ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ
СІДАК Людмила Миколаївна
УДК 13:130.3+17:172+124.5+248
АСКЕТИЗМ ЯК ПРИНЦИП САМОРОЗВИТКУ
ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
ХАРКІВ – 2003
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Лозовой Віктор Олексійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології.
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор Дяченко Микола Васильович, Харківська державна академія культури, завідувач кафедри філософії;
кандидат філософських наук, доцент Пазинич Станіслав Миколайович, Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”, доцент кафедри філософії.
Провідна установа:
Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, м. Київ.
Захист відбудеться “11” грудня 2003 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д – 606.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61043, м. Харків, майдан Свободи, 6.
Автореферат розісланий “10” листопада 2003 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філософських наук, професор Мануйлов Є.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Взаємовідносини людини і суспільства ускладнюються одночасно із становленням цивілізаційного виміру життя. Українське суспільство переживає глибоку кризу цінностей. Цінності радянського способу життя поступово витісняються цінностями суспільства, орієнтованого на ринкову економіку. Відповідно до закономірностей цивілізаційного процесу (наростання демократії, свободи, гуманізму тощо) зовнішній соціальний контроль над активністю людини на суспільному та індивідуальному рівні, який домінував донедавна, за ринкових умов поступається самоконтролю. В основу переосмислення цінностей в Україні покладено визнання особистості найвищою цінністю. Так, Конституцією нашої держави нормативно проголошено людину найвищою соціальною цінністю. Це вимагає від людини відповідальності, самоконтролю, саморегуляції, спонукає до самообмежування та самопримушування. Цивілізаційний поступ також збільшує можливості людини, але вони несуть в собі ще й загрозу суспільству, суттєво зменшують його військову, екологічну, техногенну, інформативну, психологічну (з огляду, наприклад, на сугестивні можливості людини) безпеку. За таких умов суспільство потребує людини нового соціокультурного типу з ноосферним мисленням, котра прагне абсолютної повноти особистісного буття, повної гармонії зі світом, його належного впорядкування і вдосконалення своєї природи, а також намагається позбутися егоїстичної протидії, егоїстичного спрямування своєї активності. Вирішення цих завдань неможливе без розумного самообмежування й самопримушування, терпіння й наполегливої праці, взагалі без аскетизму.
Самообмежування і самопримушування традиційно вважалися аскетичними принципами, а аскетизм – здебільшого засобом саморегуляції та самовдосконалення особистості. Поступово він зазнавав дедалі більшої негативної оцінки, розуміння його сутності втрачалося, а якщо й подавалося, то досить поверхово, тільки з негативним значенням, без належного тлумачення. Внаслідок такої ідеологічної упередженості аскетизм як духовний феномен філософського осмислення не набув. У той же час його принципи, прийоми, методи (наприклад, праця як засіб самовдосконалення) завжди існували й нині продовжують застосовуватися. Але теоретично вони не осмислені й не обґрунтовані, що не тільки зменшує дієвість аскетизму, а й часто призводить до його негативного спрямування й небажаних результатів. Тому практика вимагає більш вичерпного розуміння сутності аскетизму як одного з головних принципів саморозвитку і самореалізації особистості та соціальної регуляції. Таким чином, на сучасному етапі актуальність соціально-філософського дослідження феномену аскетизму обумовлена:
– усвідомленням особистості як найвищої соціальної цінності, неможливості соціального розвитку без забезпечення її гармонійного розвитку, однією з умов якого є аскетизм;
– тривалим дослідженням тільки (або переважно) соціального середовища і його впливу на людину, її духовне життя, ігноруванням внутрішньої активності людини, зокрема аскетизму як особистісного чинника;
– тим, що аскетизм об’єктивно є складовою людського життя, досить широко й по-різному проявляється в ньому і, як засіб подолання небезпечних індивідуальних та соціальних явищ, потребує теоретичного обґрунтування з метою ефективного й усвідомленого застосування;
– зростанням сьогодні значення утилітарного успіху як головного критерію самореалізації особистості на противагу її духовному розвитку;
– відсутністю філософського обґрунтування аскетизму як принципу саморозвитку і самореалізації особистості, що сприятиме переорієнтації внутрішньої активності й соціального життя людини відповідно до її об’єктивних потреб.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах цільової комплексної програми “Соціально-філософські та культурологічні проблеми духовного життя суспільства”, що є складовою наукового напрямку “Основи духовного життя суспільства та розвиток особистості” (державний реєстраційний номер 0186.0.070875) кафедри культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Метою дисертаційного дослідження є розкриття аскетизму як системного явища, визначення його місця у процесі саморозвитку і соціальної самореалізації особистості.
Для реалізації мети поставлені такі дослідницькі завдання:
– подати філософське осмислення явища аскетизму в історії філософської і богословської думки та визначити методологічні засади дослідження;
– виявити конкретно історичні аскетичні практики й особливості проявів у них змісту й форм аскетизму;
– розкрити сутнісні риси і зміст аскетизму як індивідуального й соціального явища та однієї з умов цілісного духовного і фізичного розвитку особистості;
– обґрунтувати цінність аскетизму як важливої складової людської діяльності, саморозвитку особистості і соціальних спільнот та умови гармонійного існування особистості і суспільства;
– визначити екзистенціональний статус аскетизму та його роль у самореалізації особистості.
