Дніпропетровський національний університет

Репан Олег Анатолійович

УДК 94 (477. 5) “1735/1739”

Козацтво Лівобережної України

і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.

07.00.01. – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник – кандидат історичних наук

ЛИТВИНОВА Тетяна Федорівна

Дніпропетровський національний університет

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук Гуржій Олександр Іванович, провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук України (м. Київ)

- кандидат історичних наук Стороженко Іван Сергійович, Дніпропетровський національний університет, старший науковий співробітник

Провідна установа – Харківський національний університет ім. В. Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться “9 “ квітня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08. 051. 14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, проспект Гагаріна 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова 8.

Автореферат розісланий “7 “ березня 2003 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Кривий І. О.

Актуальність теми дослідження. Історія козацтва є однією з провідних проблем української історіографії, але ціла низка тем та сюжетів все ще залишається недостатньо розробленою. Це пояснюється, перш за все, тим, що українські історики переважно звертали увагу на ті періоди, коли козацтво виступало самостійним суб’єктом історії. В цьому контексті менш дослідженим виявилося XVIII ст., особливо 30-і – 40-і рр. Традиційний погляд на “козацьку добу” в історії України як на “історію гетьманів” призвів до зменшення інтересу до даного періоду “міжгетьманства”. В російській історіографії 30-і рр. XVIII ст. також є сутінковою зоною між яскраво освітленими епохами Петра І та Єлизавети Петрівни. Вивчення цих років також ускладнюється наявністю стереотипів стосовно засилля іноземців при дворі та сприйняттям політики Анни Іоанновни як відступу від традицій Петра І .

Досліджуючи російсько-турецьке протистояння в означений період та війну 1735-1739 рр., представники потужної школи російської воєнної історії все ж не створили завершеної картини війни , яка дещо випадала з фокусу уваги істориків. Така неувага, найшвидше, пов’язана з “неяскравістю” результатів Белградського миру в порівнянні зі здобутками російської зброї у другій половині століття. Найповніше перебіг бойових дій висвітлено в монографії А. Байова, проте цей автор не торкався подій 1739 р. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. – СПб., 1906. – 618 с. Крім того, участь українського козацтва у війні 1735-1739 рр. ніколи не була предметом спеціальної уваги російських істориків.

Схожа ситуація склалася з вивченням цієї проблеми й в українській історіографії, оскільки вітчизняні історики дуже мало цікавилися військовими подіями 30-х рр. XVIII ст. і участю в них козацьких підрозділів. Ймовірно, це можна пояснити зменшенням у помазепинський час самостійності козацтва як політичної та військової сили. В українській історіографії найрепрезентативніше матеріали щодо участі лівобережного козацтва в російсько-турецькій війні представлені в роботі О. Апанович, проте автор використовувала їх як ілюстрацію для широких узагальнень стосовно становища козацького війська в першій половині ХУІІІ ст. Апанович О. Збройні сили України першої половини ХУІІІ століття. – К.: Наукова думка, 1969. – 223 с.;

В контексті даної теми однією з важливих є проблема щодо підходів у висвітленні війн. Якщо у воєнній історіографії ХІХ – початку ХХ ст. війни не розглядалися як системне явище, вивчалися, в першу чергу, військові дії, дипломатичні заходи, сили сторін, підраховувалися втрати, поза увагою, як правило, залишався вплив війн на суспільство, зрушення у соціальній сфері, то в останній час спостерігається тенденція зміни ракурсу під кутом зору “мир під час війни” Сагановіч Г. Невідома вайна: 1654-1667. – Мінськ: Навука і тэхніка, 1995. – 144 с. . Сучасна українська історіографія виявилася не зовсім підготовленою до такого повороту, оскільки на конкретно-історичному рівні, особливо щодо XVIII ст., ще недостатньо досліджені і “мир”, і “війна”.

Крім того, для української історії кінця ХVII –XVIII ст. актуальною можна вважати проблему “війна і Гетьманщина як соціально-політична структура, війна і козацтво як соціальна структура”, а з огляду на те, яке місце займало козацтво у суспільно-політичному, економічному, культурному житті Лівобережжя, в сучасній історіографії вона набуває виняткового значення. З одного боку, козацька державність виникла як результат розвитку військового стану, тому війна була одним з елементів підтримки козацької держави. З іншого боку, навіть поверховий погляд на період кінця ХVII – XVIII ст. показує, що майже кожна війна, у якій брало участь козацтво, призводила до зменшення автономії, до збільшення ступеню інкорпорації Гетьманщини.

