КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

СІЧКАР СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 811.161.81’31

ІДІОЛЕКТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА І СУЧАСНІ МОВНІ НОРМИ

Спеціальність: 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського

державного педагогічного університету імені Павла Тичини,

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства імені О.О. Потебні

НАН України, провідний науковий

співробітник

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Слухай Наталія Віталіївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри російської мови

кандидат філологічних наук

Рябець Людмила Віталіївна,

Інститут української мови НАН України,

науковий співробітник відділу

діалектології

Провідна установа: Одеський державний університет

імені І.І. Мечникова, кафедра української

мови, Міністерство освіти і науки України,

м. Одеса

Захист відбудеться “21” листопада 2003 року о 14.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

імені М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано “20” жовтня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Медведєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Розвиток української літературної мови, новий виток якого започаткував Т.Шевченко, – категорія об’єктивно історична, однак функціонування літературних норм у суспільстві відбувається при постійній їхній соціальні оцінці (і переоцінці) у складній і неоднозначній взаємодії позамовних і внутрішньомовних факторів, стихійного й свідомого, загального та індивідуального. Кодифікація як результат наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови передбачає зібрання нормативних правил уживання слів і форм у всіх стилях літературної мови. Ступінь кодифікації літературної мови неоднаковий у різні періоди її розвитку, особливо тоді, коли бракує загальномовних нормативних граматик і словників. Чим їх більше, чим менше в них суперечностей і чим ширше ними користуються, тим вищим є ступінь нормативності тієї чи тієї мови.

За останні роки лінгвістична шевченкіана збагатилася великими науковими здобутками, проте і досі реалізовано не всі її дослідницькі можливості, оскільки далеко не всі ланки складної і своєрідної мовної організації, творчої спадщини Кобзаря, дістали свою вичерпну характеристику. Проблеми мовотворчості Т.Шевченка розв’язували багато дослідників на мовному матеріалі різних структурних рівнів (див.праці І.Білодіда, Л.Булаховського, В.Ващенка, Г.Грабовича, Я.Дзири, С.Єрмоленко, В.Жайворонка, Ю.Івакіна, В.Ільїна, Ф.Колесси, М.Коцюбинської, А.Кримського, Л.Масенко, Ф.Медведєва, А.Мойсієнка, П.Плюща, В.Русанівського, Н.Слухай (Молотаєвої) А.Стебельської, П.Тимошенка, Ю.Шевельова та ін.). Усебічне розкриття закономірності процесів кодифікації, їхня ідентифікація відповідно до сучасного рівня розвитку мови уможливлені конкретними теоретичними передумовами. Різні аспекти теорії регулювання мовної діяльності висвітлено в дослідженнях Н.Бабич, А.Коваль, Л.Мацько, О.Сербенської, О.Тараненка, О.Ткаченка, Н.Шумарової, Г.Яворської, розроблено теорію літературної норми в працях С.Єрмоленко, Л.Москаленка, М.Пилинського, Л.Струганець, розкрито взаємодію української літературної мови і діалектів у дослідженнях К.Германа, Й.Дзендзелівського, Я.Закревської, І.Ковалика, І.Матвіяса, Г.Півторака, А.Поповського, М.Сюська. Вивченню генези кодифікації сприяють праці С.Бевзенка, М.Жовтобрюха, Л.Коць-Григорчук, П.Лизанця, Н.Непийводи, В.Німчука, М.Павлюка. Разом з тим маємо цілий ряд авторитетних нормативних (у тому числі й академічних) словників і граматик української мови, що підтримують і стимулюють цілеспрямований процес її розвитку на різних етапах.

Некодифіковані лексичні одиниці в нормативних граматиках і словниках кваліфікуються по-різному - як діалектні, просторічні, розмовні, жаргонні тощо. Тим самим норми літературної мови допускають їхнє літературне вживання, однак лише з огляду на той чи той функціональний стиль і те чи те експресивне навантаження. Тому в літературній мові лексичні варіанти стилістично часто лише умовно диференціюються з огляду на опозиції: книжний/розмовний або нейтральний/розмовно-експресивний. У плані стилістики мови проблема кодифікації мовних одиниць є досить складною. Вона охоплює як нормативні, так і ненормативні елементи. Якщо некодифіковані мовні одиниці розглядати як одне з джерел мовленнєвих інновацій, які потім проникають і в мовну систему, то динаміку некодифікованих елементів слід пов’язувати передусім зі спонтанним саморозвитком живого мовлення, активним впливом на нього інших мовних стилів. За певних умов периферійні мовні явища поступово модифікуються (під пером майстра слова, під впливом його популярності тощо), в результаті чого ті чи інші мовні одиниці, зокрема художньо модифіковані діалектизми, просторічні та застарілі слова з яскравим емоційним забарвленням, поповнюють систему виражально-зображальних засобів літературної мови, передусім її художнього стилю. При цьому в кодифікаційних лексикографічних працях вони супроводжуються відповідним стилістичним маркуванням на противагу немаркованим загальновживаним нейтральним одиницям загальнонародної мови.

