НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Стрішенець Олена Миколаївна

УДК 330.09 (477.8)

Промисли Волинського воєводства речі Посполитої у другій половині XVI – середині XVII ст.

Спеціальність 08.01.04 – економічна історія та історія економічної думки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконанана кафедрі маркетингу на виробництві Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор економічних наук, Гринчуцький Валерій Іванович,

доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки підпиємств і корпорацій Тернопільської академії народного господарства

Офіційні опоненти: Уперенко Микола Опанасович,

доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії Одеського державного економічного університету

Родіонова Лариса Андріївна,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства

Провідна установа: Інститут економіки НАН України, відділ історії народного господарства

Захист відбудеться „ 21 ” жовтня 2003 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.01 Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, Київ-30, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ-30, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий „ 16 ” вересня 2003 року.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої ради А.М. Хахлюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається тим, що в сучасних умовах перебудови економіки на засадах ринкового господарства, з усією гостротою постало питання об’єктивного, наукового аналізу, осмислення реального стану справ, пошуку свого, власне українського курсу реформ, який вивів би державу із злиднів та безправ’я в коло розвинутих країн. Щоб “не йти навпомацки, методом проб і помилок”, необхідно створити національну модель реформування економіки, яка враховувала б господарську діяльність минувшини українського народу та досвід світового господарства, орієнтованого на глобалізацію економіки постіндустріальних країн.

Врахування минулого важливе для сьогодення ще й тим, щоб намітити правильні кроки в майбутнє. Знання історичного господарського досвіду допомагає прояснити зміст і еволюцію окремих явищ сучасності, розібратися у хаосі сучасних подій і правильно визначити власні дії. У зв’язку з цим практичне і теоретичне значення має дослідження промислів Волинського воєводства другої половини XVI – середини XVII ст., які отримали в минулому розповсюдження і нагромадили значний досвід раціонального використання місцевої сировини та людських ресурсів, по задоволенню виробничих і побутових потреб населення. Виробництво продукції промислами містить багато корисного для сучасних орендних відносин, які утверджуються на підприємствах малого та середнього бізнесу, що може в майбутньому створити середній клас, який стане базою демократії і визначатиме стандарт життя населення.

Фундаментальною основою для осмислення теоретичних положень обраної теми послужили праці вітчизняних та зарубіжних вчених, їх можна поділити на такі групи: роботи вітчизняних авторів, праці вчених Росії та інших країн СНД, дослідження польських науковців, вчених західноєвропейських країн та українців у діаспорі.

До першої групи належать праці відомих українських вчених, зокрема Анісімова Ю.О., Бойка І.Д., Васильєвої Р.Х., Голобуцького В.О., Горкіної Л.П., Дерев’янкіна Т.І., Ковальчака Г.І., Компан О.С., Корнійчук Л.Я., Лященка П.І., Нестеренка О.О., Орловського Б.М., Пономарьова О.М., Родіонової Л.А., Середенка М.М., Смолки А.О., Толстого Р.Д., Уперенка М.О. та ін.

Другу групу становлять роботи російських, білоруських і литовських вчених, які торкалися питань діяльності промислів на Волині. Це – Буганова В.І., Бахрушина С.В., Веселовського С.Б., Данілєвського В.В., Заозерської О.І., Кернаджицького К.І., Любомирова П.Г., Ляуданського О.М., Преображенського О.О., Рибакова Б.О., Сказкіна С.Д., Струмиліна С.Г., Тихонова Ю.О., Федоренка П.К. та ін.

Серед польських економістів та істориків виділяються праці Барановського Я., Богуцької М., Бурдецького Ф., Петкевича С., Рубарського Р. і Рутковського Я. Вони досліджували промисли, ремесла, фінансові відносини, демографічні процеси, торговельні зв’язки середньовічної Польщі, що дозволяє проаналізувати хід економічних процесів і на території Волинського воєводства, як складової частини Речі Посполитої. Праці нерівноцінні за своїм змістом. Деякі з них мають описовий характер.

Вивченню поставленої теми сприяли також наукові здобутки Гасіоровської Н., Зієнтари Б., Лабецького М. і Томкевича В. Дослідженню промислів у географічному і статистичному планах допомагали роботи Монцака Ф., Струмінської К. та Топольського Я.

У науковому аналізі використовувалися праці провідних західних вчених, зокрема відомого французького дослідника Броделя Ф. та науковців української діаспори. У місті Вінніпег (Канада) розташовується інститут дослідів Волині, який займається вивченням її історії з найдавніших часів і до сьогодення. Серед вчених інституту найбільше значення для теми дослідження мали праці Цинкаловського О.

Незважаючи на проведені дослідження, дана тема залишається недостатньо вивченою. Праці вітчизняних і зарубіжних вчених лише побіжно торкаються тих чи інших її питань, окремих аспектів. Запропоноване до захисту дисертаційне дослідження має на меті заповнити цю прогалину.

