ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

ШУТАК ОЛЕСЯ СТЕПАНІВНА

УДК 801.81 (477.83/.86) "192/193" (092)

К.Сосенко, Ф.Колесса, І.Свєнціцький

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДУМКА В ГАЛИЧИНІ

20-30 РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

(К.Сосенко, Ф.Колесса, І.Свєнціцький)

10.01.07 – фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені Ф.Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Денисюк Іван Овксентійович,

Львівський національний університет імені

Івана Франка, професор кафедри української

фольклористики імені Ф.Колесси

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кирчів Роман Федорович,

Інститут народознавства НАН України,

старший науковий співробітник

кандидат філологічних наук,

Шурко Леонід Терентійович,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, асистент кафедри фольклористики

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та

етнології ім. М.Рильського НАН України, м.Київ.

Захист відбудеться "5" червня 2003 року о 10 годині на засіданні спе-ціа-лі-зо-ва-ної вченої ради К .051.13 у Львівському національному універ-си-те-ті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського на-ці-о-нального університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драго-ма-но-ва, 5).

Автореферат розісланий 5 травня 2003 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент Івашків В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційної теми зумовлена необхідністю вивчення най-менш досліджених етапів розвитку української фольклористики. До них нале-жать 20-30 рр. ХХ ст. у Західній Україні.

У дисертації наголошено передусім на здобутках тогочасної фольк-ло-рис-ти-ки на західноукраїнських землях, а спадщина К.Сосенка, Ф.Колесси та І.Свєнці--ць-кого – визначальних постатей фольклористики міжвоєнного двадцятиріччя – подається на широкому тлі української та західноєвропейської науки про усну словесність. Тому у роботі враховано традиції фольклористики на східноукраїнських землях та в Галичині. Поруч з аналізом спадщини названих фольклористів подано огляд праць і їх сучасників, які, можливо, не займали чіль--ного місця у науково-фольклористичному процесі, але його творили.

20-ті роки були чи не найпліднішим періодом в історії української фольк-ло-ристики першої половини ХХ ст. В УРСР розпочала діяти політика "укра-їні-за-ції", що сприяло розвитку саме української культури і науки, але, зрозуміло, з певним радянським обрамленням. У цей час була створена ВУАН, у якій фольк--ло-ристикою займалися установи Історико-філологічного відділу: Етнографічна комісія (М.Сумцов, А.Лобода); Кабінет музичної етнографії (К.Квітка); Куль-турно-історична комісія та Кабінет примітивної культури і її пережитків у побуті й фольклорі України (К.Грушевська); Історична секція (М.Грушев-ський). Працівники ВУАН на чолі з М.Грушевським видавали "Етнографічний вісник" (1925-1932), журнали "Україна" (1924-1930), "Первісне громадянство" (1926-1930) та ін., що публікували дослідження і з фольклористики. У 20-ті рр. М.Гру-шев-ський посилено працював над своєю "Істо-рією української літератури", І і ІV (1-а книга) томи якої присвятив україн-сько-му фольклору. К.Грушевська здійснила видання двох томів корпусу українських народних дум (1927 і 1931). "Етнографічний вісник" за редакцією А.Лободи та В.Петрова опублікував студії К.Квітки, В.Петрова, В.Перетца та ін. 1927 р. від-бу-лося святкування століття з часу публікації збірки "Малороссийские песни" М.Мак-симовича. З’явилося ряд статей про його життя і творчість, серед яких чільне місце посідає розвідка М.Грушев-ського "Малороссийские песни" М.Максимовича і століття україн-ської наукової праці", вміщена у шостій книзі журналу "Україна" за 1927 р.

Однак згортання політики "українізації" на початку 30-х років, масові репресії і знищення діячів української науки і культури, закриття ВУАН унеможливили дальший розвиток фольклористики в УРСР та створили вакуум у науці про фольк-лор аж до післявоєнного періоду, коли у фольклористику прийшов Максим Рильський.

Хоча 1936 р. був створений Інститут українського фольклору та почав ви-хо-ди--ти журнал "Український фольклор" (пізніше "Народна творчість"), проте біль---шість його матеріалів не мала справжнього наукового характеру. Чого вар-ті, наприклад, сфальсифіковані народні пісні про Леніна, Сталіна та комуніс-тич-ну партію. Автори статей у журналі послідовно критикували західну науку та її представників в Україні, на котрих було накладено тавро "буржуазний", що означало фактичну заборону їх праць.

Закономірно, що центр розвитку фольклористичної думки з Великої України перемістився до Галичини, де умови праці були значно сприятливішими. Тут про-дов-жує роботу Наукове Товариство імені Шевченка. Високий науковий рі-вень фольклористичних досліджень 20-30 рр. ХХ ст. у Галичині – це наслідок столітньої праці кількох поколінь західноукраїнських дослідни-ків із їх постійною орієнтацією на здобутки наукового українознавства на Наддніпрянщині.

Історію української фольклористики у Галичині прийнято розпочинати від діяльності "Руської трійці", члени якої М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Го-ло-ва-цький своїм альманахом "Русалка Дністровая" розбудили націо-наль-ну свідомість українців австрійської імперії, а публікаціями народнопо-е-тич-них текстів і студіями над усною словесністю поклали початок науковому виданню та вивченню народної творчості. Так, І.Вагилевич 1840 р. у чеському часописі "O upirech i vid’mach" опублікував частину студії "Слов’янська демо-но-логія" та закінчив роботу над розвідкою "Символіка слов’ян". Я.Головацький назавжди залишиться в історії української фольклористики передусім своїм кор-пусом "Народные песни галицкой и угорской Руси" (1878). Аналіз фолькло-рис-тичної спадщини членів "Руської трійці" зроблено в ґрунтовній монографії сучасного українського дослідника Р.Кирчіва "Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці" (1990).

