Національний університет внутрішніх справ

Петров Євген Вікторович

УДК 347. 122: 007

Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор

Шишка Роман Богданович, професор кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, Підопригора Оксана Опанасівна, Ново-Каховська філія Відкритого Міжнародного університету розвитку людини “Україна”, заступник проректора зі стратегічних питань

кандидат юридичних наук, доцент Жуков Віктор Іванович, директор приватного інституту інтелектуальної власності “Жуков і син”.

Провідна установа: Міністерство науки і освіти, Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра цивільного права Міністерства освіти і науки України (м. Львів).

Захист відбудеться “24” грудня 2003 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 при Національному університеті внут-рішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “24” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чалий Ю.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дослідження основних закономірностей правового регулювання інформації зумовлене виникненням якісно нових соціальних явищ, пов’язаних з інформацією і, відповідно, увагою законодавця до упорядкування цієї сфери приватності суспільних відносин. Сучасний період розвитку цивілізації характеризується переходом від індустріального суспільства до інформаційного. Термін “інформація” з філософської категорії все більше перетворюється на правову дійсність, а інформація стає специфічним товаром і ресурсом сучасності, об’єктом цивільних правовідносин. Останнім часом різко зріс інтерес до цивільно-правового аспекту інформаційних відносин. При цьому важливо відзначити не ослаблення, а, навпаки, посилення ролі цивільного права в нових умовах. Воно регулює також відносини, пов’язані з інформацією та інформаційним забезпеченням. Право змінюється, виявляючи нові об’єкти регулювання, трансформуючи методи свого впливу на суспільні відносини.

Зазначені процеси поставили законодавця перед необхідністю ефективного юридичного упорядкування суспільних відносин в інформаційній сфері. У руслі цієї тенденції за останнє десятиріччя у сфері інформації як об’єкта права і як товару було прийнято значну кількість нових нормативно-правових актів, що спричинило необхідність закріплення у ЦК України вказаних правовідносин. Різноманітність прояву категорії “інформація” у цивільному обігу потребує серйозного наукового дослідження.

Ці та інші фактори зумовили підвищення наукового інтересу до проблем правового регулювання відносин, що виникають з приводу інформації. Актуальність проблеми інформації як об’єкта цивільно-правових відносин акцентується на необхідності оцінки ефективності існуючого юридичного інструментарію, що використовується для регулювання інформаційних правовідносин.

Ця проблема стосується дослідження природи інформаційного законодавства, його місця в українській правовій системі, реалізації та захисту права на інформацію. Оскільки інформаційні правовідносини є результатом урегулювання суспільних відносин за допомогою визначеної сукупності правових норм, то дослідження цих відносин одночасно означає виявлення їх об’єкта.

Комплексне дослідження інформаційних правовідносин сьогодні набуває особливої актуальності через наявність прогалин у чинному цивільному законодавстві щодо їх регулювання з урахуванням їх особливостей та потреб практики. Існуючі в Україні наукові розробки із зазначених проблем, на нашу думку, не розкривають специфіки цих правовідносин.

Порівняно невелика кількість публікацій, у яких розглядаються окремі аспекти інформаційних правовідносин, не охоплює і не вирішує багатьох теоретичних проблем і практичних завдань, що викликано відсутністю однозначного підходу до визначення такого нетипового об’єкта цивільного права, як інформація. Як результат – правова невизначеність з низки принципово важливих питань: щодо визначення права власності на інформацію; співвідношення “інформації” та “інтелектуальної власності”; визначення істотних умов договору про передачу інформації; порядок укладення названого договору, зокрема специфіки захисту права на інформацію; цивільної відповідальності.

Попередниками цього дослідження у вітчизняній науці цивільного права були такі вчені, як: Ч.Н. Азімова, І. Л. Бачило, А.Б. Венгеров,

С.Д. Волошко, В. А. Дозорцев, В.І. Жуков, В.О. Калятін,

О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, Г. Штумпфа, Р.Б. Шишка, О.А. Чобот ін., однак їх роботи не мали комплексного цивілістичного характеру, а торкалися лише окремих питань інформації як об’єкта цивільно-правових відносин.

