Національний університет “Львівська політехніка”
Шандрівський Ігор Григорович
УДК 947.04
Військово-політична та наукова діяльність Миколи Капустянського
20.02.22 – військова історія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Львів – 2003
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.
Науковий керівник – | доктор історичних наук, професор
Дещинський Леонтій Євгенович, Національний університет “Львівська політехніка”, директор Інституту гуманітарних та соціальних наук.
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук
Патер Іван Григорович, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, провідний науковий співробітник відділу новітньої історії;
кандидат історичних наук
Кісіль Зоряна Романівна, Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України МВС України, доцент кафедри історії держави і права.
Провідна установа – | Інститут історії України НАН України, відділ історії періоду Другої світової війни, м. Київ.
Захист відбудеться 20 червня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: м. Львів-13, вул. С.Бандери,12, корпус 4, аудиторія 204.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою м. Львів-13, вул. Професорська, 1.
Автореферат розісланий “19” травня 2003 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат філософських наук, доцент В.І. Гусєв
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Збройна боротьба українського народу за державність у першій половині ХХ ст. висунула з народних низів та середовища національно свідомої еліти талановитих військово-політичних діячів, яких революційна хвиля поставила в епіцентр битв за незалежність і соборність України. Однак упродовж сімдесятилітнього існування комуністичний тоталітарний режим доклав чимало зусиль, щоб спотворити образ борців за самостійну незалежну Україну. Радянська історіографія, ігноруючи аспекти національного державотворення, розглядала революційні процеси в Україні як складову більшовицького перевороту в Росії, а національно-державні утворення – Центральну Раду, Гетьманат і Українську Народну Республіку визначала як “контрреволюційні, антинародні режими”. Відповідно висвітлювалися їх військово-політичні діячі. Політичний супротивник в історичних працях радянського періоду був здебільшого безликим. Допускалися згадки лише про окремих найбільш одіозних, на погляд радянських істориків, осіб: Симона Петлюру, генерала Михайла Омеляновича-Павленка, отаманів Юрка Тютюнника і Нестора Махна.
Цю прогалину вітчизняної історіографії значною мірою заповнили воєнно-наукові та мемуарно-аналітичні праці української військової еміграції. Опинившись в результаті поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. за межами Батьківщини, насамперед в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та Франції, широкий загал високоосвічених і збагачених фронтовим досвідом військовиків зумів у короткий термін самоорганізувати, створити еміграційні комбатантські структури, серед них Українське воєнно-історичне товариство (1920–1939) й заснувати власні видання. Ветеран УГА й відомий історіограф Лев Шанковський слушно відзначав, що саме вони заснували українську історичну науку, використовуючи свій потужний інтелектуальний потенціал. Цієї ж думки дотримувався наддніпрянець-емігрант Олександр Оглоблин, який стверджував, що репрезентація української історіографії в світі фактично припала на долю еміграції.
Якщо стосовно когорти політичних лідерів Української революції в сучасній вітчизняній і діаспорній історіографії маємо досить широкий діапазон наукового висвітлення, щоправда з деякими протиріччями та неоднозначністю, які тягнуться ще з радянської доби, то “друга шеренга” ще й до сьогодні залишається в науковому затінку. Між тим, до неї належать не менш визначні особи – талановиті воєначальники, відомі громадсько-політичні діячі, непересічні історики Української революції. Кожен з них був неординарною особистістю, палким патріотом Батьківщини, що віддавав українській справі розум, хоробрість, військовий талант, організаторські здібності. Серед них були фундатори Збройних сил України 1917–1920 рр. генерал-полковники Олександр Удовиченко, Микола Юнаків, Павло Шандрук, генерал-поручники Роман Дашкевич, Сергій Дядюша, Михайло Крат, генерал-хорунжі Олекса Алмазов, Марко Безручко, а також генерал-полковник Микола Олександрович Капустянський (1880–1969).
Вважаючи актуальним завданням сучасної української історіографії повернути із забуття народу його національних героїв та видатних діячів Української революції, автор дисертації, вибираючи об’єкт дослідження, виходив із оцінки його внеску у визвольні змагання, наскільки тривку вартість мають результати його діяльності та вплив на хід суспільно-політичних та воєнних подій вітчизняної історії. При цьому бралися до уваги й особисті якості: національна свідомість, патріотизм, бойові заслуги у боротьбі за державність.
Саме таким високим критерієм відповідає особа генерала Миколи Капустянського, який був щирим українцем, хоробрим вояком, займав високі посади в Армії УНР та Проводі ОУН, мав вагомі творчі здобутки у галузі історії Української революції. На жаль, його життя і багатогранна діяльність не знайшли належного висвітлення.
Зв’язок з планами наукових досліджень. Дисертація виконана у відповідності з науково-дослідною програмою з військової історії України ХХ ст., що розробляє кафедра історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” спільно з Військовим інститутом ім. П. Сагайдачного цього вузу.
Об’єкт дослідження – військово-організаційна, громадсько-політична і науково-історична діяльність М. Капустянського, а предмет – українські військові формації та громадсько-політичні структури першої половини ХХ ст., з якими була пов’язана діяльність М. Капустянського, та його науково-мемуарна спадщина.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють головно першу половину ХХ ст., на яку припадає активна військова, громадсько-політична і наукова діяльність М. Капустянського.
