних, демографічних, етнонаціональних та релігійних аспектів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були апробовані у Відділі сучасної історії Інституту історії України НАН України (протокол №4 від 22 жовтня 2002 р.), на кафедрі історії України Донецького національного університету (протокол №17 від 19 червня 2003 р.), на п’яти міжнародних та трьох всеукраїнських наукових конференціях. З теми дисертаційного дослідження загалом опублікована індивідуальна монографія і чотири – у співавторстві. Видана в цілому 31 стаття, у тому числі 23 – у виданнях, затверджених ВАК України. Надруковані вісім повідомлень на наукових конференціях. У співавторстві вийшов один методичний посібник і одна праця як матеріали до лекцій.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, переліку бібліографічних посилань, списку використаних джерел та літератури і додатків.

ОСНОВИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обгрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні та територіальні межі, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, апробацію отриманих результатів та особистий внесок дисертанта.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” – розкриваються відповідні аспекти проблеми.

Погоджуючись, загалом, із конкретними висновками попередників, автор обгрунтовує власну історіографічну концепцію, яка передбачає аналіз наукових доробків одразу за багатьма напрямками, що підвищує достовірність висновків. Вивчено біля 700 наукових публікацій з різних аспектів досліджуваної проблеми.

За період незалежності в Україні серед науковців і політиків склалося два головних підходи до проблеми розбудови громадянського суспільства. Перший виявляє беззастережну підтримку концепції громадянського суспільства американського або західноєвропейського типу (за нашою типологією – врівноваженого раціонально-індивідуалістського, який має раціонально-індивідуалістський (далі – р.-і.) приватновласницький базис / сенсорно-колективістську (далі – с.-к.) демократичну надбудову). Він властивий науковцям, що працюють у межах проектів, які контролюються вітчизняними НУО (неурядовими організаціями), фінансово залежними від зарубіжних спонсорів. Вони згуртувалися навколо таких відомих організацій, як Міжнародний Фонд “Відродження” Дж. Сороса, Творчий центр “Каунтерпарт”, Фонд “Євразія” та ін. Звертає на себе увагу те, що ці роботи надзвичайно різні за своєю якістю. Від змістовних праць таких знаних суспільствознавців, як професори А. Колодій, І. Пасько, В. Білецький та ін. Білецький В.С. Громадські організації та їх роль у житті суспільства // Схід. – 1997. – №8. – С. 16-19; Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів: Компаративні нариси. – Донецьк: Схід. видав. дім, 1999. – 183 с.; Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. – Львів: Червона калина, 2002. – 276 с. до досить сумнівних за змістом доробків, звичайно колективних, якість котрих зворотно пропорційна кількості учасників “проекту” Громадянська освіта: Книга для вчителя / Арцишевський Р.А., Бакка Т.В., Гейко І.М. та ін. – Львів: ТЕКА, 2002. – 158 с., Громади України: на шляху відродження: Посіб. / Гарматій А., Бонн Дж., Пчеліна С. та ін. Відповід. за вип. Гуріненко К. – К.: Вид.-поліграф. Тов-во “Ай-Бі”, 2002. – 280 с. та ін. . Цей табір, вже досить згуртований грантами, здатен нападати на будь-якого супротивника, що виступить з критикою західної моделі громадянського суспільства.

Повчальним є приклад статті голови Адміністрації Президента, а з 2002 року – Верховної Ради України, В. Литвина “Громадянське суспільство: міфи і реальність”, опублікованої у газеті “Факты и комментарии” і передрукованої тижневиком “Зеркало недели”. Наведемо два принципових положення у викладі автора: 1) “аргумент, згідно до якого демократія не є дійсною, якщо не спирається на громадянське суспільство американського гатунку, не тільки фальшивий, але й небезпечний – він веде до переконаності у тому, що демократія може бути або американською, або ніякою”; 2) “неурядові організації, які борються за “суспільне благо”, ростуть як гриби після дощу, однак, рекрутують свої кадри із досить вузького прошарку всюдисущих елітних активістів, нічим не пов’язаних з тими, від імені котрих вони виступають. Відповідно, у фінансуванні своєї діяльності вони на сто відсотків залежать від зарубіжних спонсорів”. “…Будь–яке ототожнення громадянського суспільства з неурядовими організаціями – глибока омана” Литвин В. Гражданское общество: мифы и реальность // Факты и коментарии. – 2002. – 19 января; те саме // Зеркало недели. – 2002. – №3 (378). – 26 января – 1 февраля. .