Об’єктом дослідження є аскетизм як соціокультурне явище.
Предметом дослідження є аскетизм як принцип, засіб і цінність.
Методологічна основа і методи дослідження. Дисертаційна робота в цілому ґрунтується на плюралістичній методології. Її базу складають фундаментальні основи наукового дослідження: принципи об’єктивності, системності, цілісності, єдності історичного та логічного, класифікації, детермінізму, розвитку і взаємозв’язку. Основним є метод системного аналізу. Розглядаючи аскетизм як систему, проаналізовано окремі його прояви, що неможливо без застосування абстракції та узагальнення. Широкий спектр методів дослідження потребує також синтезу їх результатів. Інновацією є використання конкретно-історичного, діяльнісного (у межах соціокультурного) та ціннісного підходів до аналізу аскетичних практик. При вирішенні конкретних наукових завдань використовувалися загальнонаукові методи.
Наукова новизна дослідження. У дисертаційній роботі на основі аналізу аскетичних практик виявлено головні історичні типи аскетизму, його технологію в процесі саморозвитку особистості, сутнісні риси й аксіологічну природу, а також з’ясовано місце аскетизму як соціоморального принципу в самореалізації особистості. На захист виносяться такі положення, що претендують на новизну:
1. Уперше застосовано й реалізовано історичний підхід до аналізу аскетичних практик, що дозволило виявити основні історичні типи цього феномену: архаїчний, імперативно-нормативний і любовно детермінований.
2. Розкрито технологію аскетики в процесі саморозвитку особистості, яка спрямована на подолання опору підсвідомих спонукань вольовим устремлінням.
3. Визначено аскетизм як: соціоморальний принцип, що базується на самообмежуванні та самопримушуванні; специфічний засіб самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових і фізичних здібностей людини; свідома, вольова, морально спрямована діяльність, яка базується на підсвідомій детермінації активності особистості.
4. Встановлено, що аскетизм як складова духовного життя особистості і суспільства, перебираючи на себе потенційну самоцінність самої особистості і тієї мети, яку вона чи соціальна спільнота ставить для аскетизму, набуває характеру похідної самоцінності. Аскетизм є також відносною цінністю, оскільки результати аскетичної діяльності можуть бути спрямовані на піднесення буття особистості чи його зубожіння. Виявлено, що соціальна цінність аскетизму полягає в його об’єднавчому, народотворчому, ідейно-національному, ідентифікуючому історичному значенні, через що і на соціальному рівні він набуває характеру самоцінності.
5. Доведено, що самореалізація, яка є однією з важливих екзистенціальних потреб людини, задовольняється насамперед у формі самовдосконалення і втілення цілей у діяльності для себе та суспільства, в основному забезпечується за допомогою аскетичних прийомів і методів. Оскільки самореалізація особистості передбачає її самовдосконалення, спрямоване на оновлення, то вона є різновидом творчості. У той же час творчість як засіб самореалізації особистості потребує аскетизму, який також є творчим актом. Отже, аскетизм – це основний екзистенціальний принцип саморозвитку, самоздійснення особистості, який визначає ступінь її досконалості й самовідношення та відношення до світу. І лише у вузькому значенні аскетизм – це спосіб життя, для якого характерним є зречення світу, тотальне застосуванням аскетичних прийомів тощо.
Наукова новизна роботи полягає в залученні до наукового обігу та філософському аналізі богословських і релігійно-філософських творів, де порушується проблема аскетизму.
Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що воно розширює соціально-філософське знання про явище аскетизму як принципу саморозвитку і самореалізації особистості, складової її духовного життя, що сприятиме розвитку наукових досліджень у галузі теорії й практики самовдосконалення, самореалізації, виховання й самовиховання, культури особистості й соціуму. Головні теоретичні висновки дисертації можуть слугувати для подальших розробок концепцій духовного (внутрішнього) світу людини, зокрема критеріїв оцінки духовного стану особистості (наприклад, критеріїв оцінки суб’єктивної сторони підготовки до злочину, щирості каяття, взагалі діяльності суб’єкта тощо), а також сприятимуть гармонійному розвитку суспільства, більш глибокому осмисленню складної, суперечливої моральної ситуації в Україні.
Основні положення дисертації можуть бути використані:
– для пошуку ефективних методів і форм педагогічного впливу на формування особистості з планетарним, ноосферним мисленням і відповідного типу свідомості у соціальних спільнот;
– для винайдення гуманних й ефективних способів боротьби з небезпечними соціальними явищами;
– у навчальному процесі під час вивчення філософії, етики, культурології.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації викладені у 6 публікаціях (4 статті у фахових виданнях і 2 тез наукових доповідей). Результати дослідження обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції “ІІІ тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи” (м. Чугуїв – грудень 1996 р.), науковій конференції “Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та розвиток особистості” (м. Харків – квітень 2001 р., НЮАУ ім. Ярослава Мудрого), Міжнародній науково-практичної конференції “Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти” (22-23 травня 2003 р., НТУ “ХПІ”), на теоретичних семінарах кафедри культурології та міжкафедральному теоретичному семінарі кафедр суспільно-гуманітарних дисциплін Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого протягом 2000-2003 рр.
