Окрему групу складають документи, що вийшли друком у Російській Федерації. Йдеться про збірники “Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне” Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том 1. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г.). - М., 1995; Книга вторая (1 января – 21 июня 1941 г.). - М., 1995; Том второй. Книга 1. Начало. 22 июня – 31 августа 1941года.- М., 2000; Книга вторая. Начало. 1 сентября – 31 декабря 1941 года. – М., 2000.. Надруковані там матеріали дають можливість більш широко розглянути питання, що стосуються проблеми дослідження.

Таким чином, використання широкого комплексу джерел створило необхідні умови для реалізації поставлених завдань.

Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на двох фундаментальних принципах – історизму та об`єктивності. Принцип історизму передбачає реалізацію прагнень автора через усвідомлення сутності періоду, що вивчається, висвітлення процесів, подій та їх фігурантів з погляду сучасників, а також оцінку їх з точки зору законів та традицій того часу. Принцип об`єктивності вимагає відтворення минулого неупереджено, без кон`юнктурних перекручень, без “виправлень” колишніх подій задля доказу власних суб`єктивних наукових позицій.

Автором використано такі спеціально-історичні методи дослідження: історико-порівняльний, діалектичний, проблемно-хронологічний, системного та комплексного підходу, класифікаційний.

Застосування діалектичного методу полягає у висвітленні подій, явищ та їх наслідків і результатів у русі, протиріччях, взаємовпливах, взаємозалежностях та причинно-наслідкових зв`язках, з урахуванням обставин того часу. Проблемно-хронологічний метод обумовив не тільки технологічні аспекти дослідження, але і його структуру.

Зважаючи на необхідність та можливість отримання об`єктивного знання щодо минулого, маємо зазначити, що його рівень залежить від застосування до історії методів інших наук.

Відпрацьовані сьогодні квантифікаційні методи, що дозволяють здобути потрібні результати, неможливі при залученні тільки традиційної методики. У підвалинах використання кількісних методів акумулюються проблеми, викликані до життя безпосередньо історичною наукою та зумовлені логікою її розвитку. Математизація історії ставить за мету підвищення точності історичного дослідження, доказовості його головних положень та висновків, тобто збільшення можливостей науки у відтворенні минулого, його об`єктивного змісту.

Специфіка джерельного підгрунтя дослідження обумовила необхідність використання, поряд із спеціально-історичними, кількісно-статистичних методів, а саме: інтегрального, створення динамічних рядів, багатофакторного та індексного аналізу. Відсутність певної інформації вимагала також застосування екстраполяції наявних даних.

Водночас дослідження не є саме статистичним, бо у ньому статистичний аспект представлено на рівні фактологічної основи, а відповідні методологічні підходи та методи виконують тут лише допоміжні функції. Тому й змістовно роботу визначено як історико-статистичну.

Одним із необхідних елементів дослідження було встановлення аутентичності змісту статистичної звітності органів держбезпеки. Шляхом зіставлення виявлено багато фактів фальсифікації даних, метою якої було “досягнення” результатів, декларованих у завданнях керівництва більшовицької партії. Завдяки порівняльному аналізу різнопланових документів, автором відновлено реальні показники, які в узагальненому вигляді стали матеріалом для подальшого вивчення.

Багатоплановість вихідної статистичної бази викликала необхідність її ступеневого використання. Спочатку було зроблено тематичну диференціацію показників із складанням 39 таблиць та 108 текстових матеріалів, розміщених у додатках. На їх основі оформлено 172 проміжних таблиці та 68 діаграм. Вони використані безпосередньо для аналізу та висновків у відповідних розділах роботи.

Застосовані теоретико-методологічні принципи та використані методи дозволили висвітлити певні аспекти проблеми та всю її загалом у взаємозв`язку з процесами та подіями, що відбувалися в Україні та СРСР у визначений період.

У другому розділі монографії – “Технологія репресій” – розглядаються основні форми діяльності органів державної безпеки. Виділено такі з них: 1)поточна робота, 2)створення механізму дій за принципом “роби ТАК само”, 3)підготовка “резонансних справ” та проведення показових процесів , 4)”масові операції”.

Перший напрямок передбачав декілька складових: а)так званий облік “неблагонадійного” елементу (контрреволюційного, антирадянського – за професійною термінологією органів держбезпеки); б)постійний нагляд за цією категорією населення; в)арешти та провадження слідства стосовно особливо “ненадійних”; тут маємо виділити дві підгрупи: а)”визначні справи” та б)інші.

Другий напрямок поточної діяльності органів державної безпеки полягав у “реалізації” оперативної інформації щодо “політично неблагонадійного елементу”, а також осіб, на яких мався відповідний компромат. Це передбачало порушення справ та провадження слідства з подальшим розглядом на судових засіданнях або надзвичайними позасудовими органами.

