Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

Шутенко Оксана Василівна

ПРОБЛЕМИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат диссертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного процесу Національної Юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Тертишніков Володимир Іванович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, декан факультету № 2

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, професор Підопригора Оксана Опанасівна, Міжнародний Соломоновий Університет, завідувач кафедри правознавства;

- кандидат юридичних наук, доцент Кройтор Володимир Андрійович, Національний університет внутрішніх справ України, начальник кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа - Одеська національна юридична академія, кафедра цивільного процесу, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться ''21'' жовтня 2003 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий ''18'' вересня 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В. Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Конституція України, встановивши, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються вищою соціальною цінністю, а утвердження й захист їх є головним обов'язком держави, заклала основні напрямки розвитку суспільства. Гарантією реалізації прав і свобод людини є здійснення державної влади на основі розподілу її на законодавчу, виконавчу і судову. Під впливом істотних змін, що відбуваються в економіці, політиці та правосвідомості змінюються вимоги до судової влади. Розвиток приватноправових відносин потребує того, щоб цивільна процесуальна форма захисту права мала першорядне значення. Разом з тим це вплинуло і на уявлення людей про правосуддя, що обумовило необхідність його реформування.

Судова реформа - процес тривалий і складний, оскільки торкається не тільки судової системи і судочинства (Концепція судово-правової реформи в Україні передбачає введення спеціалізації в судах загальної юрисдикції, формування адміністративних судів, впровадження нових видів судочинства: апеляції і касації), але й у першу чергу стосується прав і обов'язків осіб – учасників процесу і суду.

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що традиційне уявлення про диспозитивність як про можливість сторін розпоряджатися матеріальними і процесуальними правами під контролем суду є не повним і не достатнім з точки зору належного судового захисту прав, оскільки не враховує того, що: принцип диспозитивності визначає весь процес судочинства в цивільних справах; визначає основні інститути цивільного процесуального права; діє відносно всіх суб`єктів процесу, у тому числі й суду; виконує врівноважуючу функцію, яка полягає у тому, що при визначенні обсягу прав і обов'язків учасників процесу встановлюється своєрідний баланс у цивільних процесуальних правовідносинах.

Аналіз законодавства і юридичної практики дозволив дисертанту зробити висновок, що виконання судом покладеного на нього державою обов`язку по здійсненню правосуддя реалізується ним у межах принципу диспозитивності з використанням головних складових змісту цього принципу. Дія принципу диспозитивності відносно суду полягає у тому, що згідно з законом суд наділений правами й обов`язками, що дозволяють йому в межах покладеного на нього обов`язку по здійсненню правосуддя впливати на рух процесу по справі (альтернативні варіанти процесуальних рішень, визначення меж розпорядчих дій і т.ін.)

Актуальність дисертаційного дослідження визначається також тим, що прийнятим 16 січня 2003 року Цивільним кодексом значно розширені межі цивільно-правової диспозитивності, що підвищує значення принципу диспозитивності, викликає необхідність збагачення змісту та розширення меж дії принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві. Це у свою чергу обумовлює необхідність реформування цивільного процесуального законодавства у відповідності з принципом диспозитивності.

Зв'язок роботи з науковими програмами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт кафедри цивільного процесу в рамках державної цільової комплексної програми “Проблеми удосконалення організації і діяльності суду і правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація № 0186.0.099031).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка нового підходу до вирішення проблем диспозитивності в цивільному судочинстві, що є необхідним для розвитку теорії цивільного процесуального права, удосконалювання законодавства і юридичної практики.

Для досягнення зазначеної мети автором дисертації розв`язані наступні задачі:

- досліджено формування і розвиток елементів диспозитивності в історичному аспекті;

- проведено дослідження теоретичних підходів до визначення поняття, системи принципів цивільного процесуального права і місця принципу диспозитивності в ній;

- критично проаналізована наукова література, в якій визначається зміст принципу диспозитивності цивільного процесуального права;

- проведено вивчення й узагальнення судової практики з метою дослідження реалізації нормативного змісту принципу диспозитивності;

- з урахуванням отриманих даних сформульовано поняття принципу диспозитивності, визначені межі його дії в цивільному судочинстві і внесені відповідні рекомендації, спрямовані на вдосконалення законодавства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є механізм правового регулювання в цивільному судочинстві.

Предметом дослідження при цьому виступає дія принципу диспозитивності цивільного процесуального права як головного положення даної галузі права.