Виходячи з наукового і суспільно-політичного значення становлення української біографістики, враховуючи недостатній рівень вивчення життєдіяльності національної військової еліти, автор поставив за мету комплексне дослідження життєдіяльності відомого військово-політичного діяча УНР Миколи Капустянського, визначити його місце і роль в українському національно-визвольному русі першої половини ХХ ст.
Реалізація поставленої мети передбачала вирішення таких завдань:–
простежити процес формування суспільно-політичних поглядів М. Капустянського на тлі соціально-економічного і політичного життя Наддніпрянщини кінця ХІХ– початку ХХ ст.;–
висвітлити його участь в бойових операціях Першої світової війни;–
узагальнити військово-організаційну діяльність в період становлення Збройних сил України 1917–1918 рр.;–
дослідити роль у формуванні праворадикального табору національно-визвольного руху в Західній Україні;–
відтворити участь в русі Опору 40-х років;–
проаналізувати наукові студії з воєнної історії України ХХ ст.;–
показати цінність політичного досвіду та творчого доробку М. Капустянського для сучасного процесу державотворення в Україні.
Методологічну основу роботи складають принципи історизму та об’єктивності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, порівняння, систематизація, а також описовий і системно-структурний методи.
Наукова новизна дисертації полягає у комплексному спеціальному дослідженні військово-організаційної, громадсько-політичної та наукової діяльності відомого діяча УНР та ОУН М. Капустянського, яке проведене вперше в українській історіографії.
Практичне значення отриманих результатів зумовлена з’ясуванням стану дослідження військово-історичної думки в Україні та діаспорі, мотивів та особливостей еволюції поглядів військовиків різної політичної орієнтації та характер державно-соборного процесу в Україні першої половини ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць та навчальних посібників з новітньої історії, розробці спецкурсів з історії Збройних Сил України.
Особистий внесок автора в розробку проблеми полягає в тому, що дисертант узагальнив військово-організаційну діяльність М. Капустянського в період становлення та розбудови Збройних сил України протягом 1917–1921 рр., дослідив його роль у формуванні праворадикального табору національно-визвольного руху на західних землях України 20–40-х рр. ХХ ст., проаналізував військово-історичну спадщину генерала.
Основні положення та результати дисертаційної роботи апробовані на засіданні кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також у повідомленні на міжнародній науковій конференції “Український національно-визвольний рух 20–50-х років ХХ ст.” (Дрогобич, 2002), опубліковані у 4-х наукових статтях.
Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (с. –175), списку використаних джерел і літератури (514 найменувань), всього – 209 с.
Основний зміст роботи
У вступі обгрунтовано актуальність теми, окреслено їх хронологічні межі, сформульовано мету та основні завдання дисертації, визначено її наукову новизну та практичне значення.
У першому розділі – “Історіографія та джерельна база” – показано археографічну основу дослідження, проаналізовано українську і зарубіжну історіографію проблеми.
Аналіз творчої спадщини, зокрема військової еміграції, та досліджень сучасних українських істориків рельєфно свідчить про їх спільну ваду – недостатню увагу до історичних постатей, перш за все визначних військових діячів. Історіографія праць цього плану обмежується невеликими за обсягом біографічними довідками, присвяченими ювілейним датам окремих осіб, чи їх некрологам, які друкувалися у зарубіжних часописах та військових журналах “За державність”, “Літопис Червоної Калини”, “Табор”, “Український Скиталець”. В Україні лише в середині 1990-х років з’явилося кілька видань даної проблематики. Найбільш вдалі з них – “Генералітет українських визвольних змагань” О.Колянчука, М.Литвина і К.Науменка та “Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917–1921 роки” Я.Тинченка. Спорадично біографічні довідки окремих воєначальників доби Української революції публікувалися в військових журналах і газетах: “Військо України”, “Народна армія”, “Армія України”. Обмежені видавничим обсягом, усі ці розвідки не дають повного уявлення про життєвий шлях і діяльність військових діячів. Щоправда, за винятком особи Головного Отамана Симона Петлюри, висвітленню життя і діяльності якого присвячено чимало праць діаспорних і вітчизняних істориків.
Пошуково-дослідницька робота дисертанта з метою відтворити життя і діяльність визначного воєначальника Армії УНР та діяча Організації Українських Націоналістів була пов’язана з чималими труднощами. Тож для збору необхідної інформації, потрібно було вивчити маловивчений пласт історіографічних джерел, переглянути неопубліковані документи і матеріали з архівів Києва, Львова і Москви, оскільки серед праць з творчої спадщини непересічного історика, спогадів про особисте життя і діяльність не залишилося, крім журнальної статті “Нариси споминів 1929–1939 років” (вперше побачила світ лише в 1983 р.).
На наш погляд, історіографію і джерельну базу дослідження залежно від періодів життя М.Капустянського і характеру його діяльності, слід виокремити у дві групи: а) військова діяльність у добу Української революції; б) політична діяльність у Проводі ОУН.