До “визначних” треба віднести справи “Українського національного центру” (УНЦ), “Української військової організації” (УВО), “Антирадянської військової організації “Весна”, “Всеукраїнського троцькістського центру”, “Троцькістсько-терористичної організації”. Цим процесам надавалося значної уваги під час обговорень на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У та ретельної розробки окремих елементів. У справах фігурували відомі особи – колишній голова Центральної Ради академік М.С.Грушевський, колишній заступник Голови Раднаркому та голова Держплану УСРР Ю.М.Коцюбинський, колишній нарком освіти України О.Я.Шумський, колишні члени ЦК Компартії Західної України Ф.В.Бей-Орловський, К.А.Максимович, Р.В.Турянський, велика група з командного складу РСЧА.

Так звані “інші” справи були підсумками повсякденної рутинної діяльності різних структурних підрозділів органів держбезпеки, на яких базувалася звітна “статистика”.

Керівними органами ГПУ-НКВД, з метою координації діяльності своїх місцевих підрозділів, активно використовувалося видання друкарським засобом обвинувальних висновків, які відповідали, як-то кажуть, “потребі часу”. Ці брошури, деякі з них на десятки сторінок, розсилалися на місця не тільки як зразки оформлення подібних документів, але й як керівні директиви. Тобто, серед працівників органів держбезпеки активно пропагувався та всіляко підтримувався широко відомий й, на перший погляд, безвинний принцип “Роби ТАК само”.

Найбільш розробленими були справи “Контрреволюційної повстанської організації “Українська Демократична Народна Партія” (1929 р.), “Українського хімічного центру” (1930 р.), “Шкідницької диверсійної організації на Єнакіївському заводі ім. Рикова об`єднання “Сталь” (1931 р.), “Шкідницької та диверсійної організації на Сталінському азотному заводі” (1931 р.), “Контрреволюційної організації в коксобензольній промисловості СРСР” (1931 р.), Загалом за період 1928-1934 рр. по Україні було завершено 134 подібних кримінальних справи.

У наступні роки такий спосіб керівництва та координації репресивної діяльності органів державної безпеки широко не застосовувався. Можливо, причини цього полягали у набутті на місцях “практичного досвіду”. Хоча доцільніше припускати, що у період 1937-1938 рр. головними стають не скільки якісні, як кількісні показники репресій.

Для каральних органів було замалим “нести свій тяжкий таємний хрест”, бо їх існування та самоутвердження багато у чому залежали від потреби постійно підкреслювати свою суспільну необхідність, доводити її гучними результатами “непомітної діяльності”. Партії та державі репресії були конче необхідні, перш за все, як важелі утримання влади, важелі панування.

Практичне втілення цього виявлялося у влаштуванні та проведенні показових процесів, і гучній реалізації резонансних справ. До них належали справи: “Про економічну контрреволюцію у Донбасі” (“Шахтинська справа”), “Контрреволюційної шкідницької організації у сільському господарстві України” та “Промпартії”. Хоча перші дві справи слухалися в Москві у Колонній залі Будинку спілок, вони мали широкий розголос в Україні – на місцях робилися спроби їх копіювання, з метою довести факт існування регіональних осередків. Особливість цих справ полягала у тому, що слухання проводилися відкрито; навколо них розгорталися широкі пропагандистські кампанії. Метою процесів було створення відповідної атмосфери в країні - настороженості, постійного очікування ворожих проявів та пошуку винуватців.

У 1937 р. НКВД УРСР підготував, на взірець московських процесів, свій український - гучний та масштабний, що мав попередню назву “Слідча справа №123 Антирадянської право-троцькістської організації в Україні”. За версією слідства, організацію створили наприкінці 1920-х рр., а у 1934-1936 рр. було поновлено активну діяльність. Осередки, нібито, знаходилися у Києві, Харкові, Дніпропетровську та Донбасі. Київська філія об`єднувала працівників ЦК КП(б)У, Наркомюсту, ВУРПС, ВУАМЛІНу, Раднаркому УРСР, Держплану, вищих навчальних закладів. Члени організації, нібито, “зривали виконання планів видобутку вугілля”, були “злісно та вороже налаштовані до Радянської влади”. Але, щось не склалося в організаторів цього процесу, й справа “розвалилася”. Однак це не вплинуло на подальші долі звинувачених - майже всіх їх було засуджено до розстрілу.

У 1937 р. директива ЦК ВКП(б) вимагала проведення у двох-трьох районах кожної області відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві з широким розголосом у пресі.

Підготовці “резонансних справ” та облаштуванню показових процесів у діяльності органів держбезпеки належало вагоме місце. На підмостки судової сцени виходили дві групи діючих осіб: 1)активних - судові та прокурорські працівники, що “захищали” державно-народні інтереси, та 2)пасивних – обвинувачені, яких необхідно було “викрити”, примусити до каяття та покарати. Була ще й третя група в цьому “ – глядачі, які свідомо чи ні, але, жили думкою, якби самому не потрапити на цей “акторський п`єдестал”.

Проведення масових операцій мало характер “чисток”, тобто – ставилося за мету ізолювати, або фізично знищити певні категорії населення, нібито, які складали загрозу режимові. Початок подібних операцій датується 1927-1928 рр.

Найбільш виразно всі суттєві моменти масових операцій виявилися в період “великої чистки” 1937-1938 рр. Це була не короткотермінова операція, а ціла низка послідовних дій, об`єднаних спільним завданням – “вичищенням країни” згідно директиви НКВД СРСР №00447, що визначала так звані “ліміти” для місцевих підрозділів. Керівники УНКВД неодноразово зверталися до центру з клопотанням щодо їх збільшення.

