Ноджак Любов Степанівна

УДК 331.102.344:[314.15+332.1]

ДЕМОГРАФІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
ЗА РИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Спеціальність 08.09.01 – Демографія, економіка праці,
соціальна економіка і політика

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата економічних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті регіональних досліджень НАН України.

Науковий керівник: доктор економічних наук, професор,
академік НАН України
Долішній Мар’ян Іванович, Інститут регіональних досліджень НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор,
академік НАН України
Пирожков Сергій Іванович,
Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, директор

кандидат економічних наук, доцент
Заблоцький Богдан Федорович,
Львівська комерційна академія, доцент кафедри

Провідна установа: Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, відділ проблем відтворення людського капіталу та розселення, м. Київ

Захист дисертації відбудеться 30 вересня 2003 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.154.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук в Інституті регіональних досліджень НАН України за адресою: 79026 м. Львів, вул. Козельницька, .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту регіональних досліджень НАН України за адресою: 79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розісланий 12 серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат економічних наук В.І. Жовтанецький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За сучасних умов, коли стратегічною метою в Укра-їні проголошено побудову гуманного, демократичного суспільства з опорою на загальнолюдські цінності, перед вітчизняною наукою постало питання щодо якнайповнішого пізнання людського, в т.ч. інтелектуального, потенці-алу. Вирішення цього питання має не тільки теоретико-методологічне, а й глибоке практичне значення. Йдеться, насамперед, про нагальну необхідність кожного суспільства, яке прагне не опинитися на задвірках історичного розвитку, нарощувати й ефективно використовувати власний трудовий потенціал та вищий ступінь його розвитку – інтелектуальний потенціал. Однак, на шляху відтворення та подальшого функціонування даного потенціалу багатьох суспільств стоять численні об’єктивні та суб’єктивні перешкоди. Особливо суттєвими є бар’єри, що гальмують поступальний рух суспільств з економікою перехідного типу, до яких належить і українське. Потреба подолання цих бар’єрів актуалізує пошук причин їх виникнення..

За умов глобалізації, яка посилює диспропорції в рівнях поступу еконо-мічно розвинених та решти країн, серед причин, що стримують повноцінне формування трудового, зокрема інтелектуального потенціалу, особливе місце посі-дають несприятливі тенденції сучасного демографічного розвитку. При цьо-му глобалізаційні та економічні процеси певним чином взаємодіють з особ-ливостями деморозвитку тих чи інших країн. Зокрема, безпосередньо вплив гло-балізації на демопроцеси виявляється в істотному перерозподілі та вико-ристанні інтелектуального потенціалу країн, що стали на шлях самостійного розвитку та ринкових реформ, у його перетоку з менш розвинених регіонів світу в більш розвинені. Для України і низки інших постсоціалістичних країн, що характеризуються від’ємним приростом населення, такий стан речей сприяє ще більшому загостренню демографічної кризи. Загалом, в більшості країн з перехідною економікою економічна та демографічна кризи тісно пов’язані між собою і посилюють одна одну, що особливо негативно позначається на формуванні майбутнього потенціалу суспільства.

Враховуючи винятково важливу роль розвитку народонаселення в становленні трудового потенціалу, кожне суспільство змушене проводити адекватну поточному моменту демографічну політику, спрямовану на досягнення бажаного рівня розвитку кількісних та якісних параметрів цього потенціалу. При цьому суспільство, якому притаманна трансформація всієї системи соціальних і економічних відносин в умовах зростаючого дефіциту кількісної визначеності трудового потенціалу, повинне орієнтуватись не стільки на припинення зменшення чисельності населення, скільки на пріоритетний розвиток його якісної, зокрема інтелектуальної компоненти, спроможної забезпечити досягнення цілей і завдань подальшого прогресивного розвитку суспільства.

Дослідження різних аспектів деморозвитку, його часткової детермінованості загальними соціально-економічними умовами та зворотного впливу на ці умови здавна стало предметом наукових інтересів багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, теоретична демографія, незважаючи на її замовний ідеологічний характер в минулому, вже в 70-80-их роках ХХ століття досягла значних успіхів у плані відстеження ролі розвитку народонаселення в загальносоціальному розвитку. У зв’язку з цим слід відзначити творчий набуток таких провідних українських дослідників, як Ю.А. Корчак-Чепурківський, М.В. Птуха, сучасні демографи Т.А. Заяць, В.І. Куценко, Е.М. Лібанова, С.І. Пирожков, В.І. Піскунов, В.С. Стешенко, О.У. Хомра та інші. Вказані автори не обмежувались суто теоретичними побудовами, а глибоко пов’язували демографічний та соціально-економічний розвиток, обстоювали тезу про їх відносну автономність, здійснили ряд принципових методологічних уточнень стосовно народонаселення, закономірностей його відтворення та функціонування.

