НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

МИСЬКО Юлія Володимирівна

УДК: 902 (477.85) “04/14”

ЯЗИЧНИЦЬКІ ТА ХРИСТИЯНСЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ

ВЕРХНЬОГО ПОПРУТТЯ І СЕРЕДНЬОГО ПОДНІСТРОВ’Я

VІІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ СТ.

Історичні науки – 07.00.04 – археологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент

МИХАЙЛИНА Любомир Павлович

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича, доцент кафедри етнології, античної та середньовічної історії

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор

ВИНОКУР Іон Срулевич,

Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, завідувач кафедри історії Східної Європи і археології

кандидат історичних наук, доцент

ТОМЕНЧУК Богдан Петрович,

Прикарпатський університет ім. В. Стефаника, доцент кафедри всесвітньої історії

Провідна установа Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, відділ археології, м. Львів

Захист відбудеться “12” травня 2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 по захисту докторських дисертацій при Інституті археології Національної академії наук України за адресою: 04210, Україна, м. Київ, пр. Героїв Сталінграда, 12.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту археології НАН України, м. Київ, пр. Героїв Сталінграда, 12.

Автореферат розісланий “3” квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Архипова Є.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення духовної культури слов’ян у контексті сучасної історичної проблематики є важливим науковим напрямком, забезпеченим різнобічним матеріалом, постійно зростаючу частину якого складає археологічний. Можливості його реконструюючого узагальнення як джерела історії духовної культури реалізуються у сучасних гуманітарних дослідженнях далеко не повною мірою.

Панування первісних політеїстичних вірувань у слов’янського населення земель Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я, складний процес зміни цих світоглядних уявлень, обумовлений введенням на території регіону християнства, засвідчений великою кількістю археологічних матеріалів. Язичницькі релігійні прояви на рівні матеріальної культури знайшли відображення у рештках сакральних об’єктів, матеріалах поховальних пам’яток, житлових будівель, кераміки, окремих категоріях знахідок з язичницькою символікою. Поширення християнської релігії супроводжувалося зведенням церковних споруд, рештки яких виявлені на території регіону; використанням предметів християнського культу; зміною поховального обряду, що проявилося у появі інгумаційних могильників, які стають важливими місцями відправлення релігійних обрядів вже за новими православними канонами. Водночас, внаслідок свого географічного розташування на окраїні Київської держави, територія Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я довший час зберігала окремі язичницькі вірування, що підтверджується знахідками решток язичницьких об’єктів. Язичницька складова стала частиною своєрідного синкретичного світогляду, прояви якого засвідчені у будівельній справі, виробах прикладного мистецтва, в амулетах і оберегах.

Актуальність теми. Спроба відтворення на прикладі окремого регіону релігійних вірувань його мешканців у слов’яно-руську добу є актуальною задля встановлення витоків багатьох явищ подальшої історії та культури як у загально-руському масштабі, так і в конкретно-історичному контексті досліджуваних земель. Вивчення проблеми релігійного синкретизму має особливе значення для виявлення першоджерел національної своєрідності традиційної культури східнослов’янських народів, у тому числі українців, адже саме це явище в першу чергу надавало народній релігійності національного колориту. Крім того, дослідження слов’янського язичництва саме на наукових засадах є нагальною потребою сьогодення у світлі поширення псевдонаукової аматорської літератури та сучасних неоязичницьких релігійних практик, до яких у наш час політичних і соціальних катаклізмів звертаються у пошуках “первинної української віри” і які часто набувають агресивних і тенденційно-фантасмагоричних форм.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, номер державної реєстрації 0199U001876. Тематика роботи також є складовою частиною комплексної теми Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ “Дослідження археологічних пам’яток Буковини (палеоліт – пізнє середньовіччя)”, включеної до тематичного плану університету (наказ № 31-НДЧ від 26.06.98).

Метою роботи є на основі комплексного аналізу джерел, насамперед археологічних, дати узагальнюючу картину розвитку релігійних уявлень слов’яно-руського населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я протягом VIII – першої половини ХІІІ ст., а також систематизувати відомі на сьогодні дані про язичницькі і християнські археологічні пам’ятки та знахідки досліджуваного регіону.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних задач:

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є релігійні вірування слов’яно-руського населення регіону, відображені в археологічних матеріалах.

Предмет дослідження – язичницькі і християнські старожитності Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я (культові об’єкти і споруди, могильники, житла, окремі категорії знахідок тощо).

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є застосування загального принципу історизму у сполученні з проблемно-аналітичним підходом, а також використання базових для досліджень археологічних пам’яток методів: ретроспективного, порівняльно-типологічного, статистичного, стратиграфічного, картографічно-класифікаційного, які реалізуються відповідно до поставлених у дослідженні завдань. Для аналізу етнографічних матеріалів застосовується порівняльно-історичний метод. У роботі також залучений метод широкої кореляції археологічного матеріалу з даними етнографії та наративними джерелами.