Окремо варто зауважити, що козацтво XVIII ст. як соціальна категорія майже не стало предметом спеціальних наукових зацікавлень, що пояснюється досить повільною “переорієнтацією напряму розвитку української історичної науки в бік її соціалізації”, а також тим, що “засвоєння новітніх парадигм світової історичної науки, в тому числі й у сфері соціальної історії, відбувається недостатньо динамічно” Смолій В. Від головного редактора // Соціум. Альманах соціальної історії / Гол. ред. В. Смолій. – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – Вип. 1. – С. 9.. Якщо проблема перетворення козацтва на окрему соціальну верству, формування його станової свідомості у ХVI – першій половині ХVII ст. розглядалася в науковій літературі Леп’явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття “козацького хліба” в останній третині ХУІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІ-ХУІІІ століть. – К., 2000. – С. 143-158.; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець ХУІ – перша половина ХУІІ ст.): Навч. посібник – К.: Либідь, 1998 – 296 с.; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХУ – середина ХУІІ ст. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000 - 300 с.; Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ-ХУІІ ст. – К.: Критика, 2002. – 416 с., то причини та зміст процесу станової трансформації протягом ХУІІІ ст. в цілому майже не привертали уваги дослідників, або вивчалися під кутом зору “оселянення” козацтва, формування козацько-старшинського землеволодіння (О. Лазаревський, О. Гуржій). Тому еволюція свідомості козацтва від лицарського етосу до сприйняття себе, перш за все, як “людей праці”, зміна ставлення козаків до військового обов’язку та війни загалом потребує вивчення.

Можна припустити, що саме моменти, коли козацтво мусило проявити себе як військовий стан, з притаманним йому сприйняттям війни як органічної частини свого життя, дозволять опукліше побачити його трансформацію. Російська-турецька війна 1735-1739 рр. може послужити тим “лакмусовим папірцем”, який допоможе краще зрозуміти процес еволюції козаччини. Підстави для такого припущення дає реформа 1735 р., яка свідчила про те, що саме в цей час гостро постала проблема збереження козацтва як військової сили. Крім того, російсько-турецька війна 1735-1739 рр. була однією з перших війн, в яких лівобережне козацтво вже не виступало самостійним політичним суб’єктом.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертаційна робота складає частину дослідницьких програм, які виконуються кафедрою історії України Дніпропетровського Національного Університету по держбюджетній темі № 05-81-98 “Українське суспільство ХУІІ – ХХ ст. у контексті трансформації національної свідомості”.

Метою дослідження є висвітлення та з’ясування на підставі вивчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. становища і тенденцій еволюції козацтва як військової спільноти.

Виходячи з поставленої мети, були сформульовані такі дослідницькі завдання:

- провести відбір, класифікацію, систематизацію та аналіз джерел і літератури;

- охарактеризувати міжнародну обстановку у 1730-х рр. та визначити місце “козацького питання” в геополітичних планах Російської імперії;

- проаналізувати політику російського уряду стосовно Гетьманщини в 30-х рр. ХУІІІ ст.;

- дослідити правовий, соціальний і військовий статус окремих категорій козацтва Лівобережної України 1730-х рр. ;

- з’ясувати мобілізаційні можливості лівобережних полків напередодні та під час війни;

- визначити місце козацького корпусу в системі підпорядкування російської армії;

- виокремити і вивчити форми участі козаків у подіях російсько-турецької війни 1735-1739 рр.;

- з’ясувати причини і зміст еволюції козацького стану в контексті воєнних подій другої половини 1730-х рр.

Об’єктом дисертаційного дослідження є козацький стан Гетьманщини у другій половині 30-х рр. XVIII ст.

Предметом даної роботи є становище козацтва як військової спільноти Лівобережжя в ході російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр.

Хронологічні рамки дослідження визначені в основному тривалістю російсько-турецької війни 1735-1739 р. В разі потреби залучалася інформація з попередніх років, зокрема, щодо формування “української” політики російського уряду в переддень війни та участі лівобережних полків у польських походах 1733-1735 рр., що безпосередньо вплинули на боєздатність та мобілізаційні можливості Гетьманщини. Також подано відомості про призначення на старшинські посади, які стали наслідком російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Перспективним виглядає підхід, який дозволяє розглянути війну як чинник, що окреслює ті сторони життя козацтва, які не проявляються опукло у мирний час. Гіпотетично війна 1735-1739 рр. може виявити як традиційні риси козацтва - військової спільноти, так і набуті ознаки спільноти, для якої господарські заняття, економічний добробут як результат мирної праці є важливішим за лицарські чесноти. Такий підхід дозволяє в центрі уваги дисертації поставити проблеми впливу війни на еволюцію козацького стану, зокрема в Гетьманщині.

