У п’ятому підрозділі “Проблеми формування й наслідки українсько-польського військово-політичного союзу” аналізуються принципові, ключові фактори й обста- вини, які зумовили еволюцію міждержавних стосунків від військово-політичної конфронтації до стратегічного партнерства та причини невдачі останнього. З геополітичного й військово-стратегічного погляду УНР об’єктивно була зацікавлена у встановленні союзницьких відносин із другою Річчю Посполитою, котра постала майже одночасно з розгортанням антигетьманського повстання. Визнана Антантою Польська Республіка, у разі віднайдення Києвом компромісного та прийнятного для обох сторін варіанта вирішення проблеми кордонів, стала б не лише могутнім спільником УНР у боротьбі зі спробами відродження “єдиної й неподільної” та ще одним ключовим осередком Балто-Чорноморського союзу молодих незалежних держав, а й виступила б у ролі дипломатичного “вікна в Європу” для України.

Бельведерський табір прибічників “начальника держави” Ю.Пілсудського обстоював ідею створення федерації з визволеними від російського панування Україною, Білоруссю й Литвою. Але на виборах до Установчого сейму в лютому 1919 р. відносну більшість місць отримали їхні противники, котрі вважали українців недозрілими до самостійного державного існування. З членів Директорії лише Головний Отаман Республіканської армії С.Петлюра чітко усвідомлював потребу порозуміння з Польщею, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Значна ж частина наддніпрянського проводу підтримувала тверду позицію керівництва ЗУНР щодо територіальних поступок. Таким чином, перспективи українсько-польського зближення на компромісних засадах були досить проблематичними, а їхня реалізація з часом усе більше залежала не стільки від військово-політичного становища відновленої УНР, як від співвідношення політичних сил на варшавському олімпі та налагодження особистих стосунків лідерів обох держав – С.Петлюри і Ю.Пілсудського.

Так сталося, що українсько-польський військово-політичний союз, оформлений Варшавською угодою 21-24 квітня 1920 р., виявився нетривким і під тиском непереборних зовнішньо- і внутрішньополітичних факторів протягом жовтня 1920 р. – березня 1921 р. спершу формально, а потім і фактично розпався. Він виявився запізнілим, принаймні, на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Проте Варшавський договір 1920 р. мав велике значення не лише для українського визвольного руху, учасники якого завдяки допомозі з боку Польщі продовжували збройну боротьбу за незалежну УНР до кінця 1921 р., але й, безсумнівно, що факторові боротьби українсько-польського військово-політичного альянсу з більшовицькою Росією значною мірою мають завдячувати своєю самостійністю прибалтійські країни: Фінляндія, Естонія, Латвія й Литва. Саме тому, що Москва була відчутно ослаблена війною з УНР та Польщею, а також селянськими повстаннями в Наддніпрянщині, фактично був зірваний запланований Кремлем під гаслом “світової революції” похід на Захід, що тоді дало можливість і самій Польщі зміцнити свою національну державність.

У шостому підрозділі “Проекти субрегіональних об’єднань у міжнародній діяльності УНР” дисертант виходив із того, що реалізація об’єктивних можливостей регіонального міждержавного зближення “окраїнних держав” та їхньої тісної дипломатичної співпраці на міжнародній арені значною мірою залежала від вирішення проблеми лідерства. А та, у свою чергу, була якнайтісніше пов’язана з військово-політичним становищем країни-претендента, згуртованістю її керівної національної еліти та твердою підтримкою запропонованого нею стратегічного державного курсу з боку широких народних мас. На жаль, саме цих якостей і бракувало Україні – природному лідерові новопосталих державних утворень на постімперському російському просторі.

