ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

м. І.І. МЕЧНИКОВА

Подкупко Тетяна Леонідівна

УДК 94 (477.7) “17-18” (43.03)

ЧОРНОМОРСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

(середина XVII - початок XVIII ст.)

Спеціальність: 07. 00. 01. – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, доцент

Грєбцова Ірена Світозарівна,

професор кафедри нової і новітньої історії Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова

Офіційні опоненти:

октор історичних наук, старший науковий співробітник,

Гуржій Олександр Іванович

ровідний науковий співробітник Інституту історії НАН України

кандидат історичних наук, доцент

Шевченко Наталія Володимирівна

авідуюча кафедрою давньої і нової історії України,

декан історичного факультету Миколаївського державного університету

ровідна установа:

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра історії України для гуманітарних факультетів.

Захист відбудеться "22" грудня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.08 в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Щепкіна 12, ауд. 9.

3 дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Преображенська, 12.

Автореферат розісланий "20" листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лозовський А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

процесі державотворення середини XVII початку XVIIIст. сутність і бачення чорноморської проблеми еволюціонували як у зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних аспектах найсуттєвіших інтересів українського народу. На порядку денному тодішньої української політики на тлі боротьби за владу козацької старшини то сильніше, то більш слабо поставали завдання заселення і колонізації півдня, користування торгівельними і стратегічними шляхами, природними багатствами чорноморського узбережжя.

Актуальність теми. орне море протягом всієї історії українського народу відігравало важливу економіко-комуникативну роль. Воно з давніх-давен сполучало українські терени із Європейськими державами, країнами Близького та Далекого Сходу. Століттями через степові терени пролягали торгівельні, політичні, культурні шляхи. Історично склалось так, що Південна Україна, і, зокрема, Північне Причорномор’я є одним з ключових і найважливіших у геополітичному сенсі регіонів Європи.

Актуальність вивчення історії та перспектив подальшого розвитку чорноморської орієнтації України, глибоко обґрунтував М.С. Грушевський у своєму своєрідному “політичному заповіті” – статтях 1917-1918 рр., що вийшли збіркою під назвою “На порозі нової України”. Серед генеральних завдань зовнішнього та внутрішнього розвитку країни, вчений значну увагу приділив історичному колонізаційному просуванню українців на південні степові простори, до Чорного моря. Зокрема, історик зазначав: “Народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід..., край звертає... в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки, ..., природна орієнтація ... нашого економічного і культурного життя”  Грушевський М. На порозі Нової України. - К., 1991. - С. ..

а сучасному етапі чорноморська проблема має непересічне значення в нових геополітичних реаліях світу, є однією з головних для модерного українського державотворення. В процесах консолідації країн чорноморського басейну виникає немало труднощів, зокрема, наріжним каменем стали питання всебічного використання морського ресурсу. За таких умов українське керівництво намагається широко використовувати геополітичний чинник. Тому розуміння істори-ч-них за-ко-но-мі-р-но-с-тей і про-це-сів, пов’язаних зі спробами розв’язання чорноморської проблеми передовими представниками української еліти в минулому, вра-ху-ван-ня на-бу-то-го ними до-сві-ду має ве-ли-ке зна-чен-ня не ли-ше для ни-ні-ш-ніх науковців, а й урядовців. Міжнародні відносини відображають курс незалежної України на чітке визначення та тверде відстоювання своїх позицій між конкуруючими інтересами інших держав на Чорному морі.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють кінець 1640_х – 20_ті роки XVIII ст. Нижня межа обумовлена початком національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, коли спроби розв’язати чорноморську проблему вперше від княжих часів набули саме державницького характеру.

Верхня межа обумовлена тим, що саме з 20-х років XVIII ст. починається якісно новий період в історії України, і, зокрема, у вирішенні чорноморської проблеми. Скориставшись з відсутності гетьмана після смерті І.Скоропадського (П.Полуботок був наказним гетьманом), Перша Малоросійська колегія узурпувала права українського уряду й поводилась в Гетьманщині як найвища адміністративна, судова, фінансова установа. В той же час справи Гетьманщини були передані з Колегії закордонних справ до Сенату.

Так Українська козацька держава поступово, із року в рік, перетворювалась з суб’єкта на об’єкт міжнародної політики. І після гетьманства І.Скоропадського, як засвідчують джерела, чорноморська проблема розчинилась у так званому “Східному питанні”. Заповзятість окремих представників козацької еліти була спрямована на користь державницьких інтересів переважно Російської імперії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової теми, яку розробляє колектив кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова: “Південна Україна: історія, історіографія, джерела” (№ ; державна реєстрація 010111008289).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу комплексу джерел та спеціальної літератури виявити головні тенденції і динаміку вирішення чорноморської проблеми, показати її місце і значення в історичному розвитку України в контексті державницьких змагань козацької старшини.

Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:

— довести економічне і комунікативне значення Чорного моря для розбудови Української козацької держави в середині XVII - на початку XVIII ст.;

— розглянути як впливав комплекс міжнародних зовнішньополітичних обставин на боротьбу за Чорне море;

— показати місце внутрішньополітичних чинників у вирішенні чорноморської проблеми на користь Української козацької держави;

— виявити особливості спроб розв’язання чорноморської проблеми різними групами козацької старшини, простеживши як спільні зусилля так і розходження, протиріччя, суперечності, що виникали на шляху реалізації державницьких задумів та ідей ;

— висвітлити як змінювалось бачення чорноморської проблеми на певних історичних етапах окремими представниками козацької еліти;

— обґрунтувати значення періоду, що вивчається, для реалізації чорноморської доктрини України.

Об’єктом дослідження є місце та роль чорноморської проблеми в контексті українського державотворення.

Предметом дослідження є комплекс проблем, пов’язаних зі спробами виходу до Чорного моря та володіння його узбережжям, динаміка, зміни акцентів та першочерговості завдань у зовнішній та внутрішній політиці козацької старшини на тлі боротьби за державну владу в середині XVII – на початку XVIII ст.

Методи дослідження. Аналізуючи чисельні й часто суперечливі факти було застосовано різні методи. Широку картину конкретно-історичного контексту дозволяє відтворити застосування принципу історизму. Використання порівняльно-історичного методу забезпечує відтворення загальної суті та конкретних нюансів міжнародних відносин у східноєвропейському історичному просторі. Метод “діалогу культур”, сучасної і минулої, дозволяє позбутись суб’єктивізму та модернізації у сприйнятті особливостей розвитку держав середини XVII – початку XVIII ст. і створює можливості для поглибленого тлумачення явищ, які не вписуються в межі сучасного бачення. Помітне місце в роботі займають методи аналізу та синтезу. В цілому сукупне застосування методів сучасної науки відкриває можливості для більш повного відтворення механізму і принципів функціонування спроб вирішення чорноморської проблеми як у зовнішній так і внутрішній політиці української козацької старшини у період, що досліджується.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на основі фундаментальної джерельної бази та спеціальної літератури, доводиться правомірність самої постановки питання про існування чорноморської проблеми у середині XVII – на початку XVIII ст.

— Виявлено основні тенденції та закономірності у намаганнях розв’язати чорноморську проблему представниками козацької старшини. На основі широкого кола джерел зроблена перша спроба спеціального комплексного вивчення питань, пов’язаних зі значенням чорноморської проблеми в контексті державницьких козацько-старшинських змагань в середині XVII – на початку XVIII ст.

— Виокремлено певні хронологічні відрізки в історії проблеми з визначених у дисертації хронологічних меж. Ретельно розглянуто часи початку національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, коли було закладено основні підвалини українського державотворення, зокрема і відносно чорноморського напрямку.

— Вперше у вітчизняній історіографії розглянуто еволюцію поглядів на проблему в часи від смерті Б.Хмельницького й до початку гетьманства І.Мазепи, коли спроби вирішення чорноморської проблеми періодично то гучніше, то більш слабо поставали на порядку денному державної політики. Виявлені характерні особливості того часу – маніпуляції наявністю проблеми як на внутрішній, так і на міжнародній політичній арені.

— Всебічно розглянуто час від гетьманства І.Мазепи до 1720_х рр., коли чорноморська проблема особливо загострилась. Це відбувалось на тлі внутрішнього розбрату, протистояння козацької старшини в Україні й потужного політичного, військового, ідеологічного пресингу сусідніх держав.

— В дисертації розкривається значення ступеня опанування північним узбережжям Чорного моря на зовнішню й внутрішню політику Української козацької держави.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення роботи розширюють спектр наукових знань з історії боротьби за землі Південної України. Можна виділити наступні сфери застосування результатів дисертації:

1. Навчальну – узагальнення і висновки дисертаційного дослідження стануть у нагоді для створення підручників, навчальних посібників, а також для викладання загальних і спеціальних курсів з історії України.

2. Аналітичну – наукові результати можуть бути враховані при розробці питань із зовнішньополітичної та внутрішньої історії Української козацької держави середини XVII - початку XVIII ст.

