ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І.І.МЕЧНИКОВА

СОКОЛОВА АЛЛА ВАСИЛІВНА

УДК: 811.161.2:821

Онімічний аспект проблеми ідіостилю письменника

(на матеріалі зіставлення антропонімії

у романах Григорія Тютюнника

“Вир” і Василя Земляка “Лебедина зграя”)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Одеса - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Ізмаїльському державному гуманітарному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Карпенко Юрій Олександрович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

професор кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Калінкін Валерій Михайлович,

Донецький національний університет,

професор кафедри загального мовознавства та

історії мови

кандидат філологічних наук, доцент

Зубов Микола Іванович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

завідувач кафедри загального та слов’янського мовознавства

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет

ім. В. Винниченка,

кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України, м. Кіровоград

Захист відбудеться 24 жовтня 2003 р. о 13.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.02 в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд.91.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Предобра-женська, 24).

Автореферат розіслано 20.09.2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Черноіваненко Є.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Уже побачили світ докторська дисертація Л.Белея про антропонімію української літератури кінця ХVIII - ХХ ст. й теоретичне докторське дослідження В.М.Калінкіна з літературної ономастики “Поетика оніма”, написані монографічні роботи Т.В.Немировської та О.Ф.Немировської про власні назви людей у творах М.Коцюбинського й О.Гончара, досліджені оніми історичної та гумористичної літератури в наукових працях Т.Б.Гриценко й Л.П.Кричун, захищено дисертації Г.П.Лукаш, М.Р.Мельник, Т.І.Крупеньовою, Л.І.Селіверстовою з ономастики творів В.Винниченка, Л.Костенко, Л.Українки та Яра Славутича. Проте антропонімія художнього твору в україністиці вивчена вкрай недостатньо. Зокрема ще не були об’єктом дослідження у цьому плані твори Г.Тютюнника та В.Земляка, які досі розглядалися тільки з літературознавчих позицій.

Романи Григорія Тютюнника “Вир” та Василя Земляка “Лебедина зграя” посідають у творчості письменників центральне місце. Вони є одними з вищих досягнень реалістичної літератури і наповнені вагомим історичним змістом. Тому функціонування власних назв у цих романах цілком заслуговує на спеціальне монографічне дослідження.

Отже, актуальність теми дисертації визначається і відсутністю праць, присвячених дослідженню ономастики Г.Тютюнника та В.Земляка, і настійною необхідністю детального вивчення та зіставлення антропонімних систем різних авторів для з’ясування онімічних компонентів письменницького ідіостилю. Вибір творів для аналізу продиктований єдністю їх сільської тематики (отже, обидва романи спираються на діючу систему сільського антропонімікону), хронологічною близькістю зображуваних подій і часу написання творів (1960-1962, 1971), а чи не передусім - їх художньою, зокрема антропонімічною досконалістю. Подібне дослідження є необхідним для подальшого розвитку теорії та практики української літературної ономастики.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дослідження увіходить до наукової теми кафедри української мови Ізмаїльського державного гуманітарного університету “Функціонування і розвиток мови” та теми кафедри української мови Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова “Актуальні питання лексичної і граматичної систем української мови” (номер державної реєстрації 0101001415). Дисертація спирається на основні засади Одеської ономастичної школи, де тематика літературної ономастики є однією з ключових.

Об’єктом дослідження є онімія творів Г.Тютюнника та В.Земляка.

Предметом аналізу є антропоніми, представлені в романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”.

Матеріал дослідження складають тексти художніх творів за виданнями: Тютюнник Г.М. Вир. Роман. - К. : Дніпро, 1979. - 591 с.; Земляк В.С. Твори: В 4 т. - К.: Дніпро, 1984. - Т.3. Лебедина зграя. - 619 с., з яких методом суцільної вибірки було проведено відбір усіх без винятку антропономінацій.

Мета дисертаційного дослідження - шляхом зіставного аналізу з’ясувати питому вагу, основні функції та специфіку добору й ужитку власних імен у романах Г.Тютюнника “Вир” і В.Земляка “Лебедина зграя”.

Досягнення зазначеної мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

-виділення та систематизація антропонімікону кожного з досліджуваних романів;

-фіксація наявних у романах антропомоделей та встановлення їх кількісних і якісних закономірностей;

-з’ясування проблем добору іменувань авторами, узгодження між ім’ям і образом;

-встановлення художньо-зображальних функцій власних назв у романах;

-зіставлення особливостей ономатворчості Г.Тютюнника та В.Земляка, визначення спільних і відмінних рис, що становлять специфіку їх ідіостилів у сфері ономастики.

