ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

СТЕФУРАК

Роксолана Іванівна

УДК 811.161.2’371

Асоціативно-образний потенціал внутрішньої форми слова у поетичному тексті (на матеріалі української поезії 60 – 90 років ХХ століття)

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Голянич Марія Іванівна, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Анатолій Кирилович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри сучасної української мови;

кандидат філологічних наук, професор

Бабич Надія Денисівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії та культури української мови.

Провідна установа – Інститут української мови НАН України,

відділ стилістики та культури мови, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 19 грудня 2003 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника за адресою: 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

Автореферат розіслано 14 листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,

доцент Н.Я. Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Одним із актуальних завдань сучасного мовознавства є вивчення глибинного змісту художнього тексту, гносеологічним елементом якого виступає внутрішня форма (ВФ) слова, оскільки вона, маючи аперцепційну природу, мінімально чи повністю експлікує у лексемі образ, покладений в основу номінації.

Вчення про внутрішню форму слова вперше ґрунтовно розробив О.О. Потебня, досліджуючи дві форми лексеми: зовнішню (членороздільний звук, зміст, об’єктивований через звук) та внутрішню (найближче етимологічне значення номена, спосіб, яким виражається зміст).

Концепція внутрішньої форми слова О.О. Потебні включає множинність тлумачень досліджуваної категорії, оскільки у внутрішній формі лексеми вчений вбачав “етимон”, інтерпретував її як конститутивний елемент образу, змістотвірну структуру, внутрішню сутність, що надає мові неповторності і показує людині, як уявляється їй власна думка; ВФ слова – це відношення змісту думки до свідомості, центр образу, знак значення.

Сьогодні існує розмаїття визначень внутрішньої форми слова – від потебнянських тлумачень і трактувань цієї категорії його наступниками до інтерпретації внутрішньої форми номена сучасними мовознавцями. Вивченням внутрішньої форми слова безпосередньо займаються В.Г. Варіна, В.Г. Гак, М.І. Голянич, Т.Р. Кияк, Н.І. Мигиріна, Ю.І. Мінералов, Б.О. Плотников, В.М. Русанівський, О.С. Снітко, В.М. Телія, Л.Г. Хижняк, О.В. Чичерін.

У працях лінгвістів ВФ слова отримала різноаспектні трактування. Її розуміють як:–

первісну ознаку, що лягла в основу найменування (Р.А. Будагов, В.Г. Варіна, В.Г. Гак, Б.О. Плотников, В.М. Русанівський);–

образний елемент у значенні номена (Л.А. Булаховський, Г.О. Винокур, В.І. Телія, Л.Г. Хижняк, О.В. Чичерін);–

спосіб передачі поняття відтінком значення (О.С. Кубрякова, Б.О. Серебренников);–

ланку, що поєднує довербальну і вербальну стадії номінативного акту, “пучок асоціацій” (О.С. Снітко); –

фактор словотвірної системності (Н.І. Мигиріна);–

розумовий інтеріоризований образ (Т.Р. Кияк).

Більшість дослідників (О.І. Блинова, Т.Р. Кияк, Б.О. Плотников, В.М. Русанівський та інші) трактують внутрішню форму слова як його мотиваційну ознаку, що лежить в основі назви предмета і є спільним значенням мотивуючого й мотивованого.

Нове тлумачення внутрішньої форми номена (ВФ – концептуальна ознака, закріплена в слові) обґрунтувала М.І. Голянич, під терміном “концепти” розуміючи різносубстратні одиниці оперативної свідомості (уявлення, образи, поняття), образно-смисловою вказівкою на які є саме ВФ лексеми.

Внутрішню форму слова як засіб, що сприяє розкриттю багатьох мовних явищ і процесів (номінація, вторинна семантизація, термінологізація, фразеологізація, конотація тощо), досліджують Т.Г. Аркадьєва, Н.Д. Арутюнова, О.В. Воронюк, Л.В. Зубова, М.П. Кочерган, Н.С. Ляшенко, В.М. Манакін, В.А. Маслова, В.П. Москвін, П.О. Селігей.

Виділені й інші тлумачення внутрішньої форми слова різнопланові, оскільки ВФ лексичної одиниці синкретична. У ній перехрещуються філософська, психологічна й лінгвістична площини. ВФ слова відсилає до фонових знань (онтологічний аспект), вона невід’ємна від людського мислення (психологічний аспект) і оприявлюється (матеріалізується) у мовних одиницях – насамперед лексемах: ВФ слова – синкрета, яка об’єднує мотиваційний, концептуальний та асоціативно-образний фрагменти буття номінації.

Незважаючи на велику кількість різнобічних досліджень внутрішньої форми слова, не всі її сторони вивчені достатньо повно. Одним із малодосліджених аспектів внутрішньої форми лексеми є її асоціативно-образний (креативний) потенціал. Вченими виокремлюється асоціативно-образна організація художніх текстів (Г.О. Винокур, В.П. Григор’єв, В.М. Жирмунський, А.К. Мойсієнко), розглядається функціонування асоціацій як основного двигуна механізмів мислення при дешифруванні семантики номінацій (Л.А. Климкова, Л.О. Новиков, В.М. Телія, Д.І. Терехова, Л.Г. Хижняк), проте питання взаємодії внутрішньої форми слова й поетичного тексту і досі залишається не розкритим. А саме така взаємодія уможливлює асоціативно-образне розширення поетичного слова, його смислове і тропеїчне розгалуження, що важливо враховувати при глибинному прочитанні художнього тексту.