На завершальному етапі національно-визвольних змагань у зовнішній політиці УНР досить виразно визначився курс на формування стійких політичних і економіч- них об’єднань “окраїнних держав”. Становлення Версальської системи міжнарод- них відносин нагально висувало питання координації зусиль “рандштатів” на дипло- матичній ниві в обороні своїх національно-державних інтересів і це вже було проде- монстровано Києвом 5 лютого 1919 р. в Одесі, де представники УНР, Білорусі, Дону й Кубані звернулися до командування військ Антанти з двома меморандумами, в котрих містилося прохання щодо надання фактичної допомоги й підтримки “здоро- вим національно-державницьким прагненням” народів “рандштатів”. На Паризькій мирній конференції, куди після невдачі одеських переговорів з Антантою був пере- несений центр ваги дипломатичної діяльності нових незалежних держав, Надзви- чайна дипломатична місія УНР відразу ж встановила тісні контакти з делегаціями Азербайджану, Білорусі, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, Республіки горців Північного Кавказу, координуючи їхні зусилля в справі міжнародного визнання. Коли у правлячих колах прибалтійських “рандштатів” почала поступово торувати собі шлях ідея оформлення субрегіонального дипломатичного та військово-політичного союзу новопосталих держав – “Східної (Балтійської) Антанти”, МЗС УНР збагатило її концепціями створення Чорноморського союзу і на їхній основі – Балто-Чорноморської спілки суверенних демократичних республік, у котрій Україна посіла б ключове місце.

На Четвертій конференції Балтійських держав за участю Естонії, Латвії, Литви, Польщі, УНР і Фінляндії у Ризі в серпні 1920 р. вдалося виробити низку важливих постанов, пропозицій і конвенцій, що мали на меті зблизити держави-учасниці в політичному, економічному, військовому, культурному та комунікаційному відношеннях. Найголовнішою з них стала Політична конвенція від 31 серпня 1920 р., яка констатувала взаємне юридичне визнання держав-учасниць, зобов’язувала їх до мирного урегулювання територіальних конфліктів, негайного вироблення оборонної військової конвенції та взаємного гарантування національно-культурних прав етнічних меншин. На кінець осені наступного року завдяки зусиллям дипломатії УНР в основному завершився й процес договірно-правового оформлення Чорноморського союзу за участю УНР, Кубанської республіки, демократичного Дону, Тереку, Республіки горців Північного Кавказу, Азербайджану й Грузії. Однак на той час загальна військово-політична ситуація у Центрально-Східній Європі й на Кавказі склалася не на користь поновлення успішної визвольної антибільшовицької боротьби за незалежність і утвердження демократичного ладу в південних “рандштатах”. Прибалтійські ж держави, у тому числі Польща, уклавши з Кремлем досить сприятливі для себе мирні договори та вступивши до Ліги Націй, зосередилися на вирішенні внутрішніх проблем.

ВИСНОВКИ

Проведене у дисертації теоретичне узагальнення концептуальних підходів щодо основних тенденцій та особливостей розвитку міжнародних відносин у центрально-східноєвропейському регіоні в ході й по завершенні Першої світової війни та комплексний аналіз проблематики як двосторонніх, так і багатосторонніх взаємин України з “окраїнними державами” послужили теоретико-аналітичною основою вирішення важливої наукової проблеми визначення місця та ролі УНР (доби Центральної Ради й Директорії) і Української Держави у структуруванні державно-національного простору на території європейської частини колишньої Російської імперії та Кавказу протягом 1917-1921 рр.

Головні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дисертації викладені у наступних висновках:

На початку ХХ ст. існували об’єктивні обставини, що надзвичайно усклад- нювали появу в Центрально-Східній Європі такої суверенної держави, як Україна. Проте перебіг Першої світової війни, одним із головних театрів бойових дій і основ- них причин котрої були саме українські землі по обидва боки австро-російського кордону, переконливо засвідчив як Центральним державам, так і країнам Антанти, що надалі ігнорувати українське питання неможливо. Але якщо Брестська система міжнародних відносин до кінця осені 1918 р. значною мірою забезпечувала певні сприятливі умови для дипломатичного самоствердження УНР та Української Держа- ви, то з її руйнацією, в силу неприйнятності української незалежності державами-переможцями, а згодом упередженого розуміння ними “деструктивності” національно-визвольної боротьби в Україні для нової європейської системи безпеки, українське питання перетворилося в складну проблему міжнародних відносин.

