КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 347.441.4(477)

ОЛЮХА ВІТАЛІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР: ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ ТА СИСТЕМА

Спеціальність 12.00.03 – Цивільне право; сімейне право; цивільний процес;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ - 2003

Дисетацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Боднар Тетяна Валеріївна.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, академік

Академії правових наук України,

Луць Володимир Васильович,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління

Кандидат юридичних наук, доцент,

Гопанчук Василь Степанович,

начальник кафедри цивільно-правових дисциплін

Національної академії внутрішніх справ України.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія (м. Одеса).

Захист відбудеться “8” жовтня 2003 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, в ауд.253).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “8” вересня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук, доцент Щербіна В.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах побудови економіки на ринкових засадах, відмови від адміністративно-командних методів її регулювання, впровадження радикальних реформ у сфері власності, розвитку підприємництва істотно підвищується роль цивільно-правового договору як одного з найефективніших правових методів опосередкування суспільних відносин.

Усе це сприяло розвитку договірних відносин: склалися нові види договорів (лізингу, консигнації, довірчого управління майном, факторингу, франчайзингу, ренти), а загальновідомі набули нового змісту, розширились функції цивільно-правового договору. Розвиток та широке впровадження новітніх інформаційних технологій привели до поширення електронної комерції, що справило істотний вплив на порядок укладення та підписання договорів у цій сфері.

З перших кроків незалежної України почали відроджуватися деформовані у нещодавньому минулому принципи рівності всіх форм власності, свободи особистості та договору. Правовим підґрунтям цього стали прийняті одними з перших закони України „Про власність”, „Про підприємництво”, „Про підприємства”, „Про господарські товариства”. Проте нині в Україні відсутній належний правовий механізм адекватного правового регулювання договірних відносин. Чинний Цивільний кодекс УРСР 1963 року, практика застосування якого виявила чимало правових проблем, не забезпечує ефективного регулювання договірних механізмів та захисту прав і інтересів сторін договору. Розроблені й прийняті Верховною Радою України нові Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України набувають чинності з 01.01.2004. За таких обставин стає надзвичайно актуальною проблема аналізу сутності сучасних договірних правовідносин, застосування норм нового цивільного законодавства. Усе це, відповідно, вимагає актуалізації наукових досліджень. Останнім часом в українській цивілістичній науці дещо підвищився інтерес науковців до проблем договірного права (Луць В.В., Кузнєцова Н.С., Статівка А.М., Стрельцова Є.Д., Сергієнко В.В. та ін.).

Крім того, ці питання розглядались у ряді дисертаційних робіт, які присвячено, зокрема, підрядним договорам у будівництві (Н.С. Кузнєцова, 1993), проведенню аудиту (Р.Ю.Ханик-Посполітак, 1997), договорам страхування (В.П.Янишен, 1997), відкриттю та обслуговуванню банківських рахунків (І.М.Жуков, 1998), в агропромисловому комплексі (А.М.Статівка, 1998), купівлі-продажу об’єктів приватизації (Н.С.Демченко, 1999), управлінню чужим майном (М.М.Слюсаревський, 1999), ліцензійним договорам (В.М.Крижна, 1999), господарським договорам (О.А.Беляневич, 1999), оренді майна державних підприємств (М.В.Мороз, 2000), консигнації (В.А.Васильєва, 2000), факторингу (Я.О.Чапічадзе, 2000), питанням свободи договору (А.В.Луць, 2001), договорам оренди транспортних засобів (Е.В. Вакулович, 2002), договорам франчайзингу (Г.В.Цірат, 2003). Однак, їх дослідження торкаються переважно окремих видів договорів. Між тим, вкрай необхідними є також наукові дослідження загальнодоговірних проблем, що врешті і зумовило вибір даної теми дисертаційного дослідження.

Наукова розробка загальнотеоретичних проблем договірного права, видів договору та його функцій є необхідною умовою побудови досконалого механізму правового регулювання зобов’язальних і, зокрема, договірних правовідносин. Усе наведене і зумовлює актуальність цього дисертаційного дослідження та необхідність аналізу загальноцивілістичних ознак та змісту цивільного договору, його видів та функцій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою науково-дослідної роботи кафедри цивільного права та комплексної бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються при укладенні договорів, виконанні договірних зобов’язань.

Предмет дослідження – законодавство, що регулює договірні відносини, загальнотеоретичні концепції про цивільно-правовий договір, його принципи та функції, літературні джерела, досягнення юридичної науки, юридична практика.

Мета дослідження полягає у проведенні системного аналізу регулювання цивільно-правового договору, виявленні проблем у функціонуванні договірних зобов’язань, розробці науково-теоретичних і практичних рекомендацій щодо поняття та змісту договору, реалізації сторонами своїх прав, у світлі положень нових Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та Господарського кодексу України.

