КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна

УДК .312.5 : 341.232.1 : 341.322.6

ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ

В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ

МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного права

Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

ДЕНИСОВ Володимир Наумович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародного права,

член-кореспондент Академії правових наук України.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

ВИСОЦЬКИЙ Олександр Федорович,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького

НАН України,

провідний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук, доцент

МИКІЄВИЧ Михайло Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

заступник декана факультету міжнародних відносин.

Провідна установа: Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України (м. Харків).

Захист відбудеться 7 квітня 2003 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.10 по захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий 5 березня 2003 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Бурлай Є.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Незастосування сили або загрози силою визнане одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Наявність вузького кола підстав так званого законного застосування державами збройної сили, у визначених межах і під контролем світового співтовариства, підтверджує дію зазначеного принципу і є його складовою. Історія міжнародних відносин другої половини ХХ століття засвідчує, що найпоширенішим випадком застосування сили державами є реалізація ними права на самооборону, закріпленого в загальному міжнародному праві і підтвердженого Статуту ООН. Це робить право держав на самооборону одним з фундаментальних інститутів сучасного міжнародного права, передусім – права міжнародної безпеки. Вдосконалення міжнародно-правового регулювання самооборони держав є чинником, що сприятиме зміцненню всієї системи гарантій міжнародного миру та безпеки в усьому світі.

Проблема визначення правових засобів обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах здавна привертала увагу багатьох представників науки міжнародного права – його розробкою займалися Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Е. де Ваттель, а в ХХ ст. безпосередньо праву держав на самооборону присвятили свої дослідження А. Фердросс, Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Боуетт, Я. Броунлі, О. Шахтер, М. Шоу, М. Райсман, Л. Хенкін, Б. Сімма, А. Кассезе, П. Маланчук і багато інших. У радянській доктрині міжнародного права пік досліджень права на самооборону припав на кінець 1960-х  початок х рр. і був пов'язаний з ухваленням Генеральною Асамблеєю ООН "Визначення агресії" і розробкою Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. У рамках галузі права міжнародної безпеки право держав на самооборону досліджував Е.І. Скакунов, а в зв'язку з відповідальністю та санкціями в міжнародному праві – В.А. Василенко; окремих питань самооборони торкалися також І.Н. Арцибасов, С.А. Єгоров, Г.В. Ігнатенко при досліджені міжнародно-правових аспектів збройних конфліктів і гарантій міжнародної безпеки. У світлі концепції визнання миру як вищої загальнолюдської цінності В.Н. Денисов розглянув ряд проблем самооборони, пов'язаних із роззброєнням у ракетно-ядерну еру. Постала велика і цікава наукова література, але і доктрина і практика міжнародного права засвідчують, що право на самооборону залишається одним з найскладніших і найсуперечливіших міжнародно-правових інститутів. Адже держави продовжують посилатися на це право в тому числі і для виправдання власної агресивної політики, наукові школи відрізняються у визначенні змісту норм міжнародного права, які обмежують здійснення права на самооборону. Під час "холодної війни" на дослідженнях міжнародно-правового інституту права на самооборону позначалася ідеологічна боротьба. З цієї причини одним із завдань сучасної науки міжнародного права стає знайдення такої юридичної концепції права на самооборону, яка лягла б в основу універсального розуміння призначення цього права в системі колективної безпеки за Статутом ООН. Окрім цього, потребують осмислення і правової оцінки події 1990-х років: активізація діяльності Ради Безпеки ООН, нова роль НАТО в системі європейської безпеки, поширення військових методів боротьби з міжнародним тероризмом і військової відплати за терористичні акти.

Для України важливість проведення нових наукових досліджень міжнародно-правового інституту права на самооборону обумовлена необхідністю забезпечення національної безпеки, а засоби досягнення цієї загальнонаціональної мети для незалежної України відрізняються від підходів, які розроблялися вітчизняною наукою за часів Радянського Союзу. Україна є активним учасником міжнародних відносин і виступає важливим фактором стабільності в Європі. Наша держава неодноразово висловлювала підтримку універсальній системі колективної безпеки, заснованій на принципах Статуту ООН, і водночас налагодила партнерські відносини з НАТО, а влітку 2002 р. висловила намір вступити до НАТО. Національно-правові документи, в яких визначено засоби зміцнення безпеки нашої держави, залишаються неадаптовані до нових загроз, які швидко ростуть у сучасному світі. Отже, політика нашої держави в сфері національної і міжнародної безпеки потребує серйозної розробки теоретичних підвалин на основі діючих міжнародно-правових зобов'язань, що включає необхідність визначити ставлення України до сучасної практики реалізації права на самооборону.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках загальної теми "Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір" (№ БФ048-01), яку розробляє кафедра міжнародного права Інституту міжнародних відносин і яка є частиною Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розробка міжнародних, правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави" (№ ).