Методи дослідження. При написанні дисертації автором був використаний історико-правовий метод, що дозволило вивчити процес формування елементів диспозитивності й розвиток принципу диспозитивності. Застосування діалектичного методу показало, що принцип диспозитивності цивільного процесуального права обумовлений однойменним принципом цивільного права, що необхідно для дослідження та з'ясування природи й особливості дії принципу диспозитивності в цивільному судочинстві. Системно-структурний метод дозволив вивчити досліджуваний принцип не ізольовано, а в системі принципів права, простежити його взаємозв'язок і взаємодію з іншими принципами. Із застосуванням порівняльно-правового методу в дисертаційному дослідженні розкривається зміст принципу диспозитивності та вивчаються проблеми реалізації даного принципу. Для формулювання й обґрунтування відправних понять у дисертації, а також для внесення пропозицій по реформуванню діючого законодавства автором використаний формально-логічний метод.

Теоретичною основою дослідження та зроблених у дисертації висновків є роботи вчених-юристів, зокрема: С.С. Алєксєєва, С.Н. Абрамова, Н.І. Авдєєнко, О.Т. Боннера, Г.А. Борисова, В.А. Бігуна, Є.В. Васьковського, М.А. Вікут, Г.А. Гурвича, Р.Є. Гукасяна, А.Х. Гольмстена, А.О. Добровольського, Н.Б. Зейдера, А.Ф. Клейнмана, С.В. Курильова, В.А. Кройтора, Л.Ф. Лесницької, В.К. Пучинського, Є.Г. Пушкаря, В.М. Семенова, В.І. Тертишнікова, М.К. Треушнікова, І.В. Удальцової, М.Й. Штефана, В.Н. Щеглова, К.С. Юдельсона та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним монографічним дослідженням проблем реалізації принципу диспозитивності в цивільному судочинстві. В дисертаційному дослідженні автором висунуті й обґрунтовані нові теоретичні й практичні висновки і пропозиції:

1. Сформульоване більш повне (вдосконалене) поняття принципу диспозитивності: під принципом диспозитивності слід розуміти закріплене в нормах цивільного процесуального права основне положення, що розкриває природу цивільних процесуальних правовідносин, відображає можливість суб'єктів даних правовідносин, виходячи з наявності й характеру юридичної заінтересованості розпоряджатися в процесі матеріальними і процесуальними правами, в тому числі й визначати межі судового захисту, впливати на виникнення, рух і закінчення процесу; необхідне для реалізації процесуальних цілей суб`єктів процесу; положення, що встановлює своєрідний баланс у цивільних процесуальних правовідносинах.

2. Подальший розвиток отримала існуюча в науковій літературі точка зору, що розглядає принцип права як основне положення цивільного процесуального права. Додатково аргументується теорія, що принцип цивільного процесуального права треба визначати не як ідею, уявлення про суд і правосуддя, а як основне положення цивільного процесуального права, що визначає здійснення правосуддя, тому що ідея представляє собою керівництво до дії для досягнення поставленої мети, а положення – це результат матеріалізованої ідеї. Те, що принцип цивільного процесуального права зароджується як категорія правосвідомості й отримує закріплення в законі, дозволяє визначити його як основне й нормативне положення, яке визначає формування та перспективи розвитку всієї галузі права.

3. Додатково аргументується висновок про те, що принцип диспозитивності цивільного процесуального права є головним принципом даної галузі права. Історичне дослідження принципу диспозитивності показало, що елементи диспозитивності визначали механізм виникнення, розвитку й закінчення цивільного судочинства з самого початку формування вітчизняного законодавства. Дослідження законодавства та практики його застосування дозволило зробити висновок, що диспозитивність властива цивільному процесуальному праву в силу характеру й особливостей цивільних процесуальних правовідносин, вона визначає основні інститути цивільного процесуального права (наприклад, підвідомчість, підсудність, інститут осіб, які беруть участь у справі і т.д.), тому принцип диспозитивності додатково до предмета й методу цивільного процесуального права має для даної галузі індивідуалізуюче значення.

4. Вперше відзначено, що до складу матеріальних і процесуальних прав, якими заінтересовані особи вільно розпоряджаються у процесі, належить можливість визначати матеріальні й процесуальні межі судового захисту.

5. Зроблено висновок про те, що принцип диспозитивності діє й у відношенні такого суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин як суд. Аналіз законодавства дозволив зробити висновок, що дія принципу диспозитивності відносно суду проявляється у можливості останнього у межах виконання обов`язку по здійсненню правосуддя впливати на рух процесу шляхом використання процесуальних повноваженнь, які пропонується назвати диспозитивними правами й обов`язками суду.