Піклуючись про розвиток нової української літературної мови, Т.Шевченко дбав і про відповідне її стилістичне збагачення. Тому належне місце в його ідіостилі займає функціонально увиразнена архаїчна, історична, діалектна та просторічна лексика. Переймаючи й творчо трансформуючи стиль народної мови, Т.Шевченко на диво тонкий і точний в уживанні того чи того слова. Основне тло Шевченкового мовостилю, за В.Чапленком, – це ті риси його мови, що їх він виніс зі свого соціального середовища (селянського, на той час майже єдиного власне українського мовного буття), мови без будь-якого чужомовного „фальшу” (явище історично-відносне, але на той час для української мови найтиповіше) плюс додане від себе. Сутність Шевченкового мовостилю навряд чи вдається кому точно визначити, але його легко відчуває і пізнає кожен, хто достатньо знає українську мову. Це те своєрідно шевченківське, що його ніколи не сплутаєш із будь-яким іншим українським мовостилем. Не остання роль у розбудові мовостилю Кобзаря належить лексичним одиницям, які прийнято кваліфікувати як стилістично обмежені.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю подальшого комплексного вивчення індивідуально-авторського стилю Т.Шевченка як джерела для характеристики складного і суперечливого процесу мовної еволюції, що дасть можливість провести лінгвістичні студії як в аспекті діахронії, так і виявити статус лексики творчого дискурсу Т.Шевченка на синхронному зрізі – в українській літературній мові кінця ХІХ ст. - ХХ ст. На наш погляд, на прикладі числених мовних фактів з Шевченкового ідіолекту може бути продуктивним висвітлення ролі мовотворчості поета у процесі нормалізації лексико-семантичної системи української мови через з’ясування місця і функціонального призначення застарілої та історичної лексики, діалектизмів та просторічних елементів у його мові з огляду на сучасні мовні норми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження тісно пов’язаний з комплексною науковою темою “Проблеми прескриптивної лінгвістики”, над якою працює кафедра української філології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Теоретичною основою дисертації є праці з лінгвостилістики та лінгвопоетики, зокрема роботи з лінгвістичної шевченкіани, а також наукові дослідження з лексикології, діалектології, граматики.

З огляду на актуальність, вагомість та недостатнє теоретичне опрацювання проблем кодифікації в науковій літературі, ставимо за мету: спираючись на здобутки лінгвістичної шевченкіани, проаналізувати теоретичний і практичний аспекти кодифікації лексичних одиниць творчої спадщини Т.Шевченка у нормативних словниках української мови різного часу, визначити місце Шевченкової лексики в цілому та статус стилістично обмежених мовних одиниць зокрема в лексичній системі сучасної української мови.

Для реалізації цієї мети ставимо для розв’язання такі дослідницькі завдання:

з`ясувати стан різноаспектного вивчення мови творів поета з акцентом на його індивідуальну мовотворчість;

проаналізувати соціолінгвістичні закономірності, на яких базується мовна практика поета;

визначити лексико-семантичний діапазон кодифікованих мовних одиниць, релевантних для літературної мови, у світлі нормативних словників української мови різного часу;

дослідити нормативність лексики Т.Шевченка з погляду архаїчності;

виявити й описати особливості діалектизмів у мові Т.Шевченка;

здійснити класифікацію Шевченкової просторічної лексики за лексико-семантичними групами, з’ясувати спільні і відмінні риси її словотвору порівняно з відповідними лексичними одиницями сучасної літературної мови.

Об’єкт дослідження: мовотворчість Т.Шевченка у світлі кодифікаційних норм сучасної української літературної мови.

Предмет дослідження: теоретичний і практичний аспекти кодифікації мовних (лексичних) одиниць Шевченкової творчої спадщини у світлі нормативних словників української мови різного часу.

Гіпотеза: на конкретних мовних фактах довести, що саме мовотворчість Т.Шевченка заклала основи лексичного складу нової української літературної мови.

Джерельною базою роботи послужили: поетична спадщина Т.Шевченка, його щоденник, епістолярія за такими виданнями: ПЗТ у 10 тт. (1949-1958); ПЗТ у 12 тт. (1-3 тт.)(1989-1991); Словник мови Шевченка у 2-х тт.(1964); Конкорданція поетичних творів Т.Шевченка у 4-х тт.(2001); “Малорусько-німецький словар” Є.Желехівського та С.Недільського (1886); “Словник української мови” П.Білецького-Носенка (1966); “Словарь української мови” за редакцією Б.Грінченка (1907-1909); Словник української мови в 11-ти тт.(1970-1980); Український орфографічний словник (2002); Етимологічний словник української мови: 1-4 тт. (1982-2003); “Історичний словник української мови” Є.Тимченка (1930-1932); “Словник української мови” Д.Яворницького (1920); Словник староукраїнської мови (XІV-XV ст.) (1978); Словник української мови (XVI – перша половина XVIІ ст.) (1994-2002); “Знадоби до словаря южноруського” І.Верхратського (1877); “Словник бойківських говірок” М. Онишкевича (1984); “Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” В.Чабаненка (1992); Матеріали до словника буковинських говірок (1971); “Словник діалектної лексики Середнього і Східного Полісся” П.Лисенка (1961); “Словник західнополіських говірок” Г.Аркушина (2000); “Граматико-стилістичний словник Шевченкової мови”І.Огієнка (1961); “Українські приказки, прислів’я і таке інше” М.Номиса (1864) та ін.

Матеріал дослідження – повний лексичний склад “Словника мови Шевченка в 2-х тт.” (10116 лексем) з огляду на його вживання в авторських контекстах і відтворення в словниках української мови різного часу.