50-ті рр. ХІХ ст. у Галичині позначені спадом культурного та громадського життя, і лише у 60-70 рр. під впливом журналу "Основа" (1861-1862), видань Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1873-1876) відроджується інтерес до фольклористичних досліджень. У цей час свої сторінки українському фольклорові надавав часопис "Правда", який виходив у Львові. Тут публікувалися цікаві розвідки, зокрема: "Добрі і злі духи" (1867) та "Народні вірування о птицях" (1867) А.Но-во-сель-ського, "Народна філософія, списана по народним пословицям і приповідкам" (1867) Є.Згарського, "О народних праздниках у русинів" (1868) О.Партицького та ін. У Львові та Коломиї виходять збірки українських народних пісень. Так, у 1864 р. Саламон Счастний опублі-кував збірник "Коломийки і шумки", на який звернули увагу І.Франко та П.Ку-ліш. Ігнатій з Никлович у 1861 р. видав збірку українських народних казок, яка була першим виданням народної прози не лише в Галичині, а й в Україні.

Однак поставала потреба наукового опрацювання зібраного матеріалу, що й по-чало здійснювати Товариство імені Шевченка, "метою якого було допома-га--ти розвиткові української словесності" Грушевський М. Дотеперішній розвій Наукового товариства імені Шевченка // Хроніка НТШ. – 1900. – Ч. І. – С. 4.. 1892 р. воно отримало статус Науко-во-го товариства. Упродовж багатьох десятиліть НТШ не лише відігравало роль неофіцій-ної академії наук України, а й було одним з провідних європей-ських наукових центрів. Студіюванням усної словесності займалася Етногра-фіч-на комісія, в якій у різні часи працювали М.Грушевський, В.Гнатюк, Ф.Ко-лес-са, І.Свєнціцький, З.Кузеля, О.Роздольський, Б.Заклинський, М.Зубрицький, С.Люд-кевич, А.Онищук, Я.Пастернак, В.Щурат, С.Томашівський, А.Вахнянин та ін. Свої наукові праці вони переважно публікували в "Записках НТШ", "Ет-но-гра-фіч-ному збірнику", "Матеріалах до української етнології". Про ефектив-ність праці НТШ у Львові можна дізнатися зі звіту К.Студинського: упродовж 1893-1928 рр. вийшло 150 томів "Записок НТШ", 40 томів "Етнографічного збірника" та 22 томи "Матеріалів до української етнології". Як відомо, з 1914 по 1918 р. робота НТШ була перервана першою світовою війною, а повоєнні збори Товариства відбулися лише 28 березня 1921 року.

Політична та економічна ситуація в Галичині спричинила зменшення видань НТШ цього періоду. У 20-30 рр. ХХ ст. побачили світ 39-40 томи "Етногра-фіч-но-го збірника", 129-155 томи "Записок НТШ" і 21-22 том "Матеріалів до укра-їн-ської етнології", а за 1923-1928 рр. не з’явилося жодного тому "Етнографіч-но-го збірника" та "Матеріалів до української етнології". Тому на засіданні Етно-гра-фічної комісії у 1938 р. ухвалили розпочати видання місячника "Сьогочасне і минуле" – органу для "широких кругів українців, що мав на меті ознайомлю-ва-ти наше громадянство та й інші народи з найновішими здобутками на полі ук-ра-їнознавчих наук" Хроніка НТШ. – 1938. – Ч. 74. – С. 19.. Журнал проіснував недовго, вийшло лише чотири номери. А з 1939 р. часопис припинив своє існування через закриття НТШ.

Крім академічних видань, у Львові з 1927 по 1936 рр. видавництво "Просвіта" випускало науково-популярний часопис "Життя і знання". У ньому були надру-ко-вані два цікаві описи водження гаївок у Львові зі середини ХІХ ст. Авторами цих описів були Карл Зан, чеський письменник і друг М.Шашкевича, та поляк Станіслав Шнюр-Папловський.

Цікаві спроби наукових дослідів публікував журнал "Слово", що був орга-ном Української богословської академії у Львові. Перший номер цього часо-пи-су цілком при-свячений етнографії та фольклористиці. У ньому містилися роз-відки Я.Бабія "Косарські звичаї в Галичині" (1936) та В.Якуб’яка "Косовиця в Печеніжині Ко-ло-мийського повіту" (1936).

Упродовж 1931-1939 рр. виходив журнал "Дзвони", де, зокрема, К.Сосенко опублікував розвідку "З проблєми місячних назв на Україні" (1931).

20-ті рр. ХХ ст. у Галичині характеризуються появою узагальнюючих праць з історії української літератури. Це – тритомна "Історія української літератури" (1920-1924) М.Возняка, "Історія української літератури" (1920) О.Барвінського та "Начерк історії української літератури" (1920) Б.Лепкого, окремі розділи яких були присвячені українському фольклору. Практику введення в курс істо-рії літератури української народнопоетичної творчості в Західній Україні ми спостерігаємо ще у 70-х р. ХІХ ст. у посібниках для гімназій та нижчих шкіл. Серед таких видань треба назвати "Руску читанку для висшої гімназії" (1870), яку уклав О.Барвінський, та "Руску читанку для низших кляс середних школ" (1871) О.Партицького. Оглядові фольклористичних досліджень був присвя-че-ний четвертий том "Історії літератури руської" О.Огоновського. Учений, послу-го--ву-ю-чись бібліографічним і біографічним методами, подав найґрунтовнішу на той час інформацію про українських дослідників усної словесності.