Значне місце проблеми взаємозв’язку демопроцесів і становлення якісних характеристик людського потенціалу за умов трансформації всієї соціально-економічної системи, особливостей використання його на загально-національному і регіональному рівнях зайняли в працях вчених України – представників київської, львівської та інших наукових шкіл: О.І. Амоші, С.І. Бандура, Д.П. Богині, С.Й. Вовканича, В.М. Геєця, О.А. Грішнової, М.І. Долішнього, С.І. Дорогунцова, С.М. Злупка, Ю.М. Краснова, І.І. Лукінова, О.А. Малиновської, В.П. Мікловди, В.В. Онікієнка, С.М. Писаренко, М.І. Пітюлича, У.Я. Садової, Л.К. Семів, Н.А. Тітової, М. Шаленко, Л.Т. Шевчук та ін. Серед зарубіжних дослідників даною проблематикою активно займалися А. Печчеї, Р. Патора, А. Ярош, З. Павлік та ін. Разом з тим, деякі аспекти формування трудового потенціалу на етапі ринкових перетворень все ще залишаються недостатньо вивченими. Зокрема, йдеться про необхідність подальшого дослідження значення інтелектуальної складової трудового потенціалу як визначального чинника суспільного прогресу на стадії побудови постіндустріального, інформаційного суспільства, його ролі та місця у вирівнюванні економічного і соціального розвитку регіонів країни.

Вихід на передній план інтелектуальної, зокрема інноваційної, діяльності, актуальність та наукова значущість цієї проблеми зумовили вибір теми дисертаційної роботи, визначили предмет і об’єкт, мету і конкретні завдання дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною науково-дослідних робіт Інституту регіональних досліджень НАН України, насамперед планових тем: “Теоретичні основи регіональної політики” (№ державної реєстрації 0197U002572), “Механізми реалізації регіональної політики в умовах формування національної економіки” (№ державної реєстрації 0100U002572), “Моделі регіональної соціально-економічної політики: концептуальні підходи до формування та методи реалізації” (№ державної реєстрації 0102U000425).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретико-методологічних положень та практичних рекомендацій щодо формування та раціонального використання інтелектуального потенціалу на регіональному рівні за умов ринкової трансформації економіки.

Визначена мета зумовила необхідність постановки та розв’язання наступних завдань:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є процеси взаємозв’язку кількісних та якісних параметрів населення країни та її Західного регіону в системі чинників розвитку та реалізації інтелектуального потенціалу.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні та прикладні аспекти відтворення та використання інтелектуального потенціалу регіону за умов ринкових перетворень на основі формування відповідного ринку освіти з метою кадрового забезпечення інноваційного розвитку країни.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослі-дження є концепція інтелектуальної складової трудового потенціалу як найва-гомішого чинника перебудови системи соціально-економічних відносин в країні та регіонах на принципово нових засадах, фундаментальні напрацюван-ня вчених в галузі економіки, демографії, соціології та соціальної психології, інших наукових дисциплін, що стосуються проблеми формування та функціо-нування інтелектуального потенціалу. Інформаційною базою дослідження послужили результати праць вчених різного профілю з теоретичних і практич-них проблем взаємозв’язку характеристик народонаселення як фізичного носія та суб’єкта трудового потенціалу і перспектив економічного розвитку країни та регіонів, статистичні матеріали загальнодержавного та обласного рівня, нормативно-правові документи, що стосуються розвитку охорони здоров’я та освіти як ключових детермінант забезпечення якості людського потенціалу, дані соціологічних досліджень, проведених здобувачем.

В процесі дослідження використано ряд загальнонаукових методів: статистичного аналізу, узагальнення та екстраполяції, системного підходу, а також спрямованого інтерв’ю, експертної оцінки та інші соціологічні процедури вивчення соціальних явищ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

-

-

-

-

-

Практичне значення отриманих результатів. Сформульовані в роботі теоретичні положення та запропоновані практичні рекомендації можуть слугувати підставою для вирішення теоретико-методологічних проблем формування інтелектуального потенціалу та ефективного його використання, в т.ч. на регіональному рівні, в умовах розбудови в Україні суспільства постіндустріального типу. Основні теоретичні розробки можуть бути використані при викладанні у ВЗО окремих курсів з економічної теорії, а також спецкурсів з демографії, економіки праці та соціальної політики.

