АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

УДК 130.2(73)

ПІШВАНОВА Валерія Олегівна

КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ АДАПТАЦІЇ

В СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІЙ СПАДЩИНІ ДЖОНА ДЬЮЇ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університету

культури і мистецтв

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, професор

Карпова Людмила Олександрівна,

Київський національний університет культури і мистецтв,

завідувач кафедри теорії та історії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Надольний Іван Федотович,

Українська академія державного управління

при Президентові України,

професор кафедри філософії і методології

державного управління

кандидат філософських наук, доцент

Бойченко Михайло Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Захист відбудеться „_24__” квітня 2003 р. о _14-00_ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014 м.Київ, вул.Бастіонна, 9, зал засідань

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014 м.Київ, вул.Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий „__22___” березня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.С.Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема культурної адаптації людей, насамперед молоді, до процесів становлення якісно нового соціуму ХХІ століття є одним із актуалітетів сучасної суспільствознавчої науки. Особливого значення вона набуває в умовах “перехідного суспільства”, коли цілеспрямоване формування здатності людини протистояти життєвим труднощам, належно себе поводити, зокрема, у „ринковій” практиці суспільних стосунків, перетворюється на обов’язкову потребу її існування. Основу такої свідомої адаптивної поведінки визначає здатність індивіда адекватно оцінювати соціальні реалії, з одного боку, а з іншого – вміння зробити вірний вибір дій, які були б спроможні забезпечити „життєвий успіх”, в тому числі за умов існування несприятливої для людини ситуації.

Зазначена обставина зумовлює актуалізацію проблематики прагматизму з його акцентами на пріоритет успіху, цінностей „життєвого світу” індивіда, вимогою раціонального осмислення і вибору способу поведінки. Цілком природно, що у зв’язку з цим спостерігається посилення уваги до тих соціальних філософів - теоретиків прагматизму, які насамперед опікувалися проблемами освіти і виховання молоді, їхньої адаптації до нових соціально-економічних умов. Серед таких авторитетів провідне місце належить Джону Дьюї (1859-1952), роботи якого в галузі соціальної філософії, освітньої і виховної практики справили великий вплив на світову соціально-філософську думку і багато в чому зумовили принципи організації як нової американської школи, так і освітньо-виховного процесу в багатьох європейських країнах.

Концепція прагматизму переживає в наш час „чергове народження”, збагачуючись аксіологічними вимогами і позбавляючись тих вад, які були притаманні її первісній формі. Соціальна філософська література другої половини ХХ – початку ХХІ століття демонструє справжній спалах неопрагматистських ідей („Відродження прагматизму” – Р.Бернстайн), серед яких особливо вирізняється ідея „гуманістичного прагматизму”.

Традиції класичного прагматизму в наш час продовжують і творчо розвивають такі сучасні провідні американські філософи, як Д.Девідсон, У.Куайн, Х.Патнем, Р.Рорті, У.Селларс. При цьому особливу увагу сучасних прихильників філософії прагматизму в різних країнах, в тому числі в Україні, привертають дидактичні сюжети „філософії успіху”.

Стан наукового опрацювання проблеми. Характерна особливість сучасної філософської думки – посилення уваги до соціальної тематики: “соціальна культура”, “соціальне пізнання”, “соціальна держава”, “соціальна етика”, “соціальна робота” тощо. Як зазначає англійський дослідник Дж.Ханд, природа соціального перетворюється на ключову філософську проблему. В цьому контексті набуває актуальності й проблема культурної адаптації як складова процесу соціалізації людини.

Історично склалося так, що питання, пов’язані із соціалізацією індивіду, традиційно вважалися цариною філософії. З античних часів до епохи Просвітництва професійні філософи всіх напрямів приділяли увагу проблемам виховання. Власне кажучи, педагогічна наука сформувалася як практична методика соціальної реалізації філософських ідей.

Започаткований уже в новітній час німецьким філософом П.Наторпом (праця “Соціальна педагогіка” - 1911 р.) окремий напрям вивчення закономірностей процесу соціалізації індивіда протягом ХХ ст. набув значного поширення. При цьому П.Наторп та його послідовники особливу увагу приділяли вивченню впливу суспільного середовища на освітньо-виховний процес, на трансформацію його змісту з демократичних і гуманістичних засад.

У наш час дослідження проблем культурної адаптації в багатьох європейських країнах перетворюється на провідну галузь не тільки теорії освіти і виховання, а й соціально-філософської науки. У зв’язку з цим цілком природним є зростаючий інтерес до класиків соціальної філософії, одним із яких є видатний американський філософ Джон Дьюї.

До дослідження соціально-філософської спадщини Дж.Дьюї звертаються такі провідні зарубіжні вчені, як M.Aдлер (Німеччина), Л.Колберг (Великобританія), Л.Кремін (США), Р.Мілтон (США), К.Уест (США), Р.Хатчінс (США) та інші, праці яких розкривають соціально-філософську теорію Дж.Дьюї та внесок вченого у світову скарбницю педагогічних знань по розв’язанню проблематики „практичної філософії”. В їх дослідженнях, зокрема, показано філософське значення освітнього інструменталізму Дж.Дьюї як видатного американського новатора освіти.

У вітчизняній науці ідеї соціальної адаптації донедавна майже не використовувалися. Втім, протягом останніх десятиріч ситуація у соціально-філософському пострадянському просторі почала змінюватися, набуваючи пріоритетно функціонального значення.