Найбільше конкретної інформації містять військово-історичні праці генерала Капустянського, які відтворюють найважливіші події національно-визвольних змагань українського народу. Перебування в епіцентрі тих подій і високий професіоналізм військового історика дали йому можливість подати їх перебіг так, що за ними виразно вимальовується особистість автора. Зокрема, його доповнення до “Історії українського війська” (розділ “Визвольні змагання 1917–1919”) висвітлюють його службу в 1-му Українському корпусі генерала П.Скоропадського восени 1917участь у перших збройних звитягах в обороні Києва.
Важливі деталі про участь М.Капустянського у військовому будівництві доби Центральної Ради можна почерпнути зі спогадів генерала П.Скоропадського та з праці “Сторінки з історії визвольної боротьби” підполковника Армії УНР Михайла Середи. Цікаві свідчення про перші зустрічі М.Капустянського з Симоном Петлюрою містяться у мемуарно-аналітичній праці Д.Дорошенка “Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920)”. Повнішому розумінню ситуації, в якій діяв тоді начальник штабу дивізії полковник Капустянський сприяє ознайомлення з працями З.Стефаніва “Військові сили часів Центральної Ради”, а також колишнього більшовицького комісара Євгенії Бош “Год борьбы” та командувача військами більшовицької Росії В.Антонова-Овсієнка “Записки о гражданской войне”.
Серед історіографічного масиву Української революції, створеного головним чином її колишніми активними учасниками – представниками військової еміграції, найбільшу частку складають праці, присвячені збройній боротьбі українського народу за незалежність у 1918–1919Чималий творчий здобуток з цієї проблематики належить генералові М.Капустянському. Його головне й найвідоміше дослідження “Похід Українських армій на Київ–Одесу у 1919” в двох книгах і трьох частинах якраз охоплює цей епохальний період історії України. Оскільки воєнна доля поставила автора в епіцентр визвольних змагань, праця дає можливість прослідкувати діяльність воєначальника, визначити його місце і роль у ході великих битв. Подані з документальною точністю доповіді Головному Отаманові С.Петлюрі та командуванню армії, а також звіти і оперативні накази свідчать про далекоглядну орієнтацію М.Капустянського у надзвичайно складному геостратегічному становищі України, його широке оперативне мислення. Він виявив себе як політичний діяч і палкий прибічник державницьких ідей. Незважаючи на можливі негативні наслідки для військової кар’єри, відверто викладав і відстоював власні думки і висновки щодо стратегії визвольних змагань України перед Головним Отаманом, Військовим міністром, представниками Антанти.
Аналітичним джерелом для узагальнення вкладу генерала Капустянського у розбудову українського війська і безпосереднє керівництво збройною боротьбою Армії УНР у 1918–1919 рр., є ґрунтовна воєнно-історична книга генерал-полковника Олександра Удовиченка “Україна у війні за державність”, в якій автор неодноразово підкреслює воєнний талант Капустянського, часто цитує його праці.
Чимало сюжетів про М.Капустянського віднайдено у колективному творі відомих істориків першої половини ХХ ст. І.Крип’якевича, Б.Гнатевича, З.Стефаніва, О.Думіна та С.Шрамченка. “Історія українського війська”. Ця книга вийшла у Львові 1936 р. і стала дорогою серцю кожного українського патріота. Її автори з повагою згадували М.Капустянського, схвалювали його діяльність і, посилаючись на його праці, оцінювали оперативну ситуацію на фронтах. Найбільше це стосувалося подій 1919 р. Високу обізнаність у військових справах і орієнтацію в політичній ситуації генерала Капустянського відзначали також Дмитро Дорошенко у книзі “Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920)” та “Історії України”(Львів, 1942), і Матвій Стахів у праці “Україна в добі Директорії УНР”. Не випадково, піддаючи критиці Директорію за відсутність “виразно з’ясованої політичної лінії”, невизначеність у зовнішній політиці, М.Стахів посилався на воєначальника, як і на характеристику корпусу Січових Стрільців, коли підтверджував, що це була дійсно “національна гвардія”.
Відтворенню суспільно-політичної ситуації та осягненню глибокого розуміння перебігу подій 1918–1920в яких діяв М.Капустянський, значною мірою сприяло також студіювання праць лідерів УНР С.Петлюри, В.Винниченка, І.Мазепи і військовиків, активних учасників визвольної боротьби О.Доценка, М.Омеляновича-Павленка, В.Кучабського, Р.Дашкевича, М.Безручка, Є.Коновальця. Окремо відзначимо “Літопис української революції” С.Доценка, в якому використано архіви Ставки і центральних установ УНР, власний архів, щоденники, а також українську, денікінську, більшовицьку та закордонну пресу. Діаспорний історик Василь Верига, автор двотомної монографії “Визвольні змагання в Україні. 1914–1923”, теж неодноразово звертався до особи генерала, підкреслюючи його глибоке розуміння стратегічної ситуації, здатність приймати найоптимальніше рішення.
Дисертат ознайомився з творчим доробком військових діячів білої Росії. Найкориснішими виявилися праці генерала А.Денікіна, особливо його “Похід на Москву” з п’ятитомної документально-мемуарної епопеї “Нариси російської смути”, а також А.Лукомського, Р.Гуля, М.Соболєвського, П.Махрова про події 1914–1921 рр.