Методологічною основою роботи є положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість мовних явищ на принципах історизму, усвідомлення процесів індивідуалізації мови як засобу художньої творчості, а також наукові концепції мовленнєвої особистості, індивідуальної мовотворчості, ролі мовця у становленні літературної мови. Розгляд матеріалу здійснюється з позиції системного підходу, який реалізується через аналіз кодифікованих та некодифікованих мовних одиниць на тлі ідіостилю поета, в результаті чого виявляємо певні характерологічні ознаки. Основний метод аналізу – описовий, як допоміжні використано функціональний, зіставно-типологічний, статистичний.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше опрацьовано мовні явища ідіостилю Т.Шевченка в контексті кодифікаційних норм сучасної української літературної мови і визначено співвідношення Шевченкової лексики, що стала основою нормативного лексичного складу сучасної літературної мови, з авторськими мовними одиницями, не зафіксованими нормативними словниками або такими, що рекомендуються ними як функціонально обмежені. З цією метою на широкому текстовому матеріалі простежується функціонування архаїзмів, історизмів, діалектизмів та просторічних мовних одиниць, з’ясовується їхня структура, способи та типи деривації, лінгвостилістичні особливості, а також їхнє місце в словниках нормативного типу.

Теоретичне значення дисертації. Дисертація становить певний внесок у подальше вивчення мовотворчості Т.Шевченка, її ролі в становленні нової української літературної мови, зокрема в плані лексичного співвідношення за шкалою кодифіковані/некодифіковані мовні одиниці. Це, в свою чергу, сприятиме подальшому дослідженню загальних процесів формування лексичного складу літературної мови, становлення її норм та принципів кодифікації стильових варіантів.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів історії та стилістики української літературної мови, лінгвістичного аналізу тексту, для підготовки спецкурсів з ідіостилістики, у лексикографічній практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації було апробовано на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Лінгвогеографія Черкащини” (Умань, 2000), V Міжнародній конференції “Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами ХІ-ХVІІІ ст.” (Київ, 2000), Міжнародній науковій конференції “Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), а також на щорічних звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (Умань, 1998-2003). Матеріали та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедр української мови та української філології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Публікації. Основні положення і результати дослідження відображено у 7 опублікованих авторських працях, серед них 5 статей включено у фахові збірники наукових праць, рекомендовані ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків. До роботи додаємо списки використаної літератури (319 позицій), і джерел (42 позиції), а також словопокажчик. Повний обсяг дисертації 260 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання , об’єкт, предмет, наукову новизну дослідження, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та на особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.

У першому розділі „Теоретичні проблеми дослідження Шевченкового ідіолекту” висвітлюємо основні питання, що стосуються різноаспектного вивчення мови творів поета з акцентом на його індивідуальну мовотворчість.

При аналізі творчості письменника найбільшою складністю є спроби проникнення у його внутрішній світ, осмислення його пошуків, переживань та сподівань. Йдеться про світогляд як активне соціальне самовизначення особистості, яка шукає шляхи від ідеї до дії, веде її у світ, що є системою певних принципів і знань, ідеалів і цінностей, вірувань і поглядів на сенс та мету життя. Усе це органічно визначає діяльність індивіда, його вчинки, поведінку і формує норми його мислення. Світоглядні орієнтири художника слова дають змогу глибше проникнути в особливості його мовотворчості.

Проблема вивчення історичного розвитку української літературної мови через призму мовленнєвої діяльності особи, що цією мовою творчо користується, набуває особливої актуальності. У цьому плані дослідження ідіолекту Т.Шевченка стає визначальним, бо він за своїми основними ознаками репрезентує варіантний вияв інтелекту української національної мовленнєвої особистості ХІХ ст. Маючи чітко окреслену фактичну мовну базу, можна точно детермінувати рисами української ментальності конкретні прояви мовленнєвої діяльності талановитого поета. Повну об’єктивну картину світу очима українця зможемо отримати, залучивши до аналізу критично опрацьований матеріал наукових досліджень мови Т.Шевченка.

Дослідницькі проблеми поетичного ідіолекту Кобзаря та його основні ознаки цікавили багатьох лінгвістів. Основу ідіолекту становить мова тієї суспільної групи, членом якої є даний мовець. При співвіднесеності ідіолекту з соціолектом з’являється можливість виділити в першому елементи другого як констатаційні, що визначають особливості системи мовних засобів індивідуума, які вказують на належність мовця до даної суспільної групи. При співвіднесеності з соціолектом в ідіолекті можна виділити різні маргінальні елементи, тобто явища, які перебувають на периферії соціолекту або за його межами. У цілому ідіолект – це система мовних засобів індивідуума, яка формується на основі засвоєння мови і розвивається в процесі його мовленнєвої життєдіяльності. Відповідно сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію, становлять поетичний ідіолект. Ідіолект художника слова перебуває у складних взаємозв’язках з літературною мовою, її фольклорними, усно-розмовними та писемно-літературними традиціями.

