КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

СЕРАЖИМ Катерина Степанівна

УДК 070.15+81-13

ДИСКУРС ЯК СОЦІОЛІНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

СУЧАСНОГО КОМУНІКАТИВНОГО ПРОСТОРУ

(методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-

лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду

українського масовоінформаційного дискурсу)

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі видавничої справи та редагування

Інституту журналістики Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Різун Володимир Володимирович,

директор Інституту журналістики

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Лизанчук Василь Васильович,

завідувач кафедри радіомовлення і телебачення

факультету журналістики

Львівського національного університету

імені Івана Франка

доктор філологічних наук, професор

Іванченко Роман Григорович,

завідувач кафедри видавничої справи і редагування

Національного технічного університету України

“Київський політехнічний інститут”

доктор філологічних наук, професор

Столярова Любов Прохорівна,

завідувач кафедри лінгвістичної підготовки іноземців

Дніпропетровського національного університету

Провідна установа: Національний університет

“Києво-Могилянська академія”

Захист відбудеться 8 грудня 2003 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1,

Інститут журналістики

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці

ім. М. О. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10)

Автореферат розіслано 5 листопада 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н. М. Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнім часом у науці про мас-медіа все відчутніше зазнає змін усталене в ХХ столітті уявлення про журналістику як про четверту владу. І пов’язано це не з девальвацією суспільного значення журналістики, а з тим, що вона сьогодні дедалі більше глобалізується, набуваючи ознак всеосяжного, всеохоплюючого явища.

Без висвітлення в мас-медіа будь-яка подія нині залишається тільки річчю-в-собі і лиш оприявнена у ЗМІ перетворюється на річ-для-нас – таким чином журналістика виконує світобудівну функцію, творячи сучасну картину світу.

Отже, сучасна журналістика – це вже не влада над світом, а самий світ. Під цим кутом зору в журналістикознавстві і локалізується поняття тексту, що спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну функцію. З огляду на це, в журналістикознавстві (як, власне, і в гуманітарній науці загалом) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке передало б усю складність сучасних стосунків мови і світу.

Той факт, що ця проблема стала предметом наукових студій саме у журна-лістикознавстві, а не, скажімо, у теоретичному мовознавстві, пояснюється тим, що центр творення літературної мови в ХХ столітті, з глобалізацією масовоінфор-маційних процесів завдяки появі аудіовізуальних та електронних ЗМІ, перемістився в журналістику (тимчасом теоретичне мовознавство все ще традиційно орієнтувалося на ту модель, у котрій найбільшою мовною цінністю визнавалася художня література). А відтак, саме дослідниками масовоінфор-маційної діяльності було уведене в науковий обіг поняття дискурсу (уперше його вжив у 1952 році З.С. Харріс, аналізуючи мову реклами).

Однією зі спроб подолати обмеженість поняття “текст” треба вважати запровадження у лінгвістиці концепту “мовлення”, яким намагалися означити мовний твір як висловлювання суб’єкта, що мало свої передумови – певні авторські настанови і наміри, та наслідки – сприйняття висловлювання і його інтерпретації аудиторією. Проте й це поняття не задовольняє сьогодні журналістикознавство – занадто очевидною є прагматична, ужиткова сутність мас-медійних текстів, яскраво виражені екстралінгвістичні мотиви їхнього породження і такі самі наслідки функціонування.

Саме цією необхідністю розширити межі сучасної теорії журналістики (котра традиційно займається аналізом журналістського матеріалу (твору, тексту) як самодостатньої одиниці), дослідити й усі екстралінгвістичні чинники: фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата мовлення тощо, тобто виходом на рівень дискурсу – об’єднувального начала процесу комунікації, і зумовлена нагальна потреба цього дисертаційного дослідження.

Актуальність теми. Уведення у категоріальний апарат журналістико-знавства поняття дискурсу дозволить розглядати журналістський матеріал значно ширше – як явище, що відображає творчість і як процес, і як результат (тобто як власне дискурс і як його “матеріальний слід” – текст). Такий підхід матиме не лише методологічне значення – це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.

Ставши ключовим у багатьох наукових розвідках з різних галузей гуманітарного знання, термін “дискурс”, однак, усе ще залишається чітко не визначеним – дефініції, котра відобразила б усю багатогранність цього поняття у загальнонаукових категоріях, задовільнивши таким чином термінологічні запити усієї гуманітарної науки, наразі не існує. Лише частково порушуються у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці і загальнотеоретичні питання функціо-нування дискурсу, класифікації його різновидів; такі ж аспекти, як моделювання дискурсу, виявлення в ньому семантичної повторюваності, ще майже зовсім не з’ясовані. З огляду на те, що дискурс, образно кажучи, є “зануреним у життя текстом” (Ю. Степанов), який розглядається разом із самими “формами життя” (інтерв’ю, репортажі, конференції, мітинги, бесіди тощо), назріла також нагальна потреба дослідити дискурс у практично-ситуативному та ментальному аспектах – як взаємодії чотирьох структур: структури виражених у тексті ідей; структури мисленнєвих процесів мовця; мовної структури та структури мовленнєвої ситуації (відношень між мовцем й адресатом).

