ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Партола Яна Вікторівна

УДК 792.071.2.027.072.3(477)

Г.М. Хоткевич і українська театральна культура

кінця ХІХ – початку ХХ століття

17.00.01 – теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківській державній академії культури Міністерства культури і мистецтв України (м. Харків).

Науковий керівник академік Академії мистецтв України,

кандидат мистецтвознавства, професор

Пилипчук Ростислав Ярославович,

Київський державний університет театру,

кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого,

радник ректора

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Баканурський Анатолій Григорович,

Одеський національний політехнічний університет (м. Одеса)

зав. кафедрою культурології і мистецтвознавства

кандидат мистецтвознавства, доцент

Чепалов Олександр Іванович,

Харківська державна академія культури,

доцент кафедри сучасної хореографії

Провідна установа Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України,

відділ театрознавства, (м. Київ)

Захист відбудеться “24” грудня__2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 у Харківській державній академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4, Малий зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури

(61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4).

Автореферат розісланий 22 листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лошков Ю.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останні роки принесли чимало зрушень у розкритті та вивченні невідомих сторінок вітчизняної культури. Протягом не одного десятиліття ми мали обминання багатьох і багатьох імен, подій, явищ. Найбільш руйнівних наслідків завдала спроба вилучити із загального контексту ті імена, відсутність яких утворювала значне, навіть загрозливе провалля одразу в кількох галузях розвитку культури. Одне з головних завдань, яке стоїть перед сучасними дослідниками – повернення цих імен до загальнокультурного обігу, вивчення творчої спадщини і діяльності тих, хто в умовах суворої дійсності, коли поле української культури являло собою необроблену ниву, поклали на власні плечі тягар копіткої, виснажливої праці одночасно на всіх ланках суспільно-культурного життя.

Після років заборони, спотворення та нищення, процес відродження національної спадщини повернув із забуття, разом з багатьма іншими, й ім’я Гната Мартиновича Хоткевича (літературний та сценічний псевдонім – Гнат Галайда), одного з активних учасників літературно-мистецького процесу в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його багатогранно обдарована постать ввібрала в себе цілу низку талантів: він залишив по собі слід у літературі й музиці, історії та фольклористиці, режисурі і драматургії, громадсько-політичній роботі і видавничій справі, просвітництві і мистецтвознавстві...

Актуальність теми. Сьогодні, поряд із літературною і музичною творчістю, залишається маловивченою і майже невідомою широкому загалові театральна діяльність Г.М. Хоткевича, яка є яскравою сторінкою в історії української культури. Саме театр, що за своєю природою є мистецтвом синтетичним, став тим перехрестям, на якому зійшлися різноманітні знання, захоплення і таланти митця. У дослідженнях творчості самого Г.М. Хоткевича і в роботах з історії вітчизняного театру, його театральна діяльність найбільш представлена організацією Гуцульського театру. Про харківський період театральної творчості митця та створений ним Робітничий театр існують лише поодинокі згадки. Його драматургічна спадщина не тільки не досліджена у повному обсязі, а навіть не видана. Оцінка, яка давалась драматургії Г.М. Хоткевича до недавнього часу й була зумовлена вимогами вульгарно-соціологічної доктрини, здебільшого спотворювала її сутність. Розгляд окремих драматичних творів у роботах, присвячених письменницькій діяльності Г.М. Хоткевича, не становить цілісної картини і не дає повноти уявлення про загальний драматургічний доробок. Окрім того, драматургічна творчість
Г.М. Хоткевича потребує вивчення її в контексті мистецьких, філософсько-естетичних пошуків, які відбувались в українському театрі на зламі ХІХ–ХХ століть. Щодо наукової діяльності
Г.М. Хоткевича в галузі історії театру, вона відома лише вузькому колу спеціалістів. У цьому напрямку вчений створив цикл монографій з історії галицького театру, не залишився осторонь сучасного йому театрального процесу, розглядаючи проблеми драматургії, режисури, акторського мистецтва і загального становища українського театру, в ряді критичних статей. Не меншу цінність для історії українського театру мають “Спогади з театральної діяльності” митця, які досі залишаються єдиним найповнішим джерелом при розгляді діяльності створених ним колективів. Теоретичний та історичний аспект театральної спадщини Г.М. Хоткевича не відображений в повному обсязі в жодному з наявних досліджень творчості митця.

Сьогодні існує нагальна потреба дати об’єктивну історико-культурологічну оцінку театральної діяльності, драматургічної, театрознавчої творчості Г.М. Хоткевича в її сукупності, оцінку, оперту на ґрунтовне вивчення як друкованих, так і рукописних джерел, – на тлі суспільно-політичних подій, культурно-мистецької ситуації того переломного періоду, коли він творив. Необхідно дослідити взаємовплив і взаємозв’язок різних видів театральної діяльності митця, які становлять його власну оригінальну театральну концепцію, з урахуванням мистецьких пошуків українського театру на зламі ХІХ-ХХ ст.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі “Історії та теорії культури” ХДАК у відповідності до навчальних програм і планів кафедри, і до тематичного плану наукових досліджень кафедр ХДАК на 2001-2005 рр., затвердженого Вченою радою 23.02.2001 р., протокол № 8. і є складовою частиною теми “Проблеми історії та теорії культури”.