Для досягнення поставленої мети основну увагу в дисертації приділено вирішенню таких завдань:

встановити умови, правову природу змісту, особливостей вираження волі під час укладання договору на сучасному етапі розвитку суспільних відносин;

визначити перелік і зміст елементів, що в сукупності дають підстави для визнання договору укладеним;

провести класифікацію договорів з урахуванням видів договорів, прийнятих у нових ЦК України та СК України;

проаналізувати поняття функції цивільно-правового договору та формування системи його функцій;

розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства з досліджених питань.

Методологічною основою дисертаційної роботи є закономірності суспільно-економічного розвитку соціальних систем, сукупність методів та прийомів наукового пізнання. На основі діалектичного методу розглянуті в дисертації проблеми досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

Системно-структурний метод покладено в основу при класифікації видів договору та його функцій. Аналіз законодавства України у сфері регулювання загальних положень про договір, зобов’язання та схожих правових положень інших країн проведено за допомогою порівняльно-правового методу. Метод історичного аналізу застосовувався при дослідженні розвитку поняття договору та функцій. Метод формально-логічного синтезу використовувався при дослідженні питання вираження волі на укладення договору в сучасних умовах, змісту договору.

Статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети дисертаційного дослідження.

З позицій логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення видів договорів та зобов’язань за ними. Використання комплексного методу проводилось при формуванні ряда наукових визначень та висновків, а також наукових положень, що виносяться на захист.

Науково-теоретичною базою дисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців з питань теорії держави та права, цивільного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Важливе значення для підготовки дослідження мали наукові праці М.М.Агафонова, С.С.Алексєєва, Д.В.Бобрової, Т.В.Боднар, В.І.Борисової, С.М.Братуся, М.І.Брагінського, В.В.Вітрянського, О.М.Вінник, В.Г.Верднікова, Ф.І.Гавзе, Д.М.Генкіна, І.М.Грущинського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.С.Іоффе, В.М.Коссака, Н.С.Кузнецової, О.О.Красавчикова., Л.А.Лунца, В.В.Луця, А.В.Луць, Р.А.Майданика, В.Л.Мусіяки, І.Б.Новицького, О.А.Підопригори, О.А.Пушкіна, Н.В.Рабінович, З.В.Ромовської, М.В.Сібільова, В.О.Семеусова, А.М.Статівки, Є.А.Суханова, Ю.К.Толстого, Г.Ф.Шершенєвича, В.С.Щербини та ін.

Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, новий Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Сімейний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про лізинг”, “Про оренду”, “Про поставки продукції для державних потреб” та інші нормативно-правові акти.

Фактологічна база ґрунтується на матеріалах судової практики Верховного Суду України, Вищого господарського суду України. Дисертантом вивчено 68 справ Дніпропетровського обласного суду та 70 справ Господарського суду Дніпропетровської області.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним монографічним дослідженням загальних засад цивільно-правового договору в Україні періоду незалежності, визначення основних загальноцивілістичних понять цивільно-правового договору.

У дисертаційному дослідженні містяться нові науково-теоретичні положення найбільш важливими з яких є:

Дисертантом доводиться, що визначення договору у новому ЦК України безпідставно звужує його зміст і зводить тільки до консенсуальних договорів, оскільки термін “домовленість” визнати конклюдентними діями або діями з передачі майна у реальних договорах неможливо. Тому пропонується визначення поняття договору як юридичного факту – це правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, що спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Типові та примірні договори, затверджені відповідними центральними органами виконавчої влади, є нормативно-правовими актами з особливим способом викладення правових норм (умов договору): імперативні в типових, диспозитивні в примірних договорах, оскільки вони поширюють свою дію на невизначене коло осіб на території всієї держави.

Доведено, що в узгодженому вольовому акті сторін (договорі) його виникнення можливе, коли зустрічно направлені волі контрагентів не збігаються, а відповідають одна одній. Узгодженість у вигляді збігу воль сторін, як виняток, можлива тільки у договорах, спрямованих на організацію спільної діяльності (в т.ч. у засновницьких договорах) за умови взаємопогодженості інтересів контрагентів.

При тлумаченні змісту правочину у випадку встановлення розбіжності між волею та волевиявленням у господарських договорах перевага повинна надаватись волевиявленню, в усіх інших - дійсній волі сторін. У зв’язку з цим дисертантом пропонується ч. 2 ст. 213 нового ЦК доповнити абз. 2 такого змісту: “При тлумаченні двостороннього правочину між суб’єктами підприємницької діяльності до уваги береться буквальне значення слів та словосполучень, що їх використовують сторони”. Частину 3 ст. 213 нового ЦК розпочати: “При тлумаченні змісту інших правочинів до уваги береться воля осіб, які вчинили правочин...” і далі за текстом.