“Велика чистка” не обмежувалася “куркульсько-кримінальною” операцією. Вона включала так звані “національні” операції (див. Розділ 5) та репресування родичів заарештованих ворогів народу.

Отже, відбувалася ретельно спланована кампанія “вичищення” країни, внаслідок якої повинна була утворитися соціально-класова структура не “засмічена” стороннім брудом.

У цьому розділі роботи окремо розглядається правове підґрунтя репресій. Радянська держава, яка організовувала та реалізовувала репресії, спиралася на визначену юридичну основу, яку становили “Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління)”, затверджене 25 лютого 1927 р., та “Особлива частина” “Кримінального кодексу Української СРР 1927 року”. В екстремальні роки, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни, динамічність легітимної бази не відповідала вимогам. Це призводило до повсякчасного та повсюдного порушення різного роду уточнень, роз`яснень щодо застосування чинного законодавства. Звідси – незаконні репресії, що ґрунтувалися на відповідних негараздах у правовому полі. У післявоєнні часи загалом продовжувалися “традиції”, закладені як у правничо-нормативну базу, так і у її правоохоронну та судову систему.

Згадані документи були керівними засадами, формальним орієнтиром для керівництва та рядових працівників органів держбезпеки в їх повсякденній роботі. Вони визначали напрямки діяльності, її акценти та можливі наслідки.

Третій розділ “Арешти та формули обвинувачень” присвячений дослідженню кількісних змін у цих ознаках репресій у певних часових вимірах.

Арешт особи, що була під підозрою, або на яку мали компрометуючий матеріал, був способом ізолювання з метою створення умов для ведення слідства. Окрім того, попереднє ув`язнення було одним із засобів покарання.

Загальна картина арештів має такий вигляд.

У 1927 р. – 1950-х рр. органами державної безпеки в Україні було заарештовано 970301 особу Треба відзначити, що ці дані є приблизними, оскільки, через відсутність повних звітів за 1927 р., 1929 р., 1930 р. та 1932 р., було зроблено екстраполяцію наявних показників. Окрім того, по арештах у повоєнні роки ми маємо певні розбіжності. Причиною цього є різні трактування у звітах понять “заарештований” або “репресований”. У документах, поряд з загальною кількістю заарештованих у конкретному році, є примітки, що не враховано звільнених без суду, або – заарештованих за “інші” злочини. Окрім того, у деякі роки дані щодо кількості заарештованих не збігаються з даними по певних характеристиках – національна належність, соціальний склад тощо.

.

Розподіл арештів по періодах був таким:

перший період (1927 - 1929 рр.) – 65909 осіб,

другий -“- (1930 - 1936 рр.) – 355538 ос.,

третій -“- (“велика чистка” 1937-1938 рр.) – 265669 ос.,

четвертий -“- (1939-1940 рр.) – 59787 ос.,

п`ятий -“- (1941, 1943-1945 рр.) – 106033 ос.,

шостий - “ - (1946-1960 рр.) – 117365 ос.

Мінімальна кількість арештів припадала на два передвоєнних роки (шістнадцята частина за всі роки), а максимальна – на другий період (третина).

Загальна динаміка репресій була такою.

У другому періоді відбулося найбільше зростання арештів (у 5,4 раза); третій період характеризується їх зменшенням на 13%; у передвоєнні роки кількість заарештованих максимально скорочується (у 4,5 раза), із наступним збільшенням у воєнний роки (у 1,8 раза), та незначним зростанням (на 10%) – в останньому періоді.

У 1927-1933 р. кількість заарештованих органами держбезпеки постійно зростала. У 1934-1936 р. відбувалося поступове зменшення арештів. Потім, у 1937 р., - катастрофічне збільшення числа репресованих (понад десятиразове), із зменшенням наступного року (у півтора раза). У 1939 р. кількість заарештованих зменшилася в 9 разів. Наступного року знов відбувся “стрибок” репресій – збільшення у 4 рази. Роки Великої Вітчизняної війни у статистиці арештів мали достатньо стабільну динаміку зі схожими показниками в 1941- 1943 рр. та в 1944 – 1945 рр. Три післявоєнні роки характеризуються близькими даними по арештах, із поступовим їх зменшенням до 1960 р. Тільки у 1957 р. було порушено загальну тенденцію - кількість заарештованих зростає щодо попереднього року втричі.

Найбільше людей було заарештовано у 1937 р. – кожного шостого від загалу за всі роки; на другому місці був 1933 р. – заарештували кожного восьмого, а у 1938 р. – майже кожного десятого; порівняно великими були показники арештів 1931 р., 1932 р. та 1940 р. А 1934 р. – 1936 рр., 1952 р., 1954-1956 рр. характеризуються відносно незначними показниками арештів.

Таким чином, в репресивній діяльності органів держбезпеки можна констатувати значну мінливість у застосуванні арештів як за роками так і за періодами. Збільшення, зменшення чи певна стабілізація арештів були специфічною реакцією цих структур на зміни у внутрішній та зовнішній політиці.