3. Прикладну – тенденції й динаміка вирішення чорноморської проблеми, досягнення та помилки на цьому шляху в період, який розглянуто в дисертації, містять корисні приклади для сьогоднішніх державотворців, політиків, науковців, дослідників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи пройшли наукову апробацію на міжнародних, республіканських, обласних наукових та науково-практичних конференціях: I Міжнародній конференції “Архів. Документ. Історія. Сучасність” (Одеса, 11-12 вересня 2000 р.); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 10-й річниці Незалежності України “Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури” (Миколаїв, 26 травня 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавчі діалоги у наукових дослідженнях та практичній діяльності: до 5-річчя відкриття Канадсько-українського бібліотечного Центру” (Одеса, 8-9 жовтня 2002 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційної роботи відбито в 6 статтях у ахових збірках, в 2 публікаціях у наукових періодичних виданнях, також в 3 опублікованих доповідях і тезах з міжнародних, всеукраїнських наукових конференцій.

Структура дисертації відповідає меті та завданням роботи й побудована за проблемно-хронологічним принципом. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (загалом 182 сторінки) і списку використаних джерел та літератури, який становлять 486 найменувань, з них – 231 – історичні джерела.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено предмет та об’єкт дисертаційного дослідження, його методологічну основу, хронологічні межі, сформульовані дослідницька мета й завдання, вказано на наукову новизну, практичне значення дисертації, її наукова апробація.

У першому розділі – “Історіографія і джерельна база дослідження”, проаналізовано стан і основні напрямки наукового вивчення проблеми, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Початком історіографічної розробки окремих аспектів розглянутих в дисертації проблем служить остання третина XVIII – перші десятиріччя XIX ст. В цих синтетичних оглядах української історії прагнення до володіння й закріплення на чорноморському узбережжі передових керманичів від княжої до козацько-гетьманської доби були відображені як генетично зв’язані, спадкові устремління. В працях істориків кінця XVIII – XIX ст. приділено певну увагу бойовим діям між Запорозькою Січчю та Туреччиною, Кримським ханством за вільне господарювання на Чорному морі та його північному узбережжі. Такі вчені як П.Симоновський, О.Рігельман, Д.Бантиш-Каменський навели уривчасті відомості про боротьбу запорозьких козаків з підданими Кримського ханства наприкінці XVII ст.  Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе // ЧИОИД. - 1847. - № 2. - С. 119; Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К., 1994. – С. , 343; Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. - К., 1993. - С. .. Наступний крок у розробці проблеми зробив М.Маркевич, який опосередковано показав значущість вирішення чорноморської проблеми на початку XVIII ст. не лише для певного, південного регіону, а й для всієї України  Маркевич Н. История Малороссии. - М., 1842. - Т. 2. - С. 338, 389..

Важливі теоретичні висновки щодо вагомого значення виходу до Чорного моря і державної приналежності Північного Причорномор’я були зроблені А.Скальковським, В.Ульяницким, І.Стрельбицьким, О.Кочубинським.

Якісно новий етап у вивченні як чорноморської проблеми, так і козацько-старшинських взаємин розпочався з середини XIX ст. – становленням і розвитком народницької школи в історіографії. Так, М.Костомаров в окремих фундаментальних персоніфікованих монографіях показав, що козацька старшина не становила монолітну цілісність. Наріжним каменем непорозумінь течій було різне бачення союзників: Російської держави і Кримського ханства. Від співвідношення цих сил залежала як зовнішня, так і внутрішня політика Січі  Костомаров Н. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. - Спб, 1903. - Кн. 4. - Т. . - С. 367, 543; Кн. 6. - Т. . - С. ; Т. 16. - С. 784 с. .

Продовжив розробку питань державотворчих намагань української козацької старшини в опануванні як торгівельних, так і стратегічних комунікацій Чорного моря Д.Яворницький, який висвітлив боротьбу різних течій в козацько-старшинському середовищі не лише на Запорожжі, а й на Лівобережжі-Гетьманщині.

Із зародженням та становленням “державницького напряму” в історіографії, вчені почали розглядати проблему виходу до Чорного моря та володіння узбережжям саме як державну проблему. Особливе місце тут займають студії В.Липинського  Липинський В. Твори. - Т.2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького . – Філадельфія, 1980. - С. 27, 163, 492..

В період української революції та національного відродження 1917-1921 рр. і в перше десятиліття радянської влади такими вченими як М.Слабченко, М.Петровський, О.Оглоблин, А.Синявський, А.Кримський та ін., було зроблено величезний внесок у розробку проблем економічного розвитку південного регіону, значення Кримського півострова для розбудови Української держави. В подальші роки, з посиленням тоталітарного режиму та введенням жорсткої комуністичної цензури в СРСР, робота дослідників ускладнилась. Однак, радянським історикам в 1930-1980-ті рр. вдалось показати загальні напрями зовнішньої політики Російської імперії, зокрема динаміку “Східного питання”, в якому частково відбито окремі аспекти української чорноморської проблеми. Частина з цих досліджень побачили світло лише в 1990_х рр. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К, 1993. - 287 с.; Голобуцкий В. Черноморское казачество. - К., 1956. - 415 с.; Мельник Л. Боротьба за українську державність (XVII ст.). - К., 1995. - 192 с.; Никульченков К. Взятие русскими войсками и флотом Азова в 1696 году // // Русское военно-морское искусство. - М., 1951. - С. 46-60; Алпатов М. Русская историческая мысль и Западная Европа: XVII - первая четв. XVIII века. - М., 1976. - 455 с..