Обґрунтовані в дисертації практичні рекомендації можуть знайти застосування в діяльності Львівського обласного центру зайнятості, відділу освіти Львівської облдержадміністрації, провідних ВЗО м. Львова. Зокрема, матеріали, отримані при підготовці дисертаційної роботи, використовуються в процесі реалізації стратегії економічного та соціального розвитку області на 2002-2011 роки (довідка Головного управління економіки Львівської облдержадміністрації №1-1/1 – 1501 від 16.07.2003 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним дослідженням автора, в якому викладено науковий підхід до вирішення проблеми формування та використання інтелектуального потенціалу регіону за умов переходу економіки на ринкові засади функціонування. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використані лише ті положення, які є результатом особистої роботи здобувача.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисер-таційного дослідження доповідались та обговорювались на наступних нау-ково-практичних конференціях: ”Стратегічні пріоритети розвитку регіонів в системі економічної політики України” (м. Чернівці, березень 2001 р.), „Шляхи активізації вітчизняного виробництва: теорія та практика. Проблеми підготов-ки фахівців” (м. Хмельницький, 25-26 травня 2001 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 6 наукових праць загальним обсягом 7,9 д.а. (в т.ч. у фахових виданнях 5 праць, загальним обсягом 2,9 д.а.), з них належать особисто автору 3,4 д.а.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 230 сторінок комп’ютерного тексту, містить 21 таблицю та 4 рисунки. Список використаних джерел нараховує 225 найменувань на 13 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначена мета роботи, її наукова новизна та практична цінність, а також подано інформацію про апробацію роботи, публікації автора, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження демографічних чинників розвитку інтелектуального потенціалу” розглянуто наукові концепції розвитку народонаселення як необхідної передумови становлення інтелектуального потенціалу кожного суспільства, запоруки його поступу, як і прогресу всієї світової спільноти.

Аналіз поглядів зарубіжних та вітчизняних авторів на значення і місце наро-донаселення в забезпеченні суспільного прогресу свідчить, що народо-населення належить до складних функціональних систем, а джерело його розвитку корениться в діянні законів суспільства як системи більш високого порядку. Розвиток народонаселення виступає як відносно самостійний процес, який, проте, досить істотно впливає на суспільний прогрес, інтелект нації, обумовлюючи майбуття держави та її економічний суверенітет.

Загалом, народонаселення за своєю сутністю є соціальним явищем дійсності, що його можна охарактеризувати як складну, відносно стійку сукупність людей, що природно-історичним чином формується і безперервно самовідтворюється як головний матеріальний компонент людського суспільства. В народонаселенні тісно переплітається і взаємодіє між собою соціальне і біологічне (природне) при безумовному підпорядкуванні другого першому. В залежності від надання переваги в розвитку народонаселення соціальному чи природному в демографічній науці сформувались два напрями, які відповідно обстоювали або цілковиту незалежність демографічних процесів від соціально-економічних умов існування людей або ж повністю узалежнювали їх від цих умов.

Вітчизняна наука в цілому стверджує відносну незалежність деморозвитку від загальних соціально-економічних умов. При цьому на переломних етапах історичного розвитку залежність демопроцесів від загальної соціально-економічної ситуації посилюється, в той час як стабілізація економічного життя сприяє різкому зменшенню такої залежності. Разом з тим, інертність демопроцесів часто маскує ступінь взаємозалежності деморозвитку і соціально-економічних умов, внаслідок чого набуті ним раніше властивості можуть зберігатись певний проміжок часу навіть при кардинальній видозміні цих умов. Неоднозначність деморозвитку не лише суттєво утруднює його дослідження, а й перешкоджає складанню надійних прогнозів природного руху населення, а отже і перспектив розвитку трудового, в т.ч. інтелектуального, потенціалу.

З метою подолання стихійності в розвитку народонаселення, зростання рівня керованості процесом формування трудового потенціалу кожне суспільство намагається проводити відповідну до його ідеології демографічну політику. Так, згідно обстеженню 174 країн світу, проведеному ООН в 90-х роках, уряди 20 країн вважають необхідним збільшити народжуваність, тоді як 19 країн – зберегти її на даному рівні, 70 – зменшити, а 65 взагалі не планують впливати на цей процес. Однак, демографічна політика буде успішною, якщо враховуватиме особливості переходу до сучасного типу відтворення народонаселення в кожній конкретній країні. Демографічна наука обґрунтувала постулат про 4 послідовні фази переходу до сучасного типу відтворення населення в залежності від коефіцієнтів народжуваності та смертності. В цілому, початок переходу характеризується деяким зростанням кількості населення певних територій, тоді як його завершення – істотним зниженням аж до зупинки на рівні простого відтворення. Наявність вказаних фаз переконливо свідчить про те, що розвиток народонаселення в значній мірі відбувається внаслідок дії притаманних йому законів і закономірностей.

