ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАН УКРАЇНИ

ПОРШАКОВА НАТАЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК: 327.7 (ОБСЄ)

ОБСЄ У ЗМІЦНЕННІ МИРУ І СТАБІЛЬНОСТІ НА ЄВРАЗІЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних організацій Інституту

міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка , м. Київ.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Бруз Володимир Семенович,

Інститут міжнародних відносин

Київський національний університет

імені Тараса Григоровича Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Кудряченко Андрій Іванович

Інститут соціальних наук Міжрегіональної

Академії Управління Персоналом (МАУП), директор

кандидат політичних наук

Вакулич Володимир Михайлович

Помічник Глави Адміністрації Президента України

Провідна установа:

Одеській національний університет імені І.І. Мечникова

Інститут соціальних наук

Захист відбудеться 30 вересня 2003 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України,

м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України,

м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий 26.08.2003 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Сушко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається відсутністю чіткої градації повноважень і сфер відповідальності множини інтеграційних формувань на трансатлантичному просторі, суперечностями в оцінках їх рольової функції. Цим обумовлюється особливе значення наукового аналізу програм і діяльності Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ), щодо місця якої в системі європейського процесу також існують видимі розходження. Оцінки ОБСЄ як ключового елементу архітектури європейської безпеки йдуть паралельно з визначенням її ролі як допоміжної.

Явища, процеси і події в оновлюваній міжнародній системі обумовили нові труднощі в концептуальному визначенні безпеки. Європейська безпека вже не може розглядатися винятково в континентальних рамках: безпекова еволюція у Європі безпосередньо позначається на глобальних відносинах. За таких умов аналіз ролі ОБСЄ у зміцненні миру і стабільності закономірно поширюється на увесь Євразійський простір: з ери континентальної політики європейські структури увійшли в еру політики євразійської.

Це ключова складова концептуального підходу дисертанта до визначення цілей і завдань роботи. Глобальний вимір проблеми аналізується дотично, будучи окремим об’єктом наукового дослідження. Виходимо з концепту історизму: це означає, що з 90-х років ОБСЄ стає унікальним форумом у сфері контролю над озброєннями, зміцнення довіри у військовій галузі, усталення континентальної безпеки: були підписані численні договори, які переносять окремі категорії військової сфери в поточну політику 55 держав-членів ОБСЄ. Постановка питання про ОБСЄ набуває важливого значення і у зв’язку з тим, що ця Організація переживає кризові явища. ОБСЄ виступає практично єдиною трансатлантичною структурою безпеки, де Україна має повноправне членство.

Тому доцільним є наше прагнення систематизувати рольові особливості ОБСЄ, визначити тенденції її розвитку останніх часів у контексті відповідності домовленостям держав-учасниць та перспектив гельсінкського процесу. Розв’язання цього складного завдання розглядаємо в комплексі з іншими проблемами, які не знайшли адекватного наукового вирішення чи мають суперечливі оцінки. Об’єктивне, науково обґрунтоване визначення та уточнення місця, ролі та подальших шляхів розвитку ОБСЄ відносимо до ключових наукових завдань дисертації. Інший напрям: з’ясування реальних та пошук додаткових можливостей ОБСЄ для процесу формування української зовнішньополітичної стратегії через дотримання критеріїв ЄС і НАТО.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тематика дисертації є складовою комплексної програми НДР Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України” (№ 0196U015204), Інституту міжнародних відносин цього університету “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави” (№ 97128).

Головна мета дисертації двоєдина: уточнення рольової функції ОБСЄ в сучасній міжнародній системі з огляду на зміни в характері міжнародної, регіональної і національної безпеки після розпаду СРСР; з’ясування критеріїв оцінки значення цієї Організації для миру і стабільності на євразійському просторі з урахуванням всіх складових та ефективності механізмів.

Проголошена мета обумовлює більш конкретні завдання: визначити концептуальні засади, внутрішні та зовнішні чинники функціонування ОБСЄ; встановити відповідність фактичного місця ОБСЄ задекларованим нею положенням; визначити співвідношення ОБСЄ щодо інших структур безпеки на європейському континенті, її роль після розширення НАТО та ЄС; уточнити причини зростаючої важливості процесу подальшого становлення ОБСЄ як всеохоплюючої організації безпеки; з’ясувати сутнісні і формальні проблеми в діяльності ОБСЄ, що заважають підвищенню її ефективності; сформулювати пропозиції щодо удосконалення процесу ОБСЄ.

Об’єктом дослідження виступають новітні відносини безпеки в євразійському регіоні світу, охоплювані “гельсінкським процесом” у контексті підвищення ролі безпекового чинника у його традиційному воєнно-політичному вимірі. Предметом дослідження є концептуальні засади функціонування та практична діяльність ОБСЄ, спрямована на забезпечення євразійської безпеки через багатосторонню дипломатію.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють переважно 90-і роки ХХ століття, коли кардинальні зрушення та якісні зміни на глобальному та регіональному рівні призвели до суттєвого реформування НБСЄ. Саме 90-і роки стали часом народження й триваючого нині розвитку принципово нової, інституціолізованої структури трансатлантичної безпеки.