Мета і задачі дослідження. Шляхом ґрунтовного театрознавчого аналізу драматургічної творчості, акторської та режисерської діяльності, театрознавчої спадщини Г.М. Хоткевича дослідити його театральну концепцію, визначити її місце й значення в загальному процесі розвитку національного театрального мистецтва. Поставлена мета передбачає розв’язання основних задач роботи:

- аналіз існуючих досліджень драматургії, театральної діяльності, критичної і історичної спадщини Г.М. Хоткевича в галузі театру та історико-культурологічних джерел, які містять характеристику періоду вітчизняної культури, що вивчається;

- окреслення естетичних, світоглядних, жанрово-стильових пошуків Г.М. Хоткевича в драматургії;

- відтворення й уточнення обставин і часу створення драматичних творів митця;

- історія сценічного втілення творів драматурга;

- визначення характеру і спрямованості театрально-практичної діяльності Г.М. Хоткевича;

- відтворення історії діяльності театральних колективів, організованих Г.М. Хоткевичем;

- дослідження особливостей критичної творчості і аналіз наукових робіт Г.М. Хоткевича з історії театру;

- на основі аналізу всіх складових театральної спадщини
Г.М. Хоткевича як цілісного явища визначити його театральну концепцію та відтворити створену ним модель народного театру”.

Об’єктом дослідження є драматургічна, режисерська, акторська, театрознавча творчість
Г.М. Хоткевича, його театральна концепція та модель “щиро народного театру” у їх взаємозв’язку з мистецьким, культурним життям України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження – театральна діяльність Г.М. Хоткевича в контексті загального розвитку української театральної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Матеріал дослідження складають драматичні твори Г.М. Хоткевича; друковані та архівні джерела; мемуарна та епістолярна спадщина, періодичні видання, фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, Львові, Державного архіву Харківської області, Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (Відділ рукописних фондів і текстології), Національної бібліотеки України ім. Г. Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки
ім. І. Короленка, Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки
ім. К. Станіславського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника тощо.

Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на загальних науково-дослідницьких принципах історизму, системному підході, культурологічному підході до театрального мистецтва
(В.В. Іванов, М.С. Каган, Н.В. Корнієнко). При розгляді історичних аспектів дослідження застосовувались історичний, історико-порівняльний та історико-генетичний методи; аналіз літератури та архівних джерел зроблено на основі методу аналізу, систематизації та верифікації текстів; при розгляді драматургічних, театрознавчих текстів застосовувались методи герменевтики, театрознавчого аналізу та театральної семіології; театральна практика розглядалась на основі мистецтвознавчого аналізу, а також із залученням діахронічного та синхронічного підходів; визначити концепцію та модель театру, запропоновану Г.М. Хоткевичем дозволило застосування структурно-системного та структурно-функціонального підходів. Детальний опис методологічної бази дослідження подано у другому підрозділі першого розділу роботи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у висвітленні різних аспектів театральної діяльності Г.М. Хоткевича як цілісного явища:

- вперше подано загальну характеристику драматургічного доробку митця, проаналізовано як друковані твори так і ті, що існують лише в рукописах;

- відтворено історію написання, видання та сценічного втілення драматичних творів
Г.М. Хоткевича;

- встановлено факти звернення різноманітних театрів і аматорських гуртків до творчості драматурга;

- зясовано творчі контакти та співпраця митця із різноманітними театральними колективами та визначними діячами театру;

- діяльність театральних колективів під керівництвом Г.М. Хоткевича розглядалась як відображення ідеї цілого покоління митців про створення “народного театру”;

- вперше знайшла свою оцінку критична діяльність митця під кутом театрознавчого аналізу і досліджено його наукові роботи з історії театру;

- розкрито засади і принципи театральної діяльності митця, його погляди на театральне мистецтво, які лягли в основу його власної концепції і моделі театру.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при розробці учбових програм з історії української культури, літератури, театру, історії театральної критики, теорії драми. Оскільки театральна діяльність Г.М. Хоткевича проходила в площині аматорства і була тісно пов’язана з народною творчістю, окремі аспекти роботи можуть стати складовою частиною в курсах з історії аматорського руху, художньої самодіяльності та народного мистецтва.

Апробація результатів дисертації. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри історії та теорії культури, кафедри мистецтвознавства ХДАК. Матеріали дослідження використані автором при створенні учбової програми та під час читання курсу “Історія українського театру” для студентів режисерського відділення ХДАК. Результати та висновки дисертації були виголошені на щорічних Читаннях молодих вчених пам’яті Л.Я. Лівщиця (Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди у 1996, 1998, 1999 рр.); науково-практичній конференції “Творча спадщина Гната Хоткевича” (Харків, грудень 1997 р.); мистецтвознавчих читаннях “Драма, вистава, глядач...”, присвячених пам’яті доктора мистецтвознавства, професора В.М. Айзенштадта (Харківська державна академія культури, жовтень 2000 р., жовтень 2002 р.); науковій конференції молодих учених “Культура та інформаційне суспільство ХХІ ст.” (Харківська державна академія культури, 16-18 квітня 2003 р.).