Стосовно України та її регіонів можна однозначно стверджувати, що тут завер-шився перехід до сучасного типу відтворення населення. Однак, з початку 90-х років демопроцеси в Україні та деяких інших постсоціалістичних краї-нах набули настільки своєрідної специфіки, що це спонукало нас вису-нути тезу про доцільність в демографічному переході виділення додаткової, п’ятої фази, характерною ознакою якої є стійка і при цьому зростаюча депопуляція населення. Різними вітчизняними та міжнародними організаціями розроблені прогнозні оцінки чисельності населення країни на період з 2000 по 2025 рік. За найбільш вірогідним, середнім варіантом прогнозу чисельність населення України до 2026 р. може скоротитися до 42 млн. осіб, а до 2050 р. – навіть до 35 млн. Все це диктує необхідність проведення в країні продуманої демографічної політики як елемента політики соціальної. Вона повинна орієнту-ватися не на зміну історичного типу народжуваності, а лише на відповідні зміни режиму народжуваності. Серцевину ж цієї політики повинні складати заходи, спрямовані на формування якісних характеристик трудового, насамперед інтелектуального, потенціалу, що забезпечить конкурентоспро-мож-ність робочої сили на загальнодержавному та світовому ринку праці в контексті становлення інформаційних суспільств та запровадження інновацій-них моделей розвитку. Під інтелектуальним потенціалом прийнято розуміти спро-можність суспільства, окремих людських спільнот, особистостей (в іншій модаль-ності – держави, регіону, будь-яких організаційних структур, праців-ни-ків) творити, нагромаджувати та використовувати знання, проекти, ідеї, тобто різну семантичну інформацію як інтелектуальну власність для соціально-економіч-ного, науково-технічного, морально-правового, духовно-культурного та іншого розвитку.

В роботі розглядається якість трудового та інтелектуального потенціалу, що розкривається за допомогою багатьох окремих властивостей (часткових якостей), як інтегративна сукупність цих властивостей, їх органічна єдність. Необхідність формування повноцінного інтелектуального потенціалу суспільства вимагає здійснення оцінки якості окремих його компонент, побудови еталонної (для конкретного періоду) шкали подібної оцінки, а в перспективі – інтегральної оцінки потенціалу на різних рівнях його функціонування (потенціал особистості, групи, галузі економіки, території, всього суспільства). Інтегральна оцінка якості трудового потенціалу в цілому та його органічної складової – потенціалу інтелектуального складає собою динамічну сутність, не залишається незмінною на всі часи, а видозмінюється у відповідності до суспільного розвитку. Адекватність такої оцінки розвитку суспільних відносин сприяє зростанню керованості соціально-економічними процесами, виконанню всіма компонентами трудового та інтелектуального потенціалу їх соціального призначення.

Теоретико-методологічні основи дослідження демографічних чинників розвитку трудового та інтелектуального потенціалу передбачають всебічне вивчення основних елементів демографічної ситуації, що складається на конкретний відрізок часу як в усій країні, так і в окремих її регіонах. Особливої значущості в плані формування інтелектуального потенціалу в перехідний період набуває дослідження загальноосвітнього та професійного рівня населення, його реальної можливості втілювати на практиці та вдосконалювати здобуті знання, вміння і трудові навички.

У другому розділі “Зайнятість спеціалістів в системі реалізації інтелектуального потенціалу регіону” розглядається формування зайнятості працездатного населення в регіоні, визначено ключову роль освіти у становленні трудового потенціалу на різних рівнях його організації, досліджено міграційні установки елітарних груп населення та механізми їх впливу на подальший розвиток інтелектуального потенціалу регіону.

Вітчизняна наука встановила ряд закономірностей, що переконливо свідчать про наявність значних деформацій у деморозвитку країни, більшості її регіонів. Впродовж останніх десятиліть Україна перетворилася на територію з найнижчим у Європі приростом населення, а з 1993 р. увійшла в стадію депопуляції населення. Всього за період між останнім радянським і першим Всеукраїнським переписами населення країни зменшилось з 51,7 до 48,416 млн. осіб, тобто на 6,3%. З початку ж депопуляції чисельність жителів України скоротилась майже на 3,8 млн. осіб, або на 7,3%. Щорічно населення країни зменшується приблизно на 400 тис. На цей час практично не залишилось регіонів з позитивним приростом населення.

За рівнем відтворення населення регіони країни тривалий час суттєво відрізнялись один від одного, причому найменш вичерпаними внутрішні його резерви залишалися в Західному регіоні. У зв’язку з поступовим вирівнюванням демографічної ситуації в країні подібні відмінності значною мірою нівелюються. Так, якщо населення України протягом 2001 р. зменшилось на 1,8%, то населення окремих регіонів скоротилось так: Західного – на 1,7%; Центрального – на 1,4%; Південного – на 2,6%; Східного – на 1,4%.

