Початок ХІХ ст., незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження. Подібні процеси на зламі XVIII і ХІХ ст. відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існуван-ня слов’янських народів. Його початки лежать в домінуванні "но-стальгійних" настроїв, що формувались козацькими літописами, історич-ними дослідженнями вітчизняних вчених з питань причин занепаду Козацької держави. Замилування козацькою минувшиною на початку ХІХ ст. в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької традиції Козацької держави, мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Цей феномен політичного мислення українців репрезентував ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про "козацьку вольницю". Державницький ідеал минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіально-становий, а не національно-етнічний характер. Документом, що в концентрованій формі відбивав ці ідеї, став твір анонімного автора "Історія Русів", який слід розглядати, в першу чергу, не як історичну хроніку, а як своєрідний політичний маніфест патріотично налаштованих нащадків козацької старшини. Однак він в основному обмежувався "тугою за славним минулим" не даючи позитивної програми майбутній боротьбі за українську державу.

В той же час процеси творення новітньої української літератури, відродження національної історичної пам’яті, на які значний вплив мали ідеї німецького філософа Й.Гердера, почали формувати і відчуття етнічної спільності українців на всій території імперії, а не лише в межах колишньої Гетьманщини. Особливу роль в цих процесах відігравав Харків, який, як вважав І.Лисяк-Рудницький, по праву заслуговує звання "першої столиці відродження". Висунення на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і було, на думку Б.Ольхівського, на той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута, творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї.

На початку 40-х рр. ХІХ ст. центр національного відродження переноситься з Харкова до Києва, де у щойно відкритому університеті зійшлись представники зрусифікованих нащадків козацької старшини Лівобережжя та сполонізованої української шляхти Правобережжя. Найбільш відомою українською політичною організацією цього періоду стало Кирило-Мефодіївське товариство. В програмних документах цієї таємної організації було викладено основні ідеї, реалізація яких, на думку братчиків, мала б вирішити проблеми, що виникли в зв’язку з бездержавним статусом українського народу. Однією з таких ідей була слов’янофільська, суть якої зводилась до того, що оскільки Україна не має можливості відбутись як самостіна держава в силу того, що вона втратила свою провідну верству, то їй необхідно боротись за звільнення всіх слов’ян, в союзі з якими українці зможуть досягти і соціального і національного визволення. Для діячів товариства слов’янський союз не був самоціллю, а лише засобом, за допомогою якого Україна здобуде свою "Річ Посполиту". Факт того, що українці втратили свою провідну верству став основою для розробки ідеї про українську месіанську роль в світовій історії – Україні треба лише боротись за власну свободу, щоб тим самим сприяти звільненню всіх слов’ян, які покажуть моральний приклад всьому світу.

Незважаючи на те, що Товариство не встигло розгорнути активну діяльність, його ідеї, подальша робота його учасників, значною мірою визначили рух ідеї української державності у вітчизняній політичній думці. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи, пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і в значній мірі вплинула на становлення в українському суспільстві основних парадигм у формуванні програм діяльності по за-безпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності.

Т.Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протиставлення яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М.Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух". П.Куліш, намагаючись продовжити місію Т.Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М.Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення. Політичні позиції учасників Кирило-Мефодіївського товариства часто різнились в деталях, та в головному вони сходились. Кожен з них зробив значний і особливий внесок в українську культуру, але було те, що їх об’єднувало, це прагнення виявити і сформулювати національно-етнічні особливості української самосвідомості.

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи.