Зацікавила дослідника й радянська історіографія, присвячена подіям 1917–1921“героїчній боротьбі проти контрреволюції”, якою був для більшовицької Москви український народ та Армія УНР. Щоправда, серед видань 1920-x та початку 1930-х деякі не позбавлені об’єктивності, зокрема “Записки про громадянську війну” В.Антонова-Овсієнка, який досить відверто висвітлив загарбницькі плани Кремля щодо України та агресію більшовицьких військ Цікаву інформацію містять спогади В.Затонського та Г.Лапчинського (цих авторів знищено в часи сталінських репресій, а їх твори надовго вилучено з наукового обігу). Але в загальному масиві радянської історіографії таких творів було дуже мало. Тенденція фальсифікації історії Української революції й замовчування імен її активних діячів та воєначальників Армії УНР чітко прослідковується у працях В.Козельського “Шлях зрадництва і авантюр”, А.Лихолата “Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917–1922)”, І.Рибалки “Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні”, М.Супруненка “Перемога Радянської влади на Україні” та інших монографіях, збірниках та енциклопедіях. Характерними для них є суцільне ігнорування інформації про Армію УНР, її структуру. Вона представлена аморфним найменуванням “петлюрівці”. Немає у цих виданнях і згадок про її командирів.
“Відлига” у сфері суспільно-політичного життя, пов’язана з процесом десталінізації, дала деяким українським історикам можливість переглянути концептуальні підходи до проблеми, зробити більш об’єктивні дослідження. Зокрема слід назвати роботи “Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні” М.Супруненка та “Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземної інтервенції у 1918–1920 рр.” Ю.Білана. Але цю тенденцію згорнуло швидке повернення у 1970-х роках принципів боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”.
Після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності, склалася сприятлива ситуація для розвитку вітчизняної науки: історики позбулися цензури та жорстокого контролю від владних структур, стали доступними архіви, а діаспорна література зайняла місце у відкритих фондах наукових бібліотек. У цей період написано чимало монографій з історії Української революції, які відзначаються глибоким осмисленням історіографічної спадщини українського зарубіжжя, широким залученням до наукового обігу невідомих архівних документів (В.Солдатенко, В.Верстюк, Л.Дещинський, О.Реєнт, С.Литвин, М.Литвин, К.Науменко, Я.Тинченко, В.Кондратюк, С.Кульчицький, С.Буравченкова, В.Голубко, О.Колянчук, І.Срібняк, О.Рубльов). Зокрема, чимало згадок про М.Капустянського як особу і військового діяча є у дослідженнях Я.Тинченка “Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)” та “Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921 роки”, О.Колянчука, М.Литвина і К.Науменка “Генералітет українських визвольних змагань”.
Критично проаналізовано праці польських істориків з історії українсько-польської та польсько-більшовицької війн 1918–1920Найоб’єктивнішу й неупереджену інформацію подають Г.Багінський, А.Чубінський, З.Карпусь, М.Клімецький, Т.Ольшанський, А.Ршибильський. Загалом польська історіографія з даної проблеми здебільшого тенденційно розглядала польсько-українські стосунки і східні кордони Польщі, але вивчення її здобутків сприятимуть глибшому розумінню драматичної eпoxи.
Чи не найбільше інформації про життєвий шлях і військову службу М.Капустянського дослідник почерпнув у архівах Києва, Львова і Москви. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, де відклалися документи так званого Празького архіву, тобто уряду УНР, Міністерства військових справ, Генерального штабу Армії УНР, Групи інтернованих частин Армії УНР в Польщі та інших структур періоду 1917–1924 рр., вдалося виявити свідчення, що лягли в основу другого розділу дисертації. Зокрема, у фонді 1075 (Військове міністерство УНР) виявлена персональна справа (№ ) полковника М.Капустянського, в якій знаходився його паспорт, що дозволило точно визначити дату народження – 1880 рік (в деяких джерелах – 1879). У тій же справі міститься нагородний лист з детальною інформацією щодо проходження служби в російській армії і перелік отриманих бойових нагород. Документи фонду 1078 (Головне управління Генерального штабу Армії УНР) дали можливість відтворити конкретну діяльність генерала під час служби на високих посадах, безпосередню участь у плануванні та здійсненні бойових операцій Армії УНР. Зокрема, велику цінність становить справа 55а, де зосереджені документи про діяльність М.Капустянського влітку і восени 1919 р. Серед документів фонду 1074 (Міністерство військових справ Української держави) вдалося віднайти свідчення про його діяльність у Воєнно-науковому комітеті Генерального штабу армії часів Гетьманату. Дещо менше інформації містять фонди Українського військового командування при Центральній Раді (811), Генерального секретарства у військових справах (1076), Групи інтернованих військ Армії УНР в Польщі (2439).
Загальну інформацію про добу вдалося дістати з львівських архівів, насамперед Центрального державного історичного архіву України. Зокрема, серед документів Наукового товариства iм. Шевченка (Ф. ), Колекції документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР (581), а також видавництва “Червона Калина” (316), яка містить листування М.Капустянського 1920–1922щодо видання його праць.