В останні роки у царині гуманітарних наук спостерігається перехід від систематизації, класифікації та комунікативного впорядкування плинної інформації до високого рівня узагальнення матеріалу, який надається дослідникові самим життям – нерегулярним та розмаїтим. Аналогічні процеси відбуваються й у розвитку лінгвістики, котра, досягнувши високого рівня наукової абстракції у вивченні мови, різко розширила коло своїх досліджень, залучивши до нього всі аспекти мовленнєвої діяльності та мовленнєвої взаємодії. Інтерес до мінімальних лінгвістичних одиниць змінився інтересом до максимуму – тексту та дискурсу.

Зміна підходу до самих завдань лінгвістичного дослідження і – як наслідок – зміна обсягу та якості аналізованого матеріалу диктує радикальну зміну наукової парадигми. Стимулом до такого зсуву наукового інтересу стало формування соціального інтересу до знань закономірностей людського спілкування. При цьому виокремилася потреба не в очищених від конкретних мовленнєвих ситуацій формулах та інструкціях, а в інформації, що максимально враховує феномен життя людини. Виявлення, опис та обґрунтування комунікативної та прагматико-семантичної категоріальної характеристики суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичних особливостей його актуалізації було усвідомлене нами як актуальне дослідницьке завдання.

Багатство змісту та форм існування дискурсу як соціолінгвального явища сучасного комунікативного середовища зумовило, зокрема, розмаїття його теоретичних дефініцій і досить швидку еволюцію його інтерпретацій навіть у межах одного й того ж наукового напряму. Сьогодні сфера вживання терміна “дискурс” є настільки широкою (філософія, соціологія, логіка, семіотика, теорія комунікації, лінгвістика тощо; їхні окремі напрями – прагмалінгвістика, прагмастилістика, лінгвістична семантика, граматична стилістика, лінгвістика тексту, граматика тексту, а також міждисциплінарні науки – психолінгвістика, соціолінгвістика та ін.), що доводиться говорити про полісемію цієї терміно-логічної одиниці. Причому, ми можемо простежити її поширення і в горизон-тальному напрямі, тобто в різних науках, й у вертикальному – тобто на різних рівнях власне лінгвістики.

Дослідження проблеми породження та функціонування дискурсу є одним із провідних напрямів світової лінгвістики. Різні аспекти зазначеної проблеми висвітлюються у працях таких відомих лінгвістів далекого та близького зарубіжжя, як Н. Арутюнова, Ш. Баллі, М. Бахтін, Е. Бенвеніст, В. Боротько, А. Вежбицька, Т. ван Дейк, І. Ільїн, С. Крестинський, В. Петров, Ш. Сафаров та ін. Петров В.М., Караулов Ю.Н. Дискурс как объект исследования // Новое в лингвистике: Сб. научн. тр. – Тверь, 1989. – С. 117-126; Сафаров Ш. Этнокультурные компоненты дискурсивной деятельности // Язык, дискурс и личность: Межвуз. сб. науч. тр. – Тверь: ТГУ, 1990. – С. 97-134. В Україні цим та суміжними з ним питаннями займаються М. Бартун, О. Боровицька, Р. Бубняк, В. Бурбело, В. Буряк, Н. Волкогон, Т. Воропай, О. Галапчук, Г. Жуковець, О. Зернецька, В. Іванов, Р. Іванченко, С. Коновець, О. Онуфрієнко, С. Павличко, Л. Павлюк, Г. Почепцов, Т. Радзієвська, В. Різун, Л. Рябополова, І. Соболева, М. Феллер, О. Фоменко, В. Шинкарук, В. Шкляр, І. Штерн, Г. Яворська та ін. Бурбело В.Б. Художній дискурс в історії французької мови та культури 9-18 ст.: Дис. … д-ра філол. наук.: 10.02.05 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1999. – 36 с.; Воропай Т.С. В поисках себя. Идентичность и дискурс / Харьковский гос. политехнический ун-т. – Харьков, 1999. – 418 с.; Галапчук О.М. Вікова диференціація стратегій і тактик дискурсу в сучасній англійській мові: Автореф. дис. … філол. канд. наук: 10.02.04 / Харківський національний ун-т ім. В.Н. Карабіна. – Xарків, 2000. – 18 с.; Зернецька О.В. Глобальні трансформації систем масової комунікації: Автореф. дис. … д-ра філол. наук: 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку / НАН України; Ін-т світової економіки і міжнародних відносин. – К., 2000. – 34 с.; Іванов В.Ф. Методологія та методика дослідження змісту масової комунікації: Автореф. дис. … д-ра філол. наук: 10.01.08 – журналістика / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1996. – 31 с.; Іванченко Р.Г. Адекватність розуміння і ясність тексту. – К.: Т-во “Знання”, 1991. – 48 с.; Почепцов Г.Г. Прагматические особенности текста // Прагматическая интерпретация и планирование дискурса: Тез. совещания-семинара. – Пятигорск: Изд-во Пятигорск. пед. ин-та ин. языков, 1991. – С. 201-212; Радзієвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення: Автореф. дис. … д-ра філол. наук. – К., 1999. – 35 с.; Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М.Д. Нариси про текст. Теоретичні питання комунікацій і тексту. – К.: Редакційно-видавничий центр “Київський університет”, 1998. – С. 5-59; Різун В.В. Природа й структура комунікативного процесу // Наукові записки Інституту журналістики Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. – К., 2001. – Т. 5. – С. ; Шкляр В.И. Журналістська майстерність: поетика журналістського твору. – К., 1995. – 52 с.; Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвісти-ки: Енцикл. словник. – К.: “АртЕк”, 1998. – 335 с.; Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс (методологічний, соціолінгвістичний, етнокультурний аспекти): Автореф. дис. … д-ра філол. наук: 10.02.15 / НАН України; Інститут української мови. – К., 2000. – 36 с. Однак, майже всі праці українських лінгвістів присвячені розглядові окремих різновидів дискурсу раціонального (В. Буряк), публіцистичного (І. Соболева), газетного (С. Коновець), рекламного (Н. Волкогон), літературно-критичного (Р. Бубняк), дискурсу національної ідентичності (О. Онуфрієнко) тощо – поза полем зору науковців усе ще перебувають такі важливі загальнотеоретичні проблеми, як виявлення суті та природи дискурсу, встановлення чіткої межі між текстом і дискурсом; комунікативні властивості й архітектоніка дискурсу; роль мовної особистості в дискурсі.