У п’ятому розділі "Громадівський соціалізм і еволюція ідеї української державності" розглядаються питання зародження соціалістичного напрямку вітчизняної політичної думки та трактування в його межах перспектив, форм та необхідності створення української держави. Успадковуючи ідею М.Костомарова про втрату українцями провідної верстви, про безелітність української нації засновник громадівського соціалізму М.Драгоманов виступає з ідеєю необхідності повної відмови від боротьби за українську самостіну державу в класичному розумінні. Незважаючи на послідовне відстоювання культурно-національних прав українського народу, він не зробив виразного і однозначного висновку на користь державно-політичної самостійності української нації. М.Драгоманов був щиро переконаний, що епоха державного існування в історії людства добігає кінця і більш перспективним ніж шлях спочатку творення національної держави, а потім соціального визволення її громадян, він вважав боротьбу за максимальну децентралізацію влади. Перебудова суспільного життя на базових принципах федералізму, на його думку, забезпечувала максимально швидке і з мінімальними втратами звільнення індивіда від всіх форм експлуатації, як соціальної, так і національної. Російська імперія йому здавалась потугою величезною і нездоланною силами лише одного українського визвольного руху, а факт шовіністичних позицій більшості російських революціонерів приводив до висновку про необхідність спільної боротьби за децентралізацію, ослаблення та заміну імперії європейською, а потім і всесвітньою, федерацією вільних громад. В той же час Драгоманов намагався постійно відмежовуватись від спроб повного розчинення українського руху в загальноросійському, підкреслював, що він є соціалістом європейським, а не російським нігілістом, що страждають на антикультурний елемент та національне самозасліплення революційних народників школи Бакуніна і Лаврова.

Його ж учні та соратники, що належали до молодшого покоління більше вірили у власні сили і сили свого народу. Їх позиції були не лише більш радикальними щодо шляхів реалізації соціально-політичного ідеалу, а й щодо його державницького змісту. Саме під впливом С.Подолинського і О.Терлецького, як вважає ряд дослідників, до "Програми "Громади" було внесено ідею вступу союзу українських громад в світову федерацію національних громад як самостійного суб’єкту. Більше того, С.Подолинський надав нового змісту ідеї федера-лізму, почавши трактувати її не як "зовнішню", тобто як ідею входження України як суб’єкта до якоїсь міжнародної федерації, а як "внутрішню" – перетворення самої України на федерацію вільних громад.

В той же час "космополітичні ідеї" М.Драгоманова були піддані різкій критиці наступного покоління діячів українського визвольного руху, що репрезентували державницький та радикально-націоналістичний напрямки. На думку, наприклад, Д.Донцова саме популярність драгоманівських ідей сприяла внутрішньому ослабленню українського руху напередодні революції 1917 р. і стала однією з причин поразки визвольних змагань українців у 1917-20 рр.

В шостому розділі "Ідея національної державності в політичній думці українців Галичини другої половини ХІХ ст." розглядається становлення модерної ідеї української державності у вітчизняній політичній думці на землях Австро-Угорської імперії.

Після закінчення національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького та розподілів Польщі ці землі були включені до габсбурзької держави, політичний лад якої зумовив специфіку протікання політичних процесів на цій території та особливості еволюції ідеї української державності. Галичина мала значно кращі умови, ніж підросійська Україна для розвитку українського політичного руху. Австрійський конституціоналізм, неможливість титульної нації трактувати українців як свою етнографічну частину, багатонаціональний характер імперії і той факт, що багато з народів, що входили до її складу, мали власну державницьку історію та не полишали боротьби за визволення – все це значною мірою сприяло викристалізуванню на західноукраїнських землях державницької ідеології в українському визвольному русі.

Національне відродження, що почалось під впливом діяльності "Руської трійці", яка пропагувала ідею єдності українського народу по обидва боки австро-російського кордону, дозволило українцям досить активно виступити з власними домаганнями в час так званої "весни народів" 1848 р. Створена з представників українського греко-католицького духовенства та інтелігенції Головна Руська Рада, апелю-ючи до історичної пам’яті народу та його державницьких традицій, висунула вимогу об’єднання всіх етнічних українських земель в складі Австрійської імперії в єдиний коронний край з широкими автономними правами і власним парламентом. Як перший крок до цього вимагалось поділити Королівство Галичини і Лодомерії на дві частини – українську з центром у Львові і польську. Ці ж вимоги відстоювали і українські депутати в австрійському парламенті. Однак надмірна віра українського духовенства в ласку Габсбургів, що спиралась на досвід приязного ставлення імператора Йосифа ІІ, призвела до того, що лояльність україн-ського руху до Австрії обернулась фактичною перемогою польського руху в Галичині та посиленням з його боку тиску на українців.