Вперше в історіографії у 1930-1940-ві рр. значну увагу приділено значенню геополітичного чинника для історії України. Це відбилось у доробку вчених, які працювали в Українському Чорноморському інституті. Центральними серед них були студії Ю.Липи.

Зі здобуттям Україною незалежності з’явилась можливість плідної наукової праці, вільного доступу і користування інформацією. Це позитивно вплинуло на розвиток науки. Так, з’явилась низка праць, в тому числі і монографії Н.Яковенко, В.Горобця, де всебічно розглянуто роль козацької старшини в державотворчому процесі України Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - 416 с.; Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні 16-17 століть. - К., 2002. - 416 с.; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. - К., 2001. - 533 с.. Я.Дашкевич вперше в українській історіографії поставив питання про стосунки України і Кримського ханства як таких політичних одиниць, що знаходились по різні сторони “Великого кордону”. Вчений також висвітив питання українсько-кримсько-татарських взаємин, зокрема і в XVII - XVIII ст., в етнічному, політичному, культурному аспекті. Зокрема, Я.Дашкевич, висунув гіпотезу про можливість добровільного входження частини Криму до Української держави в XVII ст. Дашкевич Я. Козацтво на Великому кордоні // Український історичний журнал. - 1990. - № . - С.12-29.. Питанням зовнішньої та внутрішньої політики Української козацької держави, діяльності окремих гетьманів присвячені ґрунтовні студії В.Смолія, В.Степанкова, О.Гуржія, Т.Чухліба, Ю.Мицика, В.Станіславського Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII — XVIII століть: проблеми, формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – 368 с.; Степнков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – К., 1999. – 351 с.; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. - К., 1996. - 222 с.; його ж: Гетьман Іван Скоропадський. - К., 1998. - 207 с.; Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. - К., 1999. - 304 с.; Мицик Ю. Могила, Хмельницький, Мазепа // Кур’єр Кривбасу. - 1996. - № . - С. 27-32.; його ж: Отаман Іван Сірко. - Запоріжжя, 2000. - 44 с.; Станіславський В. Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством /початок XVIII ст./ // Український історичний журнал. - 1995. - № . - С. ; його ж: Політичні відносини Запорозької Січі з Річчю Посполитою та Правобережною Україною в 1686-1699 рр. // Український історичний журнал. - 1998. - № .- С. 3-11; 1999. - № . - С. 18-30..

Однак досі не з’явилось окремого спеціального дослідження, яке було б присвячене висвітленню чорноморської проблеми.

В першому розділі також охарактеризовано джерельну базу дисертаційного твору. Для вивчення поставлених у дисертації проблем залучено великий комплекс джерел, які можна систематизувати таким чином: законодавчі акти, діловодна документація, приватні акти, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи), літописи, літературні пам’ятки.

Автором використані джерела з архівів, відділів рукописів та мікрофільмів бібліотек Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга. Як розвивалась, змінювалась державницька думка щодо володіння вільного виходу до Чорного моря в середині XVII-XVIII ст. вдалось простежити завдяки ви-ко-ри-с-та-нню не-опу-б-лі-ко-ва-них матеріа-лів Цен-т-раль-но-го дер-жа-в-но-го іс-то-ри-ч-но-го ар-хі-ву Укра-ї-ни в м. Ки-є-ві (фонд 51 – Ге-не-раль-на вій-сь-ко-ва ка-н-це-ля-рія) й Ін-сти-ту-ту ру-ко-пи-сів при Національній біб-ліо-те-ці Укра-ї-ни ім. В.Вернадського НАН України (фон-ди 1 – Збір-ка до-ку-мен-тів О. Ла-за-рев-сь-ко-го та 2 – Іс-то-ри-ч-ні ма-те-рі-а-ли).

При написанні дисертації було залучено діловодну документацію, яка відклалась внаслідок діяльності центральних органів царської влади, що здійснювали управління та контроль на Гетьманщині. Неопубліковані матеріали з цієї групи джерел було почерпнуто з низки фондів ЦДІАК (52 – Ге-не-раль-на скарбова ка-н-це-ля-рія, 53 – Пер-ша ма-ло-ро-сій-сь-ка ко-ле-гія, 59 – Київська губернська канцелярія, 220 – Київська археографічна комісія та ін.), ІР НБУВ, а також з Російського державного архіву давніх актів у м. Москві. Це переписи, компути, ревізії, клятвоприводні книги, топографічні описи, рахункові і кошторисні книги, чолобитні і рішення по них, чернетки грамот і височайших указів, матеріали листувань, укази, інструкції та інші документи, які свідчать про зростання вагомості чорноморської проблеми в російській політиці, розкривають проблему в зовнішньополітичному ракурсі.