Розподіл кількісних показників обвинувачень у 1927-1929 рр. характеризується поступовим удосконаленням їх змісту, що проявилося у переході від загальної фіксації обвинувачень (контрреволюційні, кримінальні, економічні, службово-посадові та інші) до їх деталізації, згідно відомчого поділу, на дві групи (“політичне забарвлення” та “характер злочинів”). При тому, віднесення до груп точно не регламентувалося, що призводило до значних розходжень в тлумаченні ознак. Як місцеві підрозділи держбезпеки так і в центральному керівництві достатньо вільно вирішували питання щодо “приналежності” заарештованих до тої чи іншої групи.

Особливість цього періоду в цілому полягала у тому, що органи ГПУ УСРР пристосовувалися до діяльності в нових умовах та відповідно корегували як власні форми обліку “контингенту”, який було віддано під їх “опіку”, так і переорієнтовували вектори у спрямуванні своїх репресивних дій.

1930-1936 рр. характеризуються значними політичними та соціальними потрясіннями, що не могло не позначитися на діяльності органів державної безпеки.

Уже на початку періоду показник обвинувачень у контрреволюційних злочинах перевищив три чверті від загалу. З`являється нова категорія – військові злочини. В роки голодомору відносна частка заарештованих за контрреволюційні злочини зменшилася до третини, але значно зростає показник кримінальних злочинів – більш ніж у чотири рази. Найбільшу кількість серед заарештованих за кримінальні злочини складали обвинувачені у розкраданні соціалістичної власності, що було реальним проявом дії закону від 7 серпня 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”.

У наступні роки, поряд із зменшенням кількості заарештованих, відбувався перерозподіл відносних часток обвинувачень: у 1935 р. обвинувачення у КР злочинах становили половину від загалу, а наступного року – майже три чверті.

Обвинувачення періоду “великої чистки” 1937-1938 рр. характеризувалися значним ступенем немотивованості та необґрунтованості, як стосовно “забарвлення”, так і характеру злочинів. Головним був факт арешту та засудження людини, а статистичні показники “підганялися” у звітах згідно уявлень місцевого керівництва УНКВД. Абсолютна частина обвинувачень була з групи контрреволюційних.

Співвідношення “політичного забарвлення” цього періоду мало такі характеристики: за національними “лініями” – близько третини від заарештованих; майже кожного шостого віднесли або до колишніх куркулів, або – до учасників КР буржуазних націоналістичних організацій, або – до інших контрреволюційних елементів; одного з двадцяти зафіксували як причетного до антирадянських політичних партій; стільки же рахували як кримінальних злочинців. Тільки один із тридцяти був визнаний фашистом. До колишніх білогвардійців віднесли одного з тридцяти семи заарештованих, а до контрреволюційних церковників і сектантів – одного із сорока двох .

Розподіл репресованих за характером інкримінованих злочинів був таким: близько половини обвинувачували у контрреволюційній повстанській діяльності, кожного п`ятого – у шпигунстві, восьмого – у контрреволюційній (антирадянській) агітації, чотирнадцятого – у диверсіях, дев`ятнадцятого – у шкідництві, тридцять восьмого – у терористичній діяльності.

Кількісні показники, що характеризують обвинувачення заарештованих у 1939-1940 рр. значно відрізнялися від подібних у роки “великої чистки”. Було здійснено зміну поняття “політичне забарвлення” на більш прагматичне – “забарвлення антирадянської діяльності”. Значно зменшився перелік обвинувачень. Простежується відсутність жорсткого планування обвинувачень згори та необхідність виконувати ці плани-ліміти.

Паралельно відбувався процес пристосування каральних органів до нових умов, що призвело до створення нового балансу у співвідношенні відсоткових показників обвинувачень.

Напад фашистської Німеччини на СРСР вніс суттєві корективи в діяльність органів НКВД і НКГБ. Архівні матеріали НКВД УРСР за 1941 р. мають фрагментарний характер три чверті осіб було репресовано у превентивному порядку; кожного п`ятого було притягнуто за антирадянську агітацію, а кожного десятого – за спекуляцію.

Новий етап у діяльності органів держбезпеки розпочався з поступовим звільненням Червоною Армією окупованої території.

З числа заарештованих у 1943-1945 рр. понад половину було обвинувачено у зрадництві та пособництві окупантам, майже чверть – у повстанській діяльності, понад десяту частину – у шпигунстві. Антирадянська агітація інкримінувалася щодо 4,0% заарештованих. П`яте місце “займали” репресовані за перехід на бік ворога – 3,3% від загалу. За дезертирство, посадові й інші злочини було притягнуто 2,3%, за участь в антирадянських організаціях – 1,0%.

Поняття “післявоєнний” період у діяльності органів держбезпеки є достатньо умовним. Воєнні дії Великої Вітчизняної війни завершилися Днем перемоги. Формально це означало початок діяльності НКВД у мирні часи, тобто – повернення до “традиційної клієнтури” – антирадянщиків, саботажників, шкідників тощо. Водночас, продовжувалася діяльність по виявленню та “знешкодженню” воєнних злочинців і осіб, заплямованих співробітництвом з окупаційною владою та фашистськими спецслужбами. Третім напрямком була боротьба проти ОУН у західних регіонах.

