МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І.МЕЧНИКОВА
УДК 100.7.165.0
ПЕТРУШЕНКО ВІКТОР ЛЕОНТІЙОВИЧ
ЗНАННЯ ЯК ФОРМА ЗВ’ЯЗКУ СВІДОМОСТІ І БУТТЯ
Спеціальність 09.00.02 – діалектика і методологія пізнання
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Одеса – 2003
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Національному університеті “Львівська політехніка” на кафедрі філософії
Офіційні опоненти: – Цехмістро Іван Захарович, доктор філос. наук, професор, зав. кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н.Каразина;
- Уйомов Авенір Іванович, доктор філос. наук, професор Одеського національного університету ім. ЯІ.І.Мечникова;
- Ратников Володимир Сазонович, доктор філос. наук, професор Вінницького технічного університету.
Провідна установа – Львівський національний університет імені Івана Франка.
Захист відбудеться “16” жовтня 2003 р. о 14-00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 41.051.09 при Одеському національному університеті імені І.І.Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Новосельського, 64.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеського національного університету імені І.І.Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24 ).
Автореферат розісланий “09” вересня 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради І.В.Сумченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Радикальна соціально-економічна та політична переорієнтація, що її переживає сучасне українське суспільство, супроводжується не менш радикальними переорієнтаціями духовного плану. Останні пов’язані перш за все із тими новими горизонтами, які відкрилися сьогодні перед людиною нашого суспільства в плані можливостей її впливів на власну долю, самовизначення та самоусвідомлення. Водночас нові перспективи відкриваються і перед сучасною вітчизняною філософією: в її змісті майже все підлягає переосмисленню, у тому числі – і за рахунок інтенсивного засвоєння спродукованого світовою філософською думкою. В ряді таких необхідних та конче нагальних засвоєнь знаходяться епістемологічні студії. Справа полягає не лише в тому, щоби ввести у обсяг філософських досліджень дещо нове, а в тому, що філософське вивчення знання реально перебуває сьогодні в епіцентрі філософських осмислень дійсності. Поява постмодернових віянь симптоматично засвідчило те, що певного рівня та спрямування культуротворчі інтенції майже вичерпані, а все ширше втручання у процеси життя інформаційних процесів із необхідністю вимагає пошуку нових засобів організації інтелектуальної діяльності. Зрозуміло, що це стимулює інтерес до пізнавальних процесів. Історії пізнавальної проблематики окреслюється як розвиток від метафізичного онтологізму – через критицизм – до епістемологізму, який вимагає поставити в центр інтелектуальних розвідок сучасності діяльність когнітивного конструювання. За реальних умов сучасного цивілізаційного процесу людина все більше починає мати справу не із деякою реальністю “самою по собі”, а лише із реальністю когнітивно (через знання) сприйнятою та засвоєною. Йдеться не лише про входження людства в інформаційне суспільство, а й про вагоме підвищення значущості людського індивідуального життєвого самовизначення, суттєве збільшення значення в житті сучасного суспільства віртуальної реальності, різноманітні намагання здійснити свідомі прориви в інші виміри сущого. Все сказане свідчить про актуалізацію філософських досліджень знання, бо саме знання постає тою сферою, в якій перехрещують та знаходять своє виявлення чисельні фундаментальні філософські проблеми, такі, як співвідношення онтології та гносеології, мислення та буття, інтелектуального та реального, наданого та спродукованого, суспільного та індивідуального, спонтанного та регламентованого, виявленого та прихованого, людського та нелюдського та ін.
Запровадження у вітчизняну філософію епістемологічних студій не є простою справою з кількох причин. По-перше, серед сучасних філософських авторитетів поширена думка про те, що епістемологічні студії належать до минулого філософської історії (Р.Рорті, Х.Гадамер), що в ХХ ст. на заміну епістемологізму як методологічній установці прийшла герменевтика. Автор запропонованого дисертаційного дослідження вважає останню позицію невиправданою, але її відхилення потребує серйозної аргументації. По-друге, до недавніх часів наше розуміння процесів пізнання повною мірою грунтувалось на гносеологічних дослідженнях; останніми роками все частіше термін “гносеологія” у публікаціях та навчальних програмах заміняється на термін “епістемологія”, проте без належних обгрунтувань та осмислень. Таке стихійне прагнення має своє виправдання та вагомі підстави, але в Україні не існує усталеної традиції проведення епістемологічних досліджень. Може найскладнішим завданням в цій сфері постає необхідність вписати епістемологію у культурно-історичні вітчизняні традиції, пов’язати вивчення знання із тим стилем мислення, який органічно притаманний так званому східно-європейському типу філософствування. Нарешті, по-третє, в історії європейської філософії під епістемологією в більшості випадків розуміють метатеоретичні дослідження наукового знання (представники аналітичної філософії, англійські, польські, французькі філософи, деякі російські філософи, наприклад, В.Лекторський та ін.), через що епістемологія інколи набуває характеристик інструментальної науки, покликаної науковими методами дослідити стан та особливості побудови наукових знань. В межах різних філософських напрямів епістемологія врешті набуває відмінних тлумачень та розробок; реально існує не епістемологія, а різні епістемології. За таких умов ціла низка дослідників висловлюється про доцільність створення “загальної” або філософської епістемології (П.Уінч).