За умов трансформації економіки центр депопуляції населення поступово зміщується з аграрних областей на індустріально розвинений південний схід, а також у найбільші міста країни. Крім того, продовжується постаріння населення України. Так, чисельність реальних пенсіонерів за період між 1992 і 2002 рр. зросла з 13,6 до 14,42 млн., а їх частка – з 26 до 29,9%. При цьому найкращий розподіл населення за віком зберігається в західних областях. Однак, в умовах тривалості економічної кризи деякі демографічні переваги Західного регіону обернулися на найвищий у межах країни рівень незайнятості населення. Якщо рівень зареєстрованого безробіття у 2002 р. по Україні складав 3,7% чисельності населення працездатного віку, то по областях Західного регіону він коливався в інтервалі від 4,1 до 7,0%. Подібна тенденція, в основному, виявляється і при розрахунку безробіття по регіонах за методологією МОП. Внаслідок цього регіон відзначається найвищим в межах країни рівнем пропозиції робочої сили на ринку праці при найнижчій потребі в ній. Особливо наочно це проявляється при порівнянні даних щодо навантаження претендентів на 1 вільне робоче місце по областях Західного, Східного і Південного регіонів (табл. 1).

Певне зростання економічних показників, що має місце після 1999 р., сприяло деякому зниженню рівня незайнятості населення. Однак, Західний регіон стосовно безробіття продовжує зберігати свій “пріоритет” в масштабах всієї країни.

Таблиця 1

Навантаження на 1 вільне робоче місце по областях
Західного та деяких інших регіонів України

Р о к и: | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 | Україна | 20 | 30 | 24 | 17 | 11

Області Західного регіону: | Волинська | 112 | 137 | 72 | 55 | 31 | Закарпатська | 66 | 74 | 35 | 58 | 24 | Івано-Франківська | 119 | 329 | 78 | 46 | 28 | Львівська | 77 | 103 | 102 | 74 | 27 | Рівненська | 55 | 76 | 90 | 91 | 44 | Тернопільська | 47 | 85 | 83 | 87 | 41 | Чернівецька | 43 | 75 | 37 | 56 | 24 | Області Східного і Південного регіонів, м. Київ | АР Крим | 23 | 27 | 18 | 13 | 11 | Дніпропетровська | 10 | 26 | 24 | 17 | 10 | Донецька | 8 | 13 | 10 | 6 | 4 | Запорізька | 28 | 27 | 19 | 19 | 12 | Луганська | 7 | 12 | 11 | 9 | 8 | Миколаївська | 29 | 31 | 23 | 20 | 10 | Одеська | 7 | 13 | 9 | 10 | 8 | Харківська | 12 | 19 | 15 | 10 | 6 | Херсонська | 25 | 31 | 22 | 23 | 21 | м. Київ | 6 | 6 | 5 | 2 | 1 | Для інформаційного суспільства, яке визначає форми і напрямки прогресивного розвитку в усіх сферах людської діяльності, іманентною є орієнтація на пріоритетний розвиток освіти, необхідність нарощування інвестицій в людський капітал. Завдяки останньому фактору в передових країнах світу вже забезпечується до 75% приросту національного багатства. При цьому постіндустральне суспільство вимагає повноцінного входження системи освіти в систему ринкових відносин, коли освітні заклади обслуговують фактично потреби ринку освіти та ринку праці.

Внаслідок тривалої цілеспрямованої політики в країні було досягнуто значних результатів щодо розвитку різних сфер системи освіти. Вже в кінці 80-х років на кожну 1000 мешканців країни ( у віці понад 15 років) припадало 311 осіб із загальною середньою освітою, 180 – із середньою спеціальною та 104 особи – з вищою. Проте мало місце деяке відставання в розвитку освіти Західного регіону (крім Львівської області).

З початку 90-х років в країні здійснюється кардинальне реформування системи освіти, метою якого є усунення суперечностей в її розвитку, наближення до аналогічних систем в економічно розвинених державах. Сучасна система освіти в країні включає дошкільне виховання, середні загальноосвітні та професійно-технічні навчальні заклади, вищі заклади різних рівнів акредитації. При цьому поглиблення демографічної кризи спричинило помітне скорочення чисельності осіб, що навчалися в більшості типів навчальних закладів (приблизно на 4,4% за період з 1985/86 по 2001/02 навчальний рік). Натомість різко зросла за цей час (з 853 тис. до 1,548 млн. осіб, тобто в 1,8 разу) кількість студентів у ВЗО III-IV рівнів акредитації. ВЗО вищих рівнів акредитації залишаються єдиним типом навчальних закладів зі стійкою тенденцією до зростання кількості фахівців, що в них готуються. Однак, цей процес має і негативну сторону, пов’язану з довільною зміною статусу багатьох ВЗО країни.

Характерні для всієї країни тенденції в розвитку освіти, в основному, простежуються і на прикладі Львівської області (табл. 2).