Структура дисертації обумовлена логікою дослідження та специфікою предмета дослідження. Поставлені мета і завдання дисертаційної роботи вимагали: ознайомлення з філософськими й теологічними доробками у вивченні феномену аскетизму; з’ясування передумов його виникнення, історичного розвитку, специфіки проявів як соціокультурного явища на різних етапах розвитку суспільства; виявлення сутності й змісту аскетизму, що дозволило дослідити його як ціннісну основу саморозвитку особистості, а також як соціоморальний принцип її самореалізації. Отже, дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (які включають дев’ять підрозділів), висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 211 сторінок, з них 195 сторінок основного тексту. Список літератури містить 228 найменувань, розміщених на 16 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, методологію дослідження, розкрито наукову новизну положень та висновків роботи, її теоретичне і практичне значення, зазначено публікації результатів дисертаційного дослідження та відомості про їх апробацію.
У першому розділі “Теоретичні здобутки та методологія дослідження аскетизму” окреслено ступінь наукової розробки теми та методологічні засади дослідження.
У першому підрозділі першого розділу “Філософське осмислення аскетизму як соціокультурного явища” досліджено процес накопичення знань про явище аскетизму в історії філософської і богословської думки.
Перші спроби рефлексії феномену аскетизму, а також близьких до нього понять саморегуляції, самовдосконалення, самореалізації, сенсу життя тощо були зроблені в релігійних і філософських системах давніх цивілізацій. Так, брахманізм, джайнізм, буддизм, індуїзм, йога, ламаїзм тощо дали світові зразки аскетики як позитивного, так і негативного спрямування. Це знайшло відображення у давніх Ведах, Упанішадах, Бхагавадгіті, у вченнях Нагарджуни, Асанги, пізніше Р. Тагора, М. Ганді, Ауробіндо та ін. До питань індійської аскетики побіжно зверталися В. Андросов, А. Барт, А. Бєльський, Дж. Вудрофф, Н. Гусєва, Г. Дюмулен, В. Іванов, В. Корнєв, Е. Леманн, А. Уотс, Д. Фурман та інші дослідники.
Елементи аскетизму, деякі його сутнісні риси відобразилися в етичних вченнях Конфуція і Лао–цзи, котрі апелювали до морального самовдосконалення і довели, що воно обов’язково потребує аскетизму. Цю традицію продовжили Чжуан-цзи, Мен-цзи, Ян Чжи, Мо-цзи та інші мислителі, хоча їхні етичні системи і мають певні розбіжності. Побіжно до аскетичних елементів у китайській філософії зверталися у своїх працях А. Лук’янов, О. Долін, М. Абаєв та ін.
До перших спроб системного осмислення аскетизму, його цінності, практики належить старозавітна біблійна традиція, що розкриває сутність і цінність аскетизму як індивідуально-духовного, так і соціокультурного явища. Найбільш повного розуміння іудейської аскетики як вершини розвитку імперативної саморегуляції та універсального нормативно-етичного принципу було досягнуто завдяки працям А. Алексєєва, М. Бєлєнького, Т. Буткевича, Б. Вишеславцева, М. Іскіна, М. Маймоніда, З. Фрейда, М. Шолема та ін.
В античній філософії важливого значення для осмислення аскетизму набули вчення Піфагора, кініків, атомістичний матеріалізм Демокріта. Гносеологія Платона також потребує позитивно, а його етичний дуалізм – негативно спрямованої аскетики. У вченні Арістотеля про золоту середину надається пріоритетність доцільності, поміркованості, які є одними з головних аскетичних принципів. Стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, котрі набули значного аскетичного досвіду, дослідили цінні прийоми й методи аскетизму, хоча відірвана від соціальної програми етика стоїцизму закономірно призводила до апатії, байдужості. У цілому ж античний світ упереджено ставився до аскетики.
Найбільшого розвою аскетичні ідеї досягли в християнстві. Аскетизм став предметом теологічних і релігійно-філософських досліджень. Апостол Павло й інші автори Нового Заповіту, християнські богослови Василь Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, а також святі Макарій Великий, Феофан Затворник, Ісаак Сирін, Григорій Палама, І. Брянчанінов та багато ін., представники католицького богослов’я – Августин Аврелій, Фома Аквінський, П. Абеляр, К. Войтила та ін. досить ґрунтовно дослідили предмет аскетизму, різноманітні його прийоми й методи. До питань аскетизму зверталися й українські філософи і мислителі – І. Вишенський, П. Могила, Г. Сковорода, пізніше П. Юркевич тощо, і представники російської релігійної філософії та теології ХІХ – поч. ХХ ст. – єп. Варнава (Бєляєв), М. Бердяєв, С. Булгаков, Л. Карсавін, М. Лоський, ієром. Олексій (Кузнецов), П. Пономарьов, В. Соловйов, П. Флоренський та ін. Синтезом їх здобутків є монументальна праця С. Заріна, котрий дослідив і класифікував аскетичні прийоми й методи, визначив об’єкт і суб’єкт аскетизму, його мету. Погляди на аскетику в протестантизмі рельєфно висвітлені М. Вебером, який вбачав протестантський етичний ідеал у трудовій, нормативно спрямованій, як і в іудаїзмі, аскезі.
Основні аскетичні ідеї мусульманства, які принципово збігаються з іудейськими та протестантськими, розвинули середньовічні арабські філософи аль-Ашарі, аль-Газалі, Ібн Хазм, Мухамед аль-Матуріді та ін. і пізніше дослідили знавці мусульманської етики Абу Аля Ал-Маудуді, Газалі, М. Гутсм та ін.