Територіальні межі роботи охоплюють регіон Верхнього Попруття до верхів’їв Сірету і правобережну частину Середнього Подністров’я у межах сучасної території Чернівецької області України.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження обіймають період VIII – першої половини ХІІІ ст. – час існування на землях регіону археологічних культур Луки-Райковецької та давньоруської. Вибір нижньої хронологічної межі обумовлений тим, що в соціально-економічному і політичному відношенні це час утворення слов’янських ранньодержавних об’єднань – племінних княжінь і формування їхніх організаційно-ідеологічних засад, заснованих на язичницькій релігії. Досліджувана територія входила до складу володінь, очевидно, хорватського і тиверського племінних угруповань. Дана хронологічна межа у роботі знижується за потреби звернення до витоків певних проблем, що розглядаються, наприклад, питання часу проникнення християнської релігії у слов’янське середовище.

Верхня межа пов’язана з припиненням існування давньоруської археологічної культури внаслідок політичних подій середини ХІІІ ст., а саме – монголо-татарської навали.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є цілісним дослідженням на регіональному рівні язичницьких і християнських старожитностей як окремої специфічної категорії археологічних пам’яток у контексті вивчення релігійних вірувань слов’яно-руського населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я. По-новому інтерпретовані у світоглядному аспекті раніше опубліковані археологічні матеріали стосовно житлобудівництва і планіграфії слов’янських поселень, що дало можливість значно розширити коло язичницьких старожитностей. Удосконалено класифікацію язичницьких пам’яток регіону; дістала подальший розвиток розробка семантики виробів прикладного мистецтва, зокрема прикрас жіночого костюму; висунута об’єктивна і логічно побудована періодизація розвитку й трансформації релігійно-світоглядних уявлень слов’яно-руського населення регіону.

Фактологічні дані і основні висновки дослідження можуть бути використані під час написання узагальнюючих праць з питань духовної культури слов’ян, для читання загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, під час створення експозицій краєзнавчих і археологічних музеїв, що і складає практичне значення одержаних результатів дослідження.

Апробація результатів дослідження. Робота апробована на засіданнях кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, засіданнях відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України. Основні положення дисертації виносилися на обговорення на регіональних, всеукраїнських та міжнародних конференціях і конгресах у Чернівцях (1996, 1997, 1998, 2000, 2001, 2002), Новгороді (1996), Одесі (1998), Києві (1997, 1998, 1999, 2000), стали частиною спецкурсу лекцій з слов’янського язичництва, розробленого для студентів спеціальності “історія” історичного факультету ЧНУ.

Публікації. Основні положення дисертації викладені в 27 публікаціях. З них 13 статей вміщено у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 14 – у тезах і матеріалах конференцій та конгресів.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків (разом 181 сторінка). Вона супроводжується списком використаних джерел (447 найменувань) та ілюстративним додатком – картами і планами розташування пам’яток, малюнками і фотографіями речових знахідок (37 сторінок, 54 ілюстрації). Повний обсяг дисертації 260 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

ВСТУП

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її територіальні та хронологічні рамки, визначені мета і задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження, показаний її зв’язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

РОЗДІЛ 1

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЯЗИЧНИЦЬКИХ І РИСТИЯНСЬКИХ СТАРОЖИТНОСТЕЙ ВЕРХНЬОГО ПОПРУТТЯ І СЕРЕДНЬОГО ПОДНІСТРОВ’Я

У розділі подана характеристика джерельної бази дисертаційної роботи, проаналізовано стан наукового вивчення проблеми за майже столітній період археологічного дослідження регіону.

В якості основних джерел із згаданої проблематики у роботі використано ряд археологічних пам’яток і знахідок. Для вивчення язичницьких вірувань давнього населення краю це: 1. Культові місця та святилища, які представлені жертовними ямами, капищами, малими городищами-святилищами. Знахідки кам’яних ідолів язичницьких божеств. 2. Поховальні пам’ятки. 3. Житлові споруди, а також планіграфія поселень. 4. Керамічні вироби. 5. Речові знахідки, в яких відображена язичницька символіка.

Для висвітлення питань проникнення і поширення християнського віровчення на терени регіону та формування синкретичних уявлень давньоруської доби основними джерелами є: 1. Християнські культові споруди, представлені залишками кам’яного храму і дерев’яних церков, а також печерними культовими об’єктами. 2. Інгумаційні могильники, які у регіоні набувають різних форм. 3. Предмети християнського культу та церковного начиння: воротні іконки, хрести-енколпіони, хрести-тільники, речі із зображенням християнської символіки тощо. 4. Язичницькі культові об’єкти, що продовжують існувати у давньоруський час: жертовні ями, городища-святилища, храми. 5. Вироби прикладного мистецтва, зокрема прикраси жіночого костюму, насичені архаїчною язичницькою символікою оберегового характеру. Сюди ж відносимо язичницькі амулети.

