Донецький національний університет

Масалха Яна Володимирівна

УДК 82.09

ОПОЗИЦІЯ “АВТОР-ГЕРОЙ” ЯК ЖАНРОТВОРЧИЙ ЧИННИК

Спеціальність 10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Приазовському державному технічному університеті.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Федоров Володимир Вікторович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри російської літератури.

Офіційні опоненти: – доктор філологічних наук, професор

Галич Олександр Андрійович,

Луганський державний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри

української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Корабльов Олександр Олександрович,

Донецький національний університет,

доцент кафедри теорії літератури і світової

культури.

Провідна установа – Київський національний університет

ім. Т.Шевченка, кафедра теорії літератури та

порівняльного літературознавства.

Захист дисертації відбудеться о 12 червня о 13 годині 2003 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 11. 051. 04 для захисту на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Донецького національного університету (адреса: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано “11” травня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради доктор філологічних наук,

професор М.Г.Сенів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема автора протягом останнього десятиліття стала обєктом пильної уваги теоретиків літератури. У працях В.В.Виноградова, В.Ф.Асмуса, Б.О.Кормана, Н.К.Бонецької, А.В.Большакова та інших дослідників ця проблема отримала різнобічне та глибоке висвітлення. Так, подолано змішування понять автора як біографічної людини і автора-творця, виявлено центральну роль автора при створенні “внутрішнього світу” твору, відзначено його найважливіші естетичні функції. Разом з тим, дослідження цієї проблеми не можна вважати близьким до завершення. Проблема автора претендує стати центральною у традиційному колі літературознавчих проблем, а також відкриває нові й інколи несподівані перспективи вивчення таких фундаментальних питань, як сенс творчості, мета мистецтва тощо. З огляду на фактично центральну позицію проблема автора так чи інакше співвідноситься з усіма питаннями, що стосуються літературного твору, і похідними від них.

У нашій роботі проблема автора досліджена у співвідношенні з поняттями “герой” і “жанр”.

Опозиція “автор-герой” у роботах М.М.Бахтіна немовби репрезентувала проблему автора взагалі, оскільки суттєвим цей дослідник вважав співвідношення автора і героя та достовірність постаті автора саме у перспективі “від героя”. Дійсно, можна погодитися, що магістральний напрямок вивчення автора пролягає “від героя”. Зазначена опозиція увібрала в себе велику частку усієї проблематики, яка так чи інакше концентрується на авторові. Але й сама опозиція отримує додаткове висвітлення при введенні до поля мислення низки питань, пов’язаних із поняттям “жанр”.

М.М.Бахтін і Д.С.Лихачов торкнулися аспектів дослідження автора, пов’язаних з онтологічним підходом. Автор – це, за М.М.Бахтіним, “нове буттєве утворення”. Дослідник послугувався термінами, як “естетичне буття” і “позиція позажиттєвого перебування”, що свідчить про недекларативність онтологічного підходу до проблеми автора. Але послідовного проведення проблеми онтології автора ми у М.Бахтіна також не знаходимо. Проте така постановка питання відкриває далекі перспективи і передбачає суттєві зрушення у самій філології як науці про слово. Найпершою конкретизацією такого формулювання повинна стати, на наш погляд, методологічна диференціація фундаментального філософського поняття буття і, відповідно, термінологічне прояснення понять, часто нерозрізнюваних у дослідженнях, що зближуються за тематикою з нашою роботою. Йдеться про поняття “авторське буття” – “творче буття” – “поетичне буття”. При всій, власне кажучи, недоречності встановлення між цими рівнями буття часових відношень, заради оперативної прозорості можна визначити специфіку взаємозв’язків цих понять таким чином: авторське буття – це буття до творчого акту, сказати б – безконфліктне буття; творче буття – буття, фундаментально змінене авторським актом творення; нарешті, поетичне буття – буття, пройняте пафосом акту у відповідь, акту зворотного перетворення героя. Просторово-часовим способом виникнення і взаємодії цих трьох модусів буття визначається тип висловлювання – жанр літературного твору.

Мета і завдання дослідження. Визначити якісну своєрідність поетичного буття у його зв’язках з життєво-прозаїчним типом існування, конкретизації змісту і внутрішньої логіки взаємозв’язку авторського буття – творчого буття – поетичного буття, розгортанні проекції цього взаємозв’язку – така мета дисертаційного дослідження. Відповідно до мети ставляться такі завдання:

1. Обґрунтувати тезу про поетичну активність людини як най-важливішу форму її надприродного існування.

2. Обґрунтувати тезу про уявлювання як онтологічний чинник формування авторської активності.

3. Проаналізувати дійсність героїв як сукупність перетворених (уявлених) форм буття автора.

4. Дослідити співвідношення типу творчого буття автора з типом висловлювання (жанром твору).

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що дисертаційне дослідження здійснюється у руслі спільної розробки принципів теоретико-літературного аналізу художнього твору, зокрема в межах наукової теми кафедри теорії літератури і світової художньої культури Донецького Національного університету “Дослідження цілісності художнього твору, історичні форми її здійснення, принципи інтерпретації та тлумачення, діалогізм мислення” (00-1вв/60).