Актуальність філософських досліджень знання зумовлена також суперечливими проявами останнього в людській життєдіяльності. Досить гострою в ХХ ст. постала проблема співвідношення знання й моралі, знання й почуття, знання, віри та переконання; в зазначених співвідношеннях знання інколи розглядається як дещо спрощене, обмежене, таке, що не може задовольняти найперших життєвих запитів людини. Гонитва за знанням будь-якою ціною сьогодні скоріше сприймається із застереженням, ніж із вітанням. Проте уявити собі сучасне людство поза прямою зацікавленістю в нарощуванні знання також неможливо. Через це особливо гострими сьогодні постають питання про зв’язок знання із людською екзистенцією, із культурою, із інформацією та соціальними технологіями.
Ступінь наукової розробки. За часів культивування марксистської філософії майже всі філософські проблеми так чи інакше потрапляли в поле зору дослідників (хоча при цьому вони досить часто набували однобічного або невиправдано ідеологізованого трактування). Не була виключенням і проблема знання, хоча у більшості випадків воно не досліджувалось спеціально, а тлумачилося як одна із категорій марксистської гносеології. Роботи, прямо присвячені знанню, не були численними; серед філософів, що приділяли цьому увагу слід назвати Бичка І.В., Вахтоміна М.К., Ведіна Ю.П., Джахая Л.Г., Геворкяна Г.А., Копніна П.В., Кримського С.Б., Мамардашвили М.К., Розова М.О., Щедровицького Г.П.; в наш час у більшості випадків праці та твердження названих авторів вимагають певних корекцій та переосмислень. Г.П.Щедровицькому належить ідея про те, що поряд із гносеологією має право на існування філософська теорія знання.
В той же час слово “знання” – одне із найбільш вживаних як у філософських, так і інших наукових дослідженнях. Перелік імен тих авторів, які тою чи іншою мірою торкалися питання про знання, навряд чи можна подати повним, проте слід виділити тих, хто суттєво сприяв проясненню питань про природу та сутність знання. Опосередковано, через вивчення інтелектуальних процесів та взаємодії пізнання із різними сферами людського духовного життя проблему знання досліджували С.С.Аверинцев, Г.С.Батіщев, В.С.Біблер, Ю.М.Бородай, П.П.Гайденко, Д.І.Дубровський, Е.В.Ільєнков, В.В.Ільїн, В.В.Іванов, О.Т.Калінкін, О.В.Кезін, П.В.Копнін, В.А.Лекторський, М.К.Мамардашвілі, Ф.Т.Михайлов, В.М.Топоров, В.С.Швирьов та деякі інші. У вітчизняній філософії прямо проблема знання ставилась та розглядалаясь у працях І.В.Бичка, С.Б.Кримського, В.І.Дирди, В.П.Іванова, А.Лоя. Досить багато авторів, не входячи прямо у дослідження знання як такого і не ставлячи своїм завданням проведення епістемологічних досліджень, зробили внесок у прояснення природи та сутності знання, його місце в процесах пізнання, інтелектуальної та соціальної діяльності людини; тут варто згадати таких дослідників, як В.О.Андрушко, А.Т, Артюх, Є.М.Бистрицький, В.М.Князев, В.П.Мельник, В.С.Ратніков, М.В.Попович, О.М.Сичивиця, А.М.Лой, В.П.Лисий, М.О.Булатов, О.І.Яценко, А.С.Канарський, А.І.Уйомов, В.І.Шинкарук, І.З.Цехмістро та ін.
В дослідженні знання не можна обминути досягнень історії світової філософії. Пізнавальна проблематика починає фігурувати у філософських міркуваннях вже на самому їх історичному початку, проте очевидно формується в античній філософії. Середньовічна філософська традиція великого значення надавала суб’єктивно-діяльнісним аспектам пізнання, досить гостро ставлячи питання про співвідношення знання та віри, про природу загальних понять та значення людської знакової діяльності. У найбільш деталізованих розробках проблема знання вперше постає в філософських розвідках епохи Нового часу (філософські ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта, гносеологічні концепції Дж.Локка, Дж.Берклі та Д.Юма), тому досягнення цієї епохи і використовувались переважно в нашому дослідженні. Від І.Канта бере початок традиція критицизму, а вивчення знання стає більшою мірою епістемологічним [див. праці Р.Рорті]. На мій погляд, в сучасних дослідженнях знання не можна не враховувати гегелівського розуміння діалектичної процесуальності пізнання та його тлумачення предметності свідомості. Проте, найпершого значення в сучасних епістемологічних дослідженнях набувають ідеї і концепції некласичної філософії: це є здобутки А.Шопенгауера, шкіл позитивізму, неокантіанства, феноменології, сучасної аналітичної філософії, різних напрямів проведення епістемологічних та когнітивних досліджень, зокрема – соціології знання, когнітивної психології, натуральної та радикальної епістемології. В своєму дослідженні я також намагався використати максимальною мірою і здобутки попередньої, дожовтневої російської та української філософії, зокрема – праці представників філософії російського релігійного ренесансу (С.Л.Франк, М.О.Лоський, М.О.Бердяєв, П.О.Флоренський, Л.Шестов та ін.), деякі ідеї Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Потебні, В.Зеньковського, О.Гілярова, дослідження діячів Київської духовної академії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Мета і завдання дослідження. Вивчення та задіяння у дослідження знання окреслених вище джерел привели автора дисертації до переконання про відсутність на сьогоднішній день досить повної та виправданої з позиції врахування здобутків світової філософії та науки концепції знання, а, відповідно, - і про відсутність переконливої епістемологічної теорії. Розроблення варіанту епістемології як філософської теорії знання, епістемології, вписаної у коло найперших проблем філософського осмислення світу і людини та пов’язаної із вітчизняними – ширше: східноєвропейськими – традиціями філософствування і постало метою даного дисертаційного дослідження.