Публікації. Основні положення, ідеї та результати дослідження викладено у 5 публікаціях, 3 з яких розміщені у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 393 найменування. Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено її об’єкт і предмет, зв’язок з науковими програмами, науково-теоретична новизна отриманих результатів та їх практичне значення.

У Розділі 1 “Стан наукової розробки теми та методи дослідження” розкрито стан вивченості теми, аналізується література з даного питання, етапи і проблематика дослідження творчого надбання Г.М. Хоткевича. А також визначається концепція, джерельна база, методологія і методи дослідження.

Підрозділ 1.1. “Етапи та тенденції критичного осмислення творчості
Г.М. Хоткевича” присвячено висвітленню особливостей критичного осмислення особистості
Г.М. Хоткевича, його загальномистецького, художнього та наукового доробку у різні періоди вітчизняної історії. У процесі вивчення його життєвої і творчої біографії простежується декілька етапів. Прижиттєві оцінки його творчості і громадської активності, що з’являлись у періодичних виданнях у період з 1890-х до 1930-х рр., мають переважно інформаційний характер. Лише зрідка траплялись критично-аналітичні оцінки. До останніх належать статті М. Євшана, С. Єфремова,
В. Доманицького, Гр. Чупринки, О. Білецького, Я. Мамонтова, П. Руліна, присвячені літературній творчості митця, зокрема драматургії; М. Сумцова, який високо оцінював етнографічні, музичні та освітні починання митця; С. Чарнецького, який висвітлював шлях Гуцульського театру;
Я. Полфьорова, який проаналізував його музичну та музикознавчу діяльність. Новий етап накопичення наукового матеріалу, що віддзеркалював різноманітні сторінки життя і творчості Г.М. Хоткевича, розпочався наприкінці 1950-х рр. з початком процесу реабілітації. З того часу із науковими розвідками щодо творчості Г.М. Хоткевича виступають Р. Кирчів, Ф. Погребенник, а згодом В. Россельс, Б. Михайличенко, Н. Шумило, П. Пономарьов, А. Мельничук, В. Стеф’юк,
Н. Супрун, інші українські та російські вчені, які розглядали різноманітні аспекти багатогранної творчої спадщини митця, вивчали сторінки його біографії та мистецької долі.

Новий етап критичного осмислення творчості Г.М. Хоткевича, позначений вищим рівнем узагальнення і поглибленим вивченням окремих областей його діяльності розпочався у 1990-і рр. Останнім часом намітилась тенденція до масштабного і детального висвітлення окремих аспектів творчої діяльності Г.М. Хоткевича. Але попри все у творчій біографії митця досі залишається чимало прогалин, які не осмислені науковцями. Критичний аналіз стану наукового дослідження теми показав, що серед всього загалу наявних наукових праць помітний відчутний брак робіт, які б висвітлювали театральну діяльність митця у всіх її різноманітних проявах. Джерела, які містять загальну характеристику театральної творчості Г.М. Хоткевича не багаточисельні. До них належать праці загальноісторичного характеру та короткі довідки в енциклопедичних виданнях: “Український драматичний театр: Нариси в двох томах” (1959-1967), “Театральная энциклопедия” (1967), “История Украинской СССР: В 10 томах” (1983), “Українська радянська енциклопедія” (1985), “Митці України: Енциклопедичний довідник” (1992), “Енциклопедія українознавства” (1994),
О. Красильникова “Історія українського театруХХ ст.” (1999). В інших джерелах розглядаються окремі складові театральної діяльності митця. Драматургічна творчість Г.М. Хоткевича знайшла оцінку в працях з історії української літератури та драматургії Ф. Погребенника, О. Ставицького, Н. Кузякіної, Т. Гундорової, Л. Мороз, Н. Шумило, Г. Семенюка. Діяльність створених
Г.М. Хоткевичем колективів висвітлено у дослідженнях Д. Антоновича, С. Чарнецького,
О. Казимирова, П. Арсенича, В. Стеф’юка, О. Шлемко, І. Михайлина. Літературно-критичний аспект творчого обдарування митця, до якого належать і статті з проблем театру та драматургії, розглядався у наукових працях О. Бабишкіна, П. Пономарьова, Н. Шумило, Р. Пилипчука. Поза увагою дослідників досі залишались історичні монографії та інші праці, що охоплюють проблеми театру.

Огляд літератури про життя і творчість Г.М. Хоткевича дає підстави констатувати, що його театральна діяльність як цілісне і самобутнє явище, його цілком оригінальна концепція театру не знайшли належного висвітлення в наявних дослідженнях як творчості самого Г.М. Хоткевича, так і в працях загальноісторичного характеру. Досі не визначено місце і значення творчої спадщини митця в галузі театру в загальному контексті розвитку української театральної культури.

