НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ШЕВЧУК Олег Миколайович

УДК 340.124(477)(043.3)

ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО ПРИМУСУ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України (м. Одеса)

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Білий Ігор Леонардович, Одеський національний університет ім. I.I. Мечникова, доцент кафедри загально-правових дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Скакун Ольга Федорівна, Національний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права;

кандидат юридичних наук, доцент

Бенедик Іван Васильович, Інститут підготовки кадрів для органів прокуратури України Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, директор

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ України, кафедра теорії держави і права, Міністерство внутрішніх справ України (м. Київ)

Захист відбудеться " 15 " лютого 2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м.Харків, пр-т 50-річчя СРСР. 27.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м.Харків, пр-т 50-річчя С'РСР, 27).

Автореферат розісланий " 14 " січня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження пояснюється насамперед необхідністю вирішення тих задач, що постають перед Україною у зв’язку з трансформаціями суспільних відносин, які мають місце в нашій державі. Такий перехід відбувається в умовах пошуку оптимальної економічної та соціальної моделі, створення нової концепції правової системи, котра б адекватно відображала відносини, що формуються у нашому суспільстві і разом з тим забезпечувала надійний юридичний механізм реалізації прав і здійснення обов’язків учасниками правовідносин.

Демократичні перетворення в Україні, вдосконалення громадянського суспільства, соціальної правової держа-ви, ринкових відносин відбуваються за безпосередньої участі право-вої системи, усіх її ланок, які охоплюють практично всі сфери життя суспільства. Підвищення ролі права в процесі соціального регулювання, роз-ширення сфери правового регулювання, поява нових політичних і державних інститутів зумовлюють активне функціонування основних елементів правової системи.

Однією з найскладніших проблем тут є подолання стереотипів та ілюзій, зокрема, тих, що полягають у недооцінці права та переоцінці ролі держави, можливостей використання так званого “адміністративного ресурсу” або у надмірних сподіваннях на громадські важелі впливу, свідомість та правову культуру населення тощо.

Теоретичне розв’язання цієї проблеми можливе лише шляхом аналізу сутності національної правової системи, її засад, характеру та встановлення місця у системі Європейського права, що дає матеріал для формування уявлень про вимоги, що постають перед Україною у зв’язку з намірами створити суспільство, у якому діє ефективний правопорядок і разом з тим застосовуються правові засоби, властиві правовій державі. Сутність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів громадян і держави. Будучи двобічними, відносини громадянина і держави передбачають їх взаємну відповідальність, що закріплюється в законодавчих і підзаконних актах, має враховуватися посадовими особами правозастосувальних органів та віддзеркалюватися в усіх інших структурних частинах правової системи. Правова держава спирається на можливість легітимного владного примусу, який застосовується тільки у випадку порушення прав людини. У функціонуванні правової системи засоби державного примусу відіграють роль забезпечувачів прав людини, правопорядку, належного функціонування правової системи.

Відхід сучасної вітчизняної науки від традиційної “примусової” концепції права потребує переосмислення сутності, особливостей та значення державного примусу у правовій системі України. Відсутність такого дослідження на монографічному рівні, що уповільнює формування цілісної концепції застосування права, знижує ефективність правозастосовчої діяльності у державі. Цим зумовлюється актуальність теми дисертаційного дослідження, його теоретична і науково-прикладна цінність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною досліджень провідної фундаментальної наукової школи Одеського національного університету ім. І.І.Мечнікова, який пов'язаний з планом науково-дослідної роботи кафедри на 1999-2004 рр. за темою “Державотворчі, правові, соціально-політичні процеси в Україні”. Роль автора дисертації у виконанні цих науково-дослідних робіт полягала в тому, що було проведено вивчення теоретичних аспектів поняття та сутності категорії “правова система”, встановлено особливості національної правової системи України, її родову приналежність і зумовлені цим особливості властивих їй засобів державного примусу, вимог, що ставляться до українського права на сучасному етапі його розвитку та трансформування відповідних інститутів .

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі теоретико-правового аналізу національної правової системи і властивих її засобів державного примусу, систематизувати їх види, узагальнити досвід застосування, визначити можливі тенденції (негативні і позитивні) їх прояву в різних умовах, запропонувати межі їх правового використання.