Мета дослідження полягає у висвітленні еволюційного розвитку інституту права держави на самооборону, визначенні сучасного змісту підстав та меж його здійснення, відповідно до Статуту ООН і звичаєвих норм міжнародного права на основі аналізу і узагальнення відповідної міжнародно-правової практики держав та головних органів ООН, особливо – після завершення "холодної війни". Досягнення поставленої мети обумовлене розв'язанням наступних завдань:

розкрити становлення інституту права держави на самооборону в міжнародному праві та визначити його місце в системі сучасного міжнародного правопорядку;

визначити структуру інституту права держав на самооборону та ті соціальні чинники, що впливали на її розвиток в другій половині ХХ ст.;

розкрити співвідношення договірних і звичаєвих норм міжнародного права в рамках інституту права на самооборону, узагальнити міжнародно-правову практику держав та відповідних міжнародних органів, міжнародних організацій, насамперед ООН, що вплинула на його розвиток;

показати взаємозв'язки та взаємовідношення між практикою здійснення права на самооборону в 1991-2001 рр. та розвитком універсальної системи колективної безпеки і міжнародно-правової позиції України в перше десятиліття незалежності;

розглянути роль права на самооборону для утворення та реформування міжнародних організацій, метою діяльності яких є зміцнення європейської безпеки;

прогнозувати вплив відносно нових загроз для міжнародної безпеки, передусім – терористичних актів, на розвиток інституту права на самооборону в міжнародному праві.

Об'єктом дослідження є система міжнародних правовідносин, що виникають в сфері дотримання миру і безпеки у взаємних відносинах держав. Предметом дослідження є становлення і розвиток міжнародно-правового інституту права держав на самооборону в рамках загального розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки, передусім – у зв'язку зі становленням і розвитком принципу незастосування сили або загрози силою як одного з основних принципів міжнародного права відповідно до Статуту ООН.

Методи дослідження. У роботі зроблено спробу проаналізувати інститут права держави на самооборону з позицій трьох основних підходів сучасної міжнародно-правової до визначення місця й функції цього інституту в системі сучасного міжнародного права (обставина, що виключає протиправність міжнародно-неправомірного діяння; вид санкцій в порядку самодопомоги; виняток з принципу незастосування сили або загрози силою) та поєднати здобутки природно-правового і позитивістського методів. Генезис інституту права держав на самооборону досліджений із застосуванням діалектичного закону єдності та боротьби протилежностей, що в рамках даної теми проявляється як взаємодія загального та окремого, спільного і особливого при визначенні міжнародно-правових засад законного застосування сили. Елементи природно-правового методу використовувалися при дослідженні поглядів науки міжнародного права на законність застосування сили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. (концепція основних прав держави у порівнянні з основними правами людини; порівняння війни і дуелі). Із застосуванням позитивістсько-правового, а також системного та аналітичного методів досліджувався зміст норм сучасного міжнародного права, які регулюють підстави та межі реалізації права на самооборону. При аналізі практики держав, діяльності Ради Ліги Націй, Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН використовувалися формально-логічний та порівняльно-історичний методи.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці відомих вчених: Л.А. Алєксідзе, В.А. Василенка, В.Е. Грабаря, Г.М. Даниленка, Ю.А. Іванова, І.А. Ілліна, С.В. Ісаковича, Д.Н. Колесника, С.Б. Крилова, І.І. Лукашука, О.О. Мережка, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюллерсона, В.А. Незабитовського, Е.І. Скакунова, С.В. Черніченка, М.Ю. Черкеса та інш., а також роботи західноєвропейських і американських науковців – Я. Броунлі, Д. Боуетта, Дж.Л. Брайєрлі, Ж. Басдевана, Н. Блоккера, Б. Грефрата, Р. Дженнінгса, Е. Жиро, А. Кассезе, Г. Кельзена, Л. Кондореллі, Б. Конфорті, М. Коскенніемі, М. Мак-Дугала, П. Маланчука, Ш.Л. Монтеск'є, Л. Оппенгейма, А. Пелле, У. Райсмана, Б. Сімми, Дж. Стоуна, Б. Фассбендера, Дж. Фаусетта, А. Фердросса, Г. Фройденшусса, Ч. Хайда, Л. Хенкіна, Р. Хіггінс та багатьох інших. У дисертації використані резолюції та звіти засідань Ради Безпеки ООН, документи Комісії міжнародного права ООН, рішення Міжнародного суду ООН, документи НАТО та інших міжнародних організацій, міжнародні конвенції, концепції національної безпеки, законодавчі акти та проекти законодавства України, Російської Федерації та США. Близько 14інформаційних джерел дисертації складають матеріали обговорення науковою громадськістю США та Європи наслідків трагічних подій 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії, одержані за допомогою можливостей Всесвітньої мережі Інтернет.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі розкрито зміст права держави на самооборону, виходячи з сучасного міжнародного права та практики його застосування, зокрема, показано значення цього інституту для розвитку комплексу юридичних гарантій міжнародного миру та безпеки.