У підрозділі 1.2. Методологія та методи дослідження” визначається наукова стратегія дослідження. Обґрунтовується використання системного підходу до розкриття процесу розвитку культури в цілому і театрального мистецтва зокрема. Провідним у стратегії дослідження театральної концепції Г.М. Хоткевича став культурологічний підхід, який передбачає звернення до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, семіотики, історичним методам, а також до таких аналітичних процедур міждисциплінарного плану як структурно-функціональний підхід.

Теоретичну основу роботи склали праці М. Германа, М. Бахтіна,
Л. Лихачова, М. Кагана, В. Іванова, О. Анікста, О. Гвоздьова, Н. Корнієнко; а також спеціальні дослідження з історії вітчизняного театру Д. Антоновича, С. Чарнецького, О. Кисіля, П. Руліна, Р. Пилипчука,
Ю. Станішевського; літературознавців – дослідників літературного процесу ХХ ст. О. Білецького,
М. Вороного, Ф. Погребенника, С. Павличко, Л. Гундорової, Л. Мороз, Н. Шумило та ін. Теоретико-методологічні підходи виявились у застосуванні елементів феноменології культури, театральної семіотики та герменевтики. До аналізу широко залучались дані історії, мистецтвознавства, театрознавства, літературознавства, психології тощо.

Розділ 2 “Драматургія Гната Хоткевича – як цілісне і самобутнє мистецьке явище та проблеми її втілення” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Жанрово-стильові особливості драматургії Гната Хоткевича” проведено аналіз драматургії Г.М. Хоткевича, визначено її жанровий і стильовий діапазон. Драматургічна спадщина Г.М. Хоткевича, яка налічує понад 30 п’єс, інсценізації, переробки і переклади – явище достатньо оригінальне і самобутнє. До певної міри вона стала відображенням тих естетичних і світоглядних зрушень, мистецьких пошуків, що спостерігались в українській драматургії на початку ХХ ст. Шлях Хоткевича-драматурга проліг від модернізму через романтичний етнографізм до “оновленого” реалізму. Свою творчість він розпочав з психологічного драматичного малюнка (“Чи потрібне?” – 1899) і завершував монументальною історичною тетралогією (“Богдан Хмельницький” – 1929), охопивши широкий діапазон тем: звертався до пізнання психіки людини, її душевного стану, відгукувався на соціально-політичні проблеми сучасності, сягав глибин народного світосприйняття, завзято цікавився визначними історичними постатями і подіями “давно минулих днів”. Щодо жанрового спектру, Г.М. Хоткевич більше тяжів до драми, існував задум трагедії і, здається, зовсім не було комедій, за винятком п’єси гуцульського циклу “Прахтикований жовнір” та п’єси за мотивами творів В. Шекспіра “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа”. На особливу увагу заслуговують створені драматургом п’єси-хроніки (“Лихоліття”, “На залізниці”, “Село в 1905 році”), аналогів яким в українській драматургії не було, та розробка на новому рівні історичної тематики.

Дебют Г.М. Хоткевича в літературі, в тому числі у драматургії, припав на добу, яка характеризується кризою українського народництва та раннім модернізмом. Саме ці протилежні течії окреслили його мистецькі уподобання та естетичні пошуки раннього періоду творчості. Якщо в прозі його модерністські захоплення практично обмежуються однією збіркою (“Поезією в прозі”), то в драматургії це були далеко не поодинокі випадки, які в першу чергу характеризуються експериментами в галузі психологізму та жанротворення. До цього циклу належать твори різної тематики, різних жанрів і стилів, написані в різний час, хоча їх більшість належать до першого періоду творчості: драматичний малюнок “Чи потрібне?” (1899), драматичний малюнок “Емігранти” (1906), психологічний етюд “Люблю женщину” (1912-1913), драми “Люди, люди...” (1901), “Море” (1906-1909), “Щастя” (1921), “Василій Жучков” (рік написання не відомий). У психологічних п’єсах
Г.М. Хоткевича інтерпретуються такі теми, як психологія провокатора, щастя людини, патологія кохання, “корисна праця” й інші. Ці драми позначені тяжінням до філософських ідей, трагедійним сприйняттям життя. Серед його героїв інтелігент і літератор, лікар і кат, революціонери-підпільники і артистичні натури. В центрі уваги драматурга – людина, її психологія, її чуття і інтелект, її самотність знудженість життям. Автор “досліджує” людину як самодостатню особистість, що переживає душевну драму або відчуває психологічну, соціальну дисгармонію. Його герої схвильовані пошуками сенсу свого існування, прагненням служіння вищій меті. Вони напружено, до самозабуття шукають відповіді на запитання – чи є місце в житті для особистого щастя, коли ти присвятив себе служінню ідеї, чи виправдана зрада заради кохання або добробуту іншої людини, що є справжня краса й кохання, в чому полягає призначення людини... Хоча модерністські тенденції не були чітко означені в ранніх творах і не стали визначальними в подальшій творчості письменника, проте наявність психологічних п’єс з елементами різних стилів і напрямків наочно показує, що драматургія
Г.М. Хоткевича – явище набагато складніше і багатогранніше, ніж стереотипне уявлення про неї, яке склалось в попередні роки.