Методологічною основою дисертаційної роботи стали принципи об’єктивності та історизму. У дослідженні були використані такі загальноісторичні методи як історико-генетичний, компаративістський та системно-структурний, що дало можливість проаналізувати причини війни 1735-1739 рр., розглянути її як цілісне явище, порівняти види бойової активності гетьманців та запорозьких козаків, що дозволило краще зрозуміти процес трансформації лівобережного козацтва.

Підхід до війни як до складної системи надав можливості для застосування методів системно-структурного аналізу. Основними структурними елементами досліджуваної системи “війна та суспільство” виступає саме козацтво, яке в свою чергу представляє собою підсистему зі своїми складовими – категоріями козацтва, що й були піддані спеціальному вивченню як базові елементи даної підсистеми.

У процесі дослідження були використані також спеціально-історичні методи. Персонологічний метод дозволив розглядати участь гетьманців у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. не абстрактно, а крізь призму вчинків конкретних людей. Це також робить можливим заповнення існуючих в українській історіографії лакун, оскільки до цього часу не були точно встановлені навіть особи козацьких військових начальників різного рівню, які очолювали гетьманців у боях 1735-1739 рр., не говорячи вже про полковий рівень. Формально-кількісний метод використовувався для підрахунків чисельності козацьких військ, мобілізаційних можливостей полків, складу окремих загонів під час походу.

Наукова новизна даного дисертаційного дослідження полягає в тому, що: в роботі вперше поставлено проблему впливу російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на еволюцію лівобережного козацтва як військової спільноти; на основі залучення нового фактичного матеріалу вперше комплексно висвітлено участь лівобережних козаків у походах під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., визначено і уточнено персональний склад командування козацьких загонів в означений період, коло реальних обов’язків різних категорій козацтва у другій половині 30-х рр. ХУІІІ ст., а також внесено уточнення в існуючі в історіографії уявлення щодо часу виконання певними старшинами своїх службових обов’язків. До наукового обігу введено значну кількість джерел.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їх використання при розробці широкого кола проблем соціальної та військової історії України ХУІІІ ст., при підготовці узагальнюючих наукових праць, підручників, науково-популярних нарисів.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в історіографії поставлено проблему становища лівобережного козацтва як військової спільноти у 30-і рр. ХУІІІ ст., визначено основні тенденції його еволюції та вплив на ці процеси російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Апробація дослідження була здійснена в доповідях, повідомленнях та під час обговорення на: міжрегіональній науково-практичній конференції “Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 21-22 грудня 1995 р.); міжнародній науково-методичній конференції ”Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 21-24 травня 1997 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури” (Запоріжжя, 2-4 жовтня 1997 р.); першій міжрегіональній історико-краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, 8-9 жовтня 1998 р.); підсумкових наукових конференціях аспірантів та викладачів Дніпропетровського національного університету, в публікаціях, в рамках спецкурсу “Українське козацтво у російсько-турецьких війнах ХУІІІ ст.” для студентів історичного факультету ДНУ. Робота обговорена на засіданнях кафедри історії України Дніпропетровського національного університету.

Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Кожен з розділів роботи пов’язаний з вирішенням певного комплексу завдань. Додатки містять таблиці, укладені на основі архівних пошуків та авторських підрахунків. Загальний обсяг роботи становить 246 с., з них 185 с. основного тексту, список використаних джерел та літератури містить 568 позицій на 42 с., додатки - 19 с.

Основний зміст дисертації.

У вступі подано обґрунтування доцільності теми дисертації, її актуальність, вказано об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні межі, визначено методологію, основні принципи формування історіографічної та джерельної бази, розкрито наукову новизну та практичне значення, особистий внесок дослідника, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Історіографія та джерельна база дослідження”, який складається з двох підрозділів, подано аналіз історіографічної та джерельної бази дисертації, яка, враховуючи багатоаспектність теми, формувалася за проблемно-тематичним принципом. Були окреслені такі проблеми як політика Росії щодо Гетьманщини в 1730-х рр., геополітичні інтереси Росії та Туреччини та місце в них “козацького питання”, міжнародні відносини у 1730-х рр. Оскільки центральною проблемою дослідження є визначення становища козацтва як військової спільноти Лівобережної України в ході війни 1735-1739 рр., для її розв’язання було виділено низку важливих питань, зокрема, статус різних категорій козацтва, їх участь у бойових діях, ротація кадрів, ступінь боєздатності козацтва, мобілізаційні можливості Гетьманщини, розмежування військових та цивільних обов’язків старшини, життя в похідному таборі та стосунки з російськими солдатами і офіцерами, особливості судочинства під час походу та ін. В евристичному плані основна увага була зосереджена на залученні джерел і літератури, пов’язаних саме з цим колом питань. Таким чином, матеріали, які стосуються центральної проблеми, представлені якнайширше.