Ширшого діапазону набули погляди на аскетизм у новій та новітній, переважно секуляризованій європейській філософії, антропології, педагогіці, які в цілому характеризуються поверненням від християнської етики й аскетики до нормативної. Зокрема вони відбилися у поглядах Еразма Ротердамського, Томаса Мора, а такі філософи, як Спіноза, Декарт, Дж. Локк, І. Бентам, Ж.-Ж. Руссо, І. Фіхте, Ф. Ніцше, по суті, не зрозуміли природи самовдосконалення й аскетики. При всіх розбіжностях поглядів, вони виявляють надзвичайно подібну незацікавленість в аскетизмі, точніше нерозуміння його суті. Категоричний імператив І. Канта став витонченою апеляцією до нормативної етики та аскетики. У той же час система А. Шопенгауера є спробою заперечити нормативно-імперативну етику протестантизму і відвертою апеляцією до індійської традиційної аскетичної етики. Тому розуміння сутності аскетизму поступово втрачалося. Нові можливості для його відновлення й переосмислення відкривають роботи З. Фрейда, К. Юнга.
Марксизм, орієнтуючись на соціальну діяльність і соціальне середовище як детермінанту внутрішнього стану людини, декларативно заперечував цінність аскетики, як і феномен самовдосконалення, однак практика змушувала досліджувати їх. Власне дослідження прийомів аскетики відродив А. Арет. У працях Б. Ананьєва, Р. Апресяна, Т. Афанасьєва, Б. Григор’яна, А. Гусейнова, Ю. Давидова, І. Донцова, М. Дяченка, А. Івоненка, М. Кагана, А. Кочетова, А. Леонтьєва, В. Лозового, М. Носова, С. Пазинича, Т. Покуленко, Н. Сидоренка, Л. Сохань, В. Сухомлинського, В. Тихоновича та ін. побічно чи системно аналізуються проблеми самовдосконалення, самовиховання особистості. Це не могло не привернути увагу до дослідження аскетизму.
У працях зазначених дослідників розглядалися лише мотиви, прикінцева мета роботи над собою за допомогою аскетизму та описувалися його прийоми й методи, виділявся моральний, культуротворчий, мобілізуючий вплив на суспільство тих його членів, які завдяки аскетизму досягли вершин духовного розвитку. Психологічний механізм аскетизму, закономірності його виникнення та історичного розвитку визначалися лише фрагментарно. У той же час цінність аскетизму, зокрема його соціальне значення, технологія аскетики в процесі самореалізації особистості, особливо на соціально-філософському рівні, не досліджувалися.
У другому підрозділі першого розділу “Основні методологічні засади дослідження аскетизму” визначені основні методологічні підходи та методи дослідження явища аскетизму.
Аскетизм є системою і водночас – підсистемою систем вищого порядку, тому його дослідження повинно базуватися на системному аналізі. Аскетизм як явище духовного життя потребує визначення його цінності, що не можна зробити без з’ясування його місця і ролі в культурі (світоглядно-ідеологічних системах) та житті людини. Особливістю роботи є застосування конкретно-історичного, діяльнісного й ціннісного підходів до аналізу аскетичних практик та їх оцінки. При вирішенні конкретних наукових завдань були використані загальнонаукові методи. В цілому дослідження базується на антропологічних поглядах наукового і релігійного (християнського) дискурсів, що склалися на вітчизняному та європейському ґрунті.
У другому розділі “Сутність і зміст аскетизму як соціоморального явища та способу самовідношення у соціокультурних практиках” розкриваються конкретно історичні практики аскетизму, з яких виводиться його сутність і зміст як соціоморального явища. Базуючись на релігійних і філософських поглядах, історичних й етнографічних даних, автор з’ясовує технологію аскетики як засобу саморегуляції особистості, а також зміст, сутність аскетичних методів, процес їх виникнення, функціонування і їх історичного розвитку.
У першому підрозділі другого розділу “Аскетичні практики минулого і сучасності” з’ясовується механізм виникнення аскетики й подальший його розвиток, описуються й аналізуються основні історичні типи аскетизму.
Головною класифікаційною ознакою типів аскетизму є розуміння способу об’єктивації бажаної активності чи стану особистості. Він визначається світоглядними засадами, наприклад, типом релігійного світогляду. У контексті виникнення аскетизм має у своїй основі притаманне людині бажання відчути зростання сил і можливостей та готовність на певну активність, напружену діяльність. Це стосується, наприклад, магії і примітивних форм релігії. Із вдосконаленням релігійної свідомості поліпшується й мотивація, яка спонукає до самообмеження та самопримушення. Взагалі культурний розвиток закономірно пов’язаний з розвитком аскетичних практик й аскетичних елементів світогляду, що здавна усвідомлювалося людиною. В цілому найвитонченіші історичні зразки аскетики були подані тими народами, які піднялися на вищі щаблі культурного розвитку, соціальної організації і мали вишукані зразки антропологічних уявлень. Серед них можна виділити три основні історичні типи аскетизму: архаїчний, в основі якого уявлення про самообмежування та самопримушування як способи підтримання рівноваги в дуалістичному Всесвіті; імперативно-вольовий, що базується на нормативній етиці й орієнтується на свідому, вольову детермінацію людської активності, зокрема – управління підсвідомими процесами (характерний для іудейської, мусульманської, протестантської аскетики); любовно детермінований, спрямований безпосередньо на формування належного об’єкта у підсвідомості, що викликає бажане устремління. Його зразки подало традиційне християнство, а також деякі релігійно-філософські системи, які постали в індійському соціокультурному просторі.