Складний і тернистий процес формування літературно-естетичних поглядів згодом привів
Г.М. Хоткевича до вибору зовсім інших мистецьких засад у творчій діяльності. Перелом, що назрівав у його творчості, був прискорений суспільно-політичними подіями, які докорінно змінили його життя, внесли істотні зміни у світогляд, визначили пріоритети й тематику творів. Важливою віхою у житті Г.М. Хоткевича стали революційні події 1905-1907 рр. Драми “Лихоліття” (1906), “Вони” (1906), “На залізниці” (1906), “Село в 1905 році” (1925), написані як живий відгомін революційних подій, принесли визнання і відомість Хоткевичу-драматургові, отримали широкий резонанс і високу оцінку сучасників. Фактично вони стали першим в українській драматургії безпосереднім відгуком на цю тему. Події, які зображаються, драматург подає через сприйняття їх різними прошарками суспільства – інтелігенції у “Лихолітті”, буржуа в драматичному малюнку “Вони”, робітників у п’єсі “На залізниці”, селян у драматичних картинах “Село в 1905 році”. Автор створює до дрібниць точні картини революційної бурі, без будь-якого приглушення фарб. У центрі його уваги постає головна рушійна сила страйку – маси. Ці п’єси є майже фотографічним відтворенням дійсності, позначені натуралістично точним живописом зображуваних подій. Епічний характер творів, бажання драматурга відтворити соціальні процеси у всій їх сукупності вимагали особливої побудови фабули у вигляді загальної панорами, що безумовно визначило своєрідність композиції. Драматична композиція “На залізниці” та п’єси “Село в 1905 році” (а до певної міри і “Лихоліття”) складається із картин, де кожна є сценою, що не переходить в іншу. Звідси невипадкове й авторське визначення жанру – драматичний малюнок, драматичні картини. Замість того, щоб представити дію як єдине ціле, драматург розбиває фабулу на самостійні уривки, застосовуючи, так званий, принцип монтажу. Обрив та контраст стають головними структурними елементами твору.

Принцип монтажу та контрастне поєднання сцен, дій між собою, епізація драми будуть притаманні також історичним п’єсам Г.М. Хоткевича. Його драматургічна спадщина налічує чимало задумів історичних п’єс – “Рогнідь”, “Довбуш”, “Молодий Криштоф”, “Святополк окаянний”, “Пристрасти”, “О полку Ігоревім”, “Декабристи”, “Етапи”, “Богдан Хмельницький”, інсценізація “Чорної ради” П. Куліша, переробка “Верховинців” Ю. Коженьовського. Створюючи історичні драми, автор прагнув історичної достовірності, проводив попередньо глибокі дослідження, детально вивчав історичні першоджерела. У цих творах він ішов тим же шляхом стильових пошуків, який був притаманний усій його драматургії: від надмірно натуралістичного зображення в ранній драмі “Пристрасти” (1900), через етнографічність та героїко-романтичні мотиви в “Довбуші” (1909) до багатошарової реалістично-психологічної тетралогії “Богдан Хмельницький” (1929), а “О полку Ігоревім” (1926) наскрізь просякнута образною символікою. Головним надбанням історичних творів митця є потяг до епічності, зображення конкретних подій на широкому соціально-історичному фоні, напруженість дії і ретельна розробка масових сцен, за допомогою яких автор відтворюватиме картину історичної дійсності. У минулому драматург шукав коріння духовності, культурної традиції, витоки народної самосвідомості. Історичні драми
Г.М. Хоткевича вирізняються своїм соціальним, часом політичним характером. Автор намагався дотримуватись достовірного зображення історичних обставин, реалій епохи, в яких діють герої. Як історик,
Г.М. Хоткевич прагнув бути якомога об’єктивнішим, і саме тому так багато цитував історичних документів, можливо дещо переобтяжуючи дію; як художник він хотів висловити своє ставлення, оцінити події з відстані свого часу.

Окрім оригінальних драматичних творів мистецький доробок Г.М. Хоткевича включає в себе інсценізації, переклади та переробки творів світової літератури. Він створив інсценізації: “Йом-Кіпур” за В. Короленком, “Чорна рада” за П. Кулішем, “8000 км під водою” та “Острів таємниць” за
Ж. Верном, “Дон Кіхот” за М. Сервантесом, “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа” за мотивами творів В. Шекспіра. Г.М. Хоткевич перекладав твори класиків світової драматургії –
В. Шекспіра, В. Гюго, Ж.-Б. Мольєра, Ф. Шіллера, Ю. Коженьовського, Калідаси тощо. Часто
Г.М. Хоткевич не просто перекладав іноземний твір, а робив його переробку чи пристосування для народного театру.

Загалом драматургія Г.М. Хоткевича – явище неоднорідне і неоднозначне. В ній модерністські елементи різноманітних стилів співіснують з побутовими, фольклорно-етнографічними. Не менше, ніж пекучі проблеми сучасності його цікавлять історичні події і визначні історичні діячі. Драматургія Г.М. Хоткевича показова для мистецьких шукань доби, які розгорталися між двома основними напрямами: з одного боку на збереження національно-культурної ідентичності, а з другого на загальноєвропейський літературний процес.