Методика дослідження, окрім класичного описового методу, на якому заґрунтована практично вся дисертація, включає кількісний метод, що полягає у встановленні точних цифр та відсоткового співвідношення ужитку різних антропонімів, їх варіантів та частотності кожної з антропонімічних одиниць. Усі ці кількісні параметри і водночас якісна специфіка, “конкретний набір конкретних форм” у Г. Тютюнника та В. Земляка досліджуються у послідовному зіставленні. Це привело нас до порівняльно-зіставного методу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що комплексне дослідження антропосистем романів Г.Тютюнника “Вир” і В.Земляка “Лебедина зграя” здійснюється вперше. У процесі аналізу двох романів уперше з’ясовано велику вагомість ономатворчості Г. Тютюнника і В. Земляка як диференціатора ідіостилю кожного письменника. Встановлено, що ономастичний компонент ідіостилю зовсім не обов’язково пов’язується з якимись оказіоналізмами, витвореними уявою письменника реально неіснуючими антропонімами. Практично всі антропоніми Г.Тютюнника і В.Земляка узято з наявного українського антропонімікону, причому в обох випадках – з анропонімікону сільського. Тим не менш, як це показано у роботі, власні назви у двох романах – різні, специфічні для стилю кожного з письменників. Таким чином, по-новому формулюється проблема виразового потенціалу і функціонально-стилістичних можливостей власних назв.

Теоретичне значення дослідження вбачаємо у зіставленні антропонімії двох письменників, а не вивченні використання власних назв у творах якогось одного автора. Це дало змогу: а) уточнити, а подекуди й розробити методичні прийоми зіставлення літературної онімії у різних авторів; б) увиразнити роль власних назв у створенні письменницького ідіостилю; в) поставити питання про співвідношення спільного і відмінного у літературній ономастиці різних авторів; г) чіткіше визначити питому вагу різних антропомоделей, що функціонують у сучасній українській літературній мові; ґ) докладніше встановити стилістичну і конотативну місткість та варіативність для кожної антропомоделі, що живе в сучасній мові.

Практична цінність одержаних результатів зумовлена тим, що робота сприяє ліпшому й глибшому розумінню творів Г.Тютюнника та В.Земляка, стаючи в нагоді відповідним напрямам літературознавства, а також можливістю її використання у вузівських курсах і спецкурсах з різних аспектів творчості Г.Тютюнника й В.Земляка, з ономастики, стилістики, а також у курсі сучасної української літературної мови.

Апробація роботи. Основні положення дисертації доповідалися на ІХ Всеукраїнській ономастичній конференції “Ретроспекція і перспективи української ономастики” (Кіровоград, 2001), на кафедрі практичного курсу та методики викладання української мови Ізмаїльського державного гуманітарного університету (2003), на кафедрі української мови Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (2003). По темі дисертації опубліковано шість статей у наукових фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (264 позиції) та додатків. Повний обсяг дисертації - 245 с., обсяг без списку джерел і літератури, додатків - 198 с.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету та завдання; визначено об’єкт, предмет, матеріал дослідження та методи його аналізу; вказано на наукову новизну роботи, її теоретичне значення та практичну цінність.

Перший розділ “Антропоформула як засіб художнього позначення людей у художньому творі” присвячено розгляду онімного простору у художньому творі, поетиці оніма, визначенню поняття “антропоформула”, дослідженню ситуацій ужитку антропомоделей, які функціонують у романі Г.Тютюнника “Вир” і В.Земляка “Лебедина зграя”. Ці романи містять багатющий антропонімійний матеріал, що яскраво відображає специфіку побутування імен, прізвищ, прізвиськ та похідних антропоформул у сільському середовищі.

Антропоніми, вживані у романах, неоднакові за семантикою, структурою та емоційним насиченням. Найчисленнішими у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя” є типові українські імена та прізвища, які автори романів старанно добирали, так чи так допасовуючи їх до створюваних образів. Деякі з них, особливо серед прізвиськ, можливо, створені на базі апелятивної лексики самими авторами.

У романі Г.Тютюнника “Вир” поіменовано 180 персонажів та згадуваних осіб, а у романі В.Земляка “Лебедина зграя” - 184. Варіантність їх іменувань надзвичайно висока: нами зафіксовано функціонування в обох творах 14 моделей. Крім цього, існують антропоформули, що зустрічаються тільки у романі Г.Тютюнника. Це квалітатив з негативним забарвленням (пейоратив), розмовна форма імені+андронім, ім’я+патронім.

Проведений нами аналіз комунікативних актів роману Г.Тютюнника “Вир” показав, що незалежно від соціальних характеристик комунікантів (соціальної приналежності, віку, національності, статі, освіти) універсальною, панівною формою у сільському середовищі є повна (офіційна) форма імені: Артеме! Біжи до дому, бо я теля забула одлучити; Гаврило! Може і кукурудзи наламаємо для свиней.

Порівнюючи функціонування повної (офіційної) форми імені у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, маємо констатувати, що у Г.Тютюнника дана антропомодель уживається із значною перевагою (43% проти 23,3%). Поряд з іншими ономаформами, уживаними у романі Г.Тютюнника “Вир”, письменник застосовує однолексемну модель, що складається з прізвища. Г.Тютюнник використовує прізвища з метою національної та індивідуальної характеристики персонажів. Серед прізвищ, які мають яскраве національне забарвлення, виділяються такі, як Вихор, Гамалія, Горонецький, Голобородько, Корнієнко, Костюченко, Лященко, Овчаренко, Прокопчук, Слободянюк, Хомутенко, Чумаченко. Поряд з національно забарвленими прізвищами автор роману вживає іншомовні прізвища, які максимально відповідають основним фонетичним, словотвірним та лексичним особливостям мови нації, до якої належить іменований персонаж. Наприклад: Абдулаєв, Краузе, Лейба, Манергей, Погасян, Хамраєв, Цівадіс.