Федералістські позиції керівництва Центральної Ради й більшості представлених у ній політичних партій у питанні реформування постімперського державно-політичного простору Росії були об’єктивно зумовлені ступенем політичної зрілості українського національно-визвольного руху на момент перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р., історичними традиціями й обставинами його розвитку в Російській імперії із середини ХІХ ст. Їх поділяли майже всі з більш ніж 50-ти національних партій, які виникли чи поновили свою діяльність на території постімперської Росії (навіть перша в Наддніпрянщині українська партія самостійницького напряму – Українська Народна Партія була готова прийняти тимчасову автономію в межах Російської імперії).

Загалом успішний приклад України у боротьбі за широку національно-територіальну автономію в складі оновленої демократичної Росії сприяв утвердженню її провідної ролі серед національно-визвольних рухів, передусім, європейської частини Росії й Кавказу, про що досить переконливо засвідчив З’їзд народів у Києві 8-15 вересня 1917 р. Після проголошення УНР саме вітчизняна дипломатія стала провідником згуртування національних і обласних автономних урядів навколо Києва в русі за федералізацію й демократизацію колишньої імперії. Але федералістські плани Центральної Ради, що намагалася протиставити себе ленінському Раднаркому в якості єдиного центру формування загальноросійської демократичної влади, стали однією з головних причин збройної більшовицької агресії проти УНР взимку-навесні 1917-1918 рр. А оприлюднення П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. грамоти щодо ініціювання Києвом “утворення Всеросійської федерації” зручно було використане опозиційними лівими силами для організації антигетьманського повстання. З іншого боку, тісне політико-дипломатичне згуртування “рандштатів” навколо України на федеративних засадах, навіть із дійсним дотриманням Києвом їхньої юридичної рівноправності, об’єктивно означало б утрату певної частки суверенітету молодими незалежними державами, що навряд чи імпонувало амбітним керівникам останніх. Це стало однією з причин прохолодного ставлення регіональних урядів (за винятком частини керівництва Південно-Східного союзу) до федералістської ініціативи Центральної Ради. Вона знаходила розуміння лише серед російської козачої верхівки Дону, Кубані й Тереку, котра вбачала в Україні, особливо за гетьманату П.Скоропадського, початковий плацдарм для організації боротьби за відбудову “Великої Росії”. На зиму 1918 р. федералістська ідея в якості підґрунтя об’єднання “рандштатів” навколо України (за участю демократичної Росії чи без неї) повністю себе вичерпала.

Чи не єдиним (принаймні, одним із не багатьох) напрямків діяльності вітчизняної дипломатії, що об’єктивно відповідав національно-державним інтересам України протягом усієї доби Визвольних змагань 1917-1921 рр., незалежно від мінливої міжнародної чи військово-політичної ситуації, була політика співпраці з “рандштатами” та робота по згуртуванню їх в ефективну й дієздатну спілку незалежних держав під проводом Києва. Цей курс зумовлювався як історичними традиціями більш віддаленого минулого (спільна боротьба проти іноземних загарбників), так і тривалим співіснуванням у межах Романовської імперії, що призвів до формування стійких господарських і навіть ментальних зв’язків та уподобань. Але головним чинником було спільне прагнення відстояти власний суверенітет і зміцнити засади політичної й економічної систем у протистоянні як реваншистським намірам білого руху, так і територіальним реставраційним планам “червоної” Росії. Не випадково зазначений напрям зовнішньої політики не підлягав суттєвому переглядові ні після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., ні після перемоги антигетьманського повстання під проводом Директорії 14 грудня того ж року, демонструючи спадковість і наступність міжнародного курсу України, принаймні, в регіональній політиці.