Предметом дослідження є опозиція “автор-герой” і її вплив на формування жанру твору.

Матеріалом дослідження є поема М.В.Гоголя “Мертві душі”.

Методологічна основа дослідження. Теоретико-методологічною базою дослідження постає коло ідей, так чи інакше зорієнтованих у перспективі розвитку філологічної дисципліни, яку М.М.Бахтін запропонував назвати металінгвістикою.

Одним з напрямків цієї дисципліни, що зараз активно розробляється, став концепт принципового діалогізму словесної практики людини у всіх її проявах. Проблематика опозиційних стосунків автора і героя, межу якої окреслив М.М.Бахтін у відомій праці, не збігаючись, звичайно, об’ємом з проблематикою онтологічного діалогізму, за своїми інтенсивними масштабами та методологічною аксіоматикою є цілком з нею співмірною. Відповідно, найближчу теоретичну підтримку автор дисертаційного дослідження знайшов у працях М.М.Бахтіна, тим більше, що проблема жанру також була у полі напруженого пошуку російського філолога. Помітний внесок у розвиток бахтінського тезауруса зробив останнім часом В.В.Федоров, який аргументовано обстоює у своїх працях категорію “поетичний світ”. “Естетичний об’єкт”, “ціле героя”, “позаперебування” складають кістяк поняттєвого апарату, використаного у дисертації. Окрім того, певну співзвучність тезам, які обґрунтовуються у цій роботі, можна виявити у працях учених донецької філологічної школи, її лідера – М.М.Гіршмана, які останнім часом суттєво посилили традиційну для цієї школи стратегію цілісного аналізу твору елементами діалогічної онтології.

Наукова новизна роботи полягає у послідовному проведенні онтологічного аспекту дослідження проблеми автора. Встановлення звязку висловлювання з уявлюванням дозволило виявити залежність жанру твору від типу творчого буття автора, що стало основою гіпотези про жанр “Мертвих душ” як “поему-перевертень”.

Практичне значення роботи. Отримані результати можуть бути використані при читанні спецкурсів та спецсемінарів, присвячених проблемам автора та похідним від неї, а також у відповідних розділах курсів з теорії літератури і російської літератури ХІХ століття (перша половина). Цими результатами можна скористатися при розробці проблем, повязаних з теорією автора.

Апробація. Основні положення дисертації було викладено і обговорено на наукових семінарах кафедри російської літератури, кафедри теорії літератури і світової художньої культури Донецького національного університету, а також на міжнародній науково-практичній конференції “О.С.Пушкін: філологічні та культурологічні проблеми вивчення” (Донецьк, 1998), на наукових конференціях у Маріуполі, Слов’янську. Доповіді та їх тези опубліковано в наукових виданнях.

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків. Загальний обсяг роботи 164 сторінки, список використаної літератури має 166 позицій.

Основний зміст роботи. У вступі обґрунтовується актуальність теми, дається аналітичний огляд наукової літератури, присвяченої проблемі автора, докладно формулюються мета і завдання дослідження.

У першому розділі “Історія питання” за результатами аналітичного огляду літератури автор дослідження доходить висновку, що при послідовному опануванні проблематики у працях М.М.Бахтіна, Д.С.Лихачова, С.С.Аверінцева, А.В.Большакової, Н.К.Бонецької та інших, у тому числі і західних дослідників, онтологічний аспект проблеми автора якщо і порушувався (передусім у книгах та нотатках М.М.Бахтіна), то отримував або – у кращому разі – гносеологічну інтерпретацію, або – у гіршому – психологічну. При цьому, однак, було накопичено значний запас спостережень та узагальнень, який вимагав акцентованого онтологічного підходу. Саме у такому ракурсі і формулюється мета і завдання дослідження.

У другому розділі дисертації “Архітектоніка автора” проводиться дослідження автора як суб’єкта, здатного здійснити творче буття внаслідок власної своєрідної організації, або архітектоніки. Архітектоніка розглядається як практична форма перетвореного і тому конфліктного буття.

Частина містить два розділи.

У підрозділі 2.1 “Автор і герой” розглядаються особливості координації проблеми автора в онтологічній перспективі.“

Автор і герой” – це формула, яка з’явилася у науковій літературі після друку праці М.М.Бахтіна “Автор і герой в естетичній діяльності” Вона отримала статус загальноприйнятої і, нібито, теоретично досконалої. Ця формула сприймається як зіставлення і протиставлення двох суб’єктів, що утворюють певну сполуку, але можуть вступати і до інших об’єднань.

Між іншим, ми маємо справу зі складним “буттєвим утворенням”, розібратися у якому треба, аби зрозуміти природу автора.

Теоретичним фундаментом нашої роботи стали нижченаведені положення.

Дослідження проблеми автора починається, як правило, із констатації певної послідовності: є людина, яка написала “поетичний твір”. Ця людина – автор. Однак ця людина стає автором з якоїсь причини. Важливо визначити характер цієї причини, щоб отримати чітке уявлення про характер тих змін, яких зазнає людина, перетворюючись з не-автора в автора.