Методи дослідження. Авторка виходила з принципів об’єктивності, системності й детермінізму, що, в сукупності, уможливило цілісний аналіз еволюції, розвитку і трансформації “гельсінкського процесу”. Методологічна особливість дослідження є наслідком творчого поєднання взаємопроникаючих методів, застосованих відповідно до аспектів загальної проблеми. Специфіка об’єкта дослідження спонукала вибір основних методів аналізу: системного, порівняльного, проблемного та емпірико-аналітичного. Метод геополітичного аналізу надав змогу об’єктивної оцінки євразійського середовища безпеки. Робота з документальними джерелами - офіційними документами саммітів НБСЄ / ОБСЄ та її постійно діючих органів, архівами МЗС України та ін. проводилася на основі контент-аналізу. Еволюцію “гельсінкського процесу” розглянуто із одночасним застосуванням історичного методу та емпірико-теоретичного моделювання. Використовувався кожен з наведених методичних підходів, що забезпечило цілісний аналіз цієї актуальної проблеми.

Наукова новизна дисертації полягає у цілісному дослідженні механізмів, форм та напрямів діяльності ОБСЄ в Європі у контексті глибинних змін у середовищі національної, регіональної, євразійської і світової безпеки. Представлено узагальнення еволюції “гельсінкського процесу”. Висвітлено комплекс “проблемних питань” у діяльності ОБСЄ. Подано авторське бачення удосконалення роботи ОБСЄ в умовах транзитивної моделі європейської та міжнародної безпеки. Доведено, що передумовою збільшення ролі ОБСЄ з питань безпеки є координація зусиль держав-учасниць з іншими європейськими й трансатлантичними організаціями.

Практичне використання результатів дослідження визначається його актуальністю, новизною та сукупністю положень, які виносяться на захист. Щодо науково-теоретичного аспекту в дослідженні реалізуються деякі проблемні питання діяльності ОБСЄ, які не були достатньо розглянуті у наявних працях. Щодо прикладного аспекту, то результати дослідження можуть придатися державним структурам, які безпосередньо займаються питаннями безпеки в українській зовнішній політиці. Присутній і навчальний аспект, адже представлені матеріали, висновки і оцінки можуть бути використані у підготовці і доповненні нормативних та спеціальних курсів, присвячених проблемам безпеки, а також діяльності міжнародних організацій.

Апробація дослідження. Проміжні результати дослідження, низка його положень і висновків були неодноразово оприлюднені у виступах на наукових конференціях в ІМВ Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом 2000-2001 рр., а саме, виступ на науково-теоретичній конференції аспірантів і студентів Інституту міжнародних відносин 18 жовтня 2000 року та науково-практичній конференції 17 квітня 2001 року на тему “Проблеми миротворчої діяльності міжнародних організацій”. Матеріали дисертації використані при підготовці та читанні навчальних курсів “Європейські міжнародні організації” та “Міжнародні організації та глобальні проблеми сучасності” на кафедрі міжнародних організацій та дипломатичної і консульської служби. Основні положення відображені у п’яти наукових статтях у фахових виданнях.

Структурно робота складається із вступу, переліку скорочень, чотирьох розділів, тринадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (199 найменувань українською, російською, англійською мовами) та додатків. Загальний обсяг дисертації - 204 сторінки, в т.ч. основна частина – 187 сторінок, список використаних джерел та літератури – 13 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, встановлюється зв’язок з науковими програмами і планами, висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також апробація висновків дисертації.

У першому розділі “Концептуально-теоретична та джерельно-документальна база дослідження” викладається загальна методика і основні методи дослідження, характеризуються використані джерела. Аналізується ступінь наукової розробки теми, основні етапи розвитку наукової думки з проблеми, окреслюється коло питань, що потребують подальшого дослідження.

Важливі політичні проблеми у процесі зміцнення миру та стабільності становлять значний науковий інтерес, і тому джерельна база дослідження є досить широкою. У дослідженні використано значну кількість документів: НБСЄ/ОБСЄ, зовнішньої та оборонної політики держав-членів ОБСЄ, ООН, ЗЄС, ЄС, а також матеріалів органів Північноатлантичного союзу, зокрема, саммітів НАТО, Ради НАТО, зустрічей міністрів закордонних справ та міністрів оборони.

У визначенні ролі ОБСЄ у зміцненні миру та стабільності на євразійському просторі важливими є матеріали міждержавних конференцій, “круглих столів”, які досить активно спонсорувалися міждержавними та недержавними міжнародними організаціями й академічними установами .

У дисертації здійснено огляд основних публікацій, які висвітлюють діяльність ОБСЄ. Авторка приходить до висновку, що темі європейської безпеки приділяється велика увага західних аналітиків та вчених .Водночас, попри велику кількість наукових робіт, що висвітлюють різні аспекти діяльності ОБСЄ на сучасному історичному етапі, переважна їх більшість не розглядає її у зв'язку з еволюцією регіональної стабільності.

Наукові роботи, що слугували базою цього дослідження, розподіляються автором на декілька груп за предметом вивчення: а) загальнотеоретичні роботи, присвячені проблемі європейської інтеграції в контексті забезпечення миру та стабільності; б) роботи, що досліджують проблеми європейської регіональної стабільності. До другої половини 90-х років такі дослідження переважно виходили з уявлення про європейську стабільність як продовження стабільності глобальної, відокремлено від глобального рівня розглядалися лише певні фрагменти регіональної структури; в) історико-політичні дослідження, що розглядають процес створення НБСЄ, її трансформації в ОБСЄ та еволюцію військово-політичного виміру європейської регіональної структури.