Основними виразниками поетичного тексту вчені вважають асоціативну образність, метафоричність, оказіональність, художню означеність і звуко-смислове зближення лексем (В.П. Бєлянін, В.В. Виноградов, В.П. Григор’єв, Л.В. Зубова, С.Я. Єрмоленко, В.М. Жирмунський, С.Т. Золян, Ю.С. Лазебник, Б.О. Ларін, Ю.М. Лотман, Ю.Б. Орлицький, О.О. Потебня, Н.М. Сологуб, Л.О. Ставицька, В.М. Телія, Е.І. Ханпіра, Л.Г. Хижняк). Однак, на нашу думку, конститутивним елементом вторинної семантики поетичного номена є передусім його ВФ. Вона сприяє асоціативно-образному (креативному) “оновленню” змісту лексеми, дає змогу щоразу переосмислювати слово як образ, тому, очевидно, можна вважати, що внутрішньоформність ізотопна поетичному текстові.

Актуальність теми “Асоціативно-образний потенціал внутрішньої форми слова у поетичному тексті (на матеріалі української поезії 60-90 років ХХ століття)” зумовлена її спрямованістю на вивчення нових пріоритетних аспектів функціонування мовних явищ у художньому тексті, зокрема внутрішньої форми слова. Дослідження асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми лексеми передбачає розкриття механізмів породження вторинного змісту номінації, її креативної розгорнутості в контексті. Врахування асоціативно-образних функцій внутрішньої форми слова необхідне для глибинної аперцепції семантики поетичного тексту.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі наукових досліджень та навчальних програм кафедри української мови Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, пов’язана із загальнотеоретичними дослідженнями проблем функціонування української мови в рамках реалізації державної наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”.

Мета наукової роботи полягає у розкритті асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми слова, дослідженні її впливу на семантичну і тропеїчну організації поетичного тексту.

Відповідно до поставленої мети визначаються такі основні завдання:

1) виявити роль внутрішньої форми слова у формуванні поетичної “картини світу”;

2) розглянути асоціативні та образотвірні можливості внутрішньої форми слова у поетичних текстах 60-90 років ХХ століття;

3) охарактеризувати внутрішню форму слова як конститутивний та аперцепційний елемент семантики поетичних номінацій;

4) проаналізувати тропотвірні особливості внутрішньої форми слова у поетичних текстах 60-90 років ХХ століття;

5) вивчити вплив внутрішньої форми ключового слова на поетичний ідіостиль.

Об’єкт дослідження – поетичні тексти 60-90 років ХХ століття, смисловизначальним фактором семантики яких є внутрішня форма лексеми.

Предмет аналізу – внутрішня форма слова, включеного у найбільш частотні тропеїчні структури поетичного тексту (епітети, метафори, паронімічні атракції).

Матеріалом дисертаційного дослідження обрано українську поезію 60-90-х років ХХ століття (близько 5000 карток), оскільки вона є вагомим пластом української ментальної культури, а ВФ номена завжди пов’язана з національно-культурною специфікою конотації, є важливим чинником мовленнєво-ментальної діяльності людей, засобом асоціативно-образного й оказіонального розширення “картини світу” в поетичному слові.

Починаючи з шістдесятих років ХХ століття, в українській поезії спостерігається своєрідний естетичний “вибух” образного мислення. Мова поетичних текстів “шістдесятників” ґрунтується на принципах метафоричності та віддаленої асоціативності (М. Вінграновський, І. Драч, І. Калинець, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус).

Пізніше, як антипод певного офіціозу “шістдесятництва”, з’являються “сімдесятники” – так звана “Київська школа”, поруч із якою працюють й інші поети (А. Бортняк, М. Влад, М. Воробйов, Л. Горлач, В. Забаштанський, В. Кордун, В. Коротич, Р. Лубківський, П. Мовчан, В. Підпалий, Л. Скирда, С. Тельнюк). Поетичні тексти авторів цього періоду характеризуються смисловою виразністю, асоціативною багатозначністю, а ВФ слова – один з важливих елементів формування асоціативного смислу найменування.

Поезія вісімдесятих років відзначається смисловою неоднорідністю, неординарними ракурсами поетичного сприйняття світу, розширенням смисло-семантичних полів поетичного мовлення. Поетичні тексти Ю. Андруховича, В. Базилевського, Н. Білоцерківець, Ю. Буряка, В. Герасим’юка, Л. Голоти, О. Забужко, П. Засенка, В. Затуливітра, Д. Луценка, С. Майданської, І. Малковича, І. Мироненко, І. Римарука вирізняються незвичайними асоціативними координатами лексики, контекстуальною полісемією, свободою вживання поетичних засобів, метафоричною насиченістю та “новослівністю”, а ВФ слова – конструювальний елемент семантики метафор та новотворів.

З початком дев’яностих років відбувається зміна художньої свідомості митців в умовах повного зникнення естетики соцреалізму. Поетичні тексти відзначаються розірваною асоціативністю, фрагментарністю, семантичною ускладненістю метафор, оказіональністю, поєднуваністю оксюморонних лексичних пластів (поетичні угруповання: “Червона фіра” – С. Жадан, Р. Мельків, І. Пилипчук; “Нова деґенерація” – І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк; “Нечувані” – О. Галета, О. Копак, О. Новосад, І. Старовойт; Асоціація “500” – Ю. Бедрик, Н. Неждана, М. Розумний; Р. Скиба, О. Федунь, С. Короненко та інші), однак і тут ВФ слова – важливий образотворчий чинник.

Таким чином, ВФ лексеми актуалізована в усіх аналізованих поетичних текстах, що дає підстави висунути гіпотезу: внутрішня форма слова як конститутивний елемент його асоціативно-образного смислу – один з основних виразників поетичних текстів 60 – 90 років ХХ століття і є важливим засобом лінгвістичного конструювання поетичних моделей названого періоду.