У другому підрозділі другого розділу “Сутнісні риси й зміст аскетизму та його значення для саморозвитку особистості” на основі аскетичних практик розкривається зміст, сутнісні риси аскетизму, розглядається генезис поняття “аскетизм”, яке відбивало господарське і спортивно-тренувальне значення, а пізніше набуло етичного й релігійного змісту. Така трансформація відбувалася за законами аналогії, що свідчить про давність прийомів у порівнянні з термінами, якими вони позначалися. Аскетизм передбачає свідоме прагнення найвищих чеснот, готовність іти тернистим шляхом пошуків, і насамперед пошуків себе. Головним мотивом, який спонукає до цього, є усвідомлення невідповідності наявного стану людини бажаному ідеалу. А тому відправною точкою аскетичного самовдосконалення є самопізнання і самооцінка. Справжнє “Я” людини – це ідеальна потенційна досконалість, яка і є головною метою аскетики.
Досліджується також технологія аскетики, яка полягає в розпізнаванні підсвідомих образів (устремління до яких зумовлює протидію усвідомленим бажанням), їх ослабленні до цілковитого вилучення; перенесенні до підсвідомості за допомогою уяви та допоміжних прийомів бажаних, позитивно оцінених образів; самоконтролі над тим впливом, який вони мають на особистість; зіставленні її наявного стану з моральним ідеалом; тренуванні волі, посиленні її значення порівняно з підсвідомістю, узгодженні їх діяльності.
У підрозділі описані й проаналізовані основні прийоми (самоспоглядання, самоконтроль, терпіння, каяття, самопізнання, праця та ін.) й принципи (самообмеження, самопримушення, утримання, помірність тощо) аскетизму. Порівняльний аналіз аскетичних прийомів, апробованих у православ’ї й емпірично винайдених радянськими педагогами, доводить їх ідентичність, що свідчить про тотожність аскетичних прийомів в усіх самовиховних та аскетичних системах, які можуть спрямовуватися на досягнення діаметрально протилежних цілей, а тому призводити як до піднесення, збагачення буття особистості, так і до його зубожіння. Як показав аналіз аскетичних практик, аскетизм – це соціоморальний принцип, засіб самовдосконалення і свідома, вольова, морально спрямована діяльність особистості.
У третьому розділі “Аскетизм як ціннісна основа саморозвитку особистості” розкривається аксіологічна природа аскетизму.
У першому підрозділі третього розділу “Ціннісний характер аскетизму як принципу саморозвитку особистості” визначається цінність аскетизму для особистості і суспільства.
Автор виходить з того, що потенційно абсолютною цінністю є особистість, яка прагне самодостатності буття при єдності бажань і можливостей. Зазначена єдність (бажань і можливостей) – не механічний збіг обставин, а динамічна система. Її розвиток зумовлюється належним спрямуванням підсвідомих устремлінь, які є основною рушійною силою людської активності й визначають можливості особистості. Підсвідомі устремління, насамперед націлені на об’єднання свого буття з буттям інших духовних істот, є потребою людини (у цьому джерело її соціальності) і найвищою похідною самоцінністю, яка перебирає на себе потенційну абсолютну самоцінність особистості. На найвищих щаблях досконалості підсвідомі устремління набувають любовного характеру і завжди потребують аскетизму, зокрема самообмежування і самопримушування. Аскетизм, хоча й живиться вольовими бажаннями, але спрямовується насамперед на формування підсвідомих устремлінь, тому є похідною самоцінністю.
Аскетизм – це також відносна цінність, адже об’єктом підсвідомого устремління може бути або наявне “Я”, або інша реальність. Тому аскетизм може спрямовуватися і на збагачення буття, самореалізацію особистості, і на гальмування цього процесу, зубожіння буття, саморуйнацію особистості (наприклад, у тоталітарних сектах). На соціальному рівні егоїстична орієнтація діяльності уможливлює асоціальне спрямування аскетизму (наприклад, на злочинну діяльність). Поза конкретним соціальним чи духовним контекстом взагалі немає сенсу говорити ані про аскетизм, ані про його цінність, ані про знаковість. Саме в такому розумінні аскетизм є відносною похідною самоцінністю, яка перебирається від особистості як потенційно безумовної самоцінності та мети, яку особистість чи соціальні спільноти намагаються досягти завдяки аскетизму.