Відповідно до мети, об’єкту та предмету дослідження основні задачі дисертації сформулюються так:
1.
Визначити місце проблематики знання (когнітивної проблематики) у загальному колі фундаментальних проблем філософії, дослідити внутрішню необхідність цієї проблематики як в структурі філософствування, так і в історичному процесі формування філософських проблем.
2.
Розглянути співвідношення епістемології із іншими філософськими дисциплінами та окреслити основні підходи до сучасного вивчення знання, зробивши особливий наголос на онтологічних та екзистенціальних його аспектах.
3.
Дослідити базисні характеристики знання крізь призму соціальної природи людського відношення до дійсності, виявити найперші характеристики соціального та його когнітивні інваріанти.
4.
Виділити та докладно проаналізувати вихідні компоненти знання, що формуються на основних рівнях пізнання, їх співвідношення та взаємний процесуальний зв’язок; представити пізнання як конструктивну діяльність, зумовлену перш за все внутрішніми, іманентними властивостями людського інтелекту.
5.
Довести та продемонструвати органічний зв’язок вихідних компонентів знання із підвалинами культури, а також аргументувати необхідність органічного поєднання епістемологічних досліджень із певними культурними традиціями та певним типом філософствування.
Об’єктом дослідження дисертації є сфера когнітивних процесів, тобто процесів свідомого, опосередкованого ментальними утвореннями відношення людини до світу.
Предметом дослідження постали: знання як найперша реальність у свідомості та для свідомості та як особливе інтелектуальне утворення, що опосередковує людське відношення до світу, і, в першу чергу - вихідні конститутивні елементи знання в їх співвідношенні із структурою буття, із особливостями людського відношення до світу, із людськими когнітивними здібностями та можливостями, із людиноутворюючими чинниками суспільства.
Теоретичні та методологічні основи дослідження. Методами проведеного дослідження послужили: а) феноменологія Е.Гуссерля (ідеї інтенціональності, ноеми та ноези) з урахуванням тих змін, яких вона зазнала у його послідовників, зокрема – у М.Хайдеггера (людське буття як “при-бутті-перебування”) та М.Мерло-Понті (роль форм сприйняття в утворенні феномену); б) діалектико-логічний аналіз, і також з урахуванням сучасних критичних оцінок діалектики та її певних трансформацій у межах негативної діалектики у представників Франкфуртської школи та протестантської діалектичної теології; в) деякі прийоми методу системно-структурного аналізу (зокрема при виділенні та дослідженні вихідних елементів знання та їх взаємозв’язку); г) використання міждисциплінарних прийомів – на межі гуманітарної, історико-культурної проблематики із використанням творів мистецтва, пам’яток суспільної думки, даних інших наук; д) нарешті, певною мірою в роботі використовувались і евристичні можливості методів сходження від абстрактного до конкретного (в аналізі будови знання) та єдності історичного і логічного (в аналізі формування проблем сучасної епістемології).
На основі вивчення філософських, психологічних, культурологічних, соціологічних та інших наукових джерел в дисертації викладається та обгрунтовується самостійна авторська цілісна концепція знання як інтелектуальної форми зв’язку свідомості і буття, концепція, що, на думку автора, відповідає історико-філософським та культурним традиціям східноєвропейського регіону взагалі і, зокрема, - традиціям, що беруть свій початок від культурних засад, сформованих на теренах Київської Русі. Основні положення даної концепції, що водночас характеризують новизну проведеного дисертаційного дослідження і що виносяться на захист, можуть бути сформульовані у такий спосіб:
1.
проблема знання не може розглядатися як якась окрема або часткова проблема філософії, оскільки свідома рефлексія думки передбачає проведення розрізняння утворень свідомості від того, на що вони спрямовані; відповідно, знання слід розглядати як те, що надає інтелектуальній активності людини власних якісних засад;
2.