Перераховані матеріали були здобуті у результаті робіт археологічних експедицій Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, Чернівецького обласного краєзнавчого музею (ЧКМ), ІА АН СРСР та УРСР, Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ (БЦАД). Вони опубліковані Б.О. Тимощуком, І.П. Русановою, В.Д. Бараном, Л.В. Вакуленко, Л.І. Крушельницькою, Л.П. Михайлиною, С.В. Пивоваровим, І.П. Возним, Б.П. Томенчуком, В.М. Войнаровським та іншими дослідниками. Також були опрацьовані дані окремих фондових колекцій Чернівецького обласного краєзнавчого музею і Буковинського центру археологічних досліджень та звітів, що зберігаються в архівах Інституту археології НАНУ, БЦАД та ЧКМ.

Попри велику інформативну значущість археологічні джерела самостійно не дають уявлення цілісної картини досліджуваної проблеми. Для їхньої правильної інтерпретації у роботі залучені етнографічні, фольклорні, лінгвістичні та писемні дані, які при відповідних методах використання допомагають вирішити поставлені завдання. Етнографічна джерельна база з теренів регіону представлена як польовими етнографічними матеріалами, зібраними і узагальненими дослідниками кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Р. Кайндль, Г. Купчанко, В. Гнатюк, І. Свєнціцький), так і сучасними науковими розробками у цьому напрямку (І. Чеховський, Г. Кожолянко, М.Чучко). Для проведення аналогій у роботі задіяний і загальнослов’янський матеріал та етнографічні дані з інших регіонів України, наведені в працях Д. Зеленіна, М. Забиліна, А. Байбуріна, Є. Бломквіст, Г. Скрипник, Г. Щербія, О. Пошивайла та інших.

Дані літописів та давньоруських літературних пам’яток (“Повість минулих літ”, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру”, “Слово св. Григорія”), як і повідомлення східних авторів (Ібн-Фадлана, Ібн-Русте) та західних хроністів (Гельмольда, Герборда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського) використані в роботі у контексті загальної характеристики слов’янських язичницьких вірувань, прояви яких спостерігалися і на досліджуваній території.

Історія дослідження проблеми поділяється нами на чотири хронологічні періоди. Перший (ХІХ – початок ХХ ст.), пов’язаний з діяльністю австрійських науковців, був періодом безсистемного накопичення матеріалу. Його головною подією стали розкопки професора Чернівецького університету Р.Ф. Кайндля, проведені у давньоруському Василеві. Після значної перерви роботи по вивченню релігійних вірувань населення регіону були продовжені Б.О. Тимощуком на якісно новому науковому рівні. Другий етап тривав з кінця 40-х рр. до кінця 70-х рр., коли Б.О. Тимощук очолював археологічні експедиції ЧКМ та ЧДУ, якими всебічно досліджувалися пам’ятки, пов’язані як зі слов’янськими первісними віруваннями, так і з християнським світоглядом. Складається основна джерельна база з цього питання. У цей же час на території краю працювали також експедиції ІА АН УРСР та СРСР, результати робіт яких, по можливості, були використані для висвітлення теми. Третій етап охоплює хронологічний період з кінця 70-х рр. до середини 90-х рр. Продовжують вивчатися відомі та відкриваються нові язичницькі і християнські сакральні пам’ятки. Велика частина археологічного джерельного матеріалу публікується Б.О. Тимощуком. Він приділив значну увагу не тільки самим пам’яткам язичницького культу, але й (разом з І.П. Русановою) визначенню критеріїв ознак різних категорій сакральних об’єктів. Релігійні уявлення слов’янського населення регіону завжди розглядалися дослідником у контексті розробки механізму економічної, соціальної і політичної еволюції східнослов’янського суспільства VІ-ХІІІ ст. Разом з тим, у роботах науковця іноді спостерігався дещо упереджений підхід у висвітленні питань язичницьких вірувань, некритичне ставлення до інтерпретації матеріалу, гіпотетичність побудов. Це не зменшує значущості праць дослідника, але спонукає до ретельнішого джерельного аналізу, що призводить до переосмислення окремих раніше сформульованих положень.

На сучасному, четвертому етапі (із середини 90-х рр.), коли археологічне обстеження краю проводиться також силами Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ, співробітником якого є і автор роботи, вивчення релігійних вірувань слов’яно-руського населення регіону стало окремим науковим напрямком, різнобічні питання якого плідно розробляються рядом науковців (Л.П. Михайлиною, С.В. Пивоваровим, Б.Т. Рідушем, І.Г. Чеховським). В останні роки з’являються праці, де подана характеристика сакральних пам’яток, предметів язичницької і християнської символіки, що походять з території регіону, висвітлюються питання духовної культури стародавнього населення регіону. Серед них виділяється узагальнююча праця С.В. Пивоварова “Християнські старожитності в межиріччі Верхнього Пруту та Середнього Дністра”, в якій на основі зібраних археологічних даних досліджується процес поширення християнського віровчення у цьому регіоні, окреслюються основні етапи в його утвердженні, з’ясовується значення християнства в культурному розвитку місцевого населення. Безперечною заслугою автора монографії є опрацювання і систематизація великої кількості археологічних матеріалів, але разом з тим в ній присутні дискусійні питання та висновки, з якими можна не погодитись: час появи елементів християнського світогляду у давніх мешканців регіону, періодизація проникнення нової релігії, хронологія та інтерпретація окремих категорій знахідок. На ці питання звернута особлива увага у тексті дисертації.