Значну роль у розв’язанні проблеми міжнародного визнання для України, як і новопосталих країн європейської частини постімперської Росії та Кавказу, відігравав суб’єктивний фактор, тобто як бажання й здатність їхнього політичного керівництва до вироблення виваженого, реалістичного й далекоглядного зовнішньо- політичного курсу, так і вміння цілеспрямовано та послідовно його здійснювати. Значний вплив на регіональну політику вітчизняної дипломатії мав політико-ідеологічний фактор (ступінь подібності політичних режимів), а на завершальному етапі визвольних змагань визначальний вплив здійснював військовий чинник, коли всупереч логіці процесу державотворення результативні зовнішньополітичні зусилля українських урядів наростали з поразками Республіканської армії на фронтах і втратою реального контролю над національною територією, а тому досяг- ли найбільшого розмаху вже в еміграції. Та й територіальна відірваність дипло- матичних представництв у Прибалтиці й на Кавказі від центрального апарату МЗС УНР ускладнювала проведення узгодженої політики та знижувала її ефективність. Насамкінець, амбітність, нетолерантність, нетерпимість і навіть банальна заздрість, помножені на гуртківщину, лишалися тяжкою й невиліковною хворобою, якою були вражені значна частина діячів вітчизняного національно-визвольного руху, в тому числі й частина представників українського дипломатичного корпусу.

Безперечно, саме Наддніпрянська Україна з її найчисельнішими у Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими економічним потенціалом і транспортною інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополітичним розташуванням об’єктивно була покликана відігравати провідну роль серед “рандштатів”, в тому числі і в організації їх військово-політичних і економічних союзів. Визнання важливої ролі України серед “окраїнних держав” неодноразово підтверджувалося на офіційному й приватному рівнях їхнім державним керівниц- твом, главами зовнішньополітичних відомств і дипломатичним корпусом, знайшло грунтовне підтвердження у цілій низці взаємовигідних двосторонніх політичних, військових і фінансово-економічних угод, укладених чи підготовлених до підпи- сання українськими національними урядами з Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Доном, Кубанню, Республікою горців Північного Кавказу, Фінляндією.

Очолюване С.Петлюрою й домінуюче в керівництві УНР із весни 1919 р. угрупування чітко усвідомлювало потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Таким чином воно розраховувало порозумітися з Антантою, вирватися з міжнародної дипломатичної ізоляції та отримати ефективну військово-політичну допомогу проти більшовицької Росії, щоб відстояти державну самостійність Великої України – Наддніпрянщини. Попри окремі нерівноправні положення щодо УНР, Варшавський договір 21-24 квітня 1920 р. забезпечував можливість продовження військово-дипломатичної боротьби за національну державність і надавав їй широкого міжнародного резонансу. Але від початку формування та реалізації українсько-польського військово-політичного союзу він фактично так і залишився “персональною спілкою” двох глав держав – С.Петлюри і Ю.Пілсудського – й ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях. Обидва лідери так і не зуміли переконати в доцільності такого партнерства своїх співвітчизників, воно не стало консолідуючим фактором ні в УНР, ні в Польщі.

Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з більшовицькою Росією та у справі захисту українських національних інтересів на Паризькій мирній конференції, зрештою, активізували участь Директорії у створенні “Балтійської (Східної) Антанти”. Але активно підтримані С.Петлюрою та його однодумцями плани лідерів прибалтійських держав, насамперед Ю.Пілсудського, щодо союзного згуртування Польщі, УНР, Фінляндії, Естонії, Латвії й Литви від початку мали невеликі шанси на успішну реалізацію, не в останню чергу внаслідок втрати взаємної довіри та невирішених територіальних проблем між учасниками проектованих угод. Підписання Політичної конвенції на Четвертій конференції прибалтійських держав 31 серпня 1920 р., що було надзвичайно важливим для міжнародного визнання УНР і розширення кола її союзників, виявилося надто запізнілим і політично нестійким.