З’явилися українські дослідження з проблематики соціальної адаптації: праці І.А.Зязюна, А.Й.Капської, Л.Г.Коваль, Л.І.Міщик, В.В.Москаленко, І.Ф.Надольного, Г.М.Сагач, О.П.Склярова та інших. Помітним явищем в культурному житті України стала шоститомна праця „Соціальна робота”, підготовлена фахівцями Інституту вищої освіти АПН (за ред.В.П.Андрущенка та ін.).

Формування здатності молодих людей “вписуватися” в сучасний соціально-економічний та політичний контекст, свідомо орієнтуватися в новій ситуації ідейно-культурного плюралізму, конфронтації цінностей, конкуренції інтересів – важлива складова програми модернізації системи освіти, в тому числі української. Її основним напрямком є трансформація освіти індустріального суспільства на освіту суспільства інформаційного типу. Саме в цьому контексті виконані змістовні праці українських науковців, філософів-освітян В.П.Андрущенка (формування засобами освіти сучасної культури особистості), В.В.Корженка (парадигмальні зміни філософсько-виховних систем), М.П.Лукашевича (виховні механізми адаптації у виробництві), М.І.Михальченка (сучасні цивілізаційні виміри людини), В.С.Пазенка (гуманістичні інтенції освіти), І.О.Радіонової (інтегративні тенденції у філософії педагогіки).

В цих працях, зокрема у монографії І.О.Радіонової “Сучасна американська філософія освіти та виховання: тематичні поля та парадигмально-концептуальні побудови” (Х.: 2000), на ґрунті аналізу особливостей сучасної американської освіти та виховання, з’ясовуючи взаємовплив американської та європейської філософсько-педагогічної думки, автор пропонує „нове прочитання” концептуальних соціально-філософських побудов Дж.Дьюї.

Ґрунтовна розвідка В.В.Корженка: “Філософія виховання: зміна орієнтації” (1998р.) досліджує проблеми змін філософських парадигм в теорії виховання людини як сутнісного чинника в розвитку суспільства. В цьому аспекті дослідник пропонує своє осмислення методологічного значення філософії прагматизму в культурно-адаптаційному аспекті, представленої, зокрема, соціальною філософією Дж.Дьюї.

В контексті спроб з’ясування значення філософської спрямованості експерименталізму Дж.Дьюї по новому сприймаються праці С.Ф.Русової „Нова школа” (1914), „Єдина діяльна (трудова) школа” (1921), „Дидактика” (1925), в яких оцінка виховних можливостей прагматистської теорії Дж.Дьюї ілюструється досвідом української школи.

Ціла низка плідних ідей щодо проблеми культурної адаптації, ініційованої Дж.Дьюї, міститься в працях українських соціальних філософів, педагогів та психологів – Л.Д.Бевзенко, О.А.Донченко, Л.О.Карпової, В.А.Малахова, Л.Є.Просандєєвої, Л.В.Сохань, В.Г.Табачковського, присвячених проблемі поведінки молодої людини в ситуації „життєвих криз”, аномії, соціоморальної девіації. Досліджуючи на оригінальному матеріалі – творах Дж.Дьюї – проблему культурної адаптації, автор дисертації спирався на зазначені праці, використовуючи наявний в них методологічний досвід аналізу визначеної проблеми. Втім, віддаючи належне теоретикам, які досліджували освітньо-педагогічну творчість Дж.Дьюї, автор дисертації спрямовував головну увагу тим сюжетам філософсько-педагогічної теорії Дж.Дьюї, які або не знайшли змістовного аналізу, або ж згадувалися побіжно. А саме – проблемі культурної адаптації, нагальність якої для сучасної освітньої та виховної практики незаперечна.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження “Концепція культурної адаптації в соціально- філософській спадщині Джона Дьюї” відповідає напрямам розвитку наукових досліджень, визначених в Указі Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян” (1999 р.), в якому йдеться про завдання наукового осмислення процесів морального оздоровлення сучасного українського суспільства, утвердження цінностей трудової моралі, виховання культу соціально активної, фізично здорової та духовно багатої особистості, і проводилось відповідно до Головних напрямів наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв (тема дисертації затверджена вченою радою Київського національного університету культури і мистецтв, протокол № 3 від 16 квітня 1999 р.)

Мета і завдання дослідження. У дисертації ставиться за мету проаналізувати концепцію культурної адаптації Дж.Дьюї як важливу складову його соціально-філософської теорії. Дана мета зумовлює постановку наступних науково-дослідницьких завдань:

- визначити сутність концепції культурної адаптації в контексті соціальної філософії Дж.Дьюї;

- розкрити вчення Дж.Дьюї про культурний досвід як провідний чинник соціалізації молоді;

- з’ясувати погляди Дьюї щодо органічного зв’язку освіти і виховання як обов’язкової умови “соціального пристосування” індивіда;

- показати значення цінностей демократії в контексті процесів культурної адаптації;

- виявити ключові моменти дьюївської концепції морального виховання як чинника демократичного стилю поведінки у ситуаційному контексті.

Об’єкт дослідження – теоретико-методологічні та прикладні аспекти соціально-філософської спадщини Дж.Дьюї.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні та прикладні аспекти культурної адаптації у соціально- філософському вченні Дж.Дьюї.