Як засвідчує наукова література, народнорозмовна основа Шевченкової мовотворчості виступає досить виразно на всіх мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на стихійне образно-художнє нормування фольклорного мовлення і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їхньої територіальної поширеності. Заслуга Т.Шевченка у тому, що він надає новій українській мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагачуючи народнорозмовну основу органічним уведенням мовних одиниць з інших джерел. З різноманітності, часом навіть хаотичної, поетові вдається у кожному конкретному випадку вибрати саме той варіант, що згодом стає здебільшого нормативним. Надзвичайне мовне чуття дозволило йому знайти точний баланс між вірністю традиції та розумінням перспективи поступу мови, який і зумовлює подальше становлення літературної норми. Адже авторська переоцінка традиційного в мові зробила б її з самого початку важкою для засвоєння, а в подальшому створила б безодню між розмовним і літературним її варіантами. Разом з тим недооцінка традиційного в мові перервала б зв’язок сучасного з минулим, з його джерелами, що живлять мовну систему в її безперервному розвику.

У другому розділі “Проблема кодифікації мовних одиниць творчої спадщини Т.Шевченка” на конкретному мовному матеріалі детально висвітлюються питання лінгвістичної кодифікації лексики Т.Шевченка, релевантної для літературної мови, в нормативних словниках різного часу.

Мовотворчість Т.Шевченка відразу набуває високої авторитетності, що зумовлює іі лексикографічну інтерпретацію. В українській лексикографічній традиції виразно представлено два її основні аспекти – поетична (письменницька) та загальномовна (загальнолітературна). Поетичну лексикографію репрезентують „Словничок Шевченкової мови” та „Українсько-руський словничок” Івана Малечі, Словник мови Шевченка (в 2-х тт.), „Словарь русских произведений Шевченко” (в 2-х тт.), „Епітети поетичної мови Т.Г.Шевченка” В.Ващенка, „Поетичне слово Кобзаря” (Словник лексичних компонентів атрибутивних конструкцій) І.Меншикова та Н.Підмогильної, „Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови” І.Огієнка та Конкорданція поетичних творів Т.Шевченка.

Говорячи про другий аспект лексикографічної традиції, необхідно відзначити, що шевченківські тексти виступають лінгвістичним джерелом для цілої низки кодифікаційних українських словників різних типів, але найбільш послідовно (з відповідними посиланнями на джерело) – для „Малорусько-німецького словаря” Є.Желехівського і С. Недільського та „Словаря української мови” за редакцією Б.Грінченка. Досвід цих праць було широко використано наступними словниками, зокрема й щодо шевченківських контекстів. Створений у другій половині XX ст. академічний тлумачно-нормативний „Словник української мови” (в 11-ти тт.) увібрав у свій реєстр лексичні багатства української мови з кінця XVIII ст. (від І.Котляревського) до 70-х років XX ст. Природно, що значною мірою (а в багатьох випадках – передусім) він спирається й на мовотворчість Т.Шевченка. Детальний аналіз названих вище лексикографічних праць доводить вагомий вплив мовотворчості Т.Шевченка на процеси становлення лексико-семантичної системи української мови через кодифікацію її літературних норм. На прикладі конкретних мовних фактів з’ясовуємо семантико-стилістичне навантаження вживаних письменником слів, простежуємо динамічність лексичних норм української літературної мови. Лексико-семантичний діапазон лексики Т.Шевченка представлено у словниках шістьма концептуально-семантичними полями – „Людина”, „Предмет, створений людиною”, „Рослинний світ”, „Тваринний світ”, „Абстрактні відношення”, “Форми існування матерії”, що формуються тематичними групами назв певних реалій. Структуру даних полів характеризують лексико-семантичні групи слів, що належать до різних лексико-граматичних класів.

Дослідження семантико-стилістичного навантаження уживаних письменником слів було здійснено за такими напрямками: (а) стильова належність; (б) емоційно-експресивна забарвлення; (в) спеціалізація значення; (г) походження; (ґ) активність уживання. Як лінгвістичне джерело текстові фрагменти з творів Т.Шевченка закономірно увиразнюють семантичні характеристики слова, фразеологічної одиниці, визначають оптимальне співвідношення ілюстративного матеріалу, зокрема мотивувальних і значеннєвих текстових фрагментів. Представляючи наступний етап у розвитку української літературної мови (на широкій народній основі), шевченківські тексти переконливо репрезентують різноманітність і широкий семантичний діапазон української загальновживаної лексики і фразеології. Тим самим найавторитетніші українські словники засвідчують, що лексичний матеріал Шевченкової творчості виступає ключовою ланкою сучасного українського літературного лексикону. Разом з тим в ідіолекті Т.Шевченка виявлено лексеми, які з різних причин залишилися або на периферії, або й поза межами лексико-семантичної системи літературної мови. Переважна більшість цих мовних одиниць не відповідає сьогоднішнім правописним нормам. Кількісно ця лексика налічує 1390 слів, що становить 14% усього лексикону творів Т.Шевченка. Згрупувавши опрацьований нами лексичний матеріал, можна певною мірою пояснити причини того, чому він виявився поза нормативним словником. Наведемо ці групи: 1) власні назви та похідні від них утворення, включення яких реєстр СУМу не передбачає: Альта, Босфор, Вавілон, Ганна, Гетьманщина, Дніпро, Маковія, Подолля, Січ, Трубайло, Україна та ін.; 2) слова, які сприймаються сьогодні як росіянізми, оскільки мають українські літературні відповідники: август, внушити, врачувати, жестокий, іскренній, ісправник, февраль та ін.; 3) слова, які в процесі розвитку мови зазнали певних фонетичних, граматичних, словотвірних, графічних модифікацій: аксамит, арестовати, богачі, двоюродний, заквічатись, зариготати, золотофилій, зуспіть та ін.; 4) велика група слов’янізмів, включення яких реєстр СУМу також не передбачає: благий, благоволить, всещедрий, вскую, ісполнити, помишленіє, хранимий, чрево та ін.; 5) слова, як похідні утворення від нині нормативної лексики: білохатий, верхотворець, веселіше, голосніше, дозволено, закрито, коржичок, найкращий, писано, тихолюбець, чепурніший, чорніше та ін. Вважаємо, що більшість лексем наведеного типу мала б посісти своє законне місце в загальномовному словнику.