6. На основі аналізу законодавства і юридичної практики аргументується висновок про наявність ряду функцій суду, що витікають із його конституційної функції по здійсненню правосуддя. Це: функція забезпечення законності при розгляді цивільних справ, контролююча функція, компенсаторна та функція захисту прав. Указані функції реалізуються судом шляхом здійснення його диспозитивних прав і обов`язків та сприяють реалізації прав та обов`язків сторін й інщих учасників процесу.

7. Вперше в науці цивільного процесуального права зроблено висновок про те, що принцип диспозитивності виконує врівноважуючу функцію у цивільних процесуальних правовідносинах, встановлюючи своєрідний баланс при визначенні прав і обов`язків учасників процесу. Наприклад, праву позивача подати позов відповідає право відповідача подати зустрічний позов; відмова прокурора (органів чи осіб, яким законом надане право порушувати процес в інтересах інших осіб) від поданої заяви не позбавляє особу, для захисту інтересів якої була подана заява, права вимагати від суду вирішення справи у первинному обсязі. Процесуальні можливості заінтересованих осіб врівноважуються тим, що суд, перш ніж затвердити мирову угоду, перевіряє, чи не порушує зазначена дія чиїх-небудь прав і охоронюваних законом інтересів і т. ін.

8. На підставі дослідження співвідношення принципів цивільного процесуального права в їхній системі обгрунтовується висновок, що права, пов'язані з доказовою діяльністю, які в науковій літературі традиційно пов`язуються з принципом змагальності, необхідно розглядати, як такі, що визначаються принципом диспозитивності як і сам принцип змагальності. Виходячи з цього, пропонується нова редакція ч. 1 ст. 30 ЦПК: “Сторони по справі, що розглядається у суді, вправі представляти докази для підтвердження своїх вимог і заперечень. Суд зобов`язаний роз`яснити сторонам наслідки вчинення або не вчинення ними зазначених дій”.

9. Вперше зроблено висновок, що, принцип диспозитивності діє відносно осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, тому вони наділені деякими правами, пов`язаними з рухом і змістом процесу. Але на відміну від осіб, що беруть участь у справі, які користуються правами для реалізації своєї юридичної заінтересованості, дії осіб, що сприяють здійсненню правосуддя, обумовлені метою надання допомоги суду і заінтересованим особам у з'ясуванні обставин справи. Відзначено, що чітке законодавче визначення правового статусу свідка й експерта є гарантією реалізації заінтересованими особами диспозитивних повноважень, пов`язаних із розпорядженням доказовим матеріалом, тому обґрунтовується необхідність внесення в ЦПК окремих норм, що дають поняття “свідок”, “експерт”, а також норми “Права й обов'язки свідка”, “Права й обов'язки експерта” та пропонується їх редакція.

10. Дослідження проблем диспозитивності в цивільному судочинстві показало, що принцип диспозитивності не однаково діє у різних категоріях справ, віднесених діючим ЦПК до провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Це зумовило новий підхід до проблеми юридичної природи й підвідомчості справ, що виникають з адміністративно-правових відносин. Запропоновано справи, пов`язані з реалізацією виборчого права, а також скарги на рішення, дії або бездіяльність керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, керівних органів та керівників об`єднань громадян, які віднесені до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також справи, пов'язані з оскарженням нотаріальних дій або з відмовою в їх вчиненні назвати справами, що виникають з публічно-правових відносин, і розглядати за правилами позовного провадження, оскільки за своїм характером вони близькі до справ позовного провадження, в них найбільш повно проявляється принцип диспозитивності. Справи по скаргах на дії органів і службових осіб у зв`язку з накладанням адміністративних стягнень; скарги на рішення дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; скарги на рішення, прийняті відносно релігійних організацій; заяви прокурора про визнання незаконними правового акту органу, рішення чи дії службової особи; скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; справи про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов`язковому страхуванню пропонується розглядати за правилами адміністративного провадження, тому що в цих справах більше проявляється адміністративний елемент (відносини влади та підпорядкування), відсутній спір про право цивільне, обмежена дія принципу диспозитивності.

11. Подальший розвиток отримала теорія про підвідомчість справ окремого провадження: вони повинні розглядатися в цивільному судочинстві, оскільки суд у таких справах вирішує спір про юридичний факт або стан. Запропонована класифікація справ окремого провадження, що дозволяє глибше дослідити дію принципу диспозитивності в даному провадженні.