З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського векторів зовнішньої політики молодої української державності, найоптимальнішим за тогочасних умов видавалося їхнє природне поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала бути УНР. Однак на останньому етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль агресивно налаштованими й ворожими чи, у кращому випадку, неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини), без належної соціальної підтримки та міжнародного визнання, УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи. Саме цим і пояснюється сумнівне ставлення більшості діячів вітчизняної дипломатії до перспектив створення Балто-Чорноморського союзу за участю Варшави й висування натомість на перший план завдання організації дещо вужчого субрегіонального об’єднання – Чорноморського союзу, в якому ключова роль України ні в кого з учасників (Дон, Кубань, кавказькі республіки) не викликала б заперечень. Проте вже юридично підготовлений протягом літа 1920 – осені 1921 рр. на договірному рівні Чорноморський союз був зірваний більшовицькою окупацією регіону.

Лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного державного організму, здатного нейтралізувати розповсюдження більшовизму і стабілізувати військово-політичну ситуацію, країни Антанти погодилися б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імперія. Але керів- никам вітчизняного визвольного руху так і не вдалося переконати Захід у доціль- ності закріплення за Україною ключової ролі у створенні системи регіональної безпеки на Сході Європи шляхом організації Балто-Чорноморського союзу. На пере- шкоді цьому стали як тісні політичні зв’язки лідерів Центральної Ради й гетьманату П.Скоропадського з Берліном та Віднем у вирішенні регіональних і прикордонних проблем, так і переважно лівосоціалістичний характер урядів УНР, котрий мав наслідком тривалу невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів. Лише у 1920 р. українська дипломатія нарешті дійшла принципового висновку, яко- го дотримується увесь сучасний цивілізований світ: у незалежної й самодостатньої держави немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовнішня політика повинна відповідати національним інтересам незалежної України.

Відтворення цілісної картини зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. зумовлює необхідність дослідження їхніх відносин із українськими національними організаціями Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу, політичними центрами російського демократичного антибільшовицького руху (“Російський політичний комітет” Б.Савінкова, паризька “Російська політична нарада”, Уфимська директорія тощо), а також визначення місця України та інших “окраїнних держав” колишньої Російської імперії у зовнішньополітичних концепціях та стратегіях суміжних із ними держав: Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії та Туреччини.

Сучасній вітчизняній дипломатії украй важливо не допустити повторення прикрих помилок і невдач більш ніж 80-річної давнини, творчо використати позитивний досвід своїх попередників на постімперському просторі Росії, щоб забезпечити максимально вигідний для національних інтересів новітньої України розвиток співробітництва із сусідніми державами та нової регіональної і субрегіональної інтеграції за участю нашої держави. Повчальні уроки регіональної дипломатичної історії 1917-1921 рр. мають стати діловим надбанням і критичною пересторогою для якомога ширшого кола державно-політичної й наукової громадськості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2002. – 373 с. (23.3 д.а.).

2. Віктор Матвієнко, Володимир Головченко. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2001. – 266 с. (13.8 д.а.). – самостійно – 126 с.

Брошури:

3. Матвієнко В.М. Україна і Ліга Націй. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2000. – 76 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

4. Матвієнко В.М. Проблема вибору союзників та розбудови дипломатичної служби Директорії УНР (весна-літо 1919 р.) // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2000. – Випуск 23 (Ч. 3). – С. 3-7.

5. Матвієнко В.М. Польський вектор зовнішньої політики УНР у 1920 р.: забезпечення реалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –

К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжна- родних відносин, 2000. – Випуск 24 (Ч. 2). – С. 11-16.

6. Матвієнко В.М. Біля витоків української дипломатії ХХ століття (Олександр Шульгин: постать, погляди, діяльність) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 18. – С. 64-71.

7. Матвієнко В.М. Формування зовнішньополітичного відомства УНР і визначення напрямків його діяльності за доби Центральної Ради // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 19. – С. 58-61.

8. Матвієнко В.М. Зовнішньополітичне відомство УНР за доби Директорії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 20. – С. 60-63.