Розв’язання зазначених завдань здійснювалося за допомогою комплексу методів дослідження, основу якого склали аналітичний метод – у вивченні філософського, педагогічного та історичного аспектів проблеми культурної адаптації у соціально-філософській спадщині Дж.Дьюї; історико-хронологічний – у накопиченні даних та визначенні оціночного характеру джерельної бази дослідження з проблематики соціальної філософії; метод порівняльного аналізу (компаративістика) – у співставленні узагальненого новаторського досвіду роботи школи Дж.Дьюї, зарубіжних та вітчизняних установ освіти; соціополітологічний – в узагальненні взаємодії системи демократії і морального виховання як концептуальної настанови соціально-філософського вчення Дж.Дьюї.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній, уперше у вітчизняній соціально-філософській теорії концепція культурної адаптації в соціальній філософії Дж.Дьюї розглядається, характеризується і аналізується як самостійна наукова проблема. В результаті проведеного дослідження дисертантом зроблені висновки, які мають характер наукової новизни:

- доведено, що концепція культурної адаптації, входження людини у світ соціальних реалій з тим, щоб, перебуваючи в ньому, активно і цілеспрямовано впливати на нього, є ядром соціальної філософії Дж.Дьюї, квінтесенцією його прагматистського вчення. Сутність поняття „культурна адаптація” в розумінні Дж.Дьюї – це процес самовизначення людської особистості в соціальних умовах життя шляхом зміни стереотипів свідомості і поведінки, форм суспільної організації і регуляції, норм і цінностей, спрямувань і технологій діяльності, а також номенклатури її соціальних продуктів, механізмів комунікації і трансляції соціального досвіду;

- охарактеризовано концепцію культурної адаптації Дж.Дьюї як оптимістичну інтенцію з антикризовою спрямованістю на формування у індивіда активної життєвої позиції, основою якої є конструктивний раціонально виважений критицизм і творчо цілеспрямована діяльність за критеріями корисності й успіху („стратегічний освітньо-виховний прагматизм”). Культурна адаптація є антиподом „примусового пристосування”; вона заперечує репресивну методику освіти і виховання і передбачає новаторську розробку освітньої методології, адекватну ефективну культурну політику держави;

- увиразнено концептуальне значення вчення Дж.Дьюї про культурний досвід як механізм вирішення основної проблеми соціалізації молоді в контексті особливо актуальної останнім часом гармонізації особистих та суспільних інтересів як основного чинника досягнення життєвого успіху: „володіти досвідом – означає жити”. З категорією досвіду безпосередньо пов’язане поняття соціокультурної ситуації, зміст якої Дж.Дьюї витлумачує суб’єктивістськи – через ставлення до неї людини. Опануванню ситуації, в тому числі сумнівної, невизначеної, загрозливої, допомагає знання, досвід, вольові зусилля індивіда, де вирішальне значення має насамперед моральний досвід особистості, який надає гуманістичного змісту прагматиції її поведінки;

- показана значущість ідей Дж.Дьюї щодо синкретичної єдності процесу навчання і виховання як запоруки ефективної культурної адаптації молоді. Освіта і виховання як соціальні механізми соціалізації зумовлюють, за Дж.Дьюї, успіх на будь-якій стадії індивідуального життя: „навчання для виживання”, „освіта для успішного життя” та „світовідкриття”. Дж.Дьюї надавав пріоритетного значення саме шкільній підготовці для вирішення всього комплексу завдань суспільного поступу. Єдність освіти і виховання, насамперед морального, освітній експерименталізм (школа-лабораторія Дж.Дьюї) знайшли широку підтримку педагогів-новаторів, в тому числі на Україні;

- осмислено в контексті сучасного суспільного життя вчення Дж.Дьюї щодо значення демократичних засад процесу культурної адаптації, де демократія розглядається не в політичному, а в соціальному і моральному сенсах, надаючи їй виразного „людського значення”. Саме з демократією, вихованням потреби демократичного способу життя і вміння її власноруч реалізовувати Дж.Дьюї пов’язував можливість становлення адаптаційно-інноваційної поведінки своїх учнів, молодих громадян. Демократична освіта у найширшому її розумінні – один із найвпливовіших чинників успішної інтеграції індивіда у світ розмаїття соціальних культур, суспільних інститутів та людських спільнот;

- наголошено на тому, що стрижнем соціальної філософії Дж.Дьюї, його концепції культурної адаптації є положення про моральну спрямованість освітньо-виховного адаптативного процесу, що дає змогу спростувати звинувачення „філософії успіху” у гіпертрофованій утилітарності її функцій та призначень;

- виявлено, що, створюючи власну теорію дослідження соціально-філософських фактів та освітянських реалій, Дж.Дьюї наполягав насамперед на пріоритетності моральних чинників людської поведінки, ототожнював по суті етичне виховання з освітою як такою. Етична теорія, на його думку, покликана здійснити відповідну перебудову „світу суспільних явищ”, сприяти його гуманістичній меліорації. На конкретних матеріалах доводиться, що освітній інструменталізм („експерименталізм”) Дж.Дьюї носить чітко виражену моральну спрямованість. Моральне виховання має домінувати у змісті шкільних дисциплін, покликано забезпечити у своєму освітньому наслідку вірну стратегію людської життєвої поведінки. Вільне самовизначення, яке виявляється насамперед в адаптаційній спроможності людини, - найважливіший принцип, на якому базується концепція культурної адаптації Дж.Дьюї. Лише через призму морального бачення соціуму можна осмислити людську самість як культурну.