Загалом, зазначеними обставинами та причинами й зумовлюється актуальність теми дослідження та доцільність проведення його в рамках цієї дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковим програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до Постанови Верховної Ради України щодо розробки і прийняття нового ЦК України; п.28 “Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 р.р.”, затвердженої Наказом МВС України за № 356 від 10 травня 2001; Розділом І “Тематики пріоритетних досліджень на період 2002-2005 р.р.”, затвердженої Наказом МВС України за № 635 від 30 червня 2002 року, “Тематики пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 р.р.”, затвердженої Наказом МВС України за № 635 від 30 червня 2002 року.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формування доктрини, виявлення прогалин і суперечностей чинного інформаційного законодавства України, формування конкретних пропозицій щодо удосконалення законодавства, а також з’ясування правового режиму інформації як об’єкта цивільного права, права на інформацію та комплексний всебічний теоретичний аналіз договору на передачу ноу-хау як правової форми реалізації права на передачу інформації зацікавленим особам, а також внесення пропозицій з метою його подальшого правового регулювання.

Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дисертації: проаналізувати поняття та виявити основні ознаки інформації як об’єкта цивільного права; дослідити джерела регулювання інформаційних відносин; визначити види інформації приватного та публічного характеру; визначити зміст інформаційних правовідносин; проаналізувати інформацію як об’єкт цивільного права; з’ясувати правове становище суб’єктів інформаційних правовідносин, визначити їх суб’єктивні права та юридичні обов’язки; класифікувати види інформаційних відносин з послідовним аналізом інформації, яка їх обумовлює; дати правову характеристику праву на інформацію з аналізом правового режиму права власності та виключних прав; проаналізувати процес виникнення та розповсюдження договорів на передачу інформації; класифікувати договори про передачу інформації і розглянути специфіку окремих видів; визначити предмет та встановити комплекс прав та обов’язків сторін у договорі; показати особливості захисту права на інформацію.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу інформації як об’єкта цивільно-правових відносин і її правовий режим.

Предметом дослідження є національне, іноземне та міжнародне законодавство, зарубіжна та українська судова практика, наукова доктрина.

Методами дослідження є сукупність теоретико-методологічних засобів і прийомів пізнання суспільних явищ і процесів. У ході дослідження застосовано сукупність методів наукового дослідження, зокрема діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу. Аналіз був проведений за допомогою формально-логічного, порівняльно-правового методу, системного аналізу. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в дисертації, розглядаються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати захист права на інформацію, відшкодування заподіяної шкоди, передбачені законодавством України, порівняно з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень дотримувалися при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні на рівні цивілістичного дисертаційного дослідження розглядаються поняття та правовий режим інформації як об’єкта цивільно-правових відносин у світлі тенденцій і перспектив розвитку цивільного законодавства України. Наукова новизна одержаних результатів знайшла своє відображення в таких положеннях:

1. На підставі всебічного аналізу природи інформації подане авторське визначення інформації, яке відображає приватний характер інформації. Інформація – це завжди результат, продукт діяльності людини, орієнтований на створення нових відомостей або зняття відомостей з інших об’єктів матеріального або духовного світу, для об’єднання цих відомостей у певний продукт та товар, необхідний для суспільства. Визначальною є теза, що для права слід використовувати якісну теорію інформації, а не кількісну, яка ігнорує зміст інформації.

2. Обґрунтовано, що деякі види інформації мають переважно публічно-правовий характер і не можуть виступати товаром на інформаційному ринку. Поряд з цим вказуються ознаки інформації, за якими види інформації мають суто приватний характер і як наслідок виступають самостійним товаром на ринку.

3. Дістала подальшого розвитку класифікація інформації, зокрема запропоновано новий поділ інформації на види, що дозволить більшою мірою визначити інформацію як об’єкт цивільного права, підкреслити її товарність, визначити тип зобов’язальних відносин з приводу інформації. Пропонується розподілити інформацію на такі види: а) приватноправового характеру – публічно-правового; б) оборотоздатну – необоротоздатну; в) загальнодоступну – нерозкриту (з обмеженим доступом); г) приватну – офіційну; д) для комерційного використання – для вільного, звичайного, наукового, освітянського використання.

4.Додатково обґрунтовано висновок про необхідність регулювання інформаційних відносин цивільним правом та їх похідність від майнових та немайнових відносин.

5. Удосконалено положення про визначення вартості інформації, її товарності, обігоздатності, правового режиму. Уточнено співвідношення “об’єкта інтелектуальної власності” та “інформації”. Висунуто тезу про те, що інформація не може бути певною мірою об’єктом інтелектуальної власності, навпаки – об’єкти інтелектуальної власності можуть бути одним із різновидів інформаційних ресурсів.

6. Уперше на основі дихотомічного підходу проведено класифікацію інформаційних правовідносин. Зроблено висновок, що існують відносини абсолютні, квазіабсолютні, відносини. Відстоюється теза, що: а) у переважній більшості абсолютний характер мають відносини публічно-правового характеру; в) відносини з приводу нерозкритої інформації мають квазіабсолютний характер; г) переважна частина інформаційних правовідносин має відносний характер.