У процесі використання комунікантами моделі “прізвище” чітко виділяються офіційні рольові відношення. Функціонування у романі Г.Тютюнника “Вир” переважної більшості прізвищ пов’язане із соціальним статусом персонажа, офіційністю обставин та військовим середовищем: Лейтенант Колотілов, до комбата!; Чумаченко! - Єсть. - Розвідайте, що на висоті.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” антропомодель “прізвище” за частотністю займає перше місце серед інших моделей. Уживані В.Земляком прізвища у багатьох розглянутих нами ситуаціях використовуються комунікантами з різними соціальними та віковими характеристиками: Середняків не обкладаємо, товаришу Голий; Сам Македонський був на його похороні. Активно функціонують у романі В.Земляка “Лебедина зграя” прізвища у множині, позначаючи родини: … всіх їх - Павлюків, Гусаків, Раденьких, Явтухів, Бугів, Северинів, Паньків, Кочубеїв - сплодила на світ нова влада.

У цілому Г.Тютюнник та В.Земляк досить активно використовують антропомодель “прізвище”, але кількісні показники ужитку цієї моделі у романі В.Земляка вищі, ніж у Г.Тютюнника (29,7% проти 16,5%). На відміну від Г.Тютюнника, який лише 4 рази уживає прізвища у множині для позначення родин, В.Земляк використовує такі форми стосовно 35 родин. У В.Земляка прізвище виходить на перше місце через частотне використання прізвищ не лише у ситуаціях офіційного характеру, а й на побутовому рівні. Автор показав загальні тенденції описуваної у романі епохи (20-30 роки - створення комун на селі).

Розмовна форма імені з суфіксом -к-, що уживається у романі Г.Тютюнника “Вир”, в основному належить другорядним персонажам-селянам, які мають невисокий соціальний статус. Іменування типу Кузько, Санько, Панько, Варка, Одарка є дуже поширеним, характерним для сільської антропонімічної норми. Застосування антропомоделі у Г.Тютюнника залежить від ситуації спілкування, адже не завжди офіційна форма імені може бути доречною в тих чи інших мовленнєвих обставинах: Запам’ятай, Тимку, перебив Костюченко. - Товариші ви з ним були по сільських грищах та розвагах.

Розглянуті нами ситуації уживання комунікантами антропомоделі з суфіксом -к- показують, що зазначена модель функціонує в неофіційному спілкуванні, яскраво передає колорит українського села і є узуально усталеною. У звертаннях до розглядуваної моделі наявна однотиповість. Модель є характерною для людей різного віку. У романі В.Земляка “Лебедина зграя” ця форма поширена у сільському середовищі. Але, на відміну від Г.Тютюнника, автор цю форму індивідуалізує, фактично поєднавши лише з трьома персонажами: Даньком, Даринкою і Савкою. Хоч вона у В.Земляка вживається не так часто (11,8% проти 15,6%), з усіх її 465 вжитків 425, тобто 10,8%, дістається трьом зазначеним особам, а для інших персонажів залишається тільки 40 ужитків цієї моделі. У Г.Тютюнника модель на -к- більш “розкидана” поміж персонажами (яких, зазначимо, аж 23) і пріоритетних носіїв антропомоделі немає. А загалом обидва письменники відобразили той факт, що дана антропомодель є типовою для сільського середовища і ситуативно обумовлена, уживаючись у неофіційному спілкуванні і яскраво передаючи колорит живої розмовної мови.

Функціонування імен-гіпокористик у романах Г.Тютюнника та В.Земляка показало, що ця модель є характерною для розмовно-побутової сфери. Обидва письменники поширили скорочені форми імен на багатьох персонажів. У Тютюнника ця антропоформула використана для 12 персонажів, а у Земляка для 15, причому переважно це жінки та діти, що особливо виразно помітно у В.Земляка: Ота Настя волоока, що приходить до нас на підробітки, то його донька; То була Палазя, жінка люта й криклива, рідна сестра Матвія Гусака. В.Земляк показав, що гіпокористики застосовуються не лише у вузькому колі носіїв, а й можуть виходити за його межі. Цікавим видається уживання трансформованих гіпокористичних форм у множині, чого зовсім не зустрічається у Г.Тютюнника.

Антропоформула “повне ім’я+прізвище” у романі Г.Тютюнника “Вир” представлена досить широко, вона є найефективнішим засобом ідентифікації особи. Використовуваний переважно в авторському мовленні, в устах персонажів такий спосіб іменування вживається в офіційній сфері спілкування, вказує на соціальний статус персонажа, вік, виступаючи з мінімальною експресією: Отак і став головою троянівської артілі Оксен Гамалія; Тепер відносно реманенту? Василь Кир тут?; Я, комендант, Отто Штаубе, наказую …

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” антропомодель “повне ім’я + прізвище” використовується досить активно у ситуаціях спілкування персонажів, авторському мовленні як основний засіб номінації: Останній прийшов Лук’ян Соколюк не лише як сусід, а й як голова сільради; Я Макар Дорош із Прицького. Достовірність та об’єктивність змісту зображуваного, нейтральність тону, повнота інформації є основними показниками використання даної антропоформули в офіційній сфері.