Наступні положення виносяться на захист:

обгрунтований зв'язок інституту права держав на самооборону з такими основоположними міжнародно-правовими категоріями як державний суверенітет і колективна безпека;

досліджений як в історичному, так і в юридичному аспекті міжнародно-правовий досвід Ліги Націй щодо спорів про законність застосування сили в період між двома світовими війнами, та розглянуте значення цього досвіду для подальшого розвитку інституту права на самооборону і для становлення норми jus cogens незастосування сили або загрози силою;

дістало подальший розвиток визначення міжнародно-правових підстав самооборони, розкриття поняття "збройний напад", проаналізована дискусія щодо припустимості превентивної (запобіжної) самооборони, принципу пропорційності самооборони з урахуванням появи нових ризиків для міжнародної безпеки, нових видів озброєнь, особливо ядерної зброї, так званої "несмертельної" зброї та концепції інформаційних війн;

узагальнено практику Ради Безпеки ООН та Міжнародного Суду ООН щодо застосування норм міжнародного права, які регулюють здійснення державами права на індивідуальну або колективну самооборону, включаючи призначення Міжнародним Судом ООН тимчасових заходів захисту прав сторін у справах стосовно законності застосування сили;

проаналізовано міжнародно-правові підстави операції "Буря в пустелі" та розглянуто їх зв'язок зі становленням нових форм участі ООН у застосуванні примусу до порушників міжнародного миру;

проаналізовано роль НАТО у підтримці міжнародного миру та безпеки в Європі після завершення "холодної війни", реальну політику цієї організації співвіднесено з її компетенцією щодо застосування сили за її статутом;

узагальнено міжнародно-правові наслідки терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США, зокрема для визначення меж та функціонального спрямування права держав на самооборону.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в можливості застосування їх у вивченні процесу розвитку універсальної та регіональних систем колективної безпеки наприкінці ХХ ст., визначення засад взаємодії політики і права в сфері підтримки міжнародного миру й безпеки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у виробленні рекомендацій щодо напрямків наступних досліджень в сфері права міжнародної безпеки, вдосконалення національно-правових актів України щодо безпеки і оборони, вироблення її міжнародно-правової позиції з таких питань як засоби боротьби з міжнародним тероризмом, реформа ООН і розвиток міжнародних судових установ.

Апробація та публікації результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження доповідалися на науково-теоретичних конференціях в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (засідання секції "Міжнародне право") у 1999, 2000 і 2001 роках, використовувалися при проведенні дисертантом семінарських занять з курсу "Право міжнародної безпеки" на відділенні міжнародного права цього Інституту та відображені у 7 публікаціях дисертанта. Праця дисертанта "Самооборона в сучасному міжнародному праві", яка є витягом з даного дисертаційного дослідження, удостоєна в 2000 році Грамоти Президії Національної академії наук України.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основної частити, яка містить три розділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 211 сторінок, з яких 22 сторінки займає список посилань (260 назв).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, окреслено об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано застосовані в роботі методи, розкриті наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про ступінь відображення результатів дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора.

Перший розділ "Поняття права держави на самооборону: формування та сучасний стан" присвячений історії зародження, становлення та розвитку в міжнародному праві інституту права держави на самооборону, розгляду теоретичних підходів науки міжнародного права до визначення місця і функції досліджуваного інституту в системі сучасного (від 1945 р.) міжнародного права та окресленню кола джерел інституту.