9. Матвієнко В.М. Християн Раковський і Україна: сторінки дипломатичної історії // Київська старовина. – 2001. – № 4. – С. 151-162.

10. Матвієнко В.М. Повернені імена: Кость Мацієвич – народний міністр закордонних справ України // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 27 (Ч. 1). – С. 29-33.

11. Матвієнко В.М. Українсько-кубанські відносини за доби Центральної Ради // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 28 (Ч. 2). – С. 13-19.

12. Матвієнко В.М. На чолі зовнішньополітичного відомства Української Держави (до 120-річчя Дмитра Дорошенка) // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 30 (Ч. 1). – С. 117-126.

13. Матвієнко В.М. Проблеми формування українсько-білоруських відносин: історичний досвід // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2001. –Випуск 5. – С. 297-304.

14. Матвієнко В.М. Українська Держава і Фінляндська республіка: на шляху до “стратегічного” партнерства // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 95-101.

15. Матвієнко В.М. Україна і Кавказ: на руїнах Російської імперії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 21. – С. 11-16.

16. Матвієнко В.М. Україна і Дон: з історії міждержавних стосунків 1918 р. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 22. – С. 126-137.

17. Матвієнко В.М. Проблема українсько-кубанських союзницьких відносин та укладення міждержавного договору // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 23. – С. 173-181.

18. Матвієнко В.М. Розбудова міждержавних стосунків Фінляндії та УНР за доби Директорії // Київська старовина. – 2002. – № 1. – С. 62-72.

19. Матвієнко В.М. Розвиток українсько-білоруських відносин за доби Директорії // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2002. – № 2. – С. 39-41.

20. Матвієнко В.М. Налагодження українсько-польських стосунків у 1918 р.: проблема Холмщини і Підляшшя // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. – Випуск 6. – С. 223-230.

21. Матвієнко В.М. Закавказзя у зовнішній політиці Української Держави (1918 р.) // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2002. – Випуск 6. – С. 356-367.

22. Матвієнко В.М. Центральна Рада і Всевелике Військо Донське: співпраця чи конфронтація?// Пам’ять століть. – 2002. – № 4. – С. 76-84.

23. Матвієнко В.М. Перші сторінки історії української дипломатії ХХ століття: “бессарабське питання” // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 31 (Ч. 1). – С. 33- 42.

24. Матвієнко В.М. Українська дипломатична місія на Кавказі у 1919-1920 рр. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 34 (Ч. 1). – С. 3-12.

25. Матвієнко В.М. УНР і проблеми формування Балто-Чорноморського союзу “окраїнних держав” // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2002. – № 6. – С. 98-104.

26. Матвієнко В.М. Відносини Української Держави та Кубанської Республіки 1918 р. // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. пр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. – Випуск 11. – С. 57-64.

27. Матвієнко В.М. Проблеми взаємовідносин українських національних урядів з новопосталими державами на теренах постімперської Росії у вітчизняній та зарубіжній історіографії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 36 (Ч. 2). – С. 3-9.

28. Матвієнко В.М. Україна і Балтія у 1920-ті роки: перший досвід налагодження союзницьких міждержавних відносин // Київська старовина. – 2002. – № 4. – С. 66-78.

29. Матвієнко В.М. До питання про самовизначення Криму в 1917-1918 рр. // Український історичний журнал. – 2002. – № 5. – С. 80-92.

30. Матвієнко В.М. Українсько-польські відносини 1919-1921 рр.: тернистим шляхом до запізнілого порозуміння // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2003. – Випуск 26. – С. 94-98; Випуск 27. – С. 178-186.

31. Матвієнко В.М. Центральна Рада і міжнаціональні відносини: від З’їзду народів до розбудови федеративної демократичної республіки // Історичні і політологічні читання. – 2003. – № 2 (14). – С.123-127.

