Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна

Петрова Лілія Павлівна

УДК 811.161.2’373.23

Власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення

(на матеріалі поезій Ліни Костенко)

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Муромцева Ольга Георгіївна, Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри українознавства

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Мойсієнко Анатолій Кирилович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри сучасної української мови

кандидат філологічних наук, доцент Савченко Любов Григорівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, доцент кафедри української мови

Провідна установа: Інститут української мови НАН України, відділ стилістики та культури мови, м. Київ

Захист відбудеться “ 18 ” червня 2003 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи,4, ауд. ІІ-37).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий “14” травня 2003 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

Загальна характеристика роботи

В останнє десятиліття у працях, присвячених розглядові художніх текстів, дослідники все частіше звертають увагу на процеси інтелектуалізації української мови, зокрема на інтелектуалізм поетичного слова. У зв'язку з цим широко функціонують такі поняття, як “інтелектуальне поетичне слово”, “явища інтелектуалізації літературної мови”, “інтелектуалізм мовотворчості”, “коґнітивно одухотворене слово” (С.Єрмоленко), “лексика загальноінтелектуального характеру”, “загальноінтелектуальна термінологія” (Я.Януш), “інтелектуальний пафос мовотворчості” (Л.Ставицька), “процеси інтелектуалізації української мови” (Л.Мацько), “інтелектуальна еволюція української мови” (Л.Шевченко) та ін.

Обрана тема дисертації дозволяє окреслити й схарактеризувати тенденцію до інтелектуалізації поетичного мовлення, прослідкувати етапи її становлення та розвитку, створити теоретичне підґрунтя для функціонування поняття “засоби інтелектуалізації поетичного мовлення”, а також виявити їх в ідіолекті авторів різних періодів, простежити прояв цих засобів на лексико-семантичному рівні.

Дослідження процесів інтелектуалізації української літературної мови обмежувалося тим, що вчені фіксували інтелектуалізм як характерну ознаку літератури XX ст., але комплексно не визначали конкретних засобів, які створюють основу сучасного інтелектуального мовлення. Досі ці засоби не стали предметом аналізу в ідіолекті окремого автора, не було встановлено їхнього значення для дослідження індивідуально-авторського способу мовомислення. Отже, характеристика засобів інтелектуалізації поетичного мовлення, зокрема аналіз особливостей функціонування власного імені як одного з найбільш виразних серед них в ідіолекті Ліни Костенко, становить актуальність дослідження.

Своєчасність і необхідність цієї праці зумовлені також тим, що об’єктом аналізу обрано творчий доробок Ліни Костенко. За визначенням дослідників, поезія авторки характеризується як “раціоналістична” (Л.Таран), образно-асоціативна (В.Шелест), афористична (Л.Краснова), антитетична (Б.Бакула), виявляє “єдність емоційного та інтелектуального начал” (Є.Прісовський), “напоєна філософською глибиною думки” (Г.Сагач), отже, вимагає комплексного підходу, яким і є аналіз поетичного мовлення з позицій виявлення його інтелектуального потенціалу.

Аналізові особливостей функціонування власного імені в поетичних текстах Ліни Костенко присвячено чимало розвідок. Фонетичну гру на рівні сенсу деяких імен проаналізовано у Л.Краснової; проблемам розгляду антропонімів із позицій коґнітивної лінгвістики в аспекті теорії фреймів присвячено статті Н.Місяць. До поетичних засобів пошуку істини О.Семенець відносить передусім актуалізацію внутрішньої форми власного імені, його додаткову семантизацію, зокрема такі фоносемантичні явища, як паронімічну атракцію й поетичну етимологію.

Мета дослідження – на матеріалі поезій Ліни Костенко проаналізувати власне ім’я як один із найвиразніших засобів інтелектуалізації, найбільш інформативно насичену одиницю поетичного мовлення, здатну актуалізувати інтелектуальний потенціал художнього тексту.

Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

Наукова новизна одержаних результатів.

1.

2.

3.

4.

5.

Об'єктом дослідження обрано поетичний ідіолект Ліни Костенко як зразковий матеріал для аналізу інтелектуальної еволюції української поезії XX ст., предметом – власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона сприяє розв’язанню проблеми інтелектуальної еволюції української мови, розкриває сутність і роль власного імені в процесах інтелектуального збагачення поетичного мовлення, пропонує способи актуалізації інтелектуального потенціалу власного імені, визначає місце власного імені як одного з найбільш вагомих чинників смислового збагачення ідіолекту.

Практичне значення дисертації визначається тим, що представлені в ній висновки й положення можуть бути використаними для подальшого аналізу інтелектуального потенціалу поетичного мовлення; у вузівських підручниках, посібниках із курсу сучасної української літературної мови, лінґвістичного аналізу тексту, в проведенні спецсемінарів, присвячених аналізові індивідуально-авторських особливостей мовотворчості поетів.