Підрозділ 2.2. “Сценічна доля творів драматурга”. Г.М. Хоткевич багато уваги приділяв сценічності своїх п’єс, враховуючи власний режисерський досвід, відчайдушно прагнув побачити їх на сцені. Однак більшість з них не має сценічної історії, досі залишається і сприймається лише як літературний текст. Розповідь про сценічну долю драматичних творів Г.М. Хоткевича – це, скоріше не історія їх сценічного прочитання, а історія спроб їх втілити, які, на жаль, частіше так і залишались лише спробами. Неодноразово на заваді сценічному втіленню драматичних творів Г.М. Хоткевича ставала цензурна заборона. Відтворення історії і особливостей тих вистав, які все ж таки вдалось здійснити, ускладнюється майже повною відсутністю фактологічного матеріалу. Невеличкі дописи в пресі, що лише засвідчують сам факт постановки драматичного твору і не дають можливості скласти уявлення про виставу, режисерську інтерпретацію та акторське виконання; розпорошені в мемуарній та епістолярній спадщині поодинокі згадки – власне, все, що є у розпорядженні дослідників.

За винятком п’єс гуцульського циклу, побачити світло рампи судилось небагатьом драмам
Г.М. Хоткевича, власне з його оригінальних творів сценічну історію має лише хроніка “Лихоліття”. Сценічне першопрочитання п’єси було здійснене самим автором в 1909 р. для з’їзду соціал-демократів у Львові. Вистава пройшла лише один раз, оскільки саме така була умова цензурного дозволу, але мала широкий резонанс. З “Лихоліттям” пов’язана історія започаткування театру ім. М.К. Заньковецької. У 1921 р.Б. Романицький здійснив постановку п’єси в Києві на сцені Троїцького Народного дому. Згодом для першої вистави щойно утвореного театру ім. М.К. Заньковецької знов буде обрано п’єсу “Лихоліття”, прем’єра якої відбулась в Києві 15 вересня 1922 р. (режисер Б. Романицький, художник
І. Бурячок). П’єса Г.М. Хоткевича привернула до себе увагу також учасників аматорського руху, і її назва неодноразово зустрічається в репертуарі робітничо-селянських театрів (РСТ), що являли собою основну форму пересувного театру, покликаного обслуговувати глядачів невеликих міст і сіл. “Лихоліття” йшло в репертуарі Одеського РСТ-у ім. І. Франка під керівництвом Є. Коханенка і Роменського РСТ-у у постановці вихованця студії “Березоля” О. Ходимчука. Збереглись відомості про зацікавлення драматургією Г.М. Хоткевича зі сторони професійних постановників і театрів. В. Василько, перебуваючи на посаді завідувача художньої частини Одеської Держдрами, звертався до автора із проханням надіслати примірник ще недрукованої на той час тетралогії “Богдан Хмельницький”. У сезоні 1929-1930 рр. до репертуарного плану, очолюваного В. Васильком, вже Харківського Червонозаводського театру була включена п’єса Г.М. Хоткевича “О полку Ігоревім”. Але наміри В. Василька втілити на сцені драматургію Г.М. Хоткевича з невідомих причин не здійснились.

У 1928 р. Держвидав видав “Список дозволених до вистав п’єс”, в якому, окрім оригінальних п’єс Г.М. Хоткевича, дозволяються до постановки по всіх театрах, як професійних так і аматорських, його переробки. Колективи РСТ-ів з великою охотою використовують запропонований матеріал, який створювався автором саме із урахуванням можливостей і особливостей аматорських гуртків, народних театрів. Збереглись відомості про постановку “Все не в лад” Мольєра у Красноградському РСТ-і в сезоні 1926 р. “Ото ревнощі” Мольєра в переробці Г.М. Хоткевича йшли в 1928 р. на сценах аматорських театрів в с. Заіченці на Полтавщині та в с. Солоніцевка на Харківщині, а в 1929 р. її постановку здійснив драмгурток робклубу міста Пирятин. В 1930 р. драмгурток смілянських цукроварень Харкова поставив в переробці Г.М. Хоткевича п’єсу В. Гюго “Король бавиться”. П’єса Г.М. Хоткевича “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа”, написана за мотивами творів В. Шекспіра, була поставлена в Харківському Театрі Революції М. Терещенком в березні 1933 р. Звернення до творчості Г.М. Хоткевича також було в планах “Березоля”. Проте театр цікавив не драматичний твір письменника, а прозовий. Керівництво театру доручило А. Бучмі поставити “Камінну душу” в сезоні 1930-1931 рр. Але вже вкотре планам щодо втілення творів
Г.М. Хоткевича на сцені не судилось здійснитися.