гранично широке формулювання вихідних проблем філософії передбачає виведення на перший план феномену знання, філософське осмислення якого, у свою чергу, передбачає постулювання взаємного переходу початків буття та початків знання (тотожність початків буття та початків знання); усвідомлення даного моменту породжує: а) замкненість когнітивної ситуації; б) самозасновний характер філософії як “другої рефлексії”; в) принципову єдність онтології та епістемології у філософських дослідженнях знання;
3.
гранично широке, тобто цілісне філософське тлумачення знання (принцип “холізму”) передбачає дослідження його як форми зв’язку свідомості і буття;
4.
замкненість когнітивної ситуації приводить до необхідності визнати, що саме знання постає для актуальної свідомості першим, що їй надане, тобто знання є першою реальністю свідомості, носієм її предметного змісту, формою репрезентації (представництва) буття для свідомості; а звідси випливає й те, що епістемологія відрізняється від гносеології саме тим, що вона визнає і прояснює той момент, згідно якому пізнаюча людина завжди перебуває у замкненій когнітивній ситуації, що епістемологізм полягає в усвідомленні неможливості виходу за межі такої ситуації і що, нарешті, епістемологія досліджує знання з позиції його внутрішнього саморозкриття і самопрояснення; заперечення останнього моменту передбачало би визнання того, що у нас існують якість інші форми свідомого входження у відношення до дійсності, окрім знання;
5.
знання як явище зумовлене специфікою людського відношення до дійсності, а саме – онтологією людського становища в світі (на рівні людини виходять у з’явлення загальні буттєві потенції світу) та особливостями соціального способу людського буття (перетворення та впорядкування дійсності шляхом віднесення її виявлень до еталонних вимірів сущого, спродукованих людською свідомістю), а це значить, що знання утворюється на перехресті процесів еволюції та еманації, включаючи у свою будову часткове і фундаментальне, дискретне і континуальне, відносне і абсолютне; така природа знання яскраво проявляється у будові образу дійсності у свідомості людини;
6.
аналіз образу як одиниці знання дозволяє: а) суттєво ускладнити уявлення про засади когнітивного процесу: знання передбачає ототожнення свідомості і буття, але суперечливість образу приводить до того, що відбувається подвійне ототожнення – образність забезпечує ототожнення внутрішніх станів психіки із властивостями речей, а предметність – ототожнення рефлексії із гомогенністю та універсальністю буття; б) виявити унікальні характеристики образу – його універсальність, цілісність, пластичність;
7.
предметність образу (і знання) як універсальний просторово-часовий континуум інтелектуальної діяльності утворюється в результаті перехрещення та взаємного стимулювання якісних властивостей людської розумності та процесів соціально-культурної життєдіяльності;
8.
знання володіє подвійним виявленням своєї принципової цілісності: а) гносеологічною цілісністю, що проявляється в інтенції пізнання на завершеність; б) онтологічною цілісністю, що проявляється у віднесенні актів свідомості до проявів буття; саме через предметність все те, що входить у людську свідомість, постає у характеристиках буття (а не ситуацій сприйняття), тому елементарний акт знання постає у вигляді формули “Це є”;
9.
найперші характеристики знання вимагають проведення розрізняння понять об’єкту та предмету: поняття об’єкту передбачає, що знання постає як відношення до того, що в онтологічному плані є самосущим, самозасновним; навіть тоді, коли мова йде про ідеалізовані об’єкти, передбачається, що вихідні характеристики таких об’єктів є виявленнями певної онтології, хоча б це і була онтологія самої свідомості; предмет – це частина об’єкта, інтелектуально чи реально-діяльно виділена та засвоєна людиною, у якій певні властивості об’єкта постають класифікованими, віднесеними до ідеалізованих предметних систем відліку, спродукованих людською свідомістю;
10.
розуміння пізнання через вихідну будову знання дозволяє: а) розширити уявлення про саме пізнання і побачити його в трьох основних аспектах: інформативних, діяльно-вольових та фінально-смислових; б) краще окреслити та зрозуміти роль перцептивного досвіду та абстрактних мислительних актів у формуванні знання; в) виділити третій, проте провідний компонент знання – смислоутворюючий, який замикає усю структуру знання на історичний досвід пізнання та на провідні ціннісні орієнтири культури; відповідно, до рівнів пізнання – чуттєвого та раціонального – додається ще й синтезуючий, на якому знання здобуває своєї структурної завершеності;
11.
проведений епістемологічний аналіз будови знання логічно підводить до висновку про те, що знання вибудовується не “знизу” – від перцептивного досвіду, а “згори” – від смислового чинника, а пізнання постає в цілому і перш за все, як конструктивна діяльність, в результаті якої утворюється інтелектуальний універсум людини, який і дає їй можливість більш-менш успішно організовувати свою життєдіяльність та входити у свідомі зв’язки із світом;
12.
будова знання дає можливість зрозуміти й те, що істину не можна звести лише до фактуальних тверджень або до логічних побудов, оскільки вона повинна узгоджуватись також із смисловим компонентом знання; доцільно проводити розрізняння фактуальних, операціональних, ціннісних та еталонних аспектів функціонування істини, оскільки без такого розрізняння у міркуваннях про істину відбувається ототожнення її еталонних вимірів та реального стану пізнання; еталонні виміри дають нам можливість окреслити зміст поняття істини, проте реальне пізнання демонструє лише певну міру наближення до еталону, а тому знання за мірою їх наближення до істини можна поділяти на очевидні, достовірні, вірогідні, правильні, правдиві, правдоподібні та істинні;
13.
