ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Северилова Поліна Вячеславівна

УДК 130.1:94 (367)

Соціально-філософське осмислення картини світу київського книжника ХІ ст. (на матеріалі спадщини митрополита Іларіона)

Спеціальність: 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент,

Андрєєва Тетяна Олександрівна , зав. кафедри філософії Донецького національного університету;

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, доцент,

Павленко Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки

та міжнародних відносин НАН України;

головний науковий співробітник відділу

глобальних проблем сучасної цивілізації;

кандидат філософських наук,

Муза Дмитро Євгенович,

доцент кафедри філософії Донецького національного технічного університету

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “12” травня 2003 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.06 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук у Донецькому національному університеті за адресою: 83005, м.Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83005, м.Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розіслано 11 квітня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Сушинський М.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Спадщина митрополита Іларіона – це перші пам’ятки київської книжності, що дійшли до наших часів. Навіть один цей факт примушує знову і знову вдивлятися і вдумуватись у ті смисли, в ті ціннісні орієнтири, що розкриваються зараз, у ту перспективу, що звернена із минулого у майбутнє, до реальності нашого теперішнього існування. Бачення світу і місця в ньому людини у творах Іларіона незмінно ставить питання про першоджерела і першосмисли нашого суспільного буття, про долю вітчизняної традиції загалом і про наше традиційне буття.

З цього погляду слід розуміти образ світу книжника Іларіона як подію, що “дана”, здійснена, архітектонічно завершена і своєю досконалою завершеністю вже містить у собі “наше все”. Поряд із цим сучасник може побачити в образі світу, що зображується київським книжником, і “задане” – діалогічну зверненість традиції до майбутніх часів, до нашого сьогодення. Можна стверджувати, що унікальність філософської спадщини Іларіона обумовлена не лише неперевершеними художніми або безперечними інтелектуальними достоїнствами, але, перш за все, своєю темою, тим питанням, з яким Київська Русь виходить з “ідольської тьми”, з мовчання і “невігласія”. Йдеться про фундаментальне для християнської історіософії питання “про Закон і Благодать”. Із ним у староруську думку входить проблематика, що визначає обумовлені християнською вірою шляхи подальшого розвитку філософського мислення – релігійно-філософську заданість, етичну та історіософську спрямованість. Суть і ключове значення цього питання не тільки для давньоруської, але й усієї християнської релігійно-філософської традиції полягає в тому, що з’ясовуються не просто два концепти або дві соціальні чи культурні універсалії, а сама сутність вчення про буття, про мету та зміст існування світу й соціуму.

Той факт, що перші пам’ятки давньоруської думки входять в історію під знаком смислоутворюючих питань буття, примушує замислитись над їх особливим значенням для становлення національної й духовної свідомості Традиції. Пошук відповідей на порушені питання і обумовлює актуальну направленість соціально-філософського аналізу києворуської думки ранньої доби. Він не тільки примушує весь час повертатися до першоджерел, не тільки дає можливість переосмислення минулого чи ставлення до нього, але й, передусім, дарує здатність осмислення самих себе, свого місця у мінливому історичному існуванні в цю мить, як і в Бутті взагалі. Тим самим, зважаючи на сучасні реалії України, особливо актуальним для соціальної філософії є вивчення своєї духовної спадщини і пошук тих ціннісних і смислових орієнтирів життя народу, що тепер втрачені або загубилися десь у підвалинах його суспільної свідомості. Видається правомірним звернення до досвіду традиції, до тлумачення нею сенсу й мети історичного буття і спрямованості на втілення у життя метасуспільних християнських ідеалів, які визначали для наших предків єдині шляхи до гармонії і єдності співіснування людства і всесвіту.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах державної бюджетної теми кафедри філософії Донецького національного університету “Цілісна теорія єдиного закономірного історичного процесу” № 0101V005720.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є філософська спадщина митрополита Іларіона. Предметом аналізу дисертаційної роботи є соціально-філософські значущі ідеї, що відображені в образі світу київського книжника ХІ століття й відтворюються на матеріалі залучених до розгляду текстів.

Стан наукової розробки проблеми. Філософська думка Київської Русі, у тому числі проблеми осмислення світу, людини, історії давньоруськими книжниками ранньої доби, досліджувались у працях сучасних українських і російських вчених: О.І.Абрамова, А.К.Бичко, І.В.Бичка, С.В.Бондаря, А.А.Галактіонова, Т.С.Голиченко, В.С.Горського, М.М.Громова, О.Ф.Замалєєва, В.О.Зоца, М.С.Кисельової, М.С.Козлова, С.Б.Кримського, В.Ю.Кушакова, В.А.Малахова, В.В.Мількова, П.Ф.Нікандрова, Н.Н.Нікітенко Ю.В.Павленка, Л.В.Полякова, В.Ф.Пустарнакова, О.М.Сирцової, Я.М.Стратія, А.Д.Сухова, Т.О.Чайки та ін. авторів.