7. Зроблено та аргументовано висновок, що право на інформацію – це природне право, виникнення якого ґрунтується, насамперед, на постійному і вибірковому інтересі до змісту інформації. Обгрунтовується думка про те, що до інформації неприпустиме застосування інституту права власності та виключного права. Виключні права на ноу-хау засновані на фактичній, а не юридичній монополії.

8. З огляду на сучасну кодифікацію цивільного права України удосконалено види договорів у сфері інформаційних відносин. Зроблено висновок, що на сучасному етапі існують договори про надання інформаційних послуг і договори про передачу інформації. На підставі всебічного аналізу юридичної природи договору про передачу інформації виділяються властиві йому ознаки: двосторонній характер, платність та консенсуальність, ризиковий характер для цедента; доведено його попередній “форфардний” характер.

9. Дістало подальшого розвитку положення чинного та перспективного цивільного законодавства України про захист права на інформацію. Додатково обґрунтовується позиція щодо розмежування понять “охорона” та “захист” права на інформацію. Запропоноване авторське вирішення засобів захисту права на інформацію. Наголошується на тому, що основним цивільно-правовим способом захисту повинно стати відшкодування збитків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в роботі положення, висновки та пропозиції можуть бути використані в подальших теоретичних дослідженнях та під час розробки законодавства України стосовно регулювання інформації як об’єкта цивільно-правових відносин, під час укладення та виконання договорів про передачу інформації. Дослідження спрямоване на аналіз правового режиму інформації, класифікації інформаційних відносин, визначення їх змісту, на аналіз правової форми реалізації права на надання інформації як договору про передачу інформації, обґрунтовується його самостійність у системі цивільно-правових договорів. Дисертаційні положення можуть бути використані для підготовки відповідних розділів підручників, посібників з цивільного, інформаційного права та права інтелектуальної власності. Ці положення можуть бути використані як матеріал для лекцій з курсу “Цивільне право”, “Право інтелектуальної власності”. Автором також підготовлено лекції зі спецкурсу “Інформаційне право” для курсантів І-го факультету (спеціальність: оперативно-розшукова діяльність у комп’ютерних мережах) Донецького інституту внутрішніх справ МВС України.

Деякі сформульовані положення мають дискусійний характер та можуть слугувати базою для подальших наукових досліджень у цій галузі.

Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ, де неодноразово проводилося її обговорення. Основні теоретичні положення та їх аргументація, а також практичні рекомендації та пропозиції з удосконалення законодавства України, що містяться в дисертації, були викладені в доповідях та наукових повідомленнях: на науково-практичній конференції молодих учених Університету внутрішніх справ у м. Харкові 14 квітня 2000 р.; науково-практичній конференції МАУП “Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод та обов’язків” у м. Харкові 30 березня 2000 р.; на науково-практичній конференції Донецького інституту внутрішніх справ МВС України у червні 2001р. Здобутки дисертації використовувалися під час розробки практикуму з курсу “Право інтелектуальної власності” (Харків, 2002р.) та на практичних заняттях з права інтелектуальної власності факультету права та підприємництва Національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені у шести наукових статтях у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, розбитих на вісім підрозділів, висновків та списку використаної літератури (244 джерела). Перший, другий розділи роботи мають три підрозділи, третій – два підрозділи. Обсяг рукопису становить 184 сторінки машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначаються об’єкт, предмет та мета дослідження, висвітлюється наукова новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист, обгрунтовується практичне значення одержаних результатів, їх апробація, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 “Цивільно-правовий характер інформації” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню приватноправової природи інформації як об’єкта цивільного права, її видів та існуючого механізму цивільно-правового регулювання відносин.

У підрозділі 1.1. “Розвиток законодавства України про інформацію як об’єкт цивільних відносин” проведено стислий аналіз розвитку інформаційного законодавства України. Зроблено висновок, що в Україні значна частина норм про інформацію є нормами цивільного права. Правова регламентація розвитку єдиного інформаційного простору України повинна сприяти гармонійному розвитку інформаційних ресурсів, інформаційних послуг та засобів інформаційного виробництва в країні у процесі її руху до інформаційного суспільства. Важливість проблеми розвитку законодавства у сфері інформації та інформатизації, становлення правового суспільства визначається тією обставиною, що норми цієї сфери суттєво впливають на законодавче регулювання відносин суб'єктів у всіх сферах та інших компонентах життя країни. Стратегічно ми, як і більшість, виходимо з товарності інформації та необхідності у єдиному інформаційному просторі будувати і єдиний механізм його правового забезпечення. Якщо це так, то основу останнього повиний становити приватний інтерес і цивільне право.