Для створення історіографічної основи було залучено значну кількість різноманітної літератури, яку можна умовно розділити на дослідження, які стосуються міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі у 30-х рр. ХУІІІ ст. та місця “козацького питання” у геополітичних планах Російської імперії; праці, присвячені різноманітним аспектам історії Гетьманщини і, перш за все, козацького стану; роботи, що розкривають хід російсько-турецької війни 1735-1739 рр. і участь козацтва у бойових діях; фонову літературу, що дає уявлення про суспільно-політичну, соціально-економічну ситуацію в Російській імперії у 1730-х рр., дозволяє більш адекватно уявити характер цивільних та військових російських урядовців, які безпосередньо впливали на перебіг досліджуваних подій.

Вивчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та участі в ній лівобережних козаків пройшло кілька етапів. Перший припадає на середину ХУІІІ – початок ХІХ ст. У цей час ще зарано говорити про наукову розробку проблеми, швидше маємо справу з реакцією суспільної думки на війну, в цей час фіксується пам’ять стосовно бойових дій, автори переважно базуються на власних враженнях, переказах, літописах. Найяскравіше в роботах авторів означеного часу відбилося негативне ставлення козацьких старшин до діяльності фельдмаршала Мініха, на противагу фельдмаршалу Лассі. Опис бойових дій та участі в них лівобережних полків був надзвичайно стислим та грішив неточностями. Дівович С. Разговор Великороссии с Малороссею // Пам’ятки суспільно-політичної думки України (ХУІІІ – перша половина ХІХ ст.): Хрестоматія / Під. ред. Болебруха А. – Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1995. – С. 70, 93, 95;История Русов. – К.: РИФ “Дзвін”, 1991. – С. 237-242; Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное чрез бунчукового товарища Петра Симоновского. – М., 1847. – С. 145-147; Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.: Либідь, 1994 – С. 651-652.

1820 - початок 1930-х рр. характеризуються застосуванням наукових методів до вивчення проблеми, залученням архівних документів, цілою низкою публікацій джерел Бумаги Кабинета Министров императрицы Анны Иоанновны. Т.1У-Х (1735-1739 гг.) // СИРИО. Т.111, 114, 117, 120, 124, 126, 130. – Юрьев, 1901-1909;

Сборник Военно-Исторических Материалов.– СПб., 1892. – Вып.ІІ. Ставучанский поход. Документы 1739 года. – 327 с.; Сборник Военно-Исторических Материалов.– СПб., 1897. – Вып. Х. Доношения фельдмаршала Миниха императрице Анне Иоанновне. – 336 с.. У 1906 р. з’являється перше монографічне дослідження російського історика А. Байова, присвячене російській армії в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Автор приділив увагу не тільки регулярним військам, а й діям українських козаків. Проте цей сюжет для нього залишився другорядним. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. – СПб., 1906. – 618 с. В цей час активно вивчається дипломатична історія “східного питання” Жигарев С. Русская политика в Восточном вопросе (ее история в ХУІ-ХІХ веках, критическая оценка и будущие задачи). – М., 1896. –Т.1-2; Кочубинский А. Граф А.И.Остерман. Война пяти лет (1735-1739). – Одесса, 1899. – 247 с.; Соловьёв С. Восточный вопрос // Сочинения. Книга ХУ1. Работы разных лет. – М.: Мысль, 1995. – С.629-672., історики звертають увагу на роль козацького чинника в європейській політиці 1730-х рр. Молчановский Н. Английское известие 1736 года о запорожцях // КС. 1889. №11. С.444-447;

Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – 678 с. Представники української історіографії другої половини ХІХ ст. дослідженням військової історії спеціально не займалися, проте роботи О. Лазаревського, В. Модзалевського, Д. Міллера та інших містять різноманітну інформацію про економічне, правове становище козацтва, походження козацьких старшинських фамілій та фактори, що визначали їх суспільне зміцнення, а також фрагментарні дані щодо подій 1735-1739 рр. Лазаревский А. Описание старой Малороссии.– К., 1888. – Т.1. Полк Стародубский. – 288 с.;