Більшість цих науковців використовують концепт “картина світу”, який набув широкого розповсюдження в різних гуманітарних науках: історії філософії, методології науки, медієвістиці, славістиці, типологічних, семіотичних, компаративістських дослідженнях. Проте варто відзначити, що цей концепт тільки зараз привернув увагу соціальних філософів. Тому досі бракує окремого дослідження, у якому б здійснювалася цілісна соціально-філософська реконструкція картини світу, поданої в конкретних пам’ятках давньої книжності, яка ґрунтувалась би передусім на тлумаченні функціонування цих творів у соціумі, сфері побутування у традиції. Це й спричинило вибір теми дисертаційної роботи.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є з’ясування можливості переосмислення підходів до аналізу спадщини митрополита Іларіона сучасною соціальною філософією; здійснення соціально-філософської реконструкції картини світу київського книжника.

Поставлена мета визначила основні завдання роботи:

– з’ясувати значення феномену книжної справи в соціальному просторі Давньої Русі;

– визначити методологічні засади вивчення спадщини київського книжника митрополита Іларіона;

– обґрунтувати залучення до соціально-філософського дослідження концептів картина світу та образ світу;

– дослідити соціально-філософські значущі компоненти образу світу київського книжника;

– поглибити розуміння історіософських поглядів митрополита Іларіона;

– проаналізувати бачення світу в “Слові про Закон і Благодать” у контексті тлумачення цієї пам’ятки як святкової пасхальної проповіді.

Теоретично-методологічна основа дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на соціально-філософському підході до інтерпретації пам’яток київської книжності, а також структурно-семіотичному, філософсько-герменевтичному методах. У роботі, побудованій на інтерпретації текстів, системно-структурному аналізі, як базові використовуються принципи моделювання, єдності історичного і логічного, наукової об’єктивності, історичності, цілісності.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснюється реконструкція картини світу київського книжника митрополита Іларіона на підставі відтворення й тлумачення основних її соціально-філософських компонентів; обґрунтовується доцільність використання у соціально-філософському дослідженні концепту образ світу під час реконструкції давньоруського способу мислення про світ; виявляється значущість для відтворення смислів давніх текстів, з’ясування сфери їх побутування у соціумі; простежуються онтологічні властивості книжної справи як служіння “спільній праці”, завданням соціальної просвіти; уперше аналізується концепт світ і його соціальне й історіософське значення у розрізі соціальної онтології митрополита Іларіона; доведено вплив східнохристиянської традиції, вчення Отців Церкви на формування соціально-філософських поглядів Іларіона; виявляється існування ідеї трьох рівнів соціального буття людства: язичницького (без-образного), старозаповітного (про-образуючого), християнського (во-образованого); здійснюється спроба виявити й визначити місце і значення концептів Закон і Благодать у соціальній онтології київських мислителів; скореговується уявлення про специфіку зображення соціального простору й соціального часу; доводиться, що образ світу в “Слові” Іларіона соціально-універсальний, онтологічно завершений і відображає святкове, пасхальне, світобачення; звертається увага на те, що під час дослідження давньоруської думки ХІ ст. виявляються ідейні джерела релігійної філософії ХХ ст. (проблеми соборності, всеєдності, Боголюдства, антиномії Закону та Благодаті, філософії серця), а також, певною мірою, й зв’язки з пошуками сучасної західноєвропейської філософії, зокрема, з екзистенціалізмом.

Джерелами дисертаційної роботи є “Слово про Закон і Благодать”, “Молитва”, “Сповідання віри” митрополита Іларіона, фрагменти найбільш близьких цим пам’яткам вербальних та невербальних текстів Київської Русі (“Повість минулих літ”, “Пам’ять і похвала” монаха Іакова, храм Святої Софії Київської), а також текстів Святого Письма, творів Отців Церкви, літургійних текстів православної церкви. Критичними джерелами є праці науковців, у яких предметом аналізу постають філософські значущі ідеї, що характеризують світогляд й способи мислення давньоруських книжників.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Здійснена дисертація дає можливість концептуально поглибити розуміння сутності соціально-філософських уявлень києво-руської доби, значення й місця, яке вони посідають у картині світу давньоруських мислителів. Тим самим можуть бути доповнені уявлення про зміст давньоруської соціально-філософської думки, історіософських поглядів київських книжників.

Результати дисертаційної роботи можуть бути використані у лекційних курсах і семінарських заняттях з історії соціально-філософської думки Середніх віків, філософії історії, філософії права доби Київської Русі, історії української філософії, культурології, релігієзнавства, окремих спецкурсів, міждисциплінарних медієвістських досліджень, а також для підготовки відповідних підручників і посібників.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на кафедрі філософії Донецького національного університету. Основні ідеї, теоретичні положення, методологічні розробки автора було викладено у виступах на міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми просвіти” (Донецьк, травень, 1999 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, грудень 1999р.), регіональних наукових конференціях: “Кирило-Мефодіївські дні: проблеми національного і духовного відродження” (Донецьк, травень 1999, 2000 рр.), міжнародній науково-теоретичній конференції “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, грудень 2000 р.), науковій конференції Донецького національного університету (Донецьк, квітень 2001р.), науковій конференції, присвяченій 10-річчю Донецького гуманітарного інституту ДонНУ (Донецьк, квітень 2002 р.), другій міжнародній науковій конференції “Соціально-гуманітарні проблеми менеджменту” (Донецьк, жовтень 2002 р.), міжрегіональній науковій конференції “Філософсько-етична спадщина Г.С.Сковороди і духовний світ сучасної людини” (Донецьк, листопад 2002 р.). Положення наукового дослідження апробовувалися під час читання навчальних курсів у Донецькому національному університеті.