Для орієнтації в досліджуваній проблематиці і визначення місця дисертації у процесі наукового осмислення даної проблеми були розглянуті праці українських вчених. В сучасній вітчизняній історіографії з’явилися роботи, в яких аналізуються проблеми міжнародної, регіональної і національної безпеки, національної безпеки України. Цими проблемами плідно займаються українські вчені Г.М.Перепелиця, Б.О.Парахонський С.О.Шергін, В.П.Кириченко, Є.Є.Камінський, П.М.Рудяков, С.В.Юрченко, Б.М.Гончар, Б.І.Гуменюк, В.А.Манжола та інші Ними підкреслюється необхідність переоцінки такої найважливішої категорії теорії міжнародних відносин, як безпека. Активна участь українських науковців та дипломатів у розробці досить нової ідеї Євразійського простору безпеки дає можливість не тільки імплементувати пропозиції інших європейських країн, а й виробити політично-дипломатичну стратегію нашої країни, що дозволить йти не шляхом апеляцій до європейських політиків максимально врахувати наші інтереси, а прямо використати їхні сталі концепції, інтереси та погляди.

У другому розділі “Еволюція стратегії НБСЄ\ОБСЄ в умовах формування нової концепції загальноєвропейської безпеки” здійснено аналіз особливостей розвитку гельсінкського процесу в період “холодної війни”. На його основі показано вплив змін в Європі після закінчення “холодної війни” на формування нової стратегії НБСЄ/ОБСЄ.

Досліджено основні етапи процесу розробки нової системи загальноєвропейської безпеки. Зроблено висновок, що завдяки НБСЄ / ОБСЄ розроблені й зафіксовані міжнародні зобов’язання, які сприяли збереженню стабільності на європейському континенті за часів “холодної війни”. По завершенню даного історичного періоду на початку і в середині 90-х років ОБСЄ мала реальні шанси стати основою системи загальноєвропейської безпеки. У Паризькій “Хартії для нової Європи” 1990 р. визначені три цілі, задля досягнення яких має працювати ОБСЄ: тверда відданість демократії, основаній на правах людини і основних свободах, процвітання через економічну свободу та соціальну справедливість, рівна безпека для всіх країн на просторі ОБСЄ. Базисом для реалізації означених цілей було проголошено “хрестоматійні” десять принципів Гельсінкського Прикінцевого Акта.

На Будапештському самміті в грудні 1994 року було визначено конкретні параметри формування нової моделі всеохоплюючої безпеки для Європи й усього географічного “ареалу” ОБСЄ на прийдешнє століття. Вони мали відповідати принципово новому геостратегічному становищу в Північній півкулі, яка умовно включає в себе три спільноти - європейську, євразійську та євроатлантичну як частини єдиного цілого, що мають специфіку й особливості розвитку. В декларації Будапештського самміту відзначено, що спираючись на НБСЄ, будуть розбудовуватись відносини справжнього партнерства в галузі безпеки між всіма державами-учасницями незалежно від того, чи є вони членами інших організацій, що займаються питаннями безпеки. При цьому слід керуватися прийнятою в НБСЄ концепцією всеохоплюючої безпеки і принципом її неподільності, а також зобов’язанням не забезпечувати інтереси національної безпеки за рахунок інтересів інших.

Основний зміст цих положень здобув розвиток у Хартії європейської безпеки. Учасники Стамбульського самміту 1999 р. зафіксували зобов’язання будувати відносини у відповідності з концепцією загальної та всеохоплюючої безпеки, керуючись принципами рівноправного партнерства, солідарності та транспарентності. Безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов’язана з безпекою інших. людський, економічний та військово-політичний виміри розглядаються як єдине ціле.

Проміжний стан розвитку стратегії ОБСЄ в умовах нової трансатлантичної архітектоніки неоднозначно свідчить про загальне розуміння того, що втілення домовленостей щодо адекватної концепції моделі всеохоплюючої безпеки для регіону ОБСЄ на ХХІ століття є необхідністю. Уперше в рамках європейського процесу офіційно було започатковано ідею кооперативної взаємодії різних європейських і трансатлантичних організацій та інститутів з метою досягнення миру і безпеки “від Ванкувера до Владивостоку”. Навіть за наявності певних недоліків, Хартія європейської безпеки й низка інших документів ОБСЄ останнього часу зорієнтовані на пошук відповідей на виклики й ризики, що вони виникають у процесі формування загального простору безпеки .

Особлива увага приділена взаємовідносинам України і ОБСЄ в контексті розбудови нової європейської архітектури безпеки. Україна бере активну участь в обговоренні актуальних питань розвитку загальноєвропейського процесу, виступає за удосконалення інститутів і механізмів ОБСЄ, зміцнення її ролі в європейському просторі безпеки, підвищення превентивного та миротворчого потенціалу цієї організації.