Також недостатньо досліджено дискурс як елемент сучасного комунікативного середовища. І це – у час, коли все інтенсивніше й інтенсивніше розвиваються нові інформаційні технології й дедалі більшого значення набувають дослідження лінгвокомунікативних можливостей ЗМІ, у томучислі періодичної преси, котра є потужним засобом поширення інформації та формування громадської думки. Той факт, що головною галуззю реалізації завдань і можливостей ЗМІ є саме соціально-політична сфера, дає всі підстави стверджувати, що найрепрезента-бельнішим матеріалом для вивчення масовоінформаційного дискурсу виступає саме політичний його різновид. Цим, очевидно, й пояснюється посилене зростання уваги науковців до політичного дискурсу (ще однією з найважливіших спонук стали, звісно, відомі суспільно-політичні зміни на тепер уже пострадянських теренах). Проблеми мови й ідеології, мовного маніпулювання свідомістю у політичній комунікації, донедавна табуйовані радянською наукою й аналізовані тільки на Заході (Х. Грюнерт, М. Едельман, П. Серіо та ін. Grunert J. Language of political discourse // Discourse and Society. – London: Sage, 1984. – Vol. 1. – P. 51-60; Edelman M. Political Language: Words That Succeed and Policies That Fail. – New York, 1977. – 209 p.; Serial P. Analyse du discours politique sovietique. (Cultures et Societies de l’Est. 2). – Paris: Institut d’etudes slaves, 1985. – 287 p.), з часів перебудови, коли політична комунікація перестала виконувати лише ритуальну функцію, потрапляють у фокус дослідницького інтересу російських та українських лінгвістів (А. Баранов, Є. Какорина, М. Свирін та ін. Баранов А.Н. Политическая аргументация и ценностные структуры общественного сознания // Язык и социальное познание: Сб. статей. – М.: Центр. совет филос. (методолог.) семинаров при Президиуме АН СССР, 1990. – С. 49-54; Какорина Е.В. Стилистические заметки о современном политическом дискурсе // Облик слова: Сб. ст. [памяти академика Д.Н. Шмелева]. – М., 1997. – С. ; Свирин М.Г. Тема бюрократии, бюрократизма в политическом дискурсе. Анализ языкового аспекта политической борьбы СССР: Дис. … канд. полит. наук: 23.00.04 / Одесский гос. ун-т им. И.И. Мечникова. – Одесса, 1996. – 160 с.). Сьогодні на порядок денний виходять питання теоретичного моделювання політичного дискурсу – виявлення механізму його породження й функціонування у вигляді політичних текстів, характеристики мовленнєвої поведінки політика, вироблення вербальних та риторичних стратегій у політичній діяльності тощо. Одним із очікуваних результатів таких досліджень є створення теоретичного підґрунтя для вирішення цілої низки політичних проблем, розв’язання яких великою мірою залежить від того, наскільки адекватно ці проблеми будуть мовно інтерпретовані.

Отже, можемо говорити не тільки про суто науково детерміновану необхідність журналістикознавчого дослідження механізмів політичної комунікації, а й про практичну потребу виокремлення політичного дискурсу як об’єкта вивчення з метою пошуку для українських політиків оптимальних моделей мовленнєвого впливу на аудиторію – з одного боку, та розуміння аудиторією справжніх інтенцій і прихованих прийомів мовного маніпулювання свідомістю – з іншого.

Розгляд проблеми варіативності дискурсу потребує ґрунтовного дослідження феномену “дискурс” як соціолінгвального явища. Така логіка структури дисертаційної праці зумовлена передовсім відсутністю (і необхідністю!) загальнотеоретичних досліджень, сукупність результатів яких стала б основою для створення загальної теорії дискурсу, що акумулюватиме відомості про його природу у комунікативному та прагматико-семантичному аспектах і допоможе виявити й узагальнити особливості його актуалізації у різних жанрово-стилістичних формах.