З легкої руки Міжнародного фонду “Відродження” Дж. Сороса була організована цілеспрямована кампанія по дискредитації автора статті як науковця. Головний же мотив критики – сумнів В. Литвина в універсальності і придатності західної моделі громадянського суспільства для України – залишився осторонь дискусії, що розгорнулась навколо статті.

Другий табір, який неформально – за кількістю критичних стріл на свою адресу – очолює спікер Верховної Ради України В. Литвин, виступає або з критикою “прозахідної” концепції громадянського суспільства, або ставиться до неї з обережністю. При цьому для України пропонуються альтернативні моделі громадянського суспільства і суспільного розвитку взагалі. До цього табору належить і автор дисертації. За аналогією його можна назвати “просхідним”, бо він тяжіє до східнослов’янських традицій суспільного розвитку. “Східники” поки що не виробили чіткої власної концепції, що часто породжує у їх таборі розгубленість і непослідовність.

Слід відзначити, що особливо помітним суб’єктивний підхід стає в працях політиків і урядовців. Загальні оцінки процесу розбудови громадянського суспільства, як правило, залежать від відношення того чи іншого партійного або державного діяча до влади. Особливо цікаво спостерігати метаморфози суспільно-політичної свідомості у однієї та тієї ж особи Гринёв В.Б. Новая Украина: Какой я её вижу. – К.: Абрис, 1995. – 99 с.; він же. Потерянное десятилетие – контуры новейшей политической и экономической истории Украины. – К.: Межрегион. акад. управления персоналом, 2001. – 430 с.; Литвин В.М. Политика, политики, власть. – К.: Альтернативи, 1997. – 334 с.; він же. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листопада. – С. 5-7.; Марчук Е.К. Пять лет украинской трагедии. – К.: Христианско-народ. союз, 1999. – 185 с.; він же. Україна: нова парадигма поступу: Аналіт. дослідження. – К.: Аваллон, 2001. – 214 с..

Необхідно взагалі відмітити таке явище в історіографії проблеми, як поступове розмежування політиків та науковців не тільки на “західників” і “східників”, але й ще на два табори. Тих, які сприймають соціально-економічні та громадсько-політичні перетворення в Україні в цілому позитивно, і тих, що ставляться до цих перетворень загалом негативно. При цьому, і “західник”, і “східник” може бути як оптимістом, так і песимістом.

По мірі наближення президентських виборів 2004 року, для багатьох праць характерною ознакою стає підвищена критичність, публіцистична загостреність Гринёв В.Б. Потерянное десятилетие – контуры новейшей политической и экономической истории Украины; Марчук Е.К. Пять лет Украинской трагедии; Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів; Журавський В.С. Україна політична: Переступити через прірву. – К.: Логос, 1995. – 208 с.; Мельник М. Українські проблеми: 3б. ст. і коментарів. – К.: Смолоскип, 1999. – 693 с.; Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора. – К.: Либідь, 2000. – 620 с.; Рябчик М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і “розбудова держави”. – К.: Критика, 2000. – 272 с.; Белебеха І.О. Честь України. – Х.: Факт, 2001. – 295 с.; Грабовський С. Україна у соціологічному вимірі: криза напередодні 10-ліття незалежності // Сучасність. – 2001. – № 4. – С. 75–83; Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання – десять років невизначеності // Політична думка. – 2001. – № 1–2. – С. 3–12; Пахльовська О. Україна – Європа в 2001-му: Десятиліття втрачених можливостей // Сучасність. – 2001. – № 7–8. – С. 78–85; Ігнатов В. Політика імітації демократизації соціуму в Україні // Сучасність. – 2002. – № 7-8. – С. 54–59; Карась А. Свобода і дійсність громадянського суспільства // Схід. – 2002. – № 6. – С. 49–55; Кресіна І., Полішкарбова О. Громадянське суспільство: відокремимо зерна від полови // Віче. – 2002. – № 4. – С. 23–27.. Більшість табору “критиків” прийшла до думки про існування в Україні системної кризи, яка вже не може бути подолана наявними соціально-економічними, політичними та духовними ресурсами суспільства Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листопада. – С. 5..