Розгляд історичних форм правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах, що їх намагалася запровадити юридична наука від стародавніх часів і до ХХ ст. вказує на взаємодію в цій сфері двох основних тенденцій. Найдавніша з них полягала у ставленні до правомірної війни як до наслідку правопорушення супротивника, засобу примусу до відповідальності; вона знайшла відображення в концепції справедливої війни "bellum justum", яку розробляли в своїх творах отці церкви, а пізніше – Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, А. Джентілі, Г. Гроцій, І.А.Іллін, І.Мозер та ін.. Друга тенденція, яка остаточно оформилася в ХІХ ст., дивиться на застосування збройної сили як на одне з основних прав держави, прояв і підтвердження державного суверенітету. Ця остання тенденція покладена в основу міжнародно-правового інституту права самозбереження. В теорії розрізнення між інститутами справедливої війни і самозбереження може бути проведене на тій підставі, що справедлива війна має на меті підтримку правопорядку в цілому через відновлення якогось конкретного порушеного права, в той час як самозбереження опікується виключно захистом національної безпеки та міжнародної правосуб'єктності держави, в тому числі від ймовірної загрози посягання. Міжнародно-правове регулювання союзницьких зобов'язань чи надання військової допомоги іншим державам не пов'язувалося, як правило, з інститутами справедливої війни або права самозбереження. Незважаючи на те, що важливою рисою інституту права самозбереження, внаслідок його зв'язку з інститутом т. зв. основних прав держави, визнавалася неприпустимість будь-яких договірних обмежень реалізації суб'єктивного права на застосування збройної сили, в ХІХ ст. спори великих держав призвели до поступового вироблення звичаєвих правових принципів, покликаних встановити умови здійснення цього права. Найвідомішою з таких справ є американо-британський спір з приводу обставин та наслідків загибелі судна "Кароліна" (1837 р.) р.), від якого, згідно з офіційною зовнішньополітичною доктриною цих держав і поглядами багатьох науковців Західної Європи і США, бере початок інститут "самооборони за загальним міжнародним правом". Дисертант дійшов висновку, що міжнародно-правові інститути справедливої війни та права самозбереження держав можуть розглядатися як історичні попередники сучасного інституту права держав на самооборону, хоча слід визнати, що їх детальна розробка в юридичній науці справила мінімальний вплив на реальність міжнародних відносин. Ті норми і принципи, які мали б слугувати для обмеження свавільного застосування державами збройної сили на практиці використовувалися під час військових конфліктів для виправдання й обгрунтування державних інтересів супротивників.

Розвиток інституту права держави на самооборону в міжнародному праві ХХ століття відбувався в зв'язку зі становленням принципу незастосування сили або загрози силою як імперативної норми міжнародного права. Саме завдяки проголошенню і поступовому закріпленню цього принципу право держав на самооборону постає як самостійний інститут міжнародного права, відмінний від попередніх концепцій обмеження застосування військової сили. Тут слід наголосити, що утвердження принципу незастосування сили або загрози силою в звичаєвій формі розпочалося в період між І та ІІ світовими війнами, тому зростає наукова цікавість відповідної міжнародно-правової практики держав у 1920-ті - 1930-ті рр. У дисертації досліджені договірна практика за вказаний період (Женевський протокол 1924 р., Рейнський гарантійний пакт 1925 р., Паризький (Бріана-Келлога) пакт 1928 р., Конвенція про визначення агресії 1933 р., укладена за ініціативою СРСР та інш.) та рішення Ради Ліги Націй щодо законності застосування збройної сили сторонами військових конфліктів напередодні розв'язання ІІ світової війни (японо-китайського 1931 - 1933 рр., італо-ефіопського 1935 - 1936 рр., радянсько-фінського 1939 - 1940 рр.). Процес становлення в міжнародному праві заборони агресивної війни в зазначений період супроводжувався визнанням за державами права на самооборону як найважливішого випадку, коли застосування збройної сили допускається міжнародним правом. Природнім чином постало питання про обмеження юридичних підстав для самооборони: або шляхом укладання відповідної міжнародної конвенції (т. зв. доктрина "жорстких критеріїв"), або через рішення авторитетного міжнародного органу, який при виникненні спору на власний розсуд визначатиме, чи були дії держави правомірною самообороною, чи злочинною агресією (т. зв. доктрина "гнучких критеріїв"). У період між двома світовими війнами доктрина "жорстких критеріїв" виявилася малопопулярною – договори засвідчують прагнення більшості великих держав зберегти в новій системі гарантій міжнародного миру інститут основного права самозбереження, зручний для маніпулювання на власну користь. Промовистими в цьому плані є застереження, зроблені до пакту Бріана-Келлога його договірними сторонами: держави користувалися свободою визначення підстав для реалізації права на самооборону, залежно від сфери їх національних інтересів, окремо застерігаючи, що це право незалежне від будь-яких договірних обмежень. Щодо практики міжнародних органів, Рада Ліги Націй, розглядаючи спори, пов'язані з порушеннями миру, принагідно виявила тенденцію до звуження кола підстав реалізації права на самооборону. Принаймні Рада намагалася відмежувати його від явних зловживань і визнавала порушницями пакту Бріана-Келлога держави, які застосували зброю першими (Італія, СРСР). Однак ці рішення Ради Ліги Націй не можуть вважатися достатньо авторитетними, адже їх виконання не було забезпечене і вони відверто ігнорувалися всіма учасниками подій. Найбільш вагомий приклад застосування міжнародними органами норм інституту права держав на самооборону, визнаних державами до 1945 року, становлять рішення міжнародних трибуналів над військовими злочинцями Другої світової війни. Відтак, вироки Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів можуть бути використані для того, щоб оптимально визначити зміст звичаєвих норм міжнародно-правового інституту права держав на самооборону, які склалися до Другої світової війни, адже на момент ухвалення вироків саме ці норми вважалися чинними. Трибунали керувалися звичаєвими нормами, виробленими справою "Кароліни" – положенням про "негайну невідворотну необхідність" як про підставу для самооборони, але надали вузьке тлумачення цієї норми, зокрема визнали, що зосередження військ на державному кордоні само по собі не створює підстав для реалізації права на самооборону. На погляд дисертанта, найсуттєвішим зрушенням у розвитку інституту права на самооборону в період між двома світовими війнами слід вважати встановлення залежності між реалізацією державами цього права й ефективністю універсальної організації колективної безпеки. Відтоді інститут права на самооборону в міжнародному праві міцно пов'язаний з системою юридичних гарантій міжнародного миру і безпеки. Як першочергова мета самооборони став розглядатися примус до відповідальності за порушення державою своїх міжнародних зобов'язань щодо незастосування сили. Це має бути правовий примус, який здійснюється небагатьма членами світового співтовариства, але від імені та заради добробуту всіх.