Розробка питань духовної культури слов’яно-руського населення Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я на сучасному етапі видається неможливою без осмислення попередніх досліджень науковців з цієї проблематики на основі загальнослов’янських археологічних даних, що і було зроблено автором роботи. Ним були опрацьовані як публікації фактологічного матеріалу про окремі язичницькі пам’ятки і знахідки, так і узагальнюючі роботи й цілі розділи у працях з історії слов’ян і Русі, присвячені проблемам слов’янської духовної культури (роботи П.П. Толочка, Д.Н. Козака, Я.Є. Боровського, В.Д. Барана, Р.В. Терпиловського, О.П. Моці, В.В. Сєдова, Б.О. Рибакова, М.Ю. Брайчевського, І.П. Русанової, Б.О. Тимощука, О.М. Корчинського, С.В. Терського, Л. Слупецького та ін.). Не зважаючи на відносно значну кількість досліджень, присвячених слов’янським релігійним віруванням, питання, які розглядаються в дисертації, до теперішнього часу не стали предметом спеціального комплексного вивчення. Досі немає цілісної узагальнюючої праці, в якій би розглядалася еволюція релігійних вірувань місцевої людності протягом тривалого і важливого для слов’янського суспільства періоду – від створення племінних княжінь до державності. Недостатньо висвітленими або дискусійними залишаються ряд важливих питань з даної проблематики, що спонукало автора звернутися до їх розробки у своїй роботі.

РОЗДІЛ 2

СЛОВ’ЯНСЬКІ ЯЗИЧНИЦЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ VІІІ-Х СТ.

Другий розділ дослідження присвячений вивченню та інтерпретації пам’яток і знахідок, в яких знайшли відображення язичницькі світоглядні засади слов’янського населення регіону.

2.1. Культові місця та святилища

На території Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я, шляхом застосування системи відповідних критеріїв, виявлено ряд пам’яток, які за своїм характером віднесені до типу культових, пов’язаних з первісними релігійними віруваннями місцевого слов’янського населення. Вони поділяються на два види: культові місця (жертовна яма на Ревнянському могильнику) і власне святилища двох різновидів (Ревнянське капище і малі городища-святилища у Ржавинцях, Горбовому, Кулішівці, Нагорянах, Бабині, Рухотині). Якщо культові місця, з’являючись у VІ ст. й існуючи до ХІІІ ст., функціонували і як окремий вид пам’яток, і як частина складнішого культового комплексу, то святилища виникають не раніше VІІІ ст. Це пояснюється соціально-економічним розвитком східнослов’янського суспільства, виникненням племінних княжінь і, як наслідок цього, зі змінами в ідеологічних уявленнях, їх подальшим розвитком, антропоморфізацією божеств, кам’яні ідоли яких знайдені у Ярівці та на Ржавинському городищі. Жертовні ями, очевидно, використовувалися при поховальному обряді місцевого населення, що простежено на матеріалах Ревнянського могильника, і були пов’язані з культом предків, підземних божеств. На відміну від них, святилища розташовувалися на узвишшях, займали вершини та схили пагорбів і присвячувалися сонячним божествам, що підтверджено широким використанням вогню для проведення язичницьких обрядів. Майже всі малі городища-святилища регіону споруджувалися на городищах мисового типу з урахуванням топографії місцевості і характеризувалися рядом спільних ознак, що свідчить про певну єдність вірувань давнього місцевого населення. Відмінності у формі і деталях конструкцій святилищ пояснюються обрядовою варіативністю язичницького культу в межах одного етнокультурного регіону. Крім того, у додержавний період у східних слов’ян не було обов’язково визначеного загального пантеону божеств і розвинутої жрецької організації, яка б розробляла і підтримувала однаковість ритуальних культових канонів. Кожне плем’я поклонялося своїм богам у власний спосіб, хоча не виключена наявність уявлень про деяких вищих спільнослов’янських божеств, які могли по-різному називатися різними племенами. Враховуючи це, кожна громада могла вшановувати, крім племінних, окремо своїх божеств нижчого рівня, таких, що втілювали цілісність її замкнутого колективу і були пов’язані із господарськими циклами та сезонними обрядами.