Нормативність лексики творів Т.Шевченка з погляду архаїчності досліджуємо залежно від причин, що зумовлюють це явище. У такому лінгвістичному ракурсі розмежовуємо власне архаїзми та історизми, або матеріальні архаїзми. Власне архаїзми поділяємо на кілька груп. На основі класифікацій, поданих у сучасних лексикологічних дослідженнях, формулюємо узагальнювальну типологію і проілюстровуємо прикладами. Найпоширенішою є концептуально - семантична група, що охоплює номінації, пов’язані з людиною, її діяльністю, побутом. Цю групу поділяємо на тематичні підгрупи (на означення самої людини, її вікових особливостей, різновидів спорідненості, органів і частин людського тіла та ін.). При цьому виходимо з корелятивної пари: архаїзм – трансномінатив. Шар лексики, що виражає родинні стосунки, репрезентовано номенами: отець – батько, матер – мати, муж – чоловік, жена – жінка, чадо – дитина. Лексика на позначення частин і органів людського тіла виражають пари: уста – губи, длань – долоня, перси – груди, чоло – лоб, ланіти – щоки, чрево – черево. У групі лексики на позначення діяльності людини та її органів виявлено синонімічні ряди архаїчної лексики. Найчисельнішим з них є ряд дієслів у значенні „говорити, висловлювати думку”: благовістити, веліти, воспівати, восхвалити, глаголити, гласити, ректи, славословити, стенати. Цей ряд також передбачає відповідні трансномінативи.

Тематична група на позначення назв птахів та тварин реперзентована лексичними парами на зразок: зигзиця – зозуля, козлище – цап.

Своєрідну групу слів становлять номінації на позначення часових понять. Оскільки темпоральна лексика дуже давня за походженням і переважна більшість цих лексем утворилася ще у спільнослов’янський період, це не могло не позначитися на Шевченковому слововживанні цих мовних одиниць. Архаїзми аналізованого розряду слів представлено в ідіолекті Т.Шевченка такими лексемами: август, апріль, генвар, декабрь, зараннє, іюль, іюнь, літо, март, ноябрь, октябрь, седмиця, февраль, щозиму.

Архаїчну лексику класифікуємо за різновидами: власне лексичний, лексико-словотвірний, лексико-морфологічний, лексико-фонетичний, семантичний.

Засвідчені в ідіолекті Т.Шевченка історизми класифікуємо за тематичними групами: 1) суспільно-політична лексика, що включає мовні одиниці на позначення соціальної організації суспільства, відносин у ньому: вінценосний, вольний, гетьман, добродій, кесар, краля, лановий, лицар, любомудр, наказний, одукований, патрицій, хан, цар, штампований та ін. До цієї групи можна віднести лексико-семантичну підгрупу слів на позначення відношення „людина – релігія”, репрезентовану такими лексемами: бусурман, лукавий, нехрист, нечестивий, помазаник, творитель, уніат. Окрему підгрупу становлять слова на позначення національної належності: жид, жидівка, кацап, лях, моголи, русичі, турчин, хохол, черкес та ін.; 2) військова лексика: воєвода, гайдамак, гаківниця, дружина, запорожець, козак, легіон, ратище, соцький. Засвідчено також лексими на позначення реалій старовинного військового спорядження: збруя, меч, ратище, спис, шолом і кілька назв на означення реалій старого флоту: байдак, галера, чайка; 3) соціально-економічна лексика, що включає слова на позначення осіб, пов’язаних з певним родом занять: бурлака, ватажник, ворожка, гречкосій, знахарка, каламар, карбівничий, книгар, книжник, орандар, орандарка, орарь, піїт, трубадур, характерник, шинкар, шинкарка та ін. Сюди долучаємо підгрупу слів на позначення одиниць виміру та ваги (аршин, верста, віз, відро, ґрунт, миля, міліон, пуд, фунт, упруг), а також ряд лексем на означення старовинних монет, грошових одиниць: гріш, гривня, дукат, злато, злото, золотий, золото, копа, півкопи, таляр, червінець, шаг, шажок, шеляг; 4) лексика на означення реалій соціального та індивідуального побуту, зокрема: назви будівель, споруд: кишло, куща, палата, світлиця, харем, храм, храмина, чертоги; назви громадських закладів: корчма, оранда, шинок; назви службових приміщень: острог, хурдиґа; назви предметів одягу, взуття: жупан, запаска, кирея, свита, сіряк, онуча, плахта; назви страв та напоїв: кав’яр, куліш, мед, оковита, опріснок та ін.