Спрямованість аскетизму на самовдосконалення зумовлює його соціальне значення, але цим воно не вичерпується. Складовою аскетизму є система заборон і самообмежень, а будь-яка культура потребує обмежень антисоціальних підсвідомих інстинктів, прагнень, бажань, тому аскетизм має культуротворче значення. Ідеї, які спонукають до аскетичного подвижництва, завдяки об’єктивності й універсальності, заволодівають свідомістю невизначеної кількості людей та об’єднують у реально існуючі соціальні спільноти, а отже, аскетизм має об’єднавче соціальне значення. Якщо аскетика тривалий час визначає поведінку людини в межах етнічних об’єднань, то вона робить її сталою, формує стереотипи поведінки. Тому аскетизм має народотворче значення, є чинником у формування національного характеру. Нація потребує духовних орієнтирів, які б забезпечували подолання соціальних, духовних, економічних проблем, пошук компромісу, культурний діалог. Обов’язковою складовою таких орієнтирів виступає аскетизм як духовна цінність, як метод і практика – в цьому його ідейно-національне значення. Ідентифікуюче історичне значення аскетизму полягає в тому, що розпізнавання конкретних аскетичних рис, практик й ідеалів уможливлює безпомилково вирізнити етноси, соціальні групи тощо. Таким чином, об’єктивна цінність аскетизму на соціальному рівні базується на тому, що, будучи засобом, він набуває характеру самоцінності, а отже, визначає сенс буття, забезпечує самореалізацію як окремої особистості, так і соціальних спільнот, соціуму в цілому.
У другому підрозділі третього розділу “Суб’єктивне сприйняття цінності аскетизму як основи саморозвитку особистості” розкриваються особливості індивідуального сприйняття й оцінки та оцінки соціальних суб’єктів явища аскетизму.
Суб’єктивне сприйняття цінності аскетизму має свої закономірності. Аскетичні практики обов’язково вимагають напруженої діяльності, подолання власної інертності, егоїзму, страждань. Тому первинно аскетизм повинен зазнавати суб’єктивного заперечення. Добровільно аскетику можна застосовувати лише тоді, коли добре усвідомлено її цінність як засобу для досягнення мети, значущість якої більша за негативні відчуття. Безпосередньою рушійною силою такої діяльності є підсвідоме устремління до бажаної мети, яка також потребує моральної санкції, підтримки відповідної ціннісної установки. Практикування аскетизму дає особистості можливість відчути перемогу (наприклад, над обставинами, собою), задовольнити творчі потреби, отримати естетичну насолоду тощо, що виправдує неминучі страждання, викликані аскетичною діяльністю, і формує потребу в ній. Суб’єктивно аскетизм починає оцінюватися не лише як необхідний засіб, а як самоцінність, сам по собі стає бажаним.
Діалектичний розвиток такого відношення обов’язково призводить до певної соціоморальної оцінки явища, адже суб’єктивне сприйняття цінності аскетизму впливає на соціальну поведінку суб’єкта. Ставлення соціальних суб’єктів до аскетики як до потреби, як до самоцінності формує відповідні ціннісні установки на соціальному рівні. Отже, усвідомлення цінності аскетизму як морального принципу, зразка вчинку, лінії поведінки є результатом зняття первинного суб’єктивного ставлення до аскетичного самопримушення чи самообмеження як неприємних, але необхідних явищ. Так, внаслідок морального схвалення більшістю членів суспільства аскетизм набуває характеру соціоморальної цінності і впливає на життя соціальних спільнот.
У четвертому розділі “Аскетизм у самореалізації особистості” визначається місце і роль аскетизму як соціоморального принципу в процесі самореалізації особистості.
У першому підрозділі четвертого розділу “Діяльнісна сутність самореалізації особистості як аскетичне устремління до вдосконалення і розкриття її потенційних можливостей” головна увага зосереджується на розкритті процесу самореалізації й аскетичних прийомів, за допомогою яких проявляються потенційні можливості людей.
Бажання усунути страждання та прагнення абсолютного задоволення не відповідають завданням самореалізації і взагалі принципово нездійсненні. А тому підвищена увага до них згубно впливатиме на увесь стан особистості. Самореалізація не може базуватися й на задоволенні матеріальних потреб, прагненні успішних взаємовідносин з життєвим середовищем, особистого щастя, будь-якого ідеального стану. Самореалізацію визначено як одну з найважливіших екзистенціальних потреб людини, яка задовольняється насамперед у формі самовдосконалення, тобто автоцентристської творчої вольової діяльності, свідомо і підсвідомо (любовно) спрямованої на оновлення людини, заперечення наявного недосконалого стану та наближення до усвідомленого ідеалу, а також втілення цілей у діяльності для себе і суспільства. Аскетизм, на думку автора, є механізмом, який забезпечує успішний характер такої діяльності. Автоцентрична творчість, оновлення особистості потребує духовного розпізнавання й оцінки недосконалості, її аскетичного самообмеження, розпізнавання трансцендентного ідеалу і любовного устремління до нього, а також аскетичного ставлення до страждання і задоволення, які обов’язково супроводжують таку діяльність, але є якісно нижчими за любов, яка спонукає й підтримує самореалізацію.
З огляду на природу людини самореалізація особистості можлива лише на шляху зречення егоїстичної діяльності на користь альтруїстичної і любовної, тому мусить знаходити свої прояви поза особистістю. Це означає, що процес об’єктивації у свідомості ідеалу, який певний час трансцендентний мікрокосму, на цьому не переривається, а продовжується поза ним у життєвому середовищі, передусім у світі духовної культури соціуму.
У другому підрозділі четвертого розділу “Творчість як аскетичний механізм самореалізації особистості” йдеться про творчість, що є виходженням людського духу із трансцендентності в іманентність у вигляді ідей, цілей, їх сприйняття і втілення при вирішенні практичних та духовно-практичних (інтелектуальних, моральних, естетичних та ін.) завдань.