смислоутворюючий компонент знання (гранично широкі людські орієнтири у бутті) формується на основі вихідних ціннісних орієнтацій культури; останні в когнітивному плані представлені низкою її найперших та найважливіших символів, тому знання постає органічним елементом культури; у єдності культури та знання проявляються водночас когнітивні характеристики культури (культура передбачає існування знання як свого контінуального поля) та культурні характеристики знання; культурні чинники входять у знання через смисловий компонент останнього, а оскільки цей компонент не може бути повністю та остаточно раціонально визначеним чи поясненим, то, у кінцевому підсумку, певна сукупність знання інтерпретується, прояснюється, виправдовується історичним досвідом певної культури; у свою чергу, знання певних епох, культур, цивілізацій – це знання, що може сформуватися саме у їх рамках;
14.
органічна вписаність знання у культуру вимагає того, щоби філософська теорія знання, тобто епістемологія, також вибудовувалася із урахуванням історичних особливостей культурних традицій та цінностей; особливості східноєвропейської культури врешті зумовлюють і особливий тип філософствування, за яким найпершим відношенням думки постає відношення до абсолютного (або трансцендентного), цінування цілісності та аргументація “від людини”; урахування цих особливостей східноєвропейського (врешті – яскраво засвідченого у Давній Русі) типу світоосмислення та філософствування дозволяє вести розмову про виправданість створення філософської епістемології (на відміну від традиційної західної епістемології як метатеорії наукового знання);
15.
в залежності від того, знанням якого рівня відбувається змістове оформлення смислоутворюючого компонента знання, серед якісно відмінних типів знання можна виділяти: знання-констатації, відомості, гадки; факти, судження, обгрунтування; погляди, переконання, цінності (смисли та ідеали); найвища достовірність знання забезпечується підтвердженнями адекватності всіх його компонентів як дійсності, так і його власним внутрішнім нормам, а оскільки третій компонент знання не може бути остаточно підтвердженим нічим, окрім всім досвідом діяльності та пізнання, то це й засвідчує те, що знання постає живою, діючою формою репрезентації буття у його характеристиках наданості та актуальності.
Значення проведеного дисертаційного дослідження можна розкрити в кількох планах. Науково-теоретичне значення: в дисертації вперше у вітчизняній філософській практиці представлена цілісні філософська концепція знання і, таким чином, поданий варіант теорії філософської епістемології. Соціальне значення: певне прояснення механізмів когнітивної діяльності людини відкриває можливість їх свідомого використання; зокрема, смисловий компонент знання засвідчує, що у соціальній практиці саме уявленням про сенс, про найперші цінності слід надавати переважного значення. Культурологічне значення дисертації пов’язане із гостротою сьогоднішніх проблем національної, цивілізаційної та культурної самоідентифікації для країн східнослов’янського рeгіону взагалі, і для України зокрема. Когнітивний аналіз культури дозволяє представити її не лише як універсальну людиноутворюючу сферу, а й як чинник формування свідомого ставлення людини до дійсності. Методологічне значення дисертації полягає у формулюванні в ній принципів аналізу та осмислення знання, а також в отриманих результатах, що мають пряме методологічне значення. До методологічних принципів аналізу та осмислення знання, обгрунтованих у дисертації, належать: а) принцип холізму (конкретизований у принципах єдності в будові знання еволюційних та еманативних зв’язків та його смислової сконцентрованості); б) принцип єдності онтології та гносеології; в) принцип іманентного підходу; в) принцип екзистенціальної обумовленості та інтерпретації знань; г) принцип кореляції структур знання та структурних виявлень буття; д) принцип єдності та відмінності структури та функції, сущого та акту у знанні; е) принцип трикомпонентної будови знання. До результатів дослідження, що мають пряме методологічне значення можна віднести: а) аналіз складових образу дійсності в свідомості людини; б) особливості та засади виявлення раціонального у будові знання; в) дослідження аспектів та складових взаємодії знань та соціально-культурних процесів; г) аналіз форм виявлення істини у знанні; д) аналіз когнітивних особливостей давньоруського типу філософствування. Особистісне значення аналізу знання пов’язане із тою роллю, яку знання грає в індивідуальному житті людини: гасло “Пізнай себе!” навряд чи можна сприйняти всерйоз та реалізувати практично без звернення до природи знання, його складових та його екзистенціальних засад. Нарешті, практичне значення проведеного дисертаційного дослідження полягає у широких перспективах можливого застосування її результатів; це може бути зроблене в освіті, вихованні, науковому пізнанні, в інформаційних процесах, в реальній фаховій діяльності різного спрямування. Автор дисертації, зокрема, широко використовував результати вивчення знання у роботі зі студентами, аспірантами та магістрами різних вузів, в організації та проведенні студентських та аспірантських конференцій і дискусій на різні теми; на основі здобутих в дослідженнях знання результатів були розроблені курси та спецкурси різного спрямування, наприклад, для магістрантів Національного університету “Львівська політехніка” – курс “Філософії науки та техніки”, для студентів філософського відділення Дрогобицького державного педагогічного університету – курс “Епістемологія” та спецкурс “Логіка розвитку античної філософії”; для студентів та магістрантів Острозької академії – курси “Когнітології” та “Когнітивної антропології”; використовувались результати дослідження і в лекціях, що читалися автором дисертації у Міжнародній школі-семінарі з сакральної архітектури при архітектурному факультеті “Львівської політехніки”.