На основі співставлення понять “інформація” і “оферта” зроблено висновок про можливість надання рекламі зв’язуючої сили оферти за умови наявності в ній всіх ознак останньої.

Одержала подальший науковий розвиток така ознака оферти як адресність, за якою в сучасних умовах оферту можна поділити, крім індивідуалізованої, зверненої до конкретно визначеної особи, на колективну та абстрактну (публічну), які в сучасних умовах перестають бути винятком. При цьому колективна оферта – це пропозиція до укладання договору в умовах конкуренції покупців, яку оферент надає одразу кільком заздалегідь відомим адресатам, але з метою укладання договору тільки з одним з них (аукціон, біржові торги), але в усякому разі з певною невизначеністю особи майбутнього акцептанта. Абстрактна – це пропозиція до укладання публічного договору або у сфері електронного обігу, звернена до невизначеного кола осіб, де кількість та особи майбутніх акцептантів взагалі не відомі. Усі види оферти є рівноправними.

У зв’язку з цим ч. 2 ст. 641 нового ЦК пропонується доповнити визначенням публічної оферти такого змісту: “Публічна оферта – пропозиція укласти договір, що містить істотні умови договору, виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття, адресована невизначеному колу осіб - відповідних суб’єктів цивільних відносин".

Обґрунтовується поняття змісту договору як правової категорії, яку складають як умови, погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові за чинним законодавством і визначають взаємні права та обов’язки сторін.

Піддається критиці точка зору, згідно з якою всі умови договору є істотними. Доведено, що умови договору необхідно поділяти на істотні, звичайні та вільні. При цьому використання терміну “вільні” замість “випадкові” для позначення категорії умов, які сторони приймають у договорі на відступ від диспозитивних норм або ж таких, що взагалі не передбачені у нормативно-правових актах, є доцільним, оскільки більш адекватно відображає сутність таких умов.

Пропонується поділяти істотні умови залежно від способу визначення у законодавстві на: а) прямо названі як істотні у нормативно-правовому акті; б) визначені опосередковано шляхом встановлення наслідку неукладеності договору в разі відсутності в ньому однієї з умов, визначених законом; залежно від способу визначення сторонами договору: а) об’єктивні (предмет договору та умови, визнані істотними у нормативно-правових актах); б) суб’єктивні (необхідні на вимогу одного з контрагентів та для договорів даного виду). Збереження останніх як істотних умов недоцільне у зв’язку з відсутністю чіткого критерію для їх визначення.

На основі аналізу норм чинного законодавства, що регулюють окремі види договорів, визнається недоречною існуюча нині тенденція до безмежного розширення кола істотних умов у нормативно-правових актах, оскільки це не відповідає принципу свободи договорів.

З набуттям чинності новим ЦК України ціна та строк перестають бути істотними умовами договору, оскільки механізм їх визначення у разі відсутності в договорі запроваджено у цьому кодексі. Разом з тим, з метою його удосконалення, дисертант пропонує ч. 2 ст. 530 нового ЦК викласти в такій редакції:

“Якщо у зобов’язанні строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Якщо для виконання зобов’язання необхідно більше ніж 7 днів у зв’язку з об’єктивним довгостроковим характером зобов’язання, воно повинно бути виконано у розумний строк, який в будь-якому разі не повинен перевищувати одного року”.

На основі співставлення норм чинного та нового Цивільного кодексу України в частині елементів, необхідних для виникнення договірних зобов’язань, робиться висновок: для визнання договору укладеним необхідним є не тільки досягнення згоди щодо кола істотних умов, але і її вираження у встановленій законом формі.

У разі недотримання такої форми договір повинен визнаватися не недійсним, як це передбачено чинним та новим ЦК України, а неукладеним.

З метою захисту інтересів сторони, яка повністю або частково виконала неукладений договір, пропонуються такі засоби захисту порушених цивільних прав: 1) право на пред’явлення позову про визнання договору неукладеним із застосуванням наслідків з безпідставного набуття майна або з безпідставного збагачення; 2) право на пред’явлення позову про визнання такого договору укладеним із застосуванням наслідків укладеного правочину.

На основі аналізу існуючих у науці цивільного права класифікацій договорів робиться висновок про можливість їх класифікації як з побудовою структурної системи, з використанням тільки економічних або юридичних системоутворюючих ознак чи за поєднуючим їх комбінованим критерієм, так і з простим групуванням (дихотомія або однорядна система).

Структурна система цивільно-правових договорів - це внутрішня організація побудови договорів на основі їх ієрархічного поділу за обраним критерієм на класи, типи, види та різновиди, яка відображає їх диференціацію та взаємопов’язаність. Обгрунтувано, що таким критерієм може бути правовий чинник – права та обов’язки, обумовлені предметом договору.