Публікації. Основні теоретичні положення, результати і висновки дисертації викладено у наукових статтях, тезах і матеріалах конференцій, що вийшли друком загальним обсягом понад 3 друкованих аркуші (з них 3 статті у виданнях, атестованих ВАК України).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів і висновків, списку використаних джерел і літератури, що містить 303 назви. Обсяг дисертації становить 191 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, ступінь розробленості в сучасній філософії, називається матеріал, об’єкт і предмет дослідження, розкривається методологія, визначаються мета й основні завдання, теоретична значущість і практична цінність, вказується апробація і структура роботи.

У першому розділі “Постановка проблеми і методологія дослідження” аналізуються основні наукові підходи щодо вивчення спадщини митрополита Іларіона, з’ясовуються теоретичні засади, методологічні принципи дослідження. Перший підрозділ “Аналіз історіографії спадщини митрополита Іларіона: філософські аспекти” присвячено питанням історіографії. Започаткували дослідження спадщини Іларіона (після відкриття наукою в ХІХ ст. таких пам’яток, як “Слово про Закон та Благодать”, “Молитва”, “Сповідання віри”) філологи, історики церкви, богослови: Г.М.Барац, Є.Є.Голубинський, А.В.Горський, М.С.Грушевський, І.М.Жданов, В.І.Істрін, В.Г.Калугін, митрополит Макарій (Булгаков), М.К.Нікольський, М.Д.Присьолков, О.І.Соболевський, І.І.Срезневський, М.С.Тихонравов, архієпископ Філарет (Гумілевський), О.О.Шахматов, С.П.Шевирьов та ін. У роботах цих вчених поряд з такими питаннями, як проблеми авторства, час створення, описання списків і розподілу за редакціями, зв’язок змісту пам’яток з текстами Святого Письма, давньоруською, болгарською писемністю, працями Отців церкви було також здійснено спроби схарактеризувати особливості релігійного світосприйняття, філософсько-історичних поглядів Іларіона. Тим самим були закладені необхідні підвалини для подальшого наукового дослідження його спадщини. Першим досвідом історико-філософського аналізу пам’яток давньоруської писемності стала робота архімандрита Гавриїла Воскресенського (1840р.). Однак предметом спеціальних історико-філософських досліджень духовна спадщина Київської Русі стає пізніше – на межі ХІХ-ХХст. Серед робіт п.п.ХХст. відзначаються студії В.В.Зеньківського, Г.П.Федотова, Д.І.Чижевського. Їх висновки щодо аналізу давньоруської думки як цілісного духовного феномену, дослідження специфічного способу мислення про світ, історіософських пошуків давніх книжників мають важливе значення для розробки заявленої дисертаційної теми.

У ХХ ст. до аналізу різних аспектів творчої спадщини митрополита звертаються філологи, історики, мистецтвознавці, правознавці (В.Г.Брюсова, С.О.Висоцький, І.М.Данилевський, В.Я.Дерягін, В.І.Карпець, М.С.Кисельова, В.М.Лазарев, Ю.М.Лотман, О.М.Молдован, М.М.Розов, Л.І.Сазонова, Т.О.Сумникова, В.Н.Топоров, а також зарубіжні автори В.Гриневич, К.Д.Зеєманн, С.Матхаузерова, Л.Мюллер та ін.). Їх досягнення у вивченні текстів (лінгвістичні видання, переклади, коментарі), ідейного змісту, сфери побутування в традиції відповідно до соціокультурного й історичного контексту епохи є для філософів, що працюють з давніми пам’ятками, тим фундаментом, на якому повинна грунтуватися вся подальша дослідницька робота.

Важливі релігійно-філософські аспекти, які мають безпосереднє відношення до вивчення своєрідності і джерел формування соціально-філософських поглядів київського любомудра, були проаналізовані в працях богословів, релігійних філософів Б.П.Вишеславцева, В.Н.Лосського, К.Керна, Л.А.Тихомирова, Г.В.Флоровського, С.Л.Франка та ін. Для інтерпретації образу світу давньоруського книжника і втілення в ньому соціальних ідеалів мислителя епохи Середньовіччя важливим було звернення до праць соціальних філософів, медієвістів і візантологів, проблематика яких перегукується з напрямками дисертаційної роботи (С.С.Аверинцев, В.В.Бичков, П.М.Біциллі, А.Я.Гуревич, В.Е.Лебедєв, В.В.Лепахін, Ю.В.Павленко).