Останні зацікавлення зі сторони театрів творчістю письменника не випадково датуються початком 1930-х рр. Саме в цей час розпочинається цькування Г.М. Хоткевича, заборона видавати та виставляти його твори. Але навіть після реабілітації творчої спадщини Г.М. Хоткевича театри не поспішали втілювати його п’єси на сцені. Навіть в період захоплення забороненою драматургією, до якої на початку 1990-х рр. охоче почали звертатись театри, незалежно від її якості, ім’я
Г.М. Хоткевича не зустрічається на театральних афішах. Причин такого вакууму, що утворився навколо драматургії Г.М. Хоткевича декілька. Найголовніша – в необізнаності театральної спільноти з переважною більшістю драматичних творів митця, адже, після 1930-х рр. було видано лише дві його п’єси – “Лихоліття” та “Вони”. Але попри те, що п’єси Г.М. Хоткевича невідомі сучасному читачеві і глядачеві, вони і сьогодні не втратили своєї актуальності, історичної та художньо-пізнавальної цінності. П’єси Г.М. Хоткевича ще мають бути відкриті українським театром для себе і для глядача.

Таким чином, у процесі дослідження драматургічної спадщини Г.М. Хоткевича було віднайдено і узагальнено чимало фактологічного матеріалу, невідомого раніше, уточнено дати і обставини написання драматичних творів, подана їх оцінка критикою і сучасниками. Вперше проаналізовано рукописні драматичні твори митця, які спростовують стереотипне уявлення про його драматургію як побутово-етнографічну і засвідчують, що коло його творчих експериментів набагато ширше усталених рамок і охоплює найновіші мистецькі течії часу, в який він творив. Зібрані і підсумовані, розрізнені по різноманітних виданнях відомості щодо сценічної історії драматичних творів
Г.М. Хоткевича, засвідчують що його п’єси викликали цікавість широких театральних кіл від ентузіастів аматорського руху до найвідоміших українських і російських митців.

Розділі 3 “Г.М. Хоткевич – актор, режисер, організатор театральної справи”. Г.М. Хоткевич був наділений непересічними акторськими здібностями, які могли б, розвинувшись, принести йому славу драматичного артиста, проте вдачу він мав таку, що не дозволяла йому зосереджуватись лише на чомусь одному і саме в цьому була своєрідність його творчої особистості. І найголовнішим в його житті було не досягти успіху самому, а відкрити таланти в народних глибинах. Глибоко переконаний у просвітницькому призначенні театру, яке він пропагував непохитно і послідовно все життя, Г.М. Хоткевич віддав свої сили і свій непересічний акторський хист аматорській сцені. Вся театральна діяльність Г.М. Хоткевича проходила в площині аматорства і майже ніколи не стикалась із театром професійним. Обстоюючи ідею народного театру, Г.М. Хоткевичу вдалося дати спільноті свою модель такого театру не тільки в теорії, а й на практиці.

У підрозділі 3.1. “Від перших аматорських вистав до організації першого в Україні Робітничого театру” на основі архівних джерел, відгуків у періодичних виданнях, мемуарної літератури, епістолярної спадщини відтворюється шлях, який пройшов Г.М. Хоткевич від улаштування сільських та аматорських вистав на Харківщині до організації першого в Україні Робітничого театру в Харкові. З його ім’ям безпосередньо пов’язана організація і діяльність кількох аматорських колективів на Харківщині: аматорського театру в селі Дергачі, товариства аматорів студентів Харківського технологічного інституту та студентів Харківського університету, аматорського гуртка у с. Печеніги та ін. Але початком серйозної театральної діяльності стала організація Робітничого театру при харківському Народному домі. Театр народився з небагаточисельного театрального гуртка робітників Паровозобудівельного заводу, заводів Гельфріх-Саде, Мельгозе та інших, який виник в 1902 р. Новий етап розвитку колективу настав з його переходом в 1903 р. до щойно збудованого Народного дому. Перехід Робітничого театру в Народний дім створив сприятливі умови для його розвитку. Він став найпомітнішим серед інших в Народному домі і першим колективом подібного роду в Україні. В Робітничому театрі по-справжньому виявились режисерські здібності Г.М. Хоткевича. Стиль вистав був реалістичним, режисер, спираючись на традиції театру корифеїв, сумлінно дбав про відповідність до зображуваної епохи театральних костюмів, барвистість декорацій, етнографічну та побутову точність. Вистави були насичені співами й танцями, широкого ужитку набули сценічні ефекти. Рецензенти вистав підкреслювали дружній ансамбль виконавців, що свідчить про велику роботу проведену режисером.

Робітничий театр став уособленням тих вимог, які Г.М. Хоткевич висував до театрального мистецтва загалом. Він організував колектив, що прилучаючись до національної культури сам ніс її в широкі робітничі маси. За недовгий час свого існування він став відомий і популярний не тільки в робітничому середовищі, а був помітним явищем у театральному житті міста. Досвід, набутий
Г.М. Хоткевичем в цьому театрі, мав своє закономірне продовження в його драматургії, зокрема при написанні масових сцен, в детальних щодо сценічної обстановки і мізансценування ремарках. Робітничий театр, велика аматорська трупа, багатий український репертуар – це було вперше на теренах імперії. За своїм високохудожнім репертуаром, серйозними мистецькими засадами, організацією справи Робітничий театр наближався до професійного. Враховуючи, що в той час у Харкові постійної української трупи не було, значення організованого Г.М. Хоткевичем колективу для міста неоціненне.