Апробація результатів дослідження. Авторське дослідження знання, сформульована в дисертації концепція, її основні положення та окремі складові викладались та обговорювались на численних конференціях різного рівня, що проводились як в Україні, так і за її межами; зокрема, на Всесоюзних Читаннях, присвячених пам’яті Андрія Тарковского (8-9.04.1987, м.Львів), на Міжнародній конференції з творчості Андрія Тарковського (9-12.04.1988, м.Москва), на Міжнародній конференції-семінарі “Діалектика і універсалізм” (8-10.11.1991, м.Варшава), на п’яті Міжнародних Читаннях, присвячених пам’яті К.Твардовського, що проводяться із 1989 року щорічно в м.Львові, на Міжнародних та республіканських людинознавчих Читаннях, що проводяться із 1988 року щорічно у м.Дрогобич, на семінарі, організованому Міносвіти України у м.Харкові у листопаді 1996 року і т.п.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження були опубліковані у двох монографіях автора ( Ностальгія за абсолютним: Філософський контекст кінотворчості Андрія Тарковського.- К.: Редакція часопису “Самватас”, 1995. – 188 с.; Епістемологія як філософська теорія знання. – Львів: Вид-во держ. ун-ту “Львівська політехніка”, 2000. - 296 с.); їх практичне запровадження знайшло втілення в навчальних посібниках, рекомендованих Міністерством освіти і науки України (Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІV рівнів акредитації. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000, 2001. – 448 с. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000, 2002. – 544 с.); у брошурі (три розділи в брошурі: Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности.- Львов: Вища шк., 1989.- 96 с.; у авторському виконанні три розділи – 62 с.), у наукових збірниках та періодичних виданнях; всього у виданнях, що відповідають сучасним вимогам ВАКу України, опубліковано понад 20 наукових статей за темою дисертації.
Структура дисертації зумовлена метою, завданнями, послідовністю та логікою проведеного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають в себе 9 підрозділів та 20 підпунктів цих підрозділів, заключення та списку використаних джерел українською та іноземними мовами (645 позицій). Повний обсяг дисертації – 409 сторінок основного тексту та 34 сторінки списку використаних джерел.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі до дисертації окреслюється предметне поле проблематики філософського вивчення знання, визначається стан його сучасного дослідження, обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт та предмет дослідження, сформульована його наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, окреслені методологічні засади дослідження, його теоретична, практична та особистісна значущість. Тут також наведені приклади апробації результатів дослідження, основні публікації по темі дисертації, подано структуру роботи.
У першому розділі “Знання як предмет філософського дослідження” основна увага приділена визначенню місця когнітивної проблематики серед провідних філософських дисциплін та проблем, а також окресленню найперших контурів знання, аналізу його найбільш поширених визначень.
У підрозділі 1.1. “Філософсько-світоглядний зміст проблеми знання” перш за все доводиться правомірність та необхідність спеціального, окремого філософського дослідження знання. У зв’язку із цим аргументується невиправданість намагань подавати знання як результат пізнання, оскільки при такому підході знання, як мета пізнання, повинні бути у нас наявними ще до пізнання (що суперечить вихідному твердженню), або невиправдано протиставляти пізнання знанню. Окремі пізнавальні акти зовсім не обов’язково завершуються продукуванням знання; тут можуть фігурувати і заблудження, і проблеми, і питання, і гіпотези. В дисертації стверджується, що весь зміст пізнавального відношення постає початково когнітивно (знаттєво) навантаженим, а тому знання є не результатом пізнання, а його результуючою якістю: в процесі пізнання ми і починаємо, і завершуємо знанням, а, більш точно, ми перебуваємо весь час в межах когнітивної ситуації. Сутність цієї ситуації в дисертації окреслюється через звернення до найперших суттєвих рис філософського мислення: оскільки останнє передбачає гранично широкий ступінь узагальнення, остільки філософствування імперативно вимагає органічне поєднання питань онтології (питання “Що?”) із питаннями про джерела знань - із питаннями епістемології (питання “Як?”). Ми можемо підкріпити свої онтологічні твердження лише через посилання на природу знання, як і навпаки – твердження щодо знання – посиланнями на характер дійсності. Це значить, що філософське мислення передбачає не лише рефлексію предметного плану, а й, водночас, когнітивного, тобто рефлексію