Лазаревский А. Описание старой Малороссии.– К, 1893. – Т.2. Полк Нежинский. – 521 с.; Лазаревский А. Описание старой Малороссии.– К., 1903. – Т. 3. Полк Прилуцкий. – 426 с.; Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // КС. 1897. № 1. С.1-31; Модзалевский В. Малороссийский родословник. В 4-х тт. – К., 1908-1914. – Т.1. – 519 с.; Т.2. – 720 с.; Т.3. – 824 с.; Т.4. – 858 с. В першій третині ХХ ст. дослідники звернулися до вивчення управлінських структур Гетьманщини, в тому числі особливостей їх функціонування в 1730-і рр. Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні ХУІ-ХУІІ-ХУІІІ століть // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. – К.: ВУАН, 1926. – Т.2. – С. 84-171; Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини ХУІІ-ХУІІІ століть. Ч.2. Рада Старшини // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права.– К.:ВУАН, 1930. – Т.7. Окреме видання. – 352 с.; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. (Историко-юридический очерк). – Одесса: Техник, 1909. – 436 с. ; Слабченко М. Центральные учреждения Украины. – Одесса: Типография губернского комиссариата – Просвиты, 1918. – 96 с. Вивченню впливу російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на економіку Гетьманщини була присвячена спеціальна розвідка В. Романовського. Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України // Нариси з соціально-економічної історії України.– К., 1932. – Т.1. – С.27-42.

У 30-80-ті рр. ХХ ст. українська історіографія за кордоном продовжила традиційні напрямки дослідження, започатковані в попередній час. Л. Окіншевич закінчив роботу, присвячену значному військовому товариству. На думку історика 1730-ми роками датується спроба російського уряду розібратися з підставами функціонування цього прошарку козацького стану, а також обмежити його кількісно та примусити відбувати державну службу. Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині 17-18 століть // ЗНТШ. Т.157. Окреме видання. - Мюнхен, 1948 – 272 с. Тривало вивчення діяльності П. Орлика та його спроб повернути українському козацтву суб’єктну роль в європейській політиці Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К.: Дніпро, 1991. – 79 с. ; Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХУІІІ століття. – К.: Либідь, 1994. – 240 с. . Одним з небагатьох проявів інтересу до ролі України в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. в радянській історіографії стала стаття І. Мельникової, в якій дослідниця навела чимало цікавих бойових епізодів за участю лівобережних козаків. Мельникова И. Борьба России с Турцией в 30-х годах 18 века и Украина// Ученые записки Института славяноведения. Т.І. М.- Л., 1948. – С. 76-118. Значну кількість джерел з означеної теми введено до обігу в монографії О. Апанович, присвяченій становищу українських збройних сил у першій половині ХУІІІ ст. Проте автор, виходячи з предмету свого дослідження, використала участь лівобережних козаків у війні як ілюстративний матеріал, який унаочнював дослідницькі твердження. Апанович О. Збройні сили України першої половини ХУІІІ століття. – К.: Наукова думка, 1969. – 223 с У дослідженнях В. Голобуцького, присвячених історії запорозького козацтва, певне місце посідає проблематика, пов’язана з подіями війни 1735-1739 рр. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа,1994. – 539 с. Низка праць О. Гуржія, як радянського, так і пізнішого часу, присвячена соціальній історії Гетьманщини ХУІІІ ст. Гуржий А. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине ХУІІІ века. – К.: Наукова думка, 1986. – 132 с.; Гуржій О. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина ХУІІ – ХУІІІ ст.) – К.: Інститут історії України НАНУ, 1994. – 106 с. ; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині 17 – 18 століттях: кордони, населення, право. – К.:Основи, 1996. – 222 с. Особливо варто відзначити оприлюднену в 1982 р. розвідку, в якій автор зробив спробу визначити місце рядового козацтва у становій структурі Лівобережної України першої половин ХУІІІ ст. Історик звернув увагу на процес поширення на козаків загальнонародних повинностей, що фактично заперечувало класичні козацькі права. Гуржій О. Рядове козацтво та його місце в класово-становій структурі суспільства Лівобережної України першої половини ХУІІІ ст. // УІЖ. -1982. - №8. - С.89-97.

При загальному підйомі уваги до історії козацтва, сучасні українські історики не виявляють великого інтересу до вивчення лівобережного козацтва 1730-х рр. Проте в ряді робіт, присвячених військовій історії Путро О. Українське козацьке військо // КС. - 1997. - №6. - С.3-33; Стороженко І. Збройні Сили України від останньої третини ХУІІ до кінця ХУІІІ століть // УІЖ. - 1998. - №1. - С.87-93., елітним групам Гетьманщини Кривошея В. Українська козацька старшина. – К.: Інститут національних відносин і політології, 1997. – 104 с.;Кривошея В. Національна еліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія козацької старшини. 1648-1782 рр.) / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Музей гетьманства. Ч.2. — К. : ІПіЕД НАНУ, 1998. — 344с.; Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини ( половина ХУІІ-ХУІІІ століття ) – К.: НАНУ, Інститут історії України, 1995. – 212 с., регіональній історії Мицик Ю. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини ХУ – ХУІІІ ст.. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1997. – 176 с.;Мицик Ю., Мосьпан Н., Плохій С. Місто на Самарі. – Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1994. – 64 с. зустрічаються цікаві факти, дотичні до проблеми даного дослідження. Безпосередньо війні 1735-1739 рр. та участі запорозьких кінноти та флоту в бойових діях присвячено дослідження Г. Шпитальова. Шпитальов Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735-1739 років. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2002. – 72 с.