Пропонується структурна система договорів, яка визначає місце в ній також і ряду договорів, що регулюють сімейні правовідносини (шлюбний договір, договір про користування спільним майном подружжя, про поділ майна між ними, про участь батьків у вихованні дітей, про патронат, про утримання дружини/чоловіка або неповнолітньої дитини, про відмову від утримання), а також доводиться правомірність вміщення договорів із забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу не у групі з передачі майна у власність, а у групі з надання послуг.

Пропонується визначення функцій договору як категорії, що зумовлена станом економічного розвитку, має позитивні напрями дії (впливу) на відповідні суспільні відносини.

Досліджена система функцій цивільно-правового договору як багаторівнева, складна, взаємопов’язана та взаємозумовлена структура окремих функцій, критерієм класифікації яких є засоби впливу на суспільні відносини. Розкривається зміст сформульованих дисертантом функцій договору: регулятивної (організаційної), стимулюючої (заохочувальної), охоронної.

Пропонуються конкретні зміни та доповнення до чинного законодавства України, що регулює договірні відносини та до нових Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Сімейного кодексу України.

Особистий внесок здобувача полягає у визначенні й обґрунтуванні основних понять і положень досліджуваної проблеми, уточненні змісту цивільно-правового договору, його функцій, науковій обробці отриманих результатів. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані дисертантом в результаті опрацювання і дедуктивного аналізу близько 200 наукових і нормативно-правових джерел, 68 цивільних і 70 арбітражних (господарських) справ.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, допрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань договірних зобов’язань, зокрема, нового Цивільного кодексу, у навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсів цивільного та підприємницького права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, практичній діяльності судів, господарських судів України, правоохоронних органів, правозастосувальній практиці з питань договірного права.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження апробовано і відображено в публікаціях у виданнях, що визнані ВАК України фаховими, трьох одноосібних наукових статтях загальним обсягом понад 5 друкованих аркушів та двох статтях у наукових економічних виданнях, у монографічній роботі „Цивільно-правовий договір на сучасному етапі в Україні. Загальнотеоретичні положення”. Вони використовувались при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на Всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема Всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціально–педагогічне забезпечення гуманітарної освіти спеціаліста технічного профілю” (м. Черкаси, травень 1999 року); Криворізькій науково-практичній конференції “Суспільне життя Криворіжжя на межі тисячоліть” (квітень 2000 року). Окремі положення дисертації використовувались при проведенні навчально-методичного семінару суддів Дніпропетровської області у квітні 2001 року.

Структура роботи зумовлена логікою й об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють 9 підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 174 сторінки. Список використаних джерел нараховує 231 найменування на 16 сторінках.

Основний зміст дисертації

У вступі розкривається актуальність теми, визначається мета і завдання дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкривається її теоретична та методична основи; формулюється наукова новизна основних положень, продемонстрована їх апробація, характер публікацій, можливості практичного використання результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ „Загальна характеристика цивільно-правового договору” присвячений визначенню поняття „цивільно-правовий договір”, дослідженню змісту договору та вираження волі на укладення договору в сучасних умовах.

У підрозділі 1.1 “Поняття цивільно-правового договору” дисертант, застосовуючи порівняльний метод, узагальнює та аналізує основні континентальні, англо-американські та вітчизняні концепції щодо визначення цивільно-правового договору, виокремлює головні ознаки поняття “цивільно-правовий договір”. Поділяючи думку чисельної групи вчених стосовно багатозначного розуміння терміну “договір”, дисертант проводить аналіз його складових елементів, а також джерел формування договору.

Дисертант розглядає проблемні питання щодо типових та примірних договорів, їх співвідношення з категорією “договір” і пропонує визнати типові та примірні договори, затверджені відповідними центральними органами виконавчої влади, нормативно-правовими актами з особливим способом викладення правових норм (умов договору): імперативні в типових, диспозитивні в примірних, оскільки вони затверджені відповідними державними органами, поширюють свою дію на невизначене коло осіб у межах всієї держави. Пропонується розмежовувати вказані ознаки і договір як такий.

У дослідженні проводиться аналіз безпосередньої мети як основної правової мети договору, її співвідношення з мотивом, кінцевою метою, потребами, інтересами, процес їх задоволення та узгодження, які неприпустимо ототожнювати. Дисертантом також підкреслюється, що виникнення договору можливе, коли зустрічно направлені волі сторін не збігаються, а відповідають одна одній. Узгодженість у вигляді збігу самостійних воль контрагентів є винятком і можлива тільки у договорах, спрямованих на організацію спільної діяльності за умови взаємопогодженості їх інтересів.