Розглянута застаріла лексика різна за розвитком семантики. Одні лексеми розширили її, інші – звузили. Це засвідчують різні напрямки еволюційних процесів у становленні того чи іншого значення слова. Тому хронологічно маркована лексика має значні потенційні стилістичні можливості, що реалізуються у взаємодії цих лексем із загальновживаними словами на фонемному, лексичному та функціональному рівнях. Архаїзми в художньому тексті перебувають у більш актуальній стилістичній позиції, ніж історизми, оскільки на тлі своїх нейтральних синонімів їхня незвичність, експресивність здаються виразнішими. Можливість використання цієї групи лексики у переносному значенні і в системі тропів підсилює їхній стилістичний потенціал. Архаїзми у художньому творі є засобом створення патетики, а також комічного і сатиричного ефектів.

З погляду походження аналізована лексика різноманітна. Її основу складають власне слов’янські лексеми, частина яких бере початок з епохи спільнослов’янської мовної єдності, частина – старослов’янського походження, частина виникла на спільносхіднослов’янському мовному rрунті ще в епоху Київської Русі, частина ж – пізнішого (власне українського) походження. Серед досліджуваних лексем помічаємо багато запозичень з російської, польської та тюркських мов, що пояснюємо тісними геополітичними контактами українців із сусідніми народами.

У третьому розділі “Некодифіковані одиниці мовотворчості Т.Шевченка” розглянуто діалектну та просторічну лексику. При дослідженні нормативно-діалектних лексичних співвідношень на різних стадіях розвитку мови здійснюємо спробу виробити критерії визначення нормативності / ненормативності мовних одиниць в ідіолекті Т.Шевченка з погляду сучасних мовних норм за такими напрямками: а) полісемія / моносемія лексеми; б) обмеженість / необмеженість території поширення слова; в) належність / відсутність у слові експресивних конотацій; г) характеристика слова у словниках П.Білецького-Носенка, Є.Желехівського, Б.Грінченка; ґ) характеристика слова в історичних, діалектних словниках, Словнику української мови (в 11-ти томах); д) власне українська / запозичена лексема (за даними Етимологічного словника української мови); е) частотність уживання слова у Шевченкових текстах. Детальний аналіз Шевченкового лексичного матеріалу з огляду на зазначені вище словники, при якому враховувалися всі вищезгадані параметри, дає підстави поділити його на три групи.

Першу групу складають слова, які в Словнику української мови (в 11-ти тт.) ремаркуються як діалектні, а для Т.Шевченка є народнорозмовними. У межах цієї групи виділяємо:

1) власне лексичні одиниці, які мають цілковиту відмінність у фонемному складі кореневої морфеми: бурт(а), віскривий, галайда, дулевина, затого, звізда, зуспіти, кандійка, кошуля, куга, мажа, недвига, ненатля, оболонка, перетика, півчварта, файда, фуґа, хиря, цизорик, циндра;

2) семантичні варіанти, які мають відмінність у значенні за умови однакового фонемного складу (семантична деривація): вимовляти (докоряти), гайнувати (гуляти), достатній (добротний), збити (звести), здаватися (посилатися), повага (серйозно), рибалка (чайка), цвіт (квітка);

3) фонетичні варіанти, які мають часткову відмінність фонемного складу кореневої морфеми за наявності більш-менш тотожного значення: баркан, жандар, засхнути, зуздріти, крюк, лейстровий, медведик, медвежий, медвідь, меж, межи, огнепалимий, острий, осьмий, паробок, святешний, чміль, чура, шнипорити;

4) граматичні варіанти, які мають відмінність у наборі дериваційних морфем або їхньому сполученні з кореневими: возлісся, заздріти, здирця, зостріти, зострінути, зострінутися, зострітися, зострічати, нічо, обеленіти, однако, плугатир, тілько.

Другу групу складають слова, які реєструють діалектні словники української мови, а за даними інших словників мають іншу словникову ремарку. Сюди належать такі лексеми: байбарак, богила, габа, гайстер, згага, кабиця, сага, царина.

Третю групу складають слова, які визначаються багатьма фахівцями як діалектні, але за даними словників належать до загальновживаних і реєструються без маркування або ж мають інші позначки. Сюди належать такі лексеми: бігма, буцім, бурнус, гич, зіновать, кебета, кете, моторити, недосвіт.

Проаналізовані діалектизми здебільшого перебувають на периферії лексико-семантичної системи української літературної мови. Їхнє місце у системі загальнонародної мови визначає ступінь взаємодії діалектизмів із нормативною лексикою. Спираючись на матеріал дослідження, пробуємо встановити певні критерії освоєння діалектизмів літературною мовою. При цьому зазначаємо, що, користуючись народною мовою, Т.Шевченко виявляв художній смак до того чи іншого слова, яке з народного ставало загальновживаним завдяки авторитету авторського тексту. Окремі ж слова так і залишилися на периферії літературного лексикону, не витримавши конкуренції з уживанішими мовними одиницями. Серед них і мікрогрупа діалектизмів.