Методологія та методи дослідження. Науковий аналіз здійснювався з урахуванням відомих положень про зв’язок мови і мислення, взаємодію суб’єктивного та об’єктивного в мові, співвідношення форми і змісту мовних одиниць. Відповідно до завдань і матеріалу дисертації в роботі комплексно застосовані такі методи і прийоми вивчення асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми слова: описовий із окремими прийомами зовнішньої та внутрішньої інтерпретації як основний, контекстний, метод компонентного аналізу в поєднанні з дистрибутивним.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше на широкому поетичному матеріалі розкриваються особливості реалізації асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми номінативної одиниці. ВФ слова розглядається як конститутивний та аперцепційний фон лексичного і тропеїчного змісту поетичного тексту, один із важливих засобів творення поетичного ідіостилю.

Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що в ній здійснено дослідження функціонального навантаження внутрішньої форми слова в поетичному тексті, розкрито її креативний аспект, який дозволив виявити витоки художньої образності, асоціативності та метафоричності поезії. Дисертаційні положення розвивають окремі теоретичні засади семасіології, лінгвостилістики, текстознавства.

Практична цінність наукової роботи визначається безпосереднім зв’язком її результатів із практикою викладання української мови та літератури у школах і вищих навчальних закладах. Матеріал, теоретичні положення й висновки можуть бути використані у процесі розробки лекційних і спеціальних курсів із проблем стилістики, лінгвістичного аналізу тексту, лексикології; у лексикографії (при доповненні Словника асоціативних означень, укладанні Словника поетичної мови 60-90 років ХХ століття); при написанні відповідних підручників та навчальних посібників; у науково-пошуковій роботі аспірантів та здобувачів.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри української мови Прикарпатського університету імені Василя Стефаника в 2000 – 2003 рр. Основні теоретичні положення, практичні результати були викладені на міжнародних, всеукраїнських конференціях і теоретичних семінарах: “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку” (Львів, 1999), “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000, 2003; Сімферополь, 2002), “Українська мова в системі освіти” (Івано-Франківськ, 2000), “Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (Херсон, 2002), “Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 2003); на звітних наукових конференціях викладачів та співробітників Прикарпатського університету імені Василя Стефаника у 2000 – 2003 роках.

Публікації. Проблематику дослідження висвітлено у семи публікаціях, з них 4 – у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (усі публікації одноосібні).

Структура дисертації: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури (233 позиції) та переліку джерел (207 поетичних збірок). Обсяг дисертації – 207 сторінок (з них – 180 основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й основні завдання дослідження, з’ясовуються теоретичне значення роботи та її практична цінність, наукова новизна, зв’язок із науковими програмами, планами й темами, визначаються основні методи аналізу, перелічуються форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертації “Внутрішня форма слова у поетичному тексті” розкриваються особливості внутрішньої форми слова як лінгвістичної категорії (1.1.), акцентується зокрема на її креативному аспекті (1.2.), доводиться, що ВФ слова є центром перетину референтної, концептуальної та вербальної (поетичної) “картин світу” (1.3.) і виконує у поетичному тексті асоціативно-образну, креативно-регенерувальну, тропотвірну, експресивно-відображальну, когезійну функції (1.4.).

У параграфі 1.1. визначається лінгвістичний статус внутрішньої форми слова. Оскільки ВФ номена є його синкретичним елементом, дослідники пропонують різні трактування названої мовної категорії, кожне з яких виявляє певний її аспект. Назвемо деякі:–

ономасіологічний – ВФ слова розглядається як змістовий елемент у найменуванні мовної одиниці, який фіксує належність слова до певного класу предметів (Л.І. Бєлєхова, М.І. Голянич, Н.І. Мигиріна, Ю.М. Мінералов); –

семасіологічний – ВФ номена є його центральним смисло-семантичним компонентом (О.О. Потебня, В.Г. Варіна, Т.Р. Кияк та інші);–

номінативний – ВФ слова – назва певної ознаки денотата, покладеної в основу найменування (О.О. Потебня, О.С. Снітко, П.О. Селігей, В.І. Чеботай);–

мотиваційний – ВФ слова тлумачиться як “зв’язна ланка” між твірним і похідним; у цьому ключі внутрішню форму лексеми досліджують більшість мовознавців (О.І. Блинова, В.М. Бойчук, Т.Р. Кияк, В.М. Русанівський, Б.О. Плотников);–

когнітивний – ВФ слова трактується як аперцепція та “інтерпретація” відповідної реалії, спосіб семантичного пізнання різнопланових смислових відтінків, заглиблення у “чуттєвий образ” номінації, що дозволяє дешифрувати глибинний зміст лексеми у певній комунікативній ситуації (Л.І. Бєлєхова, Т.Є. Кіс, Ю.І. Мінералов, П.О. Селігей, В.М. Телія); –

образний – ВФ слова – образно-мотиваційний зв’язок між денотацією і конотацією, що дозволяє створювати в тексті різноманітні експресивно-стилістичні ефекти; засіб впливу на семантичний спектр лексеми (Г.О. Винокур, В.Г. Гак, Л.В. Зубова, О.С. Снітко, Л.Г. Хижняк, А.В. Чичерін); –

словотвірний – ВФ лексеми тлумачиться як дериваційний формант: ВФ твірного стає конститутивним “коренем-смислом” похідного (О.І. Блинова, Б.О. Плотников, Е.І. Ханпіра, Д.М. Шмельов).

Деякі вчені (М.І. Голянич, В.Г. Гак, В.М. Манакін, Т.Р. Кияк) розглядають внутрішню форму слова крізь призму різних наук (інтерпарадигмальний аспект), а не лише мовознавчих, оскільки у ній перехрещується онтологічна, ментальна, асоціативно-образна інформація тощо.

У роботі зазначається, що одноаспектне дослідження внутрішньої форми поетичного слова буде неповним, оскільки вивчення взаємодії внутрішньої форми слова і поетичного тексту неможливе без аналізу різних її вимірів: ВФ слова сприяє формуванню поетичної номінації (номінативний), мотивує творче використання лексеми (мотиваційний), ілюструє концепт чи референційний образ номена (ономасіологічний), сприяє семантичному, конотативному розширенню значення лексеми (семасіологічний, образний), її аперцепції (когнітивний), синкретизуючи мотиваційний, концептуальний та асоціативно-образний потенціали поетичного слова. Названі властивості внутрішньої форми слова в аналізованих текстах спрямовані на розширення семантики номена, його креатизацію.