Гострота зазначених проблем, необхідність їх у подальшій глибокій розробці, потреба врахування минулого досвіду для розв’язання сучасних завдань обумовили дане дослідження, визначили його мету та завдання. Актуальність теми дослідження визначається також тією обставиною, що у науковий обіг введено багато архівного матеріалу, який до цього не використовувався. Все це разом взяте свідчить, що обрана тема дослідження має науково-теоретичне та практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота пов’язана з планами науково-дослідних робіт кафедри маркетингу на виробництві (секція економічна історія та історія економічної думки) Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя, включена в координаційний план виконання науково-дослідних робіт Міністерства освіти і науки України з теми “Основні закономірності економічного розвитку України в ХУІ-ХХ ст.” (номер держреєстрації 010U00992).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є історико-економічний аналіз виробничої діяльності промислів, вивчення їх організації, обсягів випуску продукції та її реалізацію.

Вирішення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:–

встановлення ступеня вивченості обраної теми в історико-економічній літературі, визначення повноти дослідження актуальних питань, окреслення першочерговості їх розв’язання;–

визначення місць розташування промислів, найбільших районів їх зосередження, чисельності по повітах і в цілому по воєводству;–

розкриття технічного обладнання, механізації виробничих процесів, технологічного процесу;–

показ організації виробництва, зародження поділу праці, появи простої і складної кооперації праці, початкових форм мануфактурного виробництва;–

розкриття суті орендних відносин, термінів оренди, форм і розмірів орендної плати, соціального походження орендарів;–

аналіз сировинної бази, обсягів випуску продукції, ринків її збуту;–

вияснення характеру робочої сили, джерел її формування, соціального становища майстрів, майстрових людей та промислових кріпосних селян;–

визначення місця і ролі промислів у господарській діяльності воєводства;–

обґрунтування значення підсобних промислів в умовах переходу України до ринкової економіки.

Об’єктом дослідження є виробнича діяльність трьох галузей промислів, найбільш поширених на території Волинського воєводства у другій половині ХVI – середині XVII ст.: борошномельні та залізоплавильні млини, механізовані за допомогою енергії води, і поташне виробництво.

Предметом вивчення є розміщення промислів, технічне обладнання, організація виробництва, форми та терміни оренди, розміри орендної плати, соціальне походження орендарів, виникнення поділу праці в процесі виробництва, обсяги випуску продукції, збут її на внутрішньому та зовнішньому ринках, робоча сила, джерела її формування, зародження простої та складної кооперації праці, початкових форм мануфактурного виробництва, роль промислів у розвиткові сільського господарства, міського та сільського ремесла, у розширенні внутрішньої і зовнішньої торгівлі воєводства.

Хронологічні рамки дисертації визначені її тематичною спрямованістю і охоплюють другу половину XVI – середину XVII ст. Вибір періоду вивчення зумовлений кількома обставинами. Початок дослідження взято з середини XVI ст. тому, що він є доленосним в історії Польської держави, події якої наклали відбиток на соціально-економічне, політичне і культурне життя Волинського воєводства як її складової і суттєво вплинули на господарську діяльність промислів. В 1569 році у місті Любліні між Польським королівством та Великим князівством Литовським була підписана унія (угода) про об’єднання в єдину державу – Річ Посполиту. Волинське воєводство разом з іншими українськими землями Великого князівства Литовського (Брацлавщиною і Київщиною) відійшло до польської частини новоутвореної держави. Територіальні рамки дослідження відповідають адміністративно-територіальному поділу, який існував у Речі Посполитій в досліджуваний період. Волинське воєводство поділялося на три повіти: Володимирський, Кременецький і Луцький.

Вибір верхньої межі дослідження викликаний змінами у політичному й економічному житті Речі Посполитої, що відбулися у середині XVII ст. В 1648 році спалахує Національно-визвольна війна, спрямована не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності. Боротьба тривала довго, розвиток її був суперечливий і нерівномірний. Національно-визвольна війна українського народу стала важливим рубежем у господарському житті не лише України, але і Волинського воєводства. Територія його неодноразово ставала ареною значних військових сутичок, під час яких було завдано відчутних збитків сільському господарству, ремеслу, промислам і торгівлі.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використовувався широкий спектр різних загальнонаукових методологічних підходів, які доповнювалися і взаємно збагачували один одного. Це дозволило всебічно дослідити об’єктивну економічну реальність. Важливим методологічним положенням послужив принцип історизму, який передбачав вивчення складних явищ у динаміці, визначав етапи його розвитку. Взаємозв’язок історичного та логічного аналізу не обмежувався пошуком конкретно-історичних фактів документальних матеріалів, а вирішував питання сходження від абстрактного до конкретного як теоретичного рівня наукового пізнання. Системний підхід дозволяв розглядати промисли на кількох рівнях: регіональному, галузевому і на рівні окремої виробничої одиниці – закладу. Робота спонукала триматися хронологічно-проблемного методу, оскільки лише таким чином можливий був хронологічний виклад матеріалу і розробка поодиноких питань і тем.