Практичне значення отриманих результатів. Наукова і практична значимість роботи визначена актуальністю теми дослідження й обумовлена прикладним характером висновків і рекомендацій, використання яких необхідно для розвитку теорії цивільного процесуального права, для розробки нового ЦПК України, а також для вдосконалення правозастосовчої практики.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

- у науково-дослідних роботах - для подальшого вивчення цивільного процесуального права;

- у правотворчості – з метою вдосконалення вітчизняного законодавства;

- при викладанні навчальних дисциплін “Цивільний процес”, “Судочинство в господарських судах”, “Особливості розгляду окремих категорій цивільних справ”.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації були апробовані на науковій конференції молодих вчених і аспірантів, присвяченій 50-й річниці Загальної декларації прав людини (грудень 1998 р., м. Харків), а також на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених, присвяченій 50-й річниці Конвенції про захист прав людини й основних свобод (2000 р., м. Харків).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження викладені в 4 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях України і 2 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою й предметом дослідження та логікою викладення. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (перший і другій розділи мають по три підрозділи, третій розділ складається з одного підрозділу), висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 191 сторінка, із них основного тексту – 170 сторінок, загальна кількість використаних джерел – 205.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обгрунтовується актуальність теми та ступінь дослідження проблеми, наукова новизна дисертації, її практичне значення, а також висвітлюються положення, що виносяться на захист.

Розділ перший “Принцип диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального прва” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню теорії принципів цивільного процесуального права, історії формування елементів диспозитивності та загальній характеристиці принципу диспозитивності цивільного процесуального права.

У підрозділі 1.1. “Поняття принципів цивільного процесуального права та їх система” проведений докладний аналіз різних наукових підходів до визначення природи принципу права. Автор дисертації підтримує й додатково аргументує теорію, що принцип цивільного процесуального, не ідентичний ідеї, уявленню про право. Виходячи з аналізу природи та функціональних характеристик принципу права, автор відзначає, що принцип цивільного процесуального права зароджується як категорія правосвідомості й отримує закріплення в законі, що дозволяє визначити його як основне й нормативне положення, яке визначає формування та перспективи розвитку всієї галузі права. Тому дисертант пропонує під принципом цивільного процесуального права розуміти основне нормативне положення, що зароджується як категорія правосвідомості, в силу необхідності врегулювання суспільних відносин закріплене в нормах права та характеризує всю галузь цивільного процесуального права й визначае перспективи розвитку цієї галузі.

Аналіз різних підходів до систематизації принципів, а також різних способів наповнення системи принципів цивільного процесуального права дозволив виділити найбілиш аргументовану позицію з цього питання. Розподіл принципів на загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів враховує їх нормативне закріплення та межі дії, розкриває співвідношення, взаємозв`язок та взаємозумовленість принципів цивільного процесуального права. З урахуванням вказаної систематизації було досліджено принцип диспозитивності у взаємодії з іншими принципами цивільного процесуального права. Це дозволило визначити, що принцип диспозитивності визначає всі інші принципи цивільного процесуального права, а також їх зміст та нормативне наповнення. Наприклад, процесуальні права, що входять до складу принципу змагальності обумовлені диспозитивністю цивільного процесуального права, як і сам принцип змагальності. У дисертації додатково аргументується, що принцип диспозитивності являється головним принципом цивільного процесуального права, оскільки він додатково до предмету й методу має для даної галузі визначальне, індивідуалізуюче значення.

У підрозділі 1.2. “Формування та розвиток принципу диспозитивності цивільного процесуального права (історичний аспект)” автором дисертації запропоновано дослідження розвитку принципу диспозитивності у трьох етапах його становлення. З часів Русской Правди процесуальному законодавству були притаманні лише деякі елементи диспозитивності. До судової реформи, проведеної у 60-х роках XIX століття для вітчизняного судочинства характерним було слідче начало. Проте основні диспозитивні права сторін зберігалися. Другий етап розвитку принципу диспозитивності пов`язаний з судовою реформою Олександра II і характерізується глибоким розумінням вченими того часу значення принципу диспозитивності у цивільному судочинстві. В цей час були сформульовані й впроваджені в законодавчу практику основні постулати диспозитивності, визначено поняття принципу диспозитивності, розкрита природа цього правового явища. Третій етап характерний тим, що після революції 1917 року усі попередні надбання правової науки були відкинуті й лише поступово поверталися в юридичну науку і практику. Історичне дослідження показало, що основні елементи диспозитивності визначали виникнення, рух та припинення цивільного судочинства з самого початку становлення вітчизняного права. Це дозволило зробити висновок: диспозитивність – об`єктивно обумовлена якість цивільного процесу, без якої неможливе здійснення правосуддя в цивільних справах.