Отже, ми ставимо питання про “походження” автора: з яких причин людина стає автором? Пропонуємо таку відповідь.

Будучи надтілесною за своїм онтологічним статусом, людина фактично здійснюється у тілесній дійсності, де вона може існувати тільки як тіло. Проте людина знаходить такі буттєві форми, які немовби “компенсують” можливості тілесної дійсності і дають людині засоби здійснити свої онтологічні можливості.

Одним з найефективніших засобів оволодіння надтілесною формою існування є уява. Традиційна думка пов’язує акт уявлення з активністю людської пам’яті. Але є такі види уяви, які не можуть сповна бути поясненими дією пам’яті. Наприклад, актор не стільки уявляє, скільки втілюється, тобто не викликає з пам’яті якийсь образ, але здійснює вчинок втілення – такий акт, синонімом якого може бути акт уживання, вчування тощо. Такий тип пов’язується з дією перетворення.

Якщо людина втілює (перетворює) себе у певний предмет, доречно запитати: де цей втілений предмет перебуває? Найімовірніше він перебуває у “своїй” дійсності, яка може бути “ледве окресленою”, але може бути й “опрацьованою” досить детально. Цей життєвий контекст не може бути ні фрагментом, ні продовженням дійсності, в якій перебуває суб’єкт втілення. Отже, ця сфера постає іманентною буттю того, хто уявляє. Через те, що просторово-часова дійсність не може бути іманентною буттю тілесної людини, то доходимо висновку, що той, хто втілюється – суб’єкт надтілесного (і тим самим – наджиттєвого) буття.

Уявімо собі акт уявлення більш розгорнутим, і нам неважко буде побачити, що уявлювана дійсність з її реаліями (людьми, істотами та природними явищами) зорганізована, впорядкована, являє собою цілісність. Законовідповідність уявлюваного – наслідок закономірності буття, того, хто уявляє. Той, хто уявляє, здійснюється законами певного типу, один з них – поетичний закон. Уявляючи, людина стає суб’єктом буття, онтологічно найвищого за своїм типом. Якщо мати на увазі поетичну уяву, то у нас з’являються підстави стверджувати: а) поетичні закони здійснюють не “твір”, а автора (що уявляє); б) ці закони – вищі за життєво-прозаїчні (фабульні) закономірності, котрі здійснюють фабульних героїв.

Людина уявляє тому, що вона, з одного боку, не може здійснюватися безпосередньо поетичними формами, а з іншого – не може ними не здійснюватися взагалі, і тому здійснюється у перетвореному вигляду. Суб’єкт поетичного буття є автором доти, доки це буття здійснюється неналежним чином. Герой – це той, через кого автор здійснює своє поетичне буття.

У перетвореному бутті є співприсутніми і певним способом взаємодіють два суб’єкти: той, хто перетворює себе у когось або щось (героя); той, у кого (чи в що) перетворює себе уявлюючий (автор). Автор – це той, хто перетворює (уявляє) себе в героя, а герой це той, у кого перетворює себе автор. Той, хто перетворюється, і той, у кого перетворюються, – це один суб’єкт: автор як суб’єкт поетичного буття. Це буттєве утворення ми називаємо “автор-герой”. Герой існує як уявний. У своїй життєвій дійсності герой постає суб’єктом безпосереднього тілесного існування. Проте закономірності, що здійснюють це буття, є законами уявлення: якщо не буде події уявлювання, то не буде і закономірностей, що здійснюють героя – суб’єкта фабульного існування. Цю формулу можна “обернути”: той, хто уявляє, існує тому, що існує уявлюваний ним герой.

Суб’єкт перетворено-поетичного буття перетворює себе в героя і стає таким чином автором. Автор, звичайно, не ототожнює себе з героєм. Той, на кого перетворюється автор, не стає онтологічним замісником автора, а лише його онтологічним посередником. Цим посередником виявляється не тільки герой-людина, але і тварина, рослина, природне явище тощо. Відповідно, поетичні закони, що здійснюють автора, перетворюються у закономірності, які здійснюють усю сукупність фабульних суб’єктів, внаслідок чого не тільки Чичиков постає перетвореною формою буття Гоголя-автора, але і чудовий занедбаний сад Плюшкіна, півень з подвір’я Манілова, неоковирне крісло у хаті Собакевича тощо. А тому не тільки Чичиков або Собакевич – це Гоголь – автор у перетвореному вигляді, а і стійла, де колись стояли гарні коні, брички Чичикова – це все також Гоголь-автор у перетвореному вигляді.

Спостереження над текстом дозволяють зробити висновок про те, що автор перетворює себе у сукупність героїв, поетичні закони перетворюють себе у сукупність природних, просторово-часових закономірностей, які утворюють фабульну дійсність.