У 1945 р. Статут ООН у договірній формі закріпив (ст. . п. ) принцип незастосування сили або загрози силою. Стаття 51 Статуту з одного боку визнала за державами "невід'ємне право" на самооборону, а з іншого – закріпила умови реалізації цього права в рамках нової універсальної системи колективної безпеки: збройний напад як єдину підставу для самооборони, обов'язок невідкладно повідомляти про заходи, вчинені в порядку самооборони, Раді Безпеки ООН, узгодження права на самооборону з повноваженнями Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародного миру й безпеки. Безпосередньою причиною появи в тексті Статуту ООН саме такої редакції ст. була потреба визначити відносини між ООН та регіональними системами колективної безпеки, які утворилися напередодні ухвалення її Статуту. Внаслідок включення після 1945 р. в інститут права держави на самооборону також права на військову допомогу і позбавлення військових союзів держав наступальної мети виник новий інститут міжнародного права – право на "колективну оборону". У другій половині ХХ століття центральне місце в розвитку інституту права держави на самооборону займає розробка та ухвалення міжнародних документів, які уточнювали чи розкривали зміст його норм. Серед цих документів слід відзначити "Декларацію принципів міжнародного права" 1970 р. і "Визначення агресії" 1974 р., ухвалені Генеральною Асамблею ООН, а також Проект статей про відповідальність держав Комісії міжнародного права ООН, над яким вона працювала з 1956 по 2001 р. Рада Безпеки ООН, внаслідок застосування права вето США або СРСР, до 1990 року не приймала резолюцій, які могли б мати важливе значення для розвитку досліджуваного інституту, натомість Міжнародний Суд ООН застосовував у своїй практиці норми міжнародного права, які регулюють здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, і надав їх тлумачення (справи "Протока Корфу" 1949 р. і особливо "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р.).

Огляд розвитку інституту права на самооборону в міжнародному праві ХХ ст. показує, що діюча редакція ст. статуту ООН дозволяє дивитися на сучасний інститут права держави на самооборону як на взаємозв'язок різнорідних і подекуди суперечливих елементів. Хоча радикальні зміни в принципах організації міжнародного правопорядку призвели до переосмислення більшістю вчених попередніх надбань юридичної науки щодо обмежень збройного насильства, проте теорії справедливої війни і права самозбереження продовжують впливати на визначення цілей самооборони держав і на тлумачення норм цього інституту. Текст статті 51 Статуту ООН відображає взаємодію елементів обох цих концепцій. З одного боку, характеристика права на самооборону як "невід'ємного" вказує на зв'язок із інститутом основного права самозбереження та правом на самооборону, яким воно визнавалося згідно з застереженнями держав до Пакту Бріана-Келлога. З іншого боку, в системі права Статуту ООН і як відповідь на порушення принципу незастосування сили або загрози силою реалізація права на самооборону являє собою примусовий захід, вживаний до порушника миру не лише в інтересах безпосередньої жертви збройного нападу, але й у загальних інтересах світового співтовариства.