У параграфі 1.2. акцентується на креативному аспекті внутрішньої форми лексеми. У такому ракурсі вона тлумачиться як основа вторинного, асоціативно-образного смислу слова. Порівняймо поетичні сегменти:

Дружиною мені приснились ви (М. Вінграновський), Моя богине-берегине (В. Герасим’юк), Зустрічай мене жінко медвяна / Солодка терпка полинова (І. Римарук).

У слові дружина внутрішня форма репрезентується семою друг (“та, що є другом”), яка пов’язується зі стсл. ДРОУГЪ “товариш, інший”, псл. *drugь “товариш, приятель”, спорідненим з лит. draugas “супутник”, “товариш”, drauge “разом, спільно”, mdrugti “приєднатися” Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К.: Наукова думка, 1989. – Т.2. – С.134. (в узусі існує парафраза жінка, дружина – супутниця життя).

Кореференти дружина, богиня-берегиня, жінка (медвяна, полинова) завдяки оприявленню різних внутрішніх форм слів відображають диференційні образи-уявлення того самого референта (особи жіночої статі), кожен із яких у тексті виконує певне функціональне навантаження, по-різному проектуючи конкретний смисл лексеми: дружина – жінка, одружена, друг, а також: богиня, королева тощо. Узуальні (берегиня – “та, що береже”; богиня – “та, що божественна”) та оказіональні асоціації досліджуваної лексеми (жінка - медвяна, полинова) актуалізують у художньому тексті креативні образи (оберіг, Бог, мед, полин), розширюючи смислове поле ключових номінацій можливими (домінантними і периферійними) асоціативно-образними ознаками: жінка медвяна – солодка, пахуча (“така, як мед”), полинова – терпка, гірка (“така, як полин”).

Дослідження зв’язку внутрішньої форми і лексичного значення (ЛЗ) слова показало, що ВФ номена є динамічним компонентом його лексичного значення, здатним розширювати асоціативно-образну палітру найменування. Вона:

а) формально будуючи, доповнює ЛЗ, здебільшого є частковою стосовно нього, членує лексичне значення, утворюючи його периферію, дає асоціативні імпульси для оприявлення нових семантичних відтінків слова: травневі ночі (Ю. Андрухович) – ВФ епітета – “такі, як травень”: пахучі, квітучі, життєдайні; малиновий голос (Т. Мельничук) – ВФ епітета – “такий, як малина”: солодкий, достиглий, приємний;

б) здатна збігатися з лексичним значенням, наприклад, випаденець (І. Світличний) – “той, що випадає”: випадковий - випадок - випадати - випаденець .

За ступенем мотивованості (зв’язку внутрішньої форми слова з його лексичним значенням) у роботі розрізняємо етимологічну та узуальну (експліцитну, напівекспліцитну, імпліцитну) внутрішні форми слова (терміни Т.Р. Кияка).

Етимологічна ВФ номена ілюструє початкове смислове наповнення лексеми. Для експлікації її внутрішньої форми (етимона) використовуються етимологічні розвідки: вікно – ВФ – “те, що призначене для ока”.

Узуальна ВФ слова здатна: –

оприявлюватися у лексемі повністю (відкрито) – експліцитна ВФ слова: дідо-всевідо (В. Герасим’юк) – ВФ – “той, що все відає, знає” (лексема з такою внутрішньоформною ознакою для семантичної аперцепції не потребує етимологічних даних чи інтерпретацій тлумачного словника);–

мотивувати лексему частково – напівекспліцитна ВФ номінації: туманівна (прозора дівчина, мрево – М. Сарма) –“та, що пов’язується з туманом” (глибинну семантику внутрішньої форми номена у такому випадку прояснює контекст);–

не мотивувати ЛЗ слова – імпліцитна ВФ номена, яка не розкривається без певних тезаурусних знань, зокрема й етимологічних, хоча вона інформаційно ширша за етимон, оскільки збагачує його асоціативно: вікно, як око, далекоглядне, відкрите, всеосяжне тощо.

Матеріали дослідження показали, що ВФ номінації як креативний компонент смислу слова, реалізуючи свій асоціативно-образний потенціал, може перекодовуватись, семантично оновлюватись. Це дозволило виокремити поетичну внутрішню форму слова, яка експлікує неологічне, “свіже” бачення усталеного у свідомості мовця референта: журавлі-жура (Б. Олійник), журавлі журавлять (Б. Томенчук). Лексема журавлі у різних контекстах оприявлює різні поетичні внутрішні форми – “ті, що журяться”, “ті, що журавлять”.

Поетична ВФ слова в асоціативно-образній організації художнього тексту є найбільш віддаленою від лексичного значення номінації, незважаючи на те, що мовна одиниця формально будується на внутрішній формі: світ (поетична ВФ – “той, що світиться”), а ЛЗ – “1. Сукупність усіх форм матерії як єдине ціле, всесвіт. 3. Земля з усім, що на ній є” Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – С. (далі ВТС)..

У семантичну структуру лексеми світ (завдяки реалізації асоціативно-образного потенціалу її поетичної внутрішньої форми) входять усі (конкретні та абстрактні), концептуалізовані в епітетах, метафорах тощо референти. Порівняймо: світ ? світло (Г. Чубай), світ ? вогонь (Т. Мельничук), світ ? білість (О. Слоньовська), світ ? святість (В. Стус), світ ? ранок (Г. Турелик).