Результати аналізу приватних актів (значну частину яких було залучено з колекції мікрофільмів ЦДІАК та фонду 2 (Іс-то-ри-ч-ні ма-те-рі-а-ли) ІР НБУВ) продемонстрували розуміння значення виходу і володіння Чорним морем серед певних представників населення. Свідоцтва про нагородження учасників воєнних походів проти Туреччини та Кримського ханства, перелік серед інших чеснот участі в цих походах розкривають яке місце посідала чорноморська проблема на особистому рівні.

Окрему групу джерел становлять документи особистого походження: спогади, щоденники, листи. Серед них вагоме місце займають джерела іноземного походження. Так, “Опис України” Гійома Левассера де Боплана, “Книга подорожі” турецького мандрівника Евлії Челебі містять цінні відомості про величезне значення Дніпра, як артерії, що поєднувала Київ з Чорним морем, а з нього і виходом у світ. Окремі розділи їх праць присвячені Кримському ханству і його взаєминам з Запорозькою Січчю, зокрема щодо конфліктів та спільного використання природних багатств теперішньої Південної України, й, зокрема, Північного Причорномор’я; описано “руську шляхту”, її побут та звичаї. В доробку іноземних авторів (в спогадах посла Венеції Альберта Віміни, “Щоденнику” Павла Алепського (сирійського архідиякона) та ін.  Вимина Альберто. Донесение о происхождении и обычаях казаков // Киевская Старина - 1900. - Январь. - С. ; Алепський П. Описание путешествия патриарха Макария, совершенного в 1654 году // ЧОИДР. – Т. 4. – 1897. – С. ..), відображено боротьбу за Чорне море між українськими, польськими, московськими, угорськими правителями.

До групи джерел особистого походження належить і величезна кількість листів. Епістолярна спадщина українських гетьманів, кошових отаманів, керівників іноземних держав дала можливість висвітлити різноманітні засоби та методи у спробах вирішення чорноморської проблеми.

В дисертації активно використано козацькі літописи – Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

Усі ці групи джерел як опубліковані, так і ті, що зберігаються в архівах, дозволяють всебічно розглянути питання, що висуваються в дисертаційній роботі.

У другому розділі – “Чорноморська проблема за часів гетьманства Богдана Хмельницького” показано, які саме її аспекти були першочерговими в той час. Козацька держава, як правонаступниця Київської Русі, заявила претензії на широкі теренові межі серед яких чільне місце займали Південна Україна, Північне Причорномор’я.

За правління Б.Хмельницького українські поселення, як видно із мап тих часів та інших джерельних матеріалів, просунулись далі на південь. Виникло кілька міст і багато слобод. Саме в цей час почалось заселення земель далеко в степ, зокрема на Андріївському острові на річці Буг. Сам Б.Хмельницький мав у власності землі в степовому прикордонні, постійно прагнув поширити своє господарство далі в “дикі поля”. Однак при такій активній колонізаторській політиці гетьман всіляко гальмував заселення південних окраїн запорожцями. Боротьба козацько-старшинських угруповань відбилась у протидії гетьманського уряду самостійним виявам чорноморської експансії запорожців (як мирної, так і воєнної). При загрозі неконтрольованого використання Січчю чорноморських шляхів як торгівельних, так і військових, гетьман залучався підтримкою Кримського хана.

За часів Б.Хмельницького успішно розвивалася транзитна торгівля, що велась через південні ворота. Відкривались нові дороги, ішов значний караванний рух. Були всі підстави для того, щоб Українська козацька держава стала основним і єдиним посередником між Царгородом та Москвою. Далекосяжні плани Б.Хмельницького передбачали охоплення вітчизняним торгівельним рухом не тільки чорноморського регіону, а й Середземномор’я. З розвитком торгівлі яскраво вимальовувались колонізаційні плани щодо північного узбережжя Чорного моря.

Підпорядкувавши і централізувавши на користь загальнодержавних цілей наміри і спроби впровадження чорноморської політики Запорозької Січі, Б.Хмельницький прагнув перетворити її на сторожовий форпост української морської торгівлі.

Багатолітній союз із Кримським ханством, попри непевність і періодичну зраду татар, приніс низку переваг у розв’язанні чорноморської проблеми за часів Б.Хмельницького. Одне з найвагоміших досягнень і зисків від цього союзу для Війська Запорозького була українська колонізація причорноморських степів. Татари не могли робити несподіваних наскоків, хоча кочували на землях біля українських поселень. Тільки з дозволу гетьмана вони могли підходити впритул до степових поселень козацької держави.