Практичне значення одержаних результатів. В концепції культурної адаптації Дж.Дьюї велике методологічне навантаження несуть на собі моральні і психологічні її складові. Врахування виключної важливості цих чинників становлення і розвитку адаптативної культури має неабияке значення для сучасної української школи, яка покликана сформувати стійкий життєвий імунітет молодих людей в умовах перехідного суспільства, становлення ринкових відносин, плюралістичної демократії, “відкритої культури”, що може бути використано в процесі проведення освітньої реформи в Україні.

Для українського суспільства ця проблема стоїть дуже гостро. Тому усвідомлювати значення проблематики культурної адаптації людини у сучасному соціальному контексті значить передусім визначити, як співвідносяться з нинішньою практикою усталені та нові ідейні орієнтири, моральні цінності, концептуальні настанови, які належать класикам соціально-філософської думки, до яких відноситься Дж.Дьюї.

Основні положення дисертації можуть бути використані фахівцями соціальної роботи, а також при розробці розділів підручників з „Соціальної філософії”, „Історії філософії”, наукових та методичних рекомендацій для практичних працівників освіти і культури, студентів ВНЗів, особливо педагогічних.

Основні положення та висновки дисертації можуть бути реалізовані у змісті курсів „Соціальна філософія”, „Філософія освіти”, „Філософія виховання”, „Теорія та історія культури”.

Особистий внесок здобувача полягає у всебічному осмисленні концепції культурної адаптації як проблеми соціально-філософської теорії Дж.Дьюї; авторському визначенні складових адаптивного фактору; з’ясуванні методологічної значимості соціально-філософських та педагогічних настанов Дьюї для сучасної практики взаємодії освіти, морального виховання як чинника формування у людини відповідних здібностей до взаємодії з оточуючим світом; розкритті гуманістичного значення цінностей демократії у контексті настанов концепції культурної адаптації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження представлено у доповідях і повідомленнях автора на всеукраїнських та вузівських науково-практичних конференціях: „Культурно-просвітницька діяльність в сучасних умовах” (Київ, 1994), „Культура України: стан, проблеми, тенденції розвитку” (Київ, 1997), “Методологічні принципи підготовки науково-методичного забезпечення навчального процесу” (Київ, 1999), „Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів” (Київ, 2000)”; на Міжнародних науково-практичних конференціях: „Духовність і проблеми розвитку особистості (теорія і практика)” (Житомир, 1999), „Україна: національна ідея” (Київ, 2002); на засіданнях кафедр теорії та історії культури, менеджменту культурно-дозвіллєвої діяльності Київського національного університету культури і мистецтв.

Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення у 13 публікаціях - наукових статтях і брошурі автора, в тому числі у 3 фахових виданнях.

Мета та завдання дослідження, його методологія та методика, набутий в процесі роботи теоретичний та емпіричний матеріал зумовили структуру дисертації, яка складається із вступу, чотирьох розділів (6 параграфів), висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації становить 162 сторінки, в тому числі 13 сторінок списку використаних джерел (190 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, наведено інформацію про зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, розкрито наукову новизну та особистий внесок здобувача, а також подано відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів у практику, особисті публікації автора з даної проблеми.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження культурної адаптації у соціально-філософській спадщині Джона Дьюї” - підкреслюється, що в розробці ідей культурної адаптації вітчизняними фахівцями зроблено лише перші кроки. Тому творче використання в контексті реалій сучасного українського суспільства ідей соціальної філософії, сформульованих Дж.Дьюї, набуває великого методологічного значення.

Одним із перших проблему пристосування особистості до вимог суспільства поставив американський філософ освіти Чарльз А.Проссер, який у 1945 році у доповіді на Національній конференції з проблем професійної освіти (США) запропонував концепцію життєадаптаційної освіти. Курс на соціалізацію і адаптацію підростаючого покоління дав новий імпульс прагматистській філософії, про що свідчить звернення багатьох американських філософів (Л.Кремін, Д.У.Свіфт, У.Файнберг, П.Гудман та ін.) до теоретичної спадщини Дж.Дьюї, розвиток в їхніх працях основних положень прагматистської філософії з урахуванням вимог сучасності.

Одним із постулатів учення Дж.Дьюї є вимога перейти від формального розуміння і регулювання поведінки людей до її реальної оцінки, аналізу не з точки зору того, якою мірою вона відповідає чи суперечить незмінним, „вічним” моральним принципам, а з погляду тих практичних результатів, які досягаються у відповідності з обраною поведінкою, способом життя в цілому. Актуальність цієї тези пояснюється кількома причинами, головною з яких є “реабілітація” філософського прагматизму, одним із творців і визнаних лідерів якого був Дж.Дьюї.