У Російському державному воєнно-історичному архіві виявлено послужний список капітана М.Капустянського (Ф. ) та деякі дані про бойові дії його дивізії в російсько-японській війні (Ф. Манчжурської армії). Серед документів архіву міститься інформація про його навчання у Миколаївській академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі (Ф. ) та бойові дії його бригади, згодом дивізії на німецькому фронті у 1914–1917(Ф. , 2067).
Документи Російського державного воєнного архіву, де знаходяться фонди Червоної армії періоду 1917–1920представляють для дослідника особливий інтерес, оскільки набагато об’єктивніше, ніж російська історіографія, висвітлюють перебіг збройної боротьби на Україні у ті часи, зокрема архівні матеріали Управління Південно-Західного Фронту (Ф. ), Управління 12-ї радянської армії (Ф. ), Управління 14-ї армії (Ф. ), Управління 1-ї Кінної армії (Ф. ), 45-ї стрілецької дивізії (Ф. 21) та інші. У цьому ж архіві зосереджено документи Верховного командування Війська Польського (Ф. ), Генерального штабу Війська Польського (Ф. ) та Другого відділу Генштабу (Ф. ), які відтворюють бойові дії польських військ 1919–1920 рp. на українському, а згодом, у 1920 р., – на більшовицькому фронті спільно з Армією УНР. У цій війні полковник М.Капустянський брав активну участь на посаді генерал-квартирмайстера армії, тож було цікаво співставити його виклад подій і розуміння ситуації з документальними свідченнями іншої сторони.
Для відтворення політичної діяльності М.Капустянського як активного діяча УВО–ОУН використано опубліковані джерела. Особливу цінність становлять його праця “Військова підготовка ОУН” та спогади “Воїн і соборник”, присвячені голові ОУН полковнику Андрію Мельнику, “Нариси споминів 1929–1939 років”, “Пригадалося”. Вони ввібрали в себе життєвий шлях і напружену працю у складі Проводу Українських Націоналістів, незмінним членом якого він був з 1929 р. до останніх днів життя. На жаль, плідній діяльності Військової референтури, якою керував М.Капустянський, не надав уваги навіть такий відомий історик, як Петро Мірчук. Щоправда, у своїй фундаментальній праці “Нарис історії ОУН (1920–1939)” він в багатьох епізодах торкається особи генерала, але його діяльність на чолі Військового штабу ОУН висвітлена скупо. Саме у такому плані в книзі “У вічному місті” розглядав особу М.Капустянського відомий громадський діяч, представник ОУН в Італії Євген Онацький. Крім того, він повідомив про довготривалу співпрацю генерала і голови УВО–ОУН Є.Коновальця.
Важливу інформацію про поїздку М.Капустянського за океан та перебування в США і Канаді містять його спогади та численні публікації в пресі й публіцистичних виданнях української еміграції, виявлених у Національній бібліотеці ім. В.Вернадського НАН України та Бібліотеці ім. О.Ольжича в Києві. Серед них відзначимо малотиражні збірники “За честь, за славу, за народ!”, “Пропам’ятна книга Українського народного дому у Вінніпезі”, “Україна Кенорська. Ювілейна книга читальні товариства “Просвіта” ім. Т.Шевченка”.
Діяльність М.Капустянського в роки Другої світової війни відтворена здебільшого за допомогою часописів і видань ОУН, частково його спогадів. Увагу дослідника привернули, насамперед, ставлення генерала до розколу ОУН у 1940 році та з’ясування міркувань і обставин, які спричинили його вибір мельниківського крила ОУН. Знайомство з працями З.Книша “Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 рр.”, В.Косика “Розкол ОУН (1939–1940)” та іншими виданнями дозволили дійти до висновку, що М.Капустянський ніколи не був прихильником обраного А.Мельником курсу на співпрацю з Німеччиною.
Маловідомі для широкого загалу українців і навіть істориків сюжети про перебування і активну діяльність М.Капустянського в окупованих німцями Києві та Львові відтворено на основі видань ОУН та спогадів її діячів, що працювали поруч з ним. Найбільше інформації міститься у праці колишнього голови Українського Крайового Комітету у Львові Костя Паньківського “Роки німецької окупації” та спогадах В.Вериги, М.Небелюка, Г.Полікарпенка і Я.Шумелди, опублікованих у збірнику “На зов Києва”. Вони висвітлюють діяльність М.Капустянського в Українській Національній Раді, Військовому товаристві ім. гетьмана Полуботка та співпраці з трьохтисячним Буковинським куренем, а також свідчать про його мужність як під час праці у Києві, так і під час арешту гестапівцями у Львові.
Слід відзначити, що дослідження останніх років життя і діяльності М.Капустянського в Проводі ОУН та уряді УНР в екзилі, було пов’язано із значними труднощами. Документи про Великі Збори Українських Націоналістів містять лише офіційну інформацію про його участь у заходах та виступи, як і матеріали з діяльності еміграційного уряду. Отже, це збільшує пізнавальне значення спогадів діячів ОУН, які співпрацювали з генералом. Привертають увагу спомини Якова Маковецького, опубліковані у збірнику “Андрій Мельник” на пошану голови ОУН, які свідчать про те, що М.Капустянський продовжував діяти у складі ПУН до останніх днів життя. Його доповнюють записки З.Книша “Очима других”. Чимало теплих слів присвячено йому у “Пропам’ятній книзі Українського народного дому в Вінніпезі”, яка висвітлює останній 1958 р. візит генерала в Канаду та урочисте відзначення його роковин.