У межах концептуальних координат слова світ може бути нелімітована кількість референтів. Вона залежить від екстралінгвального та мовного досвідів реципієнта, які в поетичному тексті пов’язуються предикацією та іншими концептуальними залежностями, актуалізуючись у зорових (білий, світлий – Г. Турелик), слухових (гамірливий, гучний, німий – В. Симоненко) чи інших антропологізованих образах (ніжний, ласкавий, жорстокий – В. Симоненко).

Семантичне перехрещення внутрішніх форм ключового слова та епітета породжує оказіональний смисл узуальних лексем, доповнює текст художньою “ілюстративністю”, оскільки ВФ слова завжди відсилає до певного образу-уявлення. Саме тому спектр авторських вражень, бачень картини світу (завдяки творчому осмисленню поетичної дійсності реципієнтом) доповнюється сукупністю образів-концептів, матеріалізованих у словах із яскравими внутрішніми формами: світи огнисті (Т. Мельничук) – ВФ – “такі, як вогонь”; світлі (М. Воробйов) – ВФ – “такі, як світло”; ранковий світ (Г. Турелик) – ВФ – “такий, як ранок”.

Окремими видами внутрішньої форми слова, що розглядаються у дисертаційному дослідженні, є синтетична – дорівнює інваріантному значенню словотвірного гнізда – та аналітична – виявляється через характер сполучуваності твірної основи й форманта і властива похідним утворенням (терміни М.І. Голянич): казати> казка (ВФ – “та, що її кажуть”) ? казкар (ВФ – “той, що розказує казки”). У досліджуваній поезії, як правило, актуалізується аналітична ВФ слова – однознакова, двознакова, тризнакова і більше (Н.І. Мигиріна): берегиня (В. Герасим’юк) – ВФ – “та, що береже”; привидонечка (В. Симоненко) – ВФ – “та, яка привиджується” (сема привид + сема донечка); у незнатикуди (І. Світличний) – ВФ – семи не + знати + куди.

Створення неочікуваних асоціативно-образних відтінків і додаткових смислових нашарувань семантики слова відображає безперервність процесу пізнання, при якому ВФ номена залишається його смисловим ядром, здатним семантично перекодовуватись, у такий спосіб збагачуючи поетичне найменування креативно.

У параграфі 1.3. доводиться, що ВФ поетичного слова є центром перетину референтної, концептуальної та вербальної (поетичної) картин світу.

Референтна картина світу – наочна модель дійсності, яка фіксується наочним мисленням (сукупністю відповідних фреймів денотатів).

Концептуальна картина світу – мисленнєве відображення довкілля у концептах (поняттях, уявленнях, образах), концептуальна “рефлексія” на референти, які свідомість зберігає у вигляді названих одиниць, не завжди потребуючи для їх актуалізації унаочнення. Концептуальна картина світу – сфера авербально-поняттєвого мислення.

Вербальна картина світу – модель дійсності, у якій перехрещується концептосфера і лінгвосфера (мовні ресурси). Вона формується лінгво-креативним та образним мисленням. Базисною одиницею мовної картини світу є слово, що матеріалізує концепт певного референта великою мірою завдяки реалізації асоціативно-образного потенціалу своєї внутрішньої форми – концептуально-мовного образу, який синкретизує референтну, поняттєву і мовну картини світу, оскільки є “містком”, що поєднує екстралінгвальну і вербальну стадії номінативного акту.

ВФ слова як зв’язок поняття про референт і вербального знака перехрещує у свідомості реципієнта наочне та авербально-поняттєве мислення (унаочнений предмет - поняття, уявлення про нього).

Авербально-поняттєве (концептуальне) мислення, трансформуючись у лінгвально-креативний (мовотвірний) вимір, прогнозує у художньому тексті неосмисл узуального слова та його аперцепцію завдяки пошуковому мисленню, оператором якого, на нашу думку, є ВФ слова як його мовний консенквент (семантичний умовивід).

ВФ слова синкретизує онтологічну, когнітивну та семантичну вісі номена за такою схемою:

референт концепт знак (слово)

ВФ слова

У параграфі 1.4. акцентується на тому, що функціональне поле внутрішньої форми слова в поетичному тексті базується насамперед на реалізації її асоціативно-образного потенціалу, який активізує різні асоціації. У сучасній психолінгвістиці універсальної класифікації асоціацій не існує. Вчені виділяють синтагматичні, парадигматичні, тематичні, словотвірні, фонетичні, лексично зв’язані (Д.І. Терехова); онтологічні, емпіричні, індивідуальні, випадкові (Л.А. Климкова) асоціації; за подібністю, контрастом, суміжністю, простором, часом, причино-наслідковістю (В.В. Юрчук); асоціації взаємозамінності, входження/включення, маргінальні (Ю.І. Ульянов).

Як свідчать результати дослідження, ВФ слова, керуючись різними типами вербальних асоціацій, активізує у слові інгерентні (онтологічні, наприклад, спека-небезпека – С. Пантюк) та адгерентні (метафоричні, наприклад, пролісок-розвідник – В. Забаштанський) асоціативні ознаки.

ВФ слова, актуалізуючи різні типи названих асоціацій, у такий спосіб розгалужує смислове поле лексичної одиниці, зумовлює у її смисловому полі семантичний зсув, пов’язаний зі зміною домінанти в процесі асоціювання, створює нові асоціативні реакції на референт лексеми. Назвемо ці асоціації креативними. Актуалізацію креативних асоціацій у поетичному тексті забезпечують такі функції внутрішньої форми слова:

1) асоціативно-образна – активізує різні типи асоціацій, які формують додаткові смислові прирощення у поетичній номінації: лають Зіну, як зміївну, чужії дружини (І. Царинний) – ВФ слова зміївна – “така, як змія” (отруйна, смертельна, страшна, підступна тощо);

2) креативно-регенерувальна – “оживлює” переосмислений автором первинний образ номена: І так було недільно / між квітів і колось (Л. Горлач) – ВФ найменування недільно (сема неділя) дешифрується приблизно так: святково, відпочинково, приємно.