Аналізуючи проблему невідповідності у договорі між волею та волевиявленням, дисертант пропонує її розв’язання у законодавчому закріпленні принципу тлумачення договорів, за яким при тлумаченні договорів, укладених у сфері підприємницької діяльності, у випадку невідповідності між волею та волевиявленням перевага повинна надаватись волевиявленню, у всіх інших видах договорів - дійсній волі сторін.

Досліджуючи співвідношення понять “інформація”, “реклама”, “оферта”, дисертант дійшов висновку, що реклама є більш широким поняттям, ніж оферта, а тому зв’язуючої сили останньої рекламі можна надавати за умови наявності в ній всіх ознак пропозиції до укладання договору.

Значну увагу дисертант приділяє розгляду такої ознаки оферти, як адресність, яка, на думку більшості вітчизняних вчених, має бути звернена тільки до конкретно визначеної особи і, як виняток, можлива в публічних договорах. Дисертантом доведено, що принципової різниці між офертою відносно “невизначеного кола осіб” та “всіх та кожного” немає. У першому випадку мова йде про невизначену кількість неконкретизованих осіб, а в другому – про невизначену множинність адресатів оферти. І в першому, і в другому випадку оферент не має конкретно визначеного адресата оферти і не знає, хто її буде акцептувати. Тому можна вказати конкретну, визначену адресність оферти або невизначену, яка має місце при укладенні публічних договорів.

Далі доводиться, що в сучасних умовах, з поширенням сфери використання публічних договорів, розвитку підприємницької діяльності, з використанням Інтернету, впровадженням біржової та аукціонної торгівлі оферта можлива не тільки до конкретно визначеної особи.

Дисертантом робиться висновок про можливість поділу оферти за ознакою адресності на індивідуалізовану, колективну та абстрактну (публічну). Перша, традиційна, звернена до конкретно визначеної особи; друга – є пропозицією до укладання договору в умовах конкуренції покупців, з певною невизначеністю особи майбутнього акцептанта, що зумовлено особливостями укладання договорів на аукціоні, біржі; третя – це оферта до укладання публічного договору, а також у сфері електронного обігу, де кількість та особи майбутніх акцептантів взагалі невідомі.

Конкретизуючи поняття “договір”, дисертант доводить, що його визначення, запропоноване у новому ЦК, безпідставно звужує його зміст, оскільки термін “домовленість” фактично виключає конклюдентні дії та дії з передачі майна, необхідні поряд з домовленістю для укладання реальних договорів. Дисертантом пропонується таке визначення договору у розумінні юридичного факту: договір – правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, який спрямовано на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Термін “контракт” пропонується застосовувати в законодавстві України тільки для позначення зовнішньоекономічних договорів, оскільки це зумовлено усталеною практикою міжнародних зобов’язальних відносин, де застосовується саме цей термін. Для позначення інших договорів він використовуватись не повинен, оскільки це є тавтологією, яка не відповідає мовній юридичній традиції.

У підрозділі 1.2. “Зміст договору” дисертантом докладно аналізується зміст договору та його складові елементи – умови договору. Так, в результаті аналізу позицій вчених щодо поділу умов договору дисертантом доведено, що поділ умов договору на істотні, звичайні та вільні зберігає своє значення і в умовах сьогодення. При цьому дисертант обґрунтовує доцільність використання терміну “вільні умови” замість “випадкові” для позначення категорії умов, які сторони приймають у договорі на відступ від диспозитивних норм, або ж таких, що взагалі не передбачені у законодавчих актах.

З аналізу визначення в нормативних актах істотних умов договорів зроблено висновок про деяку неадекватність та різні підходи до їх встановлення, а також недосконалість або суперечливість в способах регламентації. Тому істотні умови, залежно від способу їх визначення такими в нормативно-правових актах, можна поділити на ті, що як такі прямо названі в зазначених актах, і ті, що визначені опосередковано, шляхом встановлення наслідку – визнання договору неукладеним, коли в ньому відсутні запропоновані умови.

Дисертантом також пропонується поділ істотних умов договору залежно від способу визначення їх сторонами на об’єктивні (предмет договору та умови визнані такими у нормативно-правових актах) та суб’єктивні (необхідні на вимогу одного з контрагентів та для договорів даного виду). Дисертант наголошує, що чіткий критерій для визнання істотними умов договору, необхідних для договорів даного виду, відсутній, а тому збереження їх як істотних недоцільне.

Дисертантом обґрунтовується висновок про те, що з набуттям чинності новим ЦК України ціна та строк перестають бути істотними умовами договору, оскільки механізм їх визначення у разі відсутності в договорі запроваджено у вказаному кодифікованому акті. Разом з тим, з метою його удосконалення, дисертант пропонує ч. 2 ст. 530 нового ЦК доповнити таким змістом: “Якщо для виконання зобов’язань необхідно більше ніж 7 днів за об’єктивним довгостроковим характером зобов’язання воно повинно бути виконано у розумний строк, але не більше ніж за один рік”.