Таблиця 2

Кількість осіб, що навчались у закладах освіти Львівської області

Навчальні роки | 1990/91 | 1995/96 | 1997/98 | 1999/00 | 2000/01 | 2001/02 | Всього навчалось, тис. | 541,6 | 532,5 | 537,2 | 537,0 | 545,0 | 544,6 | У середніх закладах освіти | 388,9 | 395,2 | 391,3 | 388,3 | 389,7 | 385,5 | У професійно-технічних навчальних закладах | 43,8 | 42,1 | 39,9 | 38,1 | 38,1 | 34,6 | У ВЗО:І-ІІ рівнів акредитації | 41,2 | 35,9 | 32,9 | 31,9 | 33,4 | 31,7 | III-IV рівнів акредитації | 67,7 | 59,3 | 73,1 | 78,6 | 83,8 | 93,3 | Статистичні дані свідчать, що область має певні переваги стосовно функціонування освітніх закладів перед всією країною. Так, по Україні в2001/02 навчальному році на 10 000 населення припадало 1347 учнів середніх загальноосвітніх закладів, тоді як у Львівській області – 1466. Інші типи закладів відповідно характеризувались такими показниками: професійно-технічні заклади – 105 і 132 учні; ВЗО І-ІІ рівнів – 115 і 120 студентів; ВЗО III-IV рівнів акредитації – 316 і 353 студенти. В області постійно зростає підготовка аспірантів та докторантів (впродовж 90-х років – приблизно в 2 рази). На примноження інтелектуального потенціалу області особливо спрямоване систематичне зростання кількості осіб, що здобули вчений ступінь кандидата та доктора наук. Зокрема, кількість кандидатів наук в ній з 1995 по 2001 рік зросла на 5,5% (з 4016 до 4335 осіб), докторів наук – також на 5,5 % (з 629 до 664 осіб).

Для області, як і для країни в цілому, характерна тенденція до постаріння кадрів, особливо найвищої кваліфікації. Так, якщо серед кандидатів наук у 2001 році осіб віком до 40 років нараховувалось 23,8%, а у віці понад 60 років – майже 19,0%, то серед докторів наук відповідно – 0,9 і 47,4%. Насамкінець, значною перешкодою на шляху формування і використання інтелектуального потенціалу, входження вітчизняної освітньої системи в світовий освітній простір є різке скорочення чисельності спеціалістів, що виконують наукові дослідження і розробки (впродовж 90-х років по країні у 2,6, а по області – у 2,8 разу), і, особливо, зростання безробіття серед осіб з вищою освітою (по Україні в другій половині 90-х років у 2,5 разу).

В той самий час роль інтелектуального потенціалу в соціально-економічних перетвореннях набуває вирішального значення у зв’язку з переходом країни до інноваційної моделі розвитку. Відповідно зростають вимоги щодо частки і значущості творчо-інтелектуальної компоненти в структурі фахової діяльності, особливо інтелектуальної еліти (“когнітаріату”). Однак, неспроможність держави гарантувати повною мірою реалізацію творчих потенцій людини сприяє наростанню обсягів зовнішньої трудової міграції. Основними причинами виїзду працеактивного населення за кордон, згідно соціологічних обстежень, є низький рівень зарплати в країні взагалі і за фахом зокрема, відсутність роботи за спеціальністю або за місцем проживання тощо. Схильність до трудової міжнародної міграції виявляють представники різних соціальних груп населення: самозайняті (39,2%); кваліфіковані робітники (30,2%); науковці, вчителі, медики (27,7%); фахівці промисловості (23,7%); безробітні (23,4%); службовці підприємств (22,5%); підприємці (17,4%); студенти випускних курсів (16,8%). Загалом, дослідження особливостей міграційної поведінки населення свідчать, що найвищу готовність до виїзду за кордон виявляють особи з високим рівнем освіти (науковці, викладачі ВЗО та ін.), спеціалісти різного профілю і кваліфіковані робітники. Переважають серед потенційних мігрантів особи оптимального працездатного віку, орієнтовані на значне покращення власного добробуту і соціального статусу.

Проведене нами у 2002 р. соціологічне дослідження серед науково-викладацьких кадрів та студентів випускних курсів ВЗО м. Львова (вибірка склала 364 і 483 представників відповідних категорій) підтвердило значну поширеність в них міграційних установок. Їх визрівання в середовищі викладачів пов’язане, насамперед, з низьким рівнем професійної самореалізації та оплати праці, а також з почуттям власної соціальної незахищеності.

В цілому, реальну готовність до виїзду за межі країни виявили 9,5% науково-педагогічних кадрів (з них 3% на постійне проживання і 6,5% - тимчасово, з метою заробітку). 42% викладачів належать до умовно мотивованих мігрантів, які хотіли б виїхати, але не наважуються через певні зовнішні перешкоди або невпевненість у здатності пристосуватись до нових умов. Не визначились понад 16% респондентів, а однозначно не планують мігрувати лише 32%. Отже, міграційні настрої в тій чи іншій мірі притаманні більше, ніж половині опитаних викладачів (рис. 1).