Антропомодель “повне ім’я+прізвище” у романах Г.Тютюнника та В.Земляка належить приблизно однаковій кількості персонажів (48 і 39), однак у відсотковому відношенні кількість ужитків у романі В.Земляка значно вища, ніж у Г.Тютюнника (7,6% проти 3,3%). Це свідчить, що В.Земляк ширше вживає повне ім’я+прізвище для своїх персонажів, аби виразніше дати їм соціальну характеристику, підкреслити офіційність ужитку моделі, додаючи до всього цього свої авторські смаки. Представлені Г.Тютюнником ситуації самоіменування повним ім’ям та прізвищем зумовлені стилем військового спілкування. У В.Земляка персонажі самоіменують себе даною антропоформулою незалежно від характеру спілкування. Г.Тютюнник, як і В.Земляк, показав, що у сільському середовищі прізвищу може передувати розмовна форма імені, що також набуває офіційного звучання. Обидва автори продемонстрували функціонування антропомоделі “повне ім’я+прізвище” у різних комунікативних ситуаціях, зважаючи на соціальні характеристики персонажів, специфіку сільської антропонімійної системи.

Іменуючи персонажів роману, Григорій Тютюнник не обійшов увагою прізвиська як найбільш влучні, образні характеристики, особливо популярні в народному середовищі. Ужиті в романі прізвиська є дотепними, влучними, доброзичливими або в’їдливими, що робить їх справжніми витворами художнього слова. Розгляд функціонування прізвиськ у тексті роману Г.Тютюнника “Вир” показав, що неофіційні іменування є типовими для певного середовища, соціально обумовленими. Через свою виразність, стилістичну забарвленість прізвиська стають характеристичними, образними: Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик - “двогубий”, прозваний так за те, що колись парубки “на чужій” розсікли йому навпіл губу.

Використовувані у романі В.Земляка “Лебедина зграя” прізвиська виконують не так ідентифікуючу, як оцінно-характеристичну функцію і використовуються з соціальними обмеженнями. Вдало дібрані автором прізвиська сприяють індивідуалізації образів, виступають головним засобом їх художньо-стилістичного осмислення: А ви хто? … Власник чумарки посміхнувся: - Звісно, вавілонянин, Фабіян по-тутешньому.

Виявлено досить активне уживання моделі “прізвисько” у романі В.Земляка - 4,2% проти 1,2% у Г.Тютюнника. Різноманітніші й ситуації ужитку моделі у Земляка (самоназивання, іменування персонажів прізвиськом при численному зібранні громадян), чого не знаходимо у Тютюнника. Низький відсоток ужитку прізвиськ у романі Г.Тютюнника пояснюється індивідуально-авторськими уподобаннями письменника та його глибоким розумінням сільської антропонімії як єдиної системи.

Серед антропоформул, які функціонують у “Вирі”, виділяється порівняно невелика група демінутивів, утворених за допомогою пестливих суфіксів від усіченої форми імені. Функціонування моделі “демінутивна суфіксація усіченої форми імені” в ситуаціях звертання, авторському мовленні та у дистактній ситуації зумовлене передусім розмовно-побутовою сферою спілкування і приязними стосунками комунікантів: Заспокойся, Прокошо, не гарячись, сокорить біля нього Одарка; Тимоньку, милий, що мені робити? Вказуючи на рівень стосунків між комунікантами, на почуття, що виникають між ними, зазначена антропоформула виконує у романі яскраву емоційну функцію. Водночас у такого хорошого знавця сільської антропонімії, як Г.Тютюнник, не могли не відбитися в цій моделі процеси вивітрення в певних ситуаціях її пестливого стилістичного забарвлення. У романі форма Тиміш уживається як узуально нейтральна, а процес нейтралізації форми Інокеша є оказіональним, відбуваючись буквально на очах читача.

Ситуації ужитку усічено-суфіксальних варіантів особових імен у романі В.Земляка “Лебедина зграя” яскраво вказують на характер відношень між персонажами, ставлення автора до осіб, позначуваних такими формами. Глибокі спостереження автора над функціонуванням зменшено-пестливих форм у розмовній мові села дали змогу продемонструвати, якої семантичної динаміки зазнають ці форми: Імена їм обиралося найзручніші: Тодось, Антось, Івась, Стась, то потім сам батечко їх вічно плутав; Але Антоша (так почали називати його з легкої руки старої Кожушної) не за цим приїхав до вічного Вавілона. Аналіз функціонування антропомоделі “демінутивна суфіксація усіченої форми імені” вказує на те, що вона є характерною для розмовно-побутового спілкування.

В ідіолекті Г.Тютюнника антропомодель “ім’я+по батькові” виявила себе перспективною категорією, яка використовується переважно в офіційній сфері із забарвленням шанобливої нейтральності, а в побутовому вжитку набуває акцентованої, підкресленої ввічливості: Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову.

Широке застосування В.Земляком антропоформули “ім’я+по батькові” у ситуаціях спілкування персонажів вказує на те, що дана модель є добре відомою у сільському середовищі. Шанобливість, емоційна нейтральність моделі зумовлюють офіційність її ужитку: - Рубана нам! Фабіян повернув голову в бік сіней, зберігаючи рівновагу в голосі: - Антоне Івановичу, просять вас.