Для досягнення означеної мети вирішувалися наступні задачі:

- визначення засад трактування категорії “правова система” та встановлення її співвідношення з поняттями “система права”, “структура права” тощо;

- встановлення методологічної основи класифікації правових систем;

- визначення місця правової системи України у системі Європейського права ї зв’язок її з традиціями розвитку права у Європі;

- проаналізовано сутність правовідносин та їх місце у правовій системі як форми, у якій відбувається правореалізація;

- визначення поняття та особливостей реалізації суб’єктивних прав та обов’язків у процесі функціонування правової системи;

- встановлення ролі засобів примусу у системі заходів правового забезпечення належної реалізації права, здійснення суб’єктивних прав та обов’язків;

- проаналізовано сутність юридичної відповідальності, як властивого українській національній правовій системі засобу примусу, що забезпечує належну реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, а також правопорядок в державі.

Об'єктом дисертаційного дослідження є національна правова система України та властиві їй засоби державного примусу до належної реалізації прав і обов’язків учасниками правовідносин.

Предметом дисертаційного дослідження є теоретичні засади встановлення поняття та сутності засобів державного примусу до належної реалізації права, юридична відповідальність у системі таких засобів при реалізації правовідносин, що виникають та функціонують у правовій системі України.

Методи дослідження, обрані автором, сформували методологічне підґрунтя останнього, яке складається із сукупності філософського загальнонаукового діалектичного методу і окремих наукових методів структурно-системного, порівняльного і логічного аналізу.

Українська правова система, право та правовідносини у процесі їхньої реалізації, засоби державного примусу, що застосовуються тут, та їхні різновиди розглядалися у діалектичному взаємозв’язку та ієрархії відповідних компонентів.

Що стосується окремих методів дослідження, то структурно-системний метод слугував, головним чином, інструментом з’ясування характеру і сутності Української правової системи у загальній системі Європейського права, а також з’ясування системи засобів державного примусу, їх взаємозв’язку та ієрархії - оскільки взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, бо в розрізненому вигляді вона існувати не може, то при дослідженні да-ної категорії необхідним є застосування системно-структурного підходу, вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність. Метод порівняльного аналізу був використаний при встановленні особливостей правової системи України порівняно з іншими правовими системами і відповідно впливу цього фактору на особливості засобів державного примусу. Метод формально-логічного аналізу дав змогу з’ясувати сутність норм права, що встановлюють засоби державного примусу та регулюють їх застосування.

Ці ж методи застосовувалися при дослідженні стану вивчення проблематики дисертації у фаховій літературі, зокрема, праць вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі теорії держави і права, цивільного та адміністративного права, порівняльного правознавства, таких як С.С.Алексєєв, Е.Анерс, С.М.Братусь, Г.Берман, С.В. Бобровник, А.М.Васильєв, Р.Давид, О. С. Йоффе, К.Жоффре-Спінозі, Ж.Карбоньє, Д.А.Керімов, X. Кетц, В. В. Копейчиков, В.О. Котюк, Л. Малишко, М.Н. Марченко, М.І. Матузов, А.В.Малько, В.С.Нерсесянц, Ю.Н.Оборотов, В.А.Ойгензіхт, Н.М.Онищенко, К. Осакве, Т. Парсонс, В.ІІогорілко, В.А.Рясенцев, А.Х. Саидов, І.С. Самощенко, В.Н. Синюков, О.Ф.Скакун, В.А.Тархов, Ю.О.Тихомиров, Ю.К.Толстой, Л. Фрідмен, К.А.Флейшиць, Р.Й.Халфіна, Є.О.Харитонов, К. Цвайгерт, Д.М. Шаргородський, Л.С.Явич та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській юридичній літературі зроблено спробу комплексного дослідження засобів державного примусу у сучасній правовій системі України, як суспільного феномену, взятого у його різноманітних проявах.

В результаті у дисертації сформульовані пропозиції і висновки, які репрезентують наукову новизну, до них, зокрема, відносяться такі положення:

1. Засоби державного примусу мають досліджуватися та класифікуватися у контексті конкретної правової системи з врахуванням її типології і особливостей, оскільки від типу правової системи залежать особливості засобів державного примусу, визначення напрямків їх застосування, здатності ефективно обслуговувати потреби суспільства, не порушуючи при цьому права приватних осіб.

2.У понятті “правова система” на відміну від поняття “система права” відображається не стільки внутрішня узгодженість права, скільки автономність правової системи у якості самостійного соціального утворення, що функціонує поряд з такими категоріями як політична система, економічна система, культурна система тощо. При цьому правова система, як елемент соціальної системи, перебуває в органічному зв’язку з елементами останньої, будучи певною мірою зумовленою ними і у той же час, забезпечуючи їхнє функціонування.

3.Під правовою системою України пропонується розуміти сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, і комплексу взаємопов’язаних та узгоджених юридичних засобів, спрямованих на реалізацію цих норм, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок правового регулювання і реалізації норм права.