Для підвищення ефективності місій ОБСЄ Україна вважає за доцільне включити до їхніх мандатів зобов'язання щодо конкретних пропозицій і рекомендацій, які б сприяли розв'язанню конфліктів в зоні їхньої діяльності. Такі рекомендації, подані Постійній Раді через діючого Голову, мали б бути розглянуті, а відповідне рішення - прийняте в межах визначеного терміну.

Таким чином, Україна бачить власну перспективу в контексті послідовної та гармонійної інтеграції до європейських структур, розвитку євроатлантичного партнерства, взаємодії та поглиблення співробітництва з усіма безпековими структурами, які сьогодні переживають непростий процес трансформації і внутрішньої адаптації до нових умов.

Курс на активізацію діяльності України в ОБСЄ вимагає забезпечення її належного представництва в структурах Організації. Нинішній стан вимагає послідовного просування представників України на посади в структурах ОБСЄ.

Нині значення ОБСЄ, враховуючи всі аспекти сучасної системи безпеки, є незаперечним, тому Україна має формувати свою діяльність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці таким чином, щоб відігравати в цій організації якщо не провідну то хоча б не другорядну роль.

У третьому розділі ”Проблеми розбудови структури та механізмів організації” розглянуто організаційні аспекти трансформації НБСЄ в ОБСЄ.

Досліджено процес розбудови механізмів мирного врегулювання конфліктів у форматі ОБСЄ. Рішення Будапештського самміту НБСЄ про надання нового політичного та організаційного імпульсу діяльності Наради, що втілено, зокрема, у перейменуванні з 1 січня 1995 р. НБСЄ на ОБСЄ стало по суті не простим переформулюванням усталеної назви; за ним стояла рішучість країн-учасниць зміцнити започаткований ще у 70-і роки ХХ ст. загальноєвропейський процес, який до того моменту виконував переважно роль консультаційного форуму, перетворити його на дієву організацію, яка б реально впливала на ситуацію на євроатлантичних теренах, передусім у сфері безпеки .

Автор приходить до висновку, що він проходить низку етапів, послідовний розгляд і аналіз яких надає можливість визначити сутність та специфіку описуваних процесів.

Доведено, що система механізмів і процедур врегулювання суперечок у форматі ОБСЄ є наразі детально розробленою і такою, що має комплексний характер. Проте її потенційні можливості реалізовані далеко не до самого кінця.

Здійснено аналіз основних результатів інституційного оформлення ОБСЄ у 1990-ті – 2001 рр. Паризька хартія для нової Європи 1990 року визначила систему загальних цінностей, якими мали керуватись у своїх взаєминах країни-учасниці. Три наступні самміти (в Гельсінкі в 1992 році, зокрема в документі “Виклики доби змін”, в Будапешті в 1994 році та Лісабоні в 1996 році, перш за все в Лісабонській декларації) остаточно визначили нові правила поведінки, надавши їм офіційного та практичного характеру.

Зроблено висновок, що почата у 1990 р. робота з побудови інституційного каркасу НБСЄ втілилася через 10 років у доволі упорядковану з погляду функціональної логіки структуру. Автором розглянуто основні складові ієрархії ОБСЄ задля більш чіткого розуміння її функціонування у сфері зміцнення миру та стабільності на євразійському просторі..

У четвертому розділі “Роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів” доведено, що вона виступала одним з провідних акторів у цій сфері, прагнула використати наявний миротворчий потенціал та механізми для нормалізації соціально-політичної та національно-етнічної ситуації на терені колишніх СРСР і СФРЮ, логічно вбачаючи у конфліктогенності пострадянського простору загрозу безпеці й стабільності не лише “від Атлантики до Уралу”, а й навіть “від Ванкувера до Владивостоку”. Діяльність ОБСЄ у країнах колишньої Югославії підштовхнула до ухвалення в березні 2000 регіональної стратегії для Південно-Східної Європи, особлива увага в якій приділяється прикордонній політиці та кращій координації між місіями ОБСЄ на місцях.

У 90-ті рр. НБСЄ (ОБСЄ) застосовувала на пострадянських теренах різні інструментарії превентивної дипломатії - політичні консультації, “польову діяльність” Верховного комісара у справах національних меншин, візити і консультації Генерального секретаря, пропозиції Бюро з демократичних виборів та прав людини, ЦПК тощо. Втім, головнішим інструментом стало спрямування спеціальних місій до найскладніших “гарячих точок” в СНД та країнах Балтії.

Місії ОБСЄ, як і деякі інші її регіональні представництва, є одним з найголовніших втілень практичної діяльності цієї організації на царині відвернення та врегулювання конфліктів. Оскільки ОБСЄ діє на всіх стадіях конфліктів (аж до постконфліктної реабілітації), загальні завдання місій полягають у сприянні політичним процесам, які ставлять за мету відвернення або врегулювання конфлікту. Завдання, цілі й ступінь прямого залучення місій до процесів, що відбуваються на практиці, можуть помітно варіюватися, що є певним свідченням гнучкості даного інструменту мирного врегулювання.