Зіставляючи функціонування імен та по батькові у романах Г.Тютюнника і В.Земляка, ми виявляємо активніший ужиток моделі у романі В.Земляка, ніж у Г.Тютюнника. Це доводять кількісні показники: 1,6% і 0,3%. У романі В.Земляка антропомодель “ім’я+по батькові” досить широко уживається в мові оповідача, на відміну від Г.Тютюнника, який використовує дану антропоформулу стосовно лише одного персонажа (Зот Микитович). Уживаючи ім’я+по батькові у ситуаціях спілкування персонажів, Г.Тютюнник вказав на приналежність носія такої антропоформули до міського або сільського середовища. На відміну від Г.Тютюнника В.Земляк не просто уживає модель у потрібних ситуаціях, а й вказує на її стилістичні спроможності. Отже, В.Земляк і Г.Тютюнник, керуючись своїми уподобаннями, знанням сільського антропонімікону, показали дію формули “ім’я+по батькові” як у ситуаціях, що носять неофіційний характер спілкування, так і в ситуаціях, що демонструють офіційність її ужитку.

У романі Г.Тютюнника “Вир” антропомодель “демінутивна суфіксація повної форми імені” характеризується яскравою експресивністю і функціонує у побутовому спілкуванні. На використання суфіксальних демінутивів впливають близькі стосунки персонажів у романі, які викликають ужиток зменшено-пестливих варіантів власного імені, наприклад, позначення дітей, тоді як демінутивна суфіксація гіпокористик та усічених імен не має такого вікового обмеження.

Розглянуті нами ужитки антропоформули показали, що функціонування у романі В.Земляка “Лебедина зграя” зменшено-пестливих форм імені концентрує емоційно-експресивну інформацію передусім у ситуаціях звертання. Уживання моделі у неофіційній сфері, у розмовно-побутовому спілкуванні яскраво передає стосунки персонажів, їх почуття. Однак систематичність ужитку форм Явтушок, Лук’яньо свідчить про повну втрату стилістичного забарвлення імені.

Українська антропонімічна демінутивна суфіксація яскраво продемонструвала у двох аналізованих творах свою щедрість. Серед утворень двох авторів збіглися суфікс -ус’ (Ганнуся, Марфуся), а також -очк (Мальвочка), який поширено в Г.Тютюнника на чоловіче ім’я: Оксеночко. Решта утворень належать до різних словотвірних типів, бо мають різні суфікси:-ка, -чик, -усь у Тютюнника і -ок, -ець, -ця, -цьо та -о у В.Земляка.

Розмовна форма імені та прізвище, яка є типовою формою називання у сільському середовищі, уживається у романі Г.Тютюнника “Вир” у різних комунікативних ситуаціях, служить засобом ідентифікації персонажів і стилістично є нейтральною. Зосередивши розмовну форму імені з прізвищем на чотирьох персонажах (антропоформулу Даринка Соколюк ужито лише 2 рази), В.Земляк показав, що ця модель є найефективнішим засобом ідентифікації осіб у певному соціально-побутовому середовищі. Ужиток розмовної форми та прізвища маємо у всіх ситуаціях спілкування, що засвідчує її нейтральність.

Функціонування розмовної форми імені та прізвища у романах Г.Тютюнника та В.Земляка має певні особливості. У романі В.Земляка ця антропомодель є значно активнішою (3,05% проти 0,2%), хоча позначає майже однакову кількість персонажів. Серед ситуацій спілкування зовсім не зафіксовано у романі Г.Тютюнника звертання, самоіменування за розмовною формою та прізвищем, характерних для В.Земляка. Як бачимо, кожен з письменників використав цю модель по-різному, спираючись на специфіку антропонімної системи в офіційному та побутовому мовленні, ураховуючи вікові та соціальні особливості персонажів.

Функціонування у романі Г.Тютюнника “Вир” антропомоделі “андронім” відбиває її загальнонаціональний характер, характеризує неофіційну сферу спілкування, де ці жіночі найменування досі використовуються як ідентифікатори заміжніх жінок: Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Андроніми на

-их(а), -к(а) сприймаються як стилістично забарвлені, тому що притаманні виключно побутово-розмовному стилю. Аналогічно вживає андроніми і В. Земляк: А тут ще Чорногориха по Чорногору сплакнула. Якщо порівнювати в цілому функціонування антропомоделі “андроніми” у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, слід відзначити, що В.Земляк звертається до цієї моделі частіше, ніж Г.Тютюнник (0,4% проти 0,2%). Однак у Г.Тютюнника неофіційні жіночі іменування наявні не лише в авторському мовленні, а й широко ужиті у ситуаціях спілкування, що є доказом їх поширеності у розмовно-побутовій сфері. Крім того, В.Земляк уживає андроніми для жінок похилого віку, постійно застосовуючи ідентифікатор “стара”. У Г.Тютюнника андроніми мають різні об’єктно-вікові характеристики.