На відкритті Шостого Великого Збopy Українських Націоналістів голова ПУН Олег Штуль-Жданович серед видатних діячів організації поруч з Андрієм Мельником назвав Миколу Капустянського. На жаль, ця сфера його політичної діяльності майже не висвітлювалася, тоді як в українському зарубіжжі заслуги у військовій та історіографічній галузі визнавалися й певною мірою відтворювалися у виданнях. Вважаємо, що залучення в науковий обіг зібраних дисертантом маловідомих і невідомих дотепер історико-мемуарних праць і архівних джерел дало можливість дослідити життєвий шлях і невтомну діяльність українського патріота генерал-полковника Миколи Олександровича Капустянського.
У другому розділі – “Участь у розбудові українського війська та керівництві збройною боротьбою Армії УНА (1917–1920)” – висвітлюється військово-організаційна діяльність воєначальника армії УНР і Гетьманату Миколи Капустянського. Він отримав освіту у престижних військових навчальних закладах Росії – Одеському юнкерському піхотному училищі та Миколаївській академії Генерального штабу (там викладали відомі згодом українські генерали Сергій Дельвіг, Микола Юнаків, Дмитро Щербачов). Мав значний бойовий досвід як учасник російсько-японської 1904–1905 рр. та Першої світової воєн на командних і штабних посадах, де виявив себе вмілим хоробрим офіцером, був відзначений високими нагородами – орденами Св. Анни IV ступеня і Св. Володимира та ін. У 37 років став полковником.
Водночас уродженець глибинної України (с. Чумаки на Катеринославщині), виходець священицької родини був національно свідомим українцем, здатним глибоко осмислити суспільно-політичну ситуацію в Росії. 1917 р. полковник позитивно сприйняв падіння царату, розпад Романівської монархії, а з утворенням Центральної Ради прибув з Північного фронту в Україну. З перших днів служби в 34-му армійському корпусі генерала П. Скоропадського М. Капустянський включився в процес національно-державного і військового будівництва. Був учасником українського військового з’їзду Південно-Західного фронту і ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду й палким прихильником М. Міхновського у прагненні творити українське військо на засадах регулярної дисциплінарної армії, незалежної від крайніх політичних уподобань нових провідників суспільства. На першому етапі військового будівництва – українізації російської армії влітку 1917 р. – він став діяльним помічником генерала Павла Скоропадського й спричинився до творення 1-го Українського корпусу, який зіграв вирішальну роль у розгромі й розкладі збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу та інших частин на Правобережжі у листопаді-грудні 1917 р. І чи не найбільший внесок у цей процес зробила бойова група під командуванням полковника М. Капустянського, яка завзято боронила південні підступи до Києва і завдала більшовикам значних втрат на Поділлі та Поліссі (Староконстянтинів, Жмеринка, Бердичів).
За Гетьманату досвідчений військовик був запрошений до складу Генерального штабу армії Української Держави, став співавтором законодавчих актів (Закону про проходження служби старшинами Генерального штабу Української держави та ін.), на базі яких розгорталося широкомасштабне будівництво нової регулярної армії. У новоствореному Воєнно-науковому комітеті під керівництвом генерала В. Сінклера розробляв армійські статути, навчальні посібники для старшин.
Після падіння Гетьманату і приходу до влади в Україні Директорії Головний Отаман запросив його на високу посаду помічника 1-го квартирмайстера Дієвої армії. Він очолив оперативний відділ штабу армії, підготував кілька проектів щодо організації оборони УНР, встановлення взаємодії з військами Антанти і білої Росії, подав ряд широких перспективних стратегічних планів боротьби з червоною Москвою М. Капустянський зі своїми працівниками розробили план наступальної Київської операції (6–31 серпня 1919 р.). На початку квітня 1919 р. він очолив 1-ше квартирмайстерство Генштабу армії УНР в боях на більшовицькому фронті, у червні 1920 р. отримав ранг генерала-хорунжого.
Після поразки визвольних змагань 1917–1921 рр., перебуваючи в таборах інтернованих частин у Польщі, керував військовим вишколом старшин Армії УНР (у Ланцуті створено Український народний університет з військовим факультетом, у Каліші – дивізійну школу старшин). 1920 р. став членом Українського воєнно-історичного товариства і невдовзі видав фундаментальну працю з історії Української революції “Похід Українських армій на Київ-Одесу у 1919 році”. З кінця 1923 р. мешкав у Парижі, брав активну участь у діяльності українських культурно-освітніх та комбатантських організацій.