Методологічною основою дослідження є концепція О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид осмислення дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю. Під час вироблення загальних засад дослідження враховано досвід студій з лінґвопоетики, літературознавства, репрезентований працями С.Єрмоленко, Л.Ставицької, Л.Шевченко, Л.Пустовіт, Т.Панько, Н.Кожевникової, В.Григор’єва, які орієнтують на комплексний аналіз поетичного слова в єдності форми і змісту, логічного і психічного, емоційного і раціонального. У роботі застосовано описовий метод, дистрибутивний, метод компонентного аналізу. За потреби додано семантико-стилістичну характеристику матеріалу, лінґвістичну інтерпретацію власного імені доповнено необхідною екстралінґвальною характеристикою.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження було викладено на конференціях, що проводились у Києві (1998, “Українська мова: з минулого в майбутнє” (на відзначення 200-річчя виходу у світ “Енеїди” Котляревського), в Харкові (1998, “Вивчення української мови у вищій школі”, 2002, “Сковорода і антична культура”), у Львові (1999, “И ничего же бысть” (Матеріали Міжнародної наукової конференції), в Одесі (2003, “Біографічний метод у сучасному гуманітарному знанні”). У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданнях кафедр української мови та українознавства Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Матеріали дослідження знайшли відображення в 7 публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії (300 позицій). Окремим додатком подано таблиці кількісних показників імен у романах Ліни Костенко “Берестечко” та “Маруся Чурай”. Повний обсяг роботи становить 210 сторінок, текстова частина – 184 сторінки.

Основний зміст роботи

У “Вступі” проаналізовано стан наукової проблеми, обґрунтовано актуальність і новизну теми дисертації, визначено предмет, мету, завдання та методи дослідження, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ “Засоби інтелектуалізації поетичного мовлення: теоретичні основи дослідження” містить огляд літератури з теми дисертації, аналіз стану вивчення проблеми в українському мовознавстві. У розділі викладено теоретичні основи дослідження, обґрунтовано його поняттєво-термінологічний апарат.

Визначаючи інтелектуальний, мисленнєвий зміст поетичного мовлення, спираємось на теоретичні положення праць відомих мовознавців В.Гумбольдта, О.Потебні, В.Виноградова, Д.Шмельова, В.Солнцева, Л.Новикова, Н.Комлєва, С.Кацнельсона, Т.Панько, О.Муромцевої, О.Мельничука, провідних психологів у галузі розробки теорії інтелекту Ф.Бурлачука, Д.Богоявленської, М.Холодної, М.Видинєєва, В.Крамаренка, Г.Андреєва.

Концепцію власного імені як засобу інтелектуалізації поетичного мовлення окреслено в руслі продуктивних напрямів лінґвістики, представлених працями С.Єрмоленко, Л.Мацько, Л.Ставицької, А.Мойсієнка, Л.Лисиченко, О.Федик, Л.Шевченко, де слово визначається як мовна одиниця, в якій в узагальненому вигляді фіксуються результати пізнавальної діяльності людини.

У роботі використано основні положення праці Л.Шевченко “Інтелектуальна еволюція української літературної мови” (2001), в якій лінґвістичну сутність інтелектуалізації визначено в аспектологічному дискурсі, де мова постає формалізованою матрицею, символічним записом особливостей засвоєння людиною позамовної дійсності. Вербалізація інтелекту, що еволюціонує в історичному й психологічному просторі, визначає характер процесів інтелектуалізації мови. Поділяємо думку про те, що інтелектуальні надбання української літературної мови реалізуються в персоніфікованому слові, можливостях авторських текстових маніфестацій в ідіостилях. Оскільки слово є інструментом і засобом осмислення інтелекту, то саме розгляд слова як носія інтелектуального потенціалу дає можливість виокремити інтелектуалізм як одну з провідних ознак поетичного мовлення.

На основі наявних у науковій літературі з психології, філософії, лінґвістики, літературної критики дефініцій поняття інтелект у підрозділі 1.1. “Інтелектуальний потенціал поетичного мовлення” здійснено спробу дати визначення поняттям “інтелектуалізм поетичного мовлення”, “засоби інтелектуалізації”, “інтелектуальний потенціал власного імені”.

1.

2.

3.

У параграфі 1.2. “Процеси інтелектуалізації в українській поезії ХІХ – ХХ ст.” визначено роль знакових постатей (П.Куліша, Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, поетів-неокласиків, кола шістдесятників, інтелектуалів поетичного слова зламу століть) у процесах інтелектуальної еволюції поетичного мовлення. Особливості ідіостилю поезій Ліни Костенко, зокрема свідому настанову на інтелектуальне збагачення поетичного мовлення, розглянуто в контексті становлення українського художнього мовлення ХІХ–ХХ ст., вдосконалення в мовленнєвій практиці традицій українських поетів-інтелектуалів.