Прагматизм поєднував у собі граничний практицизм і утилітаризм з великою побожністю – риси, які саме й були притаманні свідомості „середнього американця”. Тому протягом тривалого часу він задовольняв потреби людини самобутнього американського типу, даючи відповіді і на традиційні “проблеми філософів”, і на ключові питання педагогіки. При цьому він перебував в руслі ідеалістичних течій, які домінували в буржуазній філософії кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Слід зазначити, що на суспільній свідомості тодішньої Європи позначилися кризові явища епохи. Віддаючи данину пануючому тривожному світосприйняттю, Л.Вітгенштейн та Б.Рассел писали про “ворожість світу”, О.Шпенглер на початку ХХ століття пророкував “Присмерк Європи”. Однак в цих саме умовах Дж.Дьюї в унікальний спосіб поєднує гостру критику кризових чинників суспільного життя з обгрунтуванням соціальних надій на їхнє приборкання. Завдання культури, освіти і виховання, наголошував визнаний дослідник соціальної філософії, полягає не просто у сприйнятті цього життя, пасивному пристосуванні до нього, а в тому, щоб засобами особистісного активізму змінити його на краще, оскільки сама криза містить у собі можливості для розвитку.

Однак методологічна значущість концепції культурної адаптації не обмежується її антикризовою спрямованістю. Важливим завданням соціальної філософії Дж.Дьюї вважав формування “випереджаючої свідомості”, здатності індивіда бути готовим до зустрічі з “невідомим”, “незвичним”. Цьому завданню слугувала методика формування новаторського мислення, бачення перспективи.

Філософ-новатор, педагог з інноваційним мисленням, Дж.Дьюї своєрідно розумів значущість і координацію інституцій демократії: базовим інститутом суспільства, який навчає громадян участі у демократичному процесі, є, за його переконанням, не сім’я або держава, а школа. Адже і сім’я, і державні інститути мають ієрархічну та авторитарну будову. Шкільна спільнота, яка побудована за принципом рівного залучення усіх в освітньо-виховний процес, найкраще відповідає демократичному принципові “участі”.

Соціально-прагматична концепція виховання Дж.Дьюї, що передусім наполягала на виховній функції вчителя, який забезпечує цілеспрямований розвиток, духовне зростання дитини, рішучо опонувала теорії спонтанного розвитку людини.

Ядром соціальної філософії Дьюї, квінтесенцією його прагматистського вчення була концепція культурної адаптації. Інструментальним забезпеченням такої адаптації виступає „експерименталізм” Дж.Дьюї як визначення сутності його освітньої методики. Її новаторська спрямованість в концепції Дж.Дьюї підпорядкована моральній меті – вихованню творчої, працелюбної, вільної особистості.

З ученням про культурну адаптацію тісно пов’язані міркування Дж.Дьюї щодо культурного досвіду, через засвоєння, оцінку, відбір і використання якого у власній діяльності в умовах життєвої конкретної ситуації відбувається, за Дж.Дьюї, адаптація людини до зовнішнього соціального середовища.

Нині актуальності набирають багато тем, порушених Дж.Дьюї та іншими класиками прагматизму. Втім вони предстають у значно збагаченому вигляді – “неопрагматизмі”, гуманістичному прагматизмі. Якщо років тридцять тому можна було б більш або менш чітко виділити, наприклад, прагматичну педагогічну школу як особливий напрямок педагогічної освіти, то зараз це зробити складніше: сучасний шлях її розвитку базується на синкретичному вченні, в якому поєднуються ідеї, запозичені з різнорідних філософських, педагогічних, антропологічних, психологічних і соціологічних концепцій. Найвпливовішими серед них є концепції “соціального реконструктивізму”, “общинного виховання”, “виховання для виживання” та ін.

У другому розділі - “Культурний досвід як головний адаптивний фактор у процесі соціалізації” - розглянуто взаємозалежність між реалістичним розумінням Дж.Дьюї досвіду як відбиття в акумульованому вигляді об’єктивних властивостей соціальних явищ та тлумаченням ним досвіду як єдності об’єкта і суб’єкта пізнання, в якій почуття і переживання людини, усвідомлення значущості її діяльності є пріоритетним.

У підрозділі 2.1. - “Соціальна обумовленість культурного досвіду” - йдеться про цілісність і універсальність людської діяльності як єдності знань, навичок, почуттів і волі, зафіксованої в понятті “досвід”. Однак у реальному світі культури досвід проявляє себе не лише у формі раціонального мислення, але і як передумова можливості схематизації та систематизації набутих знань, що визначають людське сприйняття світу, його розуміння і переживання. Тому категорія досвіду в розумінні Дж.Дьюї характеризує механізм як соціальної, історичної, так і культурної спадкоємності (культурогенезу). Як вірно зазначає філософ, “якими б природженими не були складові елементи людської природи, вирішальний вплив на їх структуру чинить культура даного періоду і даної групи. Саме це визначає лінії поведінки, що відрізняють діяльність будь-якої групи, сім’ї, клану, народу, секти, фракції, класу” (Дьюї Дж. Свобода і культура).

Процес життєдіяльності індивіда в суспільстві включає в себе як спілкування між суб’єктами, так і їхнє історичне наступництво - зміну поколінь, соціальних груп, цивілізацій, епох, культур. Вся історія суспільства в такому розумінні виступає у вигляді реєстру безпосередніх комунікацій і взаєморозумінь — у формі ставлення різних людей як до спільного для них культурного спадку, так і до нових культурних форм. Це створює, з одного боку, можливості органічного, адекватного засвоєння суб’єктами досвіду своїх попередників, які вже зійшли з історичної арени, а з іншого – адаптації до нового культурного досвіду.

Особливість людини як соціальної істоти полягає в тому, що вона здатна свідомо опановувати культурний досвід через його відбір і засвоєння. Культурний досвід і оволодіння ним стає важливим фактором соціалізації людини. Досвід забезпечує стабільність соціального буття, є основною ланкою, котра утворює підвалини соціальної спадкоємності. За допомогою досвіду людина залучається до культури, яку утворили попередні покоління і водночас є тим каналом, через який нові генерації поповнюють його загальнолюдську скарбницю.