4.Правова система України входить в загальну структуру правових систем, де місце її визначається відповідно до особливостей світогляду, доктрини права, змісту норм, правового стилю. Хоча національна правова система України тяжіє до романо-германської правової сім’ї, але національні правові традиції, особливості культурного та історичного розвитку зумовили її приналежність до східноєвропейської правової традиції, чим зумовлені і розуміння та значення державного примусу у правовій системі України .

5. Характерна особливість східноєвропейської традиції права, до якої належить правова система України, полягає в наголошуванні на всебічному врахуванні публічного інтересу і переважанні останнього, підкреслюванні необхідності виконання обов’язків, як умови чи навіть передумови реалізації права, чим мотивується можливість широкого застосування державного примусу як елементу механізму забезпечення належного функціонування правової системи, а разом з тим, і соціальної системи в цілому.

6. Вперше дано визначення державного примусу у правовій системі України як методу впливу держави на свідомість і поведінку, на особу і майно суб’єктів правових відносин, який застосовується державними органами відповідно до їхньої компетенції незалежно від волі та бажання юридично зобов’язаних суб’єктів з метою забезпечення належної реалізації права, попередження правопорушень, покарання та виправлення правопорушників, поновлення порушених прав.

7. Державний легітимний примус є одним із засобів правового забезпечення належної реалізації права і в залежності від мети, підстав та порядку застосування може бути диференційованим на засоби відповідальності за неналежне виконання обов’язків та засоби захисту порушених прав. Разом з тим для правової системи України, як і для інших правових систем, що належать до східноєвропейської правової сім’ї, є характерним акцентування уваги на застосуванні мір відповідальності, що проявляється навіть у санкціях, які є мірами захисту, але, як правило, тягнуть додаткові обтяження для порушника.

8. Державний примус виступає як засіб правового забезпечення належного функціонування правової системи на різних етапах реалізації права – як на етапі реалізації (застосування ) норм об’єктивного права, результатом чого є виникнення правовідносин, так і на етапі здійснення суб’єктивного права, що є елементом правового відношення.

9. При визначенні вимог до реалізації суб’єктивного права і здійснення суб’єктивного обов’язку слід враховувати існування принципів реалізації двох видів: концептуального рівня (які існують на рівні загальної правової системи, тобто, права як явища культури) і рівня галузевого, що діють в рамках певної галузі права .

10. Принципи концептуального характеру опосередковуються в межах приватного та публічного права. Причому принципи реалізації суб’єктивних прав та суб’єктивних обов’язків визначаються, насамперед, нормами приватного права, а публічне право встановлює вимоги, що стосуються публічного інтересу у процесу такої реалізації, і передбачає правові засоби владного (державного) впливу на випадок порушення як суб’єктивних прав, так і публічного інтересу. Концептуальні принципи здійснення суб’єктивних прав і виконання обов’язків, як правило, закріплюються в Конституції держави і включають такі вимоги як неухильне дотримання Конституції України; неприпустимість посягання на права, свободи, честь і гідність інших людей (тобто вимогу врахування публічного інтересу, але також і інтересів приватних осіб); судовий захист порушеного права; можливість державного примусу до виконання суб’єктивних обов’язків лише державними органами, вказаними у законі, і у межах, передбачених законом; можливість судового оскарження неправомірно застосованих актів державного примусу.

На рівні галузей права можуть бути названі: принцип реалізації суб’єктивного права відповідно до його призначення; принцип зобов’язування державних органів та посадових осіб до сприяння громадянам у реалізації суб’єктивних прав останніх тощо.

11. Дотримання як принципів макрорівня (концептуальних), так і галузевих рівною мірою забезпечується можливістю застосування засобів державного примусу, передбачених охоронними галузями права (карного права, адміністративного права) , а також нормами відповідної галузі права. Ця обставина має враховуватися при вдосконаленні загальної доктрини права України та концепції створення окремих законодавчих актів.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані результати, а також теоретичні і практичні висновки дисертанта можуть бути використані в процесі вдосконалення загальної концепції юридичного механізму забезпечення належної реалізації прав і обов’язків у правовій системі України, правопорядку у нашій державі шляхом вдосконалення системи засобів державного примусу, а також при визначенні напрямків підвищення ефективності їх застосування.

Висновки та низка положень дисертаційної роботи були використані викладачами і студентами при вивченні курсів “Теорія держави і права”, “Загальна історія держави і права”, а також спецкурсів “Теоретико–правовий аспект походження права”, “Державний примус і його засоби в правовій системі України” в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова.