Союз із Московією козацької держави підштовхнув до порозуміння Польщі й Кримського ханства. Наслідком чого стали обопільні польсько-татарські нищівні наскоки і спустошення Південної України. Ці навали загальмували, частково навіть спинили українську колонізацію степу, чорноморську торгівлю.

Завдяки державотворчому таланту Б.Хмельницького вдалось консолідувати суспільство, знайти компроміс співіснування і співпраці всіх прошарків населення: підкорити загальнодержавним інтересам козацьку старшину, а особливо ватажків Запорозької Січі, міщанство, селянство, козацтво. Вагоме місце в державотворчому процесі було надано Православній Церкві, яка знайшла не лише опіку в Козацькій державі, а й сама активно впливала як на зовнішню, так і на внутрішню політику. Геній гетьмана дозволив маневруючи між інтересами різноманітних старшинських угруповань і течій, спрямувати їх на вирішення головних загальнодержавних проблем, зокрема, і певних аспектів чорноморської проблеми.

Б.Хмельницький розумів надзвичайне значення Чорного моря для держави як стратегічно-комунікативного осередку, особливо після початку Національно-визвольної війни з Польщею, яка перекрила суходільні зв’язки зі світом. Чорноморська проблема займала поважне місце в його політичній діяльності. І хоча споконвічне тяжіння Української держави на південь, до Чорного моря в той час не було реалізоване, однак життєдайність ідеї Соборної України з виходом у світ через морські ворота була помітно відбита у внутрішньополітичній державній документації та міжнародних договорах гетьмана Б.Хмельницького. Саме за часів його гетьманування спроби розв’язання чорноморської проблеми були найбільш вдалими за весь період існування Другої української держави.

У третьому розділі – “Місце комунікативного і стратегічного значення Чорного моря в українському державотворенні наприкінці 1650-х - 1680_ті рр.” доводиться, що в умовах запеклої боротьби за державну владу не можна заперечувати намагання певних провідних, талановитих представників козацької еліти не випускати з поля зору чорноморську проблему.

У дипломатії гетьмана І.Виговського відбилось продовження чину й традицій Б.Хмельницького у спробах вирішення чорноморської проблеми Українською козацькою державою, що добре віддзеркалено у джерелах. Зокрема, про безперервність традиції чорноморської орієнтації в колах козацької старшини свідчить аналіз українських варіантів проектів міжнародних договорів, союзів, угод. Однак, підписані оригінали, в тому числі проект федеративного устрою Великого князівства 1658 р., мали подекуди лише луну проектів із певними відмінностями не на користь Української козацької держави.

Для відносно короткого в хронологічному значенні періоду гетьманства І.Виговського комунікативна і стратегічна функції Чорного моря та річок, що в нього впадають, стали важливими чинниками у внутрішній боротьбі й зовнішній експансії.

Знаковими характеристиками періоду, який розглянуто в третьому розділі є створення після розшматування України з кінця 1650-х рр. таких інституцій як “Князівство” Ю.Хмельницького, гетьманство Г.Дуки, Т.Сулименка та Самченка, протекція Кримського ханства гетьманам “Ханської України”. В той же час на українських теренах існували такі інституції як Правобережжя, так і Лівобережжя (Гетьманщина).

Вирішувати чорноморську проблему намагались ватажки всіх перелічених об’єктів окремо одне від одного. Інколи суперечності переростали у збройне протистояння сторін, головно Гетьманщини і Запорозької Січі. Саме у південних полках Лівобережжя і на Січі перехрещувалась державницька діяльність українських керманичів. Поступово територіальна ворожнеча загрожувала українцям. Окраїнні місцевості Миргородського та Полтавського полків поступово виходили в “Дике поле”, де вже мешкали запорозькі козаки і тюркські народи. Чіткої територіальної межі в зазначений час тут не існувало, а кордони періодично змінювались у залежності від фактичного володіння степом.

Яскравим свідченням активної чорноморської політики українських керманичів за часів розпалу Руїни може служити чин П.Дорошенка. Діяльність гетьмана вирізнялась від політики сучасних йому лідерів, водночас відбиваючи прагнення значної частини тодішнього суспільства. На теренах Правобережної України була спроба утворення такого феномену як “Українське князівство” під протекцією Туреччини.

До середини XVIII ст. Запорозька Січ була чи не єдиною державною українською інституцією, яка могла користуватись багатствами як узбережжя, так і Чорного моря. Хоча подібні мирні промисли чергувались із воєнним протистоянням з Кримським ханством та Туреччиною. Прикладом строкатого дипломатичного та військового прагнення закріпитись в Північному Причорномор’ї запорозьких козаків може служити діяльність кошового отамана І.Сірка.