Слід зауважити, що творчість митрополита Іларіона була ніби-то знову відкрита фахівцями-філософами у 80-х рр. ХХ ст. завдяки працям О.І.Абрамова, В.С.Горського, Т.Б.Любимової, О.І.Макарова, В.В.Мількова, Н.Н.Нікітенко, Л.І.Новикової, Л.В.Полякова, В.Ф.Пустарнакова та ін. Причина перерви у вивченні спадщини київського книжника пояснюється загальним негативним ставленням вітчизняної та зарубіжної науки Нового й новітнього часу до середньовічного етапу розвитку філософської думки, а саме із тим, що філософські значущі ідеї існували у середні віки у цілісному богомисленні, що не передбачало формування автономної філософської системи. Крім того, значну роль відіграли своєрідні ідеологічні заборони радянських часів. Через це соціально-філософське опрацювання спадщини митрополита Іларіона на сьогодні є недостатнім, а проблема реконструкції картини світу київського книжника зовсім не розроблялась, що становить прогалину в розробці соціально-філософської проблематики цього періоду.

У другому підрозділі “Картина світу і образ світу як предмет соціально-філософського аналізу” обґрунтовується доцільність використання концепту образ світу при реконструкції давньоруського способу мислення. Вивчається застосування, дефініції та різні підходи до тлумачення концептів картина світу й образ світу в сучасній історії філософії (В.С.Горський, А.К.Бичко, С.В.Бондар, М.М.Громов, Ю.Ю.Завгородній, С.Б.Кримський, В.В.Мільков, Я.М.Стратій і ін) та гуманітарних науках (С.С.Аверинцев; Г.Д.Гачев; А.Я.Гуревич; І.М.Данилевський, В.І.Іванов, Ю.М.Лотман, К.Г.Мяло, В.С.Стьопін, В.Н.Топоров та ін.). Аналізується співвідношення зазначених концептів із такими поняттями, як модель світу, світогляд, філософська картина світу, філософський образ світу й у цілому співвідношення – картина світу – філософія. Ці концепти тільки зараз стали привертати увагу сучасних соціальних філософів. Аналіз застосування досліджуваних концептів показує, що в сучасній філософії між ними не проводяться жорсткі термінологічні межі. Це свідчить про недостатність філософського обґрунтування їх застосування, що безпосередньо стосується реконструкції середньовічного мислення.

У контексті теоретичних пошуків найбільш близькою видається позиція К.Ясперса, який визначав філософію як єдність картини світу й екзистенції, тобто розуміння й оцінки, пізнання й воління, розгляду і вибору, прояснення буття і прагнення до його формування; а також М.Хайдеггера, який найбільш суттєво обґрунтував соціально-філософську природу картини світу. На його думку, картина світу є відбитком новоєвропейського часу і тієї позиції людини щодо світу, який характеризує сучасний світогляд. При цьому картина світу – це світ, що розуміється у вигляді картини й виступає об’єктом, що протиставляється людиною-суб’єктом як репрезентантом сущого. Отже, картина світу – це суто новоєвропейське явище, продукт людської суб’єктивності. Для реконструкції ж середньовічного світогляду й, зокрема, з’ясування взаємовідношення людина-буття у давньоруській традиції найбільш коректним вважаємо застосування концепту образ- ікона світу. У зв’язку з цим у роботі здійснюється дослідження поняття образ (на матеріалі східної патристики та аналізі його функціонування у давньоруських текстах). При цьому особлива увага звертається на його онтологічні й соціально-антропологічні значення, доводиться його ключове місце для визначення способу осмислення світу давньоруськими книжниками. У зв’язку з цим, образ світу у дисертаційній роботі визначається як це ціле буття, що мислиться й зображується людиною іконічно, у перспективі вічності, божественного Буття. Позиція людини щодо Буття – це передстояння, спів-буття, Суб’єкт-суб’єктне відношення.

Складові образу (чи картини) світу, тобто універсалії (концепти), що тлумачаться сучасною наукою суто культурологічно, розглядаються як соціально-філософські, що мають соціальну природу й виступають “геномом соціального життя” (В.Стьопін).

У третьому підрозділі “Герменевтичний підхід як основа методології дослідження” обґрунтовується вибір герменевничного методу як основи соціально-філософської реконструкції образу світу київського книжника, який передбачає, перед усім, розуміння й відтворення смислу аналізованих пам’яток. Дисертація грунтується на герменевтичних підходах (Г.ґ.ґадамер, М.Хайдеггер, П.Рікер), що використовуються при реконструкції образу світу київського книжника; розробках Тартусько-московської семіотичної школи (Ю.Лотман, В.Топоров, Б.Успенський); здобутках українських, російський і зарубіжних соціальних філософів, істориків філософії, фахівців з періоду Давньої Русі; медієвістів, візантологів, релігійних філософів та богословів. Як герменевтичні питання щодо розуміння текстів давніх пам’яток розглядаються проблеми: розуміння мови досліджуваних текстів, узгодження понятійно-категоріального апарату сучасної соціальної філософії й тих способів вираження, що характеризують уявлення давньоруської освіченої людини про світ та історію; визначення сфери соціального побутування спадщини Іларіона у традиції (зокрема “Слова” як літургійної пасхальної проповіді).

У теоретичному плані саме герменевтичний метод вважається таким, що відкриває для сучасного дослідника перспективу подолання того “метафізичного розриву”, який (поза пануванням ідеологічних і позитивістських настанов) існує між найдавнішою пам’яткою як об’єктом тлумачення і роздумів та направленістю погляду на нього. Завдяки цьому методу є можливим подолання принципу “викривленої перспективи” у філософській критиці середньовічних текстів та розкриття тотальної протиставленості “змістів” людини сучасної і змісту пам’яток давньої книжності. До того ж з його допомогою відкривається можливість подолання розколотості світогляду сучасної людини, що обумовлена протистоянням не тільки щодо традиції, а й до свого власного теперішнього існування з його фундаментальною роздробленістю, постмодерністською нерозбірливістю і строкатістю.