Автором визначені причини недоліків миротворчої діяльності ОБСЄ: по-перше, НБСЄ формувалося в 1973-1975 р. не як міжнародна організація відповідно до міжнародного права, а як серія конференцій і консультацій; по-друге, вона не була правовим суб'єктом у формальному змісті, усі зобов'язання країн у системі ОБСЄ носять не правовий, а лише політично зобов'язуючий характер; по-третє, в ОБСЄ немає формалізованого членства, приналежність до системи ОБСЄ позначаються як “держави-учасники”; немає і зобов'язуючих рішень і механізму їхньої імплементації; по-четверте, на відміну від ООН, в ОБСЄ склався механізм прийняття рішень консенсусом (лише в 90-х роках іноді став застосовуватися принцип “консенсус мінус один”), що принципово ускладнює прийняття твердих рішень у неоднозначних ситуаціях; нарешті, механізм НБСЄ створювався насамперед для “оформлення” діалогу Схід-Захід в умовах протистояння соціальних систем, ідеологій і військово-політичних блоків, і останнє десятиліття цей механізм запізнюється в адаптуванні до нових міжнародно-політичних умов.

Воднораз в ОБСЄ є визначені переваги з погляду проведення регіональних миротворчих дій. Їх автор узагальнив наступним чином: універсальний (у масштабах регіону) характер представництва держав; політичний імідж організації як безсторонньої; наявність в ОБСЄ права на формування власних мандатів для проведення операцій по підтримці світу і самостійне проведення таких операцій; визнання за ОБСЄ права делегувати повноваження по проведенню операцій іншим регіональним організаціям і групам держав; повне визнання і підтвердження повноважень і миротворчих функцій ОБСЄ з боку ООН, частково взаємодоповнюючий характер місій двох цих організацій; наявність в ОБСЄ (у тому числі в силу універсальності регіонального членства, а також системи спостереження за станом прав людини і конфліктним потенціалом)широких можливостей раннього виявлення конфліктогенних ситуацій; високий рівень міжурядових зв'язків, наявність прямого виходу структур ОБСЄ на голів держав, урядів, офіційні кола всіх держав регіону.

Практика останнього десятиліття діяльності НБСЄ/ОБСЄ, протягом якого організація значною мірою концентрувала свої зусилля на конфліктному врегулюванні показала, що ОБСЄ, як правило, не може бути основним і тим більше єдиним організатором миротворчої діяльності в конфліктних регіонах Євразії. І разом з тим, у плеяді інших міжнародних організацій, що діють у євразійських конфліктах (ООН, ЄС, НАТО, Рада Європи, СНД і ін.), ОБСЄ закріпила за собою роль ефективного організатора конфліктного моніторингу, переговорного посередництва, і особливо постконфліктного врегулювання, відтворення демократичних політичних механізмів у конфліктних державах і регіонах.

Перераховані фактори роблять ОБСЄ одним з найважливіших, хоча поки далеко не адекватно реалізованих ресурсів регіонального миротворчості. В той же час проблемним є те, що ОБСЄ зможе залишитися ключовою організацією безпеки в Євразії в XXI столітті. Реформа ОБСЄ, почата в 1994-1996 роках, трохи підвищила внутрішню структурованість організації, але так і не вивела її на рівень загальноєвропейського “штабу” по виробленню, прийняттю і перетворенню в життя практичних рішень у відношенні кризових проблем безпеки. У тандемі “безпека і співробітництво”, закріпленому в назві організації, акцент усе більш зміщається в напрямку міжнародного співробітництва, особливо в гуманітарній сфері (оскільки на економічному співробітництві організація ніколи всерйоз не зосереджувалася).

Організація по безпеці і співробітництву в Європі залишається важливим робочим інструментом міжнародного діалогу, і якщо розвивати її не в напрямку “універсалізації”, а по шляху спеціалізації, то роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів залишиться нехай скромною, але незамінною.

У висновках наголошується:

Закінчення “холодної війни” та формалізоване прийняття єдиної системи цінностей на європейському і євразійському просторах суттєво змінили функції, роль та перспективи гельсінкського процесу. Організаційне забезпечення безпекового елементу європейського розвитку не за всіма параметрами відповідає змінам геополітичного характеру. Хоча НАТО та ЄС часом гнучко реагують на еволюцію у сфері безпеки, нові виклики сучасності ставлять до них додаткові вимоги. На тлі підвищення значимості традиційного (воєнно-політичного) виміру безпекової проблеми зазнає змін рольова функція ОБСЄ. Відсутність належного статутного забезпечення процесу адаптації ОБСЄ до глобальних змін мало вплинула на підвищення її рольової функції у гарантуванні миру і стабільності у євразійському вимірі.

Одразу після “холодної війни” Європа увійшла до смуги хитких міждержавних взаємин. Характерним в цьому сенсі є переосмислення швидких змін європейської та світової ситуації впродовж останнього десятиліття з наголосом на відповідності програм і дій реальній політиці. Річ у тім, що на початку 90-х років перехід світової системи міжнародних відносин до поліцентричної структурної моделі сил здавався майже неминучим; наприкінці ж десятиліття її вірогідність бачиться досить низькою.

Наше дослідження дає підстави вважати, що впродовж тривалого періоду міжнародні відносини характеризуватимуться домінуванням колективного - “євроатлантичного” центру сили. Події початку 21-го століття підтверджують, що між провідними акторами трансатлантичної співдружності можуть виникати серйозні суперечності, однак у стратегічному аспекті вони довго зберігатимуть єдність в підходах. Роль ОБСЄ в узгодженні позицій не обмежується впливами провідних акторів. Організація спроможна адекватно враховувати позиції середніх і малих акторів євразійського простору.

