ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ.  В.Н. КАРАЗІНА

Очеретянко Світлана Іванівна

УДК –[37.035.6 (=11)]: (477) “1920/1930”

НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА В УКРАЇНІ

(20-30-ті роки ХХ ст.)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Науковий керівник – | доктор історичних наук, професор

ПАНЧУК Май Іванович, завідуючий відділом національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Офіційні опоненти - | доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України НАУЛКО Всеволод Іванович, завідуючий відділом пам’яток духовної культури України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України;

кандидат історичних наук СТАВИЦЬКА Наталія Петрівна, проректор Української медичної стоматологічної академії м.Полтава.

Провідна установа - | Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України).

Захист відбудеться “13” червня 2003 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 в Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна (61077, м.Харків, пл. Свободи, 4, ауд. IV – 65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Автореферат розісланий “13” травня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П.Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена необхідністю глибокого і всебічного осмислення проблем історії культури всіх народів, що проживають на теренах України, виробленням практичних рекомендацій по формуванню національно-культурних програм, розробки відповідних законодавчих і нормативних актів. При цьому, особливе значення має історичний досвід 20-х – 30-х років ХХст., який, при всій його критичній оцінці, не втратив свого значення на сучасному етапі розбудови незалежної української держави.

Особливої уваги потребує вивчення основних форм і методів діяльності органів політичного керівництва та виконавчої влади, наукових закладів, громадських організацій по створенню системи освіти національних меншин, зокрема німецької, яка сприяла забезпеченню культурних запитів одного з найчисленніших етносів, що пов’язав свою долю з Україною.

Успадкувавши кращі традиції європейської освіти XVIII-XIX століть, німецькі національні школи навіть в період радянізації навчальних закладів вигідно вирізнялись в порівнянні не лише з українськими школами, а й з аналогічними закладами інших національних меншин. Йдеться, в першу чергу, про увагу до них з боку німецької інтелігенції, церкви, численних національних громадських інституцій, тісний зв’язок педагогічних колективів і учнів з своєю історичною батьківщиною.

На жаль, період згортання політики коренізації, масових незаконних репресій щодо німецького населення звели нанівець набутий цінний досвід, дискредитували його в очах педагогічної громадськості. Лише в умовах державної незалежності України, піднесення її як демократичної, правової держави досвід, набутий в 20-х – 30-х роках ХХ ст., стає у нагоді, служить основою для формування національно-культурної політики на сучасному етапі. Свідченням цього стало прийняття в червні 1992 р. Верховною Радою України закону “Про національні меншини в Україні”, який гарантував “… всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою, чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах”11 Закон України “Про національні меншини в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 36. – Ст.529.. Зазначений законодавчий акт повністю відповідає міжнародним документам, зокрема Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин,22 Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин. // Збірка договорів Ради Європи:Українська версія. – К., 2000. – С.455. резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1997 р., які розглядають питання організації навчання рідною мовою як одну з основних вимог

забезпече-ння прав національних меншин33 Робинсон М. Десятилетие образования в области прав человека Организации Объединенных Наций, 1995-2004 годы. Уроки ради жизни.–Нью-Йорк–Женева,1998. – С.5..

Демократичний підхід української держави до організації освіти для національних меншин викликав зацікавленість цілого ряду міжнародних організацій. За свідченням міністра освіти й науки В.Кременя, в Україні на сьогоднішній день реалізуються близько 60, пов’язаних з цим, міжнародних проектів. Свій вагомий внесок в розбудову німецької національної освіти зробили Європейський союз, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Інститут Гете, Фонд Фулбрайта, які виділили на ці цілі 20 млн. доларів44 В Украине сегодня реализуются 60 международных соглашений образовательного характера // Новости образования Украины. – 2002. - № 15. – С.11-12.. Уряд ФРН знайшов можливість субсидіювати на німецьку освіту в європейських країнах серед них й Україні 20 млн. марок. Одночасно з цим, ним було прийнято рішення про субсидіювання літніх курсів з питань німецької історії, культури і права для українських фахівців, організацію яких взяв на себе Тюбінгенський університет55 Правительство ФРГ намеренно выделить 20 млн. марок для популяризации немецкого образования за рубежом // Новости образования Украины. – 2000. - № 24. – С.14.. Важливою є також ініціатива провідних вчених Австрії, Німеччини, Швейцарії по створенню Віртуального глобального університету (Virtual Global University), який відкриє можливості доступу до основ німецької історії та культури для населення Східної Європи в т.ч. й України66 Усилиями ученых в скором времени будет создан Виртуальный глобальный университет // Новости образования Украины. – 2001. - № 21. – С.8.. Уряду ФРН належить також ініціатива щодо збільшення вдвічі іноземних студентів у вищих навчальних закладах Німеччини, підкріплена виділенням 35 млн. марок77 В Германии в ближайшие 3 года планируется вдвое увеличить число иностранных студентов // Новости образования Украины. – 2001. - № 21. – С.4.