32. Матвієнко В.М. Державно-політичні відносини та налагодження економічного співробітництва Української Держави з Білоруською Народною Республікою // Пам’ять століть. – 2003. – № 1. – С. 47-58.

АНОТАЦІЯ

Матвієнко В.М. Політика УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії (1917-1921 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

У дисертації досліджена історія формування та розвитку дипломатичних, військово-політичних і економічних зв’язків українських національних урядів доби Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського й Директорії із суміжними й географічно близькими державами й державними новоутвореннями, що постали внаслідок розпаду Російської імперії й активізації національно-визвольних рухів: Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Грузією, Доном, Естонією, Кримом, Кубанню, Латвією, Литвою, Молдовою, Північним Кавказом, Польщею і Фінляндією. На основі критичного переосмислення існуючого наукового доробку, розроблення нових концептуально-теоретичних та науково-методологічних підходів, аналізу раніше нез’ясованих чи маловідомих фактів, із залученням доступ- них нині першоджерел, визначені місце та роль УНР (за часів Центральної Ради й Директорії) та Української Держави (гетьманату П.Скоропадського) у структу- руванні постімперського державно-національного простору на теренах Прибалтики, Білорусі, Причорномор’я й Кавказу протягом 1917-1921 рр. У роботі обгрунтована авторська концепція визрівання об’єктивних тенденцій потенційного регіонального лідерства України серед “окраїнних держав” у розглядуваний період, аргументовано висновок щодо провідної ролі України в ініціюванні процесу формування військово-політичних і економічних союзів новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії у 1918-1921 рр. та виявлено причини їхньої невдачі.

Ключові слова: Українська Центральна Рада, Українська Народна Республіка, Українська Держава, федералізм, зовнішня політика, “окраїнні держави”, надзвичайна дипломатична місія, двосторонній договір, Балто-Чорноморський союз.

АННОТАЦИЯ

Матвиенко В.М. Политика УНР и Украинской Державы в отношении государственных новообразований на территории бывшей Российской империи (1917-1921 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 – Всемирная история. – Институт международных отно- шений Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2003.

В диссертации исследована история формирования и развития дипломатических, военно-политических и экономических связей украинских национальных правительств периода Центральной Рады, гетьманата П.Скоропадского и Директории со смежными и географически близкими государствами и государственными новообразованиями, которые возникли вследствие распада Российской империи и активизации национально-освободительных движений: Азербайджаном, Белоруссией, Арменией, Грузией, Доном, Эстонией, Крымом, Кубанью, Латвией, Литвой, Молдавией, Северным Кавказом, Польшей и Финляндией. На основании критического переосмысления существующих научных разработок, применения новых концептуально-теоретических и научно-методологических подходов, анализа ранее невыясненных или малоизвестных фактов, с привлечением доступных ныне первоисточников, определены место и роль УНР (периода Центральной Рады и Директории), Украинской Державы (гетьманата П.Скоропадского) в структурировании постимперского государственно-национального пространства на территории Прибалтики, Белоруссии, Причерноморья и Кавказа на протяжении 1917-1921 гг. В работе обоснована авторская концепция вызревания объективных тенденций потенционального регионального лидерства Украины среди “окраинных государств” в рассматриваемый период, аргументирован вывод относительно ведущей роли Украины в инициировании процесса формирования военно-политических и экономических союзов государственных новообразований на территории бывшей Российской империи в 1918-1920 гг. и выявлены причины их неудачы.

Ключевые слова: Украинская Центральная Рада, Украинская Народная Республика, Украинская Держава, федерализм, внешняя политика, “окраинные государства”, чрезвычайная дипломатическая миссия, двусторонний договор, Балто-Черноморский союз.

ANNOTATION

Matviyenko V.M.

Policy of Ukrainian People’s Republic and Ukrainian State toward newly emerged states on the territory of the former Russian Empire (1917-1921). – Manuscript.

Thesis for obtaining the scientific degree of Doctor of Sciences (History) in the specialisation 07.00.02. – World history – Institute of International Relations of Taras Shevchenko’s Kyiv National University, Kyiv, 2003.