2.2. Поховальні пам’ятки

До важливих культових місць слов’ян належали і могильники: місця, де відбувалися поховання померлих, що супроводжувалися ритуальними діями, обумовленими язичницькими світоглядними уявленнями про потойбічний світ. На території досліджуваного регіону слов’янські поховання періоду VI-VIІ ст. (празько-корчацької культури) виявлені тільки у двох пунктах: у центральній частині хутора Корнешти (урнове) та біля с. Чепоносів (два підкурганні захоронення). На наступному хронологічному етапі VIII-X ст. простежена спадкоємність місцевих поховальних традицій, що підтверджують матеріали різних за способом поховання некрополів культури Луки-Райковецької: курганного (Чорнівка) і ґрунтового (Ревно). Аналізуючи слов’янські захоронення регіону, за місцем поховання поділяємо їх на типові, знайдені на могильниках, і нетипові, вміщені у довгих будинках. Останні відносимо до культових, пов’язаних з культом предків, зважаючи на суспільно-релігійні функції, що виконували довгі громадські будинки. Усі типові поховання VI-Х ст. мають загальнослов’янські риси: вони майже безінвентарні, здійснені за обрядом тілоспалення на стороні з наступним захороненням решток кремації на безкурганних могильниках або під невеликими напівсферичними насипами у ямках, переважно без використання урн-горщиків. Відмінності між ними полягають у наявності чи відсутності курганних насипів та ритуальних рівчаків навколо поховань, які виступали сакральними межами між світом живих і світом мертвих. Знайдені в них попіл і вуглиста земля є залишками “кради” – вкопаної в ровик дерев’яної легкої огорожі, що спалювалась в момент поховання. Сам обряд тілоспалення пов’язаний з давньою первісною вірою в очищувальну силу вогню, коли душа небіжчика потрапляє на небо разом із димом поховального вогнища, де вона повинна сприяти своєчасному надходженню небесної вологи на землеробські ниви. Хоча процес кремації проводився на стороні, місце захоронення його залишків також проходило обряд очищення вогнем чи продуктами горіння. Прошарки вугілля та попелу є навіть у могилах-кенотафах (курган поблизу с. Білої). У створенні останніх відобразився ще один аспект первісних вірувань, пов’язаний з амбівалентним ставленням до покійників. Проведення традиційного поховального обряду з наступним влаштуванням могильної споруди мало запобігти шкідливій діяльності не похованого за всіма правилами родича, перетворенню його в “упиря”.

На тлі загальної безінвентарності поховань регіону своєю кількістю виділяються фрагменти кераміки, що супроводжують захоронення. Ритуальне розбивання набувало значення пожертви, переходу в інший стан, смерті як джерела нового народження, було спрямоване на запобігання дії злих сил. Спорудження кургану також було пов’язане з ідеологічними уявленнями, які сформувалися у давньослов’янському суспільстві того періоду. Культовий характер язичницьких курганів визначають наступні археологічні ознаки: наявність під курганом обпаленого або підмащеного глиною поховального майданчика, що влаштовувався на давній поверхні або підсипці з землі; огородження місця поховання сакральними межами; присутність на вершині кургану або його схилах слідів вогню, залишків поминальних трапез та інших слідів ритуальних дій. Все це простежено на матеріалах Чорнівського могильника. Разом з тим, курганні поховання не є характерними для автохтонного слов’янського населення Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я, їх поява пов’язана з процесом одержавлення і феодалізації хорватських земель. Основна частина населення означеного регіону у VІІІ-Х ст. продовжувала дотримуватись тілопального на стороні безкурганного способу поховання з подальшим захороненням решток кремації у невеликих ґрунтових ямках, як на Ревнянському могильнику.

2.3. Сакральні функції східнослов’янського житла

Світоглядні уявлення слов’янської людності Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я знайшли відображення і в житлобудівництві. Вже сама житлова споруда осмислювалася як впорядкований за сторонами світу і захищений внутрішній простір, на відміну від зовнішнього невпорядкованого, убезпечений від нього сакральними межами стін із входом, що розміщувався, зазвичай, із благодійного південного боку. Цей внутрішній простір мав стале планування, в якому печі відводилася головна роль як центру ізоморфного космосу житла, біля якого проводилися обряди, пов’язані з культом домашнього вогнища, де знаходилися родинні духи. До Х ст. піч у більшості випадків розміщували у протилежному від входу (північному) куті, устям до півдня. При вивченні жител регіону, які досліджені більш ніж у 80 пунктах, в тому числі на повністю розкопаних поселеннях у Рашкові та Кодині, виявлено, що майже всі вони відповідають зазначеній планувальній схемі. Також простежено ряд дій, пов’язаних з особливим ставленням до печі: шанування припічного простору; залишення у розвалах печей окремих предметів (фрагментів кераміки, залізних ножів, орнаментованих пряслиць, грузил, астрагалів); “захоронення” попелу і частини старої печі при переході у нове помешкання. Про використання опалювальних споруд, крім прямого призначення, ще й у культових цілях свідчить знахідка печі біля Непоротівського селища. Печі та самому житлу відводилася вагома роль у традиції шанування предків, що відобразилося у планувальній системі спорудження жител на поселеннях, коли нові будівлі зводилися у межах сімейної групи, але не порушували місць старої забудови.

Одним з проявів дохристиянського світогляду давнього населення краю була наявність язичницької символіки в слов’янських старожитностях, про що свідчить орнаментально-знакова система кераміки, пов’язана із землеробським характером виробництва слов’янського суспільства. Зображення на окремих фрагментах посуду (Гореча ІІ) трактується як цілісна композиція із заклинально-магічним змістом побажання родючості нив. Основна маса посуду досліджуваного регіону несе на собі типовий для культури Луки Райковецької хвилясто-стрічковий орнамент, який, починаючи з IX ст., щільно вкриває майже всю площу гончарних виробів, посилюючи цим свою оберегову функцію.