Для Дж.Дьюї досвід виступає у двох вимірах: опанування досвіду та володіння ним і вміння використовувати досвід у практичній діяльності, спиратися на нього та збагачувати його.

Людська діяльність утворює в культурі “канал освіти”, по якому узагальнено “передається” зміст даної культури, що засвоюється і опрацьовується індивідом, реалізується в його діяльності, і через неї ж “повертається” в культуру. Функціонування такого каналу буде ефективним лише тоді, коли його структура та логіка організації відповідатиме сутнісним вимогам і потребам культури.

Засвоєння культурного досвіду здійснюється через соціалізацію, навчання і виховання в межах людського способу буття у єдності його діяльно-практичних, суспільно-історичних та індивідуальних характеристик. Даний контекст тісно пов’язаний із концепцією людини, репрезентованою певною культурною епохою. Саме це надає досвіду властивостей особливої суб’єктивної форми сприйняття світу, визначальною ознакою якої є здатність акумулювати явища буття як факти життєдіяльності і адаптувати їх до оточуючого культурного середовища.

У підрозділі 2.2. - “Соціокультурна ситуація та її адаптивна роль” -висвітлюється використання можливостей культурного досвіду науковими, “інструменталістськими” методами, які, за Дж.Дьюї, покликані сприяти реалізації інтересів та потреб людини в конкретній ситуації. Логіка прийняття рішень, вибір підходів до їх здійснення, конкретний дієвий акт, наголошує філософ, визначається “логікою ситуації”, в якій здійснюється це рішення. Вчення про ситуацію посідає центральне місце тієї частини концепції адаптації, котра пов’язує наміри людини з суспільними умовами, тими обставинами, в яких вони мають втілитися.

Принциповою особливістю соціально-філософської доктрини Дж.Дьюї було те, що його загальні висновки ґрунтувалися насамперед на узагальненнях морального досвіду. У своїх ранніх працях „Досвід і освіта”, „Досвід і природа”, „Етика демократії”, „Моє педагогічне кредо”, „Нова психологія”, „Школа і суспільство” та багато інших філософ перш за все сформулював своє бачення моральних проблем, а вже в наступних – застосував його до широкої соціальної проблематики. Соціальна ситуація, згідно з Дж.Дьюї, виступає стосовно індивіда як культурно-моральна, ціннісно-оціночна категорія, в якій переплітаються етичні, аксиологічні та психологічні елементи.

Розуміючи моральну ситуацію як сукупність таких обставин, розвиток яких у позитивному чи негативному напрямку повністю залежить від людських вибіркових вчинків і не піддається ніякому передбаченню або плануванню, Дж.Дьюї віддає належне етичному релятивізму, виправдовує суперечність між ідеєю можливості вдосконалення обставин людського буття та положенням про невизначеність умов такої меліорації. Втім певною мірою ця суперечність вирішується ним за допомогою положення про розумність соціальної людини, яка за будь-яких обставин прагне до виваженої поведінки.

Соціокультурна ситуація як одне з опорних положень філософії Дж.Дьюї інтерпретується як локалізований суспільний досвід, своєрідний соціальний та духовно-моральний простір, в якому розгортається діяльність людини, що переслідує свої інтереси. Ситуація являє собою складне утворення, в якому переплітаються об’єктивні та суб’єктивні складові обставин буття індивіда. Це – певна система розумної аналітики цих обставин, їх оцінка за допомогою аксіологічних понять, сукупність різних ментальних процедур, роздуми, уяви, споглядання тощо, призначення яких – допомогти виробити вірне рішення, зробити правильний вибір поведінки, способу дій, який дозволить опанувати проблематичну ситуацію, перетворити її із “сумнівної” на визначену, бажану.

Проблема вибору – головна в соціофілософських концептуальних побудовах Дж.Дьюї. Вирішуючи її, людина здійснює адаптацію до соціального середовища – сприймаючи чи заперечуючи його вимоги і нормативи. Свідомо моделюючи лінію власної поведінки в ситуативному соціокультурному просторі, особистість діє як автономна, самодостатня, але суспільна істота. Послідовно застосовуючи положення філософського прагматизму, Дж.Дьюї показує вплив на адаптивну поведінку таких утворень суспільної культури як звичаї, звички, традиції, принципи, ідеали тощо. Відповідно кожна ситуація, кожний спосіб її розв’язання, будь-який вибір, здійснений людиною, “навантажені” моральним змістом: добро, обов’язок, гідність, честь, совість, щастя, сенс життя та ін.

У третьому розділі – “Проблема єдності освіти і виховання в концепції культурної адаптації Дж.Дьюї” – йдеться про сучасні методологічні засади масової освіти. У підрозділі 3.1. - “Школа як суспільний інститут соціалізації молодої людини” – викладено положення щодо місця і ролі школи в системі соціальних інститутів адаптації молоді і проаналізовано набутий досвід реформатора-практика, які істотно вплинули на процеси перебудови американської школи, сприяли виведенню її із відчутної кризи (90-ті роки ХІХ ст. і 70-90-ті роки ХХ ст.), в якій вона опинилася (“навчання для виживання”).