Автором обґрунтовується точка зору, що інформаційне законодавство як комплексна галузь побудоване таким чином: 1. Інформаційно-правові норми Конституції України. 2. Галузі законодавства, акти яких цілком присвячені питанням інформаційного законодавства: а) законодавство про інтелектуальну власність; б) законодавство про засоби масової інформації; в) законодавство про формування інформаційних ресурсів та надання інформації споживачу; г) законодавство про створення та застосування інформаційних систем, їх мережі, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення; д) законодавство про інформацію з обмеженим доступом. 3. Галузі законодавства, акти яких містять окремі інформаційно-правові норми та за своєю юридичною природою є: а) приватними (інформація як об'єкт правового регулювання, договори на одержання та використання інформації); б) публічними (в частині визначення компетенції органів державної влади щодо формування та використання державних інформаційних ресурсів), а також у частині відповідальності за порушення в інформаційній сфері – кримінальне законодавство та законодавство про адміністративні правопорушення.

Окремо зазначається, що інформаційне законодавство України потребує подальшого вдосконалення та систематизації для правового забезпечення реалізації конституційного права громадян на інформацію та забезпечення розвитку інформаційного ринку в Україні. Додатково обґрунтовується позиція розвитку інформаційного законодавства на концепції приватних засад. На думку автора, такими повинні бути: визначення інформації як самостійного об’єкта цивільного права, виявлення засад відшкодування збитків з приводу порушення права на інформацію, відокремлення зобов’язальних відносин з приводу інформації у самостійний тип. Здійснення заходів щодо систематизації та вдосконалення інформаційного законодавства створить можливість підняти його до вимог сьогодення, чітко визначить умови комерціалізації та розповсюдження інформаційних продуктів, критерії їх вартісного виміру, дозволить вибудувати гнучкий механізм цивілізованої реалізації прав фізичних та юридичних осіб на інформаційні ресурси на внутрішньому та зовнішньому інформаційному ринку, прискорить входження України у світове інформаційне суспільство.

У підрозділі 1.2. “Поняття та ознаки інформації як об’єкта цивільних правовідносин” зазначається, що інформація є основним об’єктом інформаційних правовідносин. Здійснено аналіз існуючих точок зору у філософії та науці цивільного права щодо визначення поняття й ознак інформації. Критично розглянуто кількісну і якісну теорію інформації. Автором додатково обґрунтовується позиція, що для визначення інформації як об’єкта цивільного права слід використовувати саме якісну теорію інформації, тому що однобічність математичної теорії інформації полягає в тому, що ця теорія ігнорує семантичний та прагматичний аспект інформації і акцентує увагу лише на кількісному аспекті. Кількісна сторона інформації виявляється цілком недостатньою при використанні багатьох видів інформації.

З метою визначення інформації як об’єкта цивільних правовідносин автором окремо виділяються такі основні властивості інформації: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношенню до носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження – інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження; г) здатність бути реалізованою – має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.

Пропонується авторське визначення інформації – це насамперед відомості (а не дані) про події та явища, які можуть бути пізнані особою та передані іншій особі у вигляді, придатному для сприйняття.

Підрозділ 1.3. “Види інформації як об’єкта цивільних правовідносин” зазначає, що для класифікації інформації за видами необхідно брати до уваги один вид інформації – соціальну – та її товарний характер. Тільки соціальна інформація містить в собі відомості, повідомлення, знання, придатні для використання в практиці та управлінні. У разі такого підходу інформація як універсальна форма зв’язку постає істотним елементом всієї системи суспільних відносин.

Далі автор доводить, що види інформації зумовлюють зовнішню характеристику цивільних правовідносин. З огляду на класифікацію інформації, подану в Законі України “Про інформацію”, робиться висновок, що деякі види інформації не можуть бути об’єктом цивільного права та предметом договорів про передачу інформації.

З метою визначення інформації як самостійного об’єкта цивільного права, визначення товарності інформації та типу зобов’язальних відносин з приводу неї, додатково пропонується авторська класифікація інформації: а) приватноправового характеру – публічно-правового; б) обігоздатна – необігоздатна; в) загальнодоступна – нерозкрита (з обмеженим доступом); г) приватна – офіційна; д) для комерційного використання – для вільного, звичайного, наукового, освітянського використання.