8 Information // Die Welt. – 2001. - № 33. – 15-21 серпня.

. Характерно, що вона спирається на тривалі і усталені традиції. Так, ще в 1835 р. в Гейдельбергський університет було прийнято 84 студенти з Росії, серед них вихідці й з України8.

Цілком очевидно, що формування Всеукраїнських і міжнародних програм по організації системи німецької національної освіти виходить з наявного досвіду набутого, серед іншого, в Україні в 20-30-х роках ХХст. Його узагальнення значною мірою сприятиме піднесенню освіти в цілому і німецької зокрема.

Предметом дослідження є шляхи, форми і методи становлення системи німецької національної освіти в Україні, які в досліджуваний період пройшли декілька етапів свого розвитку, складностей і протиріч.

Об’єктом дослідження є діяльність органів політичного керівництва, державних органів влади та управління, НКО УСРР і підпорядкованих йому установ народної освіти по формуванню системи німецької національної освіти, досвід окремих педагогічних колективів, вищих навчальних закладів, шкіл, внесок непересічних особистостей з числа німецької наукової та творчої інтелігенції, що залишили помітний слід в історії та культурі України 20-30-х років ХХст.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 20-30-ті роки ХХ ст., тобто період здійснення в Україні політики коренізації, яка, попри свій суперечливий храктер, відіграла певну позитивну роль в національно-культурному розвитку національних меншин, що проживали на теренах України в досліджуваний період.

Метою роботи є вивчення, аналіз та висвітлення досвіду організації системи німецької національної освіти, набутого в період здійснення політики коренізації, його проекція на вирішення аналогічних проблем в умовах сьогодення.

Для реалізації поставленої мети дисертантка ставила перед собою такі основні

завдання:

- дати оцінку законодавчим та нормативним актам вищого політичного керівництва України, вищих органів державної влади та управління стосовно формування німецької національної освіти в Україні та її подальшого згортання;

- розглянути процес становлення і функціонування німецької національної освіти в контексті здійснення політики коренізації;

- осмислити традиції німецької національної освіти, які частково інтегрувалися в функціонування німецьких національних навчальних закладів;

- проаналізувати професорсько-викладацький склад німецьких вищих та середніх спеціальних педагогічних навчальних закладів та шкіл, залучених до організації системи німецької національної освіти;

- розкрити причини і наслідки масових репресій серед німецького вчительства;

- узагальнити досвід створення системи німецької національної освіти, набутий в 20-х – на початку 30-х років ХХ ст., з метою можливості його використання на сучасному етапі.

Методологічну основу дисертації становлять головні принципи історичного пізнання – об’єктивність та історизм. В роботі застосовані проблемно-хронологічний, історико-статистичний, порівняльний та структурно-системний методи дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українській історіографії на основі широкого кола джерел, опублікованої вітчизняної та зарубіжної літератури, документальних матеріалів “усної історії” аналізується комплекс проблем, пов’язаний з формуванням системи німецької національної освіти, підготовкою педагогічних кадрів, розв’язанням питань матеріально-технічного забезпечення німецьких шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту, виданням для них підручників і посібників, іншої навчальної літератури, створенням необхідних умов для працевлаштування фахівців.

Особистий внесок здобувачки полягає в тому, що авторка:

- проаналізувала основні форми і методи формування і функціонування системи німецької національної освіти в Україні 20-х – 30-х років ХХ ст., дала оцінку її ефективності на різних етапах свого розвитку, здійснила порівняльний аналіз діяльності німецьких навчальних закладів з аналогічними установами інших національних меншин;

- дала розгорнуту характеристику рішенням вищого політичного керівництва, законодавчим і нормативним актам вищих органів державної влади та управління стосовно досліджуваних проблем, реакції на них з боку місцевих партійних та радянських органів, громадських організацій, педагогічних колективів;

- розкрила діяльність ЦКНМ при ВУЦВКу та Раднацмену НКО УСРР в сфері організації німецьких шкіл, вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, розробки науково-методичних та організаційних засад налагодження навчального процесу, підготовки педагогічних кадрів, розв’язання інших, пов’язаних з цим, проблем;

- висвітлила на рівні окремих навчальних закладів основні принципи їх побудови, охарактеризувала внесок кращих представників німецької інтелігенції, причетних до цієї важливої справи, розглянула позицію стосовно німецької національної освіти цілого ряду громадських організацій, які активно діяли в Україні у 20-х – на початку 30-х років ХХ ст.;

- спроектувала причини і наслідки згортання політики коренізації на німецькі навчальні заклади, яке супроводжувалося їх реформуванням, масовими репресіями серед педагогів, звинувачених в “антирадянській”, “контрреволюційній” діяльності;

- критично оцінила набутий досвід, з’ясувавши можливість його використання в сучасних умовах в процесі розробки законодавчих і нормативних актів по організації освіти для національних меншин, в конкретній, повсякденній діяльності відповідних місцевих органів управління і самоврядування;