Порівняння цих даних з результатами аналогічного опитування інтелігенції Львівщини, проведеного у 1998 р., свідчить про значне зростання серед інтелектуальної еліти регіону міграційних установок (за п’ять років приблизно у 3,5 разу).

Суттєво відрізняються міграційні установки опитаних студентів: з них 82% пов’язують своє подальше життя з Україною, 11% мають твердий намір виїхати за кордон, а 7% ще не визначились щодо майбутнього місця праці.

Проведене опитування також показало, що в реальній поведінці інтелектуальної еліти регіону трудові міграційні наміри справджуються тільки частково. Тим не менше, потенційна спрямованість на виїзд за межі країни значної частини фахової еліти повинна слугувати орієнтиром при виборі методів і напрямків удосконалення державної і регіональної політики в сфері науки та освіти, а також при формуванні ринків праці різних рівнів функціонування.

Рис. . Ставлення науково-педагогічних працівників ВЗО до перспектив закордонної міграції.

У третьому розділі “Тенденції і перспективи удосконалення механіз-му управління зайнятістю спеціалістів за умов реформування економіки” розроблено практичні рекомендації щодо удосконалення соціально-економічного та мотиваційного механізму управління зайнятістю спеціалістів в ринкових умовах, а також пропозиції стосовно формування ефективних організаційно-правових механізмів покращення зайнятості фахівців.

Під соціально-економічним механізмом управління зайнятістю спеціалістів розуміємо сукупність заходів, методів, організаційних форм господарювання, за допомогою яких відбувається формування, розподіл та перерозподіл фахівців у всіх сферах соціально-економічної системи з метою досягнення продуктивної зайнятості та розширеного відтворення їх трудового потенціалу, що сприятиме примноженню людського капіталу як основи загальнонаціонального добробуту. Базою формування такого механізму повинна стати концепція людського капіталу, який визначається як накопичений людиною запас здібностей, знань, навичок, вмінь, що використовуються в тій чи іншій сфері суспільного відтворення, сприяють росту продуктивності праці і тим самим впливають на зростання добробуту.

Сучасні умови ставлять високі вимоги до системи підготовки спеціа-лістів. Вищі освітні заклади повинні формувати нові освітньо-наукові послуги, забезпечувати підготовку спеціалістів, що відповідають світовим стандартам і зможуть на рівних конкурувати на національному і світовому ринках праці.

У соціально-економічному механізмі управління зайнятістю важливо передбачити не тільки ретельний відбір спеціалістів за професійними й особистісними якостями, а й успішне розв’язання проблеми їх закріплення на певному підприємстві, установі чи організації. У зв’язку з цим актуалізується проблема розробки ефективних мотиваційних механізмів управління зайнятістю спеціалістів на державному і регіональному рівнях, а також впровадження надійних систем мотивації трудової діяльності на рівні господарських одиниць. Корисним для українських підприємств є вивчення і запозичення зарубіжного досвіду щодо залучення кваліфікованих спеціалістів та стимулювання їх інноваційної діяльності. Так, на більшості західноєвропейських фірм формуються преміальні фонди за створення, освоєння і випуск нової продукції. Їх розмір пов’язується з приростом обсягу продажу нової продукції в загальному обсязі виробництва.

Поширення індивідуалізації заробітної плати спеціалістів дозволить зацікавити талановитих і перспективних працівників у максимальній реалізації своїх інтелектуальних здібностей, розробці і застосуванні досягнень науково-технічного прогресу. Політика індивідуалізації трудових доходів спеціалістів – це намагання повніше врахувати як індивідуальні результати праці, так і особисті ділові якості, включаючи кваліфікацію, відповідальність, творчу ініціативу, швидкість і точність, досконалість рішень, якість роботи. Індивідуалізація трудових доходів фахівців на підставі результатів оцінки їх заслуг на практиці забезпечується як за допомогою диференціації тарифних ставок, посадових окладів, так і інших складових винагороди за працю (премій, надбавок, доплат тощо).

Мотиваційний механізм управління зайнятістю спеціалістів поряд з матеріальними повинен включати також моральні методи і заходи мотиву-вання, які передбачають: надання можливостей підвищення кваліфікації, посадове просування спеціаліста, забезпечення гарантій зайнятості, певну свободу у виконанні функцій чи завдань працівника, змістовну працю, участь у прийнятті рішень на більш високих щаблях управління тощо.

Особливою формою створення людського капіталу і засобом реалізації його сутнісних рис виступає підприємництво. Тому необхідною складовою механізму управління зайнятістю спеціалістів має стати стимулювання підприємницької діяльності, зокрема шляхом розвитку венчурного капіталу.