У параграфі 1.3. “Особливості функціонування власного імені як засобу інтелектуалізації поетичного мовлення” визначено, що теоретичним підґрунтям дослідження власного імені як засобу актуалізації інтелектуального потенціалу поетичного мовлення стали положення про власне ім’я як особливий мовний знак, що функціонує в художньому тексті, сформульовані в працях Р.Барта, О.Лосєва, В.Топорова, О.Суперанської, В.Никонова, В.Михайлова, Ю.Карпенка, І.Муромцева, В.Калінкіна.

З метою аналізу інтелектуального потенціалу імені в художньому тексті враховуємо такі вихідні положення:

1)

2)

3)

Враховуючи досвід наявних у науковій літературі класифікацій власних імен О.Суперанської, В.Никонова, С.Роспонда, І.Желєзняк, Л.Белея, у параграфі 1.3.1 “Роль лексико-семантичних типів у дослідженні інтелектуального потенціалу власного імені” обґрунтовуємо, що найбільшою мірою специфіці цього дослідження відповідає групування імен, спрямоване на висвітлення обсягу інтелектуальних зацікавлень поетеси: 1) імена світового культурно-мистецького простору (антропоніми на означення представників культури, мистецтва, оніми християнської релігії, імена героїв давньогрецької та римської міфології, імена-алюзії літературних та фольклорних персонажів); 2) імена – знаки національної культури (імена історичних постатей – державно-політичних діячів, імена митців, іменник національної міфології).

У другому розділі “Оніми світового культурно-мистецького простору” визначено, що однією з характерних рис мовотворчості Ліни Костенко є майстерне використання художньо-інтелектуального потенціалу імен, що репрезентують мотиви, сюжети та образи світової культури.

Параграф 2.1. “Імена представників світової культури та історії” містить аналіз інтелектуального потенціалу найбільш чисельної групи антропонімів світового культурно-мистецького простору в ідіолекті Ліни Костенко, серед яких виділено такі групи: 1) імена письменників (Шекспір, Рабле, Аполлінер, Рембо, Франсуа Війон, Кнут Гамсун, Етель Ліліан Войнич, Марсель Пруст, Гете, Пастернак, Чуковський, Блок); 2) художників (Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Ван-Гог, Сезанн, Гоген, Мане, Дега, Левітан); 3) музикантів (Паганіні, Страдіварі, Дебюссі, Ліст, Бетховен, Шопен, Берліоз); 4) скульпторів та архітекторів (Пракситель, Фідій, Мікеланджело, Растреллі, Роден); 5) мандрівників (Колумб, Нансен); 6) педагогів (Корчак, Песталоцці); 7) природознавців, фізиків, математиків (Галілео Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Марія Склодовська); 8) шахістів (Стейніц); 9) фігуристів (Толер Кренстон); 10) артистів цирку (Наталя Дурова); 11) імена, що постають у назвах творів мистецтва (Марк Аврелій в Римі на коні, мармурова Маріелла, Джоконда, мадонна Літта); 12) іменник історичних постатей (Ассаргадон, Дарій, Філіпп Македонський, Торквемада, Калігула, Лоренцо Медичі, Франциск Асизький, Жанна д’Арк).

Імена мислителів епохи античності, середньовіччя, Відродження (Гомер, Геродот, Діоген, Плутарх, Есхіл, Овідій, Страбон, Пліній, Плавт, Катулл, Вергілій, Горацій, Данте, Бокаччо) як носії концептуальних сем “освіченість”, “аристократизм”, “шляхетність”, “класика” складають інтелектуальне підґрунтя словника власних імен героїв в ідіолекті Ліни Костенко. Їх вживання передає настанову представити в поетичному мовленні поступ світової наукової думки, зокрема з’ясувати, яким чином наука, культура, мистецтво впливають на формування світогляду героїв. Осмислюючи свою значимість як державця, усвідомлюючи себе в колі представників європейського політикуму, Богдан Хмельницький, герой роману “Берестечко”, як найбільш авторитетне називає ім’я римського поета Горація, автора славнозвісного “Листа до Пізонів”, відомого під назвою “Наука поезії”: “Горація читав. Словами золотими все залягло скарбницею ума”. У певних контекстах імена постають як знаки, за допомогою яких порушено проблему відсутності справжньої національної еліти, постатей, рівних інтелектуалам епохи античності, Просвітництва, Відродження: “Твою славу щури розтягли по світах і немає у тебе Гомера”, “Аще хотяще…От і вся мудрація. / Чому у нас немає ще Горація”, а також висловлено сподівання на появу вітчизняних величин: “Ну, а якби нам матінка Оранта підкинула Верґілія чи Данта?”, “Та й мали б ми і Плінія, і Плавта, / Науку ніжних слів явив би нам Катулл”.