Деякі із сформульованих у дисертації положень мають дискусійний характер і можуть слугувати матеріалом для подальших досліджень в цьому напрямку.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні кафедри загально–правових дисциплін і міжнародного права Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

Результати досліджень були оприлюднені на Міжнародній науково–методичній конференції, яка відбулася у грудні 2001 р. в Одеській національній юридичній академії; Міжнародній науковій конференції “Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх вирішення”, яка відбулася у м. Одесі у квітні 2002 р., а також на щорічній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова 2001-2002 рр. Положення дисертації використані при підготовці планів практичних занять за темами “Теорія держави і права”, “Проблеми теорії держави і права”, “Історія держави і права”. Висновки, отримані в результаті дисертаційного дослідження, активно впроваджуються дисертантом у навчальний процес в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова при читанні лекцій з курсу “Теорія держави і права”, “Проблеми теорії держави і права”.

Публікації. Результати дисертації оприлюднені у п’ятьох статтях, що опубліковані у виданнях, які є фаховими у відповідності з рішеннями ВАК України.

Структура дисертації визначена у відповідності із завданнями, які були поставлені перед автором. Дисертація складається із вступу, 3 розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації складає 187 аркушів, в тому числі 15 аркушів списку використаних джерел, який охоплює 197 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається об’єкт, предмет та мета дослідження, його методологія, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації отриманих результатів, список публікацій по темі дисертації.

Розділ перший “Правова система України у загальній системі права” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу поняття правової системи та визначенню місця національної правової системи України поміж інших правових систем.

У підрозділі 1.1. “Поняття правової системи” зазначається, що правова система є частиною суспільної системи і тісно пов'язана з явищами і процесами, які відбуваються в сферах економіки, політи-ки, культури, ідеології, а отже не може не взаємодіяти з такими феноменами суспільного жит-тя, як економічна, політична, моральна та інші системи. Суть цієї взаємодії полягає в тому, що суспільні відносини, створені в сферах політики, економіки, науки, культури, освіти та ін., є об'єктом регулювання і охорони правової системи. Але тут просте-жується і зворотний зв'язок - сама правова система формується, роз-вивається і функціонує під впливом цих відносин. Звідси слідує висновок, що правова система виступає як важлива складова частина загального устрою суспільства, котрий включає, крім неї, значну кількість інших соціальних систем. При цьому правова система слугує істотним стабілізуючим чинни-ком суспільного життя: вона “підкріплює” економічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєї загальнообов'язкової нормативно-регулюю-чої властивості, деякою мірою направляє їхній рух, зміни і розвиток.

З врахуванням цих обставин під правовою системою України пропонується розуміти сукупність правових норм, котрі регулюють суспільні відносини, комплекс юридичних засобів, спрямованих на реалізацію цих норм, та юридичних явищ, що виникають внаслідок правового регулювання і реалізації норм права в Україні.

У другому підрозділі “Методологічні питання класифікації правових систем” аналізуються існуючі класифікації світових і євро-пейських правових систем права. Визнається конструктивною пропозиція розрізняти глобальну типологію і класифікації. Глобальна типологія – є прерогативою загальної теорії держави та права і виконує роль методологічної основи для класифікації, а класифікації – більшою мірою належать до галузі порівняльного правознавства і конкретизують та формалізують найбільш загальні ознаки правових систем. Тільки єдність глобальної типології і класифікації правових систем дає можливість скласти цілісну уяву про правову карту світу. Що ж стосується власне критеріїв типології та класифікації, то вони залежать від того аспекту проблеми, що є предметом дослідження у конкретному випадку. Під таким кутом зору, на думку дисертанта, і має бути визначена загальна структура права та ієрархія у ньому елементів - національних правових систем, правових сімей, традицій.

Основною ланкою є первісна (національна) правова система, котра визначається як конкретно-історичний комплекс взаємопов’язаних юридичних засобів та явищ, а також пануюча правова ідеологія окремої держави (країни). Національні (первісні) правові системи, що мають спільні ознаки (характер джерел, подібність судової системи, структури права, спільні риси історичного розвитку, однакові світоглядні засади), об’єднуються в правові сім’ї . Більш високим ступенем в ієрархії правових систем є “традиція права” (її автор відрізняє від “традиції правової”), котра відображає взаємозв’язок права з певною локальною цивілізацією і у цьому значенні може трактуватися як правові цінності, категорії, інститути, норми, які протягом сторіч свідомо передаються від покоління до покоління у певній цивілізації (культурі). Традиції права, у свою чергу, утворюють сукупність вищого порядку – локальну правову систему, а сукупність локальних правових систем складає загальну світову правову систему .