Методологія побудови моделі освіти, яка ґрунтувалася на концептуальних засадах прагматистської доцільності, запропонована і апробована Дж.Дьюї, досить вдало поєднала вимоги суспільства щодо трудової підготовки молоді, її професійної освіченості з необхідністю використання освітньо-виховних можливостей навчального закладу для формування справжніх громадян. Наукова і освітянська громадськість схвально сприйняла переконання Дж.Дьюї в тому, що школа має пріоритетне значення для розв’язання нагальних соціальних проблем у проектуванні такого бажаного на той час типу суспільства.

Вчення Дж.Дьюї про необхідність організації освітнього процесу, виходячи з положення про унікальність кожної особистості учня, неповторності його власного життєвого і соціального досвіду, безумовно, збагатило скарбницю світової філософії і педагогіки. Це було прогресивне освітянське кредо, значення якого повною мірою проявляється в наші часи, коли особистісний, індивідуальний чинник вдосконалення умов суспільного життя та й цивілізації в цілому набуває вирішального характеру.

Аналізуючи соціалізаційну роботу школи, Дж.Дьюї концентрує головну увагу на проблемі виховання молодої людини. Його концепція “зростання” охоплює всі етапи розвитку особистості – дитинство, підлітковий вік, юнацтво -, розповсюджується на основні форми життєдіяльності – гра, праця, культурне дозвілля, участь у політичному житті тощо.

У підрозділі 3.2. - “Моральна спрямованість соціально-філософського експерименталізму Дж.Дьюї” - наголошується, що, розробляючи експерименталістську методологію навчального процесу, він, як і належить справжньому прагматику, втілював її в діяльність власноруч створеного навчального закладу, наділяв її якостями соціокультурного досвіду, який перевіряв на істинність під час уроків та занять.

Працюючи у Чиказькому університеті, Дж.Дьюї спрямовував свою енергію не лише на управління факультетом та кафедрою педагогіки, яку він очолював, але й на створення Школи-лабораторії, знаходження для неї учнів, пошук фінансування, що не завжди супроводжувалося успіхом. “Школа Дьюї” також стала чудовою базою для підготовки вчителів початкової школи.

„Школа Дьюї” була створена спеціально для того, аби надавати нетрадиційну початкову освіту своїм учням. Але на практиці вона стала випробувальним майданчиком, де втілювалися ідеї Дж.Дьюї щодо виховних та соціалізуючих можливостей освіти. Вона була покликана покінчити з діючою на той час відсталою практикою функціонування початкової школи взагалі й забезпечити інтелектуально та логічно послідовну освіту.

Прикладом навчальних закладів, які сповідують принципи, окреслені Дж.Дьюї, стала шкільна система місті Гері (штат Індіана), керована директором У.Віртом у 1909-1920 рр. У.Вірт організував школи у спосіб, названий груповою системою, за якої половина дітей мала використовувати класи, тоді як інша половина - приміщення для трудового навчання, і таким чином був задіяний повністю весь шкільний простір. У.Вірт був новатором в освіті, застосовуючи освітні ідеї Дж.Дьюї й творчо розвиваючи їх.

Праця “Школа майбутнього”, написана Дж.Дьюї разом з донькою Евелін, оцінила школи Гері як приклад демократичної освіти дітей. Аналогічна думка міститься і в праці Р. Борна “Школа Гері”, яка стверджувала, що У.Вірт показав можливість масового застосування ідей Дж.Дьюї.

„Дьюїанська” школа втілилася у різних освітніх формах, але завжди помітно відрізнялася від своїх альтернатив: вона є світською, самосвідомою, прихильною до науки, інноваційною, ворожою до стандартних тестів та академічних екзаменів тощо. Дж.Дьюї завжди більше цікавило те, як зробити всіх дітей освіченими членами суспільства, аніж окремо заохочувати найрозумніших з них штурмувати захмарні інтелектуальні вершини. У цьому полягає один з найважливіших моральних акцентів концепції культурної адаптації Дж.Дьюї, який водночас є і суто американським за своєю демократичною природою.

У четвертому розділі – “Взаємодія демократичних і моральних настанов в соціальній філософії Дж.Дьюї” – доводиться, що Дж.Дьюї, на відміну від традиціоналістів, витлумачував поняття демократії не в політичному, а насамперед у соціально-філософському і морально-виховному сенсах.

У підрозділі 4.1. - “Демократія – визначальна умова культурної адаптації” - ґрунтовно аналізується одна із найзмістовніших праць Дж.Дьюї – книга “Демократія і освіта”, яка ще за життя автора неодноразово перевидавалася багатьма мовами. В ньому наголошується, що філософ інтерпретує демократію у суто “людському вимірі”, оцінюючи можливості цього типу суспільного устрою не лише для задоволення матеріальних потреб людини, але й – головне – для її інтелектуального зростання, духовного вдосконалення.

Справжня особистість здатна невимушено адаптуватися до суспільства в разі, коли воно реалізує таку важливу соціальну потребу людини, як вільне спілкування, в ході якого і формується як індивідуальний, так і загальний життєвий досвід, відбувається “соціалізація розуму”, наповнення його усвідомленням взаємовпливу і взаємообумовленості соціального і особистого блага. Критерій істинного, правильного, згідно з Дж.Дьюї, є всезагальність. Застосовуючи його для з’ясування сутності демократії, Дж.Дьюї підкреслює: “Речі, які є найважливішими в соціальному плані, – це ті, що слугують більшості”.