Гетьман І.Самойлович, прихильник мирного розв’язання проблеми виходу до Чорного моря, через об’єктивні обставини (тиск Московії, утворення “Священної Ліги”) був втягнутий у не завжди вигідну для Української козацької держави війну з Кримським ханством та Туреччиною.

Зазначений період характеризується радше маніпулюванням і спекуляцією окремими аспектами проблеми, ніж спробами її розв’язання в комплексі. Намагання реалізувати плани, як доводить вивчення проблеми, постійно захлинались у внутрішній трагічній боротьбі. Чорне море лишалось майже закритим для українського купецтва, рибалок через зовнішньополітичні чинники й внутрішню боротьбу. Але землі Північного Причорномор’я об’єктивно приваблювали до себе українське населення. Це обумовлено перш за все економічними важелями які спонукали поступовий й непохитний рух народу до моря. Іноді в супереч деструктивній діяльності та ворожнечі між окремими гетьманами, іноді при допомозі передових керманичів йшла експансія та засвоєння Південної України.

Розділ четвертий “Чорноморська політика Української козацької держави наприкінці 1680-тих – 1720_ті рр.”. Після гетьманства Б.Хмельницького, та менш успішних спроб розв’язання проблеми І.Виговським, П.Дорошенком, І.Самойловичем, про реальну українську чорноморську політику в подальшому можна говорити вже за часів гетьмана І.Мазепи. На початковому етапі гетьманування (до 1700 р.) відбуваються спроби вирішити проблему мирним, дипломатичним шляхом. Далі І.Мазепа (під впливом різних внутрішніх та зовнішніх чинників) стає прихильником більш радикальної тактики.

Запекла старшинська боротьба за владу точилася не лише на Гетьманщині і Правобережжі, а й на Запорозькій Січі. Боротьба течій в середині козацької верхівки штовхала до створення певних блоків для забезпечення своїх інтересів.

контексті альтернативних намагань розв’язання чорноморської проблеми розглянуто повстання, а в подальші часи діяльність у якості гетьмана так званої Ханської України П.Іваненка (Петрика). На теренах між Південним Бугом та Дністром він втілював в життя свою державну модель, складовою якої було закріплення українців на берегах річок, так і північному узбережжі Чорного моря.

Утворення та існування таких адміністративно-територіальних інституцій як “Ханська Україна” та “Українське князівство” наприкінці XVII - XVIII ст. стали відображенням тодішньої політичної ситуації. Ці феномени можна вважати продовженням спроб компромісу у вирішенні чорноморської проблеми українськими та іноземними лідерами.

ісля Полтавської катастрофи останні спроби вирішувати чорноморську проблему Україною на державному рівні роблять наступники І.Мазепи по булаві І.Скоропадський, та в екзилі П.Орлик. В середині XVII - на початку XVIII ст. у внутрішньодержавній і міжнародній документації ставились питання кордонів (в тому числі й південних), економічні (користування багатствами узбережжя річок і лиманів), комунікативні (обумовлено проблеми пересування, зокрема, послів). Однак державні проблеми України поступово розчинились в загальноімперських, і чорноморська розтала в “Східному питанні”. Після невдалого антимосковського виступу І.Мазепи відбувалось активне втягування Гетьманщини в загальноімперське лоно. До 1720_х рр. передові представники козацької старшини – провідні носії державної ідеї – робили останні активні спроби розв’язання чорноморської проблеми саме як державної проблеми на користь України.

працьовані джерела показали як у вирішенні життєвих державних проблем українські керманичі робили спроби спертися як на місцевий потенціал, так і на дипломатичні чинники у міжнародних відносинах тогочасного світу: Туреччину, Кримське ханство, Московію, Швецію, Буджацьку орду, казанських й астраханських татар, донських козаків, намагаючись активно використовувати інтереси та суперечки іноземних держав, щоб наблизитись до вирішення чорноморської проблеми на користь українського народу.

У висновках узагальнюються основні положення і формулюються підсумки дослідження, які винесено на захист:

— орноморська проблема, як показав аналіз джерельних матеріалів, була однією з нагальних для українського державотворення протягом століть, і в середині XVII – на початку XVIII ст. вона мала певні специфічні особливості.

— еополітичні чинники визначали головні тенденції в спрямованості чорноморської політики, однак різні суб’єктивні обставини ставали на заваді реалізації природного тяжіння українців до Чорного моря.

— озглянутий в дисертаційній роботі період, попри складність і трагічність, ряснів прикладами спроб вирішення чорноморської проблеми. Це свідчить про безперервність існування, принаймні в історії державної думки, чорноморської доктрини розвитку для українських земель, її спадковість від княжих часів до козацької доби.