- здійснила класифікацію опублікованої української та зарубіжної літератури, давши оцінку її наукової і практичної значимості;

- ввела в науковий обіг нові документальні матеріали центральних державних архівів України, Російської Федерації, обласних державних архівів, Державного архіву Служби

безпеки України, наукових архівів академічних установ, громадських організацій.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки можуть бути використані в процесі створення законодавчої та нормативної бази для формування і функціонування системи німецької національної освіти, написанні і апробації навчальних планів і програм, вдосконалені підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, випуску в світ фундаментальних праць з історії та культури німецького населення України, викладанні нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, школах, інститутах післядипломної освіти учителів.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконувалось у відповідності з Державною програмою підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, затвердженою постановами Верховної Ради України від 6 квітня 1992 року № 2256– ХІІ та Кабінетом Міністрів від 11 вересня 1992 року № 530, а також науковою тематикою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ( Реєстраційний № 53208).

На захист виносяться такі основні положення дисертації:

- система німецької національної освіти в Україні в досліджуваний період успадкувала кращі традиції, які сформувалися в XVIII-XIX століттях і трансформувалися в умовах Російської імперії;

- німецькі навчальні заклади пройшли складний і суперечливий шлях свого розвитку, зазнавши непоправних втрат у першу третину ХХ ст.;

- характерною рисою діяльності німецьких навчальних закладів став їх нерозривний зв’язок з історичною батьківщиною, сильна релігійна традиція, глибока і всебічна увага до їх роботи з боку німецького населення;

- історія і традиції німецької національної освіти були частково використані в 20-х – 30-х роках ХХ ст., в період здійснення політики коренізації, яка ставила за мету забезпечення культурних потреб національних меншин, що проживали в Україні;

- в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст. сконструювалася система німецької національної освіти, яка включала в себе Одеський німецький педагогічний інститут, середні спеціальні педагогічні навчальні заклади, школи в місцях компактного проживання німецького населення;

- органами державної влади та управління робилися спроби налагодження видавничої бази для публікації літератури для національних меншин, в т.ч. підручників та посібників, які в досліджуваний період виявились неефективними, нездатними розв’язати поставлені перед ними завдання;

- згортання політики коренізації на початку 30-х років ХХ ст., призвело до реорганізації німецьких національних навчальних закладів, що супроводжувалось масовими політичними репресіями серед німецьких педагогів;

- ліквідація німецької національної освіти викликала серйозне невдоволення серед німецького населення України, яке відзначалось зростанням еміграційних настроїв, спробами встановлення більш тісного зв’язку з історичною батьківщиною.

Апробація роботи. Дисертаційна робота пройшла свою апробацію на ІХ та Х Всеукраїнських наукових конференціях з історичного краєзнавства (Дніпропетровськ 1999 р., Донецьк 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Київ-Трускавець-Дрогобич, 2003 р.) засіданнях відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, щорічних наукових конференціях (2001 р., 2003 р.) в Хмельницькому інституті регіонального управління і права. Її основні положення і висновки знайшли своє відображення в чотирьох статтях, опублікованих в фахових виданнях з спеціальності 07.00.01 - історія України.

Структура дисертації відповідає її меті та завданням. Вона побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, що налічує 526 позицій. Загальний обсяг дисертації - 193 сторінки, з урахуванням списку джерел та літератури - 221 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, ступінь її висвітлення, сформульовано основну мету та завдання дослідження, вказуються його хронологічні рамки, висвітлюється новизна і практичне значення, подаються відомості про апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” аналізується видана література з досліджуваної проблеми, дається оцінка наявним джерелам, виявленим і опрацьованим в процесі роботи. Проаналізована дисертанткою література дає можливість здійснити її певну класифікацію. До першої групи відносяться монографії та статті організаторів освітньої справи періоду Центральної Ради, уряду гетьмана Скоропадського, Директорії (А.Крушельницький, М.Немировський, С.Русова, С.Сірополко, Ф.Гец та ін.).99 КрушельницькийА.Шкільне питання на Україні.//Нова Громада.–Відень,1923.–Ч.1.-С.11-19;Nemirowskyj M.J. Die Schulbildung in der Ukraine / Osteuropa Institute in Breslau.- Berlin, 1926.- ( Das Heutige Rubland; H.9);Русова С. Єдина діяльна (трудова) школа. – Лейпціг,1923.; Русова С. Освіта на Україні в большевицькім освітленню. //Нова Україна. – Прага; Берлін, 1923. – Ч.5-6. – С.56-62.;Русова С. Сучасні течії в новій педагогіці. //Шлях виховання й навчання. – Львів, 1932. - №1-3. – С.11-18.;Сірополко С. Завдання нової школи. – Нова Ушиця, 1919. – С.10-13.; Докладъ Ф.Б.Геца “О национализации школы” читанный на общем собрании общества “Семья и школа ” 30 апреля 1906г. – Вильно,1906. В них всебічно аналізуються стан освіти для національних меншин, доводиться, що розв’язання національно-культурних проблем українського народу можливо лише за умови врахування інтересів національних меншин. В зазначених працях наводяться численні документи, прийняті в період Української національно-демократичної революції.