Цей метод уможливлює й “зняття” того усталеного погляду на інтерпретацію творів стародавніх книжників, заснованого на протиставленні релігійної форми релігійному змісту, або богословської форми суто філософському змісту, який, за традицією, рівнозначний відриванню душі від тіла, тобто тотожний смерті і форми, і змісту, співіснуючих у середньовічній пам’ятці у такій неподільній єдності, саме усвідомлення якої, є, мабуть, одним із найактуальніших завдань сучасної філософії. Цей принцип був “сакралізований” у радянський період і зараз продовжує існування на рівні “підсвідомості” сучасної філософської рефлексії.

У другому розділі “Соціальна онтологія митрополита Іларіона” аналізується концепція книжної справи як особливого типу метасоціального служіння, тобто служіння одночасно і Богу, і людям. Здійснюється соціально-філософське осмислення концептів: слово, книга, книжність, просвіта, світ. Розглядаються витоки становлення соціально-філософських ідей в книжності Русі, обумовлених орієнтацією перших київських мислителів на втілення в слові, понятті-образі християнських метасоціальних ідеалів. Показано типологічну близькість соціально-філософських поглядів Іларіона до патристичної традиції.

Перший підрозділ “Київський книжник: божественне покликання і соціальне служіння” присвячено філософському аналізу духовних і соціокультурних чинників, які вплинули на формування в суспільній свідомості Русі особливого ставлення до людини, причетної до книжної справи, до слова “боукъвъного”. Про це свідчить і характеристика митрополита Іларіона, що дійшла до нас в літописі. Вивчення становлення в культурі Київської Русі концептів книга, книжність дає можливість стверджувати, що висока соціальна значущість книжного слова обумовлена властивою християнському вченню вірою в Логоса-Христа, в Слово Іпостасне. Важливим для тлумачення значення книжної справи стає визнання її соборності, літургійності, а також синергійної та іконічної природи. У соціальному просторі Давньої Русі книжник був людиною, покликаною Богом для служіння слову, і тому на нього покладається особлива відповідальність. Він не усвідомлював себе творцем, який пише “від себе”, він був не стільки автором, скільки посередником, який передавав те, що знано і відомо. Звідси, в суспільній свідомості Русі переважало розуміння книжної праці як соборного служіння “спільній справі”. Але книжне слово могло мати право бути висловленим від “ми” тільки тоді, коли зримо виявляло Першообраз, “Ми” Божественне, за образом якого народжується в Церкві, її літургійній єдності, “ми” соборне: метасоціальна єдність, що про-утворює Царство Небесне.

Староруські книжники починають свою працю з прохання благословення, з молитви, адже в цьому молитовному досвіді й стає можливим іконічне слово, покликане бути вербальною іконою, що сходить і підносить до Першообразу. Онтологічні підстави служіння Слову, які визначають його значущість в соціальному просторі Русі, розглядаються на прикладі проповіді. Адже саме проповідь (чим, на нашу думку і є “Слово”) була тим особливим видом соціального служіння, до якого був причетний і митрополит Іларіон – чернець-аскет, священик, київський митрополит, “головний ідеолог” своєї епохи. Проповідь в православній традиції була не просто вправою в красномовстві, додатковою прикрасою богослужіння, вона виконувала не тільки просвітницьку, але й соціально-філософську функцію, будучи при цьому невід'ємною частиною Літургії як органічного цілого. Сфера побутування проповіді – храмовий простір, її місце і час – Літургія, тому проповідь можна тлумачити як фрагмент храмового літургійного дійства. Отже, образ світу, відтворений у проповіді, по суті, є віддзеркаленням цілого і завершеного космосу-храму, який символізував для середньовічної людини весь цілісний світ, а також тлумачився як “образ образу” (ікона), що сходить до Першообразу. Саме цим обумовлюється специфіка осмислення соціального простору Іларіоном в “Слові” як простору метасоціального, що вміщає і Буття Боже, і історію буття людства. Тлумачення проповіді як “фрагмента” священного часу Літургії визначає і бачення київським митрополитом соціального часу як спів-буття Бога і людини, в якому минуле, теперішнє і майбутнє в своїй онтологічній єдності передстоять перед Вічністю. У плані соціальної епістемології слово проповіді стає “лєствіцею”, яка перетворює Божественне одкровення в слово людське, що погоджує “розумне” в людині з Богооткровенною Істиною. Основним принципом “зображення” світу в проповіді стає екзегетичний метод, що передбачає показування обов'язкового типологічного зв'язку кожної конкретної події, явища, особистості з її ідеальним прообразом, часу – з еоном вічності, історії – з метаісторією. Тим самим реальність будь-якої явленої іманентної речі підтверджується баченням її в “зворотній перспективі”, тобто показанням її образу-ейдосу, її “софійності”, її місця в здійсненні задуму домоустрою Спасіння. Отже, найважливішими соціальними і ідеологічними завданнями книжника-проповідника є: свідчення про Істину, навчання Богооткровенного знання, а також орієнтація читачів і слухачів на християнські метасоціальні ідеали. Таким чином, праця книжника стає соціальним служінням спільній справі, завданням християнської просвіти. Проте концепт “просвіта” в філософській культурі Київської Русі набуває не тільки значення поширення книг, книжних знань, “зовнішньої” освіченості, але, перш за все, освіченості серця і розуму людини, перетворення “старої” людини на “нову”, переображення Світлом Благодаті сутності буття світу і людства.