Критично розглянуто закріплені у законодавстві та висунуті в юридичній літературі пропозиції щодо змішування понять “комерційна таємниця” та “ноу-хау”. Наголошується на тому, що вони мають як спільні, так і окремі риси. Спільні риси: а) відомості, які їх становлять, є тотожними; б) охороняються самостійно особою, яка законно здійснює контроль за цією інформацією; в) до них не застосовується вимога абсолютної секретності. Ознаками, які відрізняють “ноу-хау” від “комерційної таємниці”, на думку автора, є: а) комерційна таємниця завжди є інформацією в об’єктивному вигляді, у той час як “ноу-хау” – не завжди інформація, оскільки може включати досвід та навички працівника, тобто бути суб’єктивною; в) комерційна таємниця не може існувати поза підприємством, у цьому полягає її відмінність від “ноу-хау”, що може існувати окремо; г) ноу-хау поряд з іншою інформацією, яка не є ноу-хау, може розглядатись як комерційна таємниця, тобто ноу-хау – це завжди комерційна таємниця, але комерційна таємниця – не завжди ноу-хау.

Розділ 2 “Поняття та види інформаційних правовідносин” присвячується дослідженню інформації як самостійного об’єкта цивільного права, визначенню її товарності та вартості, правового режиму, видів інформаційних правовідносин, права на інформацію, а також аналізу проблемних питань закріплення права власності на інформацію та виключного права. Розділ складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Поняття інформаційних правовідносин” присвячений дослідженню інформаційних відносин. Відстоюється теза про те, що вони є суто цивільними відносинами, похідними від немайнових. Пропонується авторське визначення інформаційних відносин – це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного та інформаційного права з приводу виробництва, розповсюдження, використання інформації та охорони і захисту прав на неї, учасники яких наділені суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Доводиться, що інформація – найважливіший товар, який має свою вартість, а її ціна може змінюватися залежно від споживача та її значимості для нього.

У результаті дослідження змісту інформаційних правовідносин автор доходить висновку, що основним об’єктом є, насамперел, інформація. Відстоюється теза, що для визначення інформації як об’єкта цивільного права слід використовувати теорію множинності об’єктів.

Зроблено висновок, що інформація не може бути у повною мірою об’єктом інтелектуальної власності, тому що існує загальнодоступна інформація. Також неможливо захистити інформацію інститутами авторського і патентного права, інформація не відповідає такій ознаці, як оригінальність. Навпаки, об’єкти інтелектуальної власності можуть бути одним із різновидів інформаційних ресурсів і входити до складу інформаційних прав.

Підрозділ 2.2. “Види інформаційних правовідносин” з урахуванням цивільно-правової природи інформаційних правовідносин автором відстоюється теза про те, що їх слід класифікувати на види на тих самих підставах, що й цивільні відносини. Виходячи зі специфічності інформаційних правовідносин, автор обґрунтовує позицію, що інформаційні відносини поділяються на абсолютні, квазіабсолютні та відносні. Автор вважає, що переважна частина інформаційних відносин має відносний характер і є похідними від зобов’язальних відносин. Відповідно, характер абсолютних інформаційні відносини будуть мати, коли це стосуватиметься таємниці особистості та прав особистості на приватну сферу. Право особи на свою приватну сферу абсолютне (це таємниця життя, лікарська таємниця, таємниця сповіді, сюди також слід віднести банківську таємницю, оскільки кожна особа має право вимагати від необмеженого кола осіб обов’язкової заборони на збирання вказаних відомостей, а якщо ці відомості стали відомими особі у зв’язку з її професійною діяльністю, то – нерозголошення). Відповідно, автором зроблено висновок, що ці відомості знаходяться поза цивільним обігом. Як бачимо, вони переважно мають публічно-правовий характер.

Вказується, що квазіабсолютні відносини притаманні нерозкритій інформації тому що однакове право на один і той самий об’єкт може одночасно мати декілька осіб. Це право не може бути визнане абсолютним, воно закріплює монополію, хоч і обмежену, але якої достатньо для пуску об’єкта в економічний обіг, і дозволяє користуватись правами, а також здійснювати захист засобами, значною мірою характерними для абсолютних прав.

Підрозділ 2.3. “Зміст інформаційних правовідносин” присвячений дослідженню змісту інформаційних правовідносин, де автором аналізується зміст права на інформацію.

Автором обґрунтовується позиція, що виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і насамперед до змісту інформації. Автор звертає увагу, що на сьогоднішній день як у правовій доктрині, так і в законодавстві сформувалися два підходи до трактування права на інформацію. У рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід же припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею. До суб’єктивного права на інформацію в широкому розумінні відносять дві групи суб’єктивних прав: 1) абсолютні прав на інформацію, як приклад можна назвати право на інформацію, що становить таємницю; 2) відносні права на інформацію, до яких належить право на одержання інформації, право на поширення інформації та інші відносні права.