До другої групи можна з повним правом віднести роботи керівників органів освіти Радянської України, практичних педагогів (П.Барт, А.Готалов-Готліб, Г.Гринько, О.Альберштейн, Л.Ястржембський, Я.Ряппо, М.Авдієнко, А.Глинський, І.Хаїт, Є.Равич-Щерба, М.Зотін, В.Затонський та ін.)110 Барт П. История социально-педагогической идеи. / Пер. с нем. С.Олозинского; Под ред. И с предисл. А.Г.Готалова-Готлиба. – Одесса, 1923.; Готалов-Готлиб А. Школьные вопросы у побеждённых: [Докл., прочит. 22 июня 1922г. в педкружке при Одес. Губнаробразе о состоянии школьного образования в Германии]. //Путь просвещения. – 1922. - №7-8. – С.117-130.;Гринько Г. Наш путь на Запад. //Путь просвещения.–1923.-№7-8.–С.19-23.; Альберштейн О., Ястржембський В. Система народньої освіти: збірка, 1929.; Ряппо Я.П. Народня освіта на Україні за десять років революції. – Харків, 1927; Авдієнко М.О. Народня освіта на Україні. – Харків, 1927.; Глинский А.Б. Национальные меньшинства на Украине. – Харьков-Киев,1931.; Хаит И. Переподготовка учителей национальных меньшинств. // Наша школа. – 1924. - №4-5. – С.25-26.; Равич-Щерба Є. Переподготовка работников просвещения. // Путь просвещения. – 1924. - №3. – С.12-30.; Зотин М. Институты народного образования и педагогические курсы как центры переподготовки учительства. // Путь просвещения. – 1924. - №7. – С.1-8.; Кліцаков І.О. Педагогічні кадри України (1917-1937рр.). – Донецьк,1997.; Гамалов С. Больше внимания подготовке национальных педкадров. // Просвещение национальностей. – 1935. - №2. – С.14-21.; Затонский В.П. Об учебниках. – Харків,1933.0, в яких робилася спроба осмислити набутий досвід, використати його в умовах радянської дійсності. В зазначених публікаціях знайшла своє відображення діяльність щодо шляхів формування системи освіти в цілому, так і для національних меншин зокрема. Якщо ряд авторів схилявся до механічного копіювання форм і методів в зазначеній сфері, вироблених в Російській Федерації, то інші наполягали на необхідності врахування традицій, набутих Україною протягом її історії. Свою наукову значимість опубліковані в той час праці зберегли не лише завдяки висвітленню гострих дискусій щодо побудови радянської системи народної освіти, а й завдяки багатому статистичному матеріалу, який дозволяє відтворити загальну картину з досліджуваної проблеми. Зокрема, підрахунки А.Глинського і на сьогоднішній день залишаються одним з небагатьох джерел, які подають загальну схему організації освіти для національних меншин, і німецького населення зокрема.

До третьої групи відносяться публікації, які під впливом тогочасних ідеологічних концепцій відшукували аргументацію для реорганізації національних шкіл, розглядаючи їх як “розсадники” націоналізму, основу для формування антирадянських настроїв (С.Диманштейн, К.Гебгарт, Г.Левченко, В.Тирін, та ін.)111 Диманштейн С. За классовую чёткость в просвещении национальностей. // Просвещение национальностей. – 1929. - №1. – С. 8-12.; Гебгарт К. Классовый враг не дремлет. // Просвещение национальностей. – 1929. - №2. – С. 15-18.; Левченко Г. Викорінити національне шкідництво в підручниках з мови. – Харків-Київ,1934.; Тирін В. Забезпечимо загальне семирічне навчання дітей нацмен їх рідною мовою. //Комуністична освіта. – 1933. - №7(135). – С.49-54.1.

Четверту групу репрезентують праці істориків, які в 60-х – першій половині 80-х років ХХ ст. намагалися осмислити досвід організації системи освіти для національних шкіл, набутий в 20-х – 30-х роках. В першу чергу в цьому плані привертають увагу публікації Г.Шевчука112 Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 роках.- Київ, 1963.2, А.Ососкова113 Ососков А.В. Начальное образование в дореволюционной России (1861-1917). – Москва, 1982. 3, які хоча і обережно, але зуміли довести, що досвід 20-х – 30-х роках ХХ ст. має своє непересічне значення.