Третій підрозділ “Типологія правової системи України” присвячено визначенню місця правової системи України поміж інших правових систем. Зазначивши, що правова система України належить до локальної Європейської системи, дисертант виходить з того, що критеріями подальшого поділу на правової сім’ї є характер джерел і форм права; концепція регулювання відносин між державою і особою, методи правового регулювання, правові цінності тощо; структура права і зміст основних його інститутів; ставлення до римського права, види та форми його рецепції тощо. В результаті дії цих чинників та їх взаємного впливу у Європі сформувалися такі правові сім’ї: англосаксонська, романо-германська, центральноєвропейська, східноєвропейська, кожна з яких має характерні для неї властивості .

У дисертації констатується, що відносно типології правової системи України існують різні позиції. В результаті їхньої критичної оцінки, а також аналізу особливостей правової системи України дисертант зазначає, що, хоча національна система України тяжіє до романо-германської правової сім’ї, але разом з тим, національні правові традиції, особливості культурного та історичного розвитку зумовили її приналежність до східноєвропейської правової сім’ї, характерна особливість якої полягає у наголошуванні на всебічному врахуванні публічного інтересу і навіть переважанні останнього, підкреслюванні необхідності виконання обов’язків, як умови чи навіть передумови реалізації права тощо, чим мотивується і можливість широкого застосування державного примусу у якості елементу механізму забезпечення належного функціонування правової системи, а разом з тим, і соціальної системи в цілому.

Розділ другий ”Державний примус як ознака правової системи” складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються засоби соціального примусу, аналізуються особливості державного примусу і визначається його співвідношення із засобами правового забезпечення реалізації права.

У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика засобів примусу” розкривається значення примусу у функціонування соціальних систем. При цьому соціальний примус трактується як один із засобів забезпечення цінностей суспільства, що створює такий фактичний стан, який не виключає рішення індивіда з ланки детермінації, але ставить його у становище, що виключає вибір іншого варіанту поведінки. Примус, на відміну від переконання, можливий не лише як психічний, але й фізичний вплив. Психічний примус – це метод впливу, у процесі якого особа сприймає думку суб’єкту правового впливу, але це сприйняття пов’язане з утиском волі особи. В цих умовах відсутня переконаність особи у правильності, соціальній справедливості та юридичній доцільності громадської думки і відповідної поведінки. При цьому особа свідомо змушена діяти саме таким чином під впливом примусу. Визначаючи зв’язок між такими категоріями як “примус” і “санкція правової норми”, дисертант робить висновок, що вже встановлення у правовій нормі санкції є засобом примусу до належної правомірної поведінки. Спочатку цей примус виступає як форма психічного впливу (загроза застосування санкції), а після порушення вимог правової норми цей примус може набувати інших форм і видів.

У цьому ж підрозділі зазначається існування різних видів примусу. Найчастіше примус розрізняють в залежності від об’єкту та характеру впливу (психічний, матеріальний, фізичний та організаційний). Разом з тим, звертається увагу на те, що за юридичним критерієм можна розрізняти легітимний та нелегітимний і правовий та неправовий примус (насильство). При цьому варто виокремлювати кожну з цих категорій, оскільки некоректним є ставити знак рівності між нелегітимним примусом і неправовим примусом (насильством). Для обґрунтування цієї тези, у дисертації аналізуються особливості проявів примусу у публічно-правовій та приватноправовій сфері. Особливості засобів примусу у приватноправовій сфері полягають в тому, що вони застосовуються внаслідок домовленості між особами, внаслідок дії звичаїв, норм моралі, релігійних норм тощо. Ці засоби можуть бути легітимними і нелегітимними. Наприклад, поза межами цивільного законодавства існують нелегітимні засоби примусу, котрі у свою чергу бувають як правовими (правовий звичай), так неправовими (відібрання речі без звернення до суду).

Публічно-правовий примус також може бути правовим і неправовим, легітимним і нелегітимним. Примус, з одного боку, може бути легітимним, але неправовим. (Наприклад, діяльність ВЧК, ОГПУ, НКВС, КДБ, що відповідала нормам законодавства, але порушувала права людини). У цьому випадку “неправові” законодавчі акти мають бути приведені у відповідність із принципами права. З іншого боку, державний примус у публічній сфері може бути і не правовим, і нелегітимним (наприклад, зловживання службовців, некомпетентність, халатність тощо). Така діяльність є правопорушенням і має тягти застосування засобів державного примусу, спрямованих на усунення правопорушень.