Ім’я Данте – символ геніального поета, який за життя зазнав гонінь, був приречений до страти, проте залишився вільним як митець. Увиразнене системою лексем-опосередкувань, ім’я виступає як текст світової культури, а також як знак – реалізація авторської концепції розуміння проблеми відповідальності народу за своїх героїв. Концепцію досягнення вершин досконалості авторка втілює через ім’я-образ Мікеланджело. Акумулюючи художньо-інтелектуальну інформацію про митця, розгорнену у вірші “Чекаю дня, коли собі скажу”, поемі “Сніг у Флоренції”, ім’я втілює концепцію відданого служіння мистецтву, подвижництва, вимогливості до себе, нездоланного прагнення досягти досконалості. Культурно-історичне тло епохи Відродження формують імена Леонардо да Вінчі, Вазарі, Лоренцо Медичі.

У поетичних контекстах на перший план семантичної структури власних імен аналізованої групи виступають семи інтелектуальної оцінки героїв “творча й особиста свобода”, “майстерність”, “самовідданість”, “талант”, “геніальність”, протиставлені лексичному оточенню, в якому переважають компоненти “тимчасовість”, “примітивізм”, “сірість”, “масовість”.

Параграф 2.2. “Імена християнської релігії” репрезентує інтелектуальний потенціал міфонімів, серед яких найбільш частотними є бібліоніми (Марія, Мадонна, Міріам, Марія Магдалина, Ісус Христос, Іоанн Хреститель, Мойсей, Петро, Симон, Юда, Лія, Рахіль, Пілат, Адам, Єва, Давид, Суламіта, Вельзевул, Лот), зокрема теоніми (Бог, Ісус Христос). Так, у романі “Маруся Чурай” лексема Бог становить 55 слововживань, що складає 11,4 % від загальної кількості імен цього твору, Ісус Христос (варіанти Ісус, Син Чоловічий) нараховує 2 слововживання, Марія (варіанти Матінка Свята, Діва Пресвята, Пречиста) – 4; разом ці три імені християнської релігії становлять 12,7 % від загальної кількості імен. Роман “Берестечко” містить 32 слововживання теоніма Бог (варіанти Господь, Всевишній), що становить 10,6 % від загальної кількості онімів у творі, ім’я Христос (варіант Месія) вжите двічі, Мати Божа (варіанти Божа Мати, пренепорочна Діва, Покрова, Оранта) – 5 лексем; разом ці три домінантних імені становлять 13% щодо всіх імен. У названих творах імена Божа Мати, Христос, Бог мають найвищий індекс частотності; вони є концептуальними за своїми поетичними смислами, визначають основну особливість світоглядної системи Ліни Костенко – орієнтацію на формування високих моральних цінностей особи й суспільства.

В ідіолекті авторки ім’я Божа Мати уособлює дієве, активне начало, виявлене в контексті через актуалізацію сем “суддя”, “викривальник”. Семантичні асоціації з християнським іменем Марія надають імені національної героїні Маруся Чурай нових поетичних смислів: Маруся – “духовно багата”, “внутрішньо чиста”, “свята”. Поряд із традиційною біблійною символічністю, пов’язаною з канонічною, закріпленою за ним інформацією, Христос – це ім’я-символ добра, справедливості, переваги вічного над минущим. Інтелектуальна глибина лексико-семантичної формули ґрунтується на антитезі: “Христосне знаю / може де і є / Зате в очах рябіє од Пілатів”. Ім’я Рахіль символізує справжні, істинні почуття, прекрасну мрію, гармонію у взаєминах, Лія – втілення сірості, приземленості, душевної глухоти, підступністю досягнутого щастя. Інтелектуальні переживання у вірші “Перш ніж півень запіє” спричиняє вже перша строфа, яка містить морально-етичний конфлікт, оприявнений у тексті через протиставлення імен: “Це ж треба мати в голові олію, / щоб після цього вірити в святе. / Хотів Рахіль – тобі підсунуть Лію”. Інтелектуальний потенціал імені апостола Петра виявляється в низці прийомів: протиставлення (з одного боку, Петро – символ міцності віри, з другого, відступництва, бо на певному етапі зрікається Христа); використання лексичних елементів із глибинною символікою – вогонь (з одного боку, апостол Петро прилучається до вогнища ворогів (“І руки грів при їхньому вогні”), з другого, очищається – відрікаючись, проходить крізь вогонь власного сумління), число три (тричі Петро зрікається Месії), спів півня, що символізує межовий стан між світлом і темрявою, в контексті вірша – між сумнівом і остаточним переконанням.