У третьому розділі – “Громадсько-політична діяльність у 1920– 1960-х роках” – проаналізовано діяльність генерала М. Капустянського після поразки Української революції, на новому етапі боротьби за українську справу. 1924 р. обраний головою Української громади у Франції, при якій діяло Товариство бувших вояків Армії УНР. Перебуваючи у французькій столиці, він продовжував підтримувати близькі стосунки з діячами уряду УНР в екзилі, зокрема Симоном Петлюрою, що ставилося під сумнів деякими українськими істориками. Після смерті Головного Отамана генерал тісно співпрацював з Євгеном Коновальцем і 1926 р. став одним з провідних діячів Української військової організації, яка ставила метою своєї діяльності боротьбу за відновлення незалежності та соборності України.
1929 р. М. Капустянський очолив Військову референтуру заснованої Є. Коновальцем Організації українських націоналістів, обирається членом її Проводу. Розробляє основні програмні засади ОУН у галузі військового будівництва в Україні на різних етапах її існування: в умовах бездержавності, Української революції, незалежності. Широкомасштабну діяльність розгортали створені ним філії референтури у Відні, Гданську, Берліні. Зокрема, у Гданську створено школу старшин для майбутньої української армії. Як представник ОУН і відомий воєначальник, М. Капустянський 1936–1937 рр. здійснив тривалу поїздку за океан, справивши велике враження на діаспору, державне керівництво Канади.
Після загибелі Є. Коновальця від рук радянського агента генерал залишився прихильником його наступника Андрія Мельника і продовжив діяльність на посаді керівника Військової референтури. В роки Другої світової війни з похідними групами прибув до Києва, став членом Української Національної Ради, піддавався репресіям з боку німецької окупаційної влади і ледве не загинув узимку 1942 р. з групою своїх співробітників, серед яких була Олена Теліга. Та все ж у Львові потрапив у застінки гестапо, звідки був звільнений заходами колишнього командира 7-ї Львівської бригади УГА, знайомого по Київській операції, полковника абверу Альфреда Бізанца.
Після Другої світової війни продовжував громадсько-політичну діяльність в Проводі ОУН. Помер у Мюнхені 19 лютого 1969 р. у ранзі генерал-полковника, присвоєного урядом УНР в екзилі.
У четвертому розділі – “Наукові студії з військової історії України” – аналізуються науково-історичні праці генерала М. Капустянського, визначено його внесок в історіографію визвольних змагань України першої половини ХХ ст. Автор дотримується концепції, висловленої Левом Шанковським і Олександром Оглоблиним, що українська військово-історична наука постала після визвольної боротьби 1917–1921 рр. зусиллями насамперед військової еміграції, яка акумулювала потужний інтелектуальний потенціал і мала чималі здобутки у галузі воєнно-історичної роботи в війську, зуміла самоорганізуватися у такі об’єднання як Воєнно-історичне товариство та інші, заснувала більше півсотні військових часописів.
Одним із перших військовиків високого рангу М. Капустянський усвідомив важливість і необхідність розпочати глибокі дослідження політичних подій та воєнних операцій Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Ще у ході війни з більшовицькою Росією 1920 р. він написав і підготував до друку у Львові перші частини фундаментальної праці “Похід Українських армій на Київ–Одесу у 1919 році”, яка вийшла у світ 1921 р. і була схвально сприйнята українським суспільством. Як діяч Воєнно-історичного товариства, він став співзасновником першого воєнно-літературного журналу українського зарубіжжя “Табор”, де публікувалися праці істориків УГА і Армії УНР.
Головним напрямком воєнно-історичних студій М. Капустянського були дослідження Української національно-демократичної революції, праці з історії збройної боротьби українського народу за незалежність та соборність у першій половині ХХ ст. Водночас ряд його праць свідчать про широкий діапазон й творчих здобутків від історії козаччини до ОУН. У книзі “Українська Збройна Сила й Українська національна революція” він відтворив генезу українського війська від доби Богдана Хмельницького до часів визвольної боротьби 1917–1921 рр. Автор полемізує з істориками Іваном Крип’якевичем, Наталією Полянською-Василенко і навіть з Михайлом Грушевським щодо ролі національно-релігійного фактора у козацьких війнах, оцінки діяльності гетьмана П. Сагайдачного, якого характеризує як видатного воєначальника й нерозважливого політика. М. Капустянський на відміну від інших вважав виправданим військовий союз Б. Хмельницького з Москвою у тій складній геополітичній ситуації; велику увагу також приділяв такому фактору як патріотизм народних мас, що призвело до відмови Б. Хмельницького здійснити похід на Краків і Варшаву (про таку можливість як втрачену для повного розгрому Польщі наголошував М. Грушевський).
Розглядаючи початки військового будівництва за Центральної Ради, М. Капустянський відтворив процес українізації російської армії на прикладі свого 34-го армійського корпусу; обґрунтовує рішення П. Скоропадського не перекидати корпус до Києва для придушення більшовицького виступу, де українських військ було достатньо, а перекрити наступ збільшовичених частин Південно-Західного фронту під проводом ревкому на чолі з Євгенією Бош на Київ з півдня. У праці, яка стала суттєвим доповненням “Історії українського війська” (Львів, 1936), він висвітлив успішні бойові дії його групи.
З великою симпатією писав про збройну боротьбу Галицької армії (листопад 1918 р. ---– липень 1919 р.), яка у нерівній битві з Польщею боронили незалежність Західно-Української Народної Республіки. Водночас зауважував, що Начальна команда УГА невиправдано тяжіла до позиційної війни. Аналізуючи блискучу Чортківську офензиву влітку 1919 р., підкреслював: її успіх спричинив перехід до маневренної війни, яка була характерною рисою Наддніпрянської та Червоної армій.