Подальший розвиток ідей української державності серед галицьких українців відбувався в протистоянні трьох основних течій – полонофільскої, зорієнтованої на реалізацію прав українського народу у відродженій Речі Посполитій як "державі трьох народів", москвофільської, що орієнтувалась на приєднання галицьких земель до Російської імперії і доходила до ідеї розчинення українців в російській нації, та народовській, яка прагнула відстоювати права українців на самобутній розвиток, виборюючи автономні права в межах Австро-Угорської імперії.

Саме народовці змогли організувати Русько-Українську радикальну партію, що стала першою легальною українською політичною організацією, партією в сучасному сенсі слова. Саме в середовищі цієї партії, серед її чільних діячів визрівала ідея необхідності переходу від автономістських вимог до боротьби за національно-політичну самостійність. Яскравим представником "молодшого", соціал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю.Бачинський, який використавши марксистську методологію в роботі "Україна irredenta" зробив політико-економічне обгрунтування права України на державно-політичну самостійність. Будучи соціал-демократом за своїми поглядами, Ю.Бачинський на відміну від своїх колег з Наддніпрянщини, прийшов до висновку, що при аналізі співвідношення соціального та національного аспектів визволення пріоритет необхідно віддати спочатку створенню власної національної держави, а вже потім, за її допомогою, можна буде вирішити і питання соціальне.

Найбільш значимою фігурою в політичній думці галицьких українців був І.Франко, погляди якого пройшли складний шлях еволюції від "громадівського соціалізму" до позицій ліберальної демократії і свідомого українства. Будучи в ранній період прихильником марксистського соціально-політичного вчення він у подальшому дав блискучі зразки критики марксизму, особливо з національного питання та проблеми оптимальної організації державної влади. І.Франко зумів побачити небезпеку, яку приховувало в собі марксистське вчення – формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під повний контроль бюрократії. Головним недоліком цього вчення, переконаний мислитель, є ігнорування прав індивіда. Емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком ХIХ ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда була б недопустимим відступом назад. Одночасно він різко критикував спроби прикрити марксистськими ідеями бажання проігнорувати невід’ємні права української нації, викрив національно-нігілістичну роль марксистської ідеології щодо українського революційного руху. Хоча І.Франко і вважав, що в тогочасних умовах ідеал національно-політичної самостійності України лежить "поза межею можливого", однак він був переконаний, що його прийняття є необхідним для успішного розвитку українського національно-визвольного руху. Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою, яка, на думку І.Франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи, є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в народних масах, повинна, вивчивши світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна сформувати у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців-представників пануючих верств, волю до здійснення цього ідеалу.

В другій половині ХІХ ст. український рух в Галичині знав піднесення, пов’язане з процесами національного відродження та подіями "весни народів" 1848 р., що змінилось падінням в часи післяреволюційної реакції, впливу різноманітних зовнішніх факторів, який виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями місцевої національно свідомої інтелігенції, діячів Наддніпрянської України на початок ХХ ст. він чітко сформулював для себе програму-мінімум – створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з як-найширшими правами, та програму-максимум – об’єднання всіх україн-ських земель в єдиній, незалежній демократичній українській державі.

В сьомому розділі "Питання національної держави в політичних концепціях засновників Української Народної Республіки" аналізуються процеси ідеологічної підготовки українського руху в Російській імперії до революційних подій 1917-1920 рр., ідеї, що їх пропагували чільники УНР, зокрема Голова Центральної Ради М.Грушевський та Голова Генерального секретаріату В.Винничен-ко, їх вплив на тогочасний політичний процес та його наслідки.

На початок ХХ ст. в українському русі на теренах Російської імперії, незважаючи на те, що 1900 р. М.Міхновський проголосив своєрідний "маніфест революційного націоналізму", яким став його реферат "Самостійна Україна", домінуючою була соціалістична політична доктрина в різноманітних її проявах – від більшовицького соціал-демократизму до соціал-федералізму. Для всіх них характерним було те, що в національному питанні українські соціалістичні партії не виходили за межі вимог автономії для України в майбутній демократичній Російській федеративній республіці.