Творчість є потребою, похідною від потреби у самореалізації. Як аскетизм є творчим актом, так і будь-яка творчість – аскетична за змістом. Творчість передбачає оновлення, вона є певною мірою самообмеженням на користь новизни, що є аскетичною рисою. З’ясовуючи природу творчості, стає очевидним прямий зв’язок творчої самореалізації особистості з формуванням її світогляду. В ідеалі не можна поділяти творчість на художню, наукову і автоцентристську. Значимість аскетизму у творчості полягає в тому, що самообмежування та самопримушування творчих натур спрямовано не на усунення зовнішніх перешкод, а на протидію власному егоїзму й самореалізацію.
У третьому підрозділі четвертого розділу “Аскетизм як соціоморальний принцип та умова соціальної самореалізації особистості” досліджується взаємозв’язок самореалізації особистості та її соціальних ролей, який найбільш повно простежується на прикладі становлення та самореалізації національної еліти.
Коли ті чи інші негативні явища в розвитку особистості й суспільного життя зумовлюються егоїстичним свавіллям як на індивідуальному, так і на соціальному рівні, то позбутися їх можна лише після принципової зміни типу духовної діяльності на альтруїстично-любовну, що обов’язково знайде прояв у соціальному середовищі і позначиться зміною характеру соціального життя на любовно-свободний. Аскетизм є невід’ємною складовою духовної культури суспільства, що оберігає його від негативних явищ, зумовлених егоїстичною детермінацією підсвідомої діяльності його членів. Але суспільство чи його суб’єкти не повинні насаджувати аскетизм, а дати можливість кожному з огляду на свідоме визначення відносно пріоритету цінностей вільно обирати якісь окремі аскетичні методи, прийоми для здійснення поставленої мети чи визначати аскетизм як певний стиль життя. У підрозділі йдеться також про свободу як умову людської діяльності і, зокрема, аскетизму. Найбільшого соціального значення набуває суспільна діяльність національної еліти, її духовний розвиток, тому значну увагу приділено дослідженню ролі аскетичних принципів у процесі формування соціальної еліти та здійснення нею свого призначення.
У “Висновках” узагальнено результати, наукове і практичне значення дослідження й перспективи подальшого вивчення явища аскетизму. Викладено такі положення:
1. Аналіз аскетичних практик показав, що аскетизм, виникнувши з бажання відчути зростання своїх сил і можливостей, завжди спрямовувався на задоволення найважливіших потреб людини, зокрема – потреби у самовдосконаленні. Хоча нерідко застосування його прийомів зводилося тільки до саморегуляції особистості. Вивчення генезису феномену аскетизму в історичному контексті дозволило з’ясувати його основні історичні типи, найголовнішими з яких є архаїчний (властивий доцивілізаційним типам культури), імперативно-нормативний (притаманний іудейському, мусульманському, протестантському та ін. видам аскетизму) та любовно детермінований (наприклад, християнський, деякі види індійської аскетики), які зумовлюються панівними у суспільстві типами світогляду.
2. Аскетизм базується на глибинних психофізіологічних особливостях людини, основу душевного життя якої складають підсвідомі устремління, що визначають її зовнішню і внутрішню активність. Сутність технології аскетики полягає в розпізнаванні й оцінці підсвідомих образів (які зумовлюють протидію усвідомленим бажанням), їх ослабленні та вилученні, перенесенні до підсвідомості за допомогою уяви і допоміжних прийомів бажаних, позитивно оцінених образів, самоконтролі над тим впливом, який вони мають на особистість, зіставленні його з моральним ідеалом, тренуванні волі, посиленні її значення порівняно з підсвідомістю, узгодженні їхньої діяльності.
3. Аскетизм – це багатогранне явище, а саме: соціоморальний принцип, що базується на самообмежуванні та самопримушуванні; свідома, вольова, морально спрямована діяльність; специфічний засіб саморегуляції та самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових та фізичних здібностей людини, який мотивується усвідомленням власної недосконалості, суперечливості між ідеальним і наявним станом особистості.
4. Аскетизм як складова духовного життя особистості й суспільства набуваючи характеру самоцінності, перебирає на себе потенційну самоцінність самої особистості і тієї мети, яку обирає суб’єкт (особистість або соціальна спільнота) для аскетизму. При цьому аскетично зорієнтована діяльність набуває характеру похідної самоцінності. Результати ж цієї діяльності, насамперед зміни духовного життя, стають їй іманентними, оскільки вони характеризуються ступенем наближення до абсолютної повноти буття особистості як абсолютної самоцінності. Аскетизм є також відносною цінністю, може призводити як до збагачення, піднесення буття особистості, так і його зубожіння, саморуйнації особистості.
5. Первинно аскетизм сприймається суб’єктом як необхідність і засіб для досягнення більш цінної мети. Він дозволяє відчути перемогу, задовольнити творчі потреби, отримати естетичну насолоду тощо, що формує потребу в аскетизмі, яку слід розглядати як зняття первинного ставлення до аскетики як негативного, але необхідного напруження і страждання, яке потребує самопримушування, терпіння тощо. Суб’єкт сприймає аскетизм як самоцінність. Проте, аскетика може зазнавати й негативної суб’єктивної оцінки.