Маркованість античністю як суттєва риса іменника Ліни Костенко стала предметом аналізу в підрозділі 2.3. “Імена давньогрецької міфології”. Власні імена, що репрезентують давньогрецьку міфологію, вростають в образну тканину поезій, переплітаються з образами української національної культури, складають невід’ємну частку оригінальної мовотворчості.

У поетичних текстах Ліни Костенко індивідуально-авторського символічного значення набули такі імена, як Атлант, Антей, Сізіф, Деметра, Прометей, Муза, Пан: Сізіф – символ постійного пошуку істини; Атлант – справжній творець, майстер; Прометей – символ свідомо обраного шляху – долі-творчості, правди, істини; Антей – містична причетність до землі; Муза – вищі вияви людського духу – свідомості, совісті, розуму; Пан – взаємозв’язок людини й природи.

Інтелектуальний потенціал поетичних рядків увиразнюють імена Одіссей, Пенелопа, Зевс, Еос, Мойра, Посейдон, Гіменей, Геліос, Каліпсо, Навсікая, Аполлон, Афродіта, Артеміда, Юпітер,Нептун. Стилістичного забарвлення іронічності (як одної з ознак інтелектуального стилю) набувають імена в контекстах, що демонструють оригінальні пародії на сюжети давньогрецької літератури, пов’язані з мотивами метаморфоз: “Бо древній грек хоч віку й молодого, / а знав, що світ складається із див, / що кожен є собою ненадовго, – / все хтось когось на щось перетворив. / Богиня Еос, скориставши владу, – свого старого мужа на цикаду. / Сам Зевс – кохану, німфу чорноброву, / перетворив, пробачте, на корову”. Серед прийомів інтелектуального збагачення поетичних смислів імен давньогрецької міфології вирізняємо також 1) алюзію, розраховану на ерудицію читача, покликаного розгадати прихований смисл; ім’я іноді не називається, але відтворюється з контексту. Найбільш алюзованим є поетонім Одіссей, оскільки авторка часто вдається до переспівів епосу Гомера: “Його грекиня теж не Пенелопа, / і не чекала воїна з боїв. / Не бачив він кикона і киклопа / і в лотофагів лотоса не їв”; 2) індивідуально-авторське переосмислення давньогрецьких міфонімів: “на вроду еталонна богиня Літо, мати Аполлона”, “Аїд перетворив на м’яту свою кохану Менту”, “богиня квітів, юная Хлорида”, “Навсікая, струнка дочка супойського царя”.

Відображенням інтелектуальних складових мислення поетеси є оніми, аналізовані в підрозділі 2.4. “Імена фольклорних та літературних персонажів”. Такими іменами-символами, художньо-інтелектуальними знаками в поетичному ідіолекті Ліни Костенко є імена Дон Кіхот, Фауст, Мефістофель, Кармен, Беатріче, Лореляй, Шехерезада, Ланселот, зокрема й уведені поетесою до літературного вжитку індивідуально-авторські найменування Мудра Баба, Дурний Чоловік, Тінь Полів, Кровоточивий Граніт, Вічна Мати, Сублімований Чортик, Мандрівник, Флорентієць (Старий), Микола (Микула), По-Лицю-Дощ.

Фольклорні та літературні імена, поетичні смисли яких спроектовано на сучасність, є засобами порушення національних та загальнолюдських проблем – моральних, соціальних, політичних, техногенних. Так, проблема згубних наслідків урбанізації, нівелювання національної самобутності набуває загострення, зокрема завдяки залученню до циклу “Інкрустації” імен фольклорних персонажів Ланселот, Мамай (Ланселот – один із лицарів короля Артура, уособлення краси й мужності; Мамай – втілення народного бачення образу козака-лицаря – воїна, характерника, митця): “Це місто – монстр. Воно себе пасе. / Воно не знає, де його коріння. / Не стукне в браму лицар Ланселот. / Козак Мамай прибути погордує. / Зневажені тут мова і народ, / Котрий міщан століттями годує”.

Розділ 3 “Імена – знаки національної історії та культури” концентровано представляє національні особливості іменника поезій Ліни Костенко. Історичний досвід народу пов’язаний передусім із державотворчим процесом, із конкретними історичними особами. Найбільше уваги в підрозділі 3.1. “Іменник історичних постатей” зосереджено на тих особистостях, отже, й на тих іменах, котрі впливали на державотворчий процес в Україні, в чиїх долях відобразилися конфлікти епохи.