Спеціальної уваги заслуговує "Історія української літератури" (1920-1924) М.Возняка. Праця мала чітку та прозору структуру, дохідливий виклад. Автор спирався передусім на теорію І.Франка та інших учених про паралельне існу-ва-н-ня впродовж тисячоліття двох форм словесності – усної та писемної, про взає-мо-дію фольклору і літератури. М.Возняк великого значення надавав міфології: "Ви-хідну точку народної усної творчости творить мітолоґія народу, яка витво-рює ту духовну атмосферу, в котрій виростають перші пупінки будучої націо-наль-ної літератури: пісні, перекази, народні казки і ин." Возняк М. Історія української літератури. – Львів: Просвіта, 1920. – Т. І. – С. 26. Слід відзначити, що ця історія лі-те-ратури з’явилася раніше, ніж аналогічний корпус М.Грушевського. Для М.Во-з-няка було поза сумнівом, що українська усна словесність вже існувала у по-ганські часи; торкнувся вчений також проблеми двовір’я, візантійського впли--ву на фольклор українців, билинного питання та ін. Отже, можна констату-ва--ти, що проблемам фольклору та фольклоризму в "Історії української літе-ра-ту-ри" М.Воз-няка приділено значну увагу як у теоретичному плані, так і в аспек-ті кон-крет-ного аналізу творів, що вигідно відрізняє її від попередніх праць такого типу.

М.Возняк залишиться в історії фольклористики і як невтомний відкривач ста-рих рукописів із записами творів української усної словесності. Особливе значен-ня для історії вивчення українських дум та пісень мала його знахідка збір--ника Кондрацького кін. XVІІ ст., в якій академік виявив чотири найдавні-ші записи народних дум та низку ліричних пісень.

У науковій спадщині вченого є студії, присвячені фольклористичній діяль-нос-ті "Руської трійці", які він об’єднав у праці "У століття "Зорі" Маркіяна Шаш-ке-вича" (1935-1936), а також розвідки про Франка-фольклориста. Все-сто-рон-ня діяльність ученого всебічно проаналізована у ґрунтовній книзі його учня М.Нечиталюка "Честь праці!" Академік Михайло Возняк у спогадах та публі-ка-ціях" (2000).

У науковому середовищі 20-30 рр. ХХ ст. в Галичині працювали також Ф.Колесса, І.Свєнціцький та К.Со-сен-ко, студії яких вважаємо визначальними для розвитку української фолькло-рис-тичної думки цього періоду.

В українській науці досі нема синтетичної монографії з історії української фольклористики. Однак характеристиці окремих наукових шкіл у фольклористиці та лі-те-ратурознавстві присвятили праці І.Франко, Л.Білецький, О.Колесса, М.Наєнко, Я.Гарасим, М.Гнатюк та ін. На жаль, фундаментальна праця "Основи україн-ської літературно-наукової критики" (1925) Л.Білецького залишилася незакінче-ною, і, як справедливо зазначав Я.Гарасим, "постає потреба якимось чином "дописати" цей унікальний задум історії українських наукових шкіл" Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – Львів: ЛДУ ім. І.Франка, 1999. – С. 8.

.

Не можна назвати вдалою спробу окреслення тенденцій історії фольклорис-ти--ки у розвідці Олександра Колесси "Головні напрями й методи в рослідах укра-їн-ського фольклору" (1927). Маємо дуже короткий і водночас хаотичний перелік європейських та українських фольклористичних шкіл зі своєрідним трак-туванням приналежності до них українських учених.

У радянський період фольклористичний процес 20-30 рр. в Україні висвіт-лю-вав-ся переважно однобоко, бо панівною була марксисько-ленінська методо-ло-гія. Так, А.Лобода у статті "Судьбы этнографии на Украине за 1917-1925 гг." (1926) лише побіжно охарактеризував центри фольклористичних досліджень, до яких відніс Київ, Харків, Полтаву, Житомир, оминувши при цьому Гали-чи-ну. У праці П.Попова "Вивчення фольклору в Академії Наук УРСР за 25 років її існування" (1947) засуджується робота ВУАН через використання ворожих мар-к-сизму буржуазно-націоналістичних концепцій. Аналогічну по-зи-цію займав і М.Грицай, котрий у своєму нарисі "Розвиток української фольклористики за 50 років" (1968) затаврував при цьому багатьох учених ВУАН за відхід від марксистсько-ленінської методології.

Тенденційною була студія І.Березовського "Українська радянська фольклористика" (1968). Так, у фольк-лористичному процесі в Західній Україні 20-30 рр. ХХ ст. дослідник виділив імена лише тих учених, які не були табуйовані радянським режимом: Ф.Ко-лес-си, М.Возняка, І.Свєнціцького, О.Роздольського. І.Бе-ре-зовський схваль-но відгукнувся про монографію І.Свєнціцького "Різдво Христове в поході віків" та фольклористичні студії Ф.Колесси. У побіжному відгуку на працю К.Со-сенка "Куль-тур-но-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечера" кри-ти-кував її методологію, вважаючи її результатом впли-ву М.Грушевського. Негативну оцінку отримали й праці М.Воз-ня-ка "Історія української літератури" та Б.Лепкого "Начерк історії української літератури", які, за І.Березовським, написані з буржуазно-націоналістичної по-зи-ції. Праця І.Березовського "Українська радянська фольклористика" має значення передусім своєю інформативністю.