Стилістично забарвлену форму імені з долученням прізвища як особливо експресивну Г.Тютюнник використав для окремих персонажів, що мають низький соціальний статус. Представлені автором ситуації спілкування мають неофіційний характер і вказують на ставлення комунікантів до персонажів, які позначаються розглядуваною антропоформулою: Пам’ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Таку антропомодель В.Земляк уживає для позначення молодих та добре знайомих людей: Отаман уподобав собі рано овдовілу шляхтяночку, Ясю Закревську з Прицького, яку привіз у Вавілон разом з донькою від першого заміжжя. Стилістична забарвленість антропоформули, неофіційність використання у ситуаціях спілкування є характерними для її функціонування у текстах зіставлених романів.

Порівнюючи ужиток такої антропомоделі у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, маємо констатувати, що кількісно антропомодель у романі В.Земляка є значно активнішою, ніж у романі Г.Тютюнника (0,8% проти 0,1%), а кількість іменованих осіб однакова. Активність використання моделі у романі Земляка є свідченням її поширеності у сільському середовищі, зумовленої стосунками і відношеннями між персонажами. Низький відсоток ужитку моделі Г.Тютюнником пов’язаний з індивідуально-авторськими уподобаннями письменника, який показав знання специфіки сільського антропонімікону, використовуючи інші моделі. Помітною є також розбіжність форм. У Г.Тютюнника в цій антропомоделі використовуються демінутиви чи пейоратив (Гришка), а у В.Земляка панують гіпокористики, що лише в одному випадку поєднуються з демінутивом (Варочка Шатрова при наявності і форми Варя Шатрова). Ця розбіжність теж зумовлена не об’єктивними, а суб’єктивними, індивідуально-авторськими причинами.

Ужито у романах Г.Тютюнника та В.Земляка також псевдоніми на позначення відомих історичних осіб, згадка яких знадобилася авторам за ходом розповіді: Горький, Ленін, Сталін, також персонаж Ж. Верна Немо.

Тричленна антропоформула, що уживається у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, має низький відсоток ужитку, однак у В.Земляка модель виявляє себе трохи активніше (5 разів проти 2). Тричленна антропоформула з інверсією компонентів несе певну канцелярську конотацію, що є характерною для ділового стилю. При цьому Г.Тютюнник її просто використовує в потрібних випадках, а В.Земляк з нею експериментує, трансформує та варіює цю модель, демонструючи як її офіційно-ділові можливості, так і її повну відстороненість від живого антроповжитку в сільському спілкуванні.

Другий розділ “Антропонімія як засіб характеристики людей у художньому творі” присвячено розгляду співвідношення персонажа та його антропонімійного позначення, варіативності номінацій, аналізу іменувань головних і другорядних персонажів, також функціонуванню антропонімійних позначень історичних осіб, згадуваних у романах.

Вибір імені для літературного персонажа, як правило, не буває випадковим. Наділяючи свого героя тим чи іншим ім’ям, письменник звичайно вкладає в цю назву певну оцінку, характеристику. Тим самим він має змогу використати власні імена як додатковий художній засіб для вираження ідейно-естетичного задуму. Першорядну роль у розмаїтості змальованих колоритних образів, неповторних у своїй індивідуальній конкретності, відіграли життєвий досвід письменників, і зокрема, знання специфіки антропонімійної системи, інтерес до виразових спроможностей антропонімів. Всі ці чинники активно впливають на проблему вибору іменувань для персонажів, на узгодженість імені і образу.

Досліджуючи антропонімійні позначення персонажів у романах Г.Тютюнника “Вир” та В.Земляка “Лебедина зграя”, маємо констатувати як наявність одноваріантних позначень персонажів та згадуваних осіб, так і активне функціонування варіативних антропонімів. Кількість безваріантно позначених персонажів у романі Г.Тютюнника становить 2%, а у романі В.Земляка 3,5%. У Тютюнника серед безваріантних номінацій переважають імена, якими позначаються 48 осіб, а у В.Земляка - прізвища (66 осіб) як найефективніший засіб номінації особи, пов’язаний з відтворенням типових способів називання у конкретно-історичну епоху. Серед прізвищ, якими автор позначає персонажів, 24 ужито в множині, що вказує на уподобання Земляка до цього засобу типізації. Обидва автори уживають для номінації персонажів імена, прізвища, повну форму імені + прізвище, ім’я+по батькові, андронім, прізвисько, стилістичну форму імені + прізвище, псевдонім. Лише В.Земляк уживає розмовну форму імені+прізвище.

Кількісні показники варіативних номінацій персонажів у романі Тютюнника вищі, ніж у Земляка (1,2% проти 1,1%). 7 варіантів в обох романах належать одному персонажу; 6 варіантів у Тютюнника має один персонаж, а у Земляка шість; 5 варіантами у Тютюнника позначено шість персонажів, а у Земляка, навпаки, один. Майже однакову кількість персонажів обох романів автори наділили чотирма та трьома варіантами, а два варіанти іменування у Тютюнника мають 42 особи, тоді як у Земляка - лише 20.

Таким чином, аналіз антропонімійного позначення персонажів показав, що кожен з письменників використовує для іменування персонажів різні структурні і словотвірні варіанти. Їх розподіл за частотою використання у тексті виразно вказує на відмінні авторські манери письма при однаково високій увазі до способів номінації у сільському середовищі та до репертуару власних назв.