Право на інформацію включає в себе право здійснювати певний комплекс правомірних дій (збирання, пошук, передача, отримання тощо). Обґрунтовується доцільність виділення самостійних типів дій, які становлять зміст права на інформацію.

Досліджується закріплене у ст.38 Закону України “Про інформацію” право власності на інформацію. Наголошується, що доктрина права власності не може бути застосована до такого об’єкта цивільного права, як інформація. Це передусім зумовлюється властивостями інформації: а) нематеріальність інформації; б) інформація може бути скопійована та відтворена необмежену кількість разів; в) одна і та сама інформація як об’єкт права може одночасно перебувати у необмеженого кола суб’єктів права; г) неможливість застосування відносно інформації як об’єкта права інститутів віндикації та застави власності; інформація вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність об’єкта, яку визначає змістовна сутність інформації; д) багатоваріантність форм подання інформації.

Автором досліджується закріплення виключного права на такий вид нерозкритої інформації як ноу-хау. Обґрунтовується висновок, що на ноу-хау розповсюджується виключне право (de facto), на відміну від виключного права, яке базується на патенті (de jure).

Розділ 3 “Здійснення і захист права на інформацію” присвячений дослідженню договору про передачу інформації, визначенню його сутності, сторін, правової природи, місця в загальній системі зобов’язального права, змісту та особливостей його укладення. Також аналізуються проблемні питання захисту права на інформацію. Розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Договори на передачу інформації” починається зі стислого аналізу першоджерел договору про передачу інформації. Автор доходить висновку, що практично з 60-х років ХХ століття зростає обіг інформації на договірних засадах, прообразом договору про передачу інформації є договори на передачу науково-технічних досягнень та договори на створення (передачу) науково-технічної продукції.

Далі автор доводить, що слід розрізняти договори на передачу інформації і договори на надання інформаційних послуг. Обґрунтовується висновок, що під передачею інформації слід розуміти не тільки власне передачу інформації, але і прав не неї. Під розповсюдженням інформації – надання загальнодоступних відомостей зацікавленим особам. У цьому випадку слід вже говорити не про передачу інформації, а про надання інформаційних послуг.

Договір про надання інформаційних послуг є консенсуальним, двостороннім та оплатним. Предметом вказаного договору насамперед є послуги, а не загальнодоступна інформація. Ми вважаємо, що не слід випускати з уваги той факт, що загальнодоступну інформацію ні з чого передавати за спеціальним договором, якщо вона може вільно використовуватись будь-яким суб’єктом. Право на отримання та використання загальнодоступної інформації існує у необмеженого кола осіб, тобто замовник вже володіє правами на інформацію, що надається. Для цього достатньо надати послуги інформаційного характеру.

Досліджуючи договір про передачу інформації, автор доходить висновку – якщо нерозкрита інформація, не вилучена з цивільного обігу, на його підставі з “конфіденційною умовою” переходить від одного суб’єкта права до іншого суб’єкта права, то вона набуває правового режиму ноу-хау. Тому договір на передачу інформації набуває правового механізму договору передачі ноу-хау. Договір на передачу ноу-хау можна застосовувати не тільки щодо ноу-хау, а й до широкого кола конфіденційних відомостей, не вилучених з цивільного обігу.

У результаті дослідження автор доходить висновку, що цей договір характеризується як оплатний, двосторонній і консенсуальний. Предметом договору є нерозкрита інформація та право на використання нерозкритої інформації. Розглядаючи особливості укладення договору про передачу інформації, автор робить висновок, що необхідно укладати попередній договір, в якому стисло описати нерозкриту інформацію без розкриття її природи. Досліджуючи форму договору про передачу інформації, у дисертаційному дослідженні визначаються причини, які обумовлюють необхідність обов’язкової письмової форми для зазначеного договору.

Автором критично аналізуються висунуті в юридичній літературі пропозиції щодо передачі нерозкритої інформації за допомогою договору купівлі-продажу, ліцензійного договору тощо. Відстоюється теза про те, що договори на передачу інформації є самостійним договірним типом, що заслуговує безпосереднього закріплення в ЦК України.

Підрозділ 3.2. “Цивільно-правові способи захисту права на інформацію” присвячений дослідженню умов цивільно-правового захисту права на інформацію.