Не знайшлося місця для характеристики фольклористичної думки в Галичині 20-30 рр. ХХ ст. і в праці О.Дея "Сторінки з історії української фольк-ло-рис-ти-ки" (1975), у якій автор взагалі оминув фольклористичну діяль-ність П.Куліша, М.Драгоманова, О.Потебні та ін. Для нас найцікавішим є розділ "Українські колядки і щедрівки в дослідженнях слов’янських вчених", де автор спинився й на аналізі монографій К.Сосенка "Культурно-історична постать старо-ук-раїн-сь-ких свят Різдва і Щед-рого вечера" та І.Свєнціцького "Різдво Христове в поході віків". У своїх вис-нов-ках О.Дей фактично повторив думки І.Березовського.

Спробою заповнення "білої плями" у вивченні методології науки про усну словесність є монографія Я.Гарасима "Культурно-історична школа в українській фольклористиці" (1999), у якій основна увага зосереджена на розгляді кон-цеп-туальних положень фундаторів української культурно-історичної школи та її двох етапів – романтичного й позитивістичного. Дослідник побіжно торк-нув-ся й фольклористичних принципів Ф.Колесси та К.Сосенка у контексті культурно-історичної школи, що зумовлено концепцією книги.

Такий стан досліджуваного питання підтверджує положення про своє-час-ність і назрілу необхідність вивчення наукової спадщини саме Ф.Колесси, К.Со--сен-ка, І.Свєнціцького, які своїми студіями над усною словесністю визначали вектор фольклористичної думки Галичини в 20-30 рр. ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження узгоджений із науковими програмами та навчаль-ни-ми планами кафедри української фольклористики імені Ф.Колесси Львів-ського національного університету імені Івана Франка, зокрема відповідає кафедральній темі "Актуальні проблеми теорії фольклору та історії української фольклористики".

Мета дисертації – вивчити й оцінити фольклористичну спадщину К.Сосен-ка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького на тлі наукових здобутків того часу, визначити їх місце в історії української фольклористики. Реалізація цієї мети зумовлена постановкою таких конкретних історико-теоретичних і практичних завдань:

–

–

–

Методологічною основою дисертації стали наукові розробки українських та зарубіжних фольклористів: О.Потебні, О.Веселовського, М.Грушевського, К.Грушевської, В.Петрова, В.Шмідта, Л.Білецького, Дж.Кокк’яри, С.Грици, Я.Га--расима та ін. З огляду на необхідність вирішення історико-теоретичних та методо-ло-гіч-них завдань у роботі поєднано такі методи дослі-дження: біо-бібліо-гра-фічний, історико-порівняльний, системний, використання яких зумовлене предме-том студіювання (особистість ученого, специфіка наукового доробку, система-ти-зація наукових положень).

Об’єктом та основною базою дослідження були друковані праці К.Со-сен-ка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького 20-30 рр. ХХ ст., а також рукописні матеріали з особистих архівів учених у ЦДІА у Львові, де збереглися документальні свід-чен-ня про життєвий шлях та наукову діяльність фольклористів, їх епістолярна спадщина.

Предмет дослідження – еволюція фольклористичної думки в Галичині 20-30 рр. ХХ ст. в особі її найвидатніших представників.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що комплексне дослідження фольклористичної спадщини К.Сосенка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького у контек-с-ті розвитку української науки здійснюється вперше, а тому робота неминуче має проблемний характер, оскільки пропонує цілий ряд нових оцінок, підходів тощо. Крім того, використані матеріали, які були вилучені з наукового обігу впродовж останніх десятиліть ХХ ст. У дисертації відзначено високий науковий рівень фольклористичних студій 20-30 рр. ХХ ст. у Галичині, стверджено, що К.Сосенко, Ф.Колесса й І.Свєнціцький на найвищому науковому реґістрі ви-рі-шували проблеми, які були пріоритетними в наукових розробках представників тогочасної європейської фольклористики.

Аналіз наукової спадщини українських учених означеного періоду дає мож-ли-вість заповнити суттєві прогалини в історії вітчизняної фольклористики, реконстру-ювати штучно спотворену панораму українського науково-фолькло-рис-тичного процесу.

Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з історії української фольклористики, а також спецкурсах, присвячених доробку окре-мих фольклористів; при підготовці підручників, хрестоматій і методичних роз-робок з історії української фольклористики для студентів-фольклористів та етнологів; у синтетичних корпусах історії української фольклористики.

Особистий внесок здобувача полягає у заповненні "білої плями" в історії української фольклористики, якою була фольклористична думка в Галичині 20-30 рр. ХХ ст., репрезентована науковим доробком К.Сосенка, Ф.Колесси й І.Свєнціцького. Результати дисертаційного дослідження здобуті самостійно.