На цій підставі робиться висновок, що у галузі приватного права поняття правового примусу є набагато ширшим і охоплює як державний (легітимний), так і недержавний (але правовий) примус. У галузі публічного права поняття правового і легітимного примусу співпадають, а це означає, що державний примус, у свою чергу, обов’язково є легітимним, а крім того, має бути правовим. Хоча остання вимога виконується не завжди, але держава, яка претендує на визначення її як “правової”, має прагнути дотримання цього принципу.

На думку дисертанта, при дослідженні державного примусу, головна увага має бути зосереджена на публічно-правовому примусі, оскільки саме у ньому найбільш чітко виявляються владно-організаційні риси, він завжди пов’язують з владою, котра є неодмінним атрибутом держави. Тільки держава має всю повноту влади, застосовує всі її форми. Всі інші соціальні інституції мають лише часткову владу або одну з її форм.

Соціальне призначення публічного примусу, вираженого у санкціях правових норм, полягає у ліквідації аномалій, що виникають; у впливі на осіб, які порушують правопорядок. Даний вид примусу здійснюється у межах правоохоронних відносин і є реакцією держави на неправомірну поведінку.

З врахуванням вказаних характерних рис, засоби примусу трактуються як вплив, що містить елементи загрози, на особу або на майно суб’єкта правових відносин з боку владного суб’єкта з метою досягти бажаної поведінки або певного результату.

У підрозділі 2.2. “Поняття та види державного примусу” відправною є позиція, згідно якій без державного примусу не може існувати позитивне право взагалі, оскільки воно є ні чим іншим, як забезпеченням життєвих умов суспільства у формі примусу, системою соціальних цілей, гарантованих примусом. На думку дисертанта, це відповідає сутності права та правової системи в цілому, враховує відмінності останньої від інших видів соціальних систем, у котрих діють механізми реалізації, здатні обійтися без юридичних санкцій, що ґрунтуються на можливості державного примусу до належної поведінки.

Далі розглядаються характерні риси державного примусу, поміж яких названо те, що він здійснюється від імені держави її органами; має легітимний характер; застосовується до конкретних суб’єктів права; являє собою зовнішній вплив на суб’єкта з метою змусити його виконувати правові приписи, здійснити виховний вплив на порушника і оточуючих; здійснюється за посередництва спеціальних актів застосування права, оскільки самі по собі юридичні норми передбачають лише можливість примусу. Державний примус застосовується для забезпечення виконання норм права і разом з тим - на підставі норм права, зокрема, передбачених у них санкцій. Юридичними нормами встановлюються види засобів, порядок та умови їх застосування, визначаються підстави, закріплюються склад правопорушення тощо. При цьому дисертант виходить з того, що тільки у межах закону уповноважені державою органи та посадові особи можуть обмежувати права та свободи суб’єктів права, накладати на них стягнення та додаткові обтяження, запроваджувати ті чи інші обмеження тощо.

З врахуванням сказаного вище, державний примус визначається у дисертації як метод впливу держави на свідомість і поведінку юридично зобов’язаних суб’єктів, що здійснюється з метою забезпечення реалізації права, попередження правопорушень, покарання та виправлення правопорушників, поновлення порушених прав тощо.

Оскільки засоби примусу різноманітні, мають специфічні властивості, проводиться їхня класифікація в залежності від порядку застосування (судовий та позасудовий), способу охорони правопорядку, функціонального призначення (попередження, припинення, поновлення та відповідальність).

Особлива увага приділена аналізу юридичної відповідальності, котра належить до найбільш поширених в українській правовій системі засобів державного примусу. Дисертант виокремлює такі характерні ознаки юридичної відповідальності як те, що вона являє собою реалізацію санкції правової норми; за своїм характером є засобом державного примусу; є наслідком протиправного, винного, суспільно шкідливого діяння; супроводжується державним осудом винної особи; пов’язана з покладенням на винну у вчиненні правопорушення особу невигідних для неї наслідків матеріального чи іншого характеру; є додатковим обов’язком, що його має виконати правопорушник; реалізується у відповідних процесуальних формах.

Підрозділ 2.3. “Державний примус і засоби правового забезпечення законності при реалізації права” присвячений аналізу значення державного примусу як одного із засобів забезпечення у суспільстві режиму законності і правопорядку.