При розгляді технологічного процесу і устаткування водяних млинів застосовувався ретроспективний метод, який дозволяв досліджувати минуле на базі наявних дійсних даних. Історико-генетичний метод був пов’язаний з вивченням початкових стадій явищ і дозволяв розглядати основні тенденції їх розвитку на наступних етапах. Порівняльний метод, крім типізації та індивідуалізації, дозволив краще зрозуміти предмет дослідження, розкрити риси, притаманні окремим тенденціям розвитку промислів. При вивченні загальних і специфічних рис, протиріч і гальмівних чинників у їх діяльності використовувався аналіз, синтез, індукція і дедукція. Все це дозволило простежити динаміку розвитку промислів, зародження на них початкових форм мануфактурного виробництва, вивчити питання, які не розглядалися у науковій літературі.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є однією з спроб в українській історико-економічній науці комплексного дослідження господарської діяльності промислів Волині періоду середньовіччя.

Наукову новизну засвідчують такі наукові результати:–

обґрунтовано суть і призначення промислів у господарському житті Волинського воєводства;–

доказано виникнення на промислах орендних відносин, визначено зміст контрактних угод, терміни оренди, орендну плату, соціальне і майнове становище орендарів;–

поглиблено ряд важливих питань: про реалізацію продукції поташних промислів на зовнішньому ринку, встановлено країни Західної Європи, куди вона збувалася;–

виявлено і доказано наявність серед обслуговуючого персоналу, зокрема майстрових людей, вільнонайманої робочої сили, досліджено форми та розміри заробітної плати;–

на основі аналізу фактичного матеріалу набуло подальшого розвитку дослідження процесу зародження на промислах воєводства простої і складної кооперації праці, початкових форм мануфактурного виробництва;–

вперше до наукового обігу залучено архівний матеріал та дані документів рідкісних видань про господарську діяльність промислів Волинського воєводства у другій половині XVI – середині XVII ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення, висновки і фактичний матеріал може бути використаний для подальшого вивчення економіки України XVI – XVII ст., осмислення особливостей і специфіки формування ринкових відносин у Польщі та інших країнах Східної і Західної Європи.

Матеріали і висновки дослідження можуть бути використані науковими працівниками та викладачами вищих навчальних закладів при підготовці підручників, посібників, методичних матеріалів, зокрема з економічної історії та історії економічної думки.

Виробничий досвід діяльності промислів може бути використаний у державній програмі “Полісся”, розрахованій для реалізації впродовж 2000-2010 pp. Тут повинно бути відведено місце й пошукам шляхів переходу промислів на місцеві сировинні ресурси, на вишуковування нетрадиційних джерел енергії, підтримку сімейних, малих та середніх підприємств, на розробку нормативно-правової бази, яка б захищала національного виробника, забезпечувала б рівні умови розвитку різних форм господарських структур ринкового типу.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані районними та обласними управліннями сільського господарства і продовольства, переробної та харчової промисловості України при організації постійних, сезонних та сімейних кооперативів по переробці сільськогосподарської продукції, місцевих сировинних ресурсів.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що наукові результати виконаної дисертаційної роботи отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки та рекомендації пройшли апробацію на першій Всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна наукова 2001” (Дніпропетровськ-Харків-Одеса, 2001), на другій і третій міжнародних науково-практичних конференціях Науково-дослідного центру історії грошей Тернопільської академії народного господарства у 1999 і 2000 pp.

Наукові результати дослідження обговорювалися і отримали позитивну оцінку на засіданнях і наукових семінарах кафедри маркетингу на виробництві Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя у 2002-2003 pp.

Публікації Основні положення дисертаційного дослідження викладені в семи статтях у фахових виданнях, загальним обсягом 6 друк. арк. За темою дослідження опубліковано 2 тез доповідей у збірниках матеріалів міжнародних і республіканських конференцій обсягом 0,6 друк. арк.

Структура і обсяг дисертаційної роботи визначені метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, які вміщують 10 підрозділів та висновків. Обсяг роботи становить 175 сторінок. Дисертація включає також список використаних джерел (295 найменувань) та додатки обсягом 13 сторінок.

Загальний напрям та логіка дослідження визначили таку структуру дисертації.

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ І ВИВЧЕННЯ ПРОМИСЛІВ

1.1. Економічний аналіз господарського розвитку Волинського воєводства у другій половині XVI – середині XVII ст. Економічна політика Речі Посполитої

1.2. Стан і розробка проблеми в історико-економічній літературі

1.3. Джерельна база дослідження

РОЗДІЛ 2. ВОДЯНІ МЛИНИ

2.1. Борошномельні

2.2. Залізоплавильні РОЗДІЛ 3. ПОТАШНІ

3.1. Розміщення та організація виробництва

3.2. Сировинна база

3.3. Реалізація продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках

РОЗДІЛ 4. РОБОЧА СИЛА ПРОМИСЛІВ

4.1. Формування ринку робочої сили

4.2. Майстрові люди та наймити ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, розкрито мету, завдання, об’єкт та предмет, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі висвітлюються соціально-економічні та політичні умови розвитку промислів на території воєводства, проаналізовано стан вивчення теми в історико-економічній літературі, дано характеристику джерельної бази.