Підрозділ 1.3. “Принцип диспозитивності по діючому цивільному процесуальному праву” починається з розкриття природи принципу диспозитивності. Автор виходить з того, що зміст принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві обумовлений змістом одноіменного принципу цивільного права. Про взаємозв`язок диспозитивності цивільної процесуальної і матеріальної свідчить, що одним з елементів суб`єктивного цивільного права виступає так зване правоохоренне повноваження, яке застосовується уповноваженою особою у випадках неналежної правової поведінки особи зобов`язаної. Проте скористатися провоохоронним повноваженням у вигляді звернення в державні органи з метою застосування заходів державного примусу може лише юридично заінтересована особа, тому що тільки поєднання волевиявлення й юридичного інтересу являється передумовою виникнення процесу й участі в ньому. Автор дисертаційного дослідження робить акцент на тому, що матеріально-правовий інтерес як предмет судового захисту визначає процесуальну заінтересованість.

Далі у підрозділі розкриті особливості юридичної заінтересованності осіб, які беруть участь у справі. Дія принципу диспозитивності полягає у тому, що виходячи з характеру юридичної заінтересованості визначається обсяг процесуальних прав, якими користуються заінтересовані суб`єкти.

Критичний аналіз теоретичних підходів до визначення принципу диспозитивності показав, що більшість з них не відповідає комплексному розумінню досліджуваного принципу. Відзначаеться, що до складу матеріальних і процесуальних прав, які визначаються принципом диспозитивності належить і можливість визначати (змінювати) межі судового захисту (такий висновок зроблено виходячи з аналізу статей 151, 301, 333 ЦПК). Під матеріальними межами судового захисту слід розуміти, наприклад, обов`язок суду вирішити справу на підставі тільки тих вимог, які заявлені заінтересованими особами. Процесуальні межі полягають у тому, що суд приступає до розгляду справи тільки за заявою (скаргою) заінтересованої особи.

Аналіз законодавства дозволив визначити, що принцип диспозитивності не тільки визначає рух цивільного судочинства, а також виконує в процесі функцію, що врівноважує, встановлюючи своєрідний баланс в реалізації прав та обов`язків учасників процесу.

В дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що дія принципу диспозитивності відносно суду полягає у тому, що згідно з законом суд наділений диспозитивними правами й обов`язками, що дозволяють йому впливати на рух процесу по справі та сприяти здійсненню процесуальних прав та обов`язків учасниками процесу. Наприклад, суд (суддя), за наявності підстав зазначених у законі, може відмовити у прийнятті позовної заяви. Згідно ст. 196 ЦПК якщо під час судових дебатів суд визнає за необхідне з`ясувати нові обставини, що мають значення для справи, або дослідити нові докази, він постановляє ухвалу про поновлення розгляду справи по суті. Таким чином суд може на власний розсуд вирішувати питання про відкладення справи. Наявність в законі цілого ряду подібних диспозитивних прав суду витікає з його функції по здійсненню правосуддя, в руслі якої суд реалізує також функцію забезпечення законності при розгляді справ, контролюючу функцію, компенсаторну та функцію захисту права.

На базі аналізу теоретичних підходів до визначення принципу диспозитивності, а також на основі авторських розробок дисертантом вдосконалено поняття принципу диспозитивності.

Розділ другий “Принцип диспозитивності та суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин” присвячений дослідженню дії принципу диспозитивності відносно сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, що сприяють здійсненню правосуддя. У розділі автор розвиває та конкретизує висновок, що обсяг процесуальних повноважень суб`єктів цивільного судочинства визначається принципом диспозитивності, оскільки залежить від характеру юридичної заінтересованості суб`єктів та процесуальної мети їх участі в процесі.

Підрозділ 2.1. “Принцип диспозитивності й сторони”. Одним з найважливіших прав заінтересованої особи є право порушення процесу, до складу якого входять право розпочати позовне, апеляційне або касаційне провадження, а також ініціювати перегляд рішень і ухвал, що набрали законної сили, у зв`язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Автор піддає критиці ч. 1 ст. 4 проекту ЦПК, оскільки в ній не враховується така важлива ознаки особи, що звертається до суду, як юридична заінтересованість. Особа, яка не має правоздатності по конкретній справі, не має права і на участь у процесі по цій справі.

Аналіз передумов, з якими закон пов`язує право на пред`явлення позову та умов, якими закон визначає порядок порушення процесу, дозволив стверджувати, що їх існування обумовлене дією принципу диспозитивності в цивільному судочинстві, а тому вони мають універсальний характер і за деяким виключенням застосовуються у всіх цивільних провадженнях.

Дослідженням встановлено, що врівноважуюча функція принципу диспозитивності відносно сторін проявляється у тому, що обмеження прав однієї сторони здійснюється, як правило, в інтересах іншої. Наприклад, принципом диспозитивності цивільного процесуального права визначається інститут підсудності цивільних справ. Правила підсудності, встановлюючи пільги для однієї сторони та обмежуючи правові можливості іншої встановлюють правовий баланс у реалізації заінтересованими особами своїх прав.