Вирішення проблеми безробіття фахівців з вищою освітою особливо актуальне для Львівської області, де, наприклад у 2000 р., його рівень, обчислений за методологією МОП, серед осіб з повною і базовою вищою освітою складав 9,0 і 14,7% при загальному рівні незайнятості – 13,4%. За абсолютною чисельністю випускників ВЗО, що перебували на обліку в службі зайнятості, область посідала перше місце в країні. При цьому ринковий саморегулюючий механізм в Україні ще не сформувався, тому вагому роль в плані пом’якшення проблеми незайнятості, в т.ч. носіїв інтелектуального потенціалу, продовжує відігравати регулююча функція держави.

В Україні повинна бути створена така система управління зайнятістю, яка всебічно враховувала б поточну ситуацію на ринку праці, сприяла б наближенню національного законодавства до міжнародних стандартів. Існує нагальна потреба ухвалення нового Трудового кодексу, доповнення його проекту положеннями щодо використання гнучких форм організації праці, відповідальності адміністрації за самовільне скорочення тривалості робочого дня (і тижня), детального визначення прав і обов’язків соціальних партнерів на ринку праці. Потребують корекції інші законодавчі акти, зокрема закон України “Про зайнятість населення”, що скоріше спрямований на соціальну підтримку безробітних, ніж на активну державну соціальну політику зайнятості. В ньому основний акцент слід ставити на забезпечення продуктивної зайнятості населення, що відповідає поняттю зайнятості згідно МОП.

Використовуючи трудове право, керівні органи на державному та регіональному рівні здійснюють регулювання зайнятості фахівців через такі складники інфраструктури ринку праці, як служба зайнятості, центри підготовки і перепідготовки персоналу, фонд загальнообов’язкового страхування на випадок безробіття, комерційні центри працевлаштування незайнятих та інші. У зв’язку з цим перспективними повинні вважатись наступні напрямки вдосконалення вказаної інфраструктури: впровадження у всіх центрах зайнятості єдиної технології обслуговування незайнятого населення, розширення міжрегіонального і міждержавного співробітництва стосовно проблеми зайнятості, формування партнерства сприяння зайнятості (за участю центру зайнятості, облдержадміністрації, підприємницьких і громадських організацій, мас-медіа тощо), ресурсно-інформаційного центру (включає бізнес-інкубатор, молодіжну біржу праці, тренінг-клуб та інтернет-центр). Інтегральним підсумком цього повинна стати розробка стратегії зайнятості населення та навчання в області на певний проміжок часу, що включає стратегію економічної активності всього населення регіону, ділової активності підприємців, забезпечення якості і конкурентоспроможності робочої сили, діяльності державних інституцій та профспілок у забезпеченні продуктивної зайнятості спеціалістів.

Удосконалення соціально-економічних та організаційно-правових механізмів регулювання зайнятості фахівців з вищою освітою сприятиме вдосконаленню використання наявного та майбутнього інтелектуального потенціалу в подальшому розвитку економіки України та окремих її регіонів.

ВИСНОВКИ

У дисертації розглянуто теоретико-методологічні основи детермінації демографічними чинниками розвитку трудового, особливо інтелектуального, потенціалу, досліджено роль освіти в оптимізації його якісних характеристик, запропоновано шляхи удосконалення соціально-економічних і організаційних меха-нізмів управління зайнятістю спеціалістів за умов реформування еконо-міки. В результаті проведеного дослідження отримано наступні висновки:

1. Кожне суспільство, щоб не залишитись осторонь поступу світового співтовариства, повинне постійно відтворювати та нарощувати власний трудовий та інтелектуальний потенціали. Глобалізація економіки та інших сфер людської життєдіяльності, особливості сучасного демографічного процесу зумовлюють різноманітність напрямків і форми вирішення нагальних проблем соціального та економічного поступу. Природну основу розвитку суспільства складає характер відтворення народонаселення, який можна розглядати як відносно самостійний процес, що не тільки виступає як наслідок суспільного розвитку в цілому, а й деякою мірою впливає на функціонування суспільства як цілісного соціального організму. За певних умов, особливо на переломних етапах розвитку, залежність демопроцесів від загальної соціально-економічної ситуації може різко посилюватись. Такий стан речей притаманний для сучасної України, де тривалий час економічна криза посилювала кризу демографічну. Проте, завдяки інертності демопроцесів помітне пожвавлення економічної активності в країні не призвело до синхронного покращення показників деморозвитку.

2. Розвиток народонаселення як порівняно автономний процес підлягає діянню власних законів і закономірностей, завдяки чому мають місце демографічні переходи до нових типів відтворення населення і відповідних режимів цього відтворення. Сучасний (раціональний) тип відтворення послідовно реалізується в чотирьох фазах: від деякого зростання населення