Розмаїтість форм іменування і кількість ужитків досить чітко розмежовує головних та другорядних героїв твору. Головним персонажам автор приділяє більшу частину розповідної площини, у якій ці персонажі представлені значною кількістю варіантів іменувань. Статус головних онімів, послугами яких найчастіше користується автор, в силу центрального розташування референта в творі супроводжується широкою чисельністю варіантів, реалізованих на всіх рівнях мови, багатством формул їх вираження, силою образного та стилістичного потенціалу.

У романах Г.Тютюнника та В.Земляка імена персонажів підібрані досить вдало - у тому числі і в плані явних і прихованих асоціацій. Вони збігаються з характеризуючими, відмітними рисами персонажів-носіїв цих імен. Іменування головних осіб є соціально значущими, вони несуть змістове навантаження, сприяють мистецькій реалізації творчих задумів письменників.

У романі Григорія Тютюнника “Вир” поіменовано 180 персонажів та згадуваних осіб, що називаються 5401 раз. Серед них шість персонажів згадуються найчастіше - кожен більш 250 разів, а всі разом - 2357 разів, що складає 43,6% всіх антроповжитків роману. Це - головні герої роману Тимко Вихор, Оксен Гамалія, Дорош, Йонька, Орися, Гнат Рева. Найближчі за ними персонажі не називаються у творі і 200 разів.

Називаючи персонажів, письменник прагне дібрати власну особову назву, яка б адекватно характеризувала, оцінювала та однозначно ідентифікувала персонажа - денотата. Ім’я Тимко, яке належить головному герою роману Вихору, уживається у творі 674 рази. Автор роману обирає саме форму Тимко, що є скороченим розмовним варіантом імені Тимофій ( з гр.) “той, хто шанує Бога”. Саме таким Тимко показаний у романі до початку війни. Його поетична душа формується під впливом рідної природи, серед якої зростає юнак. Лише благородна, з чулим серцем людина може залишити “квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, бережно обкосивши”, піти далі. Особливої ніжності й поетичності набуває ім’я Тимка в устах його коханої Орисі, у мові якої переважають зменшувально-пестливі форми Тимонько, Тимусь. До тої ж усіченої основи Тим, що стала базою для утворення Тимко, долучаються суфікси -онько, -очко, -усь, що є виразниками емоцій: Тимусю, журавлику мій, ходім до нас на сіновал; Тимоньку, милий… Як же я буду жити без тебе!

Власні назви з ясним етимологічним значенням основи, з промовистою внутрішньою формою у художньому тексті можуть ставати прямо мотивованими, тобто прямо характеризувати через семантику або форму основи іменований образ, його риси характеру або ж його соціальний тип. Таким асоціативно-характеризуючим у романі стає прізвище Вихор, у стосунку до наймолодшого з династії Вихорів. Розбишакуватість і непокірність цього персонажа асоціюється з апелятивом вихор. Словник виділяє пряме значення цієї лексеми “сильний круговий рух вітру: сильний поривчастий вітер” та переносне “надзвичайно швидкий хід подій”. Поряд з цим значенням слова у словнику подається й зовсім інша його семема - “пасмо волосся, що стирчить догори”. Григорій Тютюнник добирає таке прізвище, аби показати риси характеру персонажа: його непокірність, спритність, сміливість. Особливо яскраво вони виявляються у діалозі Тимка Вихора з майбутнім його тестем: - Що ж, дорогий тестечку, - сказав Тимко, затримуючись у дверях. Не хочеш по-доброму, візьму силою, і, переступивши поріг, гримнув дверима.

Прізвище Вихор викликає певні асоціації з назвою роману “Вир”, на що вказує звукова інструментовка слів “вир” і “вихор”. Фонетична форма лексем відповідає змісту, оскільки їх звучання прямо зображує позначувані реалії. Впадає в очі й близькість семантики цих слів, оскільки “вир” позначає місце у річці, морі і т.ін. з круговим рухом води, що утворюється внаслідок дії протилежних течій. Ця семантика в узагальненому вигляді відкладається в звучанні вир - ви (хо)р, яке й викликає підсвідомі асоціації, пов’язані з цими словами. Слова вир і вихор, проаналізовані з точки зору своєї звукосимволіки, асоціюються зі словами “страшний”, “сильний”, “темний”, “шумний”, “швидкий” і створюють образ персонажа - Тимка Вихора: Але Тимко не чув того крику, волочив Охріма далі, тяжко сапаючи, лице його було озвірілим і страшним... Тимко водив безтямними очима навколо себе, крутився, як в’юн, намагаючись вирватися із дужих дядьківських рук. Не випадково автор роману зводить Тимка Вихора з виром. Письменник ніби навмисне звів грані виру життєвого з виром у буквальному розумінні.

Іменування головних героїв Григорія Тютюнника “Вир” значно ширше, ніж це могло б видатися на перший погляд, виповнюються характеристичним сенсом, виступають виразниками різних емоцій. Автор роману ретельно попрацював над добором імен, прізвищ, прізвиськ, беручи їх з реальної дійсності, нічого не вигадуючи. Різноманітність форм іменування автор використовує творчо, із стилістичною метою.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” власними іменами позначено 184 персонажі, що поділяються на головних, другорядних (епізодичних), позасюжетних та згадуваних. Загальна кількість ужитків цих іменувань у романі становить 3927 разів. Найбільш частотними серед антропонімів роману виступають наймення восьми персонажів, що є головними героями. Це Явтух Голий, Данько Соколюк, Мальва, Лук’ян Соколюк, Антон Рубан, Клим Синиця, Бубела, Левко Хоробрий. Кожен з цих персонажів згадується у романі більше 130 разів, а всі разом 1823 рази, що становлять 46,4% антроповжитків роману.