У підрозділі досліджуються універсальні права сторін, якими вони визначають межі судового захисту, впливають на рух справи та суть рішення: визнання позову відповідачем, відмова позивача від позову, право позивача змінити предмет та підстави позову, а також право сторін укласти мирову угоду. В апеляційному та касаційному провадженнях сторони також наділені правами, які дозволяють їм визначати й змінювати межі судового захисту (це право доповнення або зміни скарги, відмови від скарги повністю чи частково, відзиву скарги до початку провадження, визнання скарги обгрунтованою повністю чи частково). В дисертації відзначається, що особливість дії принципу диспозитивності в апеляційному провадженні визначає характер та процесуальні наслідки здійснення вказаних прав.

Автор вказує на необхідність розширення меж диспозитивності шляхом надання відповідачу права самостійно вимагати відшкодування збитків заподіяних забезпеченням позову (в ЦПК цей обов`язок покладений на суд); впровадження процедури примирення сторін (тому що мирова угода не може бути застосована до особистих правовідносин); введення права судді самостійно в стадії підготовки справи до судового розгляду вирішувати питання про закриття провадження у випадках відмови позивача від позову, укладання мирової угоди сторін, або примирення сторін.

В дисертаційному дослідженні автор обгрунторує висновок, що права сторін в галузі фактів і доказів опосередковано визначаються принципом диспозитивності (оскільки доказову діяльність сторін активізує можливість настання невигідних правових наслідків, збирання та представлення доказів є виключно правом сторін).

Автор піддає критиці положення проекту ЦПК як такі, що порушують принцип диспозитивності. Стаття 60, наприклад, позбавляє заінтересованих осіб такого важливого засобу доказування як пояснення сторін та третіх осіб (згідно проекту пояснення сторін, третіх осіб, їх представників не відносяться до засобів доказування, а зазначені особи можуть бути допитані як свідки). Стаття 92 проекту ЦПК, встановлює певні санкції для сторін у випадку їх неявки в судове засідання. Стаття 32 проекту ЦПК регулює лише заміну неналежного відповідача і тільки за заявою позивача. Стаття 33 проекту ЦПК не вказує на можливість правонаступництва в інших (крім позовного) цивільних провадженнях в той час як інститут процесуального правонаступництва визначається принципом диспозитивності і являється важливою гарантією захисту прав заінтересованої особи.

Аналіз дії принципу диспозитивності у апеляційному та касаційному провадженнях показав, що згідно до ст. 320 ЦПК, до об`єктів касаційного оскарження не належать рішення й ухвали суду першої інстанції, які не були предметом апеляційного перегляду. Дисертантом запропоновано привести вказану норму у відповідність до принципу диспозитивності шляхом віднесення зазначених постанов суду до об`єктів касаційного оскарження.

В результаті дисертаційного дослідження встановлено, що принцип диспозитивності визначає процесуальну форму та характер цивільного судочинства, основні інститути цивільного процесуального права, відзначено, що сторони являються головним об`єктом впливу принципу диспозитивності цивільного процесуального права.

Пдрозділ 2.2. “Вплив принципу диспозитивності на процесуальне положення інших осіб, які беруть участь у справі”. В дисертації стверджується, що виходячи з принципу диспозитивності права третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, необхідно розширити. В контексті реалізації диспозитивного права на судовий захист статті 297 та 326 ЦПК, згідно з якими правом приєднатися до апеляційної (касаційної) скарги наділені лише сторони й треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору необхідно доповнити, надавши можливість приєднатися до апеляційної (касаційної) скарги іншим особам, незалежно від участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки. В законодавстві повинно бути закріплене право третіх осіб оскаржити ухвалу суду, якою їм відмовлено у допуску до участі в процесі. Аргументується також висновок про те, що закриття провадження по справі у відношенні однієї з сторін не може бути підставою для закриття його відносно третьої особи. Одним з найважливіших повноважень третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору є право вступити в процес на будь-якій стадії до постановлення судового рішення. Однак у проекті ЦПК (ст. 34) реалізація вказаного права обмежується десятьма днями до початку розгляду справи.