Переходячи до визначення місця й функції інституту права держави на самооборону в системі сучасного міжнародного права, дисертант аналізує основні підходи, які сформувалися в науці міжнародного права щодо вирішення цієї проблеми. На погляд дисертанта, переваги кожного з них можуть бути використані для вироблення спільного методологічного підходу, який би враховував зв'язок інституту права держави на самооборони як з інститутом міжнародного злочину агресії, так і з міжнародною правосуб'єктністю держави. Такий підхід розроблений дисертантом із застосуванням поняття "право на захист", під яким в юридичній науці розуміють: а) правомочність у складі суб'єктивного права, яка полягає у можливості застосувати відносно правопорушника заходи примусового впливу (В.П. Грибанов), або б) окреме суб'єктивне право на застосування примусу, що виникає у носія права лише в момент правопорушення і реалізується в раках спеціального охоронювального правовідношення (А.П. Сергеєв, Ю.К. Толстой і інш.). Обидва ці напрямки підкреслюють, що характер фактичних заходів захисту, які можуть бути вжиті на основі права на захист, завжди зумовлений не лише характером протиправного посягання, а й характером суб'єктивного права, що захищається. Право держави на самооборону, отже, може розглядатися як право на захист, підставою до реалізації якого виступає вчинений проти держави збройний напад і яке утворюється з відповідних правомочностей, що входять до складу інших суб'єктивних прав держави – на суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність. Виключна риса права на самооборону – можливість вжити засоби захисту, які виражаються у застосуванні збройної сили – зумовлюється саме характером і значенням названих суб'єктивних прав держави, які підлягають захисту в такий спосіб. У цій якості суб'єктивне право держави на самооборону, дійсно, є невід'ємною складовою міжнародної правосуб'єктності держави, як її відображено в сучасному міжнародному праві, але реалізовується лише в рамках правовідношення, створеного юридичним фактом – збройним нападом на державу.

У сфері визначення джерел інституту права на самооборону в сучасному міжнародному праві під час "холодної війни" з'явилося і досі зберігається протиставлення концепцій "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", викликане проблемою співвідношення звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, в тому числі – тих, які сформувалися в період між світовими війнами, з договірними нормами Статуту. Міжнародний Суд ООН (справа "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа", 1986 р.) запропонував найбільш авторитетний і широко відомий підхід до рішення цієї проблеми – у визначенні міжнародно-правових обмежень на реалізацію права на самооборону провідна роль відводиться звичаєвим нормам. Ті норми, які сформувалися на основі договірних положень Статуту ООН, співвідносяться зі звичаями, які існували до Статуту, за принципом "закон наступний скасовує попередній". Відтак можна зробити висновок, що сучасний інститут права держав на самооборону являє собою комплекс взаємопов'язаних звичаєвих і договірних норм; у випадку виявлення між ними суперечностей першорядну роль в усуненні цих суперечностей відіграє не форма існування норми, а встановлена ієрархія норм міжнародного права. В останнє десятиліття ХХ ст. одним з проявів загальної кризи правових гарантій міжнародної безпеки стало критичне ставлення до сучасної ієрархії норм міжнародного права, поширилися намагання вивести нові норми міжнародного права з протиправної практики держав. Тому важливими чинниками, що впливають на розвиток інституту права держав на самооборону, стають вдосконалення технічних засобів ведення війни та нові загрози для міжнародної безпеки.

У другому розділі "Структура інституту права держави на самооборону в сучасному міжнародному праві" аналізуються зміст норм сучасного міжнародного права, що визначають підстави та межі реалізації суб'єктивного права на самооборону, соціально-історичні чинники, які вплинули на їх розвиток у другій половині ХХ ст. та практика їх застосування Міжнародним Судом ООН і Радою Безпеки ООН у згаданий період.

Огляд правових джерел та доробку науки міжнародного права різних країн дозволяє умовно, в цілях проведення дослідження, виокремити в структурі сучасного інституту права держав на самооборону дві групи норм міжнародного права, відповідно до характеру врегульованих ними відносин: а) норми, які визначають підстави реалізації права на самооборону; б) норми, які визначають межі здійснення права на самооборону. Суперечки в науці міжнародного права між концепціями "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", які досягли піку в 60-ті рр. ХХ ст. під впливом "Карибської кризи", мали за предмет передусім першу групу норм – визначення підстав для самооборони. Рушійними силами цих спорів щодо розвитку інституту права держав на самооборону були два фактори з міжнародного життя: значні зміни в засобах ведення війни, передусім поява ядерної зброї, та виникнення нового типу міждержавного протистояння – "холодної війни", яка була оголошена, але не велася в традиційному розумінні. Стала напруга в міжнародних відносинах час від часу знаходила свій вираз у локальних конфліктах. Втручання в такі конфлікти великі держави мотивували, серед іншого, спираючись на власне розуміння права на самооборону.