В той же час слід констатувати, що проблема участі гетьманців у бойових діях 1735-1739 рр. та вплив війни на становище козацької спільноти потребують вивчення.

Оскільки центральною проблемою дослідження є участь козаків у бойових діях та становище лівобережного козацтва під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., тому в евристичному плані основна увага була зосереджена на залученні документальних та наративних джерел, пов’язаних саме з цим колом питань. Таким чином, матеріали, які стосуються центральної проблеми представлені якнайширше. Інші проблеми частково вирішені в науковій літературі, але для уточнення інформації, або спростування історіографічних стереотипів залучалися різноманітні джерела. Оскільки всі матеріали, що становлять джерельну базу дослідження, можна систематизувати у дві групи – опубліковані та неопубліковані, – то в основній частині дисертації знайшла відображення інформація про місце знаходження залучених неопублікованих, щодо видання опублікованих, а також подано аналіз і розкриті інформаційні можливості окремих видів джерел.

З метою формування джерельної бази роботи були обстежені фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Києві ( далі – ЦДІАУК), Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАНУ (далі – ІР НБУ) Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького (далі – ДІМ).

На жаль, інформативний рівень регіональних українських архівів для дослідження даної теми є вкрай незадовільним. Найінформативнішими виявилися фонди ЦДІАУК. Йдеться, перш за все, про фонд 51 Генеральної військової канцелярії (ГВК), яка здійснювала як військове, так і цивільне керівництво Гетьманщиною. Матеріали про мобілізації козацьких полків, охорону кордонів, матеріальне забезпечення військ містить фонд 1501 Генеральної військової похідної канцелярії (ГВПК), яка функціонувала під час перебування голови Правління гетьманського уряду (далі – ПГУ) поза Глуховом. З огляду на документи, які відклалися у цьому фонді, у віданні ГВПК знаходилися, перш за все, військові питання, а цивільні проблеми у цей час продовжувала розглядати ГВК. Унікальним є фонд 1560 - Канцелярія наказного гетьмана у Кримському поході Я. Горленка. За документами цього фонду чітко простежуються відносини між командиром козацького корпусу та вищим російським генералітетом, маршрут війська у 1736 р. і т. ін. Інформацію щодо повернення запорожців під юрисдикцію Російської імперії та їх участь у бойових діях протягом війні 1735-1739 рр. містить архів Коша Нової Запорізької Січі (ф.229). Певні дані про життя Лівобережжя протягом війни знаходяться в фондах 231 ( Зібрання військових справ ХУІІІ ст. ) та 55 (Канцелярія міністерського правління). Менш інформативними є деякі фонди полкових та сотенних канцелярій (63, 64, 98 та ін.). На цьому тлі вирізняється комплекс документів Шептаківської сотні Чернігівського полку (справи 690-975 у фонді 64), який дозволяє досить повно судити про життя сотні під час війни.

У зібранні Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського були використані фонди І, ІІ, УІІІ. Найважливішим у цьому архівосховищі стали матеріали колекції О. Лазаревського, які багато в чому сприяли персоніфікації подій війни. Перш за все, йдеться про документи, які фіксують службу козацьких старшин. Ставлення представників цієї верстви до війни відбиває їхнє приватне листування.

Окремі документи стосовно подій російсько-турецької війни 1735-1739 рр. було виявлено під час пошуку у фондах ДІМ. Це матеріали, які стосуються забезпечення армії всім необхідним, перш за все, продовольством. Значна частина архівних джерел вперше вводиться до наукового обігу. В разі необхідності в роботі проводився порівняльний аналіз опублікованих та неопублікованих джерел. В цілому джерельна база є репрезентативною і дозволяє вирішувати поставлені завдання.

У другому розділі – “Козацьке питання” в геополітичних планах Російської імперії в 30-х рр. ХУІІІ ст.”, який складається з двох підрозділів, розглянуто політику Російської імперії стосовно Гетьманщини, запорозького козацтва, визначено місце такого чинника міжнародної політики 30-х рр. ХУІІІ ст. як боротьба П. Орлика за українську справу. Саме ці проблеми можна вважати складовими “козацького питання”.