За результатом проведеного аналізу норм чинного законодавства дисертантом формулюється висновок про недоречність існуючої нині тенденції до безмежного розширення кола істотних умов з віднесенням до них другорядних факторів, реквізитів договору тощо у нормативно-правових актах з врегулювання окремих видів договору. Адже, будуючи економіку на засадах рівноправ’я суб’єктів господарювання, ринкових методів управління, держава повинна надавати можливість учасникам договірних відносин самостійно визначати взаємні права та обов’язки за договором.

У підрозділі 1.3. “Вираження волі на укладання договору в сучасних умовах” досліджується такий елемент, необхідний для укладання договору, як форма.

Дисертант доводить, що для виникнення договору як з участю фізичних, так і з участю юридичних осіб, достатнім є його підписання уповноваженими сторонами з додержанням обумовленої законом форми. Наявність відтиску печатки, а також державна реєстрація, необхідна за новим ЦК для окремих видів договорів, не є необхідною формою, а отже і не повинні впливати на визнання договору укладеним. Разом з тим дисертант підкреслює, що обрання сторонами більш простої форми порівняно з законодавством – неприпустиме, і в такому разі договір повинен визнаватись неукладеним.

На підставі аналізу теоретичних позицій, що існують в сучасному цивільному праві, судової практики, положень чинного та нового ЦК України дисертант наголошує на існуючій непослідовності наслідків у разі недотримання сторонами встановленої законом форми. З одного боку, договір вважається неукладеним, а з іншого боку – його можна визнати недійсним. Але визнавати недійсним те, чого взагалі не існує з юридичної точки зору, неможливо, оскільки конструкція ст. 153 ЦК однозначна: договір укладено за дотримання двох умов: 1) істотні умови; 2) необхідна форма для двосторонньої угоди. Така ж тенденція посилена і в новому ЦК.

При цьому віндикаційний позов по неукладених угодах, що почали виконуватися, можливий лише в окремих випадках, а тому цей правовий засіб захисту порушеного права не можна вважати універсальним. Застосування ж наслідків безпідставного збагачення або збереження майна є єдиним універсальним засобом, що може надійно захистити права потерпілої сторони у таких випадках. Іншим можливим засобом захисту прав потерпілої сторони, на думку дисертанта, могла б бути можливість визнання судом договору укладеним з порушенням форми.

У другому розділі “Класифікація цивільно-правових договорів” дисертант розкриває поняття та способи класифікації договорів, розглядає структурну та просту систематизації договорів.

У підрозділі 2.1. “Поняття та способи класифікації договорів” дисертант досліджено методи класифікації.

На основі аналізу підходів до класифікацій, що застосовуються у філософії, дисертантом зроблено висновок, що класифікація договорів може проводитись двома способами: складним (структурна систематизація) та простим (групування). Остання в свою чергу проводиться дихотомічно з утворенням парних груп або з використання однорядної системи, яка складається з необмеженої кількості паралельних груп договорів. Дисертантом підкреслюється, що всі вони можуть використовуватись для вирішення наукових питань, завдань нормотворчості та в практичній діяльності.

У результаті проведеного дисертантом дослідження сформульоване таке визначення: система цивільно-правових договорів – це складна внутрішня організація побудови структури договорів на основі їх ієрархічного поділу за обраним критерієм на класи, типи, види та різновиди, яка відображає їх диференціацію та взаємопов’язаність.

У підрозділі 2.2. “Структурна система цивільно-правових договорів” дисертантом досліджується питання структурної класифікації договорів, що надало йому можливість визначити такі види структурної класифікації:

Класифікація на основі використання тільки економічних критеріїв (С.І.Аскназій, Г.М.Амфітеатров, А.М.Гранберг).

Класифікація з застосуванням тільки юридичних критеріїв (М.В.Гордон, О.О.Красавчиков, В.В.Луць).

Класифікація на основі комбінованого критерію, що поєднує економічні та юридичні чинники (О.С.Іоффе, О.А.Пушкін, Р.Б.Шишка, А.Ю.Кабалкін).

Багатоступенева класифікація з поетапним використанням юридичних або економічних чинників (М.І.Брагінський, В.В.Вітрянський, М.Д.Єгоров, Ю.В.Романець).

Дисертантом на підставі аналізу положень Господарського кодексу України зроблено висновок, що система договорів у ньому розташована за принципом економічної сфери застосування, яка не є доцільною, оскільки в одні групи об’єднані різнорідні договори та роз’єднані однорідні, що не сприяє їх належному правовому регулюванню.