Тема дисертаційного дослідження пов’язана з комплексною науковою темою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 01БФ045-01 “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір”, зокрема, її підрозділу “Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової комунікації”.

Метою дисертаційної роботи є з’ясування суті, природи, основних категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблення прагматико-семантичної моделі дискурсу, а також виявлення комунікативної та національно-культурної специфіки її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

1. На основі аналізу наукової літератури з досліджуваної проблеми та власних пошуків дефінітивно означити поняття “дискурс”.

2. Визначити методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки.

3. З’ясувати природу дискурсу як явища сучасного комунікативного середовища.

4. Виділити основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу.

5. Обґрунтувати значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”.

6. Окреслити прагматико-семантичну архітектоніку дискурсу.

7. Висвітлити функціонально-комунікативні властивості дискурсу.

8. Описати дискурсні можливості мовної особистості та механізми їх реалізації.

9. Дати класифікацію типів аргументації у дискурсі.

10. Виявити можливі ціннісні домінанти дискурсу.

11. Проаналізувати структуру мовної репрезентації дискурсу в її лінгвістичному вираженні та жанрових формах.

Об’єктом дослідження є сучасний дискурс інформаційно-комунікативного простору України на матеріалі його політичного різновиду.

Предметом дослідження є прагматико-семантична категоріальна характе-ристика суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичні особливості його актуалізації в масовокомунікативному контексті.

Для аналізу дискурсу на матеріалі сучасної політичної газетної публіцистики застосовано такі методи дослідження: 1) теоретичні: загальна теорія систем; структурний; системно-хронологічний; комплексно-аналітичний; контент-аналіз; аналогії; моделювання; 2) емпіричні: проблемно-тематичний; структурно-типологічний; жанрово-стилістичний; соціопсихо-лінгвістичний експеримент (на основі методу вільних асоціацій).

Джерельною базою дослідження є дефініції, концепції, підходи й теоретичні трактування дискурсу у вітчизняній та зарубіжній науці – філософії, соціології, логіці, семіотиці, теорії комунікації, лінгвістиці текстів, текстознавстві, теорії інформації тощо.

Емпіричні дослідження здійснено на матеріалі політичних текстів сучасних українських ЗМІ: “Україна молода”, “Поступ”, “Президентський вісник”, “Товариш”, “Слово батьківщини”, “День”, “Столиця”, “Дзеркало тижня”, “Україна і світ сьогодні”, “Українське слово”, “Урядовий кур’єр”, “Голос України”, “Високий замок”, “Шлях перемоги”, “Демократична Україна”, “Вечірній Київ”, “За вільну Україну”, “Наша газета”, “Хрещатик”, “Час/Time”, “Інформбюлетень”, “Український народний рух”, “Ветеран”, а також інших періодичних видань. Усього проаналізовано близько 500 публікацій за 1996-2002 роки, загальним обсягом понад 150 ум. арк.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що у вітчизняній науці це перше комплексне дослідження дискурсу як основного методологічного й теоретичного обґрунтування сучасної гуманітарної наукової парадигми.

Уперше визначено методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки. Зокрема, систематизовано та узагальнено наявні в сучасній світовій науці методологічні підходи до аналізу дискурсу, розкрито сутність комунікативної природи цього явища, з’ясовано найважливіші прагматико-семантичні аспекти його архітектоніки.

Парадигма дискурсу розглядається як сукупність пізнавальних принципів і прийомів відображення суспільної реальності, що визначають логіку організації знань і побудову моделей теоретичного тлумачення мовленнєво-мисленнєвих явищ. Змістово-світоглядна сутність дискурсу уперше подана як феномен, що виникає завдяки поєднанню словесної творчості та того екстралінгвістичного оточення, яке формує культурно-ідеологічний, мотиваційний і стратегічний контекст його існування і розуміння та визначає плани його інтерпретації.

У дисертаційному дослідженні також уперше:– 

розроблено основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну;– 

набуло подальшого розвитку трактування значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс” на основі категорій та закономірностей комуніка-тивного середовища;– 

розглянуто прагматико-семантичну будову дискурсу у вигляді таких моделей: модель-реалія, квазіреальна модель, модель-метаморфоза, модель-алегорія та категоріальна модель;– 

сформульовано й проаналізовано функціонально-семантичні категорії дискурсу: персональності, модальності, темпоральності, аспектуальності, просодичності, інтенціональності та зв’язності;– 

описано функціонально-комунікативні властивості дискурсу: аргумента-ційність та оцінність;– 

розвинено класифікацію типів аргументації у політичному дискурсі: логічна, емоційна, діалектична, породжувальна;– 

досліджено суспільну значущість ціннісних домінант українського політичного дискурсу (моральних, утилітарних та субморальних і субутилітарних);– 

виявлено й описано лексико-фразеологічні особливості сучасного політичного дискурсу: 1) наявність спеціально-зумовленої функціональної політичної лексики та фразеології; 2) перехід до нормального стилістичного тексту; 3) значне оновлення політичного словника; 4) яскрава метафоризація політичної мови; 5) використання розмовно-зниженої лексики; 6) деспеціа-лізація термінів; 7) активізація запозичень (особливо – з англійської мови); 8) тенденція до стандартизації;– 

обґрунтовано структурний та смисловий аспекти нового стилістичного канону сучасного політичного мовлення;– 

досліджено особливості функціонування окремих жанрових форм політичного дискурсу в інформаційному просторі України: інтерв’ю, гасло, політичний фольклор;– 

диференційовано дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком: за характером інформації, за типом інтеракції, за фактуально-часовою спрямованістю і за типом комунікативної стратегії;– 

наведено й проаналізовано принципи фокусування журналіста й політика, яке застосовується в сучасній політичній публіцистиці;– 

уведено в науковий обіг значний за обсягом фактичний матеріал, що ілюструє наведені вище наукові положення.