Протилежний напрямок в історіографії проблеми захищає табір “лоялістів”. В цілій низці праць відстоюється державна стратегія і тактика соціального партнерства, злагоди, консолідації, конструктивного діалогу різноманітних громадсько-політичних сил як єдино можливий шлях до розбудови громадянського суспільства в Україні Колодій А. Вказ. праця.; Пасько І. Пасько Я. Вказ. праця.; Сіренко В.Ф. та ін. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / НАН України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К.: Логос, 1997. – 124 с.; Томенко М.В. Самоозначення України: від історії до політики. – К.: Заповіт, 1998. – 272 с.; Патей-Братасюк М., Довгунь Т. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї, особливості становлення в умовах сучасної України. – Тернопіль: Мандрівець, 1999. – 254 с.; Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства / Задорожний Г.В., Коврига О.В., Смоловик В.В. – Х.: ХІБМ, 2000. – 192 с.; Реформи на Україні: ідеї та заходи / Під ред. Ширмера Я., Снелбекера Д. – К.: Альтерпрес, 2000. – 218 с.; На шляху до суспільної злагоди / Упор. Шайгородський Ю.Ж. – К.: Укр. центр політ. менеджменту, 2001. – 143 с.; Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал. – 2001. – №2. – С. 3–22; №3. – С. 48–68; №4. – С. 3–40; Плющ І. Історична віха на шляху незалежності і державотворення // Віче. – 2001. – №8. – С. 3–11; Удовенко Г. Історичний крок незалежної України // Політика і час. – 2001. – №1. – С. 28–33; Луговий В., Князєв В. Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К.: УДАУ, 2001. – 252 с.; Кращий досвід громадських слухань в Україні / Шара Л., Підлуська І., Ляпіна К. та ін. – К.: Фонд “Європа ХХІ”, 2002. – 100 с.. Проявом саме такого підходу може служити колективна монографія “Розбудова громадянського суспільства в Україні” Розбудова громадянського суспільства в Україні (історико-політичне дослідження) / Беренштейн Л.Ю., Моргун В.А., Реєнт О.П. та ін. Вст. стаття Смолія В.А. – К.: НАНУ, Ін-т історії України., 1999. – 256 с., у створенні якої приймав участь і автор. До речі, це, фактично, перша у вітчизняній історіографії ґрунтовна робота, у якій громадянське суспільство розглядається в суто історичному контексті.

Те, що автор є прихильником конструктивного підходу до висвітлення проблеми, не означає, що він схвалює всі без винятку роботи всіх своїх однодумців. Для багатьох праць характерне явне перебільшення досягнень існуючої влади у розбудові громадянського суспільства. В деяких з них йдеться про “українську реформацію”, “український вибір”, осібну “українську національну ідею”, “нову парадигму поступу” і, навіть, “заявку України на вирішальне місце в історії” Марчук Є.К. Україна: нова парадигма поступу: Аналіт. дослідження; Медведчук В.В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 168 с.; Проблеми та перспективи української реформації / Щокін Г.В., Куценко В.І., Головатий М.Ф. та ін. – К.: Міжрегіон. акад. управління персоналом, 2001. – 245 с.; Азаров М. Український вибір: ілюзії чи реалії? // Політична думка. – 2001. – №3. – С. 133–142. . Налаштованість авторів на висвітлення позитивних моментів діяльності влади в умовах її жорсткої критики викликає повагу і розуміння з боку дисертанта. Проте, це не означає, що він підтримує тих, у кого слабкі паростки громадянського суспільства видаються за розвинену систему його інститутів.