Трактуючи законність як різновид вимоги правомірності поведінки членів суспільства, що випливає із об'єктивної необхідності правопорядку, дисертант зазначає, що законність (як і правомірність у цілому) спирається на механізм регулювання, властивий правовим відносинам, у яких суб'єкт, що володіє правом, особисто зацікавлений у виконанні юридичного обов'язку іншою стороною, у її правомірному поводженні (законній діяльності). Законність повинна забезпечуватися державним примусом, але необхідно враховувати, що останній здійснюється також людьми, які виконують відповідні обов'язки і які можуть помилятися або мати особисту зацікавленість у певному вирішенні питання. Таким чином, законність не може спиратися тільки на примус фізичного чи психологічного характеру, хоча він і має велике значення. Її джерела - це інтереси і потреби людей, або ж - права суб'єктів конкретних правовідносин, використання яких у тім чи іншому ступені завжди залежить від виконання іншими учасниками цих відносин юридичних обов'язків. Діалектика зв'язку між законністю і правами суб'єкта виглядає таким чином, що законність як режим діяльності створює юридичні умови забезпечення суб'єктивних прав, а останні є передумовою існування законності як суспільного явища. Хоча іноді вважають, що примус з боку держави є гарантією законності, але у дійсності державний примус ніколи сам по собі не гарантує законність. Навпроти, законність є гарантією правомірності застосування примусу.

У свою чергу, гарантується законність системою соціальних і спеціально-юридичних факторів, до числа яких належать: 1) закріплення основ суспільного і державного ладу, основних прав і обов'язків громадян у Конституції; 2) відповідність поточного законодавства Конституції, верховенство закону стосовно інших державних актів; 3) незалежність суду і його підпорядкування тільки закону; 4) право громадян на судовий захист своїх конституційних прав і свобод; 5) розвинута система законодавства, стабільність правовідносин, високий рівень правосвідомості населення і правової культури роботи державного апарату тощо.

Вказана сукупність норм, принципів, заходів у сукупності утворює правові засоби забезпечення законності, реалізації права.

При встановленні сутності поняття “правові засоби” дисертант виходить із необхідності розрізняти механізм правового регулювання як загальну категорію, правові засоби та організаційно-правові засоби. Самі правові засоби можуть бути визначені як сукупність законодавчих актів, за допомогою яких створюється нормативна база відповідних відносин. Організаційно-правові засоби це сукупність засобів та прийомів, що створюють передумови та забезпечують можливість реалізації положень, закріплених у правових актах. До засобів, що забезпечують реалізацію права відносять, передовсім, засоби державного примусу, оскільки будь-яке цивілізоване суспільство потребує підтримання правопорядку і забезпечення нормального функціонування державних та громадських інститутів, охорони прав та свобод людини і громадянина, публічних та приватних інтересів.

Розділ третій “Державний примус і функціонування правової системи України” складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу значення державного примусу у контексті реалізації права. У підрозділі 3.1. “Реалізація права як елемент функціонування правової системи та значення для його забезпечення діяльності державних органів” аналізується функціональної підсистеми правової системи і звертається увагу на те, що серед її складових частин особливе значення мають реалізація об’єктивного права та здійснення суб’єктивного права, оскільки саме вони є кінцевою метою правотворчості, правового виховання та й усього функціонування правової системи. У результаті реалізації об’єктивного права виникають правовідносини, котрі у свою чергу, виконують свою функцію в результаті здійснення суб’єктивних прав їх учасниками.

З точки зору реалізації об'єктивного права здійснення юридичних норм досягається їхнім дотриманням (формальний критерій). Що стосується реалізації суб'єктивного права, то останнє здійснюється тоді, коли використовуються наявні юридичні права і виконуються юридичні обов'язки (змістовний критерій). Маючи на увазі єдність об'єктивного і суб'єктивного права, дисертант робить висновок, що його реалізація полягає у правомірній поведінці учасників суспільних відносин.

У дисертації звертається увага на те, що в процесі правозастовчої діяльності істотну роль відіграє діяльність державних органів, яка, зокрема, має місце у всіх випадках суперечок про право і при правопорушеннях, що тягнуть юридичну відповідальність. Акти державного правозастосування підкріплюють нормативне регулювання індивідуальним. Загальна юридична регламентація підкріплюється персоніфікованими владними-примусовими рішеннями, які породжують правовідносини юридичної відповідальності.

Характерною ознакою правозастосовчої діяльності є те, що суб'єктом, який застосовує право може бути тільки орган, наділений владними повноваженнями. Акт застосування норм права адресується до персонально визначених осіб у виді владного-примусового розпорядження, що констатує відповідні юридичні права та обов'язки сторін чи конкретної особи, а при необхідності встановлює за правопорушення юридичну відповідальність, визначає міру покарання тощо.