Наукову достовірність результатів дисертаційної роботи забезпечує методологічна обґрунтованість вихідних теоретичних положень, застосування комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, репрезентативність джерельної бази дисертації та фактичного матеріалу, на основі котрого здійснено емпіричні дослідження.

Теоретичне значення дисертації полягає в комплексному підході до дослідження дискурсу як соціолінгвального явища, що дало змогу дефінітивно означити аналізоване явище. Теоретична цінність дисертаційного дослідження визначається насамперед тим, що її результати сприяють розвиткові нового напряму сучасного гуманітарного знання, яке отримало назву “дискурсологія”, а також розвитку загальної теорії комунікації, теорії журналістики та суміжних із нею галузей науки. Поглиблюючи наукове бачення функціонально-комунікативних властивостей політичного дискурсу, його загальної та національно-культурної специфіки в українській газетній публіцистиці, підво-диться, таким чином, теоретична база під практичну діяльність українського політикуму та засобів масової інформації громадсько-політичного спрямування.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає передовсім у тому, що її результати і зібраний фактичний матеріал можуть бути використані у фундаментальних загальнотеоретичних дослідженнях із дискурсології, теоретичних проблем лінгвістики тексту, теорії комунікації та журналістикознавства. Отримані результати дисертаційного дослідження можуть бути залучені для розробки та викладання вузівських курсів з текстознавства, літературного редагування, спецкурсів з журналістської та редакторської майстерності (зі спеціальності “Журналістика” і “Видавнича справа та редагування”), а також для створення спеціальної науково-дидактичної літератури – посібників, підручників, текстів лекцій. Виявлений механізм породження дискурсу може, у свою чергу, слугувати алгоритмом побудови та аналізу журналістського тексту.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, опублікована монографія та наукові статті, в яких оприлюднені основні положення наукової роботи, виконані здобувачем самостійно.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри видавничої справи та редагування і науковому семінарі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001-2002 рр.). Основні теоретико-методологічні положення й результати проведеного дисертаційного дослідження упродовж 1999-2003 рр. пройшли апробацію на наукових та науково-практичних конференціях Інституту журналістики (1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002 рр.), а також на: Шостій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (м. Львів, 11-13 травня 2000 р.); Всеукраїнській конференції “Актуальні проблеми слов’янської філології” (м. Бердянськ, 20-21 вересня 2001 р.); Сьомій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (м. Львів, 17-18 травня 2002 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (м. Херсон, 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Український модернізм зі столітньої відстані” (м. Рівне, 2001 р.).

Результати дослідження апробувалися на таких міжнародних конферен-ціях: Міжнародна конференція “Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (м. Харків, 11-12 травня 2001 р.); Міжнародна конференція “Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі (співвідно-шення глобального, загальнонаціонального та регіонального)” (м. Дніпро-петровськ, 27-28 вересня 2001 р.); Міжнародна наукова конференція “Українська література в загальноєвропейському контексті” (м. Ужгород, 16-17 жовтня 2001 р.); Третя Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 80-річчю Білоруського державного університету “Журналістика – 2001” (м. Мінськ, 27-28 листопада 2001 р.); Четверта Міжнародна науково-практична конференція “Журналістика – 2002” (м. Мінськ, січень 2002 р.), Науково-практична конференція “Журналістика в 2001 році: ЗМІ та виклики нового століття” (м. Москва, січень 2002 р.).

З теми дослідження прочитано лекції в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького, проведено семінари. Результати дослідження використовувалися під час читання курсів “Текстознавство”, “Літературне редагування”, “Моніторинг та діагностика навчального процесу” в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та “Текстознавство” й “Літературне редагування” в Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладені автором у монографії “Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність [На матеріалах сучасної газетної публіцистики]” (К., 2002) та 28 публікаціях у фахових виданнях і 11 – в інших наукових збірниках і журналах.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів (дев’яти підрозділів), висновків, списку використаних джерел (357 позицій) та додатків (30 сторінок). Ілюстративний матеріал охоплює 9 таблиць і 40 схем. Загальний обсяг – 443 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації та її зв’язок з науковими темами Інституту журналістики, в якому виконана робота; визначено основну мету й завдання дослідження, його предмет, об’єкт і джерельну базу; наведено використані методи дослідження; аргументовано новизну, теоретичну та практичну цінність дисертаційної роботи; вказано особистий внесок здобувача та поінформовано про апробацію результатів наукового пошуку на українських і міжнародних конференціях, на засіданнях кафедри видавничої справи та редагування і науковому семінарі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, під час проведення лекцій і семінарів в Інституті журналістики та Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького.