— агома частка військових операцій середини XVII - початку XVIII ст. так чи інакше пов’язана з спробами вирішення чорноморської проблеми.

— пецифічність часу відбита гострою козацько-старшинською боротьбою за державну владу, яка позначилась на внутрішньому і зовнішньополітичному житті. Зокрема, вона дуже часто визначала спрямованість і нагальність чорноморської політики окремих керманичів України.

— к доводять джерела, не можна розглядати роль козацької старшини в державотворчих процесах тільки як деструктивну. В той складний і трагічний час з’являлись яскраві політичні діячі, які розуміли нагальну необхідність винаходу шляхів вирішення найважливіших державних проблем. Вони прагли зберегти та продовжити традиції у спробах вирішення чорноморської проблеми, окремі аспекти якої перманентно виникали на порядку денному тодішньої державної політики.

— алучені при написанні дисертації матеріали свідчать, що в період середини XVII - початку XVIII ст. саме козацька старшина була одним з провідних носіїв державницьких ідей.

— олітична ситуація, що склалась під час гетьманства Б.Хмельницького, сприяла самій постановці проблеми на державному рівні. В той час було закладено пріоритетні напрямки у спробах виходу до Чорного моря і закріплення на узбережжі. Спонукало до боротьби за володіння цими степовими землями їх геополітичне, економічне, комунікативне і стратегічне значення. Наприкінці 1650_х рр. чітко простежується, порівняно з попереднім періодом, впевнене колонізаційне просування українців все далі на південь, до чорноморського узбережжя – це доводить збільшення як населених пунктів, так і кількості мешканців у них, еволюція державних кордонів в тому числі й південного.

— ля всіх державних утворень, що існували на етнічній території України (Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Запорозька Січ, Українське князівство, Ханська Україна) були притаманні політичні орієнтації на поширення впливів у Чорноморщині. Трагізм ситуації підкреслювали намагання вирішувати чорноморську проблему ватажками всіх перелічених об’єктів окремо одне від одного. Інколи суперечності переростали у збройне протистояння сторін, головно Гетьманщини і Запорозької Січі.

— жерельний масив свідчить, що чорноморська проблема в середині XVII - на початку XVIII ст. не була одноманітною. Вона то гостро поставала на порядку денному українського політичного життя, то згасала, то знов роздмухувалась.

— ільшість зо-в-ні-ш-ніх чинників за умов війн чи по-хо-дів ма-ли безпосе-ре-д-нє чи опосередко-ва-не від-но-шен-ня до Української козацької держави. Передові керманичі пра-г-нули їх максимально використати, зокрема, і у питаннях виходу та закріплення на чорноморському узбережжі.

— три-му-ю-чи ве-ли-кі при-бу-т-ки до Генерального вій-сь-ко-во-го ска-р-бу, українські гетьмани (передовсім Лівобережжя, перш за все І.Мазепа, І.Скоропадський) зна-ч-ні ко-ш-ти вкла-дали на розбу-до-ву кра-ї-ни, як морської держави. Це позначилось в тому числі й на бла-го-ус-т-рої міст, що тяжіли з середини XVIIст. на південь, на бу-ді-в-ни-ц-т-ві шля-хів, роз-ви-тку мі-с-це-вої та закордонної тор-гі-в-лі, по-шти то-що.

— опри ан-ти-ук-ра-їн-сь-ку по-лі-ти-ку цар-сь-ко-го уря-ду, козацьким керманичам вдавалось про-во-дити (хоча доволі об-ме-же-ну) постій-ну зо-в-ні-ш-ню по-лі-ти-ку (в тому числі й у південному напрямку), в якій, пе-в-ною мі-рою простежу-ва-ли-ся тенденції, започаткова-ні з ранніх часів козацького державотворення.

— ід час державотворчих процесів такі українські лідери як І.Виговський, П.Дорошенко, І.Сірко, І.Мазепа, П. Іваненко, П.Орлик, І.Скоропадський приділяли належну увагу проблемі володіння виходу до Чорного моря.

аким чином, в дисертації доводиться, що вихід до Чорного моря мав одне з суттєвих значень для українського державотворення в середині XVII - на початку XVIII ст. Ступінь опанування чорноморським узбережжям впливав на політику різноманітних козацько-старшинських політичних груп. А вони у свою чергу намагались найактивніше використовувати чорноморську проблему у власних, інколи суто корисливих цілях. У період, що вивчається, козацька старшина була провідним репрезентантом державної політики України, тому в її спробах як використати, так і вирішувати різноманітні державні проблеми вбачається саме державне зацікавлення на Чорному морі й прилеглих теренах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ :

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

АНОТАЦІЯ

Подкупко Т.Л. Чорноморська проблема в контексті державницьких змагань