Волинське воєводство займало площу біля 742,13 квадратних миль. Нині це територія сучасних Волинської і Рівненської, частково Тернопільської, Хмельницької та Житомирської областей. На території воєводства (середина XVII ст.) налічувалось понад 2200 поселень, проживало до 665 тис. чол., що становило 11% всіх жителів України.

Втягування феодальних маєтків у товарно-грошові відносини спонукало до організації фільварків (багатогалузевих господарств з переробкою сільськогосподарської продукції на промислах). Під фільварок відводилася краща орна земля однією великою площею, решта розподілялася між селянськими дворами відповідно до забезпеченості тягловою силою. Для цього феодальні і селянські землі перемірювалися, поділялися на волоки (волока – земельна ділянка площею близько 21,3 га). Князі Острозькі володіли майже третиною всієї Волині (32,67%), зокрема 34% Луцького і 38% Кременецького повітів, їм належало 80 міст і містечок, 2 млн. моргів (морг – площа поверхні близько 0,52 га) орної землі.

Помітну роль в економіці воєводства відігравали міста. Зростання їх зумовлювалося розвитком внутрішнього ринку, поширенням фільваркового сільськогосподарського виробництва, зацікавленістю феодалів в отриманні прибутків. Заснування міста чи містечка диктувалося в певній мірі й потребами оборони. Найбільшим ремісничим і торговельним центром був Луцьк. У середині XVII ст. тут налічувалося 225 ремісників різних спеціальностей, існували цехові об’єднання.

Міста і містечка відігравали значне місце у створенні місцевого, воєводського ринку. Кожне міське поселення служило торгом для найближчого регіону. Продуктами сільського господарства торгували у Володимирі, Луцьку, Ковелі, Кременці, Острозі, Старокостянтинові. Існувала щоденна лавочна торгівля, по два-три рази на тиждень відбувалися торги, раз чи два на рік – великі ярмарки.

Головним центром зовнішньої торгівлі виступав Гданськ. До нього безперервним потоком надходило зерно, бруси, дошки, деревне вугілля, клепки, попіл, поташ. Торгівля сприяла розвиткові продуктивних сил, що супроводжувалося поглибленням суспільного і територіального поділу праці. Виділялися райони по виробництву і продажу зерна, поташу і заліза.

Джерельна база дисертації складається з рукописних (архівних) та опублікованих матеріалів, які поділено на такі групи: документи і матеріали державних архівів України, документи архівосховищ Росії, неопубліковані матеріали відділів рукописів наукових бібліотек країни, збірники документів з історії України, історичний документальний матеріал республіки Польщі, нарративні джерела (літописи, хроніки, публіцистичні твори, свідчення очевидців, записи і розповіді іноземців). В процесі роботи над текстом дисертації вивчено та використано дані документів 75 фондів 12 архівів та відділів рукописів наукових бібліотек. Найбільшу цінність для написання дисертації мали матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України в місті Києві. Значний документальний комплекс склали актові книги судово-адміністративних установ воєводства (гродських, земських, підкоморних, каптурових судів, магістратів та ратуш), які, по суті, залишилися єдиним документальним джерелом масового характеру про розташування про-мислів Волині XVI-XVII ст., обсяги виробництва ними продукції, її реалізацію на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Серед опублікованих матеріалів найбільше значення для вивчення теми мали багатотомні монументальні збірки документів “Архив Юго-Западной России”, “Акти, относящиеся к истории Западной России”, “Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов”, “Історія України в документах і матеріалах. 1569-1654 pp.”. Поміщені документи представлені урядовими постановами, розпорядженнями місцевої адміністрації Великого князівства Литовського (листи, жалувані грамоти, постанови великокнязівської влади, накази окремих землевласників), Речі Посполитої (постанови, рішення вального сейму, воєводського сеймика, універсали, накази польських королів, постанови міського та сільського самоуправління, судові позови, орендні контракти, заставні записи, інвентарі міст, містечок та селищ, скарги, зізнання, протестації, заяви тощо).

Заслуговують на увагу збірники документів на польській мові “Zrodla dziejowe” та “Volumina legum”. Особливе значення для дослідження теми мають переписи населення Волинського воєводства, інвентарі, акти купівлі і продажі земель, водяних борошномельних млинів та рудень. Аналіз джерельної бази дає можливість зробити висновок, що вона достатня для вивчення поставленої проблеми.

Другий розділ висвітлює борошномельні і залізоплавильні водяні млини, їх кількісний ріст, технічне обладнання і організацію виробництва, ринки збуту продукції.

На протязі другої половини XVI – першої половини XVII ст. на території воєводства діяло до 1300 водяних борошномельних млинів. Переважна більшість їх (870) розташовувалася у селах, на хуторах і слобідках, решта (430) – у містах і містечках. Бачачи прибутковість млинового господарства (до 15% усіх грошових надходжень від земельних володінь), польський уряд і воєводська адміністрація тримали під строгим контролем будівництво та експлуатацію закладів. Про це свідчать універсали, грамоти польських королів, листи великих землевласників, що збереглися до наших днів.