Особливо активним пропагандистом автономістських ідей був видатний український історик, що мав величезний авторитет в колах української громадськості, М.Грушевський. Виходячи з позиції про майбутню всесвітню соціалістичну революцію, він у питаннях виборювання національних прав українців вважав за необхідне не виходити за межі автономних домагань. Це, на думку вченого, давало б можливість забезпечити національно-культурні і соціальні права українців і не вело б до "розколу російського демократичного руху". Національно-територіальна автономія з об’єднанням всіх українських земель в складі Російської імперії в один територіальний агрегат з власним парламентом і чітким розмежуванням повноважень з централь-ною владою, за уявленнями М.Грушевського, "більш-менш" наближа-лась до державної незалежності, атрибути якої – військо, грошова система, тюрми і поліція – були "дорогими забаганками" від яких український народ може відмовитись в ім’я "здорової юшки автономії".

Прихильність демократичним ідеям і гаслам, небажання розколоти російський соціалістичний та демократичний рух, відрізняють М.Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу, як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв’язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М.Грушевського, фактично, межею бажань.

Не змінили позицію обраного на Голову Центральної Ради вченого і початок революції 1917 р. та зумовлені ним активні процеси пробудження національної свідомості. Лише збройний виступ більшовиків проти Центральної Ради, взяття ними Києва та вчинений погром спонукали М.Грушевського переглянути свою позицію щодо державного статусу України. В циклі статей, що увійшли до збірки "На порозі нової України", він відзначив, що більшовицький наступ сприяв переходу українських демократів на самостійницькі позиції, сприяв "звільненню від песького обов’язку перед Московщиною". Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М.Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку, серед яких особливо наголошує на західній, цивілізаційно-ментальній, та на чорноморській, історичній і географічній, орієнтаціях. Геополітичні умови існування України, на думку М.Грушевського, штовхають її до виходу з російського євразійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій та науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю, підвищити на цій основі добробут своїх громадян.

Говорячи про статус Української держави вчений відзначає, що українські соціалісти, що традиційно займали антидержавницькі позиції, під впливом реального політичного процесу повинні прийняти ідею Великої України як самостійної і незалежної держави, приводячи на підтримку цієї ідеї три аргументи – необхідність укладення миру, похід більшовицької Росії на Україну і необхідність самостійно вирішувати справи майбутнього Батьківщини. Щодо організації влади в майбутній українській державі, то метою має стати, на думку М.Грушевського, відродження в ній радянської, в сенсі Центральної Ради, влади. Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від громад (комун) до головного органу – Центральної Ради. І повноваження органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижчестоячими. Делегуватися "на гору" повинні тільки ті функції, для реалізації яких потрібна певна концентрація зусиль. Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести федералістичний принцип при побудові української держави, яка повинна стати федерацією земель, сполученими штатами України.

Однак ця позиція не була відстояна вченим послідовно. В середині 20-х рр. він пішов на компроміс з більшовиками і повернувся до Радянської України. Роль М.Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Вчений, що створив концепцію української історії як процесу становлення і розвитку нації, в політичних питаннях залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців не надто змінили його погляди – визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї. В той же час науковий доробок М.Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення.

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії напередодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник В.Винниченко. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик він виступав прихильником марксизму, хоч і з сильними впливами ідей українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму. Як один з організаторів, перший заступник Голови Центральної Ради, перший голова її уряду – Генерального Секретаріату, В.Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради та на прийняття доленосних щодо долі української державності рішень. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції – тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які мали відмерти після світової соціалістичної революції. В.Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники, як С.Петлюра. Він вважав, що організація українського суспільного життя в рамках обмеженої територіальної автономії, "такі скромні, такі невеликі заходи", змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості, що швидко набирала сили в суспільстві.

Революційна стихія, вважав В.Винниченко, підштовхнула лідерів українського руху до прийняття державницької ідеї. Можливі невдачі у формуванні української державності, на його думку, були пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Як соціаліст, він наполягав в період революції 1917-20 рр. на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В.Винниченко, – "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї. Головна надія мислителя базувалась на вірі в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції. Однак держава, на його думку, не повинна стати самоціллю, вона лише засіб для вирішення соціальних проблем української нації. Українські ж соціалісти в ході визвольних змагань припустились головної помилки – не зуміли гармонійно поєднати у визвольній боротьбі соціальне і державницьке питання.