У 1720-1730-х рр., в умовах можливої війни, ставлення до запорожців було неоднозначним. З одного боку, Петербург намагався запобігти будь-яким контактам Запоріжжя і Гетьманщини, жорстко караючи порушників цього правила. З іншого боку, імперія заохочувала діяльність проросійської партії на Січі, сподіваючись використати козаків під час майбутнього конфлікту. Занепокоєння в Петербурзі викликала діяльність Пилипа та Григора Орликів. Одним з важливих завдань російської геополітики було недопущення об’єднання П. Орлика, Січі та Гетьманщини. Проте в різні періоди це завдання вирішувалося в різний спосіб. В середині 1720-х рр. уряд пом’якшив своє ставлення до Лівобережжя, пішов на часткове посилення автономних інститутів. Проте вже з початку 1730-х рр. гору беруть прихильники обмеження автономії. Крім заборони виборів гетьмана на практиці обмежувалися повноваження старшин, до виключної компетенції центру були віднесені земельні пожалування.

Кардинальних зрушень у ставленні Петербурга до “козацької проблеми” після початку бойових дій не спостерігається. Жорстким залишається контроль за контактами П. Орлика з Гетьманщиною та Запоріжжям. Протягом всієї війни простежується недовіра вищих російських чиновників до лояльності запорожців, що було обґрунтовано, оскільки певні кола в Січі навіть у розпал війни підтримували дружні контакти з високими турецькими посадовцями. Проте уряд не наважувався на репресивні заходи, віддаючи перевагу, перш за все, матеріальному заохоченню. У ставленні до Гетьманщини фіксуємо дві суперечливі тенденції. З одного боку, представники армії розглядали цю територію як безкоштовне джерело всього необхідного для війська і не переймалися місцевими правами. З іншого боку, цивільні урядовці намагалися унормувати побори і не довести населення до відкритих виступів проти влади. У переговорах про мир жоден з козацьких чинників не був представлений. Козаки використовувалися виключно для технічного забезпечення переговорного процесу.

У третьому розділі – “Соціальне становище та статус лівобережного козацтва в 30-і рр. ХУІІІ ст.”, який складається з трьох підрозділів, проведено аналіз положення різних категорій лівобережного козацтва як соціального стану. Вже перед початком війни 1735-1739 рр. аналіз майнового становища козацтва засвідчив, що більшість рядових вояків не могли відбувати службу в повному обсязі. Реакцією імперського керівництва стала реформа 1735 р., за якою було здійснено поділ козаків на виборних та підпомічників. Повідомлення стосовно опору проведенню реформи в джерелах не зафіксовані. Фактично, підпомічник мусив сплачувати державі не “податок кров’ю”, а інші, матеріальні види податків, що виводило його поза коло “людей меча”. Спокійне сприйняття козацтвом реформи 1735 р. засвідчило, що на цей час військове самоусвідомлення цього стану зазнало суттєвих змін.

Участь старшин у війні дуже показова з точки зору станової еволюції. Події 1735-1739 рр. демонструють наявність старих, генетичних рис козацької старшини власне як військової еліти, провідника стану, для якого виправданням існування є війна. Найопукліше це проявляється у відсутності чіткого розподілу козацьких рангів на цивільні та військові. Так, за звичайних умов ранги судді або писаря передбачали виконання, перш за все, цивільних функцій, проте за потреби вони не тільки вирушали у ближні та дальні походи, а й очолювали козацькі загони. Важливим є те, що таке явище не сприймалося як щось надзвичайне сучасниками. У воєнних умовах відбувалося реанімування деяких архаїчних судових козацьких звичаїв. Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. призвела до значного оновлення персонального складу старшини, даючи шанс для кар’єрного зростання ініціативним людям. Одночасно події 1735-1739 рр. показали, що для частини старшинської верстви війна вже не була ані органічною частиною життя, ані усвідомленим обов’язком. Це проявлялося, перш за все, у намаганні ухилитися від виснажливих походів та у розумінні того, що кар’єра старшини зовсім не обов’язково залежить від успіхів на полі бою.