Власниками млинів виступали феодали, православне, католицьке і греко-католицьке духівництво, міста, міщани й окремі заможні селяни. Часто декілька селянських родин об’єднувалося і виступали співвласниками одного і того ж промислу, бо він дорого коштував, побудова і забезпечення його устаткуванням, робочими інструментами були часто не під силу одному селянському двору. Млинів, які належали окремим селянам чи селянським товариствам, було дуже мало. Всього 65-70 млинів, що становило 0,5% до всієї чисельності.

Найбільш поширеними були млини на один-два жорна. Енергія води використовувалася не тільки для розмелу зерна, на борошно, але й для отримання круп, товчіння проса на пшоно, для виробництва паперу, сукна, виготовлення будівельних матеріалів тощо. Розміщення під одним дахом і в одному приміщенні різних галузей виробництва, використання складних передавальних механізмів, які дозволяли приводити у дію одночасно декілька робочих механізмів сприяло організації великого виробництва з внутрішнім технічним і починаючим виробничим поділом праці. Названі млини являли собою своєрідні комбіновані промислові підприємства.

При організації експлуатації млинів власники віддавали перевагу оренді. Закладів, що не перебували в оренді, було мало. До них відносилися головним чином селянські. В оренду здавалися на основі договорів, підписаних між власниками і орендарями. Підписані угоди затверджувалися місцевими органами влади. В орендних договорах визначалися терміни оренди, розміри орендної плати та інші умови і питання виробничого циклу.

Оренда була короткотермінова (на один, три роки) і довготривала (навіть на період життя людини). Для XVI ст. характерна оренда тривалістю один-два, для першої половини XVII ст. – на три та більше років. Орендна плата залежала від розмірів млина (кількості жорен, ступ і від того, скільки часу він працював). У розмір оплати включалася плата не лише за керівництво борошномельним виробництвом, але й за інші об’єкти, що орендувалися разом з ним: корчми, збір податків з греблі за переїзд, з торговельних шляхів тощо. Серед орендарів були шляхтичі, урядовці, селяни, міщани.

Млин з верхньобійним водяним колесом на одно жорно виробляв за добу до 70 пудів борошна. Вироблена продукція (борошно, крупа і пшоно) задовольняли господарські потреби феодалів та селян. Незначна частина надходила на внутрішній ринок, де її купували жителі міст і містечок.

У другій половині XVI – середині XVII ст. на Волині працювало до 50 промислів по виплавлянню заліза. Заклади (рудні) споруджувалися спеціалістами рудничної справи – рудниками. Вони будувалися переважно за кошти землевласників із залученням підлеглого кріпосного селянства. Для побудови потрібно було мати дозвіл королівської адміністрації.

Рудні являли собою відносно великі підприємства з механізацією ряду виробничих процесів за допомогою енергії гідравлічного двигуна у формі водяного млинового колеса.

Залізоплавильне виробництво складалося з двох частин: власне промислу, що називався руднею або димарнею, і кузні (гамарні). В цілому димарня і гамарня називалися руднею, хоч досить часто назви цих окремих частин вживалися як синоніми слова “рудня”.

Все більшого поширення набували промисли з двома горнами і трьома водяними колесами. Крім устаткування, на них існував широкий асортимент інструментів, головним чином кліщів різних розмірів та призначення, молотів, форм, мотик, корит, гаків для виймання криць з горна, кияків та ін.

Сировиною для виробництва заліза служили болотні, лугові та озерні руди, які умовно об’єднувалися однією назвою болотні. Для отримання одного пуда заліза витрачалося біля 5-6 пудів руди і 3-4 куб. сажні дров. Робочий період на промислі тривав 3-4 місяці на рік. Він залежав від роботи водяних коліс. З настанням морозів колеса не працювали, не діяло й виробництво. Рудня на два горни і три водяні колеса виробляла за рік в середньому 500-700 пудів сиродутного заліза.

Виробництвом заліза керував рудник. Основну масу працюючих складала так звана рудницька челядь, яка поділялася на челядь лимарську та ковальську. До першої групи належали димарі, вуглярі, штокарі, до другої – ковалі.

Існування п’яти спеціальностей свідчило про наявність примітивного, неглибокого поділу праці. Уважний розгляд виробничого циклу дослідницею показує, що він поєднував у собі три самостійні види: добування руди, виплавляння заліза і його обробіток, тобто існувало залізорудне, металургійне і металообробне виробництва. На рудні з двома горнами і трьома водяними колесами працювало в середньому по 12-13 чол.

Найбільш поширеною формою експлуатації залізоробних промислів була оренда. Поширені терміни – один-три роки. У XVI ст. переважали однорічні строки, з першої половини XVII ст. почали збільшуватися і досягли трьохрічної тривалості. Зростання термінів контрактів гарантувало власникам закладів отримання постійного прибутку протягом більш тривалого часу. Після закін-чення строку оренди, вона часто поновлювалася. Тому промисли могли перебувати в руках одних і тих же орендарів протягом кількох десятиліть.