До п’ятої групи опублікованої літератури слід віднести праці українських і зарубіжних істориків другої половини 80-х – 90-х роках ХХ ст. (Т.Гунчак, Л.Ніколенко, О.Скус, М.Сігуан, У.Маккі, Б.Ступарик, Г.Васькович, М.Панчук, О.Рафальський, О.Калакура, Т.Горбань, Т.Троцюк, В.К.Майборода, С.В.Майборода, Б.Чирко, В.Євтух, Л.Тутік, С.Бобильова, Т.Чернова та ін.)114 Гунчак Т. Українська народна республіка і національні меншості. // Слово і час. – 1990. - №10. – С.62-65.; Ніколенко Л.Т. Інноваційні підходи: вимоги до вчителя національної школи в спадщині Я.Чепіги. // Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (28-30 жовтня 1998 року). – Київ, 1998. – С. 313-316.; Скус О.В. Педагогічні основи шкільного народознавства. // Сучасні проблеми організації навчально-виховного процесу національної школи. Збірник матеріалів Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. – Київ,1999. – С. 76-77.; Сигудан М., Макки У.Ф. Образование и двуязычие. – Москва,1990.; Cтупарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення. – Київ,1998.; Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920рр.). – Київ,1996.; Панчук М. Німецька меншина в контексті політики “коренізації”. // Діалог. Історія, політика, економіка. – 2000.- №1. – С.119-121.; Панчук М., Печеніжська О., Чирко Б. Національні меншини в Україні, 1920-30-ті роки. Історико-картографічний атлас. – Київ, 1996.; Панчук М.І. Національні меншини в Україні і державна незалежність.//Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Незалежність України: історичні витоки та перспективи” 22 серпня 1996р. – Київ,1996. – С.172-184.; Панчук М., Рафальський О. Етнополітика України: досвід десятиліття. // Матеріали науково-практичної конференції. – Львів, 2001. – Ч.2. – С.130-138.; Горбань Т. Німецькі колонії Півдня України в добу національно-демократичної революції. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000.–Вип.14.–С.91-116.; Калакура О., Рафальський О. Німецькі поселення в Україні: повернення до храму? // Діалог. Історія, політика, економіка. - №1. – С.101-105.; Троцюк Т. Шкільництво в німецьких колоніях Волині в ХІХ – першій половині ХХ століття. // Німецькі колонії в Галичині: історія, архітектура, культура. Матеріали, доповіді та повідомлення міжнародного наукового семінару. – Львів,1996. – С. 184-188.; Майборода В.К., Майборода С.В. Національні школи України: історія, розвиток, уроки. // Рідна школа. – Київ,1992. - №11-12. – С. 6-16.; Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття). – Київ, 1995.; Чирко Б.В., Євтух В.Б. Німці в Україні (1920-і – 1990-і роки). – Київ,1994.; Тутик Л.С. Школьное образование в немецких и меннонитских колониях Екатеринославской губернии (конец ХVIII-первая половина ХІХ века). // Вопросы германской истории. Немцы в Украине. Материалы украинско-германской научной конференции. Днепропетровск, 26-29 сентября 1995г. – Днепропетровск, 1996. – С. 65-76.; Тутик Л.С. Религиозные движения в меннонитских колониях Юга Российской империи (ХVIII-первая половина ХІХ века). // Вопросы германской истории: украинско-немецкие связи в новое и новейшее время. Межвузовский сборник научных трудов. – Днепропетровск, 1995. – С. 58-73.; Чернова Т.Н. Из истории немецкий поселений на Украине в конце ХІХ – начале ХХ вв.: проблемы исследования. // Вопросы германской истории: украинско-немецкие связи в новое и новейшее время. Межвузовский сборник научных трудов. – Днепропетровск, 1995. – С. 92-99.; Бобылёва С.И. Причины миграции немецкого населения на Украину в ХVIII-первая половина ХІХ в. // Вопросы германской истории: украинско-немецкие связи в новое и новейшее время. Межвузовский сборник научных трудов. – Днепропетровск, 1995. – С. 30-41.4. В них вперше в українській історіографії на основі широкого кола джерел з’ясовано цілий ряд питань, пов’язаних з формуванням і становленням освіти для національних меншин в цілому і німецької зокрема. Досліджені конкретні приклади діяльності в цьому напрямку органів політичного керівництва, влади та управління на рівні республіки і на місцях.

Ці питання розглядаються також в ряді дисертаційних досліджень (О.Войналович, Г.Калінічевої, Н.Агафонової, Н.Ставицької)115 Войналович О. Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20-30рр. – Київ-Полтава,1992.; Ставицька Н.П. Діяльність організацій та установ Всеукраїнської академії наук з дослідження історико-культурної спадщини національних меншин (20-30рр). – Київ,1994.; Калінічева Г. Українсько-німецькі освітні і наукові зв?язки у 20-ті – на початку 30-х років: Автореф.дис... канд.істор.наук: 07.00.01 / ДонДУ.- Донецьк, 1996.; Агафонова Н. Становлення національної системи освіти в Україні: 1917-1920 рр.: Автореф. дис... канд.істор.наук:07.00.01/ОДУ.–Одеса,1998.