3) тропотвірна – проектує розширення художнього смислу лексеми, яка виступає у формі епітета: зоря скляна, обвуглена (Л. Костенко), метафори: душа школярує (В. Коломієць), порівняння: хвилини, наче хвилі (В. Підпалий);

4) експресивно-відображальна – локалізує креативний образ лексеми (ВФ слова у свідомості мовця ілюструє (імажинізує) той чуттєвий образ уявлення, який є експресивним доповненням до лексичного значення номінативної одиниці): у номінації місяцівна (І. Мироненко) експлікується внутрішньоформний образ місяць;

5) когезійна – забезпечує змістову єдність тексту на глибинному рівні: ВФ слова – засіб асоціативної когезії, при якій не завжди зв’язані логічно уявлення набувають зрозумілих мотиваційних зв’язків. Порівняймо: Месія = Спаситель = малесенька людина = Божий Син (Л. Костенко). Внутрішні форми ключових лексем Месія, Спаситель відсилають реципієнта до фонових знань (місія Месії-Спасителя – врятувати людство своїм розп’яттям на хресті, під тягарем якого Божий Син є маленькою людиною), у такий спосіб асоціативно пов’язуючи семантично різнопланові номінації.

У другому розділі дисертації “Внутрішня форма слова у породженні асоціативно-образного змісту поезії” ВФ лексеми інтерпретується як асоціативно-образний компонент номена (2.1.), синкретичний метафоричний образ (2.2.), конститутивний елемент семантики епітета (2.3.), оказіоналізму (2.4.), аперцепційний фон паронімічної атракції (2.5.), креативна ознака поетичного ідіостилю (2.6.).

У параграфі 2.1. досліджується асоціативна та образна актуалізація внутрішньої форми у номінації.

ВФ лексеми як її асоціативно-образна ознака, активізуючи різні типи асоціативних реакцій на номінацію, оприявлює в уяві реципієнта імпліцитні образи явищ і предметів, що (завдяки аналогійності людського мислення) ізотопіюються із внутрішньоформним образом. Вона забезпечує творчу прогресію слова у поетичному тексті: день дальний, сповідальний, рятувальний (Л. Горлач) – “такий, як даль, сповідь, рятунок”. Асоціативне навантаження внутрішньої форми номена у поетичному тексті зумовлює асоціативну мотивацію його креативного використання.

Образний потенціал внутрішньої форми слова виявляється у номінуванні та “ілюструванні” поетичного образу, локалізації креативної ідеї (авторського смислового коду). У такий спосіб ВФ слова збагачує лексему не тільки образом, а й додатковими конотативними смислами – формує вторинну семантизацію мовної одиниці: Кінець листопаду... /Вода глухоніма. / ... І дивиться сліпма (О. Базилевський) – ВФ номінації сліпма – “так, ніби сліпо” – неповноцінно, безрезультатно, нефункціонально, несправжньо, “зимово”, оскільки в контексті йдеться про кінець листопаду, за яким наступає перший місяць зими.

У параграфі 2.2. розкривається функціонування внутрішньої форми слова в метафорі (20 % картотеки, 1000 прикладів). Як свідчать результати дослідження, ВФ ключового номена метафори (превалюють оказіональні метафори – 70 % метафоричних вживань, 700 одиниць) ретроспектує глибинний первинний образ тропа, на який у процесі художньої аперцепції накладаються різні асоціативні відтінки, розширюючи його смисл. Образ, що лежить в основі метафори, відіграє роль її внутрішньої форми і є концептуальною базою метафоричних значень – метафорем (термін А.С. Галстян). Простежмо: Самовитіє самота/ Сумовитіє найсамотніша…/ На мої білостінні міста / впала темна утомлена тиша / ніби тінь від хреста (І. Римарук).

Ключовим словом тропа самовитіє, сумовитіє самота є лексема самота “Самота… Гостре відчуття відокремленості, ізольованості від кого-, чого-небудь... Сум. Невеселий, гнітючий настрій, спричинений горем, невдачею і т.і.; смуток, журба … Вияв пригніченості” (ВТС. – С. ).

(поетична внутрішня форма – “та, що сама, самотня, сумна”). Когнітивний ресурс внутрішньої форми ключового слова містить семи самотність, сум + контекстуальні асоціативні елементи темінь, утома, тиша, тінь.

Гносеологія метафоричних дієслів самовитіє, сумовитіє базується на регенерації їхніх внутрішніх форм (семи самовитість, сум), які відсилають до фонових знань про референти, номіновані названими лексемами, оскільки на їх основі відбувається аперцепція поетичного тексту.

Центральний образ метафори (самота) ізотопіюється із семами відокремленість, смуток (сум), журба, пригніченість тощо. У такий спосіб (смислове зближення семантично різних лексем) у метафорі відбувається семантична взаємодія образів різнотипних денотатів, що частково перехрещуються своїми асоціативними ознаками. У результаті споріднення диференційованих образів референтів один із них служить моделлю іншого, його художнім втіленням на основі перенесення.

Так, персоніфікованому образові самота приписуються семи відокремленість, смуток (сум), журба, пригніченість, дії самовитіти (жити самотньо, самовито), сумовитіти (ставати сумною), конотативні семи: самота-темінь, самота-утома, самота-тиша, самота-тінь (впала темна утомлена тиша / ніби тінь від хреста), які семантично “підтримують” топік самовитіння / сумовитіння. Конотативні нашарування ключового образу метафори самота (темінь, тінь, утома, тиша) у контексті розширюють його асоціативно-образне навантаження.