Орендна плата (рата) мала дві форми (грошову і натуральну). Остання не мала самостійного значення і поєднувалася з грошовою. Орендар сплачував гроші та давав певну кількість заліза і залізних виробів. За це власник промислу допомагав йому робочою силою, продуктами харчування для челяді, дозволяв користуватися різними сільськогосподарськими угіддями, городами, сінокосами, розміщеними на не далекій віддалі від об’єкту виробництва. Майже всім орендарям дозволялося користуватися лісами для заготівлі палива і деревного вугілля. Визначити у грошовому виразі взаємні послуги і встановити розмір орендної плати дуже важко. До того ж, вона не була постійною і коливалася навіть впродовж контрактного терміну, на протязі року чи сезону і не завжди відповідала величині доходів промислу, бо до неї включалася плата не лише за залізоплавильне виробництво, але й за інші промисли чи об’єкти, які орендувалися в цілому. Річна орендна плата за рудню в селі Нароки (1635 р.) становила 8 злотих і 150 возів заліза, іншої, розміщеної неподалік, – 100 коп грошей литовських і 20 возів продукції.

Продукція промислів надходила переважно на ринок. Лише окремі з них працювали на задоволення господарських потреб власника. Вироби і виготовлені речі закуплялися оптом на місці виробництва торговцями, які потім збували в роздріб на торгах і ярмарках. Основним районом реалізації заліза і залізних виробів були території Волинського, Подільського і Руського воєводств.

У третьому розділі розглянуто, поташне виробництво, визначено кількісний ріст буд (закладів), їх технічне обладнання, організацію виробництва, ринки збуту і обсяги випуску продукції, соціальний склад власників і орендарів.

У районах, багатих на лісові масиви, поширилися поташні промисли, на яких виробляли не лише поташ, але й різні лісові товари: брус, ванчос, дошки, клепки, смолу тощо. Впродовж другої половини XVI – першої половини XVII ст. на території воєводства налічувалося до 30 різночасно діючих буд. Виробництвом поташу та різних товарів з деревини займалися переважно магнати, князі та шляхтичі.

Буда складалася із корит, прикоритків, гартів, печей, казанів, жилих будинків для працівників, комор, хлівів для робочої худоби, шоп (складів для зберігання поташу і попелу). Технологія добування полягала у розчиненні попелу водою, випаровуванні лугів, прожарюванні або кальцинуванні згущеного залишку. З 30 ластів (ласт – міра ваги, рівна 2 т) попелу отримували один ласт поташу. На одному закладі вироблялося щорічно по 40-50 ластів продукції.

При організації виробництва власники віддавали перевагу оренді. У ролі орендарів виступали майстри, спеціалісти будної справи, вихідці із середовища міщан, купців і окремих заможних селян. Терміни оренди – від одного до трьох років. Орендна плата виплачувалася на початку експлуатації промислу або частинами у певні терміни протягом дії контракту.

Дисертанткою показано, що на будах трудилася значна чисельність працюючих. На Звірівському промислі у Степанівській пущі в 1563 році налічувалося 100 чол., на буді шляхтича В.Бозовського (1564 р.) – 160. Чисельність працюючих, технологічний процес, наявність практичних і виробничих навиків дозволяли здійснювати у процесі виробництва неглибокий поділ праці, характерний для початкових форм мануфактурного виробництва. Тут працювали будники (поташники) – керівники виробництва, кальцинувальщики, вилуговщики, поливачі, коритники та ін. Робоча сила мала переважно кріпосницький характер.

Поташ і попіл реалізовувалися на внутрішньому і зовнішньому ринках. На торгах, базарах, ярмарках Волині ласт поташу продавався в середньому від 13 до 30 злотих, попелу – відповідно 11 і 13. Ціни залежали від якості, кольору і місця виробництва. Існувала роздрібна і гуртова форми торгівлі. У ролі покупців виступали місцеві феодали, підприємці та іноземні купці, головним чином гданські.

На зовнішній ринок Надходив поташ трьох сортів (кальцинований, коритковий і вайдаш) та звичайний попел. На основі контрактних угод товари доставлялися на пристані річки Буг (нині р. Західний Буг) для відправки за кордон. Привезені до Гданська лісові товари сортувалися і продавалися. Враховуючи падіння курсу злотого впродовж першої половини XVII ст. у 3-4 рази, вартість ласта становила від 144 до 192 злотих. Частина заможного гданського купецтва спеціалізувалася на покупці волинських лісових товарів.

Четвертий розділ присвячений аналізу робочої сили промислів. Переважну більшість її становили кріпосні селяни. Феодали залучали селян до спорудження виробничих приміщень, гачення гребель, вироблення технічного устаткування, обладнання, робочих інструментів, для доставки палива, копання руди і її перевезення до місць плавлення тощо.