Саме демократія, за Дж.Дьюї, виступає запорукою того, що кожна людина зможе найповніше реалізувати себе в соціумі як гармонійна особистість, формування якої є головною метою і кінцевим завданням соціально-філософської теорії. Відмінність між суспільною (соціальною) та політичною демократією Дж.Дьюї вбачає в тому, що остання, на його думку, є скоріше засобом реалізації демократії як принципу, ніж самим цим принципом. Політичні інститути, сформовані на засадах демократії, є вирішальним чинником утворення справді вільного суспільства, в якому панує принцип вільного вибору серед кількох альтернатив. Таким чином оптимізується процес культурної адаптації індивіда до соціуму.

Дж.Дьюї також вирізняє особисту демократію як спосіб мислення і стилю життя індивіда, для якого основними є прагматистські цінності.

За своєю сутністю демократія орієнтована на перспективу. Протилежні їй системи – фаталістична приреченість буття, автократія, тоталітаризм тощо – гальмують дію адаптивних факторів, призводять до уніфікації індивідуальностей, а отже, є суспільним злом. При цьому Дж.Дьюї підкреслює, що США його часів – усе ще не демократична держава. Хоча американці й прагнуть культивувати демократичні, гуманістичні цінності, однак при цьому керуються переважно меркантильними інтересами. Це життєва настанова потребує, на думку Дж.Дьюї, освітньо-виховної корекції.

У підрозділі 4.2. - “Моральна обумовленість демократичної соціалізації молоді” - доводиться, що, згідно етики Дж.Дьюї, моральне виховання являє саму серцевину його соціальної філософії. Прагматизм, у його викладі, – це насамперед моральна теорія, їй у кінцевому наслідку підпорядкована загальна методологія прагматистських настанов. І не випадково сучасний американський соціальний філософ і педагог Г.Кеннеді вважає, що, створюючи власну теорію дослідження педагогічних фактів, Дж.Дьюї виходив насамперед із даних спостереження морального досвіду людського життя. Моральна теорія, згідно з Дж.Дьюї, є науковим осмисленням практики, без цього теорія виховання позбавляється своєї грунтовності. А сутність практики у її розумінні з погляду здорового глузду – навчити людину, як жити, що слід робити для того, аби досягти щасливого результату власної життєдіяльності. Прагнучи довести пріоритетність морального виховання, мислячи цілком в дусі Сократа, який вважав, що моральність означає насамперед обізнаність людини щодо “правильної поведінки”, Дьюї по суті ототожнює етичну освіту з освітою як такою.

На думку Дж.Дьюї, моральне виховання, етична освіта, яким належить домінувати у переліку шкільних предметів та дисциплін, покликані забезпечити вірну стратегію у вдосконаленні соціального життя: “етична теорія викличе організацію світу суспільних явищ і відповідну організацію психічних звичок, за допомогою яких особистість пов’язує себе з цим світом” подібно тому, як “фізична наука спричинила організацію фізичного світу”, утворила систему практичних навичок поводження з ним.

Аналізуючи сутність демократичного ідеалу, Дж.Дьюї підкреслює його морально-соціальні аспекти, зокрема те, що демократія має сприйматися індивідом як соціальна та особистісна цінність. Він також зазначає, що демократичний ідеал необхідно постійно вивіряти та переосмислювати в контексті змін суспільних умов та технічного поступу людства. З цієї точки зору головний сенс його реформаторських проектів полягає у тому, щоб виховати морально вільну і водночас відповідальну особистість. А це, природно, неможливо без прищеплення учням ліберальних та інтернаціоналістських поглядів, що й було невід’ємною частиною концепції культурної адаптації Дж.Дьюї. Саме ця ідея визначає сутність новітніх філософсько-етичних концепцій, зокрема „комунікативну етику” К.-О.Апеля.

У Висновках до дисертації підводяться її підсумки, найважливішими з яких є такі:

? Ядром соціальної філософії Дж.Дьюї, квінтесенцією його прагматистського вчення є концепція культурної адаптації – процес самовизначення людини в умовах її суспільного буття, входження у світ соціальних реалій з тим, щоб, перебуваючи в ньому, активно і цілеспрямовано впливати на нього.

? Інструменталізм дьюївського прагматизму, експерименталізм як визначення сутності його педагогічних прийомів, їхньої філософської новаторської спрямованості в концепції Дж.Дьюї підпорядковані благородній гуманістичній меті – вихованню творчої, працелюбної, вільної особистості.

? Концепція культурної адаптації в соціально-філософській спадщині Дж.Дьюї полягає у збагаченні особистого досвіду молоді соціально перевіреним досвідом шляхом “вироблення нею логічного мислення” в процесі шкільного засвоєння знань. Саме з індивідуальним досвідом як головною умовою самореалізації людини Дж.Дьюї пов’язує вияв її інтелектуальних і моральних якостей, що обумовлюють адаптацію до нового культурного середовища.

? Дж.Дьюї ґрунтовно з’ясував соціальну зумовленість вибору поведінкових вчинків. Підкреслюючи соціальний характер освіти, виховання, культури і моралі, він доводив, що добро і зло приховані як можливості в „суспільній ситуації”, вмінню опанувати якою, підготуватися до неї, вільно перебувати в ній має навчити школа.

? Дж.Дьюї переконливо обґрунтував положення про те, що кожна проблемна ситуація є