В другому підрозділі “Концепт “світ” в соціальній онтології київського митрополита” розглядається специфіка “зображення” світу староруським мислителем. Світ постає предметом тлумачення герменевтики, що розуміється тут як ціле соціального буття (світ людини, світ людей), яке мислиться таким київським любомудром. Одночасно – це “світ”, який стає таким для староруського філософа, його соціального простору, його погляду, уваги, переконання, що інтерпретується як соборне, колективне розуміння світу, вихідний пункт філософствування, що передує “будь-якому особистому мисленню філософії” (К.Ясперс). Соціально-філософське бачення світу в творах митрополита погоджується з вченням Отців Церкви і православною традицією загалом. Це виявляється у різноманітному баченні Іларіоном світу, його значеннях і способах розуміння. Світ – це перш за все цілокупність створеного світу (“все створене”, “весь світ”), що повністю відповідає значенню грецького “космос”. У працях Отців Церкви це поняття було рівнозначним концепту всесвіт, тобто, творінню Божому, що вміщує і світ небесний, і світ земний. Світ–всесвіт – осмислюється староруським філософом переважно в соборній перспективі – як соціальний простір ("всі люди", "всі народи", "людство"), світ буття людей, що потребують Спасіння, турботи, співчуття, присутності Божої. Із цим значенням пов'язано і розуміння в "Слові" досліджуваного концепту як земного обжитого простору ("вся земля", "всі країни", "всі міста"). Світ соціальний митрополит Іларіон тлумачить Христоцентрично, як символічну ієрархію образів, що сходять до Першообразу. Соціальний простір постає як метапростір, сфера взаємодії, співпраці ("синергії") Бога і людства. Як результат, з’ясовується і третє значення концепту "світ" ("цей світ", що протистоїть "майбутньому", "вічному життю", "життю нетлінному"). Цей образ світу скороминущого є світом у часі, світом як історією, здійснюваним спів-буттям Бога і людства. Звідси, концепт "світ" набуває часового виміру, визначаючись баченням і "зображенням" соціального часу і соціального простору "іконічно", в зворотній перспективі, з погляду Вічності. Тим самим суб'єкт соціальної історії осмислюється київським книжником як мета-соціальна єдність у дусі вчення патристики про сутність людини, її особливе призначення і покликання до Спасіння. Як писали Отці Церкви, Христос, "Син Божий" прийняв "образ раба", олюднився заради відновлення образу Божого в людині, заради перетворення, "обоження" людини. У соціальному просторі і соціальному часі Боговтілення стає центральною подією світу як історії, що визначає можливість індивіда стати людиною, особистістю завдяки дії Благодаті Божої. Людство розглядається Іларіоном космічно, як макроантропос, як всеєдність всіх людей – живих і мертвих. Це образ, ''ікона" соборного "ми", людини як багатоєдності, як людства, залученого до здійснення задуму божественного домоустрою. У такому баченні київським книжником людини як спільності виявляється певна єдина для ранніх староруських текстів закономірність: в них майже не зустрічається слово "людина" в однині, а лише в множині – "чловеці", у невизначеному значенні "безліч людей". Поряд із цим в проповіді Іларіона слово "людина" вживається і в однині, але лише до Христа – як до ідеалу, Першообразу, "Ікони ікон". Адже саме Христос, як другий Адам, являє світу (за словами Іларіона) Людину в її цілісності і повноті, в її істинній суті, залишаючись при цьому і довершеним Богом. Він трактується як Вселюдина, як собор двох сутностей: Божественної і людської. Людина ж земна, історична як людське "ми" зображається Іларіоном в становленні – співучасті в задумі Божественного домоустрою, в безперервному прагненні безіменної "людської численності" до отримання імені, до збирання його в народ Божий.