Таким чином, історіографічний огляд теми свідчить, що суспільно-політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні знайшли певне відображення в працях вітчизняних і зарубіжних істориків, політологів, соціологів, правознавців, філософів тощо. Проте, слід вказати на низку суттєвих недоліків попередніх наукових розвідок. По-перше, дуже рідко можна побачити гармонійне поєднання теоретико-методологічних та конкретно-історичних аспектів дослідження. По-друге, теоретичні підходи авторів, як правило, не витримують серйозної критики. Вони розраховані, у кращому разі, на рівень людини з вищою освітою, але не вченого. Зазвичай, вони кочують із книги в книгу без суттєвих змін, не вносячи нічого нового у науку. По-третє, науковці та політики часто розмежовуються не стільки на основі власних переконань та уподобань, скільки керуючись кон’юнктурними міркуваннями. Дослідники прозахідної орієнтації відстоюють раціонально-індивідуалістську модель громадянського суспільства, відому як “буржуазна демократія”. Ті ж з них, які орієнтовані на Схід, тяжіють до сенсорно-колективістських соціалістичних моделей. По-четверте, суспільно-політичні проблеми та конфлікти не розглядаються як типологічна особливість української моделі громадянського суспільства, без чого неможливо ні зрозуміти їх витоки, ні знайти шляхи подолання. По-п’яте, на нашу думку, вкрай незадовільно відображений суто історичний аспект теми. А саме: етапи та періоди державотворення в незалежній Україні. Без цього не можна серйозно говорити про історичний аналіз чи, тим більше, прогноз. Отож, загалом, досліджувана проблема конче потребує подальших наукових розвідок.

Значною мірою цьому може посприяти такий фактор, як багата джерельна база дослідження. Дисертація ґрунтується на комплексі архівних та друкованих матеріалів, зосереджених в архівних сховищах та бібліотеках України.

У ній широко використано матеріали першого фонду Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). Зокрема, документи Компартії України, які містяться у справах 2555, 2727, 2762, 2767, 2768 вказаного фонду (матеріали з’їздів і конференцій, пленумів ЦК КПУ; інформації з питань партійного життя, виникнення і діяльності “Демократичної платформи КПУ”; довідки та інформації про політичну та економічну обстановку в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст.; дисидентський рух, нові політичні рухи, партії, громадські організації, що виникли у вказаний період, їх соціальний склад та програми).

Окрім того, під час написання роботи залучались документи нових політичних партій, рухів та громадських організацій, які є у 271 фонді (оп. 1, спр. 7, 8, 10, 21, 36, 38, 40, 41, 51, 55). Це програми, протоколи зборів, інформації про діяльність Народного Руху України, Української Республіканської партії, Демократичної партії України, документи ряду нових громадських організацій, зокрема, студентських, профспілкових, жіночих; стенограми, протоколи, опубліковані матеріали (тези, тексти доповідей, виступів) прес-конференцій, “круглих столів”, зустрічей керівників центральних та регіональних органів партії із членами партії та безпартійними громадянами; дані соціологічних опитувань із зазначених проблем.

У сьомому фонді Центрального державного архіву громадських об’єднань України зосереджені матеріали діяльності ЦК ЛКСМУ за 1988-1989 рр. Це, насамперед, протоколи засідань бюро ЦК ЛКСМУ (оп. 18, спр. 2107, 2115), в яких міститься інформація про студентський рух у 1988-1989 рр., про зародження студентського самоврядування, створення професійної спілки студентів.

До дисертації залучені матеріали обласних державних архівів (рішення виконкомів Рад народних депутатів), Центральної виборчої комісії (підсумки виборів до Верховної Ради та Президента України), відомчих архівів Міністерств освіти та науки, агрополітики, Держкомстатистики, Державного комітету у справах релігії (рішення колегій, міністерств, інформаційні подання департаментів, зведені статистичні дані – таблиці, діаграми тощо).

Важливим джерелом є матеріали поточних архівів політичних партій, громадських організацій, місцевих органів державної влади та самоврядування. Вивчені та введені у науковий обіг програмні документи та статути політичних партій, громадських організацій, прийняті у 1990-2003 рр., інформаційні довідки центральних органів та звіти, оперативні інформації регіональних організацій та низки місцевих осередків. При їх використанні автор враховував, що вміщені в них оцінки подій, явищ, фактів відображають ідеологію, стратегію, політику, тактику партій, рухів, громадських організацій і тому нерідко носять суб’єктивний характер.