ВФ слова – когнітивний чуттєвий образ, вказівка на референт – концептуальна ознака метафори, центр площі асоціювання – асоціативно-образна ознака метафори. Саме тому внутрішню форму слова слід вважати креативним мотиватором різних метафорем:

ВФ слова – когнітивний

рекурсивний

образ метафори

ВФ слова –

асоціативний образ

метафори

ВФ слова –

креативний образ-

метафоризатор

мета- мета- мета-

форе- форе- форе-

ма ма ма

У параграфі 2.3. досліджується асоціативно-образний потенціал внутрішньої форми художнього означення (зафіксовано 1000 прикладів, 20 % картотеки).

ВФ епітета є засобом: –

мотиваціїї художнього означування слова (лебедина рука – Б. Томенчук) – ВФ – сема лебідь – “така, як лебідь”; –

полісемантизації тропа (хмільні потоки ніжності – В. Кордун) – ВФ – сема хміль – “такі, як хміль: п’янкі, пахучі ”;–

конкретизації опорної лексеми (травніший травень – В. Затуливітер) – ВФ – сема трава – “той, що багатий травами ”.

Як свідчать результати дослідження, мотивація та полісемантизація епітета його внутрішньою формою здебільшого виявляється водночас.

ВФ художнього означення в атрибутивному контексті виконує атрибутивну або номінативну функції.

Атрибутивна функція внутрішньої форми епітета сприяє активізації нових семантичних відтінків центрального слова: очі листаті (К. Пасічна); серце намистинне (І. Лембрик), день гойдливий (В. Пригорницький).

Номінативна функція внутрішньої форми означення експлікує семантично цільну конструкцію прикладки, формуючи одну із її двох смислових складових, де слово-означник набуває однаковою мірою атрибутивного і номінативного функціонування, чим, власне, і конструюється новий значеннєвий обсяг:

місяць-яснолик (М. Сом) – “той, що з ясним лицем”,

місяць-молодан (М. Вінграновський) – “той, що молодий”,

вітер-пустун (І. Гущак) – “той, що пустує”.

Результатом реалізації асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми епітета є проектування у ньому оказіональної ознаки, яка реципієнтом може трактуватися по-різному: крижане лице (М. Вінграновський) – “таке, як крига”: холодне, біле, бліде, хворе. У поетичних текстах функціонують узуальні (35 % епітетів) – золота зоря – і оказіональні (65 % епітетів) – обвуглена зоря (Л. Костенко) – асоціативні означення.

Способами актуалізації асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми епітета в контексті атрибутивного словосполучення найчастіше виступають:

– семантичне перехрещення лексичного значення ключового слова та внутрішньої форми епітета (50 %): бризкокрилі птахи (В. Кордун), колючі присмерки (В. Стус), фіалкове небо (Т. Мельничук);

– семантичне включення внутрішньої форми означення до лексичного значення центрального номена прикладки (40 %): загадка-нерозгадка (Г. Турелик ), вечір-мислитель, вечір-мулат (Л. Костенко);

– семантична кореляція, результатом якої є оксюморонність лексичного значення ядерного слова і внутрішньої форми означення (10 %): безпровинна провина (В. Стус), сонць несонячних, недолюблена любов (Т. Мельничук).

Аперцепція контексту поезії через внутрішню форму епітета моделює концептуальну базу художньої дійсності, експлікує у поетичному тексті авторську акцентуацію неосемантики означуваного слова, дешифрує його смисло-образне наповнення.

У параграфі 2.4. акцентується на тому, що процес створення індивідуально-авторських слів (зафіксовано близько 500 прикладів оказіоналізмів, 10 % картотеки) забезпечується взаємодією твірної основи та асоціативно-дериваційного (епідигматичного) форманта – внутрішньої форми слова, неосемантичне забарвлення якої конструюється образним уявленням тієї реалії, ознаки якої включаються у нове значення: літатенятонько (М. Вінграновський) – “те, що літає”, душ-веселка-радівниця (І. Калинець) – “та, що веселить, радує душу”, брів розкрилля (І. Гаврилович) – “те, що подібне на крила”.

ВФ твірної основи оказіоналізму є його “архісемою”, центральним компонентом семантики, основою лексичного значення, що в сукупності з ним формує образний смисл індивідуально-авторської лексеми. Порівняймо: ВФ новотвору хуртовинити у метафорі хуртовино, дужче хуртовинь (Т. Мельничук) – сема хуртовина, що відсилає реципієнта до фонових знань стосовно лексеми хуртовинити, на основі яких формується її вторинний смисл: лютувати, замітати.

“Етимологічна свіжість” оказіоналізму конструюється образним перекодуванням його внутрішньої форми (регенерація, “оживлення”), яке базується на креативній функції досліджуваної категорії, у результаті чого утворюються оказіональні тропи: комарюють комарі, непродощимі дощі (Л. Костенко), місяць… просяває сонніч (І. Калинець), віскрюся в ніч (Т. Мельничук).

Найбільшим ступенем оказіональності володіють новотвори, лексичне значення яких не зіставляється з їхньою внутрішньою формою, а “виростає” з неї, експлікуючись власне контекстом (30 % вживань): біле лілеління (М. Вінграновський) – життя Русалки, асоційоване з білими лілеями, любляночка (Л. Голота) – пісня любові, порадько (М. Сом) – батько, який дає цінні поради.

Внутрішня форма індивідуально-авторського слова – фундамент його семантичної еволюції, кінцевим результатом якої є набуття новотвором рівня ключової лексеми, макрообразу: дuви – задивлені діви (Н. Федорак) – у лексемі задивлені перехрещуються омонімічні семи, локалізовані у компоненті див-.

У параграфі 2.5. доводиться, що на базі реалізації асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми слова в паронімічній атракції (зафіксовано близько 750 вживань, 15% картотеки) несвідомо чи навмисно (шляхом реалізації авторської інтенції) народжуються непрогнозовані, нові семантичні відтінки лексем, наприклад, диво – “те, що дивується”, “дивиться” (Л. Костенко).