рефлексії. Органічна єдність онтології та епістемології у філософських міркуваннях і зумовлює потребу ввести у арсенал філософії епістемологію як філософську теорію знання. Водночас означена єдність вказує на самозасновний характер філософії; філософські міркування вибудовуються, оцінюються та перевіряються на основі внутрішніх предметних інтенцій: ні емпіричний досвід, ні будь-які знання із інших галузей пізнавальної діяльності не можуть бути тут засадою або критерієм достовірності. В межах епістемології означена ситуація позначається як замкненість когнітивної ситуації, коли у відношенні до будь-чого ми принципово не можемо вийти за межі нашого пізнавального відношення, а можемо і оцінювати знання, і працювати із ними на засадах аналізів та розробок внутрішнього плану. Належне та уважне осмислення окресленого – центрального – місця знання у філософському розмірковуванні, його зв’язку із найпершими онтологічними філософськими припущеннями змушує нас і питання про природу знання ставити так само гранично широко: ми повинні вводити когнітивний момент у саму онтологію і припускати, що знання онтологічно укорінені. В такому разі питання про знання звучить так: яким повинен бути світ задля того, щоби в ньому відбулося явище знання? В дисертації доводиться, що другим наслідком принципової єдності у філософській проблематиці онтології та епістемології постає вимога створення епістемології як філософської теорії знання, або ж, за термінологією деяких дослідників – загальної епістемології. В дисертації в цьому підрозділі, а також і в ряді інших (зокрема, в підрозділах 3.3. та 4.2.) розглядаються вихідні положення найбільш відомих та авторитетних сучасних епістемологічних концепцій і демонструється, що майже всі вони за новочасною європейською традицією розглядають епістемологію як теорію лише наукового знання, в якості наукової мета-теорії, покликаної за допомогою науково виправданих методів аналізувати інструментальні характеристики наукового знання у різноманітних формах його представлення. В дисертації стверджується: оскільки в людському способі відношення до дійсності ми ніколи не виходимо за межі когнітивного відношення, тобто відношення до будь-чого із знанням та через знання (хоча б у елементарній формі свідчення “це є”), остільки когнітивна складова не може бути вилученою із будь-яких актів, що відбуваються через зв’язок із свідомістю. А це значить, що філософське дослідження знання є необхідною та органічною складовою філософсько-світоглядного осмислення дійсності людиною. Оскільки людина не перебуває у безпосередньому відношенні до дійсності, саме наші знання про знання і постають тим, що відрізняє людське відношення від будь-яких інших. Звідси робиться висновок: саме знання постає основним посередником у зв’язку свідомості із буттям; знання є формою представлення буття для свідомості. Ця теза дисертаційного дослідження приймається за вихідну для проведення розрізняння між позиціями гносеології та епістемології у їх розумінні знання та пізнання. В дисертації доводиться: 1) що термін “гнозис” сходить до кола понять, які пов’язані із визначенням, порівнянням, у той час, як “епістема” передбачає зведення до основи; 2) що епістемологізм, як позиція, передбачає визнання знання тою першою реальністю, із якою ми маємо справу при свідомому відношенні до будь-чого; 3) що сповідування позиції гносеологізму передбачає можливість спостерігати за процесами пізнання ззовні і вважати останні різновидами звичайних матеріально-природних (космічних) процесів, у той час як епістемологізм передбачає вивчення знання та пізнання із середини когнітивних процесів та явищ. Гносеологізм постає характерним для об’єктивістських філософських позицій класичної філософії, позиція епістемологізму переносить акценти у вивченні пізнавальних процесів в стихію суб’єктивного, а тому вона є показовою для некласичної філософії. В дисертації проводиться розрізняння позицій радикального епістемологізму, схильного зупинити свій погляд на знанні як єдиній реальності, та поміркованого епістемологізму, який передбачає, що ретельне дослідження будови знання дозволяє вести мову про когнітивну та позакогнітивну реальність. Автор даного дослідження стоїть на позиції поміркованого епістемологізму.
Належне врахування присутності у будь-яких наших відношеннях до дійсності епістемологічної складової тягне за собою визнання підвищення ролі методологічної рефлексії філософії. В аналізованому підрозділі приділена спеціальна увага таким методам філософського пізнання, як феноменологія, діалектико-логічний аналіз, методи аналітичної філософії, герменевтичні студії. Йдеться також і про когнітивну фактографію (свідоме збирання всіх та всіляких виявлень знання).