Найбільш широко використані опубліковані документальні матеріали, серед яких виділено чотири групи. Перша – це програми, статути політичних партій та громадських організацій, матеріали їх з'їздів, конференцій, керівних органів, виступи лідерів та інших керівників. Друга група – законодавчі та нормативні акти органів влади та управління. До третьої групи відносяться фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних суспільствознавців. Четверту групу становлять матеріали періодичних видань, авторами яких є журналісти, політики, громадські діячі, керівники і спеціалісти підприємств.

Низку інформаційно-довідкових видань з питань матеріального та організаційно-методичного забезпечення діяльності інституцій, що опікуються розбудовою громадянського суспільства в Україні, здійснили українські та зарубіжні неурядові й урядові організації Внесок у розбудову громадянського суспільства: Довідник амер. організацій, які надають гранти в Україні. – Вашингтон: Дім Свободи, 1999. – 144 с.; Довідник українських неурядових організацій захисту прав та інтересів громадян / Упоряд. Сидоренко О.І. – К.: Центр інновацій та розвитку, 1999. – 176 с.; Довідник неурядових організацій України. – К.: Творчий центр Каунтерпарт, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, 1999. – 526 с.. Фінансово, технічно, кадрово діяльність НУО в Україні підтримували біля 50 міжнародних донорських організацій та благодійних програм. Більш ніж три чверті з них надавали гранти тим НУО, що переймалися громадсько-політичними проблемами Підраховано за: Довідник донорських організацій та благодійних програм, що підтримують діяльність НУО в Україні. – К.: Творчий центр Каунтерпарт, 2002. – С. 2-6..

Отже, джерельну базу дослідження можна охарактеризувати як таку, що вповні дозволяє досягти поставлених автором цілей та завдань.

Теоретико-методологічні засади дослідження розглядаються у окремому параграфі. Автор виходить за межі докучливих штампів, що панують у сучасній історії та суспільствознавстві. Вперше у вітчизняній історіографії презентується психоісторичний підхід, котрий передбачає, передусім, розгляд української моделі громадянського суспільства в контексті типології та періодизації психоісторії людства.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце у політичних та наукових дискусіях щодо визначення подальших шляхів розвитку людської цивілізації. На Заході – з Нового часу, коли воно самоідентифікувалося, і – з невеликими перервами – до наших днів. В Україні – після здобуття нею незалежності та вибору громадянського суспільства у якості суспільного ідеалу, на противагу соціалізму радянських часів. Проте, незважаючи на велику кількість робіт зарубіжних Gellner Ernest. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. – London: Penguin, 1994. – 225 p.; Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення / Грищенко О. (пер. з англ.) – К.: К.Т.С., 2000. – 319 с.; він же. Демократия и гражданское общество / Пер. с англ.; послесловие Абрамова М.А. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – 400 с.; Арато Э., Коэн Дж. Л. Гражданское общество и политическая теория / Пер. с англ. Общ. ред. Мюрберг И.И. – М.: Весь Мир, 2003. – 784 с. та вітчизняних політиків і науковців, присвячених громадянському суспільству, питання про його типологічну приналежність та хронологічні межі в історії людства все ще залишається відкритим.

Серед найбільш серйозних зарубіжних та вітчизняних дослідників панує уява про громадянське суспільство як про буржуазну демократію. Відмінності між типами громадянського суспільства зводяться ними, по суті, до відмінностей між буржуазними демократіями. Відсутність же суттєвих типологічних відмінностей між буржуазними демократіями призвела до того, що дослідники висувають на перший план другорядні. Вони можуть стосуватися співвідношення у різних моделях громадянського суспільства елементів “лібералізму” та “консерватизму”; розподілу уваги між соціально-економічною, політичною та духовною сферами суспільного життя; більш або менш тісних стосунків з державою тощо.

Ми вважаємо, що у сучасних дослідників громадянського суспільства мова завжди йде про один і той самий тип – врівноважений біопсихосоціогенез раціонально-індивідуалістського типу (р.-і. приватновласницький базис / с.-к. демократична надбудова). Що він є тільки одним із кількох, які знаходяться у скарбниці психоісторичного досвіду людства. І що типологічно він суперечить психоісторичному досвіду соціотворення українського народу.