У першому розділі “Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу” здійснено огляд загальнонаукових і галузевих (комунікаційних, психологічних, структурних, літературознавчих тощо) методологічних і теоретичних підходів до тлумачення та вивчення дискурсу, проаналізовано дискурс як явище сучасного комунікативного середовища і проведено термінологічне розмежування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”.

У підрозділі 1.1 “Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки” показано, що дискурсологія як нова галузь гуманітарного знання формується на перетині сфер лінгвістики, логіки, філософії, психології та частково соціології. Поєднання у новій науковій парадигмі низки ідей традиційних наукових напрямів (феноменології, символічного інтер-акціонізму, аналітичної філософії тощо) з новими або маловідомими теоріями (постструктуралізму і постмодернізму; теорії соціальних репрезентацій, соціального конструкціонізму, соціально-когнітивної теорії, дискурсивної психології, комунікативно-прагматичної лінгвістики та ін.) дозволяє заповнити “білі плями” в осмисленні явищ мовлення та інтерпретації дискурсу, особливо – їхньої подвійної природи: по-перше, як індивідуально-психічного, по-друге, як соціально-культурного феномену.

Роль методологічного інструмента цієї нової парадигми виконує аналіз дискурсу, основні якісні характеристики якого визначені у підрозділі 1.2 “Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми”. На відміну від лінгвістики тексту, яка зосереджується на суто мовних аспектах побутування тексту, аналіз дискурсу передбачає перенесення акцентів із формально-лінгвістичних характеристик дискурсу на позалінгвальні чинники його породження в тому чи іншому комунікативному середовищі, за тих чи інших обставин комунікації як соціальної дії. З огляду на це, аналіз дискурсу виступає основним методологічним підґрунтям для дослідження явищ масової комунікації і, зокрема, для вивчення масово-інформаційного дискурсу у всіх його різновидах.

Для аналізу дискурсу найбільш плідним і науково доцільним (як аргументовано у підрозділі 1.3 “Сучасні методи дослідження”) є комплек-сний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що полягає у виявленні та вивченні як вербальних компонентів, так і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дисциплін, передбачаючи залучення методологічного інструментарію культурно-породжувального, конверсаційного, критичного, соціально-когнітивного, лінгвістичного, соціолінгвістичного та інших видів аналізу, що дає змогу глибоко і всебічно дослідити суть того чи іншого виду дискурсу, його архітектоніку та особливості мовної репрезентації.

Аналіз дискурсу як явища сучасного комунікативного середовища, здійснений у підрозділі 1.4 “Дискурс у комунікативному середовищі”, дав змогу з’ясувати його природу, особливості породження та основні форми існування. Досліджуючи комунікативну природу дискурсу у його монологічній та полілогічній формах (пункт 1.4.1 “Комунікативна природа дискурсу”), було виявлено, що розгортання дискурсу відбувається завдяки розв’язанню суперечності між видами спілкування – монологічним, який переборює ситуативну зв’язність і синкретичність висловлювання діалогу, та діалогічним, що переборює односпрямованість і, відповідно, односторонність повідомлення про ситуацію. Розв’язання цієї суперечності відбувається в умовах реальної комунікації (пункт 1.4.2 “Дискурс як породження реальної комунікації”).

Загалом, як показано у підпункті 1.4.2.1 “Визначальні чинники дискурсо-творення”, дискурс породжується низкою лінгвістичних та екстралін-гвістичних чинників (ситуативна конкретність, пресупозиція, національно-культурна традиція). Одним із основних чинників породження дискурсу є комунікативний акт, в якому беруть участь комуніканти, котрі у формі діалогу (безпосереднього чи опосередкованого) творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх. Початковий і завершальний етапи комунікативного діалогу, здійснюючись засобами національної мови (породження та інтерпретація тексту, розуміння), започатковуються у механізмах внутрішнього мовлення, його глибинних структурах на рівні універсально-предметного коду мислення, де національно-мовна специфіка комунікативного дискурсу нейтралізована загальнолюдськими схемами змістоутворення. Власне комунікативний дискурс постає як висловлювання (текст), де всі складники утворюють національно-мовний вербалізований продукт, покликаний інформувати про ідеї, інтереси, емоції комунікантів. Комунікативний акт, окрім різновидів мовленнєвої діяльності, охоплює фізичну, емоційну, інтелектуальну, підсвідому, а також немовну семіотичну діяльність.

Необхідною передумовою будь-якого успішного спілкування є вільний перебіг комунікативного діалогу, що досягається насамперед шляхом детального моделювання процесу комунікації. У підпункті 1.4.2.2 “Основні дискурс-моделі” виділено й охарактеризовано три головні теоретичні моделі дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну. Спільним для кодової й інференційної моделі є те, що ключова роль у них відведена інтерсуб’єк-тивності. Проте, на відміну від кодової моделі, де учасники повідомлення і сигнал пов’язані, по суті, симетричним відношенням кодування і декодування, інференційна модель як свою функціональну засаду викорис-товує принцип виведення знання, тобто тут зміст висловлювання не обмежується репрезентативними повідомленнями про стан речей – вони можуть виражати емоції тощо. Коли ж дискурс постає не як трансляція інформації (як у кодовій моделі) чи маніфестація наміру мовця (як в інференційній), а як демонстрація змістів висловлювань, не обов’язково призначених для розпізнавання й інтерпретації реципієнтом, можемо говорити про третю – інтеракційну – модель дискурсу, де вже не мовні структури коду, а комунікативно зумовлена соціальна практика пояснює природу (транс)формування змістів висловлювань у дискурсивному діалозі. Інтеракційна модель дискурсу охоплює ситуативний аспект мовлення, що виражається використанням широкого соціально-культурного контексту, і з усіх трьох моделей найповніше відповідає дискурсивній онтології.