Як правило, при визначенні обвинувачень домінували охоронницькі тенденції, спрямовані на збереження та зміцнення державно-соціального ладу, що існував.

У четвертому розділі “Соціальний склад жертв органів держбезпеки” аналізуються кількісні дані щодо змін у спрямованості репресій відносно певних груп населення. Поняття “соціальна належність” було далеким від наукової термінології, більш широким ніж термін “клас” та спиралося на фахову належність або “внутрішні для органів держбезпеки ознаки”. У структурах каральних органів соціальна належність межувала з іншим поняттям – “соціальне походження”. У разі потреби ці поняття підміняли одно одне.

Радянська влада здійснювала політику диференціації населення за “соціально близькими” та “соціально ворожими” групами, із відповідним ставленням до них.

Зміни в соціальній структурі суспільства наприкінці періоду нової економічної політики викликали певні корективи в соціальній спрямованості діяльності карального апарату.

Підвищена увага до соціальної належності репресованих в органах ГПУ реалізувалася шляхом її більш широкої диференціації. Якщо у 1927 р. органи держбезпеки ототожнювали заарештованих за десятьма категоріями, то наступного – за двадцятьма п`ятьма.

Змінювалися й “акценти” у спрямованості репресій. Так, в 1927 р. найбільшу частку серед заарештованих становили службовці, на другому місці були селяни, до яких “наближалася” група осіб без визначених занять; робітники займали лише четверте місце. Наступного року співвідношення заарештованих за соціальними групами змінилося: майже вдвічі зменшилася кількість заарештованих службовців, робітників, військовослужбовців та осіб без визначених занять, але збільшилися арешти серед селян, приватних власників, спеціалістів та кустарів. Серед селян-одноосібників за рік значно зросла кількість заарештованих куркулів та середняків.

Отже, на протязі двох останніх років реалізації непу відбулися принципово важливі зміни у соціальній спрямованості в діяльності органів державної безпеки – вони зосередили свою увагу на тих групах та прошарках, які були прихильниками цієї політики та чинили опір її “згортанню”.

Особливість наступного періоду полягає у тому, що внаслідок проведення примусової колективізації, розкуркулення та індустріалізації соціальний склад населення України, безумовно, змінився. Це обумовлювало появу нових напрямів у реальній соціальній спрямованості політичних репресій.

У 1931 р. селяни-одноосібники складали майже половину від загалу репресованих, службовці – п`яту частину; кожен восьмий був без визначених занять, а колгоспником – кожен двадцятий; показники інших категорій були на рівні 1-2%. Одночасно кількість репресованих куркулів збільшилася, порівняно з даними 1928 р., у 11 разів, середняків - у 5 разів, а незаможників – у 2 рази.

Основне вістря так званого “оперативного удару” на селі у 1932 р. було спрямовано на середняків-одноосібників, колгоспників та куркулів, а в містах серед репресованих переважали службовці та робітники. Третину заарештованих колгоспників складали рядові члени артілей; кожен сьомий був бухгалтером, рахівником; завгоспом або комірником; кожен восьмий – головою колгоспу; кожен десятий - членом правління, двадцятий – бригадиром, а тридцятий - головою сільради.

У 1933 р. значно збільшується кількість заарештованих приватних власників, колгоспників, військових, кустарів та службовців із збільшеним питомої ваги цих груп.

У наступні роки відбувалася певна “соціальна переорієнтація” репресій. Це позначилося у збільшенні серед заарештованих відсоткових показників службовців, “колишніх людей” та куркулів, і у зменшенні – робітників та колгоспників.

У період “великої чистки” її організатори та виконавці достатньо своєрідно трактували поняття “соціальна належність”. Але обходити його вони не могли, з огляду на соціально-політичну спрямованість карально-політичних дій. Адже метою репресії була саме соціальна чистка.

В Оперативному наказі НКВД СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. виділялися групи населення, на які безпосередньо було зорієнтовано каральні дії: 1)репресовані у минулому колишні куркулі, 2)колишні церковники й сектанти, 3)кадри антирадянських політичних партій, 4)колишні активні учасники бандитських повстань, білі карателі, репатріанти тощо, 5)кримінальні злочинці. Віднести їх до “соціальних груп” можна лише умовно. Пізніше ці групи узагальнили: колишні куркулі, активні антирадянські елементи та кримінальні злочинці.

У центральному апараті НКВД УРСР у 1937-1938 рр. шляхом перерозподілу здійснювали “корегування” отриманих з обласних управлінь звітних даних щодо соціальної належності репресованих. Найбільше це торкнулося групи “колишніх людей” (збільшили на три чверті) та декласованих (збільшили майже на чверть). Водночас було зменшено звітні дані по групах кустарів, непрацюючих, службовців, одноосібників, колгоспників, робітників, працівників НКВД та осіб без визначених занять.

Отже, відбувалася елементарна підтасовка даних за категоріями репресованих для імітації спрямованості репресій на соціально ворожі групи. Водночас, майже не були “зачеплені” такі “соціально ворожі” групи, як колишні куркулі та служителі релігійних культів. Можна лише припускати, що плани-ліміти по цих групах було виконано.