Державний примус здійснюється за допомогою юрисдикційних актів. Самі по собі юридичні норми передбачають лише можливість примусу. Тією обставиною, що реально владно-примусові властивості правового регулювання концентруються у актах застосування права, обґрунтовується твердження, що примус є необхідним елементом такої форми реалізації права, як її застосування.

З врахуванням цих положень, застосування права визначається як владно-організуюча діяльність компетентних державних органів та посадових осіб, котра здійснюється шляхом певної процедури і полягає у індивідуалізації правових норм стосовно до конкретних суб’єктів та конкретних життєвих обставин у акті застосування права.

Необхідність у застосуванні норм права має місце у випадках, коли передбачені нормами права та обов’язки виникають лише після ухвали владного рішення про наділення одних учасників правового відношення суб’єктивними юридичними правами і покладення на інших учасників суб’єктивних юридичних обов’язків; коли є суперечка про право і сторони не здатні самі прийняти узгоджене рішення про наявність чи ступінь суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; при правопорушеннях, коли є необхідність застосування засобів державного примусу; при необхідності офіційного встановлення наявності або відсутності юридичних фактів або конкретних документів; при здійсненні виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування – вирішенні кадрових питань, організації або ліквідації структурних підрозділів органу держави, тощо; при здійсненні державним органом дій на користь конкретної особи (нагородження, виплата пенсії тощо); при вирішенні питань про статус об’єднань (їх реєстрації); при вирішені організаційних питань.

Застосування державного примусу здійснюється лише у межах діяльності із застосування права, і йому притаманні ті ж риси. Звідси слідує, що застосування норм права має характер: владний, персоніфікований, процесуальний, творчий, юридично оформлений. Крім того, акт застосування права завжди має силу юридичного факту, котрий тягне виникнення, зміну або припинення конкретного правового відношення.

Аналізуючи форми діяльності держави у сфері реалізації об’єктивного права, дисертант зазначає, що, забезпечуючи здійснення норм законодавства, державний апарат приймає численні рішення конкретно-індивідуальної характеру, персоналізовані акти управління. Особливістю застосування державного примусу у правовій системі України є те, що у багатьох випадках державний апарат, заповнюючи прогалини у законодавстві, також видає нормативно-правові акти, типові для управлінської діяльності у правових системах, що належать, як українська, до східноєвропейської традиції права. Ці акти мають організаторський характер: вони ніби пристосовують загальні положення закону до конкретних обставин, організують виконання закону і є юридичними фактами. Державно-владний характер таких актів, як і їхня забезпеченість можливістю застосування заходів державного примусу, сумнівів не викликають. Разом з тим, акти нормативного характеру не є і не повинні бути типовими для державного керування, хоча їхня необхідність пояснюється багатьма об’єктивними і суб’єктивними обставинами (неможливістю охопити лише законами усі відносини; динамізмом суспільних відносин тощо).

У підрозділі 3.2. “Правовідносини як форма і результат реалізації права” розглядаються питання здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків, у контексті загальної характеристики категорії правовідносин.

Зазначаючи, що у сучасній теорії права, із врахуванням зазначених ознак, пропонуються різні за складністю і обсягом визначення поняття правового відношення, дисертант приєднується до точки зору тих вчених хто визначає правове відношення як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв’язку між уповноваженим та зобов’язаним суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності, і забезпечується державою.

З врахуванням цього визначення далі з’ясовується питання про види правових відносин. На думку дисертанта, всі правові відносини можна поділити за різними підставами на відносини приватного та публічного права, галузеві правові відносини, відносини регулятивні та охоронні, відносини матеріальні та процесуальні, відносини правозастосовчі та правотворчі тощо.

Підрозділ 3.3. “Здійснення суб’єктивних прав і обов’язків та значення засобів державного примусу” присвячено розгляду питань здійснення суб’єктивних прав і обов’язків та значення для цього засобів державного примусу. Виходячи з того, що до складу правового відношення входять такі елементи як суб’єкти, об’єкт, права і обов’язки його учасників, дисертант розглядає особливості кожного з цих елементів з метою встановити надалі їхній вплив на функціонування правової системи та зв’язок із застосуванням засобів державного примусу.

Аналізуючи у цьому контексті характер та правову природу суб’єктивних прав і обов’язків, дисертант торкається такого важливого моменту, як воля учасників правових відносин. Окреслена проблема, на думку дисертанта, не може бути вирішена без врахування розподілу права на публічне і приватне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів. Але сфера публічно-правова враховує інтереси, перш за все, публічні, загальні, а отже – державні. І в цій сфері суб’єктивне право ґрунтується за нормативним, вольовим принципом, тому що, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він