Далі дисертантом обґрунтовується висновок про те, що побудова структурної системи договорів можлива і доцільна з використанням тільки одного правового чинника – прав та обов’язків, обумовлених предметом договору, який на кожному етапі поділу відповідно деталізується.

Дисертантом пропонується така система цивільно-правових договорів:

І. Договори про передачу майна у власність: купівля-продаж (поставка, роздрібна купівля-продаж, контрактація сільгосппродукції, міна); рента; довічне утримання (догляд); дарування (пожертва); про розділ майна (поділ майна між подружжям, між учасниками простого товариства, між учасниками підприємницьких товариств); про надання утримання (чоловікові чи дружині, батькам, дитині (повнолітньої чи неповнолітньої)); про припинення утримання (чоловіка чи дружини, батьків, дитини (повнолітньої чи неповнолітньої)); шлюбний договір.

ІІ. Договори про передачу майна у тимчасове користування: найм (оренда) - (прокат, найм (оренда) земельної ділянки, найм (оренда) будівлі або іншої споруди, найм (оренда) транспортних засобів (з екіпажем або без), лізинг); найм (оренда) житла; позичка.

ІІІ. Договори про виконання робіт: підряд (побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи); науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи.

IV. Договори про надання послуг: про надання послуг; перевезення (перевезення вантажу, пасажирів та багажу, чартеру); транспортного експедирування; зберігання (на товарному складі, у ломбарді, в банку, в камерах схову, у гардеробі, під час перевезення, у готелі, схов, договір охорони, зберігання транспортних засобів); страхування (майнове, особисте); доручення; комісії; довірчого управління майном; забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу.

V. Договори про розпорядження виключними правами: про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ліцензійний договір на використання об’єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, про створення за замовленням і використання об’єкта інтелектуальної власності, про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності).

VІ. Договори про кредитування та здійснення розрахунків: позики; банківського вкладу; банківського рахунку; факторингу.

VІІ. Договори про порядок здійснення спільної діяльності: договір простого товариства; договір про утворення юридичної особи (господарські товариства, кооперативи).

VІІІ. Договори про визначення порядку користування спільною власністю: між подружжям; між іншими учасниками цивільних правовідносин.

ІХ. Про визначення порядку виховання дитини: між батьками; про патронат.

У підрозділі 2.3. “Однопорядкова система цивільно-правових договорів” розглядаються договори з обмеженням принципу свободи договору як необхідної умови їх існування. На основі проведеного дослідження дисертант підкреслює, що хоч ст. 634 ЦК і містить визначення договору приєднання, а ст. 633 – публічного договору, але в них не враховано всі ознаки зазначених договорів. Для усунення цього недоліку ч.1 ст. 634 запропоновано викласти у такій редакції: “Договір приєднання – цивільно-правовий договір, умови якого заздалегідь визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах для неодноразового використання при укладенні договорів з невизначеним числом осіб і які можуть бути прийняті іншою стороною після ознайомлення не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому”, а ч.1 ст. 633 у такій редакції: “1. Публічний договір – цивільно-правовий договір, у якому однією із сторін є юридична або фізична особа, зареєстрована як підприємець, що зобов’язується з метою отримання прибутку здійснювати продаж товарів, виконувати роботи, надавати послуги кожному, хто до неї звернеться, у будь-яких сферах господарювання, зокрема у роздрібній торгівлі, перевезені транспортом загального користування, послугах зв'язку, медичному, готельному,

банківському обслуговуванні”. Державний договір – цивільно-правова угода, укладена між державним замовником, який виступає від імені держави, та виконавцем державного замовлення, що опосередковує їх відносини у сфері задоволення державних потреб, визначає взаємні зобов’язання сторін договору, та направлена на реалізацію державного замовлення. Саме таке визначення пропонується внести до ст. 1 п. 1 ч. 5 Закону України від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для державних потреб”).

Дисертантом наголошується: всі наведені види договорів є самостійними видами, а не різновидами один одного.

У розділі третьому „Функції цивільно-правового договору” розкриваються такі питання: поняття функцій цивільно-правового договору; система функцій цивільно-правового договору та характеристика окремих функцій цивільно-правового договору.

У підрозділі 3.1. “Поняття функцій цивільно-правового договору” в результаті проведеного дослідження дисертант робить висновок, що функції договору існують як у значенні юридичного факту, так і в значенні правовідносин. Дисертантом пропонується таке визначення функцій цивільно-правового договору як правовідносин: функції цивільно-правового договору – зумовлені станом економічного розвитку позитивні, динамічні, різноманітного характеру напрями дії (впливу цього юридичного акту) на відповідні суспільні відносини. Функції цивільно-правового договору, що розуміється як юридичний факт, – це зумовлені станом економічного розвитку позитивні, статичні, тільки йому властиві напрями дії (впливу цього юридичного акту) на відповідні суспільні відносини.