У дисертації доводиться, що представник сторін та третіх осіб має у справі процесуальну заінтересованість. Принципом диспозитивності визначаються види цивільного процесуального представництва, а також обсяг процесуальних повноважень представників. Разом з тим, дисертант вказує на необхідність розширення дії принципу диспозитивності стосовно судового представника шляхом надання права давати згоду на заміну неналежної сторони, а також права відмовитися від представництва. У проекті ЦПК передбачений такий суб`єкт цивільних процесуальних правовідносин як адвокат. Проектом адвокат наділений правами, що дозволяють впливати на рух справи, однак до осіб, які беруть участь у справі не віднесений. Автор дисертаційного дослідження вказує на необхідність вдосконалення зазначених положень проекту, оскільки правовий статус суб`єктів цивільного процесуального права повинен визначатися виходячи з основних положень принципу диспозитивності.

В відзначається, що представництво прокурором інтересів громадян і держави є самостійним інститутом цивільного процесуального права. Захист інтересів громадян чи держави від неправомірних посягань являється основою юридичного інтересу прокурора та органів державної влади і органів місцевого самоврядування – змістом передумови їх права на пред`явлення позову. Виходячи з принципу диспозитивності, його врівноважуючої функції, процесуальні права прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування, а також осіб, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб, обмежені на користь особисто заінтересованих осіб. Дисертант вказує на необхідність закріплення в законодавстві права відмовитися від представництва прокурора, а також зазначення у якості підстав закриття провадження по справі, що розпочата з ініціативи прокурора, укладання сторонами мирової угоди та відмови позивача від позову, оскільки це відповідало б удосконаленню законодавства у відповідності до принципу диспозитивності.

Аналіз дії принципу диспозитивності відносно третіх осіб, які не замовляють самостійні вимоги на предмет спору, а також прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування, що беруть участь у процесі для надання висновків по справі показав, що вони мають у справі лише процесуальну заінтересованість, а тому не наділені правами, пов`язаними з розпорядженням об`єктом процесу.

Підрозділ 2.3. “Принцип диспозитивності й особи, які сприяють здійсненню правосуддя”. Аналіз законодавства вказує на недостатньо чітке законодавче врегулювання правового статусу свідка й експерта. Автор дисертаційного дослідження пропонує доповнити ЦПК, закріпивши право свідка подавати заяву про слухання справи у закритому судовому засіданні (якщо показання містять відимості, що складають, наприклад, комерційну або службову таємницю); правом давати показання рідною мовою, а при необхідності користуватися послугами перекладача; експерт і свідок повинні мати право ознайомитися з протоколом судового засідання (з протоколом допиту) та можливість вимагати внесення виправлень у зазначені документи. Крім того, необхідно закріпити можливість осіб, які беруть участь у справі, заявити відвід свідку, якщо є сумніви в його об`єктивності.

В результаті дослідження правового статусу свідка й експерта, автор дисертаційного дослідження робить висновок, що принцип диспозитивності цивільного процесуального права діє і відносно зазначених суб`єктів. Наявність таких прав як право свідка відмовитися від дачі показань стосовно членів сім`ї чи близьких родичів, право експерта вказати в акті судової експертизи на виявлені факти, що мають значення для справи, з приводу яких не були поставлені питання, а також можливість вимагати внесення виправлень у протокол судового засідання (допиту) в частині своїх показань обумовлюються принципом диспозитивності. Реалізація свідком і експертом зазначених прав може опосередковано впливати на рух і зміст процесу.

Перекладач та секретар судового засідання виконують в процесі суто “технічні” функції. Дія принципу диспозитивності відносно перекладача проявляється у тому, що закон встановлює максимальні гарантії для належного виконання ним своїх функцій (збереження заробітку за основним місцем роботи під час перебування у суді, відшкодування витрат, пов`язаних з виконанням перекладу і т. ін), тому що участь перекладача в процесі являється гарантією повноцінного здійснення особою права на судовий захист. Особливість процесуального положення секретаря судового засідання полягає у тому, що він здійснює функції, що входять у його трудові обов`язки.

У Розділі третьому “Особливості дії принципу диспозитивності у провадженні по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та у справах окремого провадження” в результвті дослідження різних теоретичних підходів до розкриття природи справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, а також аналізу законодавства про судоустрій та проекту Адміністративно-процесуального кодексу України обгрунтовується новий підхід до визначення підвідомчості зазначених справ. По-перше, оскільки у данному провадженні суди розглядають не лише справи, що виникають з відносин влади та підпорядкування (власне адміністративно-правові відносини), а й справи, пов`язані з реалізацією виборчого права та інших публічних правовідносин, пропонується назвати розділ ЦПК “Провадження по справах, що виникають з публічно-правових відносин”. По-друге, законодавцю необхідно відійти від практики перелічення категорій справ, що підлягають розгляду у данному провадженні. Доцільно було б систематизувати їх, виходячи з характеру спірних правовідносин.