Автором обґрунтовується точка зору, що слід розрізняти поняття “охорона” та “захист” права на інформацію. Відповідно, під захистом права на інформацію автор пропонує розуміти передбачені законом заходи, спрямовані на відновлення або визнання цивільних прав у випадку їх порушення або заперечення. Вказане право як реальна правова можливість виникає у носія регулятивного цивільного права з моменту порушення або заперечення останнього та реалізується у рамках охоронного цивільного правовідношення, яке виникло при цьому. Іншими словами, до засобів захисту доводиться звертатись тоді, коли право на інформацію вже порушено або є реальна загроза його порушення. Обгрунтовано, що найчастіше шкода внаслідок порушення конфіденційності нерозкритої інформації виступає у формах: а) невиконання договірних зобов’язань; б) розірвання ділових відносин; в) втрати можливостей укладання угод; г) завдавання шкоди діловій репутації; д) випередження конкурентами на ринку товарів та послуг.

Окремо досліджується судовий захист права на інформацію, вказується, що основним цивільно-правовим способом захисту права на інформацію є відшкодування збитків.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми інформації як об’єкта цивільно-правових відносин. За результатами дисертаційного дослідження автором обґрунтовуються наукові висновки:

1. Інформаційне законодавство потребує вдосконалення у частині визначення пріоритету приватного інтересу до інформації, регулювання різних видів інформації (особливо нерозкритої науково-технічної), регулювання зобов’язальних відносин, які виникають з приводу передачі та розповсюдження інформації, захисту права на інформацію та відшкодування заподіяної шкоди.

2. Відповідно до ст. 4 ЦК слід інформаційне законодавство привести до єдиного правового критерію, основу якого становитиме ЦК України і розроблений на його основі Інформаційний кодекс.

3. Відповідно до ст. 201 ЦК визначити інформацію як відомості, а не дані, які можуть бути включені в обіг у вигляді, який може сприйнятий і осягнутий людиною. Видовість інформації слід провести на основі визначення приватного інтересу, це надасть можливість точніше визначити товарність інформації.

4. Інформація – це самостійний об’єкт цивільного права, якому притаманні своєрідні ознаки.

5. Інформація стає об’єктом цивільного права, якщо відповідає таким вимогам: а) має товарну форму та комерційну цінність; б) може переходити у порядку правонаступництва; в) не вилучена з цивільного обігу (державна таємниця, службова тощо); г) не є невід’ємною від суб’єктів цивільного права; д) якщо її неправомірним поширенням завдано шкоди суб’єкту цивільного права.

7. Правовий режим інформації як об’єкта цивільного права визначається її властивостями і суттєво відрізняється як від матеріальних об’єктів, так і від об’єктів виключного права (права інтелектуальної власності). Тому некоректно до інформації застосовувати поняття “інформаційна річ”, а загальнодоступну інформацію визначати як об’єкт інтелектуальної власності.

8. Інформація – це товар, який має свою вартість. Вартість інформації повинна визначатись, передусім, її значимістю для споживача і комерційною цінністю.

9. Інформаційні правовідносини є суто цивільно-правовими. Переважну більшість їх слід вважати відносними, тому що тільки за допомогою зобов’язань можна визначити коло зобов’язаних осіб. Абсолютний характер мають ті інформаційні відносини, які переважно регулюються нормами приватного і публічного права та вилучені з цивільного обігу. Їх виникнення обумовлює таємниця, яка опосередковує охоронювану законом належність інформації визначеному суб’єкту, його виняткове юридичне панування над інформацією у власних інтересах (наприклад, державна таємниця, особиста таємниця). Відповідно, особа, якій належить ця інформація, має право підтримувати обмеження доступу до неї. Квазіабсолютний характер інформаційних правовідносин обумовлює відомості, які становлять нерозкриту, не вилучену з цивільного обігу інформацію (особливо “ноу-хау”), тому що з одного боку, діє законодавчий принцип вільного використання інформації, якщо особа власними правомірними зусиллями її отримала, а з іншого – право володільця такої інформації підтримувати обмеження доступу до неї.

10. Інформація нематеріальна за своєю суттю, й аналіз особливостей вказаного об’єкта цивільного права дозволяє дійти висновку, що на інформацію не можна розповсюджувати режим права власності. Не можна повною мірою відносити до інформації й режим виключних прав. Режим такого виду інформації, як “ноу-хау”, суттєво відрізняється від традиційних об’єктів виключного права, він ґрунтується на фактичній, а не юридичній монополії.

11. Суб’єкти інформаційних відносин мають як суб’єктивні права, так і юридичні обов’язки.

12. Виникла необхідність відокремити договори на передачу інформації у самостійний тип.