Важливий політологічний концепт полягає у тому, що всяка система безпеки визначається загрозами їй і засобами їхнього відвернення, локалізації чи ліквідації. За сучасних умов багатосторонні структури безпеки змушені реагувати на новітні прояви загроз. Масштабне міждержавне зіткнення стало наразі гіпотетичним. На зміну йому прийшли локальні і регіональні суперечки, які раніше тлумачилися як “внутрішні справи”.

Головні джерела нестабільності в Європі коріняться в економічних труднощах та політичній нестійкості деяких посттоталітарних демократій. Одним з пріоритетів у процесі створення системи колективної безпеки в Європі з цієї причини є повноцінне залучення країн ЦСЄ та пострадянського простору до інституцій європейської і трансатлантичної безпеки.

Гельсінкський процес початково являв собою довгострокову інституціалізацію НБСЄ та її творче адаптування до поточних реалій європейської політики й безпеки. 1975-1985 рр. порядок денний складали переважно права людини і проблеми т.зв. “третього кошику” НБСЄ (контакти між людьми, інформація, культура і освіта); на наступній стадії, у 1986-1992 рр., місце людського виміру посіли військові аспекти безпеки (заходи зміцнення довіри й безпеки, договори ЗЗСЄ та про відкрите небо тощо). Починаючи з 1992 р., самміти і поточна діяльність НБСЄ / ОБСЄ стали зосереджуватись на трьох основних питаннях: 1) просування спільних політико-гуманітарних цінностей, закладених Паризькою “Хартією для нової Європи”; 2) попередження конфліктів та кризовий моніторинг; 3) формування нової моделі колективної безпеки.

Нова концепція безпеки і стабільності стала вже майже рівною мірою включати права людини, політичні, військові, економічні та екологічні компоненти. Окрема роль гельсінкського процесу полягає у сприянні демократичному розвиткові та інтеграції всіх держав-учасниць до системи цінностей ОБСЄ. ОБСЄ практикує всеосяжний підхід до безпеки, базуючись на її розумінні як цілісної категорії з виразним акцентом на попередженні й полагодженні конфліктів через участь на всіх стадіях розвитку конфліктів.

Декларація Гельсінкського самміту 1992 р. “НБСЄ та управління процесом перемін” передбачає, що Нарада є форумом для проведення діалогу, переговорів та співробітництва, який визначає напрями формування нової Європи та стимулює цей процес. У Декларації Будапештського самміту 1994 р. за ОБСЄ закріплена центральна роль у побудові стабільної спільноти НБСЄ. Враховані спільні інтереси в галузі безпеки, вживаються дії для їх захисту, констатується готовність підвищувати роль ОБСЄ як інструменту об’єднання зусиль у на цій ниві. Це підтверджується Хартією європейської безпеки 1999 р.

Згадані формулювання визначають центральну роль ОБСЄ як системоутворюючого форуму європейського розвитку, інструменту об’єднання зусиль держав трансатлантичного терену у вирішенні проблем безпеки. Показовим є зв’язок ОБСЄ з ООН. Роль і місце ОБСЄ, означені у цих документах, даються також і у низці документів НАТО та ЄС. Проте Організація наділена комплексом специфічних рис, які часом неоднозначно визначають особливості її функціонування. Так, ОБСЄ не має міжнародної правосуб’єктності, статуту, іншої правової бази, а також документально зафіксованих процедур, єдиного регламенту роботи. Рішення ОБСЄ мають політичний, а не юридичний характер. Однак Організація має реальну здатність до дії у декількох “вимірах”: нормотворення, політичний діалог, “польова” діяльність (місії, групи з нагляду за виборами тощо).

ОБСЄ зустрічається з вибірковим підходом держав до зобов’язань, що вона їх накладає. З комплексу формулювань виокремлюються “обов’язкові для виконання”: здебільшого це положення щодо оперативної роботи у “східному секторі” простору ОБСЄ, перш за все, пов’язані з конфліктними ситуаціями та гуманітарно-правозахисними питаннями. Подекуди штучне звуження функцій ОБСЄ призводить до географічно-функціонального дисбалансу.

Формою вибірковості в ОБСЄ є так зване “селективне цитування”, яке дозволяє тлумачити її нові зобов’язання. Класичним прикладом в цьому сенсі є посилання на право держав-учасниць ОБСЄ “вільно обирати шляхи забезпечення своєї безпеки, включаючи союзні договори по мірі їх еволюції”. Таке право дійсно закріплене в документах ОБСЄ. Зрештою, “селективне цитування” стало одним з чинників, що призвів до невирішеності принципових питань континентальної безпеки.