Знаходячись на еміграції в 20-х рр., В.Винниченко дійшов висновку про те, що діячам українського руху необхідно перейняти гасла комуністів, самим стати комуністами і таким чином зуміти уникнути тиску з боку більшовицької влади і захистити соціальні і державницькі інтереси українського народу. В цьому сенсі саме В.Винниченка можна вважати одним із перших українських націонал-комуністів, що сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

Така позиція вже в повоєнний час дала підстави мислителю висунути ідею боротьби за "визволення", а не за відродження української держави, оскільки вона вже існувала у формі УРСР і була визнана світовою громадськістю. Сам факт існування УРСР здійснював велику виховну роль. Після сторіч бездержавного існування у мас з’являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає письменник, закріплення цих звичок в свідомості українців. Визволити ж її можна було, на його думку, поєднавши сили еміграції, УПА і національно свідомої частини української комуністичної бюрократії.

Батьки-засновники УНР поклали в її фундамент свої мрії та уявлення про потреби української нації й можливості їх задоволення. Успадкувавши від своїх попередників ліберально-народницького напрямку української політичної думки переконаність у безелітності української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважити другорядними, М.Грушевський і В.Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної держави в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного періоду, коли боротьба за права українського народу поєднувалась із тяжкою працею відродження національної свідомості широких мас населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька днів могли замінити собою десятиріччя копіткої роботи. Притримуючись демократичних принципів вирішення політичних і соціальних проблем, вони програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши, тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована лідерами Центральної Ради, особливо В.Винниченком в післяреволюційний період, концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла вагомий внесок у формування сучасної української нації, вироблення звички до існування своєї власної, нехай і формальної державності. Знищені в ході репресій, вони встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 р. український народ обрав свободу і самостійність.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши розвиток ідеї української державності від витоків до початку ХХ сторіччя, дисертант вважає, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішення питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхи та засоби її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності, були соціальна (класова) та національна (державницька). Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план", а національно-державницький вважав її побудову головним завданням нації. За рідкісними винятками (Т.Шевченко, С.Подолинський М.Міхновський), українські теоретики політики та їх концепції орієнтувались на домінування тієї чи іншої складової визвольної боротьби.

Так, в часи козаччини державницька думка, як правило, виразно орієнтувалась на захист соціальних (станових) інтересів козацької старшини, розглядаючи державність з консервативно-територіальних позицій. За умови високого рівня державницького мислення ідеологи козацтва орієнтувались на формування аристократично-республікан-ської форми правління, а питання релігійної та мовно-етнічної самоідентифікації народу використовувались як допоміжний аргумент.

В добу національного відродження, що почалась з середини ХІХ ст., та в часи УНР питання "захисту інтересів трудового народу", аналіз проблем з точки зору "безелітності української нації" призводив до того, що проблема національного визволення зводилась до питання визволення соціального, а власна, незалежна держава майже ніколи не розглядалась як необхідна умова цього.

Проведений аналіз розвитку ідеї української державності в історії вітчизняної політичної думки від витоків до початку ХХ сторіччя дозволив зробити висновок про те, що на кожному з основних етапів свого становлення вона пройшла ряд послідовних фаз. Етапи розвитку пов’язані з існуванням основних історичних форм української державності – Київської Русі, Козацької держави та Української Народної Республіки. В українській політичній думці від витоків до початку ХХ сторіччя можна виділити наступні фази розвитку ідеї державності:

1. "Інкорпорації" – фаза, що починала собою кожен з періодів бездержавного існування. Для неї характерним є прагнення до максимального включення українського політичного життя, політичних ідеалів до процесів, що відбувались в державах, до яких в силу історичних обставин входили українські землі. На етапі розвитку після занепаду Київської Русі ця фаза була представлена ідеями "спільності держави" в Литовську добу (феномен, що ще потребує грунтовного дослідження) та "польського громадянства українського роду" (Ст.Оріховський-Роксолан і ряд інших українських мислителів XV-XVI ст.). З початком занепаду української козацької держави ця фаза найбільш яскраво представлена концепцією Ф.Прокоповича в Наддніпрянщині та ідеями "рутенства" на землях, окупованих Австрією.