РОЗДІЛ 3

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

У розділі розглядаються старожитності, пов’язані з процесом християнізації слов’яно-руського населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я.

3.1. Питання проникнення християнського віровчення у слов’янське середовище до Х ст.

Для з’ясування питання про час проникнення християнських світоглядних уявлень на територію досліджуваного регіону автор роботи звернулася до періоду першої половини І тис. н.е. – часів існування черняхівської культури. У результаті ретельного вивчення археологічних матеріалів останньої, визначено, що вони не дають достатніх підстав для підтримки гіпотези про християнізацію окремих груп місцевої людності у цей період. Тільки з ранньослов’янського часу походять знахідки провінційно-візантійського імпорту (уламок хрестика та підвіска з Рашкова, монети та чаші з Хотинського та Великокучурівського скарбів), які свідчать про знайомство з християнським світоглядом.

3.2. Поховальний обряд давньоруського населення регіону

Упевнено говорити про поширення християнського віровчення в середовищі давньоруського населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я можна тільки з кінця ХІ ст. Поступовий вплив нової обрядовості простежений на матеріалах поховань могильника поблизу с. Горiшнi Шерівці. Однак, зміна поховального обряду в основної маси місцевого населення відбулася не раніше середини ХII ст. Могильники з нижньою хронологічною межею ХІ ст. майже невідомі, серед них досліджувався тільки Борівецький, матеріали якого притаманні більш ранньому етапу впровадження християнства на східнослов’янських землях. Крім нього до ХІ-ХІІІ ст., очевидно, відносяться поховання у Чунькові, а до ХІ-ХІІ ст. – чотири могили у кам’яних кромлехах у центрі посаду Василева.

Таким чином, давньоруські могильники регіону за хронологічною ознакою можна розділити на малочисельні ранні (з нижньою межею ХІ ст.) і багаточисельні пізні (ХІІ – І половина ХІІІ ст.), яких відомо близько 40, у більшості – сільських. Зазвичай, на таких кладовищах, що супроводжували синхронні сільські селища, вивчено від 1 до 10 поховань. Кремаційний обряд змінюється західно зорієнтованими інгумаційними похованнями, в яких витримані основні християнські канони: положення випростаного на спині кістяка на дні могильної ями з використанням домовини або без неї; майже повна відсутність (крім прикрас і деталей одягу) поховального інвентарю; часте рядове планування могильників з їх концентрацією навколо церков.

За способом поховання всі некрополі поділяються на сім типів: 1) звичайні ямні поховання (яких більшість); 2) ямні поховання з “кам’яними подушками”; 3) підплитові ямні поховання; 4) підкурганні ямні поховання; 5) ямні поховання в кам’яних кромлехах; 6) поховання в саркофагах; 7) поховання в костницях.

Типологічно виділяються міські (на території давньоруських міст) і сільські (поруч із синхронними поселеннями) кладовища, які різняться як за кількістю досліджених захоронень, так і за способом поховань. Якщо на міських кладовищах присутні всі види поховань, окрім підкурганних, то на сільських немає захоронень 6 і 7 типів (за винятком мартинівської костниці), крім того, там не зустрічаються і поховання з “кам’яними подушками”. Це говорить про належність окремих видів поховань певним соціальним і становим прошаркам давньоруського суспільства. Використання кам’яних конструкцій, відмічених у містах, було характерною ознакою поховань феодальної верхівки і церковного кліру. Рядове міське і сільське населення використовувало простіший ямний спосіб поховання, який варіювався в залежності від його майнового стану, етнічної належності та світоглядних уявлень.

3.3. Християнські культові споруди

Археологічні матеріали регіону засвідчують існування тут в період ХІІ – першої половини ХІІІ ст. християнських культових пам’яток, які за способом спорудження поділяються на дві групи. До першої відносимо сільські і міські культові будівлі, до другої – печерні пам’ятки. Для сільської місцевості характерними були дерев’яні споруди, іноді на кам’яному фундаменті, залишки яких не завжди локалізуються. У містах існувало кам’яне будівництво, що підтверджується на прикладі білокам’яного храму давньоруського Василева. У техніці його будівництва простежується стиль галицької архітектурної школи з можливими візантійськими впливами. За функціональним призначенням, крім общинних (сільських) та посадських (міських) церков, виділені монастирські комплекси, у тому числі й печерні, які супроводжували давньоруські міста і були пов’язані з візантійськими чернечими традиціями.