Попри означені бар’єри, в НБСЄ / ОБСЄ зафіксовані важливі міжнародні зобов’язання, які сприяли збереженню стабільності на європейському континенті за часів блокового протистояння і “холодної війни”. По завершенню даного історичного періоду на Організацію покладалися особливі сподівання. І справді, на початку і в середині 90-х років ОБСЄ мала реальні шанси стати основою системи загальноєвропейської безпеки. Базисом для реалізації означених цілей було проголошено “хрестоматійні” десять принципів Гельсінкського Прикінцевого Акту. При цьому слід керуватися прийнятою в ОБСЄ концепцією всеохоплюючої безпеки і принципом її неподільності, а також зобов’язанням не забезпечувати інтереси національної безпеки за рахунок інтересів інших. Демократичні цінності НБСЄ мають основоположне значення для реалізації мети побудови співдружності націй, вільної як від старих, так і нових розподільчих ліній. Основний зміст цих положень здобув свій розвиток у Хартії європейської безпеки: на межі ХХІ століття глави держав і урядів країн-учасниць ОБСЄ заявляють про відданість справі формування вільного, демократичного і більш єдиного регіону ОБСЄ. Учасники Стамбульського самміту 1999 р. зафіксували такі зобов’язання: будувати відносини у відповідності з концепцією загальної та всеохоплюючої безпеки, керуючись принципами рівноправного партнерства, солідарності та транспарентності.

Наразі в Європі існує достатня кількість структур безпеки. Три провідні структури в цій галузі - ОБСЄ, НАТО та ЄС - й надалі відіграватимуть центральну роль у забезпеченні континентальної безпеки. При цьому вони будуть здатні виконувати свої функції, відвертаючи або обмежуючи регіональні чи локальні конфлікти, з урахуванням низки умов: а) існуюча багатоярусна система не має призвести до появи різних рівнів безпеки в Європі; б) залучення США до європейської безпеки в якості одного з її компонентів є неминучим, оскільки будь-яка нестабільність в Європі негативно впливає на національні інтереси США; в) найбільшою військовою потугою в Європі залишається Росія, відтак вироблення і практичне впровадження концепції кооперативної безпеки є неможливим без розбудови всеохоплюючого співробітництва і партнерства як блокових, так і позаблокових держав, з РФ; г) спільна система політико-гуманітарних цінностей та “кодекс поведінки”, маючи велике корпоративне значення в рамках самої ОБСЄ, відіграють суттєву практичну роль у запровадженні кооперативної безпеки, загалом.

Важливість подальшого процесу становлення ОБСЄ як всеохоплюючої організації безпеки, на наш погляд, зумовлена наступними чинниками:

По-перше, для реалізації нової концепції безпеки потрібні певні “відправні точки”, універсальні для всіх. Серед принципів ОБСЄ це - демократія, забезпечення прав людини, верховенство закону, ринкова економіка, соціальна справедливість і відповідальність за збереження довкілля, тобто поняття, які не заперечуються в жодній з країн-учасниць. По-друге, основою ОБСЄ є рівноправ’я для всіх її членів, незалежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку. По-третє, військові або військово-політичні союзи не здатні забезпечити всеохоплюючу безпеку, оскільки поєднують військовий потенціал обмеженого кола держав задля протистояння спільному противникові. По-четверте, ОБСЄ вбачається єдиною дійсно загальноєвропейською організацією попередження конфліктів і гарантій стабільної безпеки. Це робить її дієздатною й за формальними межами Організації. Нарешті, згідно з Главою VIII Статуту ООН, ОБСЄ включено в якості “регіональної угоди” до глобальної системи колективної безпеки.

Однак ОБСЄ переживає нині непрості часи. Не узгоджено загальнополітичну декларацію; не вдалося домовитися про нову шкалу внесків; невирішеною залишилася проблема правосуб’єктності. Головна причина – відсутність чіткого статутного визначення повноважень на тлі певного неузгодження рольової функції багатьох європейських структур. Це посилює потребу аналізу базових сторін діяльності та суперечностей ОБСЄ впродовж останнього десятиліття. ОБСЄ діє головним чином в регіонах конфліктів та збройних сутичок внаслідок руйнації соціалістичної системи та СРСР. До них відносяться всі пострадянські республіки та, переважною мірою, балканські країни. Механізм функціонування ОБСЄ, попри активність і розгалужену організаційну систему, залишається не досить ефективним у запобіганні потенційним конфліктам. Водночас Організація прагне діяти мобільно, попри обмеженість повноважень. Сьогоднішні світові реалії доводять, що питання конкретних політичних амбіцій та військово-стратегічних інтересів, як і раніше, стоять вище абстрактної “загальної безпеки”.

Вважаємо, що ОБСЄ може сконцентрувати свої зусилля на низці інших напрямків: захист довкілля, відвернення екологічної катастрофи, боротьба із злочинністю, пост-конфліктна реабілітація тощо. Серед блоків головних проблем, що залишаються актуальними для ОБСЄ, можна виділити і такі:

1. Зоні дії ОБСЄ недостає умов для формування ефективного середовища безпеки. Вона охоплює демократичні та авторитарні держави, поширюючись від сучасних багатих західноєвропейських та північноамериканських суспільств до бідних, традиційних суспільств Середньої Азії. В цій зоні відсутня гомогенність, насправді спільні - навіть на пересічному рівні - цінності, багатосторонні, інтенсивні контакти, чого, в ідеалі, потребує реальна спільнота безпеки.