Апробація результатів дисертації. Матеріали й положення дисертації використовувалися на практичних заняттях зі студентами філологічного фа-куль-те-ту Львівського національного університету імені Івана Франка під час про-хо-джен-ня аспірантської педагогічної практики. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української фольклористики імені Ф.Ко-лес-си Львівського національного університету імені Івана Франка. Результати до-слідження були апробовані на наукових семінарах кафедри, звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів Львівського націо-наль-ного університету імені Івана Франка за 1999-2002 роки, а також на таких наукових конференціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Публікації. Основні результати дослідження висвітлені у шести публікаціях: чотирьох статтях і двох тезах.

Обсяг і структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії, що нараховує … позицій. Обсяг дисертації становить 163 сторінки, у тому числі основного тексту ..... сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми з огляду на її актуальність, визначено мету і завдання, окреслено джерельну базу і методологічні засади дослідження. Сха-рактеризовано методи, які були використані в роботі. Розкрито наукову новизну, окреслено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також вказано конференції та публікації, де були апробовані результати дисертаційної роботи.

Перший розділ – "Віденська культурно-історична школа на україн-сько-му ґрунті (Ксенофонт Сосенко)" – складається з двох підрозділів.

1.1. Історія виникнення та розвитку віденського етнологічного гуртка. У під-розділі висвітлено історію виникнення нового методу в європейській етнології, що його репрезентувала віденська культурно-історична школа. Вона викриста-лі-зувалась на основі концепції неокантіанства Г.Ріккета, який стверджував, що історія не має закономірностей, мають значення тільки одиничні, не-пов-торні факти. Звідси гасло віденського етнологічного гуртка – індивід тво-рить історію. Попередник школи, Ф.Гребнер, констатував наявність у первісних суспільствах різноманітних культурних кругів як сукупності елементів духовної та мате-рі-аль-ної культури, а історію всесвітньої культури мислив як просторове пе-ре-міщення та нашарування цих утворень. Засновником школи вважається ві-домий австрійський етнограф і лінгвіст В.Шмідт. Він спростив концепції Ф.Греб-нера, а теорію культурних кругів увиразнив, надавши їй чіткості. У пра-ці "Ет-нологійні культурні круги" (1926) В.Шмідт виокремив сім етапів куль-тур-ного розвитку на основі таких чинників, як суспільний лад, релігія, матеріальна культура: 1) екзогамно-моногамний, або пракультурний круг; 2) екзогамно-ста-те-во-тотемний круг; 3) екзогамно-рівноправний круг, або культура бумеранга; 4) екзогамно-патріархальний круг, або тотемна культура; 5) екзогамно-матріар-халь-ний круг; 6) вільно-матріархальний круг; 7) вільно-патріархальний круг. Більшість наукових праць В.Шмідт присвятив обґрунтуванню первісного моно-те-їзму. Адепти школи здобули визнання та фінансову підтримку Ватикану, що дозволило їм організовувати наукові експедиції в різні куточки світу. Результа-ти цих експедицій підтвердили здогади представників школи про існування в "карликових народів" віри в "єдиного творця світу". На основі експедиційних матеріалів В.Шмідт у праці "Походження ідеї Бога" (1912) теоретично осмис-лив монотеїзм як первісну релігійну форму людства, сформулював сім ступенів трансформації ідеї верховного єства, які відповідали визначеним культурним кругам. Ці ступені трансформації були свідченням архаїчності чи, навпаки, хронологічно пізнішого утворення.

Загалом віденська культурно-історична школа пройшла три етапи свого розвитку:

1.

2.

3.

Виходив часопис "Аntropos", де публікувались теоретичні розвідки адептів школи та матеріали етнологічних експедицій. Однак результати наукових поїздок не завжди були аргументованими, домінував суб’єк-ти-візм, зумовлений клерикальною спрямованістю представників гуртка. Але, як стверджувала К.Гру-шев-ська у статті "Два центри етнологічної науки" (1928), без здобутків школи, які публікувалися в "Antropos", "трудніше стає обхо-ди-тись усім, що займаються низько культурними суспільствами" К.Грушевська. Два центри етнологічної науки // Первісне громадянство. – 1928. – Вип. . – С. 84.

. Заслугою шко-ли є нагромадження мате-ріа-лів та висока філологічна точність їх дослідження.

1.2. К.Сосенко – єдиний в Україні представник віденської культурно-істо-рич-ної школи. Теоретичні засади етнологічного гуртка та його методологію на український ґрунт переніс К.Сосенко. Він неодноразово намагався привернути увагу вітчизняних учених до наукових досягнень культурно-історичної школи, популяризував її ідеї у своїх працях. З огляду на відсутність відомостей про життя фольклориста ми подаємо біографію К.Сосенка, спираючись на рукопис авто-біо-графії вченого, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Архівні матеріали дають змогу зриміше уявити подвижницьку натуру фольклориста та причини, які сприяли його науковим зацікавленням українською усною словесністю. Будучи провінційним священиком, К.Сосенко написав ґрунтовні праці: "Про містику гаїлок" (1922), "Пражерело українського релігійного світогляду" (1923), "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечера" (1928), "Про назви місяців на Україні" (1931-1932). Усі його дослідження написані на високому науковому рівні, незважаю-чи на те, що вчений працював далеко від українських наукових центрів.

Екскурс в історичне минуле К.Сосенко здійснював через проблему етногене-зи українців, автохтонність яких переконливо довів на підставі етнографічних та фольклорних матеріалів.