Розглядаючи тематичні групи просторічної лексики у мовотворчості Т.Шевченка та способи і типи її деривації, передусім висловлюємо своє бачення просторіччя як такого. З огляду на мовотворчість Т.Шевченка просторічними вважаємо лексичні одиниці, які, з одного боку, не є фактами літературної мови безпосередньо, тобто не маркуються певним стилем мови (в нашому випадку – художнім), обмежені вжитком (зокрема й уживані лише даним мовцем), а з другого, – не змішуються з діалектизмами, оскільки перші не виявляють, як діалектні одиниці, чітко окресленої локалізації, тобто не належать виключно до того чи того говору або наріччя української мови. Безсумнівним є те, що так чи інакше просторіччя можна окреслити, лише відштовхуючись від лексичних норм української літературної мови. У науковій літературі дотепер немає чітких критеріїв для кваліфікації того чи того мовного елемента як просторіччя. Найчастіше такі кваліфікації знаходимо у словниках у вигляді різних ремарок. Так, у Словнику української мови (в 11-ти тт.) їх якоюсь мірою характеризують такі ремарки: розм., вульг., лайл., ірон., зневажл., згруб. Однак автори даного Словника, як, до речі, й інших українських словників, не конкретизують власне просторічної лексики. Тому з огляду на конкретний матеріал орієнтуємося передусім на наявність чи відсутність того чи того слова у загальномовному словнику. Крім того, при аналізі просторічної лексики спираємося на науковий доробок Л.Булаховського, А.Коваль, І.Чередниченка, О.Медвідь, Р.Бесаги, В.Товстенко, а також на академічну граматику української мови.

Зафіксований нами матеріал безпосередньо співвідноситься з тими тематичним групами в основному активної лексики, яка є органічною частиною лексичного складу літературної мови. Це групи слів, що характеризують людину за візуальними та іншими ознаками, за спорідненістю чи свояцтвом, за виробничою чи побутовою життєдіяльністю, а також за її буттям у тому або іншому природному оточенні чи стані. Спостережено, що основними джерелами лексичного просторіччя для Шевченкової мовотворчості є: а) діалектизми, якими особливо насичене розмовне мовлення (віскривий, время, хиря); б) переосмислені загальновживані слова (гад, гадина, куций, павич, п’явка, собака), що через метафоризацію значень потенційно поповнюють лексико-семантичні варіанти загальновживаних лексем літературної нормованої мови; в) зменшувано-пестливі утворення, які є важливим потенційним джерелом експресії української мови (бариличко, гніздечко, кубеличко, сіделечко, хаточка, чарочка, яточка); г) згрубіло-зневажливі лексичні варіанти (веприще, котюга, позорище, удовище).

Здійснено аналіз способів та типів деривації у сфері просторічної лексики, зафіксованої в ідіолекті Т.Шевченка, порівняно з відповідними нормативними лексемами української літературної мови. Опрацьований нами матеріал засвідчує, що абсолютна більшість просторічної лексики, вжитої поетом, утворена на базі власних мовних ресурсів, натомість іншомовні нашарування становлять незначний відсоток.

У висновках формулюємо основні результати дослідження.

1. Багатий лексикон Т.Шевченка складає основу словникового складу сучасної української літературної мови. Статусні характеристики лексики творчого дискурсу митця відбивають етапи нормування лексико-семантичної системи у різні періоди історичного розвитку нової української літературної мови. З огляду на це усвідомлюємо вирішальний вплив мовотворчості Т.Шевченка не тільки на процеси розвитку літературної мови, але й на кодифікацію її норм як офіційне визнання уніфікованості мовних явищ у нормативних лексикографічних працях, оскільки численні посилання на творчість Т.Шевченка та ілюстрації з його текстів служать однією з підстав для кодифікації лексичних норм у словниках різного часу.

2. Авторитет ідіолекту Т.Шевченка вже у ХІХ ст. зумовлює лексикографічну інтерпретацію його поетичних текстів. Дослідження на матеріалі „Малорусько-німецкого словаря” Є.Желехівського та С.Недільського, „Словаря української мови” за редакцією Б.Грінченка, Словника української мови в 11-ти томах та “Словника мови Шевченка” в 2-х томах дає змогу встановити не лише діапазон лексико-семантичного відображення предметного світу у творах Т.Шевченка, але й кількісні та якісні характеристики його лексики, релевантної з погляду кодифікаторів сучасної літературної норми. Саме на прикладі мовотворчості Т.Шевченка яскраво простежується стабільність і мобільність окремих ділянок української лексико-семантичної системи. З тисячі слів, що фіксуються Є.Желехівським з посиланнями на Т.Шевченка, в сучасний український літературний лексикон увійшли 83% (що засвідчується СУМом). Серед них 13% слів, які мають незначні відмінності у написанні, що зумовлюється неусталеністю правопису на той час. Частину таких слів реєструє у своєму Словнику Б.Грінченко (35%). З 1853 слів, що експлікуються Шевченковими рядками у Словнику Грінченка, до сучасного українського літературного лексикону увійшло 97%. Серед лексем, що належать до ненормативних, фіксуємо в основному церковнослов’янізми та слова орфографічно модифіковані.

3. Лексика, що залишилася поза межами загальномовного словника літературної мови, кількісно порівняно невелика (1390 слів). Серед них значну частину складають власні назви та похідні від них утворення ( 445 слів, або 32% усієї некодифікованої лексики). Більшість лексем, що сприймаються сьогодні як росіянізми, належать до лексики староукраїнської мови, що підтверджують Словник староукраїнської мови та Словник української мови ХІV-ХV ст. Орфографічні модифікації ряду слів зумовлені впливом діалектного оточення та традицій староукраїнської мови. Такі слова становлять 3.3% від зазначеної вище цифри. Слов’янізмів налічуємо 129 лексем, або 9.2% від загальної кількості некодифікованої лексики. В ідіолекті Т.Шевченка засвідчено також багато не зафіксованих загальномовним словником похідних утворень від нині нормативних лексем літературної мови (52% усієї некодифікованої лексики).