Ця дійсність в “Мертвих душах” зявляється як губернія, але вона може мати і більші масштаби. Буття Гоголя-автора повинно перевищувати просторово-часову дійсність не за обсягом, а за онтологічним статусом. Поетичні закони надчасові та надпросторові, але оскільки вони здійснюються через природні закономірності, що формують дійсність героїв, то сферу, яка “вміщує” цю дійсність, треба визначити як світ. Поетичні закони створюють світ. Отже, автор існує як світ, поетичний світ. Те, що прийнято не зовсім точно називати “внутрішнім світом людини”, на нашу думку, є суб’єктом поетичного буття. “Внутрішній світ” – не місце, у якому здійснюється “внутрішнє буття людини”, а суб’єкт цього буття.

Як випливає з аналізу, це буття конфліктне. Автор як суб’єкт творчого буття прагне своє буття зробити безпосередньо поетичним: герой намагається, з одного боку, зберегти життєву форму існування, а з іншого – здійснити свої онтологічні можливості уповні, що означає перевищення статусу фабульного буття. Таким чином, герой опиняється в ситуації, що розгортається як проекція в життєво-практичну сферу естетичного конфлікту.

Підрозділ 2.2 “Естетичний конфлікт”

У цьому підрозділі обґрунтовується розуміння естетичного конфлікту як конфлікту між життєво-прозаїчною і естетичною формами існування. Таке розуміння визначає конфлікт як онтологічний.

Життєва форма дається людині природним шляхом, естетична ж формується потребами онтологічного характеру, які, безумовно, не можуть бути задоволеними тілесними закономірностями, актуальними в тілесній дійсності.

Естетична форма існування – форма, яка у незначній мірі активності властива людині постійно. Це створює передумови для виникнення ілюзії відносно того, що людині взагалі притаманна як тілесна, так і духовна форма існування. Проте, сама естетична форма засвідчує протилежне: людина як суб’єкт естетичного буття вступає у конфлікт сама з собою як об’єктом життєвого (тілесного) існування. Ці форми не взаємодоповнюють одна одну, а є конфліктними.

Конфлікт, що виникає між суб’єктом естетичного і життєвого (тілесного) буття, розгортається і розв’язується як конфлікт автора і героїв. Конфлікт між автором і героєм є формою здійснення і розв’язання естетичного конфлікту. Конфліктні стосунки автора і героя розглядаються нами не як протиріччя між двома суб’єктами існування, один з яких автор, а другий – герой, або сукупність героїв. Автор – суб’єкт перетворено естетичного буття, і його перетворювання оформлюється як його уявлювання у сукупність героїв. Актом, що запроваджує конфліктну ситуацію, є акт уявлення: автор уявляє себе у сукупність героїв і стає нею. Герої як суб’єкти безпосередньо фабульного існування у своїй діяльності є перетвореними формами автора по суті. Конфлікт розв’язується подією зворотного перетворення: герой перетворює себе в автора.

У акті зворотного перетворення герой перебільшує життєво-прозаїчний статус свого буття: із життєвої (біологічної) людина стає поетичною, він не “нарощує” своє буття, але змінює його статус, тому перевищення фабульного типу буття означає подолання життєвого існування, тобто смерть героя. Проте, життя для людини як природної істоти є, без сумніву, вищою цінністю, і його подолання повинне бути ґрунтовно вмотивованим. Герой не може погодитися на смерть, щоб допомогти незнаному для нього автору набути необхідної форми буття.

Стимулом, який робить для героя акт зворотного перетворення необхідним і бажаним, стає необхідність мати найвищу людську цінність. Традиційною для російської літератури вищою людською цінністю фігурує любов; для Гоголя, як автора “Мертвих душ”, цією цінністю стала душа. З душею і співвідноситься естетичний конфлікт поеми. Найвища людська цінність присутня у життєво-прозаїчній дійсності як певна життєва цінність, якої прагне герой. У цьому прагненні він вступає у різноманітні стосунки з іншими героями. Взаємини між фабульними героями ми визначаємо як “горизонтальні” (“герой-герой”). Проте цей тип звязку здійснюється обов’язково за участі автора, тобто внутрішньої форми героя. Тому ми фіксуємо також наявність у поетичному світі “вертикального типу звязку” (“герой-автор”). Горизонтальний тип взаємин здійснюється за обов’язкової участі вертикального і взагалі є практичною формою активності цього останнього.

Такий тип взаємин викликає зіткнення на життєво-прозаїчній (фабульній) основі. Проте, конфлікти, які виникають у межах стосунків “герой-герой”, також є формами здійснення: виникнення, розвитку та розв’язки конфлікту “герой-автор”, тобто конфлікту, що може виникнути в межах “вертикального” типу взаємин.

Так, купуючи мертві душі та вступаючи у стосунки з поміщиками і чиновниками (горизонтальний тип звязку), Чичиков таким чином вступає у стосунки з автором, тобто стає актуальним вертикальний тип взаємин. Конфлікт, який виникає у межах цього типу, є естетичним.

Конфлікт між героями і автором може бути розв’язаний завдяки перетворенню героя в автора, тому що існування героя і його дійсності саме по собі виявляє і здійснює конфліктний стан світу.