Український учений певною мірою модифікував методи віденського етноло-гіч-ного гуртка, враховуючи особливості нашого фольклору. До ана-лі-зу колядок і щедрівок дослідник залучив міфологічну теорію, використав істо-ри-ко-порів-няль-ні студії української та давньоіранської культур. На підставі ети-мо--логічних тлумачень К.Сосенко намагався реконструювати давньоукраїн-ський Олімп міфологічних богів та пролити світло на дохристиянський світогляд українців. Проте, на нашу думку, етимологічні реконструкції вченого не завжди переконливі й доцільні. Так, К.Сосенко виводить назву Щедрого вечора з іран-ської мови, де Щедрий вечір (Xsaeta, fem. Xљavri, Adj.) – 1) ?вітлий, величний; 2) царський (божий) Сосенко К. Пражерело українського релігійного світогляду. – Львів: Живі гроби, 1923.– С. 10-11.

. Тим часом пояснення назви цього свята через іранську мову зай-ве, бо в українському слові "щедрий" закладена і велич, і божественне, і світле начала (багатий, щедрий, царський стіл на Щедрий вечір).

Зазначимо, що К.Сосенко першим після О.Потебні зважився ступити на "слизь-кий" ґрунт міфології. Проаналізувавши весь опублікований у той час ко-ляд-ковий матеріал, учений дійшов висновку, що саме українські космогонічні колядки та щедрівки віддзеркалюють наш дохристиянський світогляд. У них дослідник бачить завуальований монотеїзм українця, трансформований в образах-символах місяця, райського дерева, праводи, добрих єств тощо.

Оригінальною у праці вченого є концепція міфічного господаря як сак-раль-ного образу, істоти, наближеної до Бога та святих. Фольклорист першим звернув увагу на різдвяні пісні про три села, в яких побачив відображення не лише давнього суспільного поділу громади, а й її етичні норми. Учений ствердив оригінальність та архаїчність українського культурного круга, відкинувши теорії, які заперечують самобутність українських зимових календарно-обрядових пісень. На думку К.Сосенка, без колядок не можна збагнути святочних душевних мрій українського народу. Ерудицію вченого засвідчила й характеристика міфологічних систем багатьох народів світу: іранців, американських індіанців, австралійців, індійців, арабів, естонців, литовців та ін.

Наукові розвідки К.Сосенка відзначаються масштабністю мислення. Вони відігра-ли важливу роль у розвитку фолькло-ристич-ної думки Галичини 20-30 рр. ХХ ст.

Другий розділ дисертації – "Комплексний науково-методологічний підхід в аналізі народнопоетичної творчості (Філарет Колесса)" – присвячений фольк--лористичній спадщині Ф.Колесси. Автори монографій та статей про вче-но-го здебільшого цікавилися його музикознавчими уподобаннями, ми ж про-ана-лі-зу--вали студії дослідника над словесним фольклором, звернувши увагу на їх методологію. Фолькло-рис-тич-ний до-ро-бок Ф.Колесси розглядаємо у трьох підрозділах.

2.1. Теоретичні розвідки Ф.Колесси є спробою дослідника розв’язати такі нагальні проблеми науки про фольклор:

1.

2.

3.

4.

5.

Не зазнавши ідеологічного пресу радянських доктрин, Ф.Колесса був віль-ним у виборі наукової методології. Обережно балансуючи між культурно-історич-ним методом (його ще називають просто історичним), компаративістським та ме-тодами антропологічної школи, фольклорист, як правило, займав оптималь-ну, конструктивну позицію. Для вченого всі методи мають резонні основи і по-вин-ні застосовуватися до певного фольклорного жанру для всебічної його ха-рак-те-рис-тики. Тому методологію Ф.Колесси визначаємо як комплексний під-хід в аналізі усної словесності. При з’ясуванні методологічних постулатів до-слід-ника про-аналізовано найістотніші його фольклористичні розвідки: "Про вагу нау-ко-вих дослідів над усною словесністю" (1922), "Українська народна пісня у най-но-вішій фазі свого розвитку" (1928), "Українська народна пісня на переломі XVII-XVIII вв." (1928), "Балада про дочку-пташку в слов’янській народній пое-зії" (1936-1937), а також підручник "Українська усна словесність" (1938). Історико-порівняльний метод до-по-міг ученому простежити культурні взаємини у різних фольклорних системах. Компара-ти-візм Ф.Колесси відрізняється від міг-ра-цій-ної теорії історико-порівняльної шко-ли увагою вченого до національної самобутності українського фольклору. Тільки мотиви балад та казок вважав він міграційними за своїм характером, що не завжди відповідає дійсності. Натомість такі жанри, як ліричні та історичні пісні, думи, за Ф.Ко-ле-с-сою, доцільно вивчати в параметрах культурно-історичної методології. Сту-ді-ю-ючи ритміку і мелодику українського пісенного фольклору, дослідник ви-зна-чив час виникнення та формування народнопоетичних жанрів, їх генетичну спорід-не-ність. Ф.Колесса максимально чітко окреслив предмет і завдання української фольклористики як окремої наукової дисципліни, порушив питання колектив-но-го та індивідуального начал усної словесності, її традиційності, цикліч-нос-ті, варіантності-інваріантності, національної специфіки, простежив процес по-стан-ня новотворів (стара форма і новий зміст), обґрунтував тезу про єдність фольк-ло-ру на всіх українських етнографічних землях.