5. Їх автори досліджували проблему організації освіти національних меншин, налагодження системи управління народною освітою в цілому і для національних меншин зокрема, діяльність Всеукраїнської академії наук щодо вивчення і узагальнення історії, традицій та культури, інших установ, що займались цією важливою і відповідальною справою. Однак, в своїх працях вони лише побіжно висвітлювали питання організації німецької освіти, проте, проблеми її формування та функціонування, матеріально-технічного, методологічного, кадрового забезпечення, діяльність вищих, середніх спеціальних педагогічних закладів в силу поставлених ними завдань, вийшли за рамки їх досліджень.

Розширити уявлення з досліджуваної проблеми дозволяють збірники документів та бібліографічні покажчики, опубліковані як в 30-ті, так і 90-ті роки. Причому, останні виглядають більш прийнятнішими, оскільки включають в себе документи і лтературу, які, в силу ідеологічних причин в 20-х –30-х роках ХХ ст., були вилучені з наукового обігу.

Аналіз наявної літератури дозволяє твердити, що проблема організації освіти для німецької національної меншини, незважаючи на свою актуальність, так і не знайшла свого належного висвітлення і оцінки в українській історіографії.

В процесі підготовки дисертації автором використано широке коло джерел, які дозволили не лише висвітлити, а й конкретизувати процеси, що відбувалися в сфері організації німецької національної освіти в Україні. Зокрема, різнопланові відомості виявлені у фонді Центрального Комітету Компартії України (ф.1) Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Наявні в ньому постанови політбюро, секретаріату, оргбюро ЦК КП(б)У дозволяють розкрити механізм прийняття рішень вищого політичного керівництва республіки щодо реалізації політики коренізації стосовно всіх національних меншин, які проживали в Україні, в т.ч. німецького населення. Вони яскраво демонструють трансформацію позиції вищого політичного керівництва країни і республіки, яка в 20-х – початку 30-х років пройшла шлях від декларування забезпечення національно-культурних інтересів всіх етносів до їх повного нівелювання в умовах згортання політики коренізації. Особливу увагу привертає “Окрема папка” (ф.1, оп.16) постанов політбюро ЦК КП(б)У, в якій зосереджені рішення, пов’язані із згортанням німецької національної освіти в Україні, масовими репресіями серед вчительства.

Докладні матеріали відносно шляхів реалізації політики коренізації, поширення мережі німецьких національних шкіл сконцентровані в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Так, фонд ВУЦВКу (ф.1) дає можливість простежити механізм прийняття законодавчих актів щодо організації та становлення системи освіти для національних меншин в цілому і німецької зокрема.

Реальні практичні заходи, схвалені вищою законодавчою владою, належним чином висвітлює фонд (ф.413) ЦКНМ при ВУЦВКу. Аналізуючи наявні в ньому документи можна помітити ті складності і перешкоди, які доводилось долати в процесі організації німецьких навчальних закладів.

Аналогічні за своїм змістом є документи фонду НКО УСРР (ф.166), які, до всього іншого, розкривають складну, переобтяжену цілим комплексом проблем роботу місцевих працівників.

Необхідним чином розширюють уявлення про шляхи, форми і методи формування німецької національної освіти в Україні фонди ряду інших органів державного управління, науково-дослідних установ, навчальних закладів (фф.5, 177, 503, 555, 819).

Матеріали архіву Інституту рукописів Національної бібліотеки НАН України ім. В.І.Вернадського (ф.Х) дозволили проаналізувати звіти експедицій Всеукраїнської академії наук, які проводились академічними вченими при підтримці ВУЦВКу та НКО УСРР.

Виняткову цінність для дослідження мають також документи колишньої Етнографічної комісії ВУАН, які перебувають на зберіганні в Науковому архіві Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН України ім. М.Т.Рильського (фф. 1-1/3, 7-1/2, 7-1/3).

В процесі дослідження були використані колекції документів Архіву Президента Російської Федерації (Ф.89) Російського державного архіву новітньої історії, котрі розкривають позицію вищого партійно-державного керівництва СРСР щодо політики коренізації, відображають справжні причини її проголошення та згортання в першій половині 30-х рр.

Глибокі за своїм змістом і наявністю конкретного матеріалу виявлені документи в обласних державних архівах України, зокрема в фондах губернських, окружних комітетів КП(б)У, органів народної освіти, вищих, середньо-спеціальних навчальних закладів. Їх аналіз переконливо доводить наявність серйозного розходження між прийняттям офіційних рішень та їх впровадженням на місцях.

Висвітлення процесу згортання німецької національної освіти стало можливим завдяки використанню документальних матеріалів, зосереджених в архівах Федеральної служби безпеки Російської Федерації, Служби безпеки України, Науковому архіві Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” НАН України, які подають відомості про масові операції радянських спецслужб, спрямовані проти німецького населення, в т.ч. працівників освіти, долю окремих педагогів, що стали жертвами політичних репресій.