2. "Ностальгії" – фаза, пов’язана з наростанням "туги за славним минулим". Характеризується посиленою увагою до історичного минулого та мотивами туги за ним. У польсько-литовську добу представлена перш за все ідеями ранньої полемічної літератури, деякими працями вчених Острозької та Києво-Могилянської академій. Із занепадом козацької держави – в першу чергу козацькими літописами.

3. "Національного відродження" – фаза, на якій для національної еліти та політичних мислителів пріоритетними ставали питання національної самоідентифікації, аналіз визначальних ознак етнічності, усвідомлення відмінностей від сусідніх народів, особливо щодо націй, пануючих у державних утвореннях, до яких входили українські землі того часу. В часи напередодні повстання під проводом Б.Хмельницького ця фаза характеризувалась зверненням до питань створення національної церкви, як виразника етнічно-конфесійної відмінності, формуванням системи освіти, доведення етнічної спільності українського населення на просторах, де "народ говорить руською мовою", як свідчила тогочасна формула. Подібні ж процеси характерні і для періоду національного відродження з кінця ХVIII і майже протягом всього ХІХ сторіччя, як на українських землях Російської, так і Австрійської імперій.

4. "Державницька" фаза в розвитку української політичної думки має деяку специфіку, яка, до певної міри, відрізняє її від еволюції політичного мислення сусідніх народів. Якщо для більшості народів Східної і Центральної Європи формування ідеї необхідності утворення незалежної національної держави передувало визвольним змаганням, ставало чинником підготовки мас до боротьби та здійснення свідомого політичного вибору, навіть за умов усвідомлення тієї високої ціни, яку необхідно заплатити для реалізації національної мрії, а часто навіть всупереч цьому, то для української історії характерним є якраз те, що державницька ідея опановувала свідомістю політичної еліти вже в ході визвольних змагань, часто під тиском революційної стихії та рішучих дій народних мас. Такі процеси можна прослідкувати і в часи визвольної боротьби під проводом Б.Хмельницького і в добу УНР. Якщо ж концепції самостійної української держави і формулювались окремими мислителями, то вони не набували домінуючого впливу ні на свідомість мас, ні на свідомість еліти.

Ідеї української державності у вітчизняній політичній думці розвивались за "принципом спіралі", проходячи на кожному історичному відрізку, що розділялись історичними формами української держави, ті ж самі фази, однак аналіз проблем на кожному з них відбувався на більш високому рівні узагальнення.

Як правило, напередодні та в ході розгортання визвольних змагань ідеї української еліти не виходили за межі ідеї автономізму, розгляду перспектив України в межах того, чи іншого державного утворення. Це значною мірою дезорієнтовувало маси і було однією з причин поразок нації у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Аналіз розвитку ідеї української державності означуваного періоду дозволяє також виділити основоположні засади, на яких мислителі минулого грунтували ідею необхідності та правомірності створення тієї чи іншої форми національної держави:

історична традиція державницького існування держави українського народу, яка лягла в основу поглядів практично всіх прихильників державності України – від козацької доби до лідерів УНР;

наявність правових підстав відродження української державності, нелегітимності включення українських земель до складу інонаціональних державних організмів, яка базувалась, в першу чергу, на політико-правовому аналізі змісту українсько-російського договору 1654 р. та подальших подій (починаючи з праць П.Орлика і закінчуючи "Самостійною Україною" М.Міхновського);

месіанська роль української нації в європейському і світовому історичному процесі, найбільш яскраво обгрунтованої М.Костомаровим в центральному програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства "Закон Божий" ("Книги буття українського народу");

право кожного народу на національно-державне самовизначення, на власний вибір форми реалізації цього права, що базувались на ідеях Й.Гердера та європейській традиції створення національних держав, а також пов’язаної з визнанням цього права "вольової концепції нації";

геополітичні особливості української території та зумовлених ними історичних призначеннях та напрямних розвитку взаємовідносин з іншими державними утвореннями, починаючи від ідей географічного детермінізму, прихильниками яких виступали М.Костомаров і М.Драго-манов, закінчуючи геополітичними та геоекономічними аргументами на користь української державності Ю.Бачинського та М.Грушевського.

Ці ідеї лягли в основу практично всіх державницьких концепцій української політичної думки минулого ХХ-го сторіччя.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя) – К., 2002. – 396 с.