3.4. Предмети християнського культу

На території регіону знайдено понад 50 предметів християнського культу, з яких 35 виявлено під час археологічних досліджень (Василів – 8, Ленківці – 4, Цецино – 2, Васловівці – 1, Чорнівка – 20), 18 походять з нелокалізованих пунктів. Це численні вироби дрібної культової пластики, предмети церковного начиння та деталі інтер’єру. До перших відносяться: 1) воротні іконки (кам’яні і металеві); 2) металеві хрести-енколпіони, яких виділено шість типологічних груп для даної місцевості; 3) хрести-тільники (кам’яні, металеві та бурштинові). До християнських старожитностей зараховуємо також 2 монетоподібні і 1 монетну привіски. Серед знахідок предметів церковного начиння основне місце посідає литий мідний хрест, знайдений всередині василівського храму. За конструктивними аналогіями він датується давньоруським часом, але використовувався в якості напрестольного або процесійного до зруйнування храму в ХVІІ ст. Аналіз стилістичних та художніх ознак окремих культових виробів (енколпіонів “сирійського” типу, деяких кам’яних іконок, василівського напрестольного хреста, візантійської монети) дає можливість пов’язати їх виробництво з відчутними візантійськими впливами. Але інша, чисельніша, частина таких виробів говорить про продукування їх у майстернях Києва і Галича. Основне скупчення подібних предметів знаходилося в районах давньоруських міст (Василів, Ленківці) і Чорнівської феодальної садиби. Часом проникнення подібних видів пластики на терени краю вважаємо кінець ХІ – початок ХІІ ст., а періодом широкого побутування – середину ХІІ – першу половину ХІІІ ст., що підтверджується іншими даними і збігається з виділеними для могильників хронологічними етапами поширення християнської релігії у регіоні.

РОЗДІЛ 4

ЯВИЩА РЕЛІГІЙНОГО СИНКРЕТИЗМУ

ЗА АРХЕОЛОГІЧНИМИ МАТЕРІАЛАМИ ХІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ СТ.

Розділ присвячений вивченню проявів у матеріальній культурі давньоруського населення регіону явищ релігійного синкретичного світогляду, який формувався внаслідок запровадження християнської релігії як у всій Київській державі, так і на досліджуваних землях. Основними його складовими було поєднання як ортодоксальних, так і апокрифічних християнських елементів з первісними віруваннями і на цій основі – переосмислення християнського віровчення. Наявність таких процесів простежується і на місцевих археологічних матеріалах.

4.1. Язичницькі культові об’єкти давньоруського періоду

На теренах регіону засвідчено існування окремих язичницьких культових об’єктів. Це: 1) жертовні (ритуальні) ями на могильниках (Василів, Ошихліби), що використовувалися у поховальному обряді; 2) малі городища-святилища з культурним шаром ХІ-ХІІ ст. (Кулішівка, Нагоряни, Бабине). Новим явищем стало спорудження критих язичницьких культових споруд – “храмів ідольських” у Зеленій Липі, Галиці, знахідки яких на території розселення східних слов’ян, на відміну від західних, є рідкісними. Храмобудування ознаменувало суттєві зміни в релігійних уявленнях, певний етап в їх еволюції. Подібні об’єкти, знайдені на території регіону, що був частиною окраїнного князівства Київської держави, зводилися далеко від поселень, у малодоступних лісових місцевостях, де прибічниками старої релігії потай від князівської адміністрації проводилися язичницькі відправи. З іншого боку, християнське за основними канонами поховання у будівлі Зеленої Липи свідчить про запозичення окремих християнських елементів обряду для язичницьких потреб і підтверджує синкретизм релігійного світогляду цього періоду.

4.2. Прояви релігійного синкретизму у матеріальній культурі давньоруського населення

У поховальній обрядовості синкретичні тенденції простежені у наступних явищах: наявність попільно-вугільної підсипки дна могильних ям; битого череп’я у ґрунтовій засипці; прикрас, що свідчать про проведення похорону неодружених як весілля (металеві і шовкові чільця в жіночих похованнях Василева, Ленківців, Кіцманя, Санківців, Ошихлібів); присутність деяких особистих речей померлого; спорудження кам’яних кромлехів навкруги могили; нетипові поховання, здійснені з порушенням християнських канонів (Чорнівка та Мартинівська печера) або у нетрадиційних місцях (фундаменти Василівського храму).

Найкраще шар дохристиянських вірувань зберігся у виробах прикладного мистецтва, зокрема у ювелірних, основна маса яких була приналежністю жіночого убору, особливо святкового, і концентрувала в собі оберегові функції. Прикраси, крім естетичного, мали і глибокий символічний зміст, спрямований на захист відкритих частин тіла людини, створюючи своїм семантичним навантаженням, в якому перепліталися язичницькі та християнські елементи, своєрідний мікрокосм народного костюма. За функціональним призначенням вони поділяються на прикраси голови, рук, шийні та нагрудні (поясні). За матеріалом виготовлення – на металеві (скроневі кільця, сережки, гривни, лунниці, бубонці, браслети, персні та ін.), кам’яні (підвіски з простого каменю, гірського кришталю, лазуриту, намистини з агату і бурштину), виготовлені з кістки, рогу, мушель (вигнуті вістря, просвердлені кістки та ікла тварин, раковини каурі) та скляні (браслети). Захисні функції таких прикрас-оберегів підсилювалися використанням разом з ними і власне язичницьких амулетів. Причому поширення останніх у давньоруську християнську добу як у сільського, так і міського населення зафіксовано навіть більше, ніж у язичницькі часи. Це пояснюється навіть не стільки певним виявом протесту проти примусового насадження християнської релігії, скільки формуванням синкретичних уявлень, залученням старих оберегів до нових для посилення їхнього апотропейного змісту. Все це ще раз підтверджує, що християнізація давньоруського суспільства не означала повного розриву з традиціями язичництва. Навпаки, нова релігія сприймалася крізь призму традиційної ідеології, піддаючись переробці відповідно до її принципів.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації зроблені узагальнення із головних проблем дослідження.