2.3. Підрозділ третій "Три рівні соціального буття в "Слові про Закон і Благодать" Іларіона” присвячено аналізу соціально-філософських ідей київського книжника. Ці ідеї пов'язуються з осмисленням трьох рівнів і способів буття людини та трьох законів його соціального існування. Перший з них можна назвати “законом єства” або “законом беззаконних”. Для староруського книжника-християнина – це ті звичаї свої і закони батьків, за якими живуть язичницькі народи. Язичницька традиція постає в колі звичаю, як закон “плотяний”, закон єства, за яким живуть язичницькі народи, “прилежа к земному”. Орієнтири такого життя багатоликі і скороминущі. Вони в горизонті тутешнього, земного, стихійно-природного в людині. А все, що розуміється під соціальним буттям, стає синонімом “репетиції”, тобто ніби ще і не буття, безкінечного повернення і повторення, сліпого, рабського, без міркування наслідування ідолів минулого як взірця, тобто тільки є підготовкою до істиного існування. При цьому вся cуть зміщується з “що”, на те, що “передається”, а саме – на важливість і значущість утримання самої зовнішньої дії або морального правила. У такому слідуванні-служінні минулому як взірцю вбачається смисл буття людини на землі і певна визначена правда. Вона у кожного язичника-народу своя. Однак правда ця і сенс, і закон, які “творяще самі собі” приречені на убожіння і применшення. Бо “само собі” – не що інше, як онтологічно обмежене самозамкнуте існування, шлях у небуття. Таке слідування – служіння своєму закону, своїй правді, своїй вдачі, “самому собі” староруський книжник уподібнює перебуванню в пітьмі, в абсолютному невіданні і якомусь ще не людському способі існування. Це поки що й не "людина", а "одержувач" і "носій" традиції. Мислиться він Іларіоном як істота соціальна, як "ми". Однак це "ми" – певна безлика, безіменна людська численність "сліпих", "глухих", "скорчених", "гугнивих" і "кульгавих", не "розрізняючих правої і лівої руки", тобто тих, що не відають ні Правди, ні Закону. Це "ми" – ще ніби не "суще", що не має ні образу, ні слова, тобто без-образне, не во-образоване, не во-іконовлене. Образ його розмитий, затемнений гріхом, не виявлений, бо він, в одержимості "ідольским мороком", перебуває поза досягненням Божественного світла.

Інше розуміння способу соціального буття сягає до осмислення староруським книжником Священної історії Старого Заповіту, події чудесного отримання Скрижалей Закону Моїсеєм на горі Синай, що тлумачиться з погляду християнства: у вселенській перспективі Божественного домоустрою Спасіння. Подію отримання Моїсеєм Закону митрополит Іларіон тлумачить як початковий момент руху Бога в світі і світу до Бога, початок співутворення волі людської з Волею Абсолютною, з Волею Творця, прообраз справжнього соціального буття людей. Спосіб цього буття визначає абсолютно новий характер розуміння смислу існування людини вже не за своїм звичаєм, а в “рабстві закону”. Однак “підзаконність” ця не є несвобода, тому що джерело і причина її корениться в Абсолютних началах буття, в Абсолютній Свободі. Вона означає не поневолення, а возведення і вивільнення людства з-під влади ідольского мороку – небуття під “стень Закону”, відкриваючи перед людством немислиму раніше можливість перед-стояння в колі (“від початку і до кінця”) Правди і Закону як навикання його до добра, нехай “до часу”, в жорстких межах “одного роду”, “одного народу”, “однієї гори”, “одного граду”, “одного Єрусалиму”. Цей досвід навикання в перед-стоянні людини перед Богом і є, у баченні київського книжника Іларіона, тим головним змістом традиції старозаповітної, що відкривається пророкам в Одкровенні як Закон.

Якісно інше розуміння традиції нерозривно пов’язане в свідомості староруської людини з новим досвідом, сприйнятим з християнською Традицією. Цей досвід усвідомлюється, перш за все, як досвід спів-буття Бога і людини, як досвід особистісного ставлення, що дає абсолютно інший напрям і характер розуміння образу соціального буття людини: вже не за єством і не за буквою Закону, а за Благодаттю й Істиною. Наслідування за Благодаттю, “по духу” – вже не “рабство закону”, але вільний рух Бога назустріч людству. Це – вільне прийняття усиновлення Богу як нового благодатного народження. В “об'єктивному” смислі воно – збирання-вбирання всього людства в універсальну соборну єдність народу Божого. У “суб'єктивному” значенні це нове народження приймається як деяке нове мета-завдання, як внутрішнє і зовнішнє перетворення всієї людини, всього устрою її життя, як преображення во-образ Христа. Таким чином, оскільки і джерело соціального буття і його “предмет”, і “носій” в своїй незбагненній Першопричині збігаються, питання про суть соціального буття для староруської, як і для всієї християнської традиції, ототожнюється з питанням про Христа.

Розділ третій "Спів-буття людської історії в баченні київського книжника" присвячено аналізу тієї специфіки, яка дає можливість тлумачити бачення світу книжником Іларіоном як таке, що тяжіє до соціально-універсального. Детально аналізуються універсальність значень концептів Закон і Благодать для соціальної онтології і історіософії київського митрополита. Доводиться, що в "Слові про Закон і Благодать" образ світу перетвореного відображає пасхальне літургійне світобачення.