13. Слід розрізняти юридичні дії “розповсюдження інформації” та “передача інформації”. Якщо йдеться про розповсюдження інформації, то слід говорити про укладання договору з надання інформаційних послуг, предметом якого буде саме послуга, а не інформація. У разі передачі інформації предметом виступає інформація (як правило, нерозкритого характеру) і права на неї. Видами інформаційної послуги є: маркетинговий та консультаційний.

14. На прикладі договору про передачу “ноу-хау”, який є базовим для передачі нерозкритої інформації, на основі якого повинні в подальшому розроблятись договори про передачу інформації, показано, що для передачі інформації не можна застосувати договір купівлі-продажу та ліцензійний договір.

15. Передумовою укладення договору про передачу інформації повинен бути попередній договір, основною рисою якого є обов’язок про нерозповсюдження відомостей, які стали відомі.

16. Слід розрізняти поняття “охорона” та “захист” права на інформацію.

17. Захист права на інформацію повинен будуватись на тих самих засадах, що й інші цивільні права, однак на законодавчому рівні слід визначити відшкодування завданої шкоди, яка виникла внаслідок розповсюдження цінних відомостей.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Петров Є.В. Науково-технічна інформація як складова інформаційного ресурсу: особливості створення, захисту, використання // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. пр. – Донецьк, 1999. – №1. – С. 284-291.

2. Петров Є.В. Правове регулювання інформаційного ринку України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. пр. – Донецьк, 2000. – №1. – С. 251-257.

3. Петров Є.В. Право громадян на інформацію // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. пр. – Донецьк, 2000. – №4. – С. 40-48.

4. Петров Є.В. Інформація як об’єкт правовідносин // Вісник Національного університету внутрішніх справ; Спецвипуск; Х., 2001. – С. 249-252.

5. Петров Є.В. Проблема ноу-хау в законодавстві України // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Х., 2002. – №18. – С. 359-363.

6. Петров Є.В. Право власності на інформацію – юридична фікція чи правова норма // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – Луганськ, 2003. – В 2. – С. 47-56.

АНОТАЦІЇ

Петров Є.В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03. – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2003.

Дисертація містить комплексний правовий аналіз теоретичних і практичних питань, пов’язаних з інформацією як об’єктом цивільно-правових відносин. Розглянуто інформаційне законодавство, визначено інформацію як об’єкт цивільного права, окреслені її види та характерні ознаки. Вказується на необхідність удосконалення інформаційного законодавства та подальшого його розвитку на приватних засадах.

Досліджуються інформаційні правовідносини, зокрема розглянуто їх зміст, види. Комплексно досліджено право на інформацію, вказується, що право на інформацію є природним правом. Комплексно досліджується договір на передачу інформації, зокрема питання про визначення його місця в системі зобов’язального права України, особливості його укладення, зміст та предмет договору про передачу інформації.

Особливу увагу приділено захисту права на інформацію, висунуто науково-теоретичні пропозиції та рекомендації щодо відшкодування збитку, завданого внаслідок порушення права на інформацію.

Ключові слова: інформація, інформаційні правовідносини, об’єкт, право на інформацію, договір про передачу інформації, захист права, цивільне право України.

Петров Е.В. Информация как объект гражданско-правовых отношений. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности: 12.00.03. – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Национальный университет внутренних дел. – Харьков, 2003.

Диссертация является самостоятельной завершенной научной работой и посвящается комплексному исследованию информации как объекта гражданского права.

На основании теоретических достижений автором исследуются теоретические вопросы, возникающие в отношениях по поводу информации. Автором определяется правовая природа указанных правоотношений.

На основе анализа правовых норм исследуется существующий правовой механизм регулирования информационных правоотношений, выявляются пробелы и предлагаются рекомендации по усовершенствованию действующего законодательства на основе принципов частного права.

Автором определяется понятие и характерные признаки информации, выделяются основания классификации информации на виды. Особое внимание уделяется исследованию правовой природы информационных правоотношений и их содержания. Делается вывод о том, что информация является основным объектом указанных отношений и о необходимости разграничения с объектами интеллектуальной собственности. На основании теоретических достижений автор исследует право на информацию и право собственности на информацию. Дается юридическая характеристика данного права.

С учетом специфики информационной деятельности автором рассматриваются особенности договора о передаче информации и определяется его место в общей системе обязательственного права Украины. Дается юридическая характеристика данного соглашения и рассматриваются его существенные условия, также раскрываются его особенности. Уделено внимание содержанию субъективных гражданских прав и юридических обязанностей его участников.

Раскраваются вопросі гражданско-правовой защиты права на информацию, на основании анализа действующего