Особливістю науково-історичних праць М. Капустянського було врахування міжнародних чинників на стратегію збройної боротьби. Саме вони зумовили поразку ЗУНР і УНР у визвольних змаганнях проти Польщі та більшовицької Росії. Його думки поділяла значна група інтелектуалів, насамперед військових істориків на чолі з Левом Шанковським (помер 1995 р.). Інші угруповання науковців наголошували на пріоритеті внутрішньополітичних обставин, або шукали причини поразки у комбінації зовнішніх і внутрішніх аспектів. Він також неодноразово висловлював думку про те, що лише неузгодженість зовнішньої політики УНР, Польщі, білої Росії та Антанти врятували червону Москву від нищівної поразки 1919 р.
Центральне місце у творчій спадщині М. Капустянського і головним творчим здобутком його життя стала фундаментальна праця “Похід українських армій на Київ–Одесу у 1919 році”. Вона відзначалася науковою глибиною і концептуальним мисленням і фактично відкрила історіографію Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. “Фундаментальний історичний матеріал про нашу боротьбу”, – писав про неї генерал Олександр Удовиченко. Насамперед автор вийшов далеко за межі поставленого завдання – висвітлити одну із найяскравіших і знакових операцій Армії УНР. Вона представлена на тлі широкого полотна визвольних змагань, на кожному її етапі він змальовує соціально-політичну ситуацію в Україні, аналізує її геополітичне становище. Виразно обґрунтовує їхній вплив на стратегію і тактику збройної боротьби Армії УНР. Характеризуючи ситуацію в Українській державі, автор відверто симпатизує гетьманській владі, її підходу до військового будівництва, зауважує, що саме тоді для України відкривалися великі перспективи зберегти національну незалежність. Він підкреслював, що у створенні регулярного війська брали участь десятки українських генералів – М. Юнаків, С. Дельвіг, О. Галкин, П. Єрошевич та інші, які дієво прислужилися Українській революції.
У праці наведено повний текст доповідної записки “Становище на фронтах і засоби які необхідні для успішного захисту України” яку він, як начальник управління Генштабу подав С. Петлюрі ще 30 грудня 1918 р. Глибокий аналіз становища у війську та на фронтах, складна зовнішньополітична ситуація, на думку М. Капустянського, диктували негайний і тісний союз із Антантою, відкинувши загравання з червоною Москвою. Відтак відкривалася перспектива припинити українсько-польську війну, вступити у контакт з Добровольчою армією і козацтвом Дону і загальними зусиллями розгромити основного ворога України – більшовицьку Москву. Думку М. Капустянського поділяли чимало істориків, зокрема Матвій Стахів, Василь Кучабський, діяч УНР Ісаак Мазепа. В результаті, наголошував автор, політичний провід Української Народної Республіки змусив армію воювати водночас на кількох фронтах: більшовицькому, денікінському, польському й тому не спромігся знайти союзників та здобути необхідну матеріальну допомогу.
Розглядаючи саму наступальну Київську операцію, М. Капустянський серед об’єднаних армій відзначав високу боєздатність Української Галицької Армії, її дисциплінованість, високий морально-політичний стан стрілецтва. Саме її корпуси стали ядром об’єднаного українського війська, яке протягом серпня 1919 р. визволило майже все Правобережжя і столицю України. Автор детально і фахово охарактеризував Червону армію в Україні, яку представляли більшовицькі XII і XIV армії. Їх боєздатність була низькою внаслідок слабої дисципліни, яка підтримувалася під страхом розстрілів. Однією з кращих у них була 44-та дивізія під командуванням Миколи Щорса. У праці аналізуються бойові дії окремих корпусів Армії УНР, відзначається героїзм козаків і старшин. Подана неупереджена характеристика військово-політичних діячів УНР на чолі з Симоном Петлюрою, яка була неоднозначно сприйнята деякими представниками вищих органів УНР. Підсумовуючи дослідження, генерал висловив оптимістичну надію: масовий героїзм особового складу Армії УНР, виявлений у боротьбі за незалежність, стане прикладом відданості Україні для майбутніх поколінь.
Серед науково-історичних праць М. Капустянського помітне місце займають дослідження з історії ОУН: “Нариси споминів 1929–1939 років”, “Військова підготовка ОУН” та ін. Він наголошував, що утворення Євгеном Коновальцем 1920 р. Української Військової Організації, реорганізованої 1929 р. в ОУН, мало ціллю готуватися до подальшої визвольної боротьби за незалежність і соборність України. Як керівник Військової референтури Проводу Українських Націоналістів з 1929 р. він вперше відтворив її широкомасштабну роботу, виклав військову доктрину ОУН, яка передбачала поетапне будівництво Українських Збройних Сил. Висвітлено також діяльність своїх помічників, відомих воєначальників доби визвольних змагань – генерала В. Курмановича, полковника Р. Сушка та ін. Зусиллями референтури створено мережу осередків організаторської роботи в діаспорі, засновано школу старшин,