Шляхи вирішення правових спорів були запропоновані, з одного боку, практикою Міжнародного Суду ООН, яка надала авторитетне тлумачення діючих норм міжнародного права, а з іншого – через ухвалення міжнародних конвенцій, які мали на меті уточнення звичаєвих міжнародно-правових норм. Відтак було підтверджено, що, хоча розвиток міжнародних відносин здатний спричинити появу нових звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, загальний зміст ст. Статуту ООН та запроваджених нею обмежень на здійснення права на самооборону залишатиметься без змін. Так, Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р. визначив: 1) збройний напад на державу залишається єдиною підставою для реалізації права на самооборону; 2) поняття збройного нападу в сучасному міжнародному праві розкривається через звичаєві норми, які визнаються кодифікованими у ст. 3 документу "Визначення агресії" 1974 р.; 3) надання військової допомоги "третіми державами" в порядку реалізації права на колективну оборону можливе лише на користь держави, яка стала безпосередньою жертвою збройного нападу і за її заявою. Визнання "негайної невідворотної необхідності" підставою для самооборони "за загальним міжнародним правом" відіграло свою роль у становленні інституту права держави на самооборону і відмежуванні його від права самозбереження. Проте в сучасному міжнародному праві, після 1945 р., право держав на самооборону і необхідність являють собою цілком різні інститути. Необхідність, відповідно до Проекту статей про відповідальність держав, не може бути виправданням для відступу від норм jus cogens, в тому числі – від принципу незастосування сили або загрози силою. У той самий час право на самооборону визнається винятком із зазначеного принципу; таким чином, в сучасному міжнародному праві необхідність не може розглядатися як підстава реалізації права на самооборону. Дисертант аналізує аргументи, які висловлювалися в науці міжнародного права за і проти законності "запобіжної самооборони" (anticipatory self-defence) від загрози збройного нападу, а також щодо можливості включення в інститут права на самооборону права на захист власних громадян, які перебувають за кордоном ("гуманітарну інтервенцію stricto sensu"), і приходить до висновку, що обидва ці явища не мають нічого спільного з реалізацією права на самооборону відповідно до вимог сучасного міжнародного права. Цікавий можливий шлях розвитку інституту права на самооборону являє собою, на погляд дисертанта, прийняття нових міжнародних конвенцій або уточнень до конвенцій діючих, які стосувалися різних дискусійних аспектів здійснення права на самооборону (заборона застосування сили проти цивільних літаків, що порушують повітряний простір держави, через внесене у 1983 р. доповнення до Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р., врегулювання питання звільнення власних громадян, які стають в іншій країні заручниками у Міжнародній конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. тощо), не виходячи за межі Статуту ООН та основних принципів міжнародного права. Отже, в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки залучати до участі в цих конвенціях якомога більше держав. Комісія Міжнародного Права ООН, працюючи над Проектом статей про відповідальність держав, надала ряд тлумачень норм міжнародного права щодо реалізації державами права на самооборону (наприклад, відмінність між інститутами права на самооборону та необхідності), але свідомо ухилилася від того, щоб запропонувати вирішення найбільш спірних питань, як-от зміст принципу пропорційності відсічі нападові у відношенні до самооборони держав. Згідно з цим звичаєвим принципом дії, вжиті в порядку самооборони, повинні бути розумно співрозмірні за обсягом нападові і не можуть заподіяти нападникові більше шкоди, ніж заподіяно ним при нападі. Спеціальне значення принципу пропорційності, яке почало використовуватися щодо самооборони держав в 90-ті роки ХХ століття, полягає у додержанні норм гуманітарного права, передусім – захисті цивільного населення від лиха війни, якнайбільш повному застосуванні положень Женевських конвенцій. Уточнення змісту цього принципу є важливою складовою розвитку міжнародно-правових обмежень засобів і методів ведення війни. Характерна для кінця ХХ століття проблема у практичному застосуванні принципу пропорційності – так званий collateral damage, або "побічна шкода", під якою маються на увазі жертви серед цивільного населення внаслідок невірного влучення зброї. З тлумаченням принципу пропорційності пов'язані також проблеми створення гарантій проти застосування ядерної зброї та регулювання міжнародним правом застосування так званих видів "несмертельної зброї", тобто психологічної, інформаційної тощо. Міжнародний Суд ООН в консультативній ухвалі 1996 р. визначив, що діюче міжнародне право не забороняє застосування ядерної зброї при реалізації права на самооборону, якщо створена загроза для існування держави. Відсутність у сучасному міжнародному праві заборони застосування ядерної зброї залишається, таким чином, значною прогалиною в регулюванні самооборони держав та у системі правових гарантій міжнародного миру в цілому. Розробка правових засад застосування "несмертельної зброї", передусім заходів інформаційного впливу на автоматизовані системи та електронні комунікаційні мережі, поки що відбувається в науці, а не в позитивному міжнародному праві. За прогнозами, використання цих нових видів зброї при реалізації права на самооборону здатне спричинити суттєві зміни в системі міжнародно-правових гарантій миру і безпеки та принципах міжнародного гуманітарного права: наприклад, зникне різниця між військовими і цивільними об'єктами, які можуть користуватися однією електронною мережею, зменшиться міжнародно-правове значення державної території як об'єкту нападу і захисту тощо. Тому, на погляд дисертанта, розвиток видів "несмертельної зброї" відповідає зобов'язанням держав згідно з принципом пропорційності, але не означає меншої жорстокості ведення військових дій.