Геополітичні сюжети в українській політичній думці (перша половина ХХ ст.) // Політична думка. – 1996. – № 1. – С.86-92.

Україна в українських геополітичних концепціях та сучасність // Придніпровський науковий вісник. – 1998. – № 95-96 (162-163). – С.60-65.

Станіслав Оріховський-Роксолан – український теоретик політики європейського Відродження // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2000. – Вип. 32. – С.29-34.

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона – визначна пам’ятка української політичної думки києворуської доби // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2001. – Вип. 35. – С.62-66.

Апологетика Феофаном Прокоповичем абсолютної монархії як принципу організації державної влади // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2001. – Вип. 36. – С.25-30.

"Гадяцький трактат" 1658 року – вершина державотворчої думки доби Хмельниччини // Політологічний вісник. – 2001. – Вип. 9. – С.35-42.

Соціально-політичний ідеал українського філософа-просвітника Я.Козельського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2001. – Вип. 37. – С.20-24.

Проблема держави в теоретико-політичній спадщині М.Драгоманова // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. – 2001. – Вип. 18. – С.56-66.

Еволюція політичних ідей українського козацтва гетьманської доби // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 38. – С.75-80.

Призабуте ім’я: кирило-мефодієвець Г.Андрузький та його проекти конституцій // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 40. – С.234-239.

Проблема нації в політичній концепції М.Драгоманова // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 42. – С.41-45.

Державницька складова політичних поглядів П.Куліша // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 43. – С.132-137.

Еволюція політичних поглядів М.Костомарова // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип.45. – С.254-260.

Проблема організації державної влади в політичній концепції С.Подолинського // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. – 2002. – Вип. 19. – С.128-136.

Чи був Тарас Шевченко державником? // Політологічний вісник. – 2002. – Вип. 10. – С.26-39.

М.Грушевський: проблема політичного вибору // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. – 2002. – Вип. 20. – С.160-169.

Еволюція ідеї української державності в політичних поглядах В.Винниченка періоду революції 1917-1920 рр. // Політологічний вісник. – 2002. – Вип. 11. – С.19-27.

Політико-економічне обгрунтування прав України на державно-політичну самостійність. Ю.Бачинський та його "Україна irredenta" // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 47. – С.53-59.

Питання державної влади та її оптимальної організації в "По-вісті минулих літ" // Політологічний вісник. – 2002. – Вип. 12. – С.6-14.

Проблема державно-політичної самостійності української нації в політичній концепції І.Франка // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2003. – Вип. 51. – С.150-154.

Пилип Орлик – проект української державності та засобів її досягнення // Політологічний вісник. – 2003. – Вип. 13. – С.17-29.

Геополітична проблематика в українській політичній думці першої половини ХХ сторіччя // Вісник Київського університету. Серія: філософія, політологія. – 1995. – Вип. 23. – С.3-10.

Проблема традиційних форм організації та підстав влади в роботі М.Гулака “Юридичний побут поморських слов’ян” // Політологічний огляд. – 1995. – Вип. II. – С.32 - 37.

Степан Рудницький - теоретик української геополітики. // Політологічний вісник. – 1995. – Вип. V. – С.4-10.

Геополітична складова державницької думки (перша половина ХХ століття) // Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996. – С.85-96.

Юліан Бачинський: марксистське обгрунтування державно-політичної самостійності України // Наукові праці МАУП. Актуальні питання політології. – 2003. – Вип. 5. – С.79-85.

АНОТАЦІЯ

Салтовський О.І. Ідея української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2003.

Дисертація є першим у вітчизняній політичній науці дослідженням історії становлення та розвитку ідеї української державності у вітчизняній політичній думці від витоків до початку ХХ століття, як цілісного феномена, в рамках якого відбувалось конституювання української національної ідеї. На основі здійсненого аналізу виводиться як закономірність еволюції ідеї державності спиралеподібний характер її розвитку, наявність певної циклічності, повторюваності у теоретичному обгрунтуванні питання форм, статусу та необхідності української державності. Показано, що на різних історичних етапах ідея української державності проходить фази "інкорпорації", "ностальгії", "національного відродження" та "державницьку". "Державницька" фаза осмислення ідеї державності, як правило, наступала чи то в розпал, чи то після поразки національно-визвольних змагань.

Ключові