Всього в процесі роботи використано 3728 справ з 31 фонду 12 центральних державних та місцевих архівів України та Російської Федерації.

Опрацьовані документальні матеріали відкрили можливість для реалізації мети і завдань, поставлених в дисертаційному досліджені.

У другому розділі “Історія, традиції та основні етапи становлення німецької національної освіти в Україні” розглядаються основні етапи становлення системи німецької національної освіти, яка мала свої багатовікові традиції. В досліджуваний період сформувалась широка мережа німецьких шкіл, які забезпечували освітні потреби німецького населення України. Належним чином склалася система підготовки та перепідготовки кадрів. На рубежі ХІХ і ХХ століть у південноукраїнських німецьких колоніях, за свідченням Б.В.Чирка, існувало понад 20 центральних училищ. Зокрема, в Херсонській губернії вони діяли в колоніях Маріїнське, Гофунгсталь, Ландау, Нейгальбштадт, Александркроне, Гнаденфельд, Нейзац, Шенфельд та ін. Напередодні Першої світової війни в цих навчальних закладах було 2219 учнів.

Нові перспективи для організації освіти для національних меншин відкрила Українська революція 1917 – початку 1920-х років. Зокрема, пов’язані з цим питання знайшли своє відображення вже в перших програмних документах Центральної Ради, яка проголосила принцип рівності всіх націй на території України. Певні кроки по створенню національних шкіл робились урядом гетьмана П.Скоропадського. Однак, в переважній більшості своїй вони носили частковий, половинчастий характер. Спроби повернутися до вироблених за доби Центральної Ради принципів були здійснені в період Директорії. Зокрема, на противагу жорсткого принципу централізації керівництва освітою, запровадженого режимом гетьмана Скоропадського, практична реалізація всіх пов’язаних з нею справ поступово передавалася місцевим органам у складі представників територіального самоврядування, учительських спілок, комісарів народної освіти. Запрацювали також шкільні ради, що засновувались при земствах. Як переконуємось, таким чином забезпечувалось поєднання в справі розвитку шкільництва самоврядних начал з державницькими.

Виключно важливим кроком Директорії стало вироблення проекту закону “Єдиної школи на Вкраїні”. Важлива увага, крім питань організаційного, методичного характеру, приділялася в ньому організації освіти для національних меншин.

Таким чином, в період національно-визвольних змагань українського народу були здійснені певні кроки по задоволенню національно-культурних потреб німецького населення України, які в числі іншого передбачали розгортання мережі національних шкіл, створення умов для їх функціонування.

Зазначені позитивні фактори не могли не визнати і народні комісари освіти Радянської Росії і України, які відзначали, що “…організація народної освіти в короткочасну епоху буржуазної республіки не встигла сформуватися остаточно, але все ж виявила свої характерні риси, її прогресивними сторонами слід визнати децентралізацію і демократизацію управління школами, підпорядкування їх органам місцевої влади і самоврядування”116 Познер В. Новая организация дела народного образования. // Народное просвещение. – 1918. – № 5. – С.8.6.

Усвідомлюючи, що досягнути порозуміння в такій багатонаціональній країні можна лише на основі залучення на свою сторону всіх націй і народностей, що проживали на території колишньої Російської імперії, більшовицька партія проголосила розв’язання національного питання одним з першорядних своїх завдань. Необхідність скасування будь-яких національних обмежень проголошувалось в одному з перших документів радянського уряду – “Декларації прав народів Росії”, оприлюдненого 3(16) листопада 1917 року. Аналогічні положення знайшли також відображення в “Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України”, прийнятій 26 січня 1919 року. Важливу роль в постановці питань, пов’язаних з розв’язанням проблем національних меншин, відіграли рішення ХІІ з’їзду РКП(б), який відбувся в квітні 1923 року, і на практиці поклав початок здійснення політики коренізації. В його резолюції про національне питання ставилась вимога за короткий термін домогтися того, щоб “…були видані спеціальні закони, що забезпечують вжиток рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, які забезпечують обслуговування… місцевого національного населення і національного меншинства, закони, які б переслідували і карали з усією революційною суворістю всіх порушників національних прав і, особливо, прав національних меншин”117 Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения. – М.,1931. – С.47.7.

Аналіз виявленого та опрацьованого фактичного матеріалу дозволяє стверджувати, що процес формування мережі німецьких національних шкіл проходив у 20-х роках у вкрай несприятливих умовах, при відсутності чітко відпрацьованих методичних і організаційних засад, необхідних бюджетних асигнувань. Разом з тим, було б невірним повністю заперечувати і ті певні здобутки, які мали місце в організації німецьких шкіл, формуванні контингентів учнів охоплених шкільною освітою. На 1931 р. вдалося налагодити функціонування 628 німецьких шкіл, хоча, на думку ЦКНМ, цього було недостатньо, оскільки для повного охоплення загальною початковою освітою німецьких дітей необхідно було відкрити в 1931 році ще 115 німецьких комплектів. Проте, навіть при цьому, в порівнянні з іншими національними меншинами, ситуація серед німецького населення виглядала значно кращою.