“Корегування” робилися також із метою довести необхідність самих репресій та обґрунтувати їх спрямованість. Автори та виконавці фальсифікацій виходили з реальних сумарних даних у конкретних регіонах та проводили довільні зміни абсолютних показників відповідних груп. Збільшення або зменшення даних здійснювалося у досить значних діапазонах.

Таким чином, інспіровані згори репресії, що нібито мали за мету “вичищення” країни від ворожого, соціально-небезпечного елементу, перетворилися у низку масових каральних операцій, жертвами яких стали невинні люди – робітники, службовці, колгоспники…

У вересні 1939 р. до СРСР було приєднано західноукраїнські землі, що обумовило не тільки підвищену “увагу” органів держбезпеки до населення нових територій, а й перенесення репресивних “наголосів” на відповідні соціальні групи колишніх громадян “панської Польщі”.

Якщо у 1939 р. на загальному тлі переходу від тотальної чистки до повсякденної роботи органи НКВД зменшили соціальний тиск, то на протязі 1940 р., у зв`язку з новими завданнями, пов`язаними з “воз`єднанням” західних земель, цей аспект було зміщено на другий план.

Основним завданням на території Західної України постала чистка політична. Тому й у звітності виникає нова категорія “інші”, яка у обох частинах України стає домінуючою. Соціально ворожі групи - “колишні люди”, куркулі, декласовані елементи - поступаються перед нею.

Масштаби арештів майже у всіх соціальних групах Східної України в 1940 р., також зросли.

Велика Вітчизняна війна внесла суттєві зміни в діяльність органів держбезпеки. А це позначилося у “перерозподілі” спрямування обвинувачень по соціальних групах. Період характеризується тим, що серед репресованих значну частку складали особи, які дійсно вчинили злочини - зрадники, карателі, пособники, шпигуни тощо.

Загалом, оцінюючи кількісні показники, що характеризують реальну спрямованість репресій за соціальними групами у період війни, слід зазначити, що йшлося про намагання вирішувати ці завдання у значних масштабах та з певними результатами.

Період 1946 – кінця 1950-х рр. своїм змістом у діяльності органів держбезпеки мав два основних напрямки: 1)організацію пошуків, проведення слідства та покарання воєнних злочинців, 2)“традиційну” репресивну діяльність щодо дійсних та уявних ворогів влади.

Основними соціальними групами, які були об`єктами пильної уваги органів НКГБ-МГБ-КГБ у післявоєнні роки, стали службовці, робітники та колгоспники.

Аналізуючи загалом кількісні показники, що характеризують зміни соціального складу репресованих в Україні періоду кінця 1920-1950-х рр., слід зазначити такі моменти.

Репресії органів державної безпеки в ці роки мали безперечний соціальний зміст. На кожному з етапів “перманентної соціалістичної революції” ці органи вістря своєї спрямованості налаштовували щодо тих соціальних груп, які дійсно або уявно “не вписувалися” у загальну схему чергових перетворень.

Пік репресій припадав на 1937-1938 рр., коли було зроблено спробу саме соціальної чистки, із метою створення соціально однорідного суспільства. Відсутність масового опору представників “нерадянських соціальних груп” (“колишніх людей”, приватників, куркулів, селян-одноосібників, служителів релігійних культів, декласованих) “революційним перетворенням” радянської влади змушувала органи держбезпеки маніпулювати у звітах щодо соціальної належності репресованих.

У два передвоєнні роки основні зусилля каральних органів було спрямовано на проведення соціально-політичної чистки в західних областях України.

У роки війни репресивна діяльність органів держбезпеки значно менше виявляла соціальну спрямованість, оскільки в цей період значна частина їх зусиль була спрямована проти реальних злочинців, основною ознакою яких була не соціальна належність, а дійсно скоєні протиправні дії. Але й у цей період, поряд із боротьбою проти дійсних державних злочинців, органи держбезпеки продовжували проводити незаконні політичні репресії.

У післявоєнні роки, поряд із продовженням пошуку воєнних злочинців, структури МГБ-КГБ повертаються на традиційні рейки боротьби з “невдоволеними”, але – без певних соціальних акцентів.

Наявність двох, на перший погляд, достатньо схожих термінів – “соціальна належність” та “соціальне походження” (“соціальне минуле”) давала змогу органам держбезпеки вільно маніпулювати ними. Це, зокрема, проявлялося у практиці заміни форм звітності, які не дозволяли реально виявляти категорії, що дійсно підпадали під репресивні жорна.

Органи державної безпеки у своїй діяльності намагалися постійно доводити партійно-державній владі потребу у своїх функціональних “послугах”, які реалізувалися у розгортанні політичних репресій. Цей фактор вносив певні “суб`єктивні” корективи в соціальну спрямованість репресій.

П`ятий розділ “Динаміка національного складу репресованих” висвітлює три основні моменти цього питання: 1)кількісні показники щодо національної належності заарештованих у різні періоди, 2)динаміку їх змін, 3)певні прояви національного акцентування та їх особливості у часовому вимірі.