In this thesis it is researched the history of forming the diplomatic, military-political and economic ties of Ukrainian national governments in the period of Central Rada, Skoropadsky’s ruling and Directoree with neighbouring and geographically close newly emerged states which appeared after the Russian Empire collapse and activation of national liberation movements (Azerbaijan, Belarus, Armenia, Georgia, Estonia, Latvia, Lithuania, Moldova, Poland, Finland and the states of Northern Caucasus, Don, Cuban, Crimea). In this work it is also determined the place and role of UPR (in the period of Central Rada and Directoree) and Ukrainian State in structuring the post-empire state-national landscape in the Baltic region, Belarus, Black Sea region and Caucasus during 1917-1921. This was done on the basis of critical analysis of the existing scientific bulk, elaboration of new conceptual and theoretical, scientific and methodological approaches, the analysis of earlier unexplored or little known facts.

In the process of research, the author’s conception of maturating of objective tendencies of Ukraine regional leadership among “bordering states” during the considered period was articulated and argued. It was concluded that after the victory of February Democratic Revolution 1917 in Russia and before signing the Brest peaceful treaty with Germany and its allies Ukraine was ahead as for the level of the nation-building processes development in comparison with other regions of the former Empire and proved to be the leading power to reconstruct the post-empire landscape on federative basis (with the proclaiming UPR, November 7, 1917 – confederative as it means today). Unlike the traditional views in Ukrainian and foreign historiography it was proved that the Ukrainian national governments of period of Central Rada and Hetman Scoropadskiy’s ruling seized the possibility of the Brest system of international relations in Central-Eastern Europe to implement the idea of gathering Ukrainian lands and regulate border problems with neighbouring newly emerged states. It was given grounds to the leading role of Ukraine to initiate the process of forming the military-political and economic alliances of “bordering states” 1918-1921, and the reasons of their failure were found out in the process of research. It was grounded the statement that, objectively, Ukraine had to become a stronghold for forming a new structure of international relations from Baltic to Caucasus because it had favourable geopolitical position and no annexation intentions over its neighbours. That could be realized through UPR’s entry to the Versalle system of international relations as a link in Baltic-Black Sea alliance of “bordering countries”.

In this thesis the reasons to keep principal continuity in the policy of UPR in the period of Central Rada and Directoree and policy of Ukrainian State over “bordering countries” are clarified. It is discovered the main priorities of regional (Baltic, Belarus, Black Sea region, Don, Caucasus) policy of Ukrainian national governments of 1917-1921 with analysis of positive achievements and objective and subjective reasons of failures. With it being proved, the political and ideological factor social and political orientation of the parties representing the powers and thus the similarity or distinction of political regimes of “bordering countries” had a profound influence on regional policy of Ukrainian diplomacy. A special attention, in this work, is devoted to researching the complex process of forming the Ukrainian and Polish strategic collaboration in 1919-1920, its advantages and disadvantages. It is clarified the position of Ukrainian question in foreign political concepts of leading political groupings of Poland and the stance of Ukrainian leaders over military-diplomatic alliance between UPR and Poland.

Comparative revisiting of works both foreign and Ukrainian scholars, introducing a great mass of earlier unexplored or unpublished original archival documents and materials gave gravity and credibility to scientific provisions and dissertation conclusions, helped to outline the issues for further researching the problem connected with the given theme.

Key words: Ukrainian Central Rada, Ukrainian People’s Republic, Ukrainian State, federalism, foreign policy, “bordering countries”, extraordinary diplomatic mission, bilateral treaty, Baltic-Black Sea alliance.

______________________________________________

Підписано до друку 19.05.2003 р. Формат 60х84/16

Ум.друк.арк.1,0. Обл.-вид.арк.0,8

Наклад 100. Зам.135

______________________________________________

Відділ оперативної поліграфії

Центру Міжнародної освіти

227 – 12 – 75, 227 – 37 - 86