У 30-х рр. ХУІІІ ст. завершується структурування значного військового товариства і виокремлення з нього бунчукового. Бунчукові товариші в умовах ведення російсько-турецької війни виконували як військові, так і цивільні функції, проте більшість їхніх обов’язків була пов’язана якщо не з веденням, то з забезпеченням військових дій. В умовах нестачі кваліфікованих старшинських кадрів бунчукові товариші перетворюються на “око” ГВК на місцях, досить часто безпосередньо перебираючи на себе управління полками. Кар’єрний зріст в цей час мало залежав від звитяги на полі бою. Ймовірно, саме цим пояснюється небажання бунчукових товаришів воювати. Більш вагомими були особисті зв’язки з вищими представниками російської влади в Україні. Найчастіше бунчукові не бажали ризикувати власним життям, воліючи присвятити себе господарству чи налагодженню зв’язків нагорі.

Становище значкових товаришів у другій половині 30-х рр. ХVІІІ ст. зазнало певних змін. Якщо раніше це звання відображало відмінність його носіїв від рядового козацтва, то тепер воно набуває рис молодшого офіцерського рангу. В зв’язку з російсько-турецькою війною 1735-1739 рр. цивільна складова обов’язків значкового товариша відходить на задній план. В 1735-1739 рр. значковий товариш – найчастіше командир невеликого козацького загону. Чисельність такого загону традиційно не перевершувала 200 шабель, хоча у виключних випадках доходила до 500. Війна відкривала певні перспективи для енергійного значкового, проте для більшості підсумком було убожіння внаслідок далеких походів і позбавлення свого звання.

У четвертому розділі – “Лівобережні полки в походах російсько-турецької війни 1735-1739 рр.”, який складається з трьох підрозділів, виділено види бойової активності та проведено аналіз дій лівобережних козаків як в межах Гетьманщини, так і поза нею. Гетьманці, відриваючись на довгий час від господарства, були не в змозі забезпечити себе всім необхідним. Це значно знижувало їхню боєздатність. В умовах тривалих походів, не отримуючи платні, ці виборні козаки швидко ставали незаможними. Щорічно уряд, враховуючи реальну ситуацію, зменшував норму набору гетьманців до діючої армії. Проте такі заходи не були ефективними, бо продовжувалось використання козаків на різних допоміжних роботах. Проведення мобілізацій під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. продемонструвало, що масове залучення козаків до воєнних походів з одночасним використанням території лівобережних полків як основної бази діючої армії, виявилось неефективним.

Протягом війни лівобережні козаки використовувалися як у далеких, так і в ближніх походах. Дальній похід передбачав вихід козацького відділу за межі Гетьманщини, ближній – оперування в її кордонах. Цей поділ був важливий для раціонального використання виборних та підпомічників, причому останніх ГВК мусила використовувати тільки для ближніх походів.

Аналіз бойової активності лівобережних козаків у далеких походах 1735-1739 рр. дозволяє поставити під сумнів усталені підходи до цієї проблеми, які пропонують російська та українська історіографія. З одного боку, твердження про абсолютну небоєздатність лівобережних полків, яке ґрунтується на оцінках Б. Мініха та Х. Манштейна, виглядають дуже суб’єктивними. Їх корені варто шукати у ставленні російських офіцерів-сучасників до гетьманців, у другорядності лівобережних полків щодо регулярних. З іншого боку, не можна розглядати армію фельдмаршалів П. Лассі та Б. Мініха як російсько-українську в плані рівнозначності цих частин. Ані кількісно, ані якісно українські підрозділи не могли конкурувати в означений період з регулярною армією. Лівобережні козаки протягом війни брали участь у наступальних та оборонних боях. Проте по справжньому вони проявили себе у тих видах бойової активності, для яких найкраще придатні нерегулярні частини легкої кавалерії – розвідка, рейд тилами противника, нанесення відволікаючого удару, демонстрація. Вдало використовував ці козацькі якості П. Лассі, довіряючи лівобережному корпусу самостійні дії на території Криму. Б. Мініх, внаслідок несприйняття гетьманців як самостійної воєнної сили, почав доручати їм такі завдання лише під час Хотинського (1739) походу. Не варто, однак, і перебільшувати боєздатність лівобережних полків. Гетьманці потребували допомоги з боку регулярної армії. Кількість, виучка та озброєння не дозволяють трактувати їх як самодостатню силу.

Ближні походи, які передбачали виконання козаками завдань у межах кордонів Гетьманщини, виразно розпадаються на козацькі виправи для проведення фортифікаційних робіт та походи для охорони кордонів від нападу противника. Ближні походи лівобережних козаків для охорони кордонів можна розділити на планові, які передбачалися заздалегідь і тривожні, в які козаки вирушали при загрозі прориву противника на територію Гетьманщини. Терміни “далекий” та “ближній” похід властиві традиції ХУІІІ ст., визначення “тривожний” запроваджується як найбільш адекватне для походу означеного типу.

Розглядаючи ближні походи лівобережних