Перетворення можливе лише за умови оволодіння героєм людської цінності; це загальне положення конкретизується щодо нашого досліджуваного матеріалу як придбання Чичиковим “мертвих душ”. Набуття найвищої цінності – це, по суті, ситуація оволодіння героя автором (автор і є та найвища цінність, яка трансформується дійсністю фабули як душа). Принциповим є таке питання: яким чином герой може оволодіти автором?

Висловлюючись, герой уявляє себе в героїв свого висловлювання і стає автором – суб’єктом, чиє буття здійснюється у формах, типологічно подібних до форм авторського існування. Як автор висловлювання, герой здійснює вертикальний тип звязку (“герой-автор”) і вступає з автором твору у конфліктні стосунки за характером.

Далі розглядається питання, чому мертві душі постають перетвореною формою найвищої цінності – душі, оскільки, оволодіваючи автором, герой оволодіває душею як найвищою цінністю.

Третій розділ дисертації – “Жанровий аспект проблеми автора” – присвячується проблемі взаємозв’язку між типом поетичного буття і типом (жанром) висловлювання.

Підрозділ 3.1 “Історико-літературний аспект проблеми жанру “Мертвих душ”.

Про творчість М.В.Гоголя взагалі і про “Мертві душі” зокрема написано велику кількість праць. Щодо цього твору можна з певністю констатувати, що мало яка стаття не торкається проблеми його жанру. Це, звісно, не дивує: йдеться про практичні форми існування того естетичного об’єкта, який автором названо “Мертві душі”. Про важливість цього моменту свідчить той факт, що обговорення нового твору Гоголя почалося з питання про його жанр.

Після появи “Мертвих душ” друком було висловлено дві думки: це поема і це роман. Була і третя: поема в значенні “творіння”, але В.Г.Белінський, висловивши її, не наполягав на цьому визначенні. З часом погляд, що “Мертві душі” – роман, нехай і дуже своєрідний, став переважати. Цю думку було теоретично підтримано концепцією роману, яку розвивав М.М.Бахтін, що мислив цей жанр у дуже широких межах. Роман здатний, на думку дослідника, засвоювати і переробляти “мови” інших жанрів, і це ще один аргумент на користь прибічників думки, що “Мертві душі” – роман, ускладнений елементами інших жанрів.

Ю.В.Манн у своїй книзі “Поетика Гоголя” не міг не торкнутися проблеми жанру “Мертвих душ”. Він відштовхується від досить відомої, хоча і недостатньо дослідженої паралелі “Божественна комедія” Данте – “Мертві душі” Гоголя. Дослідника приваблює думка Ф.Шелінга, висловлена ним у нарисі “Про Данте у філософському розумінні”: “Розчленування універсуму і розташування матеріалу за трьома царствами – пекла, чистилища і раю, навіть незалежно від особливого значення, яке ці поняття мають у християнстві, – є загально символічною формою, а тому незрозуміло, чому в кожній значній добі не мати своєї божественної комедії в тій же формі”. Ю.В.Манн вважає, що Гоголь, керуючись “філософським відчуттям жанру”, міг задумати щось аналогічне.

Теоретично це твердження видається переконливим, проте треба виходити з реальної ситуації, а не вірогідної, а реальна ситуація виглядає так, що Гоголь не написав тричленного твору (який і був би, певна річ, поемою), але здійснив, як він відчував, лише першу частину свого великого задуму. І питання можна поставити так: чи є ця, здійснена частина загального задуму самостійною естетичною цінністю? Якщо цей твір становить самостійну естетичну цінність, то він завершений, і невдача Гоголя пояснюється тим, що він намагався продовжити і завершити те, що було вже завершеним і не потребувало продовження. Якщо “Мертві душі” не мають самостійної естетичної цінності, з цього випливає, що дослідники конструюють її штучно, досліджуючи те, чого немає в дійсності. Оскільки “Мертві душі” – визнана естетична цінність, правильними є перше припущення, а саме: “Мертві душі” – завершений твір, що не передбачає продовження, і цей твір є таким “жанровим утворенням”, природа якого потребує прояснення.

Білою плямою при обговоренні своєрідності гоголівського стилю здавна стали розгорнуті порівняння як непрямий “доказ” причетності твору Гоголя до традиції “епічного споглядання”.

У другому підрозділі другого розділу (“Розгорнуті порівняння”) досліджуються естетичні функції розгорнутих порівнянь, які дозволяють суттєво скоригувати традиційні уявлення про жанр “Мертвих душ”.

Доводячи, що “Мертві душі” – поема, К.Аксаков серед інших аргументів вказав на таку ознаку твору Гоголя, як численні порівняння з розгорнутою другою частиною, яка прагне перетворитися у самостійний опис зі своїм особливим героєм. Критик вважав, що порівняння подібного типу є специфічним проявом “епічного споглядання”, притаманного як Гомеру, так і Гоголю.

Визнаючи цей факт безперечним, ми, проте, вважаємо, що гоголівсько-му розгорнутому порівнянню властива інша функція, а саме: розгорнуте порівняння запроваджує іншу фабулу, іншу життєву дійсність з іншими героями, конфліктами тощо. Побічна фабула співвідноситься з основною за принципом переверництва: побічна фабула – перевертень основної.