У підрозділі 3.2. “Гуцульський театр як втілення ідеї “щиро народного театру” акцент зроблено на естетичних, мистецьких засадах колективу, які були відбитком ідеї Г.М. Хоткевича про “щиро народний театр” та на драматичних творах, створених спеціально для репертуару театру.

Гуцульський театр став другим театральним дітищем митця, виплеканим з народних талантів. Працюючи з аматорами Г.М. Хоткевичу, як і в Робітничому театрі, довелось обіймати всі можливі і навіть неможливі театральні посади – режисера і педагога, художника і декоратора, директора і композитора, а найголовніше бути головним натхненником і пропагандистом цього колективу. Спеціально для Гуцульського театру Г.М. Хоткевич написав три оригінальні п’єси, що побудовані виключно на фольклорно-етнографічному матеріалі – етнографічну “Гуцульський рік”, в якій відтворюється життя гуцула протягом календарного року із усіма звичаями, віруваннями, обрядами, забобонами; фантастичну “Непросте”, де, здається, зібрано всю гуцульську демонологію та словесну “Прахтикований жовнір”, побудовану на основі гуцульських казок. Також для потреб свого театру Г.М. Хоткевич пристосовує написану раніше історичну драму “Довбуш”. Гуцульські п’єси Г.М. Хоткевича – явище неординарне. Сюжет у цих п’єсах, крім драми “Довбуш”, не відігравав якоїсь помітної ролі, за своєю будовою вони нагадували п’єси-лібрето. Основним їх моментом є картини народного життя, і всі вони сповнені надзвичайно цікавим фольклорним та етнографічним матеріалом, який в авторській обробці набув образно-символічного, поетичного звучання. До появи п’єс Г.М. Хоткевича фольклорно-етнографічні елементи були, хоча й суттєвою, проте все ж складовою частиною драматичного твору. Українська драматургія ще не знала випадку, коли весь драматичний твір був би підкорений обрядовому дійству, без піклування про сюжет. І саме фольклорно-етнографічна особливість вистав Гуцульського театру зробили його самобутнім явищем в історії української культури. Незважаючи на короткочасність свого існування, Гуцульський театр став найоригінальнішим зразком народного театру не тільки в Галичині, але й на всій Україні і в слов’янському світі. Визначною особливістю театру була безпосередність, природність і невимушеність його виконавців. Самі малоосвічені й здебільшого неписемні, у скруту й негоду, виконавці Гуцульського театру несли освіту і культуру іншим. Своєю грою, злагодженим ансамблем, який часом підіймався до висот “правдивого артизму”, ретельно розробленими і відтвореними масовими сценами актори-аматори полонили серця навіть вибагливого глядача столичних міст, а вплив, який їх творчість справляла на простих, таких же як і вони селян, мав непересічне культурне і суспільне значення. У створених на основі гуцульських п’єс Г.М. Хоткевича виставах теза “театр з народу і для народу”, здається, досягла свого апогею – споконвічна творчість самого народу, перлини його генію, оброблені і втілені у формах мистецтва, через творчість акторів-аматорів знову поверталась до народу.

Отже, дослідження театральної практики Г.М. Хоткевича дозволило розкрити засади і принципи, які висував митець до театрального мистецтва загалом і, які лягли в основу його власної моделі “щиро народного театру”, втіленої в життя. Театр, як і будь-яка інша форма творчості не визначались Г.М. Хоткевичем як мета, лише як засіб самореалізації національного суб’єкта. Більш того, поряд з іншими видами творчості і мистецтва, театр має можливість безпосереднього впливу на публіку, а тому його освітнє значення для митця було неоціненним. Театр як засіб просвітництва, і просвітництва саме на національному ґрунті – головна теза його концепції театру. До певної міри вона стала відображенням тих естетичних і світоглядних зрушень, мистецьких пошуків, що спостерігались в українській культурі на межі ХІХ–ХХ ст.

У Розділі 4 “Г.М. Хоткевич – театральний критик та історик театру” оцінюється театрознавчий доробок митця – виступи з критичними статтями у періодичних виданнях та історичні монографії і розвідки.

Підрозділ 4.1. “Оцінка театрального процесу у періодичних виданнях” присвячено аналізу критичних статей Г.М. Хоткевича, що були вміщені у періодичних виданнях, а також поглядів на мистецтво театру, висловлених у спогадах, листах та художніх творах. Як критик він був безкомпромісний і безжалісний (навіть до визнаних авторитетів), коли спотворювалась українська мова, перетворюючись на суржик, коли митці розмінювались на дешеві сценічні ефекти заради “зборів”, гребуючи почуттям міри й естетичного смаку. За критичними рядками відчувається людина, що добре знається на театральній практиці, знає закони сцени з власного досвіду. Помітна обізнаність автора із сучасними йому дослідженнями з історії театру, теорії драми та із загальноєвропейським літературним, театральним процесом. У статтях Г.М. Хоткевича збереглися роздуми не тільки про українську драматургію й стан театру на межі ХІХ–ХХ ст., а також висловлювання про мистецтво актора, врешті про саму критику. Характеризуючи стан українського театру, Г.М. Хоткевич у своїх статтях говорить про засилля