Аналіз статистичних даних дозволив зробити такі узагальнення.

Наприкінці 1920-х рр. серед репресованих зафіксовано шість національностей. Найбільшою була група українців - більше половини від загалу; євреї складали третину, а росіянином був кожен восьмий із сотні заарештованих. Показники арештів поляків, німців та молдаван були незначними.

Українці “передували” з обвинуваченнями у злочинах контрреволюційних, службово-посадових, економічних та за забарвленням “церковники й сектанти”, росіяни – у злочинах військових, а євреї – у кримінальних. Аналіз кількісних характеристик національних компонентів у репресіях цього періоду свідчить, що вони не мали принципового характеру.

У період суцільної примусової колективізації та розкуркулення різко збільшилися абсолютні та відносні показники арештів серед українців, що, на наш погляд, було свідченням акцентування переслідувань саме у цій національній групі.

Зміни у національному складі репресованих у 1936 р. (порівняно з даними попередніх років) не дозволяють робити будь-які припущення щодо ознак майбутніх національних чисток.

Масові репресії 1937-1938 рр. були ініційовані лютнево-березневим пленумом ЦК ВКП(б). Але його матеріали свідчать, що національні відтінки майбутньої “великої чистки” там не декретувалися. Вони фіксуються лише в окремих виступах навколо ворожої діяльності “японо-німецько-троцькістських елементів”. У заключному слові 5 березня Й.Сталін ані словом не обмовився з питання національних аспектів у репресіях. Але, це не означає, що в плануванні та організації діяльності органів державної безпеки тих років національні компоненти були відсутні. Вони ззовні були прихованими та чекали свого часу.

Проведення наступних національних чисток регламентувалося настановами керівництва органів держбезпеки СРСР.

Оперативний наказ НКВД СРСР №00485 від 11 серпня 1937 р. визначав проведення з 20 серпня до 20 листопада 1937 р. “польської операції”. “Німецьку операцію” було розпочато згідно наказу НКВД СРСР №00439 від 25 липня 1937 р., за яким органи держбезпеки повинні були репресувати німецьких підданих, тобто - іноземців. Фактично ж заарештовано було значну кількість німців, що були громадянами СРСР. 11 грудня 1937 р. було підписано директиву НКВД СРСР №50215 щодо репресування греків, обвинувачених у шпигунській на націоналістичній антирадянській діяльності”. У грудні 1937 р., згідно телеграми НКВД СРСР № 50499, в Україні було розпочато “латиську операцію”. Відповідно до телеграми НКВД УРСР від 29 грудня 1937 р. за №83921 було розгорнуто операцію щодо сіоністів, спрямовану проти єврейських активістів. За наказом НКВД СРСР № 00593 - 1937 р. проводилася “харбінська операція”, спрямована проти китайців, корейців, японців та громадян інших національностей - колишніх працівників Китайсько-Східної залізниці (КВЖД).

Можна простежити певні наголоси в цій кампанії, якщо порівняти відносні показники національних груп у загалі населення України та відсотки арештів у цих групах.. Так, загальна кількість поляків становила лише 1,5% від населення України, а частка репресованих серед них дорівнювалася 18,9%; німці становили 1,4% населення, а частка репресованих - 10,2%; греки, відповідно, 0,4% та 2,3%.. Отже, репресії щодо поляків, німців та греків були значно жорстокішими, ніж в інших національних групах.

Безперечно, у 1937 р. репресії мали певні національні компоненти. При цьому, загальна чисельність репресованих українців була на 10198 осіб більше сумарної кількості репресованих усіх інших національностей.

У 1938 р. “національна чистка” продовжувалася, але вона була лише “підчищенням”, завершальним етапом цієї репресивної кампанії.

У 1939-1940 рр. основну свою діяльність органи держбезпеки зосередили на Західній Україні, включеній до складу СРСР. Це позначилося на зміні пріоритетів у національній спрямованості репресій. Понад сорок відсотків заарештованих у 1939 р. були поляками; частка українців становила третину; а євреїв – близько сьомої від загалу. Відносний показник росіян був меншим п`яти відсотків. В інших національних групах арешти були незначними. Наступного року відносні показники арештів поляків та українців наблизилися до третини від загалу, а у всіх інших національних групах залишилися на попередньому рівні. Тобто, це був період “вичищення” новоприєднаної території загалом, із певними національними наголосами, обумовленими складом місцевого населення.

Дані щодо національного складу репресованих у 1941 р. відсутні. У 1943-1945 рр. органи держбезпеки заарештували на території України 82199 осіб, з яких 85% були українцями, 7%- росіянами, 5% - німцями, 0,4% - євреями… Особливість національного складу репресованих в роки війни обумовлюється обставинами того періоду. По-перше, велику частку чоловічого населення призвали до армії. Значна частина населення була евакуйована в східні регіони СРСР. Реально жертвами переслідування з боку органів держбезпеки могли бути ті, хто лишався на окупованій території, або – військовослужбовці. Найбільшу частку становила перша категорія, тому що йдеться про обвинувачення, в основному, у співробітництві з окупантами. Ці обставини й обумовили відповідне співвідношення арештів у національних групах. Окрім того, слід враховувати такі моменти: 1)німецьке населення на початку війни було депортоване з України, 2)греки зазнали великих втрат у період “великої чистки”. Водночас, сам характер обвинувачень періоду війни свідчить про відсутність чітко окресленої національної спрямованості в репресіях.