Розмаїття комунікативних ситуацій, в яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує, відповідно, і видове розмаїття дискурсів, описане у підпункті 1.4.2.3 “Комунікативно зумовлені види дискурсу”.

Підрозділ 1.5 “Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”” присвячений термінологічному розмежуванню та встановленню взаємовід-ношень між поняттями тексту і дискурсу. Трактування дискурсу як складного комунікативного явища, складниками котрого є текст і екстралінгвістичні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата) дозволяє означити текст як елементарну (тобто базову, мінімальну й основну) зриму одиницю дискурсу (пункт 1.5.1 “Текст як елементарна одиниця дискурсу”). Як мовленнєве вираження дискурсу, текст – це продукт, що утворився внаслідок мовної специфіки та адресований мовній особистості. У ньому реалізується антиномія: системність/індивідуальність, без яких він не може бути впізнаваним.

У пункті 1.5.2 “Диференційні ознаки та межі тексту” розвинуто ідею О. Москальської Москальская О.И. Грамматика текста. – М.: Высшая школа, 1981. – 183 с. про три “цілісності”, що зумовлюють і забезпечують єдність автономної мовної побудови, котру визначають як текст: змістову цілісність, комунікативну цілісність і структурну цілісність. Виділено і проаналізовано текстотвірні категорії, що лежать в основі цих диференційних ознак тексту: концепт, семантику і логіку тексту, комунікативний та естетичний впливи, синтаксичні, лексичні, фонологічні текстотвірні категорії. На рівні структурної єдності текстотвірні категорії співвідносяться з компонентами, репрезентованими різними мовними засобами, які, в свою чергу, мають кореляти у вигляді текстотвірних елементів. У цих елементах і реалізуються відповідні текстотвірні компоненти в процесі створення (породження) конкретного тексту.

На відміну від дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який виконує функцію вербального “вписування” в навколишню дійсність відображеної у свідомості мовної особистості картини світу, з метою її зміни. Мотив для породження тексту створює ситуація (викликаючи певну інтенцію), а відправним моментом породження тексту (як, власне, і кінцевою метою його сприйняття) виступає відповідний концепт. Концепт зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну будову. Відображаючи інтенції автора (і будучи опосередкованим через ці інтенції), він також задає комунікативну цілеспрямованість тексту: комунікативний або естетичний вплив. При сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираженій формі) до концепту. На цьому шляху він для розуміння текстового концепту співвідносить сприйняту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого неможливе розуміння логіки, семантики та комунікативної цілеспрямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту.

Вивчаючи дихотомію “текст – дискурс”, опосередковану поняттям “мовлення” (пункт 1.5.3 “Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення””), виявляємо, що головна відмінність між поняттями “дискурс” і “мовлення” лежить у площині “суспільне – індивідуальне”. Для дискурсу властиві типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів (так звані інституційні форми спілкування: педагогічний, терапевтичний, діловий, політичний різновиди дискурсу тощо). Найважливішою ж ознакою мовлення виступає його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманні певний підбір лексичних засобів, темп, тривалість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чіткість, акценти тощо.

Аналіз зовнішньо- та внутрішньотекстових характеристик мовлення з позицій сучасного комунікативного мовознавства дав змогу виділити такі категорії дискурсу (пункт 1.5.4 “Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації””): 1) конститутивні (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність); 2) жанрово-стилістичні (стильова належність, жанровий канон, ступінь ампліфікації/компресії); 3) змістові або прагматико-семантичні (адресність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація); 4) формально-структурні (композиція, членування, когезія).

У другому розділі “Прагматико-семантична організація дискурсу” висвітлюються прагматичні (підрозділ 2.1 “Прагматика дискурсу”) та семантичні (підрозділ 2.2 “Семантика дискурсу”) аспекти архітектоніки дискурсу, її суть та основні засоби. Проведено аналіз дискурсу як прагматичної моделі дійсності, досліджено семантичні механізми породження та розгортання дискурсу (за допомогою таких його структурних елементів, як когнітивна структура, ментальна репрезентація, мережа семантичної залежності та семантичний трикутник), розглянуто дискурсивні моделі відображення семантичних модусів реальності, функціонально-семантичні категорії дискурсу, а також дискурсні можливості мовної особистості та застосовувані нею головні комунікативні стратегії побудови дискурсу. Тут досліджено також евалюативну природу дискурсу та аргументацію як метод досягнення його прагматичних цілей.