2.2. Критичні огляди та рецензії Ф.Колесси розглянуто як зразок наукової критики у фольклористиці. Особливо вагомими є огляди видань народної творчості, рецензії фольклористичних розвідок європейських авторів. Високим науковим рівнем відзначаються відгуки Ф.Колесси на фольклорні збірники української усної словесності Я.Новицького та І.Манжу-ри. Учений створив чітку схему аналізу рецензії-студії: 1) відомості про автора дослідження; 2) огляд структури рецензованої праці; 3) оцінка її новаторства; 4) теоретичний коментар, вказівки. Український до-слід-ник був добре обізнаний із новинками європейської фольклористики, про що свідчать його рецензії на фольклорні збірники словацьких народних пісень, ан-то-логію слов’янської народної пісні П.Айс-не-ра, розвідку дослідниці Ц.Бодуен де Куртене Еренкройц про польський ве-сіль-ний обряд та ін. Рецензії Ф.Колесси цінні не лише своєю інформативністю, а й теоретичними роздумами. Так, у від-гу-ку на працю Ц.Бодуен де Куртене Еренкройц учений рекомендує застосову-ва-ти для аналізу народної драми історико-порівняльний метод, а також концеп-ції антропологічної школи, зокрема теорію самозародження сюжетів.

2.3. Дослідження українських народних дум. Найбільше фольклористичних праць Ф.Колесси присвячено студіюванню кобзарських рецитацій. До виходу розвідок ученого в українській фольклористиці не було чіткого розмежування між думами та історичними піснями. У вступі до праці "Українські народні ду-ми у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь" (1920-1921) Ф.Колес-са констатував, що "доси не переведено і не вияснено навіть границі межи ду-ма-ми й піснями; в результаті виходить переплутуванє дум із піснями, що вражає особ-ливо в наукових колах" Колесса Ф. Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних го-ло-сінь // Записки НТШ. – 1920. – Т. 130. – С. 3.. Причина відсутності такої диференціації – в одно-бо-кості дослідження кобзарських рецитацій: увагу звертали лише на словесний аспект дум без урахування їх мелодики. Саме Ф.Колесса вказав на важливість син-те-тич-ного вивчення дум: студіювання словесного тексту та музики. Вивчен-ня музичного аспекту кобзарських рецитацій вплинуло на висновок фолькло-рис-та про неможливість розвитку дум із пісень, бо вони належать до різних форм української народної поезії.

Генезу кобзарських рецитацій учений виводив із голосінь, заперечивши дум-ки П.Житецького та В.Перетца про напівкнижне та напівнародне походження дум. Ф.Колесса погоджується з поглядом, що кобзарські рецитації про Хмельнич-чи-ну, які обіймають майже третину усіх дум, своєю історичною основою, моти-ва-ми, способом зображення справді подібні до деяких пам’яток української літе-ра-тури другої пол. ХVII – поч. XVIII ст., однак "се спорідненє коріниться у сус-піль-ній традиції та не дає підстави до односторонних висновків у ґенетичному напрямі про літературне походженє народніх дум" Колесса Ф. Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голо-сінь // Записки НТШ. – 1921. – Т. 131. – С. 62-63.. Дослідник стверджував, що думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, який раніше був роз-ви-ну-тий у голосіннях. На думку вченого, подібність цих жанрів фольклору про-сте-жу-ється не лише в речитативності їх форми, а й у мотивах, образності, сим-во-ліці. Речитативна форма дум, за Ф.Колессою, ріднить їх зі "Словом о полку Ігоревім".

Отже, дослідник через вивчення музичного аспекту кобзарських рецитацій вказав на генетичну спорідненість дум та плачів, ствердивши тим самим само-бут-ність і неповторність цього жанру у світовому фольклорі.

У третьому розділі – "Між теорією самозародження сюжетів та історико-порівняльним методом (Іларіон Свєнціцький)" – проаналізовано фольклорис--тич--ну спадщину добре знаного в науковому світі мистецтвознавця, мовознавця, педагога. Наша робота є першою спробою науково-теоретичного осмис-лення студій І.Свєнціцького над українською усною словесністю. Розвідки вченого поділено на дві групи: студії про похоронні плачі та про різдвяну словес-ність, які розглядаємо в окремих підрозділах.

3.1. Дослідження українських похоронних голосінь. Праці І.Свєнціцького про народні плачі не входять до фольклористичної думки 20-30 рр. ХХ ст. в Гали-чи-ні, оскільки вийшли друком упродовж 1910-1912 рр. Однак через відсутність цілісного дослідження фольклористичного доробку І.Свєнціцького, а також для ілюстрації еволюції наукового мислення вченого, з’ясування значення його розвідок про цей жанр усної словесності в історії української фольклористики загалом розглянули їх у дисертації.

Студія І.Свєнціцького "Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія" (1910) є першим ґрунтовним дослідженням народних плачів у Галичині, в якому про-стежено генезу голосінь, процес олітературення і трансформації цього фольк-лорного жанру. Як і О.Потебня, І.Свєнціцький вказав на обрядовий ха-рак-тер плачів, назвавши їх невід’ємним складником обряду. За допомогою теорії самозародження сюжетів учений ствердив архаїчність голосінь та їх виникнення ще у доісторичні часи. Плачі, як зазначав дослідник, є продуктом психо-ло-гічного стану голосільниці. Їх творцем учений іменує жінку. І.Свєн-ці-цький подав докладну класифікацію мотивів голосінь, яких нараховує 27. На нашу думку, вона була базовою для класифікацій цього жанру Ф.Колесси та М.Гру-шев--сько-го. Особливу увагу фольклорист звернув на структуру плачів, виокремивши в них епічну та ліричну частини. В окрему групу І.Свєнціцький відніс сороміцькі плачі, які утворилися на основі обірваних фраз, що без зв’язку з текстом голо-сін-ня набули комічного характеру. Джерелом появи сороміцьких плачів учений назвав "наївний реалізм". Заслугою І.Свєнціцького є публікація в 31-32 томах "Етнографічного збірника" текстів голосінь, які раніше були розпорошені по багатьох виданнях, а також введення в науковий обіг 139 нових записів похоронних пла-чів. Студії фольклориста над голосіннями не втратили актуальності й сьогодні, будучи основоположними при загальному вивченні творів цього уні-каль-ного архаїчного жанру (С.Мишанич, І.Коваль-Фучило та ін.).