4. Хронологічно маркована лексика, як важливий складник мовотворчості Т.Шевченка формувалася переважно на основі власне українських лексичних ресурсів. Серед досліджуваних лексем є чимало термінів, пов’язаних з певними реаліями, назви яких є іншомовними за походженням, але давно вже семантично трансформувалися на українському мовному ґрунті і не сприймаються сьогодні як запозичення. Проведений аналіз хронологічно маркованої лексики, наявної в ідіолекті Т.Шевченка, дає підстави для членування її за тематичними групами. У межах кожної з них існують менші, тісно пов’язані між собою підгрупи. Деякі досліджувані одиниці є водночас членами не однієї, а кількох лексико-семантичних парадигм. На прикладі хронологічно маркованої лексики, вжитої Т.Шевченком, можна простежити відкритість лексико-семантичної системи літературної мови для дії протилежних процесів: поповнення кількісного і збагачення якісного складу, з одного боку, виходу номенів за межі літературної мови, – з другого. Архаїзми та історизми, слова, що завжди перебувають на периферії лексико-семантичної системи і позначаються у нормативному словнику (зокрема СУМі) обмежувальними стилістичними ремарками, вже через два-три десятиліття визнаються ненормативними і не фіксуються найновішими кодифікаційними реєстрами. Всього в творах Т.Шевченка зафіксовано 315 архаїзмів та 1249 історизмів (засвідчені та ремарковані в СУМі), що складає відповідно 3,1% та 12,3% від усього лексикону поета. Найновішими кодифікаційними реєстрами визначаються ненормативними і не фіксуються 24% архаїзмів та 12% історизмів. Т.Шевченко уживав хронологічно марковану лексику як у художніх творах (поетичних і прозорих), так і в епістолярії, щоденнику. Серед проаналізованих архаїзмів це співвідношення складає 52% – 48%. Щодо історизмів, то найбільший відсоток – 87% зафіксовано саме в художніх текстах.

5. Взаємодію двох лексико-семантичних систем мови – діалектної і літературної –демонструють як нормативні загальномовні словники, так і діалектні лексикографічні праці. Діалектизми, які зустрічаємо в творчій спадщині Т.Шевченка, якщо й потрапляють до лексичного складу української літературної мови, здебільшого перебувають на периферії її лексико-семантичної системи. На матеріалі реєстрів лексикографічних праць встановлюємо (відповідно до градуйованої шкали) критерії освоєння діалектизмів у літературній мові. Нульовим потенціалом характеризуються фонетичні та граматичні діалектизми I групи. До діалектизмів з середнім потенціалом належать власне лексичні діалектизми I групи. Вони зафіксовані в Словнику української мови та Українському орфографічному словнику. Найвищим потенціалом характеризуються діалектизми ІІ та III групи. Тим самим до лексико-семантичної системи української літературної мови ввійшли діалектизми, різні за своєю вживаністю (як у мові взагалі, так і в авторському мовленні) та мірою освоєння в літературній мові. Творчість Т.Шевченка не перевантажена діалектними включеннями. Автор уводить діалектизми, не порушуючи природного словопорядку, вони органічно входять у мовну тканину твору, увиразнюючи його стилістичні характеристики. Усього виявлено 253 одиниці (з них у художніх творах - 220), що складає 2,5% усього Шевченкового лексикону.

6. Значна частина просторіч, зафіксованих у творчості Т.Шевченка, з часом набуває статусу літературних мовних одиниць. Частина з них позначена в СУМі різними обмежувальними ремарками. Проте багато таких одиниць з огляду на відсутність прямих відповідників у літературній мові, нині, як нам здається, можуть кваліфікуватися як нормативні. Кількісний склад просторічної лексики становить 620 лексем, що складає 6,1% усієї української лексичної спадщини поета. Зіставивши проаналізовані групи Шевченкової просторічної лексики з різними кодифікаційними реєстрами, зазначимо, що Словник Грінченка послідовно вводить 82% усієї проаналізованої лексики, 1,2% лексем реєструє з ремаркою “бранное слово”, 35% подає з посиланням на мовотворчість Т.Шевченка. Сучасні лексикографічні праці реєструють дані лексеми з певною стилістичною диференціацією. Зокрема, Словник української мови (в 11-ти томах) зафіксував 98,3% проаналізованих нами просторічних лексем, серед яких за стильовою належністю виділяє: розмовних – 18%, книжних – 0,4%, діалектних – 2,6%; за емоційно-експресивним забарвленням виділяє: зменшено-пестливих – 6%, пестливих – 3,4%, зневажливих – 6%, фамільярних – 1,2%, лайливих – 5%, вульгарних – 1,2%; за активністю вживання: застарілих – 6%, історичних – 0,8%, рідковживаних – 2,8%. З посиланням на мовотворчість Т.Шевченка зазначений Словник подає 43% всіх названих лексем. У Словнику мови Шевченка стилістична диференціація просторічної лексики представлена в основному за емоційно-експресивною шкалою: іронічні – 2,1%, пестливі – 6%, зменшено-пестливі – 3,5%, зневажливі