Підрозділ перший "Концепт закон в соціально-філософській думці Київської Русі" містить соціально-філософський аналіз концепту Закон, який формується у традиції філософського мислення Русі у во-іконовленні християнським світоглядом готових давньослов’янських форм і значень, в яких можна розрізнити дві основні групи. Першу з них умовно можна назвати “буттєві начала” (“начало”, “джерело”, “основа всього сущого”, “причина”, “субстанція”), “буттєві властивості”, просторово тимчасові характеристики (“точка відліку”, “виникнення”, “поява”). Другу – “начала соціального буття”: це і “перші люди” (“глава”, “начальник”, “вождь”, “керівник”), начала і порядок соціальної ієрархії, і “початкові властивості перших людей” (“керівництво”, “управління”, “влада”), і спосіб існування соціуму (“держава”, “царство”). Інший суттєвий бік розуміння концепту “закон” в староруській традиції, який найбільш яскраво виявляється в "Слові" Іларіона, пов'язаний з рядом протилежних значень слова “конъ”, які зберігаються в словах: “конецъ”, “кінцевий” (“кінчає”, “кончаватися”, “кончавати”, “кончатися”), а також – “край”, “межа”, “рубіж”, “грань”, які визначають кінцеві межі: буття і небуття, життя і смерті, простору і часу, у тому числі і межі соціального буття роду, племені, народу, країни, вітчизни; межі влади, управління, межі “своєї правди”, своєї віри. Звідси, якщо йти за внутрішнім значенням староруського поняття-образу “конъ”, то “за-конь” - це перш за все абсолютний початок, першоджерело, по-кон, , те, що первинно, споконвіку. І, разом з тим, це абсолютне завершення, “іже не преідеши”, кінцева межа, край, рубіж. У цій багатозначності “конъ” для стародавніх книжників стає тотожним грецькому . У граничному значенні “абсолютного завершення”, “закінчення”, “результату”, тобто вказуючи на основну характеристику буття – бути завершеним. А також у значеннях, що характеризують соціальне буття в його ієрархічному ладі, освяченому “вищою владою”, “правителями” і “урядом". У буквальному розумінні, “за-конъ” – це “за кінець, за-край”, це те завершення, за яким вже небуття, “тьма кромє”. І одночасно – те, що ви-являє буття, що показує його як дійсність, знаходячи його основу, начало, субстанцію, виявляє зримі і умоглядні межі влаштованого соціального світу – космосу, позначаючи його зовнішні і внутрішні грані, обсяги його просторово-часового існування. Крім того, “за-конъ” – це і виявлення внутрішнього оформленого порядку в бутті, його ієрархічного соціального устрою, що сходить від вищої влади й безпосередньо чинить законність, порядок, лад і чин.

І як начало, і як завершення, закон, з одного боку, є перш за все фундаментальною характеристикою буття, нескороминущою його властивістю бути “під-законним” або, як писав староруський книжник Іларіон, “возаконенним”, тобто, таким який був в за-коні, введеним в законність. Інакше кажучи, закон – це те, що визначає буття, задає йому сенс і мету. Адже в самій антиномічній єдності значень і як , і як – закон ніби вказує на те, що знаходиться за межами буття й тим самим переносить просторові і часові параметри в сферу необмеженого буття, де немає ні початку, ні кінця, або, краще сказати, де початок і кінець злиті. Таким чином, закон вказує на своє джерело і причину як понад-буттєву, метафізичну, тобто на сферу Абсолютного, на понад-буття. І це ще раз підкреслює, що закон не може бути яким завгодно автономним або самодостатнім, що походить сам із себе. Для староруського книжника Іларіона, як і для всієї християнської традиції, Закон – це Закон Божий, що “влаштовує” світ, що задає недосконалій людині, всьому людству напрям руху до досконалості, до ідеалу, до царства Благодаті. З такого погляду, Закон – це те, що передбачає Суб'єкт – суб'єктне особистісне ставлення. Але, якщо для іудейської традиції закон був вищою причиною і метою, і межею життя людини, то для християнина – він постає як засіб, як межові знаки, як те, що тільки спрямовує людину на шляху до Царства Божого, але ніколи не є метою або змістом життя людини. Саме тому староруський книжник Іларіон в своєму "Слові" говорить, що “Закон був предтечею і слугою благодаті і істині, істина ж і благодать слуга майбутньому століттю, нетлінному життю”.

У підрозділі другому "Закон і Благодать в історіософії митрополита Іларіона" висвітлюються історіософські значення концептів Закон і Благодать. Історія Спасіння, становлення соціального світу в Богові, починається для книжника Іларіона з вручення Мойсею Закону на горі Синай. Час до закону осмислюється як доісторія, передісторія, ніби небуття. Прийняття Руссю християнства мислиться київським книжником як подія метаісторична, як завершення формування єдиного цілісного християнського космосу. Аналіз “Слова” Іларіона дає можливість виділити такі соціально-філософські просторово-часові значення двох концептів: історичний час (земний – час Закону) – категорія вічності (час метаісторії – "час" Благодаті), простір Закону – простір Благодаті. Якщо в історичному плані митрополит підкреслює спадкоємність Закону і Благодаті, то в плані метаісторичному він протиставляє їх як скороминущий земний час Закону – вічності Благодаті. Вручення Мойсею Закону на горі Синай стає для староруського мислителя Іларіона і початком формування соціального простору світу. Якщо простір Закону граничний, замкнутий, обмежений, то простір Благодаті тягнеться на все творіння. У співвідношенні-зіставленні Закону і Благодаті як концептів соціального буття найбільш значущою стає опозиція: “один – все”, одиничне, применшене - універсальне, загальне, соборне. Світ, зображений в "Слові" Іларіона, близький до світу ікони, він постає як світ ідеальний, максимально наближений до свого Першообразу. Все,