В підрозділі 1.2. “Основні підходи до вивчення знання та його визначення” визначений ракурс реалізації принципу “холізма” у філософському вивченні знання: на думку дисертанта це можливо тоді, коли ми будемо розглядати знання як найпершу та основну форму зв’язку свідомості і буття. Реалізація принципу “холізма” передбачає окреслення знання багатоаспектно. Серед найперших підходів до вивчення знання в дисертації розглядаються та критично аналізуються: гносеологічний, онтологічний, екзистенціально-особистісний, логічний, психологічний, соціологічний, інформаційний, культурологічний, педагогічний; згадуються також лінгвістичний, кібернетичний, семіотичний та семантичний, етнографічний та деякі інші підходи. В результаті проведеного аналізу зроблені висновки щодо універсальності та своєрідної повсюдності знання (Арістотель називав знання універсальним “обмінником”), а також щодо того, що у філософському вивченні знання усі підходи повинні розглядатись як виправдані в певних зв’язках та ракурсах. В другій половині підрозділу розглядаються найбільш поширені підходи до визначення знання. В дисертації зазначається, що в основі сучасних визначень знання лежить його гегелівське тлумачення як предметного змісту свідомості. На грунті гегелівського підходу до знання була сформульована теза К.Маркса в його “Економічно-філософських рукописах 1844 року”, де знання подавалось як “спосіб, яким існує свідомість і яким дещо існує для нього”; ця теза, прийнята в марксистській традиції, породила численні трактування знання через підкреслювання його принципової двовекторності: 1) знання є формою входження реальності у зміст свідомості та – 2) знання є внутрішня фіксація факту такого входження в самій свідомості. В дисертації розглядаються певні варіанти такого окреслення сутності знання у працях В.О.Лекторського (с. 99-100), С.Б. Кримського (с.102), В.В.Ільїна та А.Т.Калінкіна (с.102-103). Аналізу також піддані трактування знання представниками філософії російського релігійного ренесансу, перш за все С.Л.Франком, М.О.Лоським та М.О.Бердяєвим (с.104-108). Важливими здобутками останніх постає активне наполягання на онтологічних засадах знання (С.Л.Франк), на іманентності буття знанню (М.О.Лоський; у останнього знання окреслювалось через нормативи, вироблені внутрішньою діяльністю свідомості). За М.О.Бердяєвим знання являє собою результат озoвнішнення духовних засад світу, в той час як найперші істини здобуваються духом у його внутрішньому самозосередженні. В дисертації проаналізовані визначення знання Г.Ріккертом, Б.Расселом, Л.Вітгенштейном та деякими іншими представниками аналітичної філософії. Зроблені висновки, що знання розглядається ними в межах суб’єктивних спрямувань актів свідомості. Після розгляду найбільш поширених сучасних філософських визначень знання відзначається, що воно всюди постає явищем принципово двовекторним (або таким, що має дві найперші інтенції): воно спрямоване на предметний зміст та на внутрішні самозасвідчення щодо оцінок (або характеристик) такого змісту, що підтверджує авторську позицію розуміння знання як форми зв’язку свідомості і буття.
В другому розділі “Вихідні характеристики знання як форми зв’язку свідомості і буття” аналіз спрямований на те, щоби з’ясувати, яким саме повинно бути знання задля того, щоби воно могло виконати роль посередника у взаєминах свідомості та дійсності, посередника, іманентного за якостями як буттю, так і свідомості.
У підрозділі 2.1. “Характеристики знання як інтелектуальної складової відношення людини до дійсності” стверджується, що знання концентрує в собі специфічно людське відношення до дійсності і саме постає як відношення. Звідси випливає необхідність прояснення сутності відношення. В підрозділі здійснено перегляд основних підходів до тлумачення відношення і докладно проаналізовано його структуру. Дисертант вважає загальним недоліком підходів до прояснення відношення те, що воно (за рідкісними виключеннями) не аналізується докладно і тому часто зливається із близькими йому поняттями (напр., зв’язком). На думку дисертанта зв’язок постає найпершим для пізнання і більш простим явищем, ніж відношення: зв’язок має місце там і тоді, де й коли між речами, явищами, процесами існує залежність на засадах передавання дії. Коли ця передача відбувається з двох сторін, вона постає як взаємодія. Відношення виникає на основі зв’язку, проте відношення передбачає взаємне вимірювання явищ (А.І.Уйомов), що перебувають у зв’язку. Звідси випливає те, що перехід від фіксацій зв’язків до фіксацій відношення можна вважати поглибленням пізнання (Г.Гегель), бо відношення передбачає не лише співіснування та взаємодію, а й момент ототожнення явищ, вихід їх у всезагальну єдність. Відношення – це виміряна, відкалібрована дія, дія із певними параметрами, які пов’язані із вихідними якостями тих речей (або явищ), що перебувають у відношенні. У відношенні його сторони виміряні певною єдиною мірою або в ньому співмірні. Там, де винайдена чи відкрита єдина міра, все стає відносним: “У бутті все є безпосереднім; у сутності, навпаки, все є відносним” (Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Т.1. – М., 1974. – С.263). Аналіз відношення дозволяє характеризувати знання як універсальну міру виявлення всеєдності буття, оскільки саме у свідомій саморефлексії думки все пізнане набуває якісної єдності (як те, що прийняте у свідомість), а також зрозуміти, чому саме знання постає універсальною формою представлення буття для свідомості: адже здатність вимірювати будь-що внутрішньою саморефлексією лишається притаманною у явному вигляді лише знанню. Це значить також, що знання як відношення повинно мати внутрішню пластичність, яка би дозволяла йому бути мірою для всього. Відношення як якісно визначена міра взаємодії включає у свій склад принаймні два компоненти: 1) дію, рух,