ВФ слова, включеного в паронімічну атракцію (ПА), служить точкою перетину різних її семантичних ліній: узуальної (експліцитної), оказіональної (поетичної), етимологічної (імпліцитної), тобто звуковою ізотопністю лексем допускається множинність смислів слів-атрактантів.

Внутрішні форми паронімічних атрактантів, які зближуються у плані вираження, зумовлюють семантичний синкретизм і креативну прогресію лексем-складників ПА. У такий спосіб актуалізується поетична ВФ слів-паронімів, на основі реалізації асоціативно-образного потенціалу якої відбувається семантичне і тропеїчне ускладнення звукової організації поетичної мови. ВФ контрольного слова при паронімічній атракції творить і пояснює семантику метафори – серце місце мостить (М. Вінграновський), епітета – білий біль (В. Стус), порівняння – скрипить, як скрипочка (В. Стус) тощо. Смислове навантаження лексем-складників паронімічної атракції може експлікуватися істинною внутрішньою формою слова (40 % прикладів ПА): квітень – квіти (Я. Ярош) або уявною (факультативною) поетичною внутрішньою формою номінації (60 % прикладів ПА): вітер – віти (Я. Ярош). Превалювання уявної внутрішньої форми лексеми, включеної у ПА, вказує на художню неординарність досліджуваних текстів.

У параграфі 2.6. доводиться, що на базі реалізації асоціативно-образного потенціалу внутрішньої форми опорної лексеми відбувається не тільки семантична еволюція номінації, а й оприявлюється авторське референтно-концептуальне відображення слова у поетичній площині. Простежмо:

Чорна райдуга / Не дівчина, не мати, не сестра – /Богине віри і добра богине. / Блискуча маско віри і добра, /Ваш крик і крок, і кров для мене гине./…/ Бо ви – брехня ! Ви – маскарад любові !. / Ви чорна райдуга небесних літ моїх./ …/У чорної райдуги біле тіло. /І чорні очі, як сто криниць. /У чорної райдуги небо згоріло. /І райдуга впала на землю ниць (М. Вінграновський).

Ключовим словом-образом названого поетичного тексту є заголовна повторювана лексема райдуга, лексичне значення якої – “... різнобарвна смуга, яка з’являється в атмосфері внаслідок заломлення сонячних променів у краплинах дощу” (ВТС. – С. 84).

Лексема райдуга (поетична ВФ – “така, як рай”) паралелізується у свідомості інтерпретаторів із номінацією веселка (ВФ – “та, що весела”), внутрішньоформне значення якої акцентує на “веселих” кольорах, виключаючи чорний Чорний – “символ четвертого стану, що означає гріх“ // Керлот Х. Словарь символов. – М.: REFL – book, 1994. – С.223. – колір трауру, суму, ночі, що випадає зі спектру відтінків веселої райської дуги.

Словосполучення чорна райдуга оксюморонне, і на заданому у заголовному конструкті внутрішньоформному контрасті чорнота (гріх) – світлість (божественність) будується весь поетичний текст.

Поетична ВФ слова райдуга (“така, як рай” – божественна, світла, свята) стає домінантою світлого топіка тексту, а найменування чорна – домінантою темного (чорна – грішна, брудна, брехлива).

Світловий топік ґрунтується на образі райдуги, який включає мікрообрази богиня віри і добра, біле тіло (символізує прощення, невинність), небесні літа (світлі, чисті, мрійливі), небо (бо райдуга в небі).

Темний смисловий каркас більш розгалужений: чорна райдуга – маска віри і добра, брехня, маскарад любові, чорні очі, згоріле небо, падіння, земля (райдуга впала на землю ниць).

Реідентифікаційна потенція поетичної внутрішньої форми заголовка (чорний рай) проспектує вторинне, контекстуально символічне значення ключового лексичного конструкта: чорна райдуга – авторський концепт псевдокохання, символ гріховного падіння жінки.

Як бачимо, ключове слово у поетичному тексті означується, набуваючи метафоричних смислів, стає образом, макрообразом, концептом, контекстуальним символом (остання стадія семантичної градації).

Смисло-семантична еволюція ключового номена в аналізованих поетичних текстах розгортається приблизно за такою схемою: НО (ЗФ + ЛЗ + ВФ) > КС = образ > макрообраз = метафоричний концепт > символ НО – номінативна одиниця, ЗФ – зовнішня форма, ЛЗ – лексичне значення, ВФ – внутрішня форма, КС – ключове слово. .

Найчастотнішими лексемами, що функціонують за наведеною схемою, у поезії 60 – 90 років ХХ століття є номени світ (20картотеки), жінка (з кореферентними номінаціями 10картотеки), зоря (7картотеки) – тобто названі лексеми у стилосі української поезії другої половини ХХ століття найбільш семантично потужні і креативно розгорнуті.

Для отримання теоретичних результатів дисертації розглянуто близько тисячі прикладів художнього вживання слова-образу світ у поетичних збірках різних авторів.

В ідіостилі М. Віграновського, Л. Костенко, В. Стуса, Т. Мельничука, Г. Чубая лексема світ креатизується поетичною внутрішньою формою “той, що світиться” – ключова сема світло. Проте досліджувана лексема вступає у смисловий зв’язок із багатьма образами, маніфестованими епітетами, у результаті чого відбувається індивідуально-авторське розширення її смислу: світи зголілі, безобрійні (М. Воробйов), високий світ, широкий світ, веселий світ (А. Кичинський), захмілілий світ (Т. Мельничук), світ болючий, ошалілий (В. Михайлищук), самотній світ (Я. Дорошенко), світ щасливий (І. Низовий), працьовитий зелен-світ (В. Лучук ).

Персоніфікований образ світ у досліджуваній поезії безсердечний, без лиця (Я. Руданець), отарний (В. Старун), мішаний,