Передаючи докори сумління гетьмана, поетеса актуалізує внутрішню форму антропоніма Хмельницький, подає його в одному контексті з дієсловом хмеліти, що підкреслює стан душевного неспокою, гіркоти втрат, рефлексії над поразкою: “Хмелій, Хмельницький! / Підкоряйсь гнуздечкам. / Народе вільний, аж тепер ти – віл”. На початку роману “Берестечко” паронімічна атракція вільний – віл (смислове відштовхування при звуковій близькості слів) задає внутрішню, власне мовну колізію. Іронія як додаткове інтелектуальне навантаження присутня в автойменуванні Богдана Хмельницького. Зумовлена душевними муками, почуттям вини перед народом глузлива самохарактеристика гетьмана обертається навколо внутрішньої форми прізвища: “Хмелій, Хмельницький! Де ж твої клейноди? / Де корогви? Де грім твоїх музик?”

До тканини художнього твору поетеса залучає відступи у вигляді коментарів, пояснень щодо історичних постатей, їх життя та діяльності, свідомо збагачує поетичну фразу фактами. Зокрема, низку імен (Іван Іскра, Мартин Пушкар, Северин Наливайко) авторка супроводжує відступами, синтаксично оформленими у вигляді вставних речень, які містять оригінально переосмислену додаткову інформацію: “І встав Пушкар. Обвів людей очима…/ Ще не старий. І славу мав, і силу. / (Про нього потім думу іскладуть. / Мине сім літ – і голову цю сиву / Виговському на списі подадуть)”;“Підвівся Іскра, полковий обозний, / син Остряниці Якова, Іван. / (Загине теж, в бою заживши слави, / в недовгім часі після Пушкаря,вертаючи до попелу Полтави / з посольства до московського царя)”.

Ім’я Ярема Вишневецький – це символ жорстокості, підступу, зради: “Упир з холодними очима, / пихатий словом і чолом, / душа підступна і злочинна, / закута в панцир і шолом. / Уломок лицарського роду, / мучитель власного народу…”. Значення антропоніма увиразнене лексичним оточенням, зокрема епітетами (“Ярема лютий”), поширеними й непоширеними прикладками (“Вишневецький, виродок Ярема”, “страшний руйнатор України”), дієсловами на означення терористичних актів (карав, рубав, вішав), алітераційною р-тональністю, що актуалізує семи “руйнатор”, “кат”: “Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України”. Негативне значення імені увиразнює соматична лексика, що акцентує увагу на портретних деталях: “Князь Єремія той не дуже. / Той непривабливий з лиця. Воно у нього зле, байдуже, – щось від вчорашнього млинця”. Ім’я Ярема асоціюється з бібліонімом Юда (“Чи не тому такий Ярема й лютий, / ладен цю землю трупами змостить, / що кожна тут осичинка над шляхом / йому про Юду тихо шелестить”), вступає в протиставні відношення з іменем Раїни Вишневецької, матері Яреми, визначної української меценатки, сестри київського митрополита Петра Могили (“А вже в Лубнах нема ні бернардина. / Вода усохла в замкових ровах. / І як печаль одвічна, двоєдина, / душа Раїни плаче по церквах”).

Імена історичних постатей часів Київської Русі та доби козацтва символізують переважно минуле України, сприяють поглибленому осмисленню історичних подій. У конотатах імен національної історії переважають внутрішно- та зовнішньополітичні, національно-ментальні, соціально-психологічні характеристики відповідних антропонімів. На перший план семантичної структури власних імен виступають семи “розум”, “мудрість”, “громадянська значущість”, “індивідуальність”. Провідною для антропонімів – знаків національної історії, поряд із текстотворчою та інформаційною, є функція інтелектуального збагачення ідіолекту, адже в текстах переважають інформаційно насичені імена, з досить широким асоціативним полем, значним мнемонічним потенціалом.

Серед прийомів збагачення інтелектуального потенціалу імен історичних постатей найбільш виразними є такі: використання лівобічного означення мудра Ольга, поширеної прикладки великий муж Богдан, ономоантитеза (Хмельницький – Чаплинський, Єремія Вишневецький – Байда Вишневецький), актуалізація внутрішньої форми імені (Хміль, Горислава-Рогніда, Наталка Розумиха), вплив антропооточення (Ганна, Богун, Небаба, Шрам ХмельницькийЧаплинський, Гірей, Гелена), взаємодія імені героя з топооточенням (Богдан Хмельницький – Молдова, Крим, Стамбул, Семиград, Венеція, Москва), підсилення інтелектуальної значущості імені шляхом висхідної градації (“Де впав Павлюк, там виріс Остряниця, і всі кайдани розірвав Богдан”).

У другому параграфі третього розділу “Антропонімічний ряд на означення представників українського мистецтва” духовно-інтелектуальний світ ліричної героїні представлений іменами Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Сошенко, Леся Українка, Максим Рильський, Олександр Довженко, Іван Миколайчук. Імен українських письменників, взагалі вітчизняних діячів науки та культури порівняно незначний відсоток, але ті, кого згадує поетеса, – це ключові постаті в історії українського поступу.