В результаті всебічного аналізу наявних джерел, першорядними з яких є археологічні, відтворено цілісну картину послідовного розвитку комплексу релігійних уявлень слов’яно-руського населення досліджуваного регіону протягом VІІІ – першої половини ХІІІ ст., в якій виділено ряд хронологічних етапів, пов’язаних з пануванням тих чи інших світоглядних засад.

Перший етап, коли загальними духовно-ідеологічними засадами були язичницькі, охоплює період з середини І тис. н.е. до х рр. Х ст., часу приєднання цих земель до Київської держави і охрещення її населення. Маючи глибокі місцеві корені, ці первісні релігійні вірування знайшли відображення і в матеріалах передуючої безпосередньо слов’янським черняхівської культури, що не дає підстав пов’язувати світоглядну орієнтацію її носіїв з ранньохристиянською традицією. Багатоаспектні прояви язичницьких вірувань слов’янського населення регіону в цей період досліджені шляхом послідовного застосування світоглядного підходу при аналізі матеріалів поселень, а саме планіграфії селищ і способу житлобудування. Первісні уявлення давнього населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я на ранньому хронологічному етапі VІ-VІІ ст., коли залишки рукотворних культових об’єктів не відомі, прослідковані саме за даними житлових споруд. У контексті дохристиянського світосприйняття розглянута і орнаментально-знакова система керамічних виробів, фрагменти яких є найпоширенішим матеріалом поселенських структур.

Панування язичницького світогляду засвідчено і поховальним обрядом слов’янського населення регіону, який вивчався за матеріалами як окремих поховань (Корнешти, Чепоноси), так і могильників (Ревне, Чорнівка). Вищим проявом релігійних уявлень на даному етапі стало спорудження слов’янами Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я спеціальних місць для язичницьких обрядодій, які за сукупністю ознак класифіковані на окремі види і різновиди.

Разом з усім вищезазначеним, саме в цей час в обіг місцевих племен потрапляють предмети з християнською культовою символікою провінційно-візантійського виробництва, але суттєво не впливають на їхній язичницький світогляд, який залишається домінуючим.

Другий етап – кінець Х – початок ХІІ ст., пов’язаний з офіційною християнізацією місцевого населення у ході політики одержавлення хорватських земель київськими князями і заходами з метою пропаганди та закріплення християнської релігії як державної. Цей етап засвідчений матеріалами могильників з перехідними від язичницьких до християнських елементами поховальної обрядовості, залишеними як прибулим (Горішньошерівецький), так і місцевим населенням (Борівецький). Вочевидь, саме тоді починають поширюватися християнські ґрунтові ямні поховання із західною орієнтацією і з’являються предмети християнського культу. Одночасно ідеологічні засади нової релігії вступають у взаємодію з політеїстичними первісними віруваннями давнього населення регіону, що стає основним чинником формування синкретичного світогляду, численні прояви котрого спостерігаються на наступному, третьому етапі.

Третій етап – середина ХІІ – І пол. ХІІІ ст. – період поширення християнської релігії. На матеріалах вивчених ґрунтових давньоруських могильників підтверджено побутування у цей період християнського за своїми основними канонами поховального обряду. Разом з тим, у поховальному обряді простежені явища синкретичного світоглядного характеру.

Яскравим показником утвердження нової релігії є рештки сільських і міських дерев’яних та кам’яних культових споруд (Василів, Вікно), печерних монастирських комплексів (Василів, Галиця); знахідки предметів християнського культу (виробів дрібної культової пластики, предметів церковного начиння і деталей інтер’єру).

Незважаючи на позитивні результати у процесі офіційної християнізації, встановлено, що на території регіону на даному етапі продовжують існувати язичницькі культові об’єкти, зафіксовані як у попередній хронологічний період (жертовні ями на могильниках у Василеві, Ошихлібах та малі городища-святилища з культурним шаром ХІ-ХІІ ст. у Кулішівці, Нагорянах, Бабині), так і новостворені (язичницькі храми у Зеленій Липі, Галиці). Це свідчить про збереження язичницьких світоглядних засад як основних серед окремої частини давнього населення регіону. Разом з тим, можливе осмислення цих культових об’єктів в руслі синкретичного світогляду, на що опосередковано вказує поява нової форми святилища – критого храму. Найчіткіше шар дохристиянських уявлень простежено у ювелірних виробах.

Синкретичні релігійні уявлення, що оформилися на цьому етапі та отримали подальший розвиток, і до сьогодні залишаються органічною складовою частиною християнських духовно-релігійних орієнтирів населення Верхнього Попруття і Середнього Подністров’я у межах народної світоглядної традиції.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

1.

2.

3.

4.

5.