У третьому розділі “Науково-методичне, організаційне та кадрове забезпечення діяльності німецьких навчальних закладів” аналізуються форми і методи підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення німецьких навчальних закладів. Як переконуємось, у 20-х – 30 роках ХХ ст. в Україні, як на загальнореспубліканському, так і на місцевому рівнях склалася дієва система підготовки педагогічних кадрів для німецьких національних шкіл, яка спиралася на досвід роботи Одеського німецького педагогічного інституту, ряду середніх спеціальних навчальних закладів, що забезпечували потребу в висококваліфікованих фахівцях не лише в Україні, а й в інших союзних республіках. В процесі кадрового забезпечення німецьких національних шкіл активно застосовувались такі форми перепідготовки фахівців як проведення всеукраїнських, регіональних курсів і нарад, створення відповідних установ при вищих та середньо-спеціальних навчальних закладах. Перепрофілювання німецьких навчальних закладів звело нанівець ті позитивні здобутки, які були досягнуті в перші півтора десятиріччя радянської влади.

В надзвичайно складних умовах реалізовувались питання матеріально-технічного, організаційного, методичного забезпечення німецьких навчальних закладів.

Підготовка навчальних планів і літератури проходила в умовах гострих дискусій, на яких були представлені самі різні, інколи полярні точки зору – від повного заперечення до абсолютизації. Суттєвою проблемою в процесі підготовки і видання навчальної літератури стала відсутність в республіці необхідної видавничої, поліграфічної бази, внаслідок чого публікація вкрай необхідних підручників і посібників або повністю зривалась, або ж невиправдано затримувалась. На відсутність належного числа навчальної літератури негативно вплинуло її масове вилучення в період 20-х -–30-х років ХХ ст. Не варто розцінювати як позитивне запозичення і розповсюдження в УСРР підготовлених в Російській Федерації підручників і посібників, оскільки, вони хоча і відзначались більш високим рівнем викладу матеріалу, спирались на досвід провідних фахівців різних галузей знань, однак, далеко не завжди враховували специфіку, багатовікові традиції організації національної освіти в цілому і німецької зокрема.

У четвертому розділі “Згортання мережі німецької національної освіти: причини та наслідки” розглядаються причини і наслідки згортання німецької національної освіти.

Наприкінці 20-х – 30-х років ХХ ст., німецька національна освіта, як в Україні, так і в СРСР в цілому переживала глибоку кризу, яка супроводжувалась ліквідацією мережі німецьких шкіл, обмеженням можливостей для організації навчального процесу в Одеському німецькому педагогічному інституті, середніх спеціальних закладах, шельмуванням і компрометацією національних педагогічних кадрів, масовими політичними репресіями серед німецького вчительства. Аналіз архівно-слідчих справ свідчить про те, що саме німецькі навчальні заклади знаходились під жорсткою опікою радянських спецслужб, які розглядали їх як потенційні осередки для проведення антирадянської, контрреволюційної діяльності.

Ліквідація системи німецької національної освіти призвела до найнегативніших наслідків, сприяла відлученню від пластів власної історії та культури однієї з найчисельніших національних меншин, що проживала на теренах України. Лише в умовах проголошення державної незалежності України були здійснені конкретні практичні кроки, спрямовані на відродження системи національної освіти в Україні, що засвідчило схвалення цілого ряду законодавчих і нормативних документів.

У висновках підводяться підсумки дослідження, на основі яких можна стверджувати, що в 20-30-х роках ХХ ст. в Україні склався певний досвід формування і функціонування німецької національної освіти. Вагомий внесок в реалізацію зазначених питань зробили уряди Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорія. Незважаючи на складність ситуації, яка панувала в Україні в період національно-визвольних змагань українського народу, було проголошено право кожної з національних меншин опановувати рідну мову, культуру, наблизитись до своєї історичної батьківщини. Суттєвими прогалинами в розв?язанні національного питання в колишній Російській імперії значною мірою скористалась Радянська влада, яка, враховуючи минулий досвід, проголосила політику коренізації, що ставила за мету привернути до себе численні національні групи, які протягом кількох віків проживали на її території. З винятковими труднощами здійснювалась політика коренізації на теренах України, і в першу чергу, серед німецького населення. Розбіжність в світогляді, уподобаннях, способі життя, релігійних традиціях склали певну основу для неприйняття рішень вищого політичного керівництва країни і республіки. Конкретні факти доводять, що протягом першої половини 1920-х років німецька національна освіта базувалася на тих основах, які були започатковані протягом другої половини XVIII – початку ХХ століть. Йдеться, в першу чергу, про нерозривний зв’язок шкільних установ з релігійними громадами, використання підручників і посібників, оприлюднених в кінці ХІХ сторіччя. Важливою рисою німецької національної освіти протягом тривалого часу було і залишалось