У структурі художнього тексту важливе місце посідають імена представників українського мистецтва в ролі звертання до Музи, Бога, Демона, тобто поетоніми, в яких тією чи іншою мірою виражене авторське “alter ego”. Найбільш характерним засобом такого вираження в Ліни Костенко є внутрішнє мовлення.

У словнику поетичних універсалій чільне місце посідає ім’я Лесі Українки, асоційоване з назвою батьківщини – України. Власне ім’я поряд із загальними назвами етнонаціонального змісту (мальви, степ, жито) виступає мовно-естетичним знаком національної культури, впливає на формування афористичності структури й змісту поетичного вислову, перетворюючи його на загальновідомі крилаті слова. Інтелектуальний потенціал імені виявляється на тлі протиставлення власних назв – топоніма (назви батьківщини) та псевдоніма (імені поетеси), перша з яких (Малоросія) актуалізує семи “меншовартість”, “залежність”, “провінційність”, друга (Українка) – висуває на перший план семи “повноцінність”, “буття”, “державність”, що набувають у контексті характеру оптимістичної перспективи на майбутнє.

У вірші “Пейзаж із пам’яті” ім’я-образ Рильського належить до тих, через які поетеса декларує мистецьке кредо: в художній формі натякає на витоки своєї творчості, ґрунтованої на поетичних здобутках неокласиків, орієнтованих на досягнення світової культури: “З кленового туманного тунелю / виходить Рильський, майже силует. / І розминулись. Тільки силует. / Оце і все. Зустрілись дві епохи. / Дурне дівчатко і старий поет”. Ім’я тонкими підтекстними асоціаціями дозволяє увиразнити думку про поєднання європейської й національної літературної традиції.

Ім’я видатного українського актора, режисера Івана Миколайчука у функції звертання-демінутива й водночас адресата внутрішнього мовлення увиразнює концепцію неповторної особистості, визнання, слава й геніальність якої є наслідком глибинного відчуття рідної землі, закоріненості в національний ґрунт: “Іваночку! Чекає кіноплівка. / Лишай косу в сусіда на тину. / Іди у кадр. Екран твоя домівка, / два виміри, / і третій – в глибину”. Провідними семами, що актуалізують інтелектуальний потенціал імені, сприяють усвідомленню концепції вірша, є “істинність”, “глибинність”, “патріотизм”.

Як свідчить аналіз імен національної історії та культури, поетеса свідомо добирає імена знакових постатей, оніми, що репрезентують мандрівні сюжети української народної творчості, класичної літератури з метою створити своєрідний поетичний міф про Україну, який би ствердив її буття як самостійної цілісності, що самоідентифікується, самовизначається в колі інших народів, тяжіє до державотворчих змагань.

У параграфі 3.3. ”Іменослів слов’янських та скіфських міфів” зроблено висновок, що поряд біблійними, давньогрецькими, римськими міфонімами поетичний ідіолект Ліни Костенко насичений іменами давньоукраїнської та скіфської міфології: Перун, Дажбог, Стрибог, Семиярило, Вій, Рід, Сувид, Купава, Берегиня, Марена, Дана тощо.

Поетонім Сувид постає у вірші як назва села й водночас як ім’я ірреальної істоти, яка виникає в уяві ліричної героїні. Ім’я має також більш глибинний сенс: Сувид – дух прадавнини, добра, природи; всього вічного й неперехідного, водночас символ зміни епох, поколінь. До поетичних прийомів актуалізації інтелектуального потенціалу імені належить спосіб гри на рівні звуків, який часто завершується грою на рівні сенсу. Алітерації в поетичних текстах мають глибинний смисл: низка слів вишиковується навколо слова-стрижня, зокрема імені, яке зосереджує головний зміст, а решта слів підкреслюють окремі звуки. Фонологічні особливості твору підпорядковані увиразненню художньо-інтелектуального потенціалу імені: повтор приголосного с створює враження шелесту соснових гілок на вітрі, адже Сувид – бог лісів (“І хто він – Сувид? / Може, бог лісів, / що десь пішов у нетрі й буреломи?”), він здатен перетворитися на сосну (“Учора він прикинувся сосною”). Образ вітру втілює ім’я Стрибога, за словником С.Плачинди, бога вітрів; неврівноваженого літуна з бородою та батогом, яким він поганяє вітри. Міфонім Стрибог символізує хід історії, уособлює взаємоперехід минулого, теперішнього й майбутнього, дійсності й мрії: “І хоч Стрибог на поїзд пересів, / і вже дахи струсились від соломи, – / тут, за щитом смарагдових лісів, / моїх жар-птиць блакитні космодроми”. Синтаксичне оформлення останньої строфи у вигляді полілогу (лірична героїня – ехо – Сувид), а також особливості стилістики імені (поділ його на склади, використання омофона до двох останніх із них, прийом “ехо”) поглиблюють й увиразнюють проблему взаємозв’язку людина – природа: “І я гукаю: – Су-ви-де!.. / – Ви де / – Ви де?.. Ви де? – відгукується Сувид”.

Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) – один із найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, за найдавніших часів бог сонця, світла й добра. Імена Дажбог і Перун зазнають додаткової семантизації в складі перифрази, яка передає образну назву давньоукраїнських земель. Апелювання до енциклопедичних значень названих міфонімів, особливостей словопорядку (на першому місці в контексті ім’я Дажбог) дає можливість виокремити семи характеристики України – “сонячна”, “світла”, “добра”, але й “грізна”, “могутня”, “велична”: “В цьому краю Дажбога і Перуна / Таки той грек не втримався, кутнув. / Якби йому гітара семиструнна, / То він би і вакхічне щось утнув”.

Інтелектуальний потенціал скіфських міфонімів підпорядкований художньо-науковій меті – представити основні версії походження скіфів, що належать Геродоту. Перша з них концентрована навколо імені Таргітай (“Хоча як інші книги погортай, / то перший цар був скіфський Таргітай. / І як легенда каже прастара – / він син Дажбога і дочки Дніпра”), друга представлена низкою поетонімів Геракл – Агафірс, Гелон, Скіф (“Печеру бачив, там чайки гніздились. / Хотів зайти, зірвався, не доліз. / Отам вони, мабуть, і народились, / три брати – Скіф, Гелон і Агафірс. / Красива мати в них була, зміюка. / Геракл поїхав. Виросли малі. / Натяг найменший батькового лука / та й став царем всієї тут землі”). Осібне місце посідають імена Арес як уособлення військової могутності, Папай – охоронець миру, Табіті – охорониця родинного вогнища.

Фонологічні, лексико-семантичні прийоми увиразнення інтелектуального потенціалу імен аналізованої групи підпорядковані художній меті – осмислити витоки світогляду прадавніх українців, прослідкувати специфіку етногенетичних процесів, особливостей формування характеру, способу життя, духовної та матеріальної культури.

Висновки

Власні імена як особливі знаки поетичного мовлення Ліни Костенко сприяють ущільненню смислу, інформативній насиченості поезії, створюють інтелектуальне підрунтя тексту, глибоку смислову перспективу. Поглиблення смислу досягається ускладненням – системною організацією всіх рівнів побудови тексту в їх внутрішньому співвідношенні й тісній взаємодії. Семантична конденсація імені, присутність у тексті кількох смислових планів свідчать про високу пізнавальну та інформативну цінність імені.

В ідіолекті Ліни Костенко виокремлено 1102 одиниці власних імен, з-поміж них 524 (47,5 %) імені – знаки світової культури, 38 (3,4 %) – імена християнської релігії, 77 (7,0 %) репрезентують давньогрецьку міфологію, 93 (8,5%) позначають фольклорних та літературних героїв. Іменослів національної історії та культури складають 370 найменувань (33,6 %), серед яких історичні постаті представлені 294 одиницями (26,7 %), українська мистецька еліта – 22 (2,0 %), герої слов’янських і скіфських міфів – 54 (4,9 %).

Спираючись на аксіоми поетики оніма В.Калінкіна, зокрема “аксіому безкінечної смислової валентності поетоніма”, “аксіому свідомості”, “аксіому контексту як широкого принципу”, найбільш виразними способами актуалізації інтелектуального потенціалу власного імені в поезіях Ліни Костенко вважаємо такі:

1)

2)

3)

4)

У межах означених способів виділяємо конкретні прийоми збагачення інтелектуального потенціалу імені: актуалізацію сем “талант”, “геніальність”, “відповідальність”, “розум”, “моральність”; використання перифраз як контекстуальних замінників імені, стилізованих під крилаті вислови світової літератури й фольклору; експлікацію енциклопедичної інформації, пов’язаної з іменем героя; вживання імені в ролі звертання до вищих виявів духу – розуму, совісті, етичної свідомості.

Аналіз специфіки функціонування власних імен у поезіях Ліни Костенко дозволяє характеризувати її інтелектуальний поетичний стиль як орієнтований на абсолютно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук, відкритість інноваціям.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

АНОТАЦІЯ

Петрова Л.П. Власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення (на матеріалі поезій Ліни Костенко). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, Харків, 2003.

Дисертація присвячена аналізові власного імені як найбільш вагомого засобу інтелектуального збагачення поетичного мовлення Ліни Костенко. Вперше у вітчизняному мовознавстві власне ім’я в художньому