Історія всіх збройних конфліктів другої половини ХХ століття засвідчує, що значення другої групи норм, які визначають межі здійснення права на самооборону, поступово зростає, а в очах громадськості цей аспект завжди посідає першорядне місце. Саме складність визначення й додержання принципу пропорційності є найбільш промовистим свідченням обмежених можливостей застосування військової сили як засобу захисту права. Як наслідок, постає питання про обсяг і характер повноважень міжнародного органу, який би провадив оцінювання дій держав при здійсненні ними права на самооборону і робив це на основі чинних норм міжнародного права. Статут ООН та "Визначення агресії" наділяють відповідними повноваженнями Раду Безпеки ООН. Однак в діяльності цього органу існують щонайменше дві проблеми: процедура прийняття рішень, яка підкорена інтересам міжнародної політики п'яти постійних членів, та відносно невисока увага Ради до міжнародного права. Хоча Рада застосовує міжнародне право, бодай і з певними особливостями, проте досвід її роботи протягом 50 років спонукав багатьох вчених вважати Раду органом сили, а не права. Тому, в тих випадках, коли застосування кимось із постійних членів права вето перешкоджає Раді прийняти резолюцію, пропонувалися як альтернатива звернення до Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду. Резолюції Генеральної Асамблеї відображають позицію більшості держав-членів Організації. Водночас будь-які спроби використовувати Асамблею як противагу Раді Безпеки означають очевидне порушення норм положень Статуту ООН, які встановлюють розмежування їх компетенцій. Міжнародний Суд надає найбільш авторитетні тлумачення міжнародного права, а крім того, є найбільш безстороннім органом. Він володіє, окрім цього, засобом впливу на поведінку сторін у спорі до винесення остаточного рішення – призначенням тимчасових заходів захисту прав сторін (interim measures of protection). Однак реалізація Судом цих повноважень залежить від юрисдикційних обмежень, доброї волі сторін і згоди в Раді Безпеки ООН.

Третій розділ "Міжнародно-правова практика здійснення права на самооборону після завершення холодної війни (в період 1990-2001 рр.)" містить аналіз напрямків впливу, який особливості реалізації державами права на самооборону в час 1990-2001 рр. справили на функціонування як універсальної, так і регіональних систем колективної безпеки.; в розділі досліджено нові форми діяльності ООН та регіональних міжнародних організацій з підтримки міжнародного миру й безпеки, які мають непрямий зв'язок з реалізацією державами права на самооборону у вказаний період; розглянута міжнародно-правова позиція України після набуття нею незалежності щодо реалізації державами права на самооборону.

На початку 1990-х років завдяки завершенню радянсько-американського протистояння у "холодній війні" виникла ілюзія, що нарешті Рада Безпеки ООН зможе до кінця реалізувати закладений в ній потенціал мобілізації зусиль світового співтовариства на відсіч агресорові. При визначенні правових підстав для надання військової допомоги Кувейту і звільнення його від окупації Іраком, командування коаліційними збройними силами в Перській затоці мало намір здійснити військові дії лише на підставі права на колективну оборону. Генеральний Секретар ООН Х. Перес де Куельяр намагався скористатися можливістю для підсилення ООН і провести майбутню операцію як санкцію Ради Безпеки ООН до порушника миру. Таким чином, складності з визначенням міжнародно-правової основи для операції "Буря в пустелі" породили нову форму рішення Ради – так звані резолюції-уповноваження (authorization resolutions), якими Рада закликає держав-членів "вжити всіх необхідних заходів" для припинення порушення міжнародного миру і безпеки. Але час показав, що нездолані прагнення великих держав до