Кріпосні селяни, які оволоділи навиками і вміннями, необхідними для роботи закладу, являли собою проміжну ланку між феодально залежними селянами і самостійними дрібними виробниками. З їх середовища виростали майстрові люди, мельники, поташники і рудники. Дрібні борошномельні заклади обслуговувалися часто силами родин мельників та їх родичів. Сільські мельники являлися, одночасно, і землеробами. У залізоробному виробництві обійтися силами сімейної кооперації без використання праці наймитів чи робітних людей було дуже важко. На думку дослідниці, це викликалося, перш за все, характером і складністю виробництва.

Поруч з кріпосними селянами і майстровими людьми працювали наймити, часто з інших місцевостей, в тому числі з Польщі. Наймити, яких відпускав пан, могли вільно переходити з одного промислу до іншого і за своїм становищем відрізнялися від кріпосних, хоч і були залежними. Часто вони не були зв’язані з сільським господарством, бо основним заняттям і джерелом існування служило наймитування. На окремих закладах найбільш кваліфіковані спеціалісти були вільнонайманими, головним чином рудники, поташники і мельники. Вільнонаймані, майстрові і робітні люди, наймити становили не менше 12% до загальної чисельності всіх працюючих.

Зародки найманої праці виникали спорадично. Процес їх розвитку відбувався дуже повільно. Феодально-кріпосницький лад мав багато численну групу людей, які в силу різних обставин лишилися нормальних джерел існування і змушені були найматися на роботу. Уже в 1579 році селян, позбавлених землі або недостатньо забезпечених нею, налічувалося близько 40%, з них городників – 7048 дворів (34%), підсусідків – 448 (2,2%), комірників – 586 (2,9%). У трьох повітах воєводства (Володимирський, Кременецький і Луцький) впродовж другої половини XVI ст. чисельність малоземельної і безземельної людності зросла приблизно на 4%.

Пануючі феодальні відносини стримували процес формування професійних робітників, зберігаючи тривалий час досить значний резерв навчених робітників на становищі кріпосних робітних людей. Вони наймалися на роботу на промисли, до окремих заможних селян як челядь, батраки, наймити або взагалі йшли в пошуках роботи і становилися бродячими людьми. Своєрідність їх полягала в тому, що вони лишалися залежними від феодала, але на ринку праці виступали як вільні продавці своєї робочої сили. Ця обставина залишалася характерною не лише для Волинського воєводства, але й для всієї України до відміни кріпацтва. висновки

За результатами проведеного дослідження зроблено такі основні висновки, узагальнення та рекомендації:

1. Промисли виникали головним чином у північних районах воєводства, де переважали ліси, болота, піски і характеризувалися невигідною структурою ґрунту для розвитку землеробства. Вони синтезували світовий і вітчизняний досвід, враховували політичні та соціально-економічні особливості господарського розвитку краю.

2. Впродовж другої половини XVI – середини XVII ст. працювало різночасно до 1300 борошномельних водяних млинів різної конструкції: 870 у селах, на хуторах і у слобідках, решта (430) – у містах і містечках. На греблях, збудованих на невеликих річках, притоках та ставках, недалеко від покладів болотних, озерних і лугових залізних руд налічувалося біля 50 залізоплавильних водяних млинів (рудень). У лісових масивах діяло до ЗО поташних буд, в яких з попелу деревини добувався поташ.

3. За своїми розмірами, технічним устаткуванням та обладнанням промисли були різними. Борошномельні млини з вертикальними наливними водяними колесами найбільш поширені – на один-два жорна. З більшою кількістю зустрічалися рідко. Устаткування рудень складалося з горнів, повітродувних міхів, молотів, різних інструментів. Все більшого поширення набували заклади на 2 горна. Поташні буди складалися з корит, прикоритків, казанів, гартів різної величини.

4. На рудні з двома горнами і трьома водяними колесами трудилося в середньому по 12-13 чол. Одно жорно борошномельного млина обслуговувало 2-3 працівника. Механізація виробничих процесів за допомогою енергії водяного млинового колеса на борошномельних і залізоплавильних промислах, технічна складність організації виробництва на поташних будах та кількість працюючих на одному закладі давали можливість здійснювати у самій примітивній формі поділ праці. Найбільш розвинутим він був у залізоплавильному виробництві, що являв собою суму робочих операцій трьох виробництв: добування руди, її плавку, обробіток готової продукції. Існувало п’ять робітничих спеціальностей: рудники, димарі, ковалі, плокарі і вуглярі.

5. На промислах працювали головним чином кріпосні. Поширення отримала праця майстрових і робітних людей. Найбільш кваліфіковані спеціалісти були інколи вільнонайманими. Зародки найманої праці виникали спорадично, розвиток їх відбувався повільно.