За період 1946-1957 рр. органами держбезпеки в Україні було заарештовано 115938 осіб . Вони належали до 41-ї національної групи. Майже 90% були українцями, 5% - росіянами, 1,1% - поляками та 1,0% - євреями. По всіх інших групах відсотковий показник був менше одного процента. При тому, територіально розподіл арештів по національних групах не мав будь-яких специфічних моментів.

Отже, одним із компонентів репресивної діяльності органів держбезпеки в Україні кінця 1920-х – 1950-х рр. був національний. У різні періоди він проявлявся з різними нюансами. Безпосередньо у проявах національної спрямованості репресій існували як “спокійні” так і “екстремальні” періоди. Останні характеризуються різкими “скачками” абсолютних кількісних даних, надзвичайними відносними показниками Документальним підтвердженням національної спрямованості репресій є наявність у статистично-звітній документації органів держбезпеки показників по так званих “національних лініях”.

Шостий розділ – “Вироки та рішення” - фіксує зміни у кількісних характеристиках, що остаточно визначали долю репресованих.

Долю заарештованого органами держбезпеки вирішували не тільки суди. Радянська каральна система із самого початку свого існування запровадила та широко використовувала так звані позасудові органи.

За період 1927-1928 рр. статистичні дані щодо винесених вироків та рішень по справах, слідство у яких проводили органи ГПУ УСРР, відсутні. Тогочасна схема статистичної звітності передбачала лише дані по так званому “спрямуванню” справ на розгляд. Тобто, органи держбезпеки відповідали тільки за підготовку кримінальних справ, а їх результати не враховувалися у статистиці.

У 1930-1936 рр. проявляються три основні тенденції: 1)зменшення процентних показників розстрілів, заслань і висилань, 2)зростання відносних часток ув`язнення, 3)стійке збільшення виправдань та звільнень, з швидким їх падінням у останні два роки.

Загалом за весь період “великої чистки” на території УРСР було засуджено 198918 осіб. Близько двох третин репресованих було засуджено до розстрілу, а решту, в основному, було відправлено у в`язниці та виправно-трудові табори. Усі інші заходи покарання охоплювали менше одного відсотка, а було звільнено тільки 0,3%. Ми можемо констатувати загальну тенденцію того періоду – основний акцент було зроблено на фізичне знищення засуджених.

Найбільша кількість вироків у ці роки припадала на Особливі трійки при УНКВД та рішення НКВД і Прокурора СРСР, що є свідченням нелегітимності самої “чистки”

У 1939 р. “велика чистка” поступово відступила, передаючи “естафету” звичайній каральній практиці органів держбезпеки, спрямованій, перш за все, на забезпечення існування режиму. Близько п`яти шостих справ, підготовлених органами держбезпеки, було розглянуто легітимними судовими органами, а одну шосту – надзвичайним органом – Особливою нарадою НКВД СРСР.

Аналізуючи загалом вироки та рішення щодо репресованих у 1939-1940 рр., перш за все, слід звернути увагу на намагання шляхом певної маніпуляції із статистикою зробити вигляд щодо посилення активності органів державної безпеки. Загальна статистика вироків стала включати паралельні показники по загалу засуджених у цьому році, та – щодо заарештованих цього ж року. Окрім того, результати діяльності органів НКВД тепер акцентувалися не тільки на кількості винесених вироків та рішень, а й на кількості заарештованих.

Можна припускати, що органи НКВД таким шляхом вирішували дві задачі: 1)імітація власної активності, 2)перекладання відповідальності за низький коефіцієнт “продуктивності праці” на судові органи.

Оцінюючи загалом становище у 1941, 1943-1945 рр. необхідно виділити наступне:

1)Сам характер діяльності органів держбезпеки в умовах війни вніс значні зміни у зміст вироків та рішень. У цей період значну частину репресованих притягли до відповідальності за дійсно скоєні злочини.

2)Водночас, за нашими підрахунками, тільки в Донецькій обл. було реабілітовано 9737 ос., засуджених у 1941-1945 рр. Але значну частину з них становили ті, хто знаходився в лавах Червоної армії. Отже, і в ці роки органи держбезпеки продовжували свою репресивну діяльність, спрямовану щодо невинних людей.

3)Закритість інформації щодо співвідношення законно репресованих та необґрунтовано не дозволяє поглибити аналіз усіх аспектів цієї проблеми.

3)Недоступність документів органів “СМЕРШ” також обмежує можливості дослідника.

Засудження до виправно-трудових таборів домінувало у цей період, майже досягнувши дев`яноста відсотків від загалу. Каторжні роботи застосовували лише у 1946-1947 рр., коли вони мали достатньо значні показники: У заслання відправлені та вислані з країни кожен сорок п`ятий. У 1947 р., 1954 р. та 1956 р., цей вид покарання не використовувався. Було виправдано судами одного із