2. ОБСЄ в контексті колективної виглядає недієздатною з погляду наявності обов’язкового для такої системи примусового компоненту. Хоча вона дійсно може за допомогою своїх механізмів кризового врегулювання і навіть всупереч волі якоїсь держави провести розслідування її дій як таких, що ставлять під загрозу мир або порушення принципів ОБСЄ на її території (“консенсус мінус один”), як тільки настає фаза вживання конкретних заходів, всі 55 членів, включаючи зацікавлену країну, повинні дати на це свою згоду. Виникає аналогія з Радою Безпеки ООН, де консенсус навіть п’яти постійних членів досягається не завжди просто.

3. НАТО та ЄС випереджають ОБСЄ у військовому та економічному сприянні вирішенню питань європейської безпеки різного рівня. Однак ОБСЄ має найбільш прогресивні інструменти виявлення основ нестабільності. Довгострокові місії ОБСЄ на місцях та інститут Верховного комісара у справах національних меншин сприяють реалізації захисту прав меншин, вчасному виявленню етнонаціональних конфліктів та посередництву для недопущення ескалації насильства, а також встановлення взаєморозуміння між ворогуючими сторонами після призупинення ескалації. Через низький практичний ефект застосування такого інструменту є наразі обмеженим. Існує потреба невідкладного всебічного вивчення означеного питання, в тому числі, можливо, через створення спеціальної комісії з подальшою доповіддю Керівній Раді.

4. Доцільним є розгляд питання активізації ОБСЄ в галузі екологічної безпеки, адже воно є спільним для всіх країн-учасниць. У природоохоронній сфері важливою була б активізація зусиль з розвитку екологічної програми дій для ЦСЄ, схваленої у 1993 р., а також підвищення рівня безпеки АЕС та інших ядерних об’єктів. Країнам-учасницям слід активніше залучатися до реалізації Програми ООН із захисту довкілля (ЮНЕП). Варто було б запропонувати прийняття чогось на кшталт “Програми невідкладних дій” або “Хартії про захист довкілля” та утворення спеціального Бюро зі співробітництва, нагляду та оцінки виконання існуючих зобов’язань в екологічній галузі. Можна розробити механізм покарання за порушення встановлених норм у цій сфері.

5. Існують “резерви” у військово-політичній галузі. Зокрема, це стосується удосконалення такої важливої категорії ОБСЄ, як заходи зміцнення довіри й безпеки. Доцільним вбачається включення до зони їх охоплення морського простору, поширення дії постійно оновлюваного Віденського документу на територію всіх держав-учасниць ОБСЄ, включаючи США, Канаду та азійську частину Росії. Подальшого розвитку і розширення територіальної сфери вимагає адаптований у Стамбулі Договір ЗЗСЄ, до якого наразі входять лише 30 держав з 55. До нової редакції ДЗЗСЄ варто було б включити положення щодо скорочення тактичної ядерної зброї в зоні дії ОБСЄ із застереженням про обов’язковість знаходження такої зброї лише в межах національних територій ядерних держав.

6. Залишається не реалізованим і актуальним розгортання таких напрямів діяльності ОБСЄ, як боротьба із злочинністю, моральний та ін. виміри. Так, в рамках “криміногенного” виміру могли б проводитися Ради міністрів внутрішніх справ, безпеки, прокуратури, інших правоохоронних органів із залученням представників Інтерполу та Європолу. В разі визнання корисним такого започаткування, слід порушити питання про утворення Агентства з боротьби із злочинністю в рамках ОБСЄ.

7. Як узагальнюючу доцільно розглянути пропозицію розробки проекту Договору про колективну безпеку для всіх держав-учасниць ОБСЄ. Стрижнем такого документу могли б стати взаємні зобов’язання держав про надання рівних для всіх гарантій безпеки, включаючи автоматичну спільну відповідь в разі агресії проти будь-якої країни-учасниці.

ОБСЄ, як правило, не може бути основним і єдиним організатором миротворчості в конфліктних регіонах Євразії. Однак, координуючись з іншими міжнародними організаціями (ООН, ЄС, НАТО, Рада Європи, СНД і ін.), ОБСЄ закріпилась як ефективний організатор конфліктного моніторингу, переговорного посередництва, постконфліктного врегулювання й відтворення демократичних політичних механізмів у конфліктних державах і регіонах. Це робить ОБСЄ одним з важливіших, хоча поки далеко не адекватно реалізованих ресурсів регіональної миротворчості. Хоча проблемним є те, що ОБСЄ зможе залишитися ключовою організацією безпеки в Євразії в XXI столітті. Реформа ОБСЄ, почата в 1994-1996 роках, трохи підвищила внутрішню структурованість організації, але так і не вивела її на рівень загальноєвропейського “штабу” по виробленню, прийняттю і перетворенню в життя практичних рішень у відношенні кризових проблем безпеки. У тандемі “безпека і співробітництво” у назві організації акцент зміщається до міжнародного співробітництва, особливо в гуманітарній сфері.

Створення до 2003 року Сил швидкого реагування ЄС (міжнародного військового контингенту до 60.000 чоловік) ознаменує черговий ступінь в ерозії миротворчих функцій ОБСЄ. Однак ця еволюція ще раз доводить, що надії на створення єдиної “супер-організації” відносяться до сфери політичного романтизму. Тільки у взаємодоповненні ОБСЄ, ООН, ЄС, НАТО, СНД і ін. зможуть виконувати функції багатомірного врегулювання конфліктів. Силовий дисбаланс на