6. Найбільш поширеною формою експлуатації промислів була оренда. Віддача в оренду відбувалася на основі договорів, підписаних між власниками і орендарями та завірених місцевими органами влади. Терміни оренди – 3-5 років. Після закінчення встановленого строку оренда могла поновлюватися. У ролі орендарів виступали будники, поташники, рудники, вихідці із середовища міщан та окремих, заможних селян, рідше – збіднілих шляхтичів. Орендна плата мала дві форми: грошову і натуральну (вироблену продукцію). Розмір її залежав від прибутковості закладу та інших об’єктів виробничої діяльності, які орендувалися разом з ним. У першій половині XVII ст. починає помітно переважати грошова форма оплати. За борошномельний млин на один-два жорна становила щорічно в середньому 60-70, за рудню на два горна – 150-220, за буду – 40-50 злотих.

7. Борошномельний Млин з верхньобійним водяним колесом на одно жорно виробляв за добу біля 70 пудів борошна, за рік в середньому – до 12420. Рудня протягом року давала до 500 пудів сиродутного заліза та залізних виробів. На поташній буді щорічно отримували 30 ластів продукції.

8. Продукція промислів збувалася переважно на внутрішньому ринку. Борошно, крупа і пшоно надходили на задоволення потреб жителів міст і містечок. Залізо і залізні вироби закуплялися оптом на місці виробництва, а потім продавалися в роздріб. Поташ і попіл (напівфабрикат) надходили на зовнішній ринок. Системою рік Буг і Вісла доставлялися до Гданська, а звідти відправлялися до Англії, Голландії та Німеччини. Гданські купці спеціалізувалися на купівлі волинського поташу та лісових товарів, проводили значну організаційну роботу для стимулювання поташного виробництва.

9. На промислах спостерігалося зародження кооперації праці, початкових форм мануфактурного виробництва. Переростання простої кооперації праці у мануфактуру відбувалося еволюційним шляхом із збереженням специфічних національних особливостей. Головна з них полягала у використанні кріпосної праці. Зародки мануфактур виникали спочатку спорадично, потім набували наростаючого темпу. У другій половині XVI ст. з’являлася переважно проста кооперативна організація праці, у першій половині XVII ст. – складна і, у ряді випадків, підприємства мануфактурного типу в, їх початкових формах. Протягом досліджуваного періоду діяло 5 підприємств мануфактурного типу в їх початковій формі. Найбільше з них – на залізоплавильних млинах. Тут організовувалися початкові форми органічної, централізованої мануфактури, на поташних будах – зародки гетерогенної, розсіяної.

10. Дослідження виробничої діяльності промислів Волинського воєводства дозволяє визначити побажання, які можна врахувати в сучасних умовах: доцільно на громадських чи державних засадах організувати структури для організації ефективності діяльності промислів по переробці сільськогосподарської продукції та місцевої сировини, моніторингу та його прогнозування, підготовки оперативних та історико-економічних досліджень; продовжити вітчизняні традиції розвитку багатовікових народних промислів в умовах реформування економіки України на ринкових засадах. Діяльність промислів в теперішніх умовах може стимулювати розвиток господарської самодіяльності дрібних товаровиробників, розвивати місцевий господарський патріотизм, зберігаючи спадкоємність національної господарської культури, що спричинить зростання національного багатства України та добробуту її жителів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Стрішенець О.М. З історії залізоплавильних промислів Волині // Історія народного господарства та економічної думки України. Міжвід.зб.наук. праць.-К.: Інститут економіки НАН України, 2000. ВИП.31-32.-С.136-140.

2. Стрішенець О.М. Борошномельне виробництво Волинського воєводст-ва у другій половині XVI-середині XVII ст. // Наукові записки. Тернопіль, держ.пед.ун-т. Серія: економіка. -Тернопіль, 2001. -Вип.9. -С.45-55.

3. Стрішенець О.М. Рибні промисли Луцького повіту Волинського воєводства у другій половині XVI ст. // Історія народного господарства та економічної думки України. Міжвід. зб. наук. праць. -К.: Інститут економіки НАН України, 2002. -Вип.33-34. -С.111-115.

4. Стрішенець О.М. Розвиток промислів на території Волинського воєводства у другій половині XVI-середині XVII ст. // Наукові записки. Тернопіль. держ. пед. ун-т. Серія: економіка. -Тернопіль, 2002. -Вип.10. -С.56-62.

5. Стришенец Е.Н. Поташное производство Волынского воєводства во второй половине XVI-средине XVII века // Економіка: проблеми теорії та практики. Зб. наук. праць. -Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровськ. ун-ту, 2002. -ВИП. 31. -С.76-88.

6. Стрішенець О.М., Стрішенець М.М. Соціально-економічні передумови зародження кооперації праці та початкових форм мануфактурного вироб-ництва в Укра’їні у XVI – першій половині XVII ст. // Наукові записки. Тернопіль. держ. пед. ун-т. Серія: історія. -Тернопіль, 1999. -Вип.8. -С.56-63 (внесок автора становить 70%).

7. Стрішенець О.М. Торгівля поташем України з Прибалтикою та Західною Європою у XVI – першій половині XVII ст.// Наукові записки. Тернопіль. держ. пед. ун-т. Серія: історія. -Тернопіль, 2000. -Вип.10. -С.242-253.

8. Стрішенець