3.2. Студії над колядками й щедрівками. Дослідженню зимової обрядової по-е-зії І.Свєнціцький присвятив розвідку-огляд "Образ міжнародного похо-ду ко-ляд--ної словесності" (1925) та монографію "Різдво Христове в поході віків" (1933). Основним методом, який застосовує дослідник для аналізу різдвяної словес-нос-ті, є історико-порівняльний. З його допомогою він намагався довести не-ори-гі-наль-ність українських колядок і щедрівок, виводив їх генезу від давньо-грець-ких та давньоримських святкувань плодючості землі та нового року. Цю концепцію він перейняв від О.Веселовського. На жаль, І.Свєнціцький надмірно за-хо-пився міграційною теорією. Вважаємо, що при аналізі різдвяної словесності до-ціль-ні-ше використовувати теорію самозародження сюжетів. Ад-же хлібороб-сько-по-бу-тові мотиви українських колядок і щедрівок є наслідком способу життя та психічного розвитку українців. Гіпотези про за-по-зи-чення різдвяного фольклору від давніх еллінів є непереконливими і вже у попередників (І.Срезневського, Олени Пчілки, М.Коробки) викликали недовіру та запе-ре-че-н-ня. Для підтвердження своїх науково-теоретичних положень І.Свєн-ці-ць-кий застосував також метод німецької школи Дільтея-Вальцеля, за яким при аналізі творів словесності корисно послуговуватися даними архітектури та іконографії. У той же час, не-зва-жаючи на застарілість концепції, монографія фольклориста була помітним явищем в українській фольклористиці 20-30 рр. ХХ ст. Вражає ерудиція вче-но-го, глибоке знання європейських мов, залучення до аналізу першоджерел та фольк--лорних творів мовами оригіналу, знання канонічних текстів Євангелія, апокрифів та писань Отців Церкви. Фольклорист провів скрупульозний аналіз колядок багатьох європейських народів, відводячи чільне місце студіюванню зимових календарно-обрядових пісень саме українців. Він простежив багато-ві-кову еволюцію різд-вяної тематики від канонічного євангельського тексту до її на--родної інтерпре-та-ції. Велика увага вченого до біблійних сюжетів була при-чи-ною недостатнього вивчення українських колядок і щедрівок світського харак-те-ру, які здебільшого є суто національними фольклорними утвореннями.

ВИСНОВКИ

В історії української фольклористики досі існують маловивчені періоди її розвитку, що були штучно вилучені з наукового процесу у радянський час. Однією з "білих плям" – фольклористична думка у Галичині 20-30 рр. ХХ ст.

У дисертації здійс-не-но теоретичні узагальнення стану досліджень народнопоетичної творчості цього періоду і запропоновано новий підхід до характеристики наукової спадщини К.Сосенка, Ф.Ко-лес-си й І.Свєнціцького.

Аналіз фольклористичного процесу у Східній Україні та Галичині дозволив виявити високий науковий рівень праць над усною словесністю 1920-1930 рр., з’ясувати методологію провідних фольклористів та їх приналежність до тогочасних європейських наукових шкіл.

Якщо ХІХ ст. в українській фольклористиці характеризується переважно нагромадженням уснопоетичних текстів, збирацькою та видавничою діяльністю, то ХХ ст. – це розгортання їх науково-теоретичного опрацювання. У фольклористиці поч. ХХ ст. в Україні домінували методи культурно-історичної, історико-порівняльної, неоміфологічної та інших шкіл, які ефективно функціонували також і в західноєвропейській науці.

Спираючись на наукові традиції фольклористичних досліджень І.Франка, М.Грушевського, Ф.Вовка, В.Гнатюка, у 20-30 рр. у Галичині їх продовжували К.Студинський, М.Возняк, В.Щурат, Я.Пастернак, О.Роздольський та ін. Методологічні тенденції цього часу найбільш яскраво відбилися у фольклористичному доробку К.Сосенка, Ф.Колесси та І.Свєнціцького.

К.Сосенко був популяризатором методів віденської культурно-історичної школи, які намагався пересадити на науковий ґрунт української фольклористики. Однак специфіка усної словесності українців зумовила застосування теорії культурних кругів К.Сосенком із певними видозмінами, зокрема залучення міфологічної теорії, історико-порівняльного методу з елементами етимологічних реконструкцій. Хоч не всі проблеми, заявлені у своїх дослідженнях, К.Сосенко розв’язав з достатньою переконливістю (міфологема райського дерева, місяця як трансформованої ідеї верховного єства), що зумовлене не лише методикою студій. а й складністю фольклорної символіки як такої, то все ж безперечним є те, що він довів давність і автентичність української усної словесності.

Ф.Колесса