В дисертації вказується на необхідність привести у відповідність до Конституції України главу 31-А ЦПК, згідно з якою оскарженню підлягали рішення, дії ябо бездіяльність державних органів, юридичних та службових осіб тільки у сфері управлінської діяльності, що і було зроблено Законом від 5 червня 2003 року (№ 917-IV).

Ряд справ, що виникають з публічно-правових правовідносин (до них також відносяться справи, пов`язані з оскарженням нотаріальних дій або з відмовою в їх вчиненні), запропоновано вирішувати за правилами позовного провадження, оскільки: 1) сторони спірних матеріальних правовідносин не перебувають у відносинах підпорядкуваня; 2) спірне право являється одночасно і публічним (взаємодія держава – громадянин) і приватним (особа не може здійснити суб`єктивне право). Автор дисертаційного дослідження пропонує розширити дію принципу диспозитивності у справах, що виникають з цих справах шляхом закріплення: права примирення сторін цих прововідносин; права заявника відмовитися від скарги, права зобов`язаної сторони визнати скаргу й добровільно виконати обов`язок по ній. Справи, в яких більше проявляється адміністративний елемент (відносини влади та підпорядкування), обмежена дія принципу диспозитивності пропонується віднести до компетенції адміністративних судів.

У дисертації додатково аргументується теорія, що у справах окремого провадження суд може вирішувати спір про факт чи стан. Для дослідження проблем диспозитивності в окремому провадженні дисертантом запропонована систематизація справ окремого провадження в залежності ступеня дії в них принципу диспозитивності.

Висновки. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному дослідженні принципу диспозитивності цивільного процесуального права та у формуванні нового підходу до розкриття поняття принципу диспозитивності, на основі якого розкриті проблеми реалізації зазначеного принципу та запропоновані шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства з метою підвищення ефективності цивільного судочинства.

Головні наукові і практичні результати роботи мають методологічне, теоретичне та прикладне значення.

До метедологічного значення належить: концептуальне обгрунтування та дослідження принципу диспозитивності як основного положення цивільного процесуального права, яке додатково до предмета й методу цивільного процесуального права має для даної галузі індивідуалізуюче значення.

Теоретичне (наукове) значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що дисертантом доповнено визначення принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Зокрема, дослідження показало, що принцип диспозитивності діє відносно всіх суб`єктів цивільного процесу; автором визначено, що відносно суду принцип диспозитивності діє шляхом установлення специфічних повноважень, які дисертант пропонує назвати диспозитивними правами й обов`язками суду; автором висунута думка, що суд виконує в процесі функції, які витікають з його обов`язку здійснювати правосуддя (функція забезпечення законності при розгляді й вирішенні цивільних справ, контролююча, компенсаторна й функція захисту прав); вказується що принципом диспозитивності обумовлюэться можливість сторін визначати межі судового захисту; визначення принципу диспозитивності необхідно також доповнити зазначенням врівноважуючої функції принципу диспозитивності у цивільних процесуальних правовідношеннях. Автор дисертаційного дослідження вказує на те, що принципом диспозитивності визначаються основні інститути цивільного процесуального права. Вказані висновки мають значення для подальших наукових досліджень цивільного процесуального права.

Робота має й прикладне значення. Автором проаналізовано реалізацію нормативного змісту принципу диспозитивності у цивільному судочинстві, критично оцінені положення проекту ЦПК, а також запропоновані зміни до діючого законодавства з метою його реформування у відповідності до принципу диспозитивності, оскільки це гарантувало б громадянам належний рівень захисту їх прав. Певним практичним результатом, який сприятиме вдосконаленню вітчизняного законодавства є обгрунтування положень щодо підвідомчості справ, які виникають з публічно-правових відносин та справ окремого провадження.

За темою дисертації опубліковані такі роботи:

1. Шутенко О. В. Принцип диспозитивности и участие прокурора в гражданском процессе//Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій.-Х.: Нац.юрид.акад.України, 1999.-№37-С. 157-160.

2. Шутенко О. В. Развитие принципа диспозитивности в истории отечественного судопроизводства//Вісник Університету внутрішніх справ, 1999.-№6-С. 274-277.

3. Шутенко О. В. Принцип диспозитивности: исторический аспект // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій.-Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000.- №41 -С. 70-75.

4. Шутенко О. В. Понятие и система принципов гражданского процессуального права // Предпринимательство, хозяйство и право,2000.-№11-С. 49-50.

5. Шутенко О. В. Всеобщая декларация прав человека и принципы гражданского процессуального права//Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук.повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів/За ред.проф. М. І. Панова.–Х.: Нац.юрид.акад.України,1998.-С. 79-80.

6. Шутенко О. В. Значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві//Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці Конувенції про захист прав