У підрозділі 3.2. “Система функцій цивільно-правового договору” дисертант доходить висновку, що функції цивільно-правового договору утворюють багаторівневу, складну, взаємопов’язану та взаємообумовлену структуру, що органічно пов’язана з основними напрямками життєдіяльності суспільства: економічними і соціальними її чинниками.

Функції договору об’єктивно зумовлені ходом економічного розвитку, станом економіки суспільства, місцем, яке договір займає через інші правові інструменти у їх опосередкуванні. Але тільки функції цивільно-правового договору можуть виконувати активну зворотну позитивну дію на суспільні відносини і сприяти, у свою чергу, розвитку майнових відносин, а також задоволенню соціальних потреб громадян

Серед них з урахуванням засобів впливу на суспільні відносини виділено такі функції: регулятивна в економічній та організаційна в соціальній сфері, що відповідають дозвільному методу регулювання суспільних відносин; стимулююча в економічній та заохочувальна в соціальній сфері, що відповідають зобов’язуючому методу; охоронна, що відповідає заборонному методу регулювання, як в першій, так і в другій сфері.

У підрозділі 3.3. “Характеристика окремих функцій цивільно-правового договору” дисертант досліджує зміст конкретних функцій. Зокрема регулятивна функція цивільно-правового договору проявляється в тому, що сторони за допомогою договору обирають форму та вид договору, визначають його зміст, встановлюють, змінюють правила поведінки відповідно до своїх потреб та вимог законодавства. Організаційна функція договору сприяє реалізації соціально-політичних прав громадян, а стимулююча функція договору активізує відносини у сфері майнового обігу, слугує правовим засобом визначення попиту споживачів та розвитку пріоритетних напрямків в економіці. Заохочувальна функція відображає здатність договору стимулювати розвиток соціально-правової активності всіх суб’єктів цивільних правовідносин, розвитку правової свідомості громадян України. Охоронна ж функція полягає у створенні правових гарантій, які запобігають порушенню зобов’язань та в можливості, у випадку такого порушення, застосування заходів відповідальності з метою компенсації майнових інтересів потерпілої сторони як шляхом звернення до суду, так і через вчинення виконавчих написів нотаріусів на підставі нотаріально посвідченого договору.

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання – подальший розвиток загальнотеоретичних положень зобов’язального права. Так, за результатами дослідження дисертантом було отримано висновки, що спрямовані не тільки на розвиток і вдосконалення теоретичних положень зобов’язального права, а й на втілення їх у законодавство і юридичну практику. Тому основною концепцією роботи є виявлення проблем, спірних положень та прогалин в загальній теорії договірних правовідносин та розробка і обґрунтування шляхів їх подолання. Саме у втіленні обґрунтованих теоретичних пропозицій у законотворчу діяльність, спрямованих на усунення значного відставання теорії і нормативної бази від юридичної практики, дисертант бачить шлях вдосконалення економічного стану України, який, у першу чергу, залежить від реалізації договірних взаємовідносин.

Дисертантом уточнено, що договір – це правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, що спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Вважається, що виникнення єдиного вольового акту є можливим, коли зустрічно направлені волі контрагентів не збігаються, а відповідають одна одній. Узгодженість у вигляді збігу воль сторін, як виняток, можлива тільки у договорах, направлених на організацію спільної діяльності. При тлумаченні змісту правочину у випадку встановлення розбіжності між волею та волевиявленням у господарських договорах перевага повинна надаватись волевиявленню, в усіх інших - дійсній волі сторін.

За ознакою адресності оферту необхідно поділити на індивідуалізовану, звернену до конкретної особи; колективну, в умовах конкуренції покупців до декількох відомих оференту сторін, з метою укладання договору тільки з одним з них; абстрактну – до невизначеного кола осіб.

Спростовано думку про те, що всі умови договору є тільки істотними, і доведено доцільність їх поділу в сучасних умовах на істотні, вільні, звичайні. Коло вільних умов розширено і віднесено до них крім вищевказаних і факультативні умови.

Запропоновано істотні умови залежно від способу їх визначення такими у законодавстві поділити на ті, що як такі прямо названі в правовому акті, та ті, що визначені опосередковано шляхом встановлення наслідку неукладеності договору в разі відсутності в ньому однієї з запропонованих прямо законом умов, залежно від способу визначення сторонами договору – об’єктивні (предмет договору та умови, визнані істотними у нармативно-правовому акті) та суб’єктивні (необхідні на вимогу одного з контрагентів; для договорів даного виду). Піддана конструктивній критиці існуюча нині негативна тенденція до безмежного розширення законодавством кола істотних умов у нормативно-правових актах.

У дисертації доведено суперечливість та хибність положень чинного та нового Цивільного