Комплексно охоплюючи всі активні елементи процесу комунікації (суб’єкти мовлення – мовець та його адресат, їхня взаємодія, ситуація спілкування тощо), прагматика спроможна (як аргументовано у пункті 2.1.1 “Сутність концепції прагматики дискурсу”) забезпечити її успіх, ставши базовою структурою дискурсу.

Прагматична кореляція головних елементів масовоінформаційного дискурсу, як виявило наше дослідження (пункт 2.1.2 “Втілення комуні-кативної інтенції у дискурсі”), залежить від двох його центрів, виражених поняттями “я” та “інший”, і від модальності як невід’ємної риси журналіст-ського тексту. Це співвідношення задається характеристиками суб’єкта дискурсу та його комунікативною метою як основними детермінантами усього розвитку дискурсу. Подібно до того, як взаємодіють між собою елементи структури мовної особистості, так взаємодіють між собою і породжені ними елементи дискурсу. Регулятором цієї взаємодії виступає номінація мовця у дискурсі, зумовлена такими чинниками, як знання мовця про себе, його ціннісні настанови, самооцінка, цілі тощо.

Основними прагматично детермінованими характеристиками учасників дискурсу (виділені та проаналізовані у пункті 2.1.3 “Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу”) є їхня мовна компетенція (у випадку політичного дискурсу – професіоналізм політичного мовлення); національна належність (виявляється переважно в способах і засобах реалізації комунікативної діяльності); соціально-культурний статус (безпосередньо пов’язаний із використанням мови як засобу впливу); психологічний тип і поточний психічний стан; усталені погляди, смаки, звички тощо.

Прагматична організація дискурсу, як показано у пункті 2.1.4 “Засоби прагматичної організації дискурсу”, залежить від використаних у процесі його породження стратегій. Під час творення політичного дискурсу комунікантами застосовуються конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням – наприклад, політичний огляд, стаття-коментар політичної події тощо), транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму – скажімо, інтерв’ю з політиком), побудови дискурсу за наявною або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення політичних гасел, політичних документів, агіток тощо) та безадресатна (щоденникові записи дисидента) чи трансформуюча (пов’язана з істотним переробленням тексту, внаслідок котрого з’являються тексти інших прагматичних класів, наприклад: програма політичної партії реферат програми політичної партії) стратегії.

Ще одним із засобів прагматичної організації будь-якого дискурсу є фрейми – структури, які репрезентують стереотипні ситуації у свідомості (пам’яті) людини або інтелектуальної системи, призначені для ідентифікації нової ситуації, що базується на такому ситуативному шаблоні. Запрограмувати “правильний” хід подій у процесі аналізу розповіді, де окремі події описуються поза жорстким часовим порядком, можна лише врахувавши комбінаторні можливості фреймів та межу їхньої реалізації у тій послідовності подій, яка визначена цими фреймами.

Відбір найбільш значущої інформації для створення контексту дискурсу, релевантність котрого має визначатися у межах тієї або іншої прагматичної настанови, здійснюється за допомогою прагматичного фокуса. Розгляд прагматичного фокуса як категорії дискурсу (пункт 2.1.5 “Прагматична структура дискурсу”), пов’язаний із вивченням контекстуальної та ситуативної інформації, що входить до його глибинного значення. Сприйняття прагматичного фокуса дискурсу ґрунтується не лише на його змістовому наповненні, але і на знаннях тих асоціативних зв’язків, які відомі читачеві із набутого досвіду, тобто складають у свідомості читача прагматичну модель світу (її різновиди описані в пункті 2.1.6 “Дискурс як прагматична модель дійсності”).

Процес трансформації когнітивного (мисленнєвого) рівня у мовленнєво-дискурсивний проходить у вигляді внутрішнього мовлення (пункт 2.1.7 “Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації”). У його процесі, під дією змістових та мовних чинників задуму, мовець іде від своєї образної картини (уявлення) до дискурсу, а через нього – до тексту, де відбувається “втиснення” індивідуально-особистісного змісту, зрозумілого лише самому мовцеві, у мовні форми, що несуть у собі прийнятні для реципієнтів значення. “Мовна тканина” дискурсу набуває повноцінного значення тільки тоді, коли вона актуалізує в учасників дискурсивного діалогу адекватні для них фонові знання. Вагому частку фонових знань, необхідних індивідові для успішного підтримування дискурсивного діалогу в межах певної культури становлять прецедентні феномени. Загалом дискурсні можливості мовної особистості (семіотичного, когнітивного та мотиваційного плану) реалізуються у процесі застосування репрезентаційної та/чи наративної стратегій побудови дискурсу з певною комунікативною метою.

Проведене дослідження засвідчило, що головним методом досягнення прагматичних цілей масовоінформаційного дискурсу є аргументація (пункт 2.1.8 “Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу”). Саме вона забезпечує, по-перше, відображення комунікативних намірів і, по-друге, відображення світу мисленнєвих дій автора дискурсу, який має на меті синхронізувати й узгодити зі своїм перебігом думок думки читача, а також перевести зміст станів свого мисленнєвого світу в мисленнєвий світ адресата (трансформуючи тим самим його ментальну модель об’єктивного дійсного світу – аж до максимального зближення зі своєю та наближення її змісту до загального