У підрозділі 3.2 на конкретному аналізі тексту ми доводимо, що мета введення побічної фабульної дійсності полягає не в тому, аби розширити онтологічну сферу поеми, а в тім, щоб, по-перше, посилити враження напруженості, неспокою, хисткості життєвої дійсності; по-друге, виявити конфліктність світу.

Фабульна дійсність виникає як перетворена форма буття автора (поетичного світу). Поетичні закони у своєму перетвореному вигляді стають сукупністю закономірностей, які реалізують життєво-прозаїчну дійсність. З’ясовується, що життєвих дійсностей багато, і та дійсність, яку ми вважаємо основною, є лише однією з численних.

Поетичний світ перебуває у стані онтологічного неспокою, позаяк автор постійно робить спроби подолати стан вимушеної перетвореності – перевертництва: Гоголь як автор поеми прагне поновити себе, переборюючи самого себе як автора авантюрного роману. Звідси потяг знову “перевернути” перевернене та відновити початкову ситуацію.

Щось відбувається з Гоголем-автором – суб’єктом перетворено-поетичного буття. Те, що з ним відбувається, є, з одного боку, обґрунто-ваним, виправданим, а з іншого – небажаним, таким, чому Гоголь-автор чинить опір, і акти цього опору змінюють його онтологічний стан. Ці зміни немовби “розворушують” фабульну дійсність, вона стає іншою: обличчя Собакевича перетворюється на гарбуза, навколо якого починає виникати життя зовсім іншого типу, ніж те, у якому існує Собакевич, Чичиков та інші герої первісної фабульної дійсності.

Якщо звичайно автор, порівнюючи один предмет з іншим за якою-небудь ознакою (обличчя дружини Собакевича довге і вузьке, наче огірок), залишається самим собою, і ця “гра уяви”, постаючи безперечним епізодом події оповіді, не чіпає зображуваної життєвої події, то розгорнуте порівняння впливає на загальну онтологічну ситуацію (стан світу).

Читач, сприймаючи висловлювання (“поему”) Гоголя, звикає до ситуації, що розповідь оповідача – це відображення, відбиття певної події, яка сталася в минулому або навіть відбувається зараз, проте здійснюється за своїми законами і не залежить від події оповіді, бо оповідь не може вплинути на подію або змінити її (навіть якщо оповідач спотворить подію, то це спотворення – момент зображення, але не “оригіналу”).

М.Гоголь, звісно, не може змінити описувану ситуацію, оскільки вона є фундаментальною. Проте, Гоголь дає відчути читачеві, що фабульна дійсність створювана, і це творення – подія, яка здійснюється “тут і зараз”, що читач не тільки присутній при ситуації створення, але й бере участь в акті творення.

Творення – подія буття творця, акт творення – вимушений захід, прояв неналежного стану буття автора. Акт творення – подія конфліктна. У той же час, коли здійснюється життєва подія, у якій беруть участь фабульні герої, подія творення продовжується, і фабульні події є перетвореними формами події творення.

Якщо звичайне творче буття автора не підлягає рефлексії і фундаментальна ситуація залишається сталою (хоча в життєво-прозаїчній дійсності могли відбуватися драматичні події), то Гоголь саме творче буття робить почасти “відчутним”.

М.Бахтін уявляє боротьбу автора з самим собою як автора біографічного і автора-творця. Ми ж стверджуємо, що у творі Гоголя простежується інша ситуація: боротьба відбувається у сфері самого творчого буття автора. Це буття ситуативне, і акт творення – не самоціль, а подія розв’язування онтологічного (естетичного) конфлікту. Опір протилежної сторони проявляється також онтологічним способом: висхідна фабульна дійсність “атакується” іншою, що намагається зайняти її місце (німфа з величезними персами, самовар з бородою – ці гротескні фігури виникають у точці зіткнення “конкуруючих” фабульних сфер).

Ще більш драматична ситуація виникає у випадку розгорнутих порівнянь, коли гротескним принципом охоплюються не окремі предмети, а фабульні дійсності.

Головний висновок із аналізу тексту поеми, поданого у цьому розділі, полягає в тому, що розгорнуті порівняння – прояви не “епічного споглядання”, а внутрішньої боротьби, яка остаточно і суттєво впливає на визначення жанру.

Підрозділ 3.3 “Автор і жанр”.

Залежно від того типу життєвого існування, який став актуальним у певний історичний момент, формується і тип естетичного буття, що має потенційні можливості розв’язання естетичного конфлікту.“

Мертві душі” М.Гоголь визначав у жанровому відношенні як поему. З одного боку, ця “поема” не відповідає класичному (“зразковому”) творові – гомерівським поемам. З іншого боку, немає підстав не вірити автору, що саме так визначив жанр твору. Критики розгубилися: не можна не довіряти авторові, але не можна вірити й факту: “Мертві душі” – вочевидь не поема. Твір Гоголя має чітко виражені риси авантюрного роману, але враження від книги у такій мірі очевидності не відповідало очікуваному від авантюрного твору ефекту, що доводилося вірити авторові всупереч, здавалося б, безумовному.