6. На соціальному рівні аскетизм набуває характеру моральної цінності, формує певні соціально-психологічні установки. Останні існують відносно самостійно і впливають на суспільні відносини. Аскетизм як метод, що спирається на систему обмежень негативних підсвідомих інстинктів, які перешкоджають самореалізації суспільства, є культуротворчим, піднімає людство на вищі щаблі культурного розвитку. Крім того, він має об’єднавче, народотворче, ідейно-національне, ідентифікуюче історичне значення, отже, набуває характеру самоцінності в соціальному значенні.
7. Оцінка аскетики залежить від розуміння поняття самореалізації особистості. Усвідомлюючи аскетизм як одну з важливих екзистенціальних потреб людини, що задовольняється насамперед у формах самовдосконалення та діяльності для себе і суспільства, заперечення наявного недосконалого стану та наближення до відчутого й усвідомленого ідеалу, необхідно визнати, що самореалізація забезпечується за допомогою аскетичного, любовного за своєю природою механізму.
Самореалізація особистості передбачає її самовдосконалення, спрямоване на оновлення, тому вона є різновидом творчості. У той же час творчість як засіб самореалізації особистості потребує аскетичного самопримушування і самообмежування для вирішення негативного і позитивного завдань аскетики: заперечення наявних іманентних особистості образів, поглядів, знань і устремління до трансцендентної новизни. Тому й аскетизм, як процес самовдосконалення особистості, є творчим актом.
Основні положення дисертаційного дослідження викладені в таких публікаціях:
1. Сідак Л.М. Сутність самоздійснення особистості як аскетичне устремління до вдосконалення // Науковий вісник. Серія “Філософія” / Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. – Харків: “ОВС”, 2002. – Вип. 13. – С. 104-112.
2. Сідак Л.М. Природа і сутність аскетизму // Вісник Національного технічного університету “ХПІ”. – Збірник наукових праць. Тематичний випуск “Філософія”. – Харків: НТУ “ХПІ”. – 2003. – № 2. – С. 154-160.
3. Сідак Л.М. Аскетизм як соціокультурний принцип формування національної еліти //Теорія і практика управління соціальними системами // Щоквартальний науково-практичний журнал. – Харків: НТУ “ХПІ”. – 2003. – № 2. – С. 87-95.
4. Сідак Л.М. Страждання як необхідна умова самореалізації особистості // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, психологія. – Харків: ХВУ, 2003. – Вип. 1 (16). – С. 114-121.
5. Сідак Л.М. Значення аскетизму в духовному самовдосконаленні особистості // III тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи: Тези доповідей і повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції (20-21 грудня 1996 р.) – Чугуїв, 1996. – С. 94.
6. Сідак Л.М. Аскетичні принципи самовдосконалення особистості в контексті християнської етики // Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та розвиток особистості: Матеріали наукової конференції за підсумками виконання комплексної цільової програми (м. Харків, 12-13 квітня 2001 р.). – Х.: НЮАУ, 2003. – С. 125-129.
АНОТАЦІЇ
Сідак Л.М. Аскетизм як принцип саморозвитку та самореалізації особистості. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Харківський військовий університет. – Харків, 2003.
Дисертація присвячена соціально-філософському дослідженню феномену аскетизму. У роботі проводиться філософсько-історичний аналіз виникнення, становлення та функціонування аскетизму, що дає можливість виявити його основні історичні типи: архаїчний, імперативно-нормативний і любовно детермінований. Аскетизму визначено як: соціоморальний принцип, що базується на самообмежуванні та самопримушуванні; специфічний засіб самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових і фізичних здібностей людини; свідому, вольову, морально спрямовану діяльність. Залучення у науковий обіг теологічних й релігійно-філософських праць з аскетизму дозволило розкрити технологію аскетики, її сутнісні риси, зміст, усвідомити аксіологічну природу, особливості формування оцінки аскетизму на індивідуальному і соціальному рівнях, соціальний вплив цієї оцінки, а також механізм самореалізації особистості як творчої, аскетично зорієнтованої діяльності.
Ключові слова: аскетизм, автоцентристська діяльність особистості, саморозвиток особистості, самореалізація особистості, самовдосконалення особистості, аскетизм як соціоморальний принцип, аскетизм як засіб самовдосконалення, аскетизм як морально спрямована діяльність.
Сидак Л.Н. Аскетизм как принцип саморазвития и самореализации личности. – Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Харьковский военный университет. – Харьков, 2003.
Диссертация посвящена социально-философскому исследованию феномена аскетизма. В работе раскрывается сущность и содержание аскетизма как: социоморального принципа, который базируется на самоограничении и самопринуждении; специфического способа самосовершенствования моральных, интеллектуальных, волевых и физических способностей человека; сознательной, волевой, морально направленной деятельности. Для этого проводятся исследования технологии аскетической практики как автоцентрической преобразовательной деятельности и философско-исторический анализ возникновения, развития и функционирования аскетизма. При этом установлено, что аскетизм базируется на распознавании и нейтрализации подсознательных образов, определяющих состояние и активность личности, сознательном и контролируемом перенесении в подсознание желательных образов для изменения личности на уровне подсознания.
В основу классификации исторических типов аскетизма – архаического, нормативно-императивного и любовно детерминируемого – положен уровень понимания