Під біопсихосоціогенезом ми розуміємо взаємопов’язаний та взаємо-зумовлений розвиток особи та суспільства в межах певної території та періоду.

Під типом біопсихосоціогенезу – домінуючий (пріоритетний, панівний) спосіб існування, взаємодії та еволюції свідомості і підсвідомості людини, базису та надбудови суспільства в межах певної території та періоду.

Типи біопсихосоціогенезу розрізняються нами:

1) за власне типологічною сутністю (сенсорно-колективістські та раціонально-індивідуалістські);

2) за мірою її вираженості у свідомості та підсвідомості людини, базисі та надбудові суспільства (врівноважені та неврівноважені).

У сучасну раціонально-індивідуалістську епоху переважає “алопатичне” розуміння врівноваженості-неврівноваженості (врівноважуються типологічні протилежності, а “гомеопатичні” однотипні явища посилюють неврівноваженість). Згідно з цією точкою зору, можна виділити 5 типів біопсихосоціогенезу (розвитку особи і суспільства), які досить задовільно відтворюють психоісторичний досвід людства. Їх дослідження показує, що вони розташовуються у певній психоісторичній послідовності:

1) сенсорно-колективістський неврівноважений (с.-к. суспільно- або держав-новласницький базис суспільства (підсвідомість особи) та однотипна з ним с.-к. демократична надбудова (свідомість особи);

2) сенсорно-колективістський врівноважений (с.-к. суспільно- або державно-власницький базис та протилежна йому за типом р.-і. авторитарна надбудова);

3) перехідний або еклектичний (поєднання в базисі та надбудові елементів як с.-к., так і р.-і. типології);

4) раціонально-індивідуалістський врівноважений (р.-і. приватновласницький базис та протилежна йому за типом с.-к. демократична надбудова);

5) раціонально-індивідуалістський неврівноважений (р.-і. приватновласниць-кий базис та однотипна з ним р.-і. авторитарна надбудова).

Вказані два раціонально-індивідуалістські типи громадянського суспільства ми називаємо “західними”.

Два сенсорно-колективістських типи – “східними” або “східнослов’ян-ськими”. Перший із них ми вважаємо традиційно властивим менталітету українського народу, а другий – російського. На що, між іншим, вказував ще М.В.Гоголь у маловідомій, але надзвичайно важливій для психоісторії України праці “Роздуми Мазепи” (1834/35 роки) Гоголь Н.В. Размышления Мазепы / Гоголь Н.В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. ІХ. – С. 83 – 84.. Конкретні підтвердження висновків Гоголя щодо українців дає, скажімо, перша у Новий час демократична конституція П.С.Орлика (1672 – 1742 рр.) Конституція Пилипа Орлика / Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995. – С. 511-523..

Вказані типи є альтернативою громадянського суспільства врівноваженого раціонально-індивідуалістського типу (“західного”), який розбудовували президенти та уряди, Верховні Ради та місцеві держадміністрації України всі роки її незалежності. Хоча сучасні суспільствознавці і не визнають права на існування одного раціонально-індивідуалістського і двох сенсорно-колективістських типів громадянського суспільства, навряд чи це суттєво позначиться на періодичності їх появи та зникнення у психоісторії людства.

Існує також перехідний тип громадянського суспільства з переплетенням раціонально-індивідуалістських і сенсорно-колективістських типологічних елементів у базисі та надбудові, до якого потрібно віднести ту індивідуальну та суспільну дійсність, що ми маємо в Україні. Це досить добре усвідомлюють політики і науковці, говорячи про “затягування перехідного процесу в Україні”, яке, за думкою деяких з них, “вже перейшло критичну межу” Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листопада. – С. 5..

Проте розуміти – це не значить бачити перспективи виходу із перехідного становища. А специфіка України полягає у тому, що ці перспективи мають для неї альтернативний характер. Можливе як повернення України до сенсорно-колективістського (“просоціалістичного”, “східного”), так і еволюція у напрямку до раціонально-індивідуалістського (“прокапіталістичного”, “західного”)