Героїчну поему традиційно визначають як жанр, пов’язаний з героїчним станом світу. Цей стан панує тоді, коли народові загрожує небезпека, головним чином зовнішнього характеру. Нічого подібного ми не знаходимо в “Мертвих душах”. Сам автор побоювався того враження, яке може викликати поема: все надто похмуро, і кінець прочитання М.Гоголь порівнював із виходом людини із задушливого льоху на свіже повітря. Нічого героїчного читач у поемі Гоголя не знаходив. Формулюючи свої враження, О.І.Герцен звернувся до слова “жах”, перегукуючись із самим автором, що скористався в одному з ліричних місць поеми виразом “грізна віхола натхнення”. Це враження далеке від того, яке здатний викликати авантюрний роман.

Ми вважаємо, що у М.Гоголя були підстави визначити жанр “Мертвих душ” як поему саме з тієї причини, що його твір зображує російський народ у ситуації, коли йому загрожує виродження, загибель. Якщо триматися традиційної схеми, можна сказати так: головним героєм “Мертвих душ” є російський народ у ситуації смертельної небезпеки для нього – небезпеки духовної смерті, і М.Гоголь мав намір показати, яким же чином народові вдалося уникнути цієї загрози.

Фактично ця схема реалізується у такий спосіб. Російський народ не переживає ситуацію загрози духовної смерті, а існує у цій ситуації. Його духовна смерть – той самий стан, який ним переживається. Отже, народ – це суб’єкт негативного духовного буття. Якщо опиратися на твердження, що основою єдності народу як суб’єкта буття є душа, то у стані, який реально переживається російським народом, душа його мертва – “мертва душа”. Перехід “живої душі” у мертву здійснюється як перевертництво: мертва душа – перевертень безсмертної душі.

М.Гоголь, на відміну від Гомера, зображує не те, що відбувалося з грецьким народом в “абсолютному минулому”, а те, що відбувається з російським народом тепер, до того ж ця подія здійснюється через його, Гоголя-автора, естетичне буття. Гоголь-автор і переживає те перетворення, якого зазнає душа російського народу: із живої душі вона стає мертвою душею. Мертва душа, таким чином, це Гоголь-автор.

Мертва душа – перевертень безсмертної душі. Безпосереднього переходу від живої душі до безсмертної немає: жива душа повинна “вмерти”, стати мертвою душею, аби подолати свій стан і відродитися: акт відродження і є головною подією поеми. М.Гоголь як автор авантюрного роману – перевертень автора поеми. Поема – літературний еквівалент поетичного буття, суб’єктом якого постає автор. Естетичне буття автора проходить різні стадії, залишаючись естетичним. Перехід від тілесного типу існування народу до духовного здійснюється через смерть і відродження. Душа як “надбання” живого тіла вмирає, і смерть є необхідним періодом, необхідною стадією духовного перетворення. “Мертва душа” – це не заперечення, не знищення душі, бездушність, деградація у тваринний стан, а сила її омертвіння, якась стагнація душі. Перевертництво і є тією подією, яка відбувається з душею: мертва душа – перевертень безсмертної (“божественної”) душі. Безсмертна душа існує у перевернутому вигляді – як перевертень. Гоголь – автор авантюрного роману, є мертва душа, а мертва душа – перевертень безсмертної душі. Отже, М.Гоголь як автор авантюрного роману – перевертень Гоголя як автора поеми. Авантюрний роман – перевертень поеми. Перевертництво – стадія у становленні, формуванні поеми.

Онтологічний аспект розгляду дозволяє співвіднести автора і героя як певним чином пов’язані буттєві величини. Принцип співвідношення в літературному плані трансформується як жанр твору. “Мертві душі” – поeма у оберненому вигляді, яка у оберненому ж вигляді зберігає принципові характеристики жанру поеми як історично сформованого і теоретичного усвідомленого типу висловлювання.

Основні положення дисертації відбито у таких публікаціях автора:

1. Масалха Я.В. Художественный конфликт “Мертвых душ” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. – Серія літературознавство. – Вип.10 (21). – Харків, 1998. – С.33-44.

2. Масалха Я.В. Развернутые сравнения в “Мертвых душах” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. – Серія літературознавство. – Вип.2 (25). – Харків, 1999. – С.44-53.

3. Масалха Я.В. Исследование жанра поэмы Н.В.Гоголя “Мертвые души” // Актуальні проблеми української літератури i фольклору. – Вип.4. – Донецьк, 1999. – С.202-210.

4. Масалха Я.В. Автор и герой в “Мертвых душах” Н.В.Гоголя // Придніпровський науковий Вісник, 1998. – № 106 (173). – С. 72-80.

5. Масалха Я.В. Распространенные сравнения у Пушкина (к проблеме Пушкин-Гоголь) // Тезисы докл. конф. ДонНУ “А.С. Пушкин: филологические и культурологические проблемы изучения”. – Донецк, 1998. – С.85-86.