Іменування головних героїв роману Василя Земляка добре узгоджуються з яскравими і колоритними образами персонажів. Фактично всі їх прізвища і майже всі імена, не кажучи вже про прізвиська, є яскраво промовистими і при тому такими, що не порушують норм сільської антропономінації. Різноманітність антропонімних формул, ужиток індивідуалізованих прізвиськ є свідченням творчої фантазії автора, його нахилу до поетично-філософського мислення, поетичних асоціацій. Вимальовані Земляком характери героїв постають об’ємно, багатогранно, у всій їх соціальній і психологічній достовірності. І не в останню чергу - завдяки їх добре підібраним, доречним іменуванням.

У художньому творі антропонімне позначення другорядних персонажів має, зрозуміло, значно нижчу частотність порівняно з головними діючими особами, а згадуваних, епізодичних осіб - ще нижчу. Другорядних персонажів, так як і головних, ми визначаємо за частотою вжитку. Персонажів, що зустрічаються частіше 200 разів, відносимо до головних, а персонажів з частотністю ужитків нижче 200 разів - до другорядних. Всього у романі Г.Тютюнника “Вир” 174 другорядних персонажів. Серед цієї кількості є певна група згадуваних осіб. Весь опис другорядних персонажів роману будується за принципом частотності.

Проаналізувавши іменування другорядних персонажів та згадуваних осіб, не можемо не помітити ретельної роботи Г.Тютюнника над добором імені, прізвищ, прізвиськ. Створені авторською уявою поетоніми сполучаються з реальною антропонімією, вказують на національну та соціальну приналежність персонажів. Спираючись на українську традицію називання осіб, орієнтуючись на реальний ономастикон Полтавщини, Г.Тютюнник вибудував ономастичний простір роману “Вир” майстерно, відшукавши особливі барви ономастичного письма, що відповідають вимогам жанру, манері розповіді, загальному спрямуванню художнього тексту.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” 176 осіб є другорядними, що поділяються за частотністю ужитку на такі групи: 1) не менше сотні; 2) не менше десяти;

3) менше десяти; 4) один раз. Найбільш згадуваними онімами у першій групі є: Боніфацій Лясота, Петро Джура, Савка Чибіс, Пріся, Максим Тесля і Даринка.

Наші спостереження над добором іменувань другорядних персонажів роману В.Земляка “Лебедина зграя” показали, що письменник вимогливо підійшов до проблеми вибору антропонімійного позначення персонажів, яку розв’язує в індивідуально-авторській манері. Уживані В.Земляком імена, прізвища, прізвиська є виразними і відповідають узвичаєним побутовим формам номінації у реальному антропоніміконі.

Імена історичних осіб, що згадуються у художньому творі, а також уживані для різних порівнянь у переносному значенні, завжди залишаються літературними антропонімами. Проте це питання й досі числиться серед дискусійних, бо частина дослідників думає інакше, виводячи назви історичних осіб за межі літературних антропонімів. Імена історичних осіб мають конотаційне значення у силу своєї загальновідомості на рівні мови. Особливості і функції цих імен створюють великі можливості для стилістичного використання у художній мові онімів, що не належать героям даного твору.

Наймення історичних осіб, уживані у романі Г.Тютюнника “Вир”, належать 12 позасюжетним персонажам (що становить 0,2 % від загальної кількості антропонімів), які лише згадуються в авторському мовленні та спілкуванні між персонажами. Серед цих історичних імен, що є як загальновідомими, так і такими, що втратили на сьогодні свою вживаність, дев’ять антропонімів належать політичним чи громадським діячам (Катерина, Гришка Орлов, Потьомкін Тавричеський, Микола, Распутін, Махно, Адольф Гітлер, Манергей, і останнє - фонетична трансформація реального Манергейм), два - відомим музикантам (Гріг, Утьосов), одне - письменнику (Горький) і одне - літературному персонажу (Печорін).

Використані у романі Г.Тютюнника “Вир” імена історичних осіб відтворюють колорит певної епохи, за їх допомогою письменник характеризує інших діючих осіб. Розглядаючи стилістичні функції наймень історичних осіб, слід враховувати їх експресію, осмислення у межах того чи іншого стилю письменника. Г.Тютюнник експресію історичних антропонімів враховує належним чином, осмислюючи їх переважно через сприйняття своїх персонажів.

У романі В.Земляка “Лебедина зграя” імена історичних осіб функціонують як фонові оніми. Нами зафіксовано тут 26 наймень історичних осіб, що становить 0,6% від числа усіх антроповжитків роману. Серед них наявні імена відомих античних діячів: Гіпократ, Геродот, Платон, Сократ, Сенека; мислителів та поетів пізнішого часу: Магон, Спіноза, Тагор.

Таким чином, імена історичних осіб, використані у романі В.Земляка “Лебедина зграя”, виступають досить вагомим фактором досягнення достовірності описуваного, створюючи ефект реальності і відповідний культурний