6. Масалха Я.В. (в соавторстве с В. В. Федоровым). Внутренний мир // Литературоведческий сборник. – Вып.5/6. – Донецьк, 2001.

АНОТАЦІЯ

Масалха Я.В. Опозиція “автор-герой як жанротворчий фактор. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 – теорія літератури. Приазовський державний технічний університет. – Маріуполь, 2003.

У дисертації досліджується проблема автора під онтологічним кутом зору. З’ясовуються відношення автора як суб’єкта перетворено-поетичного буття, з одного боку, з біографічним автором, з іншого – з сукупністю фабульних персонажів твору. Встановлення перетворення характеру автора, що спричинилося результатом конфліктності цього буття. Розглядаються умови, за яких цей конфлікт може бути розв’язаним, а твір завершеним. Теоретичні висновки підкріплюються аналізом поеми М.В.Гоголя “Мертві душі”. Встановлюється, що М.В.Гоголь як автор авантюрного роману – перевертень М.В.Гоголя як автора поеми. Жанр “Мертвих душ” визначається як “поема-перевертень”.

Ключові слова: автор, герой, жанр, архітектоніка, естетичний конфлікт.

АННОТАЦИЯ

Масалха Я.В. Оппозиция “автор-герой” как жанрово-образующий фактор. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 – теория литературы. Приазовский государственный технический университет. – Мариуполь, 2003.

Автор – субъект поэтического бытия. Это бытие превышает по своему онтологическому статусу тип жизненного существования, который ему присущ как биографической личности. Поскольку поэтическое бытие не может осуществляться во внешней действительности должным образом – как непосредственно поэтическое, но не может и не осуществляться, оно совершается превращенным образом. Автор воображает себя в совокупность фабульных героев и их жизненно-прозаическую действительность. Эта онтологическая сфера, будучи, с одной стороны, вне наличного для биографического автора жизненного контекста, имманентна ему как субъекту поэтического бытия.

По своему онтологическому статусу человек является сверхжизненным субъектом, который, однако, вынужден существовать телесно. Он оказывается, таким образом, в ситуации, когда ему приходится прибегать к онтологическим формам, компенсирующим его бытийную недостаточность. Поэзия и является одной из таких форм. Становясь как автор субъектом превращенно-поэтического бытия, человек стремится к осуществлению этого бытия должным, т.е. непосредственно поэтическим образом. Это противоречие приводит его в противоречие с самим собой как субъектом жизненно-прозаического существования. Практической формой конфликта “автор – биографический человек” является конфликт “автор – герой”. Герой испытывает потребность в ценности, могущей осуществляться только в поэтических формах. Овладевая упомянутой ценностью, он усваивает ее как содержание своего бытия. Таким образом, герой преобразует фабульную форму своего существования в поэтическую: жизненно-прозаический тип его бытия преодолевается, герой сливается с автором, конфликт разрешается, произведение завершается.

Поэма своим героем избирает народ, притом находящийся в ситуации, чреватой опасностью для его бытия. В отличие от классической героической поэмы, “Мертвые души” Н.В.Гоголя изображают народ в ситуации угрозы духовной смерти. Своим произведением Н.В.Гоголь не описывает событие превращения народа как телесного существа в духовного субъекта, но практически осуществляет этот переход – своим авторским бытием. Событие преобразования народа в духовную величину предполагает смерть и воскресение. “Мертвенность” – необходимое состояние, преодолеваемое душой, достигающей бессмертия.

Н.В.Гоголь пишет поэму, героем которой является русский народ. Поскольку произведение – не форма описания, но форма практического осуществления народа как субъекта, мертвого духовно, онтологическое состояние героя потребовало жанрового преобразования. Событие преобразования осуществляется как событие переворачивания, или оборотничества. Поэма в перевернутом виде становится авантюрным романом.

Авантюрный роман осуществляется не как жанр, намеренно выбранный и последовательно осуществляемый автором, но как оборотень поэмы. Феномен оборотничества проявляет себя на различных уровнях художественного целого – от авторского (Гоголь-автор авантюрного романа – оборотень Гоголя-автора поэмы) до “геройного” (Чичиков-герой авантюрного романа – оборотень героя поэмы).

Наиболее характерной формой осуществления ситуации оборотничества является развернутое сравнение. Оно вводит вторичную фабульную действительность, соотнесенную с исходной как ее оборотень.

Ключевые слова: автор, герой, жанр, архитектоника, эстетический конфликт.

SUMMARY

Masalkha Y.V. “The author – character opposition as a factor of creating genre”. – Manuscript.

Ph. D. thesis in speciality 10. 01. 06 – the theory of literature. Priasovsk Techical University. – Mariupol, 2003.

The given thesis concerns the problem of the author from the ontological viewpoint. The relationships between the author as a subject of converting-poetical existence, on one hand, and biographical author, on the other hand, with the totality of anecdotal characters of a literary work are sorted out. The converting of the author’s characteristic being which occurred to be the result of the disputed matter of this being